§ 7. Християнська церква в V—XI ст.

ОПРАЦЮВАВШИ ЦЕЙ ПАРАГРАФ, ВИ ДІЗНАЄТЕСЬ: про роль християнства в житті середньовічної людини; що собою являла християнська церква на початку Середньовіччя; як відбувалася християнізація Європи; чому єдина християнська церква розкололася на західну (католицьку) і східну (православну); хто такий «єпископ»; що таке «церковна ієрархія», «християнізація», «клюнійський рух».

ПРИГАДАЙТЕ: 1. Як виникло християнство? 2. Якими були основи християнського віровчення? 3. Робота в парах. Обговоріть, які загальнолюдські цінності утверджує християнство. 4. Якими були особливості становища духовенства в середньовічному європейському суспільстві?

1. Середньовічна людина та християнство. Уявлення середньовічної людини про Бога, світ і своє місце в ньому формувалося на основі християнського віровчення. Воно мало визначальний вплив на життя людини від її народження до смерті, примушувало перебувати в постійній турботі за долю своєї душі після смерті.

У середньовічній Європі саме християнська церква та її духовенство мали повний і беззаперечний вплив на життя суспільства. Вони формували його свідомість, визначали світогляд людини, сприяли розвитку культури та зміцненню держав, проповідуючи нові моральні цінності.

Християнська церква й духовенство піклувалися про бідних і хворих, прагнули зупинити феодальні усобиці й грабіжництво, турбувалися про розвиток культури. Проте одночасно церква не намагалася встановити соціальну справедливість, підтримувала ті війни, що сприяли збільшенню її впливу, та інколи перешкоджала розвитку науки. Спочатку церква на основі християнства об’єднала європейське населення, а після розколу середини XI ст. — знову поділила його.

Єпископ у літургійному вбранні. Сучасний малюнок

2. Християнська церква на початку Середньовіччя. Християнство, як ви вже знаєте, з’явилося в добу Римської імперії. Проте саме в Середньовіччі воно стало однією зі світових релігій, коли сформувалася і зміцніла його організаційна структура — церква.

На початку Середньовіччя у християнстві вже існувала сформована церковна ієрархія. На території колишньої Західної Римської імперії християнську церкву очолювали папи («батьки»), а у Візантійській імперії, що з’явилася на місці колишньої Східної Римської імперії, — патріархи («родоначальники», «основоположники»). Обидві посади були виборними. Інші представники християнського духовенства поділялися на три ступені. На Заході до першого ступеня належали кардинали, єпископи та інші служителі церкви, які отримували духовну владу безпосередньо від Папи Римського. До другого ступеня — ті, кому духовну владу надавав не папа, а єпископи. Третій ступінь представляли диякони.

Церковна ієрархія — три ступені священства у християнстві — єпископи, священники, диякони.

Єпископ — у християнській церкві священнослужитель третього ступеня священства, який очолює єпархію.

Єпархія — у християнській церкві адміністративно-територіальна одиниця на чолі з єпископом.

На початку Середньовіччя в Європі відбувалося формування західного християнського чернецтва. Чорне духовенство, або чернецтво, зародилося на Сході, у Єгипті. Його засновник, Святий Антоній, 21 рік провів самітником у пустелі. До нього приходили люди, які чули про його святість, і селилися поряд. Так виникла одна з перших чернецьких громад. Засновником західного чернецтва вважають Святого Бенедикта (перша половина VI ст.). Він за прикладом східних ченців склав для західних ченців статут — правила життя, основою якого також стали праця та молитва.

Важливу роль у визначенні ролі церкви та християнства в житті середньовічної людини в IV—V ст. відіграв єпископ Аврелій Августин, або Блаженний Августин. У своїй праці «Сповідь» він проголосив християнську церкву єдиним посередником між людиною та Богом. Аврелій Августин стверджував, що всі християни мають жити за розробленими нею правилами, тобто під керівництвом церкви. У його розумінні церква — це організація, побудована на суворій дисципліні й поділі духовенства на ранги.

Ченці відмовлялися від світського життя, яке заважало зосереджуватися на молитвах, і жили окремо від інших людей — у горах, пустелях або лісах. Якщо ченці селилися поряд із людськими житлами, наприклад у містах, то вони утворювали власну громаду — монастир. На Заході великі монастирі називали абатствами (а їхніх управителів — абатами), на Сході — монастирями та лаврами (великі чоловічі монастирі).

За Раннього Середньовіччя монастирі стали центрами християнської культури й освіти. У IV—VI ст. християнська церква поступово перетворювалася на впливову силу, що заклала основи для формування нової європейської цивілізації.

Значення та вплив християнської церкви на державні справи й суспільне життя Заходу та Сходу були різними. На Заході християнська церква намагалася змінити зруйновані варварами державні утворення, а на Сході — була частиною єдиного механізму державного управління. Відрізнялося й саме духовенство: західне значно поступалося східному за освіченістю.

3. Християнізація Європи. На момент падіння Західної Римської імперії більшість її населення були християнами. Проповідь християнства мала успіх і серед варварських племен. Так, християнство прийняли вестготи, остготи, вандали та інші.

Франки хрестилися за західноримським зразком. Завдяки підтримці франкських королів саме римська церква зміцніла й остаточно утвердилася на Заході. Карл Великий узаконив збирання десятини на користь церкви.

Християнізація середньовічної Європи не завжди відбувалася легко. Охрещені племена й народи інколи знову поверталися до язичництва, і тоді доводилося здійснювати хрещення тих самих народів двічі або тричі.

Християнізація — процес особистого або групового, добровільного або примусового переходу в християнство.

У VIII ст. до християнізації долучився Константинополь. Так, завдяки діяльності проповідників Кирила і Мефодія в IX ст. з Візантії християнство поширилося серед болгар, сербів, у Великоморавській державі, а пізніше — у Русі-Україні. У свою чергу, Рим поширив свій вплив на поляків, чехів, угорців, скандинавські народи.

Християнізація зробила середньовічних європейців одновірцями й цим згуртувала їх.

4. Розкол християнської церкви. Клюнійський рух. Розкол християнської церкви назрівав від того часу, як Римська імперія поділилася на Західну та Східну. Кожна імперія прагнула мати свою церкву. До цього папи намагалися керувати патріархами, що викликало опір і невдоволення з їхнього боку та з боку візантійських імператорів. Загострення суперечок призвело до схизми (розколу): у 1054 р. Папа Римський і константинопольський патріарх прокляли один одного, і єдина християнська церква розділилася на римо-католицьку («вселенську») та православну («істинну»).

Значну роль у християнізації Європи в Середні віки також відіграли мандрівні ірландські ченці. Своє призначення ченці вбачали в тому, щоб не лише зберігати, а й поширювати свою віру та знання. Ченці створювали рукописні книги релігійного та світського змісту. На невеликих човнах вони пливли до берегів Європи, несли Слово Боже варварам, засновували монастирі.

Після завоювання Британії ірландські ченці розпочали навертати в християнство англосаксів. Саме вони охрестили північну частину країни та прагнули поширити свою діяльність на інші території, але для цього їм бракувало сил. У подальшій християнізації Британії велику роль відіграла проповідницька діяльність ченців із континентальної Європи.

Католицька та православна церкви мають відмінності.

По-перше, у догматах віри. Православна церква не визнавала вчення про головування Папи Римського і його непогрішимість, відкидала використання індульгенцій (звільнення від гріхів за плату). Православ’я визнавало існування лише пекла і раю, а католицтво також проголошувало існування чистилища між ними.

По-друге, в обрядах. Католики здійснювали хрещення обливанням, а православні — зануренням у воду; миропомазання в католиків здійснював лише єпископ і тільки над дорослими. У православних церквах використовували ікони, у католицьких — живопис.

По-третє, в управлінні церквою. Католицька церква забороняла мирянам читати Біблію. Також у католиків існувала посада кардинала; із IX ст. було запроваджено целібат (безшлюбність духовенства). У православних священники поділялися на біле (могли брати шлюб) і чорне (шлюб заборонявся) духовенство.

По-четверте, у звичаях. У католиків богослужіння здійснюється лише латинською мовою. До того ж усі місця в католицькій церкві сидячі, на відміну від православної церкви.

Ірландські ченці напередодні плавання. Гравюра XX ст.

• Що спонукало ченців до таких резикованих місій?

На Заході в цей час християнська церква залежала від світської влади. Оскільки церковні посади забезпечували чималі прибутки, герцоги та графи надавали їх своїм родичам і друзям. Із часом середньовічне духовенство почало дедалі більше уваги приділяти примноженню своїх статків і власному добробуту, часто втручалося в державне життя.

У середовищі церкви виникло чимало невдоволених таким станом речей. Найактивнішими серед них стали ченці абатства Клюні, що розташовувалося на сході Франції. Клюнійці домагалися дотримання духовенством заборон одруження, симонії (продажу й купівлі церковних посад) і звільнення монастирів від влади світських феодалів та єпископів.

Клюнійський рух, як його назвали, поступово набував поширення. Деякі клюнійські ченці ставали єпископами, абатами й почали наводити лад у церковному житті. Нарешті один із них став Папою Римським Григорієм VII. Він розпочав боротьбу за втілення в життя ідей клюнійців. У 1073—1085 рр. відбулися реформи в житті католицької церкви. Григорій VII установив новий порядок обрання Римського Папи конклавом — зібранням кардиналів (вищих духовних осіб католицької церкви), що виключало можливість втручання у вибори світських осіб. Він також скасував право імператора або короля затверджувати духовенство та церковні посади (інвеститура), запровадив целібат і заборонив симонію.

Клюнійський рух — рух за реформу чернечого життя в християнській церкві Заходу X—XI ст., центром якого стало Клюнійське абатство.

