Технологія утримання овець

Економічні показники вівчарства багато в чому залежать від природнокліматичних і зональних умов, способу утримання й організації технологічних процесів, що забезпечують високу продуктивність праці, одержання максимальної кількості продукції високої якості при одночасному зниженні її собівартості.

На сьогодні у вівчарстві України використовуються такі основні системи утримання:

– пасовищно-стійлова застосовується у всіх зонах, де є зимові пасовища, але при необхідності вівцематок у період ягніння годують заготовленими кормами; у зимовий та ранньовесняний періоди підгодовують овець інших статево-вікових груп;

– стійлово-пасовищна рекомендується для районів з добре розвиненим кормовиробництвом і відсутністю зимових пасовищ. Овець утримують взимку в кошарах з вигульно-кормовими майданчиками, а влітку — на пасовищах;

– стійлова прийнята в зонах інтенсивного землеробства з добре розвиненим польовим кормовиробництвом при відсутності пасовищ. Овець взимку утримують і годують у приміщеннях і на вигульно-кормових майданчиках, а влітку — лише на вигульно-кормових майданчиках.

– відгінназастосовується за наявності сезонних пасовищ, зокрема, в гірських районах, де влітку овець переганяють із низовинних ділянок у гори, а восени, коли в горах випадає сніг,їх знову повертають донизу. Відгінне вівчарство добре розвинене у Карпатах.

Навесні тварин переводять зі стійлового утримання на пасовищне. У цей період здійснюють поступову заміну раціону і збільшують час перебування тварин влітку на пасовищі до 10-12, восени скорочують до 7-8 годин. За наявності в достатній кількості корму на пасовищі випас овець восени не припиняють навіть при настанні холодів.

Перехід від зимового стійлового утримання до пасовищного організовують поступово, позаяк різка заміна сухих кормів на зелену соковиту траву викликає розлад системи травлення. Щоб уникнути цього в перші дні випасання вранці перед вигоном на пасовище вівцям дають сіно. Коли вони звикнуть до зеленого корму, підгодівлю сіном припиняють. Перед початком пасовищного періоду тваринам обрізають ратиці.

Овець краще пасти розгорнутим фронтом. При такому випасанні вони менше вибивають пасовище і не заважають один одному наїдатися. Зранку тварин пасуть на гірших ділянках, а потім переходять на кращі. Випас починають до сходу сонця. Спекотними днями випасання припиняють з 10-11 до 14-16 год. У цей час тваринам необхідний відпочинок у тіні. З настанням вечірньої прохолоди випас відновлюють і продовжують до темряви. Іноді практикують і нічний випас, який продовжують до 23-24 год., після чого тварини відпочивають до світанку.

На один кілограм сухої речовини корму вівці споживають 2-3 л води. Добова потреба у воді залежить від пори року, кормів, віку і фізіологічного стану. Доросла тварина випиває 3-4 л, а в спекотну погоду до 6 л води. Напувати їх потрібно двічі-тричі на день. Радіус водопою повинен становити 2,5-3 км на рівнинних та 1-2 км на гірських пасовищах. Температура води для поїння повинна бути не нижче +10°С.

Потреба овець у солі при поїданні зеленого соковитого корму значно зростає. Сіль найкраще давати у розсипному вигляді, позаяк із брикетів (лизунців) вівці не в змозі спожити добову норму. Сіль дають у годівницях-солянках на місцях відпочинку (тирлі).За 5-6 годин випасання на пасовищі тварини наїдаються і перестають пастися. Приблизно такий само період їм потрібно на жуйку, під час якої вони повинні спокійно лежати.

Тирло на пасовищі, як правило, не огороджують, але при ньому влаштовують з переносних щитів розкіл для прогону тварин під час огляду чи обліку. Для розколу в землю вбивають 6-10 колів, до яких прив’язують щити так, аби вони утворили прохід шириною приблизно 70 см і довжиною близько 6-8 м. Наприкінці розколу роблять клітку, що веде до невеликого обгородженого щитами загону. До нього відбирають тварин, котрих необхідно піддати тій чи іншій ветеринарній обробці.

Без правильної організації використання пасовищ важко домогтися високої продуктивності овець. Існують певні правила експлуатації пасовищ, дотримання яких дає змогу застосовувати їх до восьми-десяти років. Випасати овець на щойно закладених пасовищах не слід. Негативний вплив влітку в рік закладки полягає у тому, що при випасі вівці не дають можливості незміцнілій рослині нагромадити достатню кількість запасних пластичних речовин, ушкоджують вузли кущіння і кореневі шийки, виривають з коренем рослини, які ще не мають достатньо розвиненої кореневої системи і не встигли заглибитися у ґрунт.

Оптимальним терміном початку випасу на сіяних пасовищах є час, коли рослини досягають висоти не менш ніж 12-14 см. При цьому не можна допускати, аби тварини пошкоджували вузол кущіння у рослин.

Штучно створені пасовища використовують шляхом загінного випасання із застосуванням пересувної огорожі або електропастуха. Для усунення небезпеки захворювання тварин на тимпанію при випасі їх на бобових або бобово-злакових травостоях слід дотримуватися правил випасання, які базуються на поступовому привчанні тварин до поїдання бобових рослин. Перед випасанням овець попередньо необхідно підгодувати сухим кормом (сіном) або попасти на злаках. Вранці та після відпочинку голодних овець необхідно випасати на ділянці, котра вже піддавалася випасанню, а потім на свіжій. У другій половині літа, в зв’язку зі зменшенням продуктивності пасовищ, овець необхідно підгодовувати зеленою масою із польових сівозмін.

Раціональне використання пасовищ передбачає, при можливості, застосування загінного випасання. Виходячи з продуктивності пасовищ, поголів’я овець та потреби в кормах (приблизно 8-10 кг зеленої маси на одну голову) всю територію пасовищ розбивають на загони (клітки), відгороджені один від одного постійною або пересувною огорожею. Інтервал між випасанням окремих кліток навесні становить 20-25 днів, влітку та восени — 30-40 днів. Цей прийом дає змогу на 20% скоротити площу випасів унаслідок більш ефективного використання пасовищ.

Передбачає використання вівчарень, баз, вигульно-кормових майданчиків та технологічного обладнання. Приміщення повинні бути очищені від гною до червня, підлога підсипана глиною, спланована, утрамбована, продезинфікована. Крім того, перед постановкою вівцепоголів’я на стійло земляну підлогу засипають подрібненим негашеним вапном з розрахунку 1,5-2,0 кг на1 м 2 , а потім застеляють товстим шаром соломи.

При стійловому утриманні дотримуються наступного розпорядку дня:

Напувати тварин у зимовий період бажано з поїлок, які мають автоматичний підігрів води і встановлені у кошарі.

З пасовищного на стійлове утримання тварин переводять протягом семи-десяти днів. За півтора тижня до його початку тривалість випасання поступово скорочують, овець заганяють до бази або приміщення, дають їм якісне сіно і концентрати згідно з нормою.

Взимку конче важливо не допустити утворення вад вовни. Цьому сприяє безперебійна годівля за нормами. Щоб запобігти попаданню у руно сміття, кормових залишків роздавання грубихкормів, силосу, підстеляння підлоги проводиться за відсутності овець. Для запобігання утворенню базової та пожовтілої вовни необхідно стежити, щоб у приміщенні та на базах було сухо. Зменшенню на 15-28% «забазованості» вовни сприяє облаштування твердого покриття у місцях годівлі. Аби вовна не звалювалася на вівцях, не допускають скупчення тварин.

Для таврування овець слід використовувати спеціальну фарбу, яку виготовляють на основі ланоліну, що запобігає такій ваді вовни, як «тавро».

Взимку стежать за вгодованістю овець. Тварин, які втратили у вазі, з отари видаляють і утримують окремо, забезпечуючи необхідний рівень годівлі. Щоб запобігти схудненню та захворюванням овець, їх потрібно утримувати групами по 250 голів, розділивши кошару і прилеглу до неї базу на секції. При цьому все поголів’я отари розбивають за станом вгодованості, а маток ще й за строком осіменіння.

Зимовий випас овець практикують у регіонах з теплими малосніжними зимами: АР Крим, Херсонська, Одеська та інші області, де шар снігу не перевищує 10-12 см і лежить недовго. Випасання овець зміцнює здоров’я тварин, сприяє доброму розвитку молодняку, отриманню вовни високої якості. Але при цьому потреба овець у поживних речовинах повністю не забезпечується, тому їх потрібно додатково годувати сіном і концентратами.

Слід стежити за тим, аби вівці під час зимового випасання не стомлювалися і не застудилися, їх не можна далеко відганяти від кошари. Випас овець взимку можна розпочинати не раніше 10-11 години, а закінчувати із настанням темряви. Забороняється випасати під час сильного вітру, дощу або мокрого снігу. При намоканні вовни вівці переохолоджуються.

Строки виходу на альпійські пасовища, так званий «полонинний хід» зумовлені станом травостою у горах (на Прикарпатті це приблизно 20 травня). Триває полонинське літування у Карпатах здебільшого 4-4,5 місяці (з травня по вересень). До вигону на пасовища овець обстригають не менше як за 30 днів. Стриження українських гірськокарпатських овець проводять навесні, коли температура повітря досягає +12°С і вище, внаслідок чого вовна підрунюється і збагачується жиропотом. У Прикарпатті це спостерігається у середині квітня, на Закарпатті — наприкінці березня. Терміни стриження визначаються часом вигону отар на альпійські пасовища (оскільки в горах можливі різкі коливання температур, тварини до цього часу мають добре адаптуватися і трохи обрости вовною). На практиці це триває близько 3-5 тижнів (місяць).

Якщо овець доять, то підсисний період ягнят триває 2-2,5 місяці з тим, аби одержати від маток достатню кількість молока і водночас не виснажити їх організм. Ягнят відлучають за 5-7 днів до вигону на пасовища. Така умова досягається, якщо ягніння відбулося з 1 по 15 березня, овець постригли до середини квітня, а молодняк привчився випасати зелений корм. Відповідно до цих вимог парування необхідно проводити в період 20 вересня по 10 жовтня, тобто відразу після повернення отари з полонини.

