Опис та характеристика рослини Соя культурна

Соя належить до роду, який, за даними F.J.Herman (1962), поділяється на три підроди (submenus) Leptocyamus, Glycine і Soja. За свідченням П.М.Жуковського, рід Glycine об’єднує 10 видів. В СНД ростуть лише два види: соя культурна – Glycine hispida Maxim, Moench. (синоніми: Soja hispida, Moench.; Soja japonica Savi. та ін.), яка є важливою сільськогосподарською культурою, та уссурійська дикоросла соя – G. ussuriansis Regel and et. Maak., що росте на берегах річок і озер, а також на сопках Далекого Сходу.
Соя культурна, або щетиниста (2n-38, 40), – однорічна трав’яниста рослина, зовні подібна до квасолі.

Соя — одна з давніх культур. Встановлено, що в країнах Південно-Східної Азії (Китай, Корея, Індія, Японія) вона була відома як землеробська культура за 4 тис. років до н. е. У Європі з’явилася наприкінці XVIII ст. На сучасній території СНД її здавна вирощували російські переселенці на Далекому Сході, а в європейській частині країни вона з’явилася лише в 70-х роках ХІХ ст. Серед країн світу найбільші посівні площі сої у США — понад 25 млн га та КНР — до 10 млн га. Великі посівні площі вона займає також у Бразилії, Японії, В’єтнамі, країнах Північної Африки, Австралії. У країнах СНД сою вирощують на площі 900 тис. га. Основними районами її вирощування є Далекий Схід (Амурська область, Хабаровський і Приморський краї). Відносно сприятливі умови для її вирощування також на Північному Кавказі, в Закавказзі, Лісостепу України, Молдові, Середній Азії (при зрошенні). В Україні соя займає поки незначну площу — до 75 тис. га і більше залежно від року. На перспективу заплановано довести соєвий лан в Україні не менш як до 500 тис. га. Середні врожаї сої в СНД невисокі — 10 – 15 ц/га, у кращих господарствах України сягають 20 – 25 ц/га.

За посівними площами і валовими зборами зерна соя (Glycine hispida Maxim.) є головною зерновою бобовою культурою світу. Вирощують її більше 40 країн на загальній площі понад 50 млн га. Таке велике поширення сої пояснюється універсальністю її використання як важливої продовольчої, технічної і кормової культури. Зумовлено це винятково сприятливим поєднанням у насінні органічних і мінеральних речовин. За хімічним складом насіння сої є унікальним. Воно містить у середньому 39 % (33 – 52 %) білків, 20 % (14 – 25 %) напіввисихаючої олії, 24 % вуглеводів, 5 % зольних елементів (з переважним вмістом калію, фосфору і кальцію), а також потрібні для організму людини і тварин різні ферменти, вітаміни (А, В, С, D, Е) та інші важливі органічні й неорганічні речовини. Висока цінність сої визначається насамперед великим вмістом повноцінного білка, який за амінокислотним складом наближається до білків тваринного походження і добре засвоюється людиною і тваринами. Має значення також те, що головний протеїн сої — гліцидин здатний при закисанні згортатися, що дає змогу виготовляти з насіння і бобів велику кількість різноманітних продуктів харчування. При чому медичною наукою встановлено, що в продуктах харчування із сої є антисклеротичні речовини, що особливо важливо для людей старшого і похилого віку. З насіння сої виготовляють соуси, молоко, сир, котлети, кондитерські вироби, ковбаси, харчове борошно, сурогати кави та ін. В їжу використовують також незрілі боби у вареному й консервованому вигляді. Соя — важлива технічна культура. Вона займає перше місце у світовому виробництві харчової рослинної олії, яку використовують у їжу і яка є сировиною для виробництва вищих сортів столового маргарину, лецитину. Соєва олія широко використовується також у миловарній та лакофарбовій промисловості. Із білків сої виробляють пластмаси, клей та інші вироби. Як кормову культуру сою використовують на зелений корм, сінаж, для виробництва трав’яного борошна, на силос (в сумішах з кукурудзою), монокорм. Поживність соєвих кормів досить висока. Наприклад, у 100 кг її зеленої маси міститься 21 корм. од. та 3,5 кг перетравного протеїну; в 100 кг кукурудзяно-соєвого силосу — відповідно 26 і 2,9 кг. Цінними концентрованими кормами є соєва макуха із вмістом до 47 % і шрот, який містить понад 45 % білка. За амінокислотним складом вони не поступаються м’ясному й рибному борошну. Задовільним кормом (для овець, кіз) є полова й солома сої. Соя збагачує ґрунт на азот, тому, як і інші бобові культури, є цінним попередником для різних сільськогосподарських культур.

