§ 18—19. Дисидентський рух

ЗА ЦИМ ПАРАГРАФОМ ВИ ЗМОЖЕТЕ: визначити прояви активізації опозиційного руху в цей період; характеризувати розгортання правозахисного руху; пояснювати, як виникла Українська громадська група сприяння виконанню Гельсінських угод; дізнатися про особливості кримськотатарського правозахисного руху; аналізувати характерні риси релігійного дисидентства.

ПРИГАДАЙТЕ:

1. Як розвивався опозиційний рух у республіці в другій половині 1950-х рр.? 2. Хто такі дисиденти? 3. Що ви знаєте про зародження дисидентського руху в Україні? 4. Якими були особливості «шістдесятництва» як опозиційного руху? 5. Назвіть характерні риси відносин між державою і церквою в період хрущовської «відлиги».

1. АКТИВІЗАЦІЯ УКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНОГО РУХУ. Наприкінці серпня — на початку вересня 1965 р. в республіці заарештували кілька десятків представників молодої творчої і наукової інтелігенції. Серед постраждалих були мистецтвознавець Б. Горинь, художник О. Заливаха, літературний критик І. Світличний, літературознавець М. Косів та інші. Арешти здійснювалися здебільшого в Києві та західних областях України. Це була перша хвиля арештів у республіці після приходу до влади нового керівництва, під час якої ув’язнили 25 опозиціонерів. У пресі про них не повідомлялося, жодних звинувачень затриманим не висували. Натомість поширювалися чутки, що органи держбезпеки викрили антирадянську націоналістичну підпільну організацію. До ЦК КПУ із запитами про долю затриманих зверталися відомі представники української інтелігенції — кінорежисер С. Параджанов, письменники й поети А. Малишко, Ліна Костенко, І. Драч, М. Стельмах, авіаконструктор О. Антонов та інші. Однак відповіді вони не отримали.

4 вересня 1965 р. в київському кінотеатрі «Україна» відбулася прем’єра фільму С. Параджанова «Тіні забутих предків». Перед початком сеансу зі своїх місць підвелися Іван Дзюба, В’ячеслав Чорновіл і Василь Стус, які повідомили, що в Україні відбуваються арешти інакомислячих. У залі виникло хвилювання, припинене зусиллями адміністрації та працівників органів держбезпеки, що прибули пізніше. Ця подія вважається першим громадським політичним протестом у СРСР після доби правління Й. Сталіна.

У вересні—грудні 1965 р. І. Дзюба написав працю «Інтернаціоналізм чи русифікація?». Звертаючись перш за все до керівників республіки, автор критикував їхню національну політику. На думку автора, компартійні лідери, прикриваючись ім’ям Леніна, порушують проголошувані ним принципи національної політики. Так, І. Дзюба піддав критиці наявну дискримінацію українського народу в економічній, політичній, культурній, мовній та інших сферах, ідею майбутнього злиття націй при комунізмі, уявлення про «цивілізаторську» роль російського народу стосовно інших народів у складі СРСР, твердження щодо добровільності «входження» народів до складу Російської імперії в період її виникнення і розширення.

ДОКУМЕНТИ РОЗПОВІДАЮТЬ

Зі спогадів М. Роженка про події 4 вересня 1965 р. в кінотеатрі «Україна»

І раптом на сцену піднялася худорлява людина. Оголосили, що слово надається Івану Дзюбі. Зал помітно хитнувся. Приєднавшись до попередніх виступів щодо оцінки фільму, Дзюба несподівано для присутніх, зокрема для мене, повідомив, що, на жаль, свято від фільму потьмарюється арештами серед української інтелігенції у Львові та інших містах України. Це повідомлення викликало шок. Принишкли актори, заціпенів зал.

Хтось із адміністраторів підбіг до Дзюби, почав забирати мікрофон, підштовхуючи Дзюбу до краю сцени. «Це провокація!» — почулися вигуки, а Дзюба на краю сцени, мало не падаючи з неї в зал, продовжував щось говорити. Зал захвилювався.

І тут залунав новий голос, я глянув разом з усіма праворуч від сцени й побачив Василя Стуса. Це говорив він. Закликав глядачів на знак протесту проти арештів піднятися зі своїх місць. Очі Василя горіли. Під його поглядом люди почали спочатку несміливо, а потім сміливіше вставати, відтак сідати, коли він звертався до інших, і знову вставати.

Промайнула думка, що сеанс зірвано, але в цей час мікрофонний голос попросив почати перегляд фільму. Світло в залі погасло. Із темряви востаннє долинуло Василеве «Я вам розповім про Леніна», перекрите голосом гучномовця; сеанс розпочався.

