Міжнародний суд ООН: роль у сучасному світі. Богдан Зварун

Міжнародний суд ООН є одним із шести найголовніших інституцій ООН, поруч з Генеральною Асамблеєю, Радою Безпеки, Економічною і Соціальною Радою, Радою з Опіки і Секретаріатом.

Відповідно до статті 92 Статуту ООН Міжнародний суд ООН є головним судовим органом Організації Об’єднаних Націй. Він діє відповідно до доданого Статуту, що заснований на Статуті Постійної Палати Міжнародного Правосуддя і утворює невід’ємну частину Статуту Організації Об’єднаних Націй.

Судді

Міжнародний суд ООН налічує у своєму складі п’ятнадцять суддів, яких обирають на посаду на дев’ять років із можливістю переобрання. Для обрання на посаду судді Міжнародного суду ООН за кандидата проводять голосування на Генеральній Асамблеї та в Раді Безпеки, де в обох випадках він має набрати більшість.

Офіційні мови

Офіційними мовами судових процесів у Міжнародному суді ООН є англійська та французька. Судочинство у МС ООН складається з письмової та усної частин. Письмова частина стосується подання сторонами у справі своїх меморандумів, іншої документації, у тому числі доказів. Усна частина стосується заслуховування сторін та інших учасників справи, у тому числі свідків.

Прийняття рішень

Рішення приймають судді Міжнародного суду ООН більшістю голосів від присутніх на засіданні суддів. Якщо виникає ситуація розподілу голосів порівну, вирішальний голос має голова Міжнародного суду ООН або суддя, який виконує його обов’язки.

Міжнародний суд ООН має право розглядати будь-який міжнародно-правовий спір, що виникає між державами, які визнають юрисдикцію Міжнародного суду ООН. Він не може самостійно втручатись у відносини між країнами за своєю ініціативою.

Розгляд справ

Існує чотири підстави для того, щоб Міжнародний суд ООН мав право та підстави для розгляду справи.

1. Одностороннє визнання юрисдикції Міжнародного суду ООН шляхом отримання від сторони справи підтвердження визнання юрисдикції Міжнародного суду ООН.
2. Визнання юрисдикції МС у міжнародних нормативно-правових актах. Зокрема, у деяких міжнародних договорах є наявними юридичні норми, за якими країна зобов’язується визнати юрисдикцію Міжнародного суду ООН у разі виникнення конфліктів чи непорозумінь у зв’язку з таким договором. Саме цією можливістю скористалась Україна для подання позову проти російської федерації у зв’язку з порушенням рф Конвенції про запобігання злочину геноциду та покарання за нього від 1948 року (адже рф підписала, визнала та ратифікувала цю Конвенцію).
3. Шляхом укладання країнами окремої угоди, за якою сторони погоджуються передати розгляд певного конфлікту до Міжнародного суду ООН. Цей варіант є найпростішим щодо підтвердження юрисдикції та майбутнього виконання рішення Міжнародного суду ООН.
4. Шляхом отримання від країни-відповідача згоди на вирішення справи Міжнародним судом ООН.

Варто виокремити на підставі наведеного, що наразі Міжнародний суд ООН відіграє роль саме арбітра між сторонами, які мають взаємні непорозуміння чи конфлікти, які вони бажають вирішити в суді, аніж міжнародного органу, який наглядає за законністю в міжнародних відносинах між країнами та вирішує (цю роль має виконувати Рада Безпеки).

Зокрема, якщо сторона у відповідному процесі відмовляється виконати рішення Міжнародного суду ООН, вирішення цієї проблеми із вжиттям відповідних заходів може бути передано до Ради Безпеки, яка має право застосовувати різноманітні заходи примусу. Проте, зважаючи на право постійних членів Ради Безпеки (серед яких є і рф) накладення вето на рішення Ради Безпеки, можливість вирішення, у тому числі, проблематики невиконання рішень Міжнародного суду ООН через Раду Безпеки є дещо сумнівним і малоймовірним. До моменту реформування (зокрема щодо застосування права вето) та очищення Ради Безпеки від країн – постійних членів Ради Безпеки, які не мають законного права там перебувати, можливість вирішення багатьох міжнародних конфліктів є вкрай малоймовірним, як і загалом ефективність і доцільність цієї інституції ООН.

Арбітр у вирішенні конфліктів

Водночас, повертаючись до питання Міжнародного суду ООН, справедливо буде зазначити, що ця інституція все ж таки має важливе значення як арбітр у вирішенні конфліктів, у тому числі територіальних конфліктів між країнами, які бажають їх вирішити у цивілізований і демократичний спосіб.