Соя — теплолюбна культура. Насіння її починає проростати при температурі ґрунту 8 – 10 °С, а дружні сходи з’являються при 15 – 18 °С. Висока вибагливість сої до тепла спостерігається упродовж усього періоду вегетації, особливо під час цвітіння і наливання зерна. Сприятливою середньодобовою температурою для росту й розвитку сої протягом вегетації є 18 – 22 °С, а при цвітінні-наливанні насіння 22 – 25 °С. Проте в молодому віці соя відносно непогано витримує низькі температури. Сходи її практично не пошкоджуються заморозками мінус 2 – 3 °С, а іноді (при низькій відносній вологості повітря) навіть витримують зниження температури до мінус 5 °С. Вимоги до вологи у сої у різні періоди росту неоднакові. Наприклад, при проростанні насіння, яке поглинає не менше 130 – 160 % води від власної маси, потрібний значний запас вологи в ґрунті — близько 30 мм в шарі 0 – 20 см. На початку вегетації, коли соя в основному вкорінюється, а темпи росту її вегетативної маси сповільнені, рослини до цвітіння добре витримують посуху. З посиленням росту вегетативної маси потреби сої у волозі збільшуються, досягаючи максимуму під час цвітіння і розвитку плодів. Через нестачу вологи в цей час обпадає частина квіток, молодих пагонів. Транспіраційний коефіцієнт сої у середньому становить 520. Тому високий урожай вона дає при вологості ґрунту 75 – 80 % НВ, добре витримуючи повітряну посуху. Загальне споживання води посівами сої коливається залежно від місця та умов вирощування в межах 3000 – 5500 м 3 /га, а коефіцієнт водоспоживання — 150 – 300 м 3 на 1 ц зерна. Найкращі ґрунти для сої — достатньо родючі, багаті на органічну речовину і кальцій, з нейтральною реакцією ґрунтового розчину (рН 6,5 – 7) та добре аеровані, з щільністю 1,1 – 1,25 г/см 3 . Кислі, засолені, схильні до заболочення ґрунти без відповідного їх поліпшення непридатні для вирощування сої. Не витримує вона тривалого затоплення (більше трьох діб). Соя — рослина короткого дня. Тривалість вегетаційного періоду залежно від сорту й району вирощування коливається від 90 – 100 до 150 – 170 днів. В Україні районовані сорти дозрівають за 115 – 140 днів. У розвитку сої виділяють три періоди: перший (І – ІІ етапи органогенезу) — формування вегетативних органів (коренів, стебел, листя); другий (ІІІ – VІІІ етапи) — утворення генеративних органів і третій (ІХ – ХІІ етапи) — дозрівання плодів і насіння.

Ботанічний рід сої Glycine об’єднує більш як 40 видів, з яких половина росте в країнах тропічної Африки. Виробниче значення і поширення має вид сої культурної G. hispida L., у якого є 6 підвидів. В Україні поширений слов’янський підвид — ssp. Slovonica Kov. Ef Pinz. Культурна соя — це однорічна самозапильна трав’яниста рослина з гіллястим стеблом заввишки до 1 м і більше.

Будова рослини

Висота стебла коливається від 20 см до 2 м. У сортів, поширених в Україні, — від 40 см до 1 м. Воно або грубе і товсте (діаметром завбільшки 11—13 мм) або ніжне і тонке (3—4 мм), прямостояче чи сланке, іноді витке, злегка колінчасто-зігнуте, добре гілкується. Бічні гілки завдовжки до 10—18 см, відхиляються від стебла під різним кутом і утворюють з 5—10 гілок різної форми кущ — розлогий, напіврозлогий або стиснутий. Стебло і гілки вкриті білими, бурими, жовтими волосками. При достиганні стебло жовтіє, становиться буро-жовтим чи рудим

Листочки — трійчасті (іноді на черешку утворюється до п’яти листочків), з малими прилистками, розміщені почергово, за винятком двох перших примордіальних, які є простими і розміщуються супротивно. Мають різну форму — широкояйцеподібну, овальну, ромбічну, клиноподібну з тупими або загостреними верхівками; опушені, включаючи прилистки, волосками білого, сірого або бурого кольору, завдовжки 15-16, завширшки 3-10 см. У більшості сортів листки при достиганні рослин опадають, що полегшує механізоване збирання врожаю.

Стрижнева коренева система. Головний корінь грубий, відносно короткий, бічні корінці у більшості тонкі, довгі, проникають у ґрунт на глибину до 2 м.

Розміщуються квітки у пазухах листків на квітконіжках, утворюючи суцвіття-китиці (грона), які можуть бути короткими, малоквітковими — з 2-4 квітками або довгими, багатоквітковими — з 10-20 квітками і більше.

Насіння має найрізноманітніший габітус: округле, овальне, округло-овальне, овально-видовжене, плоске або опукле; велике, середнє чи дрібне; жовте, зелене, коричневе, чорне, жовте, з коричневою пігментацією; з насінневим рубчиком світлого, сірого або темно-коричневого кольору. Маса 1000 (m1000) насінин — 50-400 г. Коли насіння проростає, сім’ядолі виносяться на поверхню ґрунту.

Квітки малі, мають п’ятизубчасту зелену чашечку та п’ятипелюстковий віночок білого або фіолетового кольору, маточку з верхньою зав’яззю та 10 тичинок 9 зрослих і одну вільна.

Плоди — боби, за формою — прямі, мечеподібні, злегка зігнуті, шабле- або серпоподібні, плоскі чи опуклі, з гладенькими або чоткоподібними стулками. Мають світлий, коричневий чи бурий окрас, з рудуватим опушенням, завдовжки 3-7 см і завширшки 0,5-1,5 см. Вміст 1-4 насінин.