1. Які факти наводить автор джерела? 2. Обговоріть у парах. Які висновки ви можете зробити на підставі спогадів М. Роженка про характер подій, що відбулися 4 вересня 1965 р. у кінотеатрі «Україна»?

У грудні 1965 р. І. Дзюба звернувся з листом до першого секретаря ЦК КПУ П. Шелеста та Голови Ради Міністрів УРСР В. Щербицького з протестом проти арештів творчої інтелігенції в республіці й долучив до нього свою працю «Інтернаціоналізм чи русифікація?». Вона справила враження на верхівку партійного керівництва, серед якого було чимало тих, хто вбачав у курсі на посилення зросійщення більше негативного, ніж позитивного. За розпорядженням П. Шелеста працю І. Дзюби поширили серед його оточення, оскільки в ній були нові аргументи для критики національної політики ЦК КПРС. Одночасно із цим стаття, на думку деяких дослідників, стала ідейною основою для формування українського національно-визвольного руху.

Праця І. Дзюби швидко здобула популярність серед українських прибічників радикальних поглядів своєю непримиренністю щодо російського великодержавного шовінізму і гостротою порушених проблем. Поміркованих опозиціонерів- «шістдесятників» приваблювало поєднання лояльності автора до радянської влади з аргументованою критикою її недоліків. Українські дисиденти поширювали працю «Інтернаціоналізм чи русифікація?» серед інакомислячих шляхом «самвидаву». У республіці основними місцями її поширення були великі міста — Київ, Львів, Харків, Одеса, Дніпропетровськ.

У 1968 р. один із «самвидавських» примірників статті потрапив на Захід, де її вперше було надруковано окремою книгою видавництвом «Сучасність» у Мюнхені (Німеччина). Через деякий час статтю перевидали різними мовами. Завдяки праці І. Дзюби в західноєвропейських країнах змогли переконатися в наявності в Україні високоосвіченої опозиції, що має власну ідеологію.

ОСНОВНІ ТЕЧІЇ ДИСИДЕНТСЬКОГО РУХУ В УРСР

Наведіть приклади прояву названих течій дисидентського руху.

Іван Дзюба

Схожий суспільний резонанс у тогочасній Україні та за кордоном отримала стаття історика Михайла Брайчевського «Приєднання чи возз’єднання?» (1966 р.), у якій автор проаналізував україно-московський договір 1654 р. та його наслідки. Історик довів на фактах невідповідність нав’язаного в 1947 р. тодішнім першим секретарем ЦК КПУ Л. Кагановичем терміна «возз’єднання» фактичному змісту боротьби Б. Хмельницького проти польського панування в середині XVII ст. Статтю негативно сприйняли партійні ідеологи й заборонили до друку. Проте вона поширювалася «самвидавом» і здобула популярність серед української інтелігенції. У 1972 р. стаття потрапила за кордон і була видана в Канаді без відома автора. Після цього М. Брайчевський втратив роботу й упродовж наступних шести років не міг працювати за фахом.

Серед українських дисидентів і за кордоном добре відомою стала перша «самвидавська» стаття молодого журналіста В. Чорновола «Правосуддя чи рецидиви терору?», видана в 1966 р. Через рік він видав документальну збірку «Лихо з розуму» (портрети 12 «злочинців»). Обидві праці звертали увагу на неправомірність арештів та засудження українських дисидентів у 1965—1966 рр. Так, у передмові до збірки, що була надіслана П. Шелесту й голові КДБ республіки, В. Чорновіл вимагав гласності у вирішенні долі заарештованих владою опозиціонерів. Примірник він переправив за кордон, а уривки з нього передавали радіостанції «Свобода» та «Голос Америки». Також її надрукували в періодичних виданнях Канади, США, Німеччини. У Парижі збірку «Лихо з розуму» видали окремою книгою, за яку В. Чорновіл отримав міжнародну журналістську премію. В Україні влада жорстоко покарала автора.

У листопаді 1967 р. у Львові В. Чорновіл був засуджений до трьох років ув’язнення за антирадянську діяльність. Увижається, що В. Чорновіл поклав початок у середовищі переважно української інтелігенції правозахисного руху, спрямованого проти порушень радянською владою прав і свобод людини.

2. РОЗВИТОК ПРАВОЗАХИСНОГО РУХУ. Навесні 1968 р. група творчої інтелігенції, робітництво та студентство країни звернулися з листом до вищого керівництва СРСР, у якому йшлося, що закриті політичні процеси, ініційовані владою для розправи над інакомислячими, є порушенням прав, гарантованих Конституцією. Зокрема, автори листа звертали увагу на грубе порушення процесуальних норм під час процесу над В. Чорноволом, проти якого не було виставлено жодного свідка. Вони висловлювали глибоку стурбованість такими речами, вбачаючи в них виразні прояви відновлення практики сталінізму в Україні. Лист-звернення підписали 139 осіб. Серед «підписантів», як їх називали в той час, були І. Дзюба, В. Шевчук, М. Вінграновський, І. Драч, Ліна Костенко, В. Стус, І. Світличний, Є. Сверстюк, А. Горська, С. Параджанов. Завдяки цим протестам, як вважається, вдалося призупинити першу хвилю арештів української опозиції.

«Самвидав» — непідконтрольний державі засіб поширення позацензурної літератури в Україні в 1960—1980-х рр.; створення та поширення відмінних від настанов офіційної ідеології оригінальних публіцистичних, а також прозових та поетичних творів, у яких зображувалися деформації радянського суспільства. Українська інтелігенція вважала його своєрідною формою реалізації гарантованої Конституціями СРСР та УРСР свободи слова та «інтелектуального» опору комуністичному режиму.

Правозахисний рух в УРСР у 1960—1980-х рр. — складова дисидентських рухів в Україні; його діяльність передусім була спрямована на захист прав і свобод громадян, гарантованих Конституціями СРСР та УРСР, — свободи слова, друку, демонстрацій, віросповідання, асоціацій тощо.

5 листопада 1968 р. на знак протесту проти комуністичного тоталітаризму, підлеглого становища України, політики зросійщення та агресії СРСР проти Чехословаччини в Києві на Хрещатику здійснив акт самоспалення колишній учасник УПА, український дисидент і правозахисник Володимир Макух.

Проте переслідування інакомислячих у республіці не припинилися. Улітку 1969 р. виключили з партії і звільнили зі служби інженер-майора Г. Алтуняна, звинувативши його в зустрічах із дисидентами, читанні «самвидаву» та підписанні листів на захист заарештованого генерала П. Григоренка тощо. Київський вчений-кібернетик Л. Плющ разом із Г. Алтуняном увійшли до першої в СРСР легальної, не контрольованої владою громадської організації — Ініціативної групи захисту прав людини в УРСР, яка звернулася до ООН із листом про порушення прав людини в країні. На початку 1970-х рр. Л. Плюща заарештували й відправили на примусове лікування до Дніпропетровської психіатричної лікарні.

Наприкінці 1960-х рр. з ініціативи влади в Україні розгорнулася кампанія цькування І. Дзюби. Від нього вимагали визнати свої погляди помилковими, а від Спілки письменників України — виключити І. Дзюбу зі своїх лав. Лунали звинувачення в тому, що його «ідейно хибні статті та промови взяли на озброєння українські буржуазні націоналісти». У 1972 р. після кількох років цькувань І. Дзюбу виключили зі Спілки письменників України.

Важливою подією українського правозахисного руху став початок видання в січні 1970 р. у Львові «самвидавського» журналу «Український вісник». Його засновником і першим редактором став В. Чорновіл (у 1969 р. звільнений за амністією). До березня 1972 р. вийшло шість номерів журналу.

У серпні 1987 р. в умовах «перебудови» видання «Українського вісника» як першого в республіці опозиційного до влади легального літературно-художнього та суспільно-політичного журналу відновили. До березня 1989 р. вийшли друком 7—14-й номери.

Твори українського «самвидаву», дисидентська й правозахисна література й творчість українських письменників, заборонених в УРСР, стали доступними читачам у країнах Заходу завдяки видавництву «Смолоскип», заснованому в 1967 р. в м. Балтимор (США) українськими емігрантами. У 1968—1990 рр. «Смолоскип» видавав збірки поезій Ліни Костенко, О. Теліги, М. Руденка, О. Бердника, прозові твори Олеся Гончара, Б. Антоненка-Давидовича, М. Осадчого, дослідження й документи В. Мороза, В. Стуса, Є. Сверстюка, п’ятитомник творів Миколи Хвильового, самвидавський журнал «Український вісник», документи і бюлетені Української Гельсінської групи, брошури українською та англійською мовами про українських політв’язнів. Видавництвом «Смолоскип» також було видано англійською мовою енциклопедичний довідник «Рух опору в Україні: 1960—1990». Після виходу деяких книг у великих містах США та Канади влаштовували презентації та літературні вечори. Найбільш популярними були заходи, присвячені творчості Миколи Хвильового, Б. Антоненка-Давидовича, М. Руденка й Леся Курбаса.