Один із таких випадків стався і стосовно України. Зокрема, у 2004 році Румунія подала позов до Міжнародного суду ООН проти України щодо визначення морських кордонів у районі острова Зміїний. Румунія стверджувала, що Зміїний – не острів, а скеля, тож його акваторію не можна розглядати як прибережну економічну зону, а також заявила про деякі сумніви щодо законності володіння Україною цим островом. У 2009 році Міжнародний суд ООН прийняв одноголосне рішення, яким визнав приналежність острова Україні та наявність навколо нього 12-мильної смуги територіальних вод.

Позови від України

У 2017 році Україна також подала позови проти російської федерації за двома підставами: фінансування тероризму, а саме незаконних окупаційних військових формувань на території окремих районів Донецької та Луганської областей, та расова дискримінація певних груп громадян України на території тимчасово окупованої Автономної Республіки Крим. Цікавим моментом є намагання рф не визнавати юрисдикцію Міжнародного суду ООН для розгляду цих справ, проте у 2019 році Міжнародний суд ООН прийняв рішення, яким підтвердив наявність у нього юрисдикції для розгляду цих справ. Після досить тривалої паузи нещодавно відбувались слухання в Міжнародному суді ООН щодо порушених у позові України питань. Розгляд цих справ усе ще триває.

26 лютого 2022 року, незабаром після повномасштабного вторгнення рф на територію України, Україна подала до Міжнародного суду ООН новий позов щодо порушення рф Конвенції про запобігання злочину геноциду та покарання за нього від 1948 року і вчинення з боку рф геноциду та порушення прав людини в Україні. Також Україна просила Міжнародний суд ООН про запровадження тимчасових заходів на час розгляду справи, які було в підсумку задоволено, і вже 16 березня 2022 року Міжнародний суд ООН наказав російській федерації припинити воєнні дії на території України та забезпечити, що будь-які військові чи регулярні військові підрозділи, які спрямовуються чи підтримуються рф, а також інші організації та особи, які можуть бути під контролем рф, не вживатимуть будь-яких кроків щодо продовження військової операції. Російська федерація відмовилася визнавати юрисдикцію Міжнародного суду ООН і в межах цієї справи. Розгляд цієї справи також триває, однак уже можна констатувати, що російська федерація не виконує рішення Міжнародного суду ООН від 16 березня 2022 року.

Обмеження

Утім, як уже раніше зазначено, Міжнародний суд ООН значно обмежений у законних процедурах та можливостях розглядати певні категорії справ у зв’язку з відсутністю відповідних погоджень на такий розгляд від сторін судового процесу (країн). Хоча водночас, вступаючи в ООН, країни погоджуються зі Статутом ООН і зобов’язуються його дотримуватись. У Статуті ООН чітко зазначено існування Міжнародного суду ООН та можливості розгляду ним справ між країнами в межах конкретного міжнародного спору, а відповідно можна допустити, що вступаючи в ООН, країни вже погоджують можливість розгляду в Міжнародному суді ООН міжнародно-правових спорів, у тому числі за їх участі, а юрисдикція ООН мала б у такому випадку автоматично поширюватись на відповідні міжнародні спори та конфлікти без необхідності отримання додаткових погоджень з боку країн – сторін спору на судовий розгляд. Водночас наразі реалії застосування і тлумачення норм міжнародного права схиляються до необхідності отримання відповідних погоджень у певній зазначеній вище формі для поширення юрисдикції Міжнародного суду ООН на конкретний спір між країнами.

Таким чином, наразі Міжнародний суд ООН має надто багато обмежень у своїх процедурах, щоб набути статусу інституції, яка може запобігати й ефективно вирішувати міжнародні кризи, конфлікти та війни. Дійсно, варто виокремити і позитивну практику діяльності Міжнародного суду ООН, проте вона є ефективною лише у випадках, коли країни самостійно визнають юрисдикцію Міжнародного суду ООН, дійсно хочуть вирішити свій спір і надалі виконати рішення суду, навіть коли саме рішення Міжнародного суду ООН може бути не на їх користь.

Необхідні повноваження

Досить красномовними прикладами проблематики Міжнародного суду ООН є випадки військової агресії, коли країни – терористи й агресори можуть банально відмовитись від юрисдикції Міжнародного суду ООН та виконання його рішень, якщо така країна є постійним членом Ради Безпеки або має можливість за допомогою тих чи інших дій впливати на рішення постійного члена Ради Безпеки та не виконувати судові рішення Міжнародного суду ООН.

Тому така міжнародна інституція, як Міжнародний суд ООН, є досить важливим органом у сучасному світі для вирішення конфліктів, яка покликана вирішувати всі суперечки країн цивілізованим шляхом. Проте ця інституція (як і інші інституції ООН, зокрема Рада Безпеки) потребує деякого реформування та додаткових повноважень для можливості розгляду судових процесів і забезпечення можливості та механізмів подальшого виконання прийнятих ним рішень.

Міжнародний суд ООН

Понад п’ять місяців весь світ спостерігає, як Україна чинить опір російській агресії. Впливові міжнародні організації всіляко підтримують нашу країну, причому не тільки з початку повномасштабного вторгнення, а й ще з 2014 року, коли росія незаконно анексувала Крим та розв’язала збройний конфлікт на Донбасі. Проти країни-агресора вводяться санкції, тоді як Україна отримує від світу гуманітарну та фінансову допомогу.

Але чи всі з нас правильно розуміють, як влаштовані ці організації, які функції виконують та на яку саме підтримку українці можуть розраховувати?

ІзбірКом підготував цикл матеріалів, у яких розповість, які країни входять в ті чи інші міжнародні організації та яку роль відіграють у світі насьогодні.

У минулих випусках ми розглядали структуру Організації Об’єднаних Націй, функції Генеральної Асамблеї, сутність роботи Ради Безпеки та Економічної і соціальної ради ООН. У цьому ж випуску розберемо діяльність Міжнародного суду ООН.

До складу ООН входить 193 держави. Серед країн-членів ООН можна знайти всі суверенні країни, окрім Ватикану. Таке поважне представництво потенційно дозволяє розглядати та вирішувати будь-які питання глобального або регіонального рівня. Зокрема, ООН спроможна гасити збройні конфлікти, як це було неодноразово продемонстровано у ХХ столітті (Ірак, колишня Югославія, Сомалі).

Штаб-квартира організації знаходиться у Нью-Йорку. Також ООН має додаткові офіси у Відні, Женеві, Найробі та Гаазі. Організація користується шістьма офіційними мовами: англійською, арабською, іспанською, китайською, російською та французькою.

До структури ООН входить шість основних органів: Генеральна Асамблея, Рада Безпеки, Економічна та Соціальна Рада, Секретаріат, Міжнародний Суд ООН та Рада з Опіки. Щоправда, останній орган формально призупинив свою діяльність з 1994 року. Головною посадовою особою ООН є Генеральний секретар. З 1 січня 2017 року цю посаду обіймає португальський політик і дипломат Антоніу Гутерріш.

Загальна характеристика Міжнародного Суду

Міжнародний Суд (далі – МС) є основним судовим органом ООН. Сутність його полягає в тому, що він вирішує юридичні суперечки між державами у відповідності з міжнародним правом. Окрім власне судової функції, МС надає консультації з юридичних питань на вимогу Генеральної Асамблеї та Ради Безпеки ООН. Суд проводить засідання у Палаці миру в Гаазі. До речі, це єдиний із шести основних органів ООН, розташований не у Нью-Йорку.

Палац миру в Гаазі (Нідерланди), який є резиденцією Міжнародного суду ООН.

МС був заснований ООН у 1945 році і почав працювати вже наступного року. За своїм функціоналом він замінив Постійну палату міжнародного правосуддя (ППМП), засновану у 1920 році Лігою Націй. На своєму останньому засіданні Палата передала Суду архіви та майно, органи мають практично ідентичний статут. Також про щільний зв’язок між судовими органами свідчить той факт, що першим головою МС став сальвадорський суддя Хосе Густав Герреро, який був останнім очільником Постійної палати.

Створення нового суду під егідою ООН було обумовлено кількома причинами: ООН був потрібний власний суд, який би об’єднував усіх членів організації; ППМП асоціювалася з Лігою Націй, яка виявилася неспроможною протистояти викликам Другої світової війни і на той момент майже припинила своє існування; ППМП асоціювалася зі старим порядком, у якому домінувала Європа, тож поява нового органу мала на меті значно розширити коло учасників.

Перше засідання Міжнародного Суду ООН

Юрисдикція Міжнародного Суду

МС розглядає тільки справи між державами. При цьому МС не може втручатися за своїм бажанням у поточні суперечки та конфлікти. Існує чотири підстави для того, щоб МС отримав можливість розглядати справу.

1. Одностороннє визнання юрисдикції МС. Держава-учасниця статуту МС у будь-який момент може заявити, що вона визнає юрисдикцію МС. У такий спосіб країна входить у своєрідний клуб держав, на які поширюються рішення МС. Держава може прийняти юрисдикцію МС повністю або частково. У першому випадку для держави будуть чинними будь-які рішення МС у всіх можливих варіантах міжнародних судових справ. Як правило, держави обирають другий варіант, який передбачає обмежену юрисдикцію МС. У цьому випадку держава, визнаючи юрисдикцію Суду, окреслює коло питань, які є непідвладними його рішенням. Цікаво, що, викресливши певні теми, держава вже не може звертатися щодо них до МС у якості позивача. Отже, згідно з цим положенням, дві держави можуть зустрітися на засіданні МС з певного питання, якщо вони, по-перше, визнали юрисдикцію МС і, по-друге, не викреслили це питання з юрисдикції Суду.
2. Визнання юрисдикції МС у договорах. У деяких міжнародних договорах містяться статті, в яких держава-учасник зобов’язується визнати юрисдикцію МС у випадку виникнення суперечок з іншою учасницею договору щодо його тлумачення або застосування у майбутньому.
3. Спеціальна угода. У цьому випадку дві держави домовляються про те, щоб разом представити свою суперечку на розгляд МС. Цей випадок вочевидь є найпростішим щодо визначення юрисдикції МС та подальшого визнання його рішення.
4. Односторонній позов до МС. Держава-позивач звертається до МС без погодження цього вчинку з потенційною країною-відповідачем. На цьому етапі МС не має юрисдикції для розгляду заяви і відправляє її країні-відповідачу. Якщо ця держава визнає юрисдикцію МС, він отримує можливість розглядати справу. Цілком очевидно, що за такою схемою справи розглядаються нечасто.

Обрання суддів

Повний склад МС нараховує п’ятнадцять осіб. Судді МС обираються на посаду на дев’ять років і можуть бути переобрані. При цьому не всі судді завершують роботу одночасно. Щоб забезпечити спадкоємність, кожні три роки обирають п’ятьох нових суддів. За кожного кандидата одночасно проводиться голосування на Генеральній Асамблеї та в Раді Безпеки. При цьому кандидат має обов’язково отримати більшість в обох випадках.

Існує неофіційна практика обрання суддів за географічним принципом. Зокрема, п’ять місць отримують західні країни, три – африканські країни, два – східноєвропейські країни, три – азійські країни, а також два представника походять із країн Латинської Америки та Карибського басейну. При цьому п’ять місць із загальної кількості розподіляються між постійними членами Ради Безпеки. В історії МС було лише два випадки, коли не всі члени Ради Безпеки мали свого представника в цьому органі. У першому випадку Китай взагалі не висував свого кандидата у період між 1967 та 1985 роками. Другий випадок стався у 2017 році, коли індійський суддя Далвір Бхандарі вирішив посперечатися за місце, яке з 2009 року обіймав британський суддя Крістофер Грінвуд. Грінвуд був підтриманий Радою Безпеки, однак не отримав більшості на Генеральній Асамблеї. Після кількох раундів голосування Великобританія відкликала свою заявку. Також важливо зазначити, що два судді за жодних умов не можуть представляти одну країну.

Якщо країна бере участь у справі як сторона конфлікту і не має свого представника у складі МС, вона може сама обрати додаткового суддю. Такий суддя бере участь у голосуванні і має однакові права з іншими суддями. Він може бути громадянином країни, що його обрала, або представляти будь-яку іншу країну.

МС обирає голову та заступника голови більшістю голосів терміном на три роки, причому вони можуть бути переобрані. Також МС призначає секретаря. Цікаво, що голова та секретар зобов’язані проживати в місці перебування МС. Наразі головою МС є представник США Джоан Донох’ю. Заступником голови є російський суддя Кирилл Геворгян.

Суддя МС може бути звільнений з посади тільки в тому випадку, якщо за одноголосною думкою інших суддів перестає відповідати вимогам до цієї посади. Якщо суддя МС помирає, призначаються нові вибори. Новообраний лишається на посаді до завершення поточного терміну.

Судочинство

Офіційними мовами МС є англійська та французька. Сторони у справі можуть обрати для судочинства одну з цих мов або користуватися будь-якою іншою мовою. В останньому випадку рішення виноситься обома офіційними мовами.

Судочинство складається з письмової та усної частини. Письмова частина полягає в тому, що сторони у справі надають МС свої меморандуми, а також усю іншу необхідну документацію. Усна частина включає вислуховування свідків, експертів, представників та адвокатів.

Усі рішення приймаються більшістю голосів присутніх на засіданні суддів. Якщо голоси поділилися навпіл, вирