Яка фортеця Дарксайда
Судацька фортеця являє собою унікальний комплекс пам’яток середньовічної археології та архітектури ІІІ – XVI ст. Загальна площа фортеці – 27,9 га. Переважна більшість архітектурних об’єктів, розміщених на цій території, внесена до Державного реєстру нерухомих пам’яток України.
Згідно тексту маргиналії XIII ст. на полях церковної книги, фортеця Сугдея була заснована 212 р. Анонімний автор, який жив у Сугдеї в 1296 р., записав на полях книги коротких Житій (синаксаря) такий текст: “Побудована фортеця Сугдеї в 5720 [212] р., і минуло від заснування Сугдеї донині, тобто до 6804 [1296] р., 1084 роки”. Та ж дата подається ще у двох нотатках синаксаря, датованих відповідно 1312 та 1411–1412 рр. Це єдине писемне джерело, що свідчить про існування міста у 212 р.
На межі ІІ — III ст. майже весь гірський Крим увійшов до складу Боспорського царства. Для контролю за територією і для боротьби з піратством були засновані чисельні укріплені сховища — як на узбережжі, так і в глибині півострова. Деякі з них, можливо, були призначені для дислокування загонів боспорських воїнів. Одним з таких пунктів стала Сугдея. Великий простір на північному схилі Фортечної гори у III ст. був обнесений мурами, не посиленими жодною баштою. Креслення плану оборонних мурів наближається до напівкруга. Зовнішній та внутрішній панцири кладки зведені з жовтого капсельського пісковику в більш-менш регулярній кордонній техніці кладки з використанням вапнякового бетону. Простір між панцирами було забутовано необробленим каменем на глиняному розчині.
За межами фортеці, з боку порту, з метою забезпечення оборони з боку моря було зведено декілька доволі потужних веж. Техніка зведення башт професійна. Внутрішні кладки башт виконані в діагональній техніці, що свідчить про знайомство виконавців з основними принципами класичної римської будівельної справи. Кладка стін виконана на вапняному розчині, техніка кладки зовнішнього панцира аналогічна панцирам фортечного муру на північному схилі. Внутрішній простір фортеці залишився незабудованим, виконуючи роль притулку у разі військової небезпеки для жителів навколишніх поселень. З подальшим розвитком міста культурний шар первісного укріплення був майже повністю знесений, хоча знахідки цього періоду не є унікальними, вони зустрічаються на території майже всього городища, та в акваторії портової бухти.
Життя на території первісної Сугдеї остаточно згасає близько 330-х рр. Досить тривалий час вона лишалася безлюдною та поступово руйнувалась. Відродження її почалося лише з другої половини VIІ ст. на руїнах покинутої пізньоантичної фортеці. Вигідне географічне розташування Сугдеї стало важливим чинником швидкого освоєння місцевості. У портовій бухті Судака — Лімена-Кале у другій половині VII ст. починає функціонувати порт. Про це свідчать артефакти ранньовізантійського часу, знайдені під час археологічних досліджень у портовій частині міста та на шельфі портової бухти. В тогочасних письмових джерелах перша згадка про Сугдею зустрічається в анонімному космографі VII ст. з Равенни, де перераховані основні портові пункти чорноморського узбережжя.
У другій половині VII ст. у Північному Причорномор’ї поширюється влада Хозарського каганату. Кочові ірано- та тюркомовні племена, що проникають на півострів, поступово там розселяються, у тому числі і на території відродженої фортеці Сугдеї. Під час археологічних досліджень знайдені численні свідоцтва проникнення до міста прийшлого населення. Потрапивши під вплив візантійської політики та культури, воно швидко переходило до осілого способу життя і поповнювало населення ранньовізантійського міста. Візантійськими стали також їхні релігійні переконання та побут. Незважаючи на етнічну строкатість населення та можливу присутність у регіоні представників хозарської адміністрації, основною мовою залишалася грецька, віросповіданням — ортодоксальне християнство.
Візантійська влада докладала зусиль з християнізації язичницького населення міста. На початку VIII ст. Сугдея вже володіє єпископською кафедрою, що в середньовічному розумінні надавало Сугдеї статус міста.
Візантійська імперія тривалий час мала досить дружні відносини з Хозарським каганатом. Політична ситуація на півострові впродовж декількох сторіч була цілком стабільною. Дослідження фортифікаційних споруд не зафіксували значних перебудов у цей період. Практично до кінця Х ст. використовувались оборонні споруди пізньоантичного часу. Проте з початку VIII ст. територія міста та прилегла до нього зона активно забудовуються житловими та культовими спорудами.