Абатство Клюні (Франція). Сучасний вигляд

Запровадження інвеститури спричинило конфлікт Григорія VII з імператором Священної Римської імперії Генріхом IV, що завершився перемогою Папи Римського (детальніше про це ви дізнаєтеся в § 14).

Після розколу 1054 р. папські посли відвідали Київ, щоб сповістити про те, що відбулося. Їх із почестями прийняли великий князь київський Ізяслав із братами та представники духовенства. Проте церква Русі-України не підтримала жодну зі сторін конфлікту. Так було і в наступні роки. Східний обряд зберігався. Русь-Україна підтримувала зв’язки і з Римом, і з Константинополем та приймала рішення залежно від політичної необхідності.

Запам’ятайте дати

• 1054 р. — розкол християнської церкви на католицьку та православну

• 1073—1085 рр. — реформи Папи Римського Григорія VII в католицькій церкві

Чи погоджуєтесь ви з тим, що. Чому?

• Роль християнства як важливого чинника розвитку суспільства є ознакою західноєвропейської середньовічної цивілізації.

• У V—XI ст. християнська церква в західноєвропейському середньовічному суспільстві поступово посилювала свій авторитет. Вона запроваджувала свої уявлення про моральні норми та встановлювала пріоритети в усіх сферах життя.

Запитання та завдання

1. Перевірте рівень засвоєння матеріалу параграфа за допомогою гри «Історична абетка».

Правила гри. Ведучий(-а) називає одну букву. Учні та учениці парами або малими групами за певний час складають список зі слів, що починаються на цю букву, за змістом розглянутої теми. Перемагають ті пари або групи, чий список буде довшим.

2. Визначте місце християнства в житті середньовічної людини. 3. Як відбувалася християнізація Європи? 4. Що таке схизма 1054 р.? Як вона вплинула на становище в християнському світі? 5. Як клюнійський рух вплинув на католицьку церкву?

6. Простежте за картою, як поширювалося християнство в Європі в V—XI ст. 7. Колективне обговорення. Оцініть роль християнської церкви в середньовічній Європі V—XI ст. 8. Продовжте роботу із синхроністичною хронологічною таблицею «Європа в добу Середньовіччя» (с. 7).

9. Робота в малих групах. За додатковими джерелами підготуйте повідомлення з презентацією за однією із запропонованих тем (за вибором учнів/учениць або вчителя/вчительки): 1) «Роль чернецтва в розвитку середньовічної Європи V—XI ст.»; 2) «Папа Римський Григорій VII — реформатор католицької церкви».

Основи віри

Християнство – це найчисленніша світова релігія. Воно з’явилося у східних провінціях Римської імперії у І столітті. Засновником Християнської релігії є Ісус Христос – Син Божий. Він з волі Бога-Отця зійшов з небес на Землю, олюднився через народження Його Дівою Марією. Ісус Христос дав людям заповіді Нового Завіту, прийняв страждальницьку смерть для спокути первородного гріха, воскрес і вознісся на небо. Ісус Христос – це невід’ємна іпостась Святої Трійці. Він зайняв місце справа від Отця і ще раз прийде у світ «зі славою судити живих і мертвих» на Страшному Христовому Суді.

Схематично події, що відбувалися під час земного Життя Ісуса Христа, в хронологічному порядку можна розподілити так.

746 – 748 роки від заснування Риму, або від 8 до 6 років до початку загальноприйнятого літочислення.

У ці часи відбувався перепис Квирінія (Лк. 2. 1 – 3). У ці часи в жовтні відбулося зачаття Предтечі – Івана Хрестителя (Лк. 1. 5 – 25).

747 – 749 роки від заснування Риму, або за 5 чи 7 рік до початку нашого літочислення.

Хоч точна дата невідома, але вважається, що зачаття Ісуса (Лк. 1. 5 – 25) могло бути у березні цього року. Тоді ж свята Марія відвідала Єлизавету (Лк. 1. 39 – 55).

У червні цього ж року Діва Марія повернулася в Назарет і народився Іван Хреститель (Лк. 1. 57 – 79).

У грудні цього ж року у Вифлеємі народився Ісус Христос (Мт. 1. 18 – 25; Лк. 2. 1 – 7). Вифлеємські пастирі прийшли до ясел, щоб побачити Малюка. Цього ж місяця Ісуса принесли у храм і здійснили обряд обрізання, де Господа побачили старець Симеон і Анна – пророчиця. Вся сім’я повернулася в Назарет. Потім прийшли волхви, щоб поклонитися Ісусові. І зразу ж цього місяця почалося вибиття новонароджених малюків. Свята сім’я Йосипа з Марією та Ісусом тікають у Єгипет.

752 рік від заснування Риму, за 3 роки до початку загальноприйнятого літочислення.

Іван Хреститель розказує людям про Месію. Він хрестить Ісуса у ріці Йордан. Після цього сатана намагається спокусити Ісуса в пустині. Ісус Христос витримав випробування і повернувся до ріки Йордан, де зустрівся із Іваном Предтечею.

Ісус закликав до служіння Йому перших апостолів – Андрія, Івана, Симона та Філіпа. Вони повернулися в Галілею, де в Кані відбувалося весілля. Надалі Ісус із учнями короткотривалий час перебував в Капернаумі.

Перша Пасха під час служіння Ісуса. Господь вигнав торговців із храму. Він здійснює пророцтва і чудеса. Бесіда Ісуса з Никодимом. Євангельська проповідь Ісус на околицях Єрусалиму. Дискусії іудеїв та учнів Івана Хрестителя з приводу очищення. Іван ще раз свідчить народові про Ісуса.

Ісус з учнями повертаються в Галілею через Самарію, де Він біля колодязя Якова бесідує із самарянкою. В Кані до Ісуса прийшов царедворець Ірода Антипи з проханням зцілити сина.

Друга подорож Ісуса в Єрусалим на свято Пурим. Зцілення розслабленого в купелі Віфезду. Ісус підтверджує Свою рівність з Богом-Отцем.

Ісус з учнями йдуть в Галілею. Там вони приходять у Назаретську синагогу. Ісуса виганяють із Його рідного Назарету і Він направляється у Капернаум, де зцілює одержимого бісом в синагозі. Зцілення тещі Петра. Подорожі околицями Капернаума. Зцілення прокаженого. Зцілення розслабленого, якому Ісус прощає гріхи, і це призводить до гніву фарисеїв. Ісус направляється дорогою вздовж озера. Митар Матвій влаштовує вечерю в честь Ісуса. З приводу того, що Ісус вечеряв у митаря Матвія проявили незадоволення фарисеї та учні Івана Предтечі. Воскресіння дочки Яіра, зцілення кровоточивої жінки, двох сліпих і німого. Невдоволення фарисеїв, які побачили, що учні Ісуса в суботу зривали колосся і розтирали їх своїми руками та їли. Обурення фарисеїв через те, що Ісус навчає в суботу. Ісус зцілює людину, що має суху руку.

Ісус виходить на гору і вибирає 12 апостолів. Ісус проголошує Нагірну проповідь. Повернення Ісуса в Капернаум і зцілення слуги сотника.

Ісус у Наїні воскрешає сина вдови. Іван із в’язниці присилає двох своїх учнів, щоб переконатися, чи справді Ісус Месія, що повинен був прийти.

Євангельська проповідь Ісуса в Галілеї про Царство Боже. Загострення відносин і вороже ставлення фарисеїв до Ісуса. Ісус переходить озеро і припиняє бурю. Зцілення одержимих бісами в країні Гадаринській. Повернення в Капернаум. Наставляння Дванадцятьом апостолам.

29 рік нашої ери. – Друга Пасха Ісуса, яку Він святкує не в Єрусалимі.

Повернення Дванадцяти апостолів в Капернаум. Ісус веде їх на протилежну сторону озера у Віфанську пустиню. Дивне примноження хлібів у пустині. Буря на озері. Ісус, покинутий народом, перепитує Дванадцятьох апостолів, чи не хочуть вони Його теж покинути.

Перше прокляття Ісусом Віфсаїди, Хоразина і Капернаума. Ісус дякує Отцю Небесному і закликає до Себе всіх страждаючих та у скорботі.

Напередодні Своєї подорожі в Тір і Сидон Ісус критикує фарисеїв щодо істинної чистоти. Прихід до границь Фінікії. Повернення до озера через Десятимістя. Зцілення глухонімого, чудесне примноження хлібів.

У Далмануфській країні фарисеї вимагають від Ісуса знамення. Ісус, переходячи у Віфсаїду, попереджає учнів берегтися фарисейської закваски. Зцілення сліпого у Віфсаїді. Ісус направляється у Кесарію Філіппову.

Петро визнає Ісуса як Сина Божого. Ісус вперше розказує про Свої майбутні страждання. Преображення Ісуса на горі Фавор. Після сходження з гори Ісус бесідує з учнями про Іллю. Зцілення біснуватого лунатика (сновиди).

Повернення Ісуса в Капернаум, сплата податку. Повчання перед залишенням Галілеї (про загублену вівцю, прощення, Царство Отця Небесного).

Ісус із Галілеї направляється у Єрусалим. Самаряни відмовляють у гостинності учням Ісуса. Дорогою в Єрусалим Ісус наставляє учнів про їх моральні якості. Настанови Ісуса 70 учням. По дорозі з Єрихону в Єрусалим законник запитує Ісуса про життя вічне. У Віфанії Ісуса зустрічає Марфа. На Оливній горі Ісус навчає, як молитися. Прибуття Ісуса в Єрусалим на свято Кущів. Вчення Ісуса в храмі.

Зібрання синедріону і занепокоєння його членів впливом Ісуса на народ. Мужній захист Ісуса Никодимом.