ЦІКАВІ ФАКТИ

Засновник, редактор, видавець і автор «Українського вісника» В. Чорновіл у вступному слові до журналу, яке відкривало всі шість номерів, наголошував, що видання подаватиме об’єктивну інформацію про порушення гарантованих Конституцією СРСР прав і свобод громадян, судові й позасудові репресії, прояви шовінізму й українофобії, становище українських політв’язнів, акції протесту та друкуватиме твори «самвидаву». У підготовці журналу брали участь В. Мороз, В. Стус, Н. Світлична, Я. Кендзьор, М. Косів, Ю. Шухевич та інші. Примірники журналу передавалися на Захід, де передруковувалися видавництвами української діаспори в США, Німеччині, Великій Британії, Канаді тощо. У республіці «Український вісник» поширювався «самвидавом». За довідкою органів держбезпеки, «журнал друкувався на друкарських машинках, а потім шляхом розмноження перших примірників розповсюджувався серед різних осіб». У 1972 р., коли Україну охопила нова хвиля арештів інакомислячих, за розпорядженням В. Чорновола (заарештованого в січні 1972 р.) видання журналу припинилося.

В’ячеслав Чорновіл

Обкладинка довідника «Рух опору в Україні: 1960—1990»

У 1991 р. видавництво «Смолоскип» перенесло свою діяльність до України. У видавництві вийшли серії книг «Розстріляне відродження», «Лауреати “Смолоскипа”» та «Вони повертаються». У 1993 р. було запроваджено щорічний Літературний конкурс видавництва «Смолоскип» для молодих авторів.

У липні 1971 р. відповідно до вказівок із Москви ЦК КПУ прийняв спеціальну постанову «Про заходи щодо протидії нелегальному поширенню антирадянських та інших політично шкідливих творів». Згідно з постановою органи державної безпеки були зобов’язані виявляти тих, хто виготовляє і розповсюджує «самвидав», а також перекрити канали його вивезення за кордон та надходження звідти антирадянської літератури.

У січні 1972 р. розпочалася друга хвиля переслідувань опозиціонерів в Україні, яка тривала практично без перерви майже два роки. Загалом було заарештовано понад 100 осіб. За ґратами опинилися В. Стус, Л. Плющ, В. Чорновіл, Є. Сверстюк, С. Параджанов, І. Світличний, С. Глузман, В. Марченко та багато інших. Було складено «чорні списки» письменників і перекладачів, праці яких не підлягали публікації. Розпочалася кампанія «чисток» від інакомислячих у видавництвах, творчих спілках, інститутах Академії наук УРСР, вищих навчальних закладах. Переглядалися репертуари театрів, плани видавництв, експозиції музеїв.

За даними дослідників, у 1960—1972 рр. загальна кількість учасників дисидентського й правозахисного руху в Україні становила близько 1 тис. осіб. Погром 1972—1973 рр. завдав болючого удару опозиційному руху, але не зміг його зупинити.

3. УТВОРЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ГРОМАДСЬКОЇ ГРУПИ СПРИЯННЯ ВИКОНАННЮ ГЕЛЬСІНСЬКИХ УГОД. У 1975 р. СРСР, підписавши Гельсінський Заключний акт Наради з безпеки та співробітництва в Європі, узяв на себе зобов’язання не переслідувати громадян за політичні переконання. Спираючись на цю норму, правозахисники в СРСР почали легально відстоювати право на інакомислення. У травні 1976 р. в Москві було утворено Групу сприяння виконанню Гельсінських угод у СРСР, а 9 листопада того самого року в Україні виникла Українська громадська група сприяння виконанню Гельсінських угод, або Українська Гельсінська група (УГГ). Її очолив письменник М. Руденко, а членами-засновниками були О. Бердник, П. Григоренко, О. Тихий, Л. Лук’яненко, І. Кандиба, М. Маринович, О. Мешко, М. Матусевич, Н. Строката. Штаб-квартира УГГ розміщувалася у Львові.

Українська громадська група сприяння виконанню Гельсінських угод, або Українська Гельсінська група (УГГ) — об’єднання діячів українського правозахисного руху, створене в Україні 9 листопада 1976 р.

Микола Руденко

Олександр (Олесь) Бердник

Петро Григоренко

Укажіть внесок зображених діячів (с. 88—94) у розгортання дисидентського руху в республіці.

Головною метою своєї діяльності УГГ вважала ознайомлення країн — учасників Гельсінських угод і світової громадськості з фактами порушень на території України Загальної декларації прав людини.

Крім цього, у документах завданнями групи було визначено:

• стежити за виконанням владою гуманітарних статей Гельсінських угод;
• сприяти ознайомленню громадян республіки з міжнародними стандартами з прав людини;
• домагатися, щоб на міжнародних конференціях, де обговорюватиметься виконання Гельсінських угод, була присутня українська делегація;
• вимагати акредитування в Україні представників незалежних зарубіжних прес-агентств.