Після краху Хозарського каганату наприкінці Х ст. Візантійська імперія укріплює свої позиції в Тавриці. Сугдея стає центром візантійської військово-адміністративної одиниці — феми, але вже у 1059 р. вона була приєднана до феми Херсона. Візантійською адміністрацією вживаються заходи по відновленню фортифікаційних споруд міста. На зламі Х — ХІ ст. вони посилюються чисельними баштами, виконаними із застосуванням вапнякового бетону. Активно перебудовуються житлові та культові споруди.
Х — ХIII ст. — період найвищого розвитку міста, яке стає значним торговим центром Таврики і всього Північного Причорномор’я. З кінця ХІ ст. воно потрапляє під протекторат половців, які на умовах виплати данини гарантували мешканцям захист від зовнішніх ворогів. У 1204 р. після падіння Візантійської держави Сугдея входить до складу Трапезундської імперії та на деякий час стає ареною трапезундсько-сельджукського військового та економічного протистояння.
27 січня 1223 р. під мурами Судака вперше з’явилися монгольські війська. Населення від страху перед завойовниками залишило місто. 26 грудня 1239 р., після походу на північно-східну Русь, монгольське військо вдруге з’явилося біля Судака. З утворенням Золотоординської держави, Судак підпадає в залежність від неї. Нова влада залишає незмінною форму адміністративного устрою міста, вона також зацікавлена у торгових відносинах Судака, які сягали Іберійського півострова та Єгипту.
Монгольське завоювання східноєвропейських степів, особливо в початковій фазі, призвело до значних переміщень населення зі сходу на захід. На півострові та під стінами Сугдеї шукали порятунку та притулку вихідці із половецьких степів. Археологічні дослідження некрополя, залишеного цим населенням, наочно ілюструють процес його поступової християнізації. Скупчення значної маси людей на обмеженій території майже без засобів для існування, призвело до розквіту торгівлі половецькими невільниками, найзначнішим центром якої впродовж майже 100 років була Сугдея.
З другої половини XIII ст. на ринки Чорноморського узбережжя все активніше проникають торговці із Західної Європи, переважно з двох північноіталійських міст — Венеції і Генуї. Їх приваблювали вигідні умови торгівлі з країнами Далекого Сходу і Середньої Азії, що склалися тут після утворення Монгольської імперії. Близько 1260 р. Генуя заснувала велику торгову факторію Каффу (сучасна Феодосія), яка знаходилася в 50 км на схід від Судака. У Солдайї (так називали Судак італійці) вели торгівлю їх конкуренти — венеціанці.
Наприкінці XIII — на початку XIV ст. процес перебудови оборонних споруд активізується, особливо на центральній ділянці зовнішньої оборонної лінії, але рівень будівельної техніки був дуже поганий. Оборонні споруди Сугдеї XIII ст. більш схожі на високу кам’яну огорожу, ніж на фортечні мури, оскільки були зведені на глинисто-грязьовому розчині. Вони могли налякати лише загін вершників, але для професійного війська не були перешкодою.
У першій половині ХІV ст. золотоординські намісники Криму під приводом релігійної боротьби вигнали з міста християнське населення і наказали знести фортечні стіни. Остаточно їх було розібрано за часів правління хана Узбека.
У Золотій Орді після смерті хана Бердібека (1359) почалася боротьба за трон, якою успішно скористалася Генуя. 19 липня 1365 р. генуезький загін, як повідомляє одне з письмових джерел, “займає висоти Сугдеї”. Починається відновлення міської інфраструктури, фортечних стін і громадських будівель. Спочатку Генуя побудувала цитадель на вершині гори, а значну частину міста оточили земляним валом. Відновлення зовнішньої лінії оборони почалося не пізніше 1385 р.
Територія генуезької Солдайї розподілялася фортечними стінами на чотири частини: цитадель — замок Св. Іллі, фортеця Святого Хреста, портова частина та зовнішнє передмістя. Простір усередині фортечних стін, у наш час порожній, був забудований житловими будинками і культовими спорудами. Житлові будинки Солдайї розташовувалися на терасах, які спускалися схилами Фортечної гори. З півночі на південь простяглися декілька вулиць, сполучених вузькими провулками, які проходили по краях терас. Як свідчать археологічні дослідження, за межами фортечних стін розташовувалися споруди міського посаду з садибами, де проживали ремісники і розміщувалися їхні майстерні.
Володарювання Генуї в Солдайї продовжувалося з 1365 по 1475 р. З 1475 р., знаходячись під владою Османської імперії, Судак став центром судово-адміністративного округу — кадилика. Захищав фортецю турецький гарнізон у складі 10–30 солдатів. Цієї кількості воїнів ледве вистачало для оборони напівзруйнованих стін Судака. У першій половині XVII ст., коли запорозькі і донські козаки почали здійснювати походи до Криму, жителі міста розселилися по навколишніх селах, подалі від узбережжя. Із другої половини XVII ст. переважно мусульманське населення Судака мешкало у невеличкому селищі на захід від фортеці, частково серед руїн середньовічних споруд.