Ісус захищає жінку, яку звинувачують у перелюбстві. Ісус знову засвідчує про свою месіанську місію перед книжниками і фарисеями посеред храму. Ісуса хочуть побити каменями. Він залишає храм і зцілює сліпого. Ісус проходить Йорданську долину і йде в Перею.

Нова сутичка із фарисеями. Ісусові дорікають, що Він виганяє бісів силою Вельзевулу і вимагають від Нього Небесного знамення. Ісуса повчає учнів і людей на різні Богослужбові теми, творить дива. До Нього дійшла звістка, що за наказом Пілата, римські солдати вбивають галілеян. Фарисеї підступно радять Ісусові піти з Галілеї, тому що Ірод погрожує вбити Його.

Ісус повертається у Єрусалим на свято Обновлення. В храмі Ісуса оточують фарисеї та вимагають визнання, що Він справді Христос. Визнавши це, юдею хочуть побити Ісуса каменями, тому що Він вважає Себе рівним Богу. Ісус знову йде у за Йордан і прорікає зруйнування Єрусалиму.

Перебування Ісуса в Переї. Нові сутички з фарисеями Переї. Ісус повчає притчами, які викривають фарисеїв.

Ісус переходить ріку Йордан і повертається в Юдею, в Віфанію. Воскресіння Лазаря.
У цей час знову збирається синедріон і вирішує, що Ісус заслуговує смерті.

Ісус йде у Єфраїм, щоб віддалитися від юдеїв. При наближенні Пасхи Ісус покидає Єфраїм, проходить Самарію і Галілею, спускається в Йорданську долину і обхідними шляхами йде до Єрусалиму. В дорозі він зцілює, повчає.

Наближаючись до Єрихона, Ісус знову оповідає апостолам про Свої майбутні страждання, смерть і воскресіння. У Єрихоні Ісус зцілює сліпого. Ісус в домі Закхея. Зцілення двох сліпих на виході із Єрихона.

Ісус входить до храму, розглядає там все. Ісус вдруге виганяє торговців із храму. Ввечері Ісус повертається у Віфанію.

Повернення Ісуса із Віфанії до Єрусалиму з Дванадцятьма апостолами. Прокляття неплідної смокви. Бесіди Господа з людьми. Увечері Господь повертається у Віфанію.

Вранці Ісус повертається в Єрусалим. В дорозі вони бачать засохлу смокву. В храмі Господа допитують первосвященики і старійшини щодо прав які, на їх думку, Ісус Собі присвоїв. Він розказав притчі про неслухняного сина, про злих виноградарів, про двох синів, про злих виноградарів. Підлі фарисеї дратуються і задають Ісусові лукаві запитання: про дань кесарю, про воскресіння, про першу заповідь. Ісус ще раз викриває книжників і фарисеїв. Роз’яснює лепту бідної вдовиці. Ісус назавжди виходить із храму. На Оливній горі Ісус провіщує зруйнування Єрусалиму та його храму. Він бесідує з учнями про Його друге пришестя і кінець світу і Страшний Суд. Ісус розказує притчу про десять дів.

Первосвященики, члени синедріону, книжники і фарисеї зібрали нараду і остаточно вирішили засудити Ісуса. Вони підговорили Юду Іскаріотського, який зрадив і погодився продати Ісуса. Помазання Господа жінкою-грішницею в домі Симона прокаженого.

Із Віфанії Ісус посилає Петра та Івана приготувати Пасху. Відбулася Тайна вечеря. Прощальна бесіда Ісуса з апостолами. Юда Іскаріотський покидає вечерю. Після співу псалмів Ісус залишає оселю і з 11 апостолами направляється у Гетсиманію. Ісус молиться на березі струмка Кедрона, потім переправляється через потік і входить у Гетсиманський сад. Помолившись, Ісуса поцілунком видає Юда Іскаріотський. Ісуса беруть під стражу. Меч Петра і втеча учнів. Ісус терпить наругу і страждання.

Допити Ісуса у первосвящеників Анни і Каяфи. Триразове відречення Петра.

Останній суд Пілата підтверджує вирок синедріону. Погибель Юди Іскаріотського. Хресний хід на Голгофу. Господь розіп’ятий молиться за Своїх ворогів. Покаяння розсудливого розбійника. Богоматір біля хреста. Ісус помирає на хресті. Захоронення Тіла Ісуса.

Воскресна неділя, ранок. На світанку Ангел відкидає камінь від гробу. Жінки-мироносиці йдуть на Голгофу. Їм з’являється два Ангели. Петро та Іван приходять до гробу Ісуса. Ісус з’являється Богоматері, потім Марії Магдалині. Брехня і підкуп юдеїв.

Воскресна неділя, полудень. Ісус з’являється двом учням по дорозі в Еммаус.

Воскресна неділя, вечір. Два учні, що повернулися з Еммауса, оповідають, що бачили Ісуса. Ісус з’являється 10 апостолам у відсутності Хоми.

Наступна неділя після Воскресіння. 16 квітня 30 року нашої ери.
Наступні 32 дні після Воскресіння. Квітень – травень 30 року нашої ери.

Ісус з’являється 7 учням біля Тівердіядського моря і творить чудо великого лову риби. З’явлення воскреслого Ісуса 500 людям біля гори в Галілеї, Своєму двоюрідному брату по матері Якову, учням у Єрусалимі та ін.

Вознесіння Ісуса Христа. Ісус веде апостолів на Оливну гору, вимовляє останні слова і возноситься у небо.

На нашій планеті християнство започаткував Ісус Христос. Апостоли, учні Ісуса Христа проповідували Його науку в різних країнах світу і навертали до Христа народи. Впродовж перших трьох віків християни повсюдно зазнавали постійних гонінь. Їх переслідували єврейські юдеї, язичники. Прихильники язичництва переконували імператорів і всіх людей, буцімто християни вороги держави.

Гоніння на християн були такі жорстокі, що важко описати. Християн піддавали найжахливішим, найнеймовірнішим тортурам.

Перше найжорстокіше гоніння на християн почалося через 30 років після Воскресіння Христового – 64 року після Різдва Христового, в часи імператора Нерона. Нерон задля власної утіхи підпалив місто Рим, а потім всю провину склав на християн. За наказом імператора християн розшукували і хапали, віддавали на шматування звірам. Християн зашивали у шкіри звірів, де вони вмирали мученицькою смертю. Віруючих цькували псами. Їх розпинали на хрестах. Людей, що сповідували Вчення Ісуса, обливали смолою і запалювали серед ночі для освітлення садів нелюда Нерона.

В цих гоніннях 67 року постраждали апостоли Петро і Павло. Павла порубали мечем, а Петра розіп’яли на хресті головою вниз, як й він сам забажав, бо Петро вважав негідним, щоб його розіп’яли так, як розіп’яли Ісуса Христа.

У 66 р. розпочалася Юдейська війна. У 70 році справдилось пророцтво Господа на слова євреїв, які віддали Ісуса на смерть і несамовито волали:

Єрусалим і храм Божий були зруйновані римськими військами до тла, коли євреї зчинили заколот. Місце, де стояв Єрусалимський храм, було заоране плугом, так що не залишилося там «каменя на камені». Тоді загинуло також багато християн.

Понад мільйон євреїв було знищено у 70 році. Багато десятків тисяч було продано в рабство. Єврейський народ розсіявся по всій планеті. Замість євреїв у Палестині поселилися жителі інших народів, які відбудували міста, в тому числі Єрусалим.

Христова віра стала стверджуватися серед язичників та інших іновірців. Започатковане Ісусом Христом християнство поширювалося.

Найстрашнішим було гоніння християн за часів імператора Діоклетіана. Це гоніння тривало з 303 р. до 313 р. після Різдва Христового. Тоді вбивали сотні тисяч християн. Над ними коїли різні тортури, пекли розпеченим залізом. Число тортур було незліченно великим і різноманітним. Бувало, що християн мучили, мордували, потім лікували і знову катували. Вороги християнства, мучачи людей, не зважали ні на їх вік, ні на стать. Від людей відбирали і спалювали книги Святого Письма.

Однак, людей, які приймали Християнську віру, неможливо було зламати. У їх стражданні і подвигах зміцнювалася Христова віра. Невіруючі переконувалися в істинності Християнської віри і ставали християнами. Чим більше гнали і мучили християн, тім більше міцніла Християнська віра і більше поширювалася.

І в такі тяжкі, жорстокі часи християни витримали. У страшенно небезпечних умовах продовжувалися місіонерські подорожі послідовників Ісуса Христа.

У Єгипті в ІІІ столітті почало розвиватися християнське чернецтво, християнство поширилося серед готів.

Таким чином, християнство розповсюджувалося світом бурхливими темпами. Все більше і більше язичників відрікалися від своїх божків і приймали віру в Спасителя і Господа Бога нашого Ісуса Христа – надія нашої та надії нашого грішного світу.

Терпимість влади до християнства спостерігалася не всюди однаково. У 311 р. імператор Галерій видав едикт і християнство стало перетворюватися на терпиму релігію.

На початку ІV століття римський імператор Костянтин Великий проявив терпимість до християн і припинив гоніння. Імператор Костянтин сам переконався в силі і славі Вчення Ісуса Христа. А було це так.

Костянтин Великий проводив затяжну війну із західно-римським цісарем Максентієм. Сили були нерівні і переважали у Максентія. Напередодні вирішальної битви імператор Костянтин і його військо побачили, як на небі засяяв хрест і напис (грецькою «ніка» – цим переможеш). Найближчої ночі імператорові уві сні з’явився Сам Ісус Христос з Хрестом в руці й сказав, що із хрестом він завдасть поразки ворогові. Ісус звелів упорядити бойове знамено зображенням святого Хреста. Імператор Костянтин так й зробив. Його військо із хрестами почало наступ. Солдати противника розбіглися і Костянтин отримав перемогу. Після цього він прийняв християн під свою опіку і проголосив християнську віру панівною. Костянтин став першим християнином серед володарів Римської імперії. У 313 р. імператор Костянтин видав Міланський едикт, який став початком перетворення християнства на панівну релігію.