Соя: походження та користь найдавнішої їстівної культури

Соя – одна з найдавніших культурних рослин. Її Батьківщиною вважається Південно-Східна Азія. Історія цієї бобової культури налічує щонайменше п’ять тисяч років. Про обробіток рослини згадується в ранній китайській літературі, що належить до періоду 3-4 тисячі років до нашої ери. Обробляти сою почали у Китаї. У першій половині XX століття ця країна вважалася найбільшим у світі виробником та експортером цієї бобової культури.

Наступною країною, де соя була введена в культуру та набула статусу важливої ​​харчової рослини, стала Корея, звідки вона швидко поширилася до Японії.

У 1740 році соя була завезена до Франції, проте, обробляти там її почали лише з 1885 року, а у 1790 році соя вперше була ввезена до Англії.

Перші дослідження сої в США проводилися у 1804 році в штаті Пенсільванія і в 1829 в штаті Массачусетс. До 1890 року більшість дослідних установ цієї країни вже проводили досліди з соєю. У 1898 році до США було завезено велику кількість сортів сої з Азії та Європи, після чого почалася цілеспрямована селекція та промислове вирощування цієї культури.

У 1904 році відомий американський хімік Джордж Вашингтон Карвер виявив, що соєві боби є цінним джерелом білка та олії. Він також усвідомив переваги сої для збереження якості ґрунту. Карвер закликав фермерів, котрі займалися бавовником, «змінювати» свої посіви за трирічним планом, щоб арахіс, соя, солодка картопля чи інші рослини наповнювали ґрунт азотом і мінералами протягом двох сезонів, а потім на третій рік фермери садили бавовну. На подив багатьох фермерів, це дало набагато кращий урожай бавовни, ніж вони бачили протягом багатьох років!

У 1919 році Вільям Морс заснував Американську асоціацію соєвих бобів і став її першим президентом. На той час фермери використовували лише 20 перевірених сортів сої. Морс визнав, що в цій рослині можна відкрити великий потенціал. У 1929 році Морс два роки збирав сою в Китаї. Він привіз понад 10 000 сортів сої для дослідження вченим-аграріям. Науковець зрозумів, що нові, вдосконалені сорти означають кращу продуктивність для фермерів.

Лише в 1940-х роках вирощування сої в Америці почало розвиватися. Виробництво сої в Китаї, основному постачальнику на той час, було зупинено Другою світовою війною та внутрішньою революцією. Коли Сполучені Штати вступили у війну, різке зростання попиту на масла, мастила, пластмаси та інші продукти значно підвищило попит на соєві боби.

Після Другої світової війни Сполучені Штати пережили період зростання та процвітання. Виробники тваринництва виявили, що соєвий шрот був переважним джерелом білка за доступною ціною. Курей, індиків, велику рогату худобу та свиней годували раціонами, які містили десятки мільйонів тонн соєвого шроту щороку. Таке збільшення використання для корму худобі почалося в 1950-х роках, і з тих пір соєвий шрот є кращим варіантом корму.

Одним із великих наукових досягнень у сільському господарстві було вдосконалення сої в 1990-х роках для стійкості до гербіцидів. Це означало, що фермери могли боротися з бур’янами, не вбиваючи рослини сої. Цей розвиток призвів до нових методів виробництва, які набувають визнання в усьому світі.

В Україні відмічається підвищений інтерес до цієї культури і явно намітилась тенденція до збільшення її виробництва. А це, в свою чергу, вимагає створення і впровадження у виробництво нових більш урожайних сортів, стійких до екстремальних факторів довкілля і придатних до вирощування за інтенсивними технологіями. При цьому велике значення приділяється скоростиглим сортам, які дозволяють значно розширити ареал цієї культури і вирощувати її практично в усіх регіонах.

Більшість сортів української селекції були втрачені в роки Великої Вітчизняної війни. В післявоєнні роки в Україні було відновлено селекційну роботу з соєю в багатьох науково-дослідних установах. У цей час, у зв’язку з використанням сої як олійної культури, основним напрямком селекції залишався зерновий. В наступні роки посилився інтерес до сої, як до багатого джерела кормового білка.

Генрі Форд відомий тим, що виробляє автомобілі, але чи знаєте ви, що колись він зробив автомобіль із пластиковим кузовом із соєвих бобів? Форд володів великим дослідницьким центром. Одного разу він прийшов до лабораторії з пакетом соєвих бобів та вивалив їх на підлогу і сказав вченим: «Ви, хлопці, повинні бути розумними. Ви повинні бути в змозі щось з ними зробити». Згодом вчені з лабораторії Форда виготовили досить міцний пластик для ручок перемикання передач, кнопок звукового сигналу, віконних рам, педалей акселератора, вузлів перемикачів світла та кожухів котушки запалювання. Вони також виготовили кузов автомобіля з «соєвого пластику». До 1935 року Форд використовував один бушель соєвих бобів на кожен виготовлений ним автомобіль.

Підготувала Христина Котович