У 1771 р., під час першої російсько-турецької війни, загін російських військ займає місто. У Судацькій фортеці був розквартирований гарнізон, під час будівництва казарм для якого були остаточно зруйновані рештки середньовічних будівель на території фортеці. Гарнізон простояв у Судаку до 1816 р.
Тривалий час руїни фортеці слугували “кар’єром”, де здобували будівельне каміння. Лише в 1868 р. Судацька фортеця була передана у відання Імператорської Археологічної Комісії, яка доручила завідування пам’яткою Одеському товариству історії і старожитностей. Таким чином, Судацька фортеця є одним з перших державних історико-архітектурних заповідників на території України.
Після революції 1917 р. тут у 1925 р. було створено історико-археологічний музей, який з наступного 1926 р. стає філією Московського державного історичного музею. Були розпочаті регулярні археологічні дослідження. З 1958 р. Судацька фортеця — відділ Національного заповідника “Софія Київська”. Наразі комплекс пам’яток Заповідника налічує близько 60 архітектурних та археологічних об’єктів на території 27,854 га. З 1959 р. здійснюються вибіркові реставраційні та консерваційні заходи. З 1968 р. розпочались комплексні архітектурно-натурні дослідження, розробка проектів та здійснення ремонтно-реставраційних робіт Судацької фортеці як цілісного середньовічного утворення за спеціально затвердженою Держбудом програмою, розрахованою на 25 років. Виконання наукових досліджень, проектування і реставрація об’єктів міста-фортеці здійснювались під керівництвом архітектора Є.І. Лопушинської. Судацька фортеця функціонує як потужний музейний комплекс і визнаний об’єкт пізнавального туризму, який відвідує більш ніж 150 тис. туристів на рік.
Хотинська фортеця
Знаменита Хотинська фортеця є однією з найвидатніших пам’яток оборонної архітектури. Впродовж чотирьох століть ця цитадель на Дністрі відігравала найважливішу роль в історії не лише України, але і всієї Південно-Східної Європи. Біля її стін неодноразово схрещували зброю воїни найрізноманітніших народів, з її історією пов’язані імена десятків видатних військових та політичних діячів України, Молдови, Польщі, Туреччини, Росії.
Нині існуюча громада стародавньої цитаделі була споруджена в XV ст., у молдавський період історії Буковини. Проте археологи, які працювали тут в 1960-х роках, виявили в північній частині, на глибині 6-8 метрів, залишки більш ранньої і меншої за розмірами кам’яної фортеці. Вона була побудована у середині XIII ст. за часів князя Данила Галицького та відгравала важливу роль в обороні Галицько-Волинського князівства, стримуючи набіги степових орд. Ще раніше, в VIII—XI ст., тут існувало велике слов’янське поселення, яке увійшло до складу Київської держави часів Володимира Святого і Ярослава Мудрого. Вже тоді стародавній Хотин був добре укріпленим пунктом: археологи знайшли залишки дерев’яних укріплень VIII—X ст.
У другій половині XV століття після того, як Хотин став північним прикордонним пунктом Молдавського князівства, замок було перебудовано та розширено, його обнесена кам’яними стінами територія збільшилася майже втричі. У фортеці бував молдавський господар Штефан IV Великий (1457-1504 рр.), який успішно боровся з турками; тут обірвалося життя господаря Олександра Лепушняну, якого жорстоко вбили бояри. В очікуванні страти тужили в підземеллях ватажок селянського повстання 1490-1492 рр. Андрій Боруля, якого згодом було обезголовлено, та його соратники — їх скинули з кріпосної стіни.
А скільки військових конфліктів промайнуло над Хотинською фортецею! Вперше вона піддалася облозі в 1476 р., коли її безуспішно намагалися узяти війська турецького султана Мухамеда II. На початку XVI ст. після того, як Молдова потрапила у васальну залежність від Порти, фортеця стала одним з військових форпостів Туреччини. Разом з іншими придністровськими фортецями — Сорокською, Бендерською та Аккерманською — вона утворила могутню лінію оборони турецьких володінь і одночасно служила головним плацдармом турецької агресії на північ і схід. У 1538 р. фортеця була захоплена польськими військами, в 1563 р. — козаками Дмитра Вишневецького, який намагався домовитися з молдавськими боярами про сумісну боротьбу проти Туреччини, але вони його зрадили та стратили в Константинополі за наказом турецького султана.