Костянтин скасував страту через розп’яття і видав закони в поміч Христової Церкви. Костянтин і його мати цариця Олена будували храми Божі на священних для християн місцях у Палестині, зокрема на місці народження, страждань і Воскресіння Ісуса Христа.

У 325 р. в м. Нікеї відбувся Перший Вселенський собор, а у 326 р. цариця Олена відправилася у Єрусалим і знайшла хрест, на якому був розп’ятий Ісус Христос. Виявилося, що після поховання Ісуса, хрест, на якому Він був розп’ятий, кинули в одну печеру і зарили там землею. Потім прикидали його сміттям. Зверху пізніше збудували язичницький храм.

Коли відкопали печеру, то знайшли в ній три хрести і окремо дощечку із написом «Ісус Назарянин, Цар Юдейський».

Щоб дізнатися, який із хрестів є хрестом Спасителя, за порадою одного Єрусалимського патріарха Макарія по черзі почали підносити хрести до однієї хворої жінки. Від перших двох хрестів не було жодного чуда, а коли поклали третій хрест, то вона вмить одужала.

Трапилося так, що в цей час йшла похоронна процесія. Тоді почали прикладати хрести один за одним на померлого. І коли поклали цього третього хреста, що зцілив жінку, то й померлий ожив. У такий спосіб розпізнали хрест Господній.

Цариця Олена і патріарх Макарій почесно і радісно вклонилися хресту та цілували його. Довідавшись про цю подію, християни збиралися величезним натовпом, щоб поцілувати хрест, але всім добратися до хреста практично було неможливо. Тоді патріарх на видному місці кілька разів піднімав цей хрест, щоб християни, хоч побачили його. Люди поклонялися і співали «Господи помилуй».

Здавалось би, що християнство вже перемогло раз і назавжди, але язичники ще робили спроби боротьби з християнською релігією. Це було при імператорі Юліані Відступнику (331 – 363 рр.), що був сином Юліана Великого і внуком цариці Олени. Він став римським імператором .

Батько Юліан Великий, звичайно, виховав сина в християнському дусі. Коли син Юліан Відступник став римським імператором з 361 року, то почав поклонятися ідолам, різним божкам. Відступивши від християнства він оголосив себе язичником і став сильно притіняти християн. Він видав едикт проти християн і затіяв гоніння на християн.

Юліан Відступник дав гроші на відбудову не християнського Єрусалимського храму, під час якої стався землетрус із клубами вогню з-під землі. Це примусило припинити затіяну Юліаном відбудову Єрусалимського храму.

Ворог християнства Юліан Відступник не зізнався у своєму безсиллі й не розкаявся у своїй злобі проти християн. У битві з персами у Юліана влучила стріла. Вмираючи імператор Юліан Відступник з гіркотою зізнався: «Ти переміг мене Галілеєць!». Так називав він Господа Ісуса Христа.

Після смерті Юліана Відступника у 363 р. всі наступні царі Римської імперії більш-менш турбувалися про утвердження християнства у всій імперії. У 363 р. Лаодикійський собор затвердив канонічний список книг Нового Завіту. У 381 р. у Константинополі зібрався Другий Вселенський собор. У 383 – 405 рр. зробили латинський переклад Біблії (Вульгата). У 431 р. відбувся Третій (м. Ефес), а у 451 р. – Четвертий (м. Халкідон) Вселенські собори.

У V – VІ століттях християнство поширилося серед лангобардів та франків. Знову в м. Константинополі у 553 р. відбувся П’ятий, а у 680 р. – Шостий Вселенські собори.

Але з VІІ століття починаються нові страждання християн на сході. У 614 р. перський цар Хозрой оволодів Єрусалимом і віддав юдеям на розправу 90 тисяч християн, взяв у полон патріарха Захарію й багатьох християн, спалив багато християнських храмів, викрав із них коштовності. Він забрав у Персію Хрест Хрестовий, який віднайшла цариця Олена.

У 628 р. грецький імператор Іраклій переміг Персію. Він повернув всіх полонених християн на чолі з патріархом Захарієм. Іраклій повернув Хрест Хрестовий у Єрусалим. Імператор Іраклій сам власноруч вніс цей Хрест у Єрусалим. Але біля Голгофи імператор знесилився. Тоді за порадою патріарха Захарії, щоб нести хрест у смиренні та покірливості, Іраклій роззувся, зняв із себе царський одяг і босоніж вніс святий Хрест у храм на Голгофу. Там патріарх Захарія знову підніс хрест перед народом.

В 691–692 рр. Трульський собор затвердив остаточну редакцію новозавітного канону і прийняв важливі рішення щодо церковного впорядкування. У 787 р. в Нікеї відбувся Сьомий Вселенський собор.

Невдовзі після повернення Хреста Христового у Єрусалим в Аравії з’явився лжепророк Магомет. Магомет в дитинстві страждав епілепсією (падучою хворобою), яка, природно, супроводжується неврозами. У Магомета були ще й галюцинації (примарні видіння). Магомет придумав для себе і увірував, що він покликаний на землі створити нову релігію.

У 40-річному віці Магомет почав виступати із своїми проповідями перед людьми. У 632 р. Магомет зі своїми послідовниками завоював Меку (тут він народився) в Аравії та утвердив свою віру.

Пізніше послідовники Магомета зі зброєю в руках захопили Єгипет, Сірію, Палестину з Єрусалимом. Магометанство поширювалося все більше й більше, а Грецька імперія слабшала.

Серед християн іноді знаходилися люди, які неправильно викладали християнську науку. Вони нав’язували свою неправильну, або лженауку всій Християнській Церкві. Таку неправдиву християнську науку називають єрессю, а людей, або лжевчителів, звуть єретиками.

Єресь дуже розладнувала християнське життя, спантеличувала людей. Тому церковнослужителі з усього християнського світу почали збирати патріархів, єпископів, пастирів і вчителів Церкви на Вселенські собори, щоб виробляти правильну тактику боротьби з єрессю.

1. Перший Вселенський (Нікейський) собор (325 р.) прийняв Символ віри в першій редакції, засудив аріанську єресь, визначив дату святкування Пасхи і виробив 20 церковних канонів.

2. Другий Вселенський (І Константинопольський) собор (381 р.) канонізував вчення про Трійцю, доповнив Символ віри, продовжив боротьбу з єресями. Константинопольському патріарху були надані переваги перед іншими єпископами (друге місце після римського патріарха).

3. Третій Вселенський (Ефеський) собор (431 р.) канонізував вчення про Богородицю, засудив несторіанську єресь.

4. Четвертий Вселенський (Халкідонський) собор (451 р.) засудив монофізитство, канонізував формулу про Ісуса Христа, як істинного Бога в істинній людині, що являє собою два єства і одну іпостась.

5. П’ятий Вселенський (ІІ Константинопольський) собор (553 р.) засудив Оригена і ще трьох богословів та їх твори (Федора Мопсуетського, Феодорита Кірського, Іви Едеського), які не вважали Ісуса Христа Боголюдиною, а Марію – Богоматір’ю.

6. Шостий Вселенський (ІІІ Константинопольський) собор (680 – 681 рр.) засудив монофелітську єресь. Відновив світ з папством, оскільки в VІІ столітті за наказом візантійського імператора був арештований і відправлений на заслання папа Мартін.

У 692 р. відбувся ще П’ято-шостий або Трульський собор, який доповнив канони П’ятого і Шостого Вселенських соборів.

7. Сьомий Вселенський (ІІ Нікейський) собор (787 р.) спершу був скликаний у Константинополі в 786 р., а потім в 787 р. перенесений в Нікею (787 р.). Він засудив іконоборство і затвердив шанування ікон.

Православні церкви визнають тільки перші 7 Вселенських соборів, які проходили до розділу церков (1054 р.). Хоча Вселенські собори різних церков продовжувалися і в наступні роки, і після розколу.

Після Христових апостолів церквою почали управляти їхні наступники єпископи. Всі єпископи мали однаковий ступінь священства, але влада у них була різною. Так, єпископи менших міст підкорялися єпископам більших міст, які називалися митрополитами. Єпископи-митрополити підпорядковувалися єпископам столичних міст, які називалися патріархами. Найвища влада належала церковним Соборам (регіональним чи вселенським), яким підкорялися й патріархи. Після періоду семи Вселенських соборів було п’ять патріархів: Римський, Константинопольський, Олександрійський, Антіохійський та Єрусалимський.

Усі п’ять патріархів мали однакові права і були незалежні один від другого. Не було між патріархами ні нижчого, ні вищого.

Із п’яти патріархів (Римський, Константинопольський, Олександрійський, Антіохійський та Єрусалимський) Олександрійського патріарха називали папою – Папа Олександрійський («папа» в перекладі – отець, батько). Потім став називатися папою і римський патріарх – Папа Олександрійський. Коли з’явилися папи, то права патріархів шатнулися, оскільки папа був вищим патріархом, причому із двох пап вищим вважали Римського папу. За порядком переліку Папа Римський займав перше місце.

Але з часом Римські папи розширювали свої володіння. Їх влада зміцнювалася і вони прагнули до того, щоб підкорити собі усіх решту чотирьох патріархів (Константинопольського, Олександрійського, Антіохійського та Єрусалимського) і щоб Папа Римський став главою всієї Христової Церкви.

Таке зазіхання Римських пап Церква визнала незаконним і це було головною причиною розколу. Отже, після періоду семи Вселенських соборів в 1054 р. Вселенська церква розділилася на західну Римо-Католицьку Церкву і східну Православну Церкву.