Декларація та Меморандум УГГ були складені М. Руденком. Усі члени групи підписали декларацію власними іменами і вказали свої адреси, підкреслюючи намір діяти виключно легальними методами. Проте дуже швидко проти них розпочалися репресії. У 1977—1978 рр. були заарештовані М. Руденко, О. Тихий, М. Маринович, М. Матусевич, Л. Лук’яненко, О. Бердник. Зокрема, Л. Лук’яненка як «особливо небезпечного рецидивіста» засудили до десяти років таборів і п’яти років заслання. У наступні роки було заарештовано й інших членів групи.

На початку 1980-х рр. відбулися чергові арешти й судові процеси над українськими правозахисниками. За ґратами опинилося близько 60 осіб. Серед ув’язнених були О. Шевченко, С. Хмара, В. Чорновіл та інші. У таборах, не витримавши суворого режиму, померли В. Стус, В. Марченко, Ю. Литвин, О. Тихий. Фактично на цей період влада придушила дисидентство.

ДОКУМЕНТИ РОЗПОВІДАЮТЬ

Із заключного слова на суді керівника УГГ М. Руденка (1 липня 1977 р.)

. Для оцінки суспільства — прогресивне воно чи регресивне — існує одне мірило — свобода слова, свобода інформації.

Понад три місяці мене допитували — і щоденно підполковники КДБ втовкмачували мені в голову ось таку істину: у нас за переконання не судять, у нас судять за діяльність. Але що таке діяльність письменника?

Наша діяльність — це висловлення наших переконань. Наша діяльність — це Слово. І ніщо інше! Така діяльність має дуже нескладну назву: бути Людиною. Не комахою, не безмолвною черепахою, а Людиною.

Де ж діяльність, у чому вона полягає? У тому, що я сказав, у нас порушують Загальну декларацію прав людини.

1. Обговоріть у парах. У чому М. Руденко вбачав безпідставність висунутих йому обвинувачень? 2. Яким є ваше ставлення до громадянської позиції М. Руденка?

ЦІКАВІ ФАКТИ

У 2016 р. в Україні відзначали 40-річчя заснування УГГ. При цьому зазначалося, що «це була перша легальна правозахисна організація в Українській РСР, яка відіграла одну з ключових ролей у національно-визвольній боротьбі українського народу, розпочала ненасильницький, легальний і правовий шлях у здобутті Україною незалежності, становленні демократії, поваги до прав людини».

Дисидентські організації не мали можливостей протистояти репресивному апарату радянської влади. Проте, незважаючи на це, українське дисидентство відіграло важливу історичну роль. Перш за все воно сприяло вкоріненню в суспільній свідомості переконання, що створення незалежної Української держави, де будуть забезпечені демократія, права і свободи людини, можливе та доцільне.

4. РЕЛІГІЙНЕ ДИСИДЕНТСТВО. Відповідно до Конституції УРСР населенню гарантувалася свобода совісті. Проте в реальному житті дії влади не відповідали нормам права. Діяльність Української автокефальної православної церкви (УАПЦ), Української греко-католицької церкви (УГКЦ) та деяких інших релігійних об’єднань була заборонена. Після підписання Гельсінських угод СРСР почали звинувачувати в порушенні прав людини в релігійній сфері.

Визначальним у відносинах церкви і держави в період «застою» стало релігійне дисидентство й репресії влади проти нього. Для боротьби з дисидентством режим застосовував агресивну атеїстичну пропаганду, обмежував релігійні публікації, закривав культові споруди, забороняв навчати дітей релігії тощо. Це обумовило виникнення релігійного дисидентства, спрямованого на захист віруючими своїх прав.

Особливо активно боролися за свої права греко-католики. Формально ліквідована УГКЦ діяла в західних областях підпільно. Її називали «церквою в катакомбах». Близько 300—350 греко-католицьких священиків на чолі з декількома єпископами таємно проводили служби для віруючих. Існували також підпільні типографії і монастирі. Діяльністю УГКЦ керував із-за кордону Й. Сліпий, який у 1963 р. прибув до Ватикану (під тиском світової громадськості був звільнений із багаторічного заслання в Сибір).

У 1982 р. правозахисник і політв’язень Йосип Тереля створив Групу із захисту прав віруючих і церкви в Україні. До неї увійшли Г. Будзинський, А. Гнідін, А. Погочнян та С. Петраш-Січко.

Учасники групи направили звернення до ЦК КПРС, де обґрунтовували неканонічність рішень Львівського собору 1946 р. про ліквідацію УГКЦ. Від імені віруючих і духовенства УГКЦ вони вимагали ліквідувати всі існуючі заборони щодо неї і дозволити відновити свою діяльність. Відповіддю на звернення став арешт Й. Терелі. Проте було організовано рух за відновлення УГКЦ.