З історією фортеці пов’язані події Хотинської війни початку XVII ст., які потрапили не тільки на сторінки історичних хронік, але і до фольклору багатьох народів. У 1621 р. польські війська, які були змушені, під натиском турок, залишити Хотин, звернулися за допомогою до козаків. У відповідь на цей заклик до Дністра рушила сорокатисячна армія на чолі з гетьманом Петром Конашевичем-Сагайдачним. Кривава битва під Хотином стала центральним епізодом цієї кампанії. Об’єднаним польсько-українсько-молдавським силам протистояла півмільйонна армія турецького султана Османа II. «У цій війні запорізькі козаки виступили героями і, забуваючи про відмінності між вірою і народністю, скрізь виручали з біди поляків, — пише Д. І. Яворницький, — в цій же війні самого Сагайдачного було тяжко поранено, через що він помер через рік». За умовами Хотинського мирного договору, фортеця залишилася в руках Оттоманської Порти.
На початку XVIII ст. турки за допомогою французьких інженерів звели навколо фортеці нові фортифікаційні споруди. Було насипано могутній земляний вал з бастіонами для артилерії, зовнішній бік валу було укріплено кам’яною стіною, перед якою створили вимощений каменем рів. У подальші десятиліття фортеця кілька разів опинялася в центрі подій численних війн Росії з Туреччиною. Російські війська чотири рази опановували Хотинську фортецю: у 1739 р. — після битви при Ставучанах, потім в 1769,1787 і 1806 рр. До середини XIX ст. Хотинська фортеця втратила військове значення і в 1856 р. була ліквідована.
Не дивлячись на свою бурхливу бойову історію і наступні після неї часи запустіння, фортеця збереглася до наших днів у чудовому стані. Зрозуміло, не все тут збереглося в первозданному вигляді. Так, при штурмі польськими військами в 1538 р. південна стіна з надворотною баштою, а також значна частина східної стіни були зруйновані, і те, що ми бачимо сьогодні, — це результат проведених в 1540-1544 рр. робіт з відновлення і розширення цитаделі.
«Ця невелика міцна кам’яна фортеця знаходиться на березі Дністра, — писав турецький мандрівник Евлія Челебі, який побував в Хотині в 1657 р. — В колі вона має тисячу п’ятсот кроків, рів її — вельми справний. Вона має двоє воріт, одні виходять на берег Дністра. Усередині неї є великий монастир, подібний фортеці, який називається Стефанівським. Фортеця має вісімдесят башт, критих тесом. Усередині фортеці є всього лише шістдесят-сімдесят критих тесом будинків без садів і виноградників і близько п’ятдесяти лавок. А в її посаді у напрямку до Дністра розташовані лавки, криті очеретом і комишем».
За часів Челебі навколо фортеці ще не існувало земляних бастіонів з Каменецькими, Ясськими і Бендерськими воротами. Вони були споруджені турками в 1700-1711 рр. У широкому півкільці цих валів, на річковому мисі стоїть, вражаючи своєю потужністю, Хотинська цитадель. Вона має в плані форму неправильного витягнутого овалу розмірами 130×55 м, по периметру якого розставлені п’ять могутніх башт: прямокутна Північна (11,5х13 м), круглі Комендантська (діаметр 6,3 м) і Південно-Західна (діаметр 8,4 м), майже квадратна Надворотна (8,4×8 м) і квадратна Східна (3×3 м). Висота башт коливається від 30 до 35 м, а якщо міряти від підніжжя скелі, на якій вони споруджені, — то від 40 до 45 м. Надворотна башта розташована з півдня, до неї веде перекинутий через рів міст (свого часу він був підйомним). На протилежному кінці фортеці височіє Північна башта — найбільша за всі, башта-донжон. Між ними тягнеться величезна, сорокаметрової висоти кам’яна стіна з двома круглими баштами. Інша стіна, яка повернена до річки, укріплена посередині тільки однією невеликою Східною баштою. Товщина стін місцями досягає 4,5 м. По верху тягнеться критий бойовий хід з бійницями в один ярус, оберненими як на зовнішню сторону, так і у бік двору.
Кріпосний двір розділено на дві частини. У першій, південній, розташованій біля входу і більшій за розмірами, створені казарми, підвали для продовольства і боєприпасів, колодязь. Північна частина відокремлена двома двоповерховими комендантськими палатами, тому цей внутрішній дворик носить назву Комендантський. До корпусу казарм в південному дворі примикає замкова каплиця, побудована в 1475-1480 рр. в традиціях молдавської середньовічної архітектури. Вона складається з просторого нефа, вівтарної ніші і притвору. Особливо примітним є білокам’яний різьблений портал: своїми примхливими формами він нагадує портали соборів пізнього романського або готичного стилів.
У наші дні Хотинська фортеця, яка в 2000 р. одержала статус Державного історико-архітектурного заповідника, знов неодноразово ставала ареною битв — вже кінематографічних. Тут знімалися фільми «Балада про доблесного лицаря Айвенго», «Три мушкетери», «В’язень замку Іф» та інші.