Після розколу із західної Римо-Католицької Церкви відокремилися ще різні протестантські церкви. Після розколу до східної Православної Церкви долучися слов’янські народи (болгари, серби, Київська Русь), які прийняли християнство.

У 395 року відбувся розпад Римської імперії на східну і західну частини, що привело до неоднакового розвитку християнства. На заході воно стало сильнішим за світську владу і незалежним від неї. Церква зайняла місце над державними правителями.

На сході, у Візантії імперія підкорила собі християнство і церква, по суті, служила правителям.

Незважаючи на єдине віровчення, єдиної релігії, єдиних догматів, закріплених Вселенськими соборами 325 і 381 років, виникло фактично два центри християнства на Землі, сформувалося два обряди, тобто два звичаї Богослужіння, що є зовнішнім виявом Богопочитання. Різниця між обрядами відмічалася у особливостях церковних будівель, їх оздобленні, музиці й співі, в особливостях Богослужби, мові на якій вона проводиться, в одязі священиків тощо.

Отже, найпершими обрядами були східний або грецький, що пізніше отримав назву візантійський, і західний або римський чи латинський.

На такому фоні між константинопольським патріархом Михайлом Керуларієм і римським папою Левом ІХ сталися суперечки на ґрунті владарювання і поважання. Окрім того, західна церква виявилися більш впливовою на політичне і господарське життя західної Європи, ніж східна.

Це було не до вподоби Візантійським імператорам і під їх впливом константинопольський патріарх Михайло Керуларій у 1054 р. скликав церковний собор і відділився від «єдиної, святої, соборної й апостольської Церкви». Цей собор зруйнував єдність християнської церкви і таким чином стався поділ християнського світу на Римо-Католицьку (західну) і Греко-Православну (східну) церкви. Остання стала підвладна візантійському (константинопольському) патріарху. Київська Русь звісно стала православною.

Після перших 7 Вселенських соборів, які визнають обидві церкви, відбувалися ще такі собори.

8. ІV Константинопольський (869 – 870 рр.) прийняв рішення проти церковної політики константинопольського патріарха Фотія, а V Константинопольський собор (879 – 880 рр.) відмінив це рішення.

10. ІІ Латеранський собор (1139 р.) засудив Арнольда Брешианського.

11. ІІІ Латеранський собор (1179 р.) встановив порядок обрання Папи Римського, засудив вальденсів і катарів.

12. ІV Латеранський собор (1215 р.) засудив альбігійців і вальденсів, санкціонував інквізицію.
13. І Ліонський (1245 р.) відлучив від церкви Фрідріха ІІ Штауфена.

15. В’єнський (1311 – 1312 рр.) прийняв рішення про переслідування вальденсів, спірутуалів, бегардів та ін., скасував орден тамплієрів.

16. Констанцський (1414 – 1418 рр.) прийняв декрети про реформу церкви, постановив, що Вселенські собори мають право контролювати папську владу і встановив строки скликання Вселенський соборів.

17. Базельський або Базельсько-Флорентійський (1431 – 1439 рр.) собор уклав Флорентійську унію між католицькою та православною церквою, яку не визнав у 1443 р. Єрусалимський собор православної церкви.

18. V Латеранський (1512 – 1517 рр.) собор розглядав питання церковної реформи.

19. Тридентський (1545 – 1563 рр.) собор затвердив догмати про первородний гріх, чистилище, а також надав анафемі протестантизм.

20. І Ватиканський (1869 – 1870 рр.) проголосив догмат про непогрішність Папи Римського.

21. ІІ Ватиканський (1962–1965 рр.) прийняв рішення про реформу Літургії, про екуменізм та месіанство.

Вже з цього переліку вселенських соборів вимальовується картина, як складалася боротьба у християнстві, головною рушійною силою якої була боротьба за владу вищих церковних чинів.

До подій, що потрясли християнський світ, можна віднести такі: перший хрестовий похід (1090 – 1099 рр.), пограбування Константинополя хрестоносцями (1203 р.), поразка хрестоносців на Близькому сході (1291 р.), початок діяльності католицької інквізиції (ХІІІ ст.), виступ Мартіна Лютера проти Католицької церкви і початок німецької реформації (1517 р.), шпеєрська «Протестація 20-ти імперських чинів», що згуртували прихильників Лютера («протестантів») на боротьбу за свої релігійні права, Аугсбурзький мир між католиками і протестантами (1555 р.), поява «Гельветицького віровизнання», одного із найпоширеніших кальвіністських катехізисів, проголошення пресвітеріанства державною релігією Шотландії (1592 р.), виникнення у Амстердамі першої баптистської громади (1609 р.), поява «Вестмінстерського сповідання» – символічної книги британських пресвітеріан (1648 р.), виникнення в Англії методизму (1744 р.), заснування в США церкви мормонів (1830 р.), виникнення течії адвентистів сьомого дня (1844 – 1845 р.), утворення церковної організації «старокатоликів» (1871 р.), які об’єдналися з реформованою Утрехтською церквою (1889 р.), створення корпорації «Товариство Сіонської Вартової Башти і Брошур» Всесвітньої організації свідків Ієгови, початок в США п’ятидесятницького руху (1901 р.), створення в Лондоні Всесвітнього союзу баптистів (1905 р.), виникнення «Всесвітньої християнської асоціації фундаменталізму» (1919 р.), «карловацький розкол» з утворенням Російської закордонної церкви, опозиційної до Московського патріархату (1921 р.), створення Всесвітньої лютеранської Федерації (1947 р.).

Неабияке значення мало відокремлення багатьох церков і оголошення їх самостійності, зокрема оголошення самостійності Московської митрополії (1448 р.) і здобуття нею статусу патріархату (1589 р.), здобуття Елладською церквою автокефалії (1833 – 1850 рр.), проголошення автокефалії Румунської церкви у 1865 р. і визнаної Константинополем у 1919 р., проголошення автокефалії Болгарської церкви у 1872 р. і підтвердженої Константинополем у 1919 р., здобуття Сербською церквою самостійності (1879 р.), проголошення автокефалії Грузинської церкви у 1971 р. і визнаної Москвою у 1943 р., проголошення автокефалії Польської православної церкви у 1921 р. і підтвердженої Константинополем у 1924 р. та Москвою у 1948 р., проголошення незалежності Кіпрської церкви (1947 р.), проголошення автокефалії Чехословацької церкви (1951 р.), здобуття автокефалії Американською православною церквою (1970 р.).

Як бачимо, впродовж тисячоліть між церковнослужителями насамперед точилися непримиренні гострі суперечки. Зовні під виглядом подвійного трактування тих чи інших місць із Святого Письма, а насправді, всередині через боротьбу за владу, боротьбу за своїх прибічників, за паству, здійснювалися розколи церкви. Все це є проявом сатанізму. І ті церковнослужителі, що розпочинали і звершували той чи інший розкол, по суті, служать не Богові, а сатані, хоча прикриваються Вченням Ісуса Христа. Хіба-що вони відокремилися від тієї церкви, що неправильно навчала слово Божої істини, себто від єресі чи від сатанізму. Однак, будь-які протиріччя слід вирішувати мирно, шляхом переговорів, а не розколом чи розпалюванням міжконфесійної ворожнечі.

Християнство наближалося до границь Київської Русі. У 864 р. почалася християнізація болгар. У ІХ столітті реалізовувалася місія Кирила (Костянтина) та Мефодія серед слов’ян. Тому ситуація складалася так, що Київська Русь, щоб не бути відокремленою від західного світу, як язичницька держава, мусила вирішувати питання про зміну релігії.

Майже через тисячу років після приходу на світ Спасителя і Господа Бога нашого Ісуса Христа Київська Русь стала християнською країною. До цього часу у Київській Русі панувало язичництво і поклонялися ідолам. Найголовнішими богами були Дажбог – бог сонця, Перун – бог грому. Нижчими ідолами були покровителі дому, води, лісу тощо. Тут панували навіть жорстокі звичаї, здійснювали людські жертвоприношення.

Відомо, що через якийсь час після Христового Вознесіння і сходження Святого Духа на апостолів святий апостол Андрій Первозваний проповідував Євангеліє у Скіфії. Ця країна була на наших землях і тут утворилася Київська Русь. Потім святий апостол піднявся на Київські гори і поставив там дерев’яний хрест в знак того, що тут розквітатиме Христова віра. Святий апостол Андрій Первозваний пройшов ці землі з півдня на північ: від Київських гір до Новгорода. З Новгорода святий апостол річкою Волхов доплив до Ладозького озера, а потім добрався до острова Валаам.

На шляху святий апостол Андрій Первозваний хрестив людей-язичників Київської Русі. Вони приймали християнство. Але згодом язичництво перемогло і християнство тут занепало, доходячи до зникнення. Лише де-не-де залишилися сліди Християнської віри.

У 867 р. першими охрестилися київські князі Аскольд і Дір. Майже сто років після них княгиня Ольга, бачачи чисте і праведне життя київських християн, переконалася, що Віра Христова істинна, і в 957 р. княгиня Ольга прийняла хрещення і Віру Христову.

У 957 р. княгиня Ольга поїхала у Візантію і її охрестив сам Константинопольський патріарх. Після хрещення княгиня Ольга була названа Оленою. Повернувшись додому, княгиня благала свого сина Святослава прийняти християнство, але він відмовився.

Пізніше до влади прийшов внук княгині Ольги – князь Володимир Святославич. Він був язичником і вів нечестиве, грішне життя. Він наказав принести в жертву язичницьким ідолам двох християн батька Федора і його сина Івана. Це були перші християнські мученики Київської Русі – Федір та Іван.

Але згодом князь Володимир порозумнішав. Він зрозумів безглуздість язичництва і став думати про іншу, кращу віру.

Коли різні церковні настоятелі та проповідники довідалися, що київський князь Володимир шукає іншої віри, то до нього почали приходити магометани, юдеї, різні християнські протестанти і кожен з них пропонував свою віру.

Тоді Володимир відправив 10 своїх мудрих послів, щоб вони обходили різні країни і переконалися, чия віра краща. Повернувшись, посли найбільше хвалили православну віру. Ту ж саму віру, яку прийняла бабуся Володимира – княгиня Ольга.

І так, князь Володимир остаточно вирішив прийняти православну віру. Але, як язичник, Володимир не міг перебороти в собі гордість – просити греків, щоб перейняти від них православну віру. Тоді Володимир пішов на греків війною і здобув місто Корсунь, що в Криму. А Крим в той час входив до складу Грецької імперії.

Завоювавши Корсунь, київський князь почав вимагати від грецьких імператорів – братів Василя і Костянтина, що правили у Константинополі, щоб вони свою сестру Анну видали за князя Володимира. Імператори Василь і Костянтин не погоджувалися видати сестру-християнку за язичника – князя Володимира. Тоді київський князь Володимир повідомив, що прийме християнство і просив прислати до нього царівну Анну і священиків, щоб охрестили Володимира.

Брати Василь і Костянтин спершу прислали священиків у Корсунь і з ними приїхала царівна Анна. Але в цей час у київського князя заболіли очі й він осліп. Будучи сліпим, Володимир приїхав у Корсунь. Царівна Анна порадила Володимирові прийняти святе хрещення і прийняти Христову Віру. Київський князь Володимир послухався Анни і охрестився. Після хрещення він взяв ім’я Василь.

Як тільки охрестився київський князь Володимир, то зразу ж прозрів, і вигукнув: «Тепер я пізнав істинного Бога!».

Після цього Володимир оженився з царівною Анною і вони обоє повернулися із Корсуня в Київ. З ними приїхали 7 єпископів, з них один був митрополит, і багато священиків. Вони привезли все необхідне для Богослужіння. Це було у 988 році.

Спочатку Володимир запропонував охреститися своїм 12 синам і вони охрестилися. Потім охрестилося багато бояр. Потім Володимир звелів, щоб одного дня всі мешканці Києва прийшли до Дніпра. І там всі охрестилися.

Прийнявши християнство, Володимир із жорстокого язичника став благочестивим і милосердним християнином. Він звелів всім бідним людям приходити до нього на князівський двір і отримувати там те, що їм потрібно: їжу, одяг і навіть гроші. Володимир щоразу навантажував підводи із продуктами і одягом і посилав їх у міста і села для всіх хворих і жебраків. Народ дуже любив свого князя Володимира і називав його Червоне Сонечко: і всі разом – народ і князь йшли до Бога.

З Києва християнська віра швидко розповсюдилася й утвердилася по всій Київській Русі. А Київська Русь тоді охоплювала територію від Балтики до Чорного моря і від Закарпаття до Волго-Окського межиріччя. Центром цих земель був Київ на чолі із великим князем київським Володимиром.

Народ Київської Русі сприйняв православну віру. Християнство несло з собою культуру, мистецтво, писемність. Почали засновуватися школи, монастирі. Держава із відсталої язичницької процвітала і перетворилася у могутню Київську Русь. Зміцнилася єдність держави, збагатилася культура, встановилися зв’язки Київської Русі з іншими країнами.

Таким чином християнство в Україні має велику історію. Після християнізації Київської Русі за князя Володимира Великого у 1039 р. в Києві появився перший митрополит-грек. Першим митрополитом русином обраний Іларіон в 1051 р. В 1302 – 1391 рр. організувалася Галицька митрополія. У 1317 р. встановилася Литовська (згодом Литовсько-Київська) митрополія. У 1325 р. Москва перетворилася на центр Київських митрополитів.

Буллою папи Григорія ХІ у 1375 р. санкціоноване створення католицьких єпископств на західноукраїнських землях. У зв’язку із об’єднанням Литви і Польщі в 1385 р. укладена Кревська унія. В 1448 р. давня Київська митрополія остаточно поділилася на Київську і Московську. В середині ХVІ століття в Україні почали свою діяльність кальвіністи та социніани. З виникненням Речі Посполитої в 1569 р. укладена Люблінська унія.

В 1581 р. в м. Острозі видана перша друкована слов’янська Біблія (Острозька Біблія). Львівське Успенське братство почало свою діяльність в 1585 – 1586 рр.

В жовтні 1596 р. відбулося два Берестейських собори, один з яких проголосив унію з Римською церквою, інший засудив її. Внаслідок цього Київська митрополія розкололася на уніатську («з’єднану») і православну («нез’єднану») церкви.

У Львові та Луцьку в 1608 р. заснували єзуїтські колегіуми, в 1615 р. – Київське братство та школи при ньому, а також Плетенецької друкарні при Києво-Печерській лаврі. В 1617 р. було засноване Луцьке православне братство.

1620 рік характеризувався відновленням у Києві православної митрополії, ліквідованої Берестейською унією. Відбулося посвячення єпископату та Київського митрополита. В 1632 – 1633 рр. легалізувалася православна Київська митрополія в Речі Посполитій.

В 1632 – 1647 рр. наступила «Могилянська доба» в Київській митрополії за правління Петра Могили. Вона позначилися цілою низкою реформ в українському православ’ї. Восени 1632 р. П. Могила створив в м. Києві колегіум на основі злиття братської та лаврської шкіл, у 1640 р. Київський собор затвердив «Православне сповідання віри», яке було визнане всіма православними церквами.

У 1646 р. укладена Ужгородська унія, у 1667 р. – Андрусівська угода між Росією та Польщею, яка посилила позиції унії на Правобережжі.

Непоправним був 1685 р., коли Київська митрополія була підпорядкована Московському патріархатові. В 1720 – 1721 роках з’явився на світ петровський «Духовний регламент», який ліквідував усі вільності Київської митрополії. В 1722 – 1743 рр. Київська митрополія існувала як рядова єпархія.

Київська (Могилянська) колегія здобула статус академії в 1701 р., а в 1819 р. вона перетворилася в Київську духовну академію. Замойський уніатський синод відбувся у 1720 р. З 1732 р. католицьке духовенство посилило контроль за релігійним життям некатоликів. Збурений і невдоволений народ в 1766 – 1768 рр. повстав на українських землях Польщі. Це повстання «Коліївщина» мало антикатолицьке забарвлення.

У 70-х роках ХVІІІ ст. в Українські землі Російської імперії проникли іноземці-колоністи протестантського віросповідання.

У Львові в 1783 р. заснували українську греко-католицьку семінарію. В 1839 р. уніати Правобережжя приєдналися до Російської церкви. На приєднаних землях Правобережної України в 1840 р. російська адміністрація скасувала Литовський статут, оскільки він надавав відносну автономію церкві Правобережжя. В 1841 – 1843 рр. церковні маєтки Правобережжя України були секуляризовані. В церквах був запроваджений «штатний розклад» і духовенство перейшло на державне утримання.

В Таврійській губернії виникла течія «братських менонітів» (1860 р.). У 1861 р. відбулися перші відкриті зібрання українських штундистів й перші баптистські водні хрещення серед німців-колоністів в Україні, а в 1863 р. – й серед українців, причому перша українська баптистська громада була створена у 1867 р. Державна рада Російської імперії прийняла рішення «Про духовні справи баптистів». А в Харкові у 1880 р. була заснована перша в Україні громада євангельських християн. Перша громада адвентистів з’явилася в Україні у 1886 р. «Особливо шкідливою сектою» визнав царський указ щодо штундизму (1894 р.). Легалізація українських протестантських осередків почалася з 17 квітня 1905 року, коли цар Микола ІІ видав указ «Про зміцнення начал віротерпимості».

У США перша громада Української православної церкви створена у 1916 р. Роком пізніше в Україні організована Всеукраїнська Православна Церковна Рада (ВПЦР) як орган автокефального православного руху. В 1918 р. була заснована Українська православна церква в Канаді.

Декретом Раднаркому від 1918 р. «Про відокремлення церкви від держави і школи від церкви», було ліквідоване монопольне становище Російської православної церкви.

На Всеукраїнському православному церковному соборі (1921 р.) утворена Українська автокефальна православна церква (УАПЦ). УАПЦ була ліквідована в Радянській Україні. В червні 1990 р. відбувся Перший Всеукраїнський собор відновленої в Україні УАПЦ.

В 1921 р. був створений Всеукраїнський союз баптистів, який діяв до 1928 р. В 1921 – 1922 рр. в Україні заснована п’ятидесятницька громада. В Галичині та Волині з 1925 р. почала діяти лютеранська Українська євангельсько-аугсбурська місійна рада. Всеукраїнське об’єднання адвентистів сьомого дня почала свою діяльність в Україні з 1925 року. Всеукраїнський союз християн євангельської віри створений у 1926 р.

Постановою Політбюро Центрального Комітету Комуністичної Партії більшовиків Української РСР від 1927 р. визначено, що Римо-католицька церква є «класовим супротивником», а постановою ЦК КПРС від 1929 р. «Про релігійні об’єднання» був узаконений державний атеїзм в СРСР.

У 1928 р. в Галичині створений Союз українських євангельських християн-баптистів. В Західній Україні в 1931 р. був створений кальвіністський Союз українських євангельсько-реформованих громад.

В 1943 р. Й.В. Сталін зустрівся із православними ієрархами, почалося деяке відновлення церковних структур, що характеризувалося як «відлига» в церковно-державних стосунках СРСР. Після постанови ЦК КПРС від 1954 р. «Про великі недоліки у науково-атеїстичній пропаганді та заходи її поліпшення» наступив кінець релігійної «відлиги».

Союз євангельських християн-баптистів утворився у 1944 р. і розколовся у 1961 р.

В 1944 р. Москва пообіцяла українським греко-католикам нормальні умови існування, а вже у 1946 р. Українська греко-католицька церква (УГКЦ) під натиском Москви була ліквідована Львівським собором, що проходив у присутності кагебістів та під їх тиском, і перейшла в підпілля в радянські часи. В 1987 – 1988 рр. розпочалася реєстрація окремих греко-католицьких громад і відновилася легальна діяльність УГКЦ.

В січні 1990 р. Московський патріархат прийняв «Положення про екзархати», внаслідок якого Український екзархат Російської православної церкви перейменований в Українську православну церкву, а в жовтні 1990 р. отримана «Грамота про незалежність» Української православної церкви. В 1991 р. організувалося Українське біблійне товариство. В червні 1992 р. створена Українська православна церква Київського патріархату.

Важкий, кризовий стан терпить сьогодні українська християнська церква. Зумовлений він передусім складним, різнобарвним, неоднозначним історичним минулим нашої багатостраждальної Батьківщини. Адже на неї завжди засіхали всі, хто тільки міг, всі поневолювали наш народ – і росіяни, і поляки, і австро-угорці, і литовці, і татари, і румуни та інші. Він ніколи не відчував радості волі, завжди підкорявся і принижувався як не одним, то іншим загарбникам. І кожен з них нав’язував нам свою мову, свої традиції, свою релігію та обряди, придушував все українське, національне, грабував національні багатства.

Найбільшої шкоди Україні завдав тоталітарний комуністичний режим, який безпощадно нищив українські церкви, релігію, культурні та історичні пам’ятки, природні багатства, привів до засилля безбожництва і русифікував народ. Ностальгія за минулим втягнула церкву в політику, політичні інтриги. Це осліпило деяких церковних діячів, їх осінила диявольська жадоба до влади, яка перемогла, й вони забули, що повинні служити Господу Богу, Україні та Українському Народу, а не закордонним політикам, власному користолюбству й боротьбі за владарювання.

Наслідком цього, зокрема, є розкол православ’я і міжконфесійна боротьба в Україні. Щоб глибше зрозуміти ситуацію, що склалася, згадаймо історію.

Ісус Христос, Який народився недалеко від Вифлеєму на ізраїльській землі, працював теслею, навчався мудрості земної, земної науки, а останні три роки Свого життя, коли Йому сповнилося 30 років, навчав людей Божої науки. Земне життя Ісуса Христа було непомірно тяжке. Працював Він важко, не раз терпів людську злобу, голод і холод. Як Учитель проповідував Ісус у трудних і небезпечних умовах поміж іудеїв.

Коли Ісусові було 30 років, прийшов Він до святого Івана Хрестителя (Предтечі) і охрестився в ріці Йордан. Після цього 40 діб перебував самотньо у пустині в пості та молитві, аж потім розпочав Він інтенсивну учительську працю. Ісус вибрав Собі 12 апостолів, ходив від села до села, від міста до міста, навчав Своїх учнів і людей, проповідував Євангеліє (Благовіст, себто добру, радісну вістку), робив людям багато добра, лікував їх.

– І кажу Я тобі, що Петро (із грецької «петрос» – камінь, скеля) ти, і на скелі оцій побудую Я Церкву Свою, – і сили пекельні не переможуть її. І ключі тобі дам від Царства Небесного, і що на землі ти зв’яжеш, те зв’язане буде на небі! (Мт. 16. 18 – 19).

Цими словами пообіцяв Ісус Христос, що заснує Церкву Свою, в якій дасть Петрові найвищу владу. Зауважте, шановні читачі, «… побудую Я Церкву Свою,…», тобто єдину Христову Церкву, а не «церкви», яких сьогодні незчисленна кількість різних мастей і ґатунків, що ворогують між собою.

У 33-річному віці Ісус Христос помер мученицькою смертю, розп’ятий на хресті, а третього дня воскрес на доказ того, що Він – Бог і що Його Вчення – істинно правдиве.

Впродовж 40 днів після воскресіння Ісус Христос перебував на землі, з’являвся Своїм учням, закріплював в них віру в Своє Божество, навчав їх, як вони повинні продовжувати Його Вчення.

Одного разу з’явився Ісус Христос апостолам на горі в Галілеї і мовив:

– Дана Мені всяка влада на небі й на землі. То ж ідіть і навчіть всі народи, хрестячи їх в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа, навчаючи їх зберігати все те, що Я вам заповів. І ото, Я перебуватиму з вами повсякденно аж до кінця віку! (Мт. 28. 18 – 20).

Іншим разом над Тівердіядським морем Ісус Христос звернувся до Симона Петра і тричі наказав йому: «Паси ягнята Мої!», «Паси вівці Мої!», «Паси вівці Мої!» (Ів. 21. 15 – 17). Тобто Спаситель підтвердив, що заснував Свою Церкву на чолі з апостолом Петром і доручив йому паству Свою «… аж до кінця віку» (Мт. 28. 20). Цим повідомив нас Христос, що Його Церква – це Він Сам, що Він – Голова Церкви, що влада у Церкві перейде від апостолів до їх послідовників – священиків. І так буде до кінця віку, тобто до другого приходу Ісуса Христа на Землю.

Ісус благословив апостолів: «Ідіть по цілому світові та всьому створінню Євангеліє проповідуйте! Хто увірує та охреститься, – буде спасенний, а хто не увірує – засуджений буде» (Мр. 16. 15 – 16).

На 50-й день після Воскресіння і на 10-й день після Вознесіння Господа на Пречисту Діву Марію, на Одинадцять апостолів і на Дванадцятого апостола Матвія, що став замість зрадника Юди Іскаріотського, зійшов Святий Дух з неба, після чого вони краще зрозуміли Христову науку, почали розмовляти різними мовами та проповідувати й розповсюджувати Божу науку поміж всіма народами.

– Якщо Вчення одне, то чому багато різних християнських церков? Адже немає логіки в різному розумінні, в різному тлумаченні одного і того ж Вчення Ісуса Христа.

– Цілком логічно, що Церква Христова повинна бути одна на всій нашій Землі.

Христова Церква, як відомо, покликана виховувати народи в дусі християнської віри, поширювати і зміцнювати Вчення Ісуса Христа, зберігати єдність народу в мирі й любові до Господа Бога Ісуса Христа, провадити людей до вічного щастя. Ще раз підкреслюю, що Головою Церкви є Сам Ісус Христос, на чолі Церкви стоїть апостол Петро, а членами Церкви є всі хрещені люди.

Отже, як бачите, християнська віра всіх народів світу, їх релігія має бути одна-однісінька і так, аж до кінця світу.

Першими прийняли Христову віру деякі ізраїльтяни, бо Ісус Христос проповідував серед їхнього народу. Вже в І столітті нашої ери християнство швидко поширювалося за межі Юдеї, глибоко вкоренилося в Римській імперії, передусім в Римі та інших містах побережжя Середземного, Чорного й Азовського морів.

Після розпаду Римської імперії на східну і західну частини з 395 року християнство розвивалося неоднаково і фактично виникло два центри християнства на Землі, сформувалося два обряди: східний або грецький, що пізніше отримав назву візантійський, і західний або римський чи латинський.

Східна церква займала підлегле становище серед державних управителів, була багатшою, пишнішою, ніж західна. Тому київський князь Володимир Великий вибрав візантійський обряд.

У 988 р., коли народ Київської Русі прийняв Христову віру, Церква була ще єдина і була «єдина, свята, соборна й апостольська Церква».

Отже, коли наші предки прийняли Христову віру, то не було ще ні католиків, ні православних, бо великий церковний розкол стався пізніше.

Оскільки константинопольський патріарх Михайло Керуларій і римський папа Лев ІХ не ладили між собою, то константинопольський патріарх Михайло Керуларій під впливом свого Візантійського імператора у 1054 р. скликав церковний собор і відділився, тобто стався розкол «єдиної, святої, соборної й апостольської Церкви». Цей собор зруйнував єдність християнської церкви і таким чином стався поділ християнського світу на Римо-Католицьку (західну) і Греко-Православну (східну) церкви. Оскільки духовенство Київської Русі підкорялося константинопольському патріарху, то Київська Русь стала православною.

Підсумовуючи, слід підкреслити, що до 1054 р. не було ні православних, ні католиків; була одна Христова Церква – така, якої бажав Сам Ісус Христос. А хрещення України-Русі відбулося у 988 р., тобто за 66 років до розколу, коли ще не було ні східного православ’я, ні західного католицизму.

В ХVІ столітті у Європі відбувалися протестантські революції. Польща, Русь (Україна й Білорусія) творять єдину державу на чолі з польським королем. Виникає Річ Посполита Польська. Польські шовіністи закріпачують українських селян, нав’язують їм католицизм, польську мову. Православні храми забирають під різні потреби. Придушують повстання козаків і селян. Україна грабується і зубожіє. Всі, хто не приймають католицької віри, не допускаються до навчання, торгівлі, влади.

Проголошена у 1448 р. московська митрополія у 1589 р. перетворюється в московський патріархат, але з чинністю тільки на території Росії.

В трудний для Київської митрополії час нав’язування католицизму Московія не підтримує Києва, тобто дочірня Московська митрополія не допомагає Київській митрополії-Матері. Українське православ’я віддається на розтерзання польським окупантам, бо російське духівництво і царат зраджують Україні. В ці часи ще й наступає небезпека від турецько-татарських орд.

У таких складних умовах окуповане українське і білоруське духівництво опинилося на роздоріжжі:
або продовжувати нерівну боротьбу з панівним польським католицизмом і загинути;

або відмовитися від православ’я, прийняти римо-католицьку конфесію, церкви перетворити в костьоли і правити на латині;

або підписати унію (угоду) з Римом, щоб зберегти обряд, національні ознаки Богослужіння, а залежність константинопольського патріарха поміняти на залежність від Папи Римського.