Православна церква, яка мала офіційну назву Російська православна церква (РПЦ), також зазнавала різноманітних обмежень, але її влада визнавала й дозволяла діяльність.

Йосип Тереля

Новорічний вертеп дисидентів у Львові. 1972 р.

Зустріч представників кримських татар з Амет-Ханом Султаном. Москва. 1966 р.

Яку інформацію про учасників дисидентського руху можна отримати за ілюстраціями?

У Східній Україні була поширена діяльність баптистських та інших протестантських напрямів та сект. Войовничість, динамічність і відданість вірі робили їх привабливими для багатьох віруючих. Головним проповідником баптистів в Україні до виїзду в США був пастор Георгій Вінс. Станом на 1980 р. із 90 ув’язнених учасників українського опозиційного руху 78 осіб було покарано за «віру». Серед них було двоє православних, 14 греко-католиків і 62 представники протестантських сект.

5. КРИМСЬКОТАТАРСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНИЙ РУХ. Виникнення кримськотатарського національно-визвольного руху відбулося в місцях, куди депортували з півострова кримських татар у період розгортання десталінізації. Становище кримських татар там залишалося дуже важким. Люди, що пережили депортацію, згадували, як, голодні й роздягнені, опинилися в Узбекистані без засобів до існування. їх розподілили жити в місцевих колгоспах. Великим сім’ям виділяли окремі маленькі будинки, решту підселяли до місцевих родин. Діти жебракували, дорослі працювали в колгоспах. Багато переселенців помирали від голоду, хвороб і виснаження від важкої праці. Особливо високою була смертність серед осіб похилого віку, жінок і дітей.

Лише в перші роки після депортації кримськотатарський народ втратив 46,2 % своєї загальної кількості. У його боротьбі за повернення на батьківщину в різні роки активну участь брали Амет-Хан Султан, Абраїм Решидов, Сейтнафе Сейтвелієв, Узеїр Абдураманов, Мустафа Джемілєв, Юрій Османов, Айше Сейтмуратова, Сейдамет Меметов, Рефат Чубаров та інші.

Учасники руху, намагаючись протидіяти антитатарській пропаганді в СРСР, здійснювали роз’яснювальну роботу серед населення, зверталися з петиціями до політичного керівництва країни. У відповідь влада застосовувала репресії проти учасників руху та робила незначні поступки у сфері культури.

На початку 1960-х рр. виник Союз кримськотатарської молоді за повернення на батьківщину. Влада заарештувала його лідерів Сеїт-Амза Умерова та Марата Омерова, однак це не зупинило рух. Кількість учасників «ініціативних груп» на середину 1960-х рр. досягла 5 тис. осіб. Головною метою руху стала агітація за повернення до Криму й відновлення Кримської Автономної РСР як національної республіки.

ЦІКАВІ ФАКТИ

Одним із провідних діячів кримськотатарського національного руху став Мустафа Джемілєв. Він був сім разів засуджений радянською владою і провів 15 років у місцях позбавлення волі. М. Джемілєв є всесвітньовідомим правозахисником й учасником дисидентського руху.

Перебуваючи в ув’язненні, М. Джемілєв не раз оголошував голодування. Після найтривалішого голодування в 1975 р. його було врятовано лише завдяки підтримці міжнародної громадськості.

Після проголошення незалежності України М. Джемілєв став активним учасником політичного життя країни. Із 1998 р. він є народним депутатом України, у 1991—2013 рр. очолював Меджліс кримськотатарського народу.

ДОКУМЕНТИ РОЗПОВІДАЮТЬ

Із листа М. Джемілєва другові (5 вересня 1975 р.)

. Справи у мене загалом без особливих змін. 18 серпня оглянули лікарі, дані були такі: пульс — 57, температура 35,5, тиск 90/60, вага 45 кг.

. Кажуть, що тут «вмирати не дають». Це схоже на правду, тому що в той же день 18 серпня мене перевели в тюремну лікарню, де, крім щоденних вливань, робили ще ін’єкції глюкози та В,. 26 серпня знову перевели у свою камеру в підвал, але 1 вересня змушені були знову забрати в санчастину, бо дуже недобре стало зі шлунком. Протримали там чотири дні, і ось сьогодні, 5 вересня, я знову в підвалі.

Слідчі органи не турбують.