У полонину відправляють переважно молочних маток, а також ярок і валухів. Барани можуть бути лише в окремій отарі. Бо сумісне утримання з самками призведе до неконтрольованого парування і дуже ранніх ягнінь наступного року.

Розмір отари, яку відганяють на полонину, може бути різним, але оптимальним вважається не менш ніж 100 і не більш ніж 300 голів. Отару формують здебільшого з малих груп окремих власників. Перед вигоном на полонину проводять ветеринарне обстеження поголів’я. Особливу увагу приділяють стану молочної залози, оскільки технологія переробки молока на полонинах передбачає його змішування від всіх тварин.

Із виснаженням травостою на альпійських пасовищах частоту доїння зменшують, а в другій половині серпня його припиняють з тим, аби організм вівцематок відновив свій стан до парування.

Якщо природнокліматичні умови дозволяють затриматися на полонинах довше, то після 15 вересня можливий допуск в отару маток і ярок баранів-плідників, але у випадку збірної отари від різних власників цього робити не слід, оскільки можуть бути порушені принципи і плани селекційно-племінної роботи.Після повернення тварин з полонин вони, як правило, можуть ще місяць випасатися на звільнених сінокосах і пасовищах, де випасалася велика рогата худоба.

Переведення овець на стійлове утримання проводиться залежно від природнокліматичних умов. Зазвичай це відбувається за стабільного зниження температури повітря нижче 0°С або встановлення сніжного покриву.

Інститут тваринництва степових районів ім. М.Ф. Іванова «Асканія-Нова» — Національний науковий селекційно-генетичний центр з вівчарства

Властивості овечого молока

Овече молоко містить 6–8 % жиру, 4,5–6 – білка, 4,6 – цукру та 0,8 % – мінеральних речовин. Порівняно з молоком великої рогатої худоби в овечому молоці міститься більше жиру й білка. Молочна продуктивність овець, а також склад молока залежать не тільки від породи, умов годування та утримання тварин, а й від періоду лактації.

Молочна продуктивність овець обумовлена лактаційним періодом, що триває 120–170 днів, найбільша кількість молока на добу припадає на другу декаду після ягніння.

Удої підвищуються до п’ятої лактації, а потім зменшуються. Наприкінці лактації надої знижуються до 100– 200 г на добу.

З овечого молока виготовляють переважно сири: кавказькі (тушинський, осетинський, єреванський тощо), качкавал (кримський сир), пікаріно, рокфор, бринзу. Крім сирів, готують з нього і різні молочнокислі продукти: сир, айран, каймак, мацоні тощо. Вершкове масло з овечого молока не виробляють, бо воно має специфічний присмак, занадто м’яку консистенцію і погано зберігається. Продукти з овечого молока характеризуються високою поживною цінністю і добре засвоюються.

Доїння овець

Щоб отримати доброякісне молоко, потрібно дотримувати низки правил:

• • перед доїнням необхідно ретельно вимити руки, а соски і вим’я вівці витерти вологим кінцем рушника;
• • доїти молоко треба в чисту, добре вимиту дійницю, накриту подвійним шаром марлі (для фільтрації);
• • під час доїння необхідно стежити за вівцею, запобігаючи потраплянню в молоко бруду;
• • зливаючи молоко з дійниці в інший посуд, слід додатково процідити його через марлю, складену в 2–4 шари. Навесні, поки вівці не роздояться, їх можна доїти двічі на день, а пізніше – тричі. Наприкінці лактації, приблизно за два тижні перед сухостійним періодом, достатньо доїти двічі на день, потім раз і нарешті кожного другого дня, але слід постійно перевіряти вим’я овець. Доїння овець радять припиняти за 2–3 тижні перед злучанням, бо тоді швидше з’являється тічка, вівці можуть легше запліднитися і зберігають більше поживних речовин для розвитку плода.

Найкращим ручним способом доїння овець є доїння у верстатах. У цьому випадку зберігається висока якість молока, а витрати часу на доїння мінімальні. Верстат обладнують із чотирьох дерев’яних щитів, три з яких закріплюють нерухомо, а один на петлях – його мають за дверцята. Підлогу облаштовують із невеликим ухилом до задньої стінки. Завдяки цьому передні ноги вівці розташовані вище за задні, що полегшує доїння. Доять овець вручну, у три прийоми, сидячи на низькій табуретці у верстаті біля задньої стінки, при цьому необхідно дотримувати тиші.

Спочатку проводять роздоювання вимені. Його притримують лівою рукою, притискаючи тильною частиною руки хвіст, а правою роздоюють соски. Сосок охоплюють всіма пальцями. Великий палець згинають у суглобі, а іншими послідовно натискають на сосок.

Кисть ведуть до кінця соска. Такий рух повторюють 2–3 рази. Це роблять для того, щоб ліквідувати молочну пробку в соску, яка утворюється в ньому за попереднього доїння.

Під час доїння все вим’я охоплюють долонями і, стискаючи, здоюють молоко. Залишену у вимені певну кількість найбільш жирного молока додоюють, користуючись прийомами для роздоювання.