Останньою дорогою пішло українське духівництво і 6 жовтня 1596 р. відбувся Берестейський (нині – Брестський) собор, на якому була укладена унія (союз) Руської православної церкви (Київська митрополія) з Римо-Католицькою церквою. Таким чином, Руська православна церква була скасована і започаткована уніатська або греко-католицька церква, яка зберегла східний обряд. Брестська унія розповсюджувалася на всі українські землі.

На Лівобережній Україні унія проіснувала до другої половини ХVІІ століття, коли після 1654 р. ці землі стали російськими. На правобережжі Росія ліквідувала унію в 1839 р., бо унія мішала русифікації українського народу, його гнобленню. Ці землі та духовенство вже підкорялися московському патріархату.

Щодо Галичини, то вона була під гнітом то Польщі, то Австро-Угорщини, але греко-католицька церква там не була в забороні.

В період існування Української Народної Республіки в 1919 році виникла незалежна Українська автокефальна православна церква, яку Сталін знищив у 1930 р.

Історичні події склалися так, що після Ризького договору у 1921 р. до Польщі, окрім Галичини, відійшло багато західноукраїнських земель, де була православна віра. Поляки притискали на загарбаних землях і греко-католиків, і православних. Вони відлучили православних від московського патріархату і православна церква тут стала автокефальною, яку визнав константинопольських патріарх. Пізніше Радянська влада знищила цю церкву і перетворила її в Російську православну церкву.

Сфальсифікований комуністами і енкаведистами за вказівкою Сталіна Львівський собор 1946 р. ліквідував й греко-католицьку церкву, яка перейшла у підпілля, а натомість почала діяти Російська православна церква, підпорядкована Москві.

Пізніше комуністи розгорнули широкомасштабну атеїстичну пропаганду. Вони руйнували храми, перетворювали їх на склади, знищували церковні цінності, предмети культу, ув’язнювали віруючих і священнослужителів. Таким чином продовжувалася багатовікова денаціоналізація українського народу, русифікація його великодержавними російськими шовіністами, в тому числі й на релігійному ґрунті.

24 серпня 1991 р. справдилися багатовікові мрії українського народу і Україна здобула незалежність. Всенародним голосуванням 1 грудня 1991 р. весь український народ схвалив Акт проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 р.

За умов незалежності України відновилася Українська автокефальна православна церква і Українська греко-католицька церква, почалося відродження релігійного життя на нашій Батьківщині.

В червні 1992 р. в Україні об’єдналася частина Російської православної церкви з частиною Української автокефальної православної церкви і утворилася Українська православна церква (Київський патріархат).

В деяких областях України діє Російська православна церква, підпорядкована чужій державі – московському патріархату.

Таким чином, в Україні організувалося чотири найбільші християнські церкви:
3. Українська Православна Церква під юрисдикцією Московського Патріархату;

Окрім зазначених чотирьох християнських церков в Україні є й інші християнські конфесії: Римо-католицька церква, Всеукраїнський союз об’єднань євангельських християн-баптистів, Всеукраїнський союз християн віри євангельської (п’ятидесятників), Союз вільних церков християн віри євангельської (п’ятидесятників), Церква адвентистів сьомого дня, Свідки Ієгови, Церкви харизматичного напряму, Церква Повного Євангелія, Закарпатська реформатська церква, Лютерани, Інші протестантські громади та центри, Старообрядці, Вірменська апостольська церква, Церква Ісуса Христа святих останніх днів (мормони) та ін.

Досить впливовими серед інших конфесій є Рідна українська національна віра (РУН-віра), церква Ісуса Христа, церква Бога Живого, древньо-православна церква, шведська євангельсько-лютеранська церква, вірмено-католицька церква, нова Церква (вчення Сведенборга), віра Бахаї та інші. Є ще низка інших конфесій, в тому числі й юридично не визнаних, не зареєстрованих релігійних громад.

Така ситуація – не нормальна. Вона є спотворенням ідей і бажання Господа Бога нашого Ісуса Христа.

Таке розмаїття різних конфесій, складний і напружений стан у співіснуванні релігійних громад, боротьба за храми, які були зачинені тоталітарним комуністичним режимом, не згуртовує народ, а розпалює міжконфесійні чвари. І зумовлено це не так релігійними канонами серед християн, як підпорядкуванням церков: одна – Москві, друга – Риму, третя – Києву, а також богослужбовою мовою, нерідко чужою для українського народу.

– Хіба таке передбачене Нікейськими (325 р.) і Царгородськими (381 р.) Вселенськими соборами?
– Чи не грішать миряни, коли учиняють бійки за храми, а священики підштовхують їх на це?
– Чи не грішать миряни і священики, коли представники однієї конфесії ворогують з іншими?

Ясно одне. Потрібне взаєморозуміння, взаємоповага, злагода і співіснування між представниками різних конфесій Це перше.

По-друге, незалежній Україні потрібне єднання всіх християн у єдиній помісній церкві, а потім у «єдиній, святій, соборній і апостольській церкві», як це вимагає Символ віри, яким щоденно моляться і прославляють Бога і православні, і католики, бо в єднанні сила і спасіння нашого народу і нашої славної України.

Отже, в Україні має бути одна-єдина Христова церква, одна конфесія. Як це зробити?

Ясно, що це можна зробити якраз зараз. Якраз зараз українським церквам і всім християнам, всьому українському народу слід об’єднатися задля добра і спасіння нашого народу.

По-перше, тому що після комуністичного гоніння на церкву, заборони віросповідання всі українські церкви ще молоді й на стадії відродження і якраз зараз вони можуть об’єднатися.

По-друге, двохтисячолітній ювілей християнства, що минув, повинен стати тим орієнтиром, в честь якого можуть об’єднатися українські церкви у єдину Українську Християнську Церкву.

По-третє, враховуючи історичний досвід інших країн, які розгортали братовбивчі релігійні війни, ми повинні усвідомити, що якщо зараз наші церкви не об’єднаються зверху (тобто шляхом переговорного процесу і юридичного об’єднання вищого духовенства), то рано чи пізно можуть розпочатися знизу братовбивчі погроми за панівне становище тієї чи іншої церкви. Звичайно, що за таких умов міжконфесійного братовбивства про ніяке об’єднання не може йти мова. Це нікому не потрібно і тільки зараз можна це попередити. Єдиним дійовим профілактичним засобом можливого братовбивчого розбрату є об’єднання всіх церков України якнайшвидше зараз.

Яким чином можна зараз об’єднати всі українські християнські церкви?

Зважаючи на передумови і причини міжконфесійних чвар, на наш погляд, можна знайти ці об’єднуючі ізюминки, цю соломинку, за яку повинні чіплятися зараз всі, а передусім наші духовні наставники – Боголюбиві керівники церков, патріархи, митрополити, єпископи і все духовенство, бо якраз зараз, не зволікаючи, можна об’єднати церкви.

Можлива така концепція об’єднання українських церков, що ґрунтується на духовних і загальнолюдських гідностях людини.

1. Об’єднання українських церков може відбутися зверху шляхом переговорного процесу. За стіл переговорів повинні сісти керівники розколотих церков.

2. Ідеологією об’єднання повинна бути теза, що Бог єдиний і Церква Христова повинна бути єдина. Незалежній Україні потрібне якнайшвидше єднання всіх християн у «єдиній, святій, соборній і апостольській Церкві”, як це зазначено у Символі віри, бо у єднанні в мирі і любові до Господа Бога Ісуса Христа – сила і спасіння церкви, нашого народу і нашої славної України, їх вічне щастя. До якнайшвидшого об’єднання українських церков повинні прагнути всі громадяни України.

3. В процесі переговорів повинна бути заявлено, що віднині в Україні об’єднуються чотири найбільші християнські церкви. Після їх об’єднання створюється єдина помісна Українська Церква із своїм статутом та назвою.

4. Церкву в Україні на перших порах може очолити Колегія Святійших Отців, до складу Колегії повинні довічно увійти живі на час єднання Патріарх Київський і Всієї Руси-України; Патріарх Київський і Всієї України; Митрополит Київський і Всієї України; Глава Греко-католицької церкви. Керівництво церковними справами – колегіальне до цих пір, поки у зв’язку із смертю не залишиться один член Колегії Святійших Отців, себто після смерті одного із членів Колегії його вакансія ліквідовується і так здійснюється до цих пір, поки не залишиться один із керівників церкви. Після смерті останнього члена Колегії для керівництва церквою обирається вже не Колегія, а один Патріарх. На переговорах розробляється механізм управління об’єднаною Церквою, а також такі питання.

5. В церквах України, всі з яких відноситимуться до єдиної помісної Української Церкви, богослужіння проводитиметься за православним чи тотожним з ним греко-католицьким обрядом і на тій мові, на якій бажають християни-парафіяни – українській, старослов’янській чи іншій. При цьому не слід порушувати статтю 10 Конституції України про мови в Україні.

6. Всі релігійні громади України, що відносяться до об’єднаної Української Церкви, переходять із юліанського на григоріанський календар.

7. Українська Церква є відкритою для вступу до неї інших конфесій християнського спрямування. Вона сприяє об’єднанню християнства всього світу і прагне до об’єднання «В єдину, святу, соборну й апостольську Церкву» всього світу.

Так можна об’єднати всі українські християнські церкви зверху і запобігти подальших міжконфесійних чвар, але для цього всім потрібно відкинути будь-які власні амбіції та серед всього нашого народу і духовенства повинен запанувати здоровий глузд. Важливо, використати нинішній сприятливий момент об’єднання і не опустити його. Зволікання не на користь об’єднання.