І ще ось що: 12 серпня стався такий інцидент. У той ранок, десь о 3—4 годині ночі, у камеру ввійшов начальник в’язниці підполковник Суров. Він запитав, коли я збираюся закінчувати голодування, і почувши, що я не збираюся, накинувся з образами. Казав, що він дізнався, який я негідник і антирадянщик, і що наївно думати, ніби голодування допоможе мені вийти на свободу. На закінчення він оглянув камеру і, помітивши на стінах якісь написи, розпорядився, щоб мені видали щітку з вапном і щоб я замазав ці написи, хоча він прекрасно бачив за характером написів, що я до них відношення не маю, і бачив також, що я насилу тримаюся на ногах.

«Якщо не підкориться — покарайте», — сказав він черговому наглядачеві. А покарання могло виразитися в тому, що у мене відняли б ліжко і зачинили б відкидні нари, так що лежати довелося б на мокрій цементній підлозі.

Коли черговий натякнув йому вже в коридорі, що подібне свавілля може викликати з мого боку реакцію відчаю, начальник сказав: «Нехай вішається, це навіть краще!» Із цього я усвідомив собі, що моє самогубство розцінювалося в деяких колах як найбажаніший результат.

1. Які факти наводить автор листа? 2. Обговоріть у парах. Які висновки можна зробити за ними про ставлення влади до М. Джемілєва?

Учасники руху проводили демонстрації і направляли делегації до Москви. Одночасно вони збирали кошти для своєї діяльності, допомоги репресованим та їхнім сім’ям. У 1966 р. вони організували вручення листа-звернення учасникам XXIII з’їзду КПРС, який підписали понад 120 тис. представників кримськотатарського народу. Наступного року в Таджикистані в м. Ленінабад (нині Худжанд) відбулися перші нелегальні збори представників кримськотатарських «ініціативних груп».

У 1967 р. боротьба кримських татар дала певні досить обмежені результати. Президія Верховної Ради СРСР спеціальним указом повернула кримським татарам громадянські права й передбачила можливість проведення обмеженого «оргнабору» переселенців до Криму. Проте одночасно із цим тисячі кримськотатарських активістів зазнали переслідувань.

На початку 1970-х рр. кількість кримських татар, які самочинно поверталися до Криму, поступово збільшувалася. Влада почала перешкоджати цьому силовими методами. Із 1973 р. «оргнабори» припинили, а тих, хто повернувся на півострів, почали примусово виселяти назад. У 1978 р. на знак протесту проти повторного виселення кримський татарин М. Мамут, якому погрожували притягненням до суду за «порушення паспортного режиму», здійснив акт самоспалення.

Допомогу кримськотатарському національному руху надавали Національний центр кримських татар у США й створений при ньому фонд «Крим». Його метою було «поширювати інформацію про становище кримських татар та інших релігійно-етнічних груп населення Криму, оприлюднювати факти політичних та адміністративних репресій проти учасників кримськотатарського національного руху, сприяти збереженню та розвитку матеріальної і духовної культури Криму».

Мустафа Джемілєв

Рефат Чубаров

Активізація кримськотатарського національного руху в 1970—1980-х рр. була пов’язана з масовими міжнародними кампаніями на підтримку одного з його лідерів М. Джемілєва. Вимоги звільнити його з місця ув’язнення набували форми міжнародних акцій солідарності з усім кримськотатарським народом.

ВИСНОВКИ

• Тогочасний дисидентський рух складався з декількох течій. Досить часто вони взаємодоповнювали одна одну, оскільки всі були спрямовані проти існуючої радянської моделі розвитку.
• У період «застою» опозиційний рух в Україні став більш масовим та організованим. З’явилися нові методи боротьби з радянським режимом — листи-протести до органів влади, видання і розповсюдження «самвидаву», правозахисна діяльність, створення правозахисних організацій.
• Влада щодо дисидентів виключала навіть можливість діалогу й здійснювала судові та позасудові переслідування. У добу «застою» в республіці відбулося три хвилі арештів дисидентів — у 1965, у 1970—1972 та на початку 1980-х рр. Основними формами позасудових переслідувань стали звільнення з роботи, виключення з партії, громадських, громадсько-політичних організацій, спілок, позбавлення радянського громадянства, організація громадського осуду.
• Дисидентська критика радянської дійсності сприяла пробудженню громадської думки, усвідомленню людьми несправедливості існуючих порядків. Завдяки цьому відбувалося поступове розхитування радянської тоталітарної системи, поширення й утвердження в народі демократичних ідеалів. Унаслідок цього посилення дисидентського руху ставало яскравим проявом загострення політичної кризи в країні, яка поєднувалася із соціально-економічною кризою.

ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ

1. Яка акція протесту відбулася в Україні 4 вересня 1965 р.? 2. Хто був автором праці «Інтернаціоналізм чи русифікація?»? 3. Назвіть першу «самвидавську» статтю В. Чорновола. 4. Коли розпочалося видання журналу «Український вісник»? 5. Скільки осіб було затримано в республіці під час другої хвилі арештів дисидентів у 1972 р.? 6. Хто був керівником Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінських угод?

7. Наведіть факти, що свідчать про активізацію українського національно-визвольного руху в 1965—1967 рр. 8. Як розгортався правозахисний рух у республіці в 1968—1973 рр.? 9. Охарактеризуйте діяльність Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінських угод. 10. Проаналізуйте кримськотатарський національний правозахисний рух у цей період. 11. Проаналізуйте розгортання релігійного дисидентства. 12. Визначте особливості та історичне значення українського опозиційного руху періоду «застою».

13. Завершіть складання таблиці «Україна в період загострення кризи радянської системи (середина 1960 — початок 1980-х рр.)» (с. 74). 14. Проведіть дискусію за проблемним питанням: «Мотиви активізації дисидентського руху в другій половині 1960 — на початку 1970-х рр. і репресії влади щодо його учасників».

15. За наведеними фактами визначте особливості боротьби радянської влади з інакомислячими: 1) після участі у виступі в кінотеатрі «Україна» В. Стуса виключили з аспірантури Інституту літератури Академії наук УРСР за «систематичне порушення норм поведінки аспірантів і працівників наукового закладу»; 2) Ю. Бадзьо за те, що він на знак протесту проти арештів підвівся в кінотеатрі «Україна», виключили з партії та одразу після цього звільнили з видавництва, де він працював редактором; 3) київського письменника В. Некрасова за підпис під колективним листом на захист В. Чорновола і виступ у день 25-річчя розстрілу євреїв у Бабиному Яру виключили з КПРС, записавши в рішенні: «. за те, що дозволив собі мати власну думку, яка не збігалася з лінією партії»; 4) співробітника Інституту філософії Академії наук УРСР М. Роженка, який у своєму листі до керівників республіки написав про неправомірність кваліфікувати літературну діяльність заарештованих дисидентів як «антирадянську пропаганду, ворожу радянському ладу», звільнили з роботи, звинувативши в «націоналізмі»; 5) колишній Голова КДБ УРСР М. Голушко писав: «У карних кодексах було передбачено відповідальність за антирадянську агітацію та пропаганду, наклепи на існуючий лад, застосування яких асоціюється з переслідуванням за інакомислення. Диспозиції цих законів були нечіткими, що давало змогу віднести до “антирадянських” та “наклепницьких” найрізноманітніші дії та судження. Був досить широкий простір для суб’єктивізму в оцінці, у тому числі й для судових рішень». 16. За додатковими джерелами складіть історичний портрет М. Джемілєва.

Знято верхню межу кількості учнів у класі

Відповідно до Закону України «Про внесення змін до деяких законів України в сфері освіти щодо врегулювання окремих питань освітньої діяльності в умовах воєнного стану» на період тривалості воєнного стану призупиняється дія положення частини другої статті 12 Закону України «Про повну загальну середню освіту» щодо граничної верхньої межі кількості учнів у класі (наповнюваності класу) державного, комунального закладу освіти, крім здобуття освіти за очною (денною) або вечірньою формою.

Про це йдеться у рекомендаціях Міністерства освіти і науки щодо організації̈ освітнього процесу та викладання навчальних предметів у школах у новому 2022/2023 навчальному році.

Нормативи максимальної наповнюваності класів за денною, вечірньою формами навчання зберігаються. А при дистанційному навчанні заклад освіти самостійно приймає рішення щодо максимальної кількості учнів у класі.

Зокрема, клас може ділитися на групи:

• при вивченні української та іноземної̈ мов за умови наявності в класі понад 27 учнів; під час вивчення у 5 класах інтегрованого мовно- літературного курсу клас може ділитися на групи не менше ніж на чотирьох уроках на тиждень, що відповідає мінімальному та рекомендованому тижневому навантаженню для вивчення української мови;
• при проведенні практичних занять з інформатики з використанням комп’ютерів за умови не менше 8 учнів у групі;
• при проведенні уроків з трудового навчання, технологій (окремо для хлопців і дівчат) за умови наявності в класі понад 27 учнів, але не менше 8 учнів у групі;
• при проведенні уроків з фізичної культури в 10–11 класах (окремо для юнаків і дівчат) за умови наявності в класі понад 27 учнів, але не менше 8 учнів у групі.

При проведенні занять з предмету «Захист України» клас може ділитися на групи (окремо юнаки і дівчата) за умови не менше 5 учнів у групі. Якщо кількість осіб у групі менше 5, учні цієї групи навчаються за індивідуальними навчальними планами.

Поділ класів на групи при вивченні окремих предметів має фіксуватися в освітній програмі закладу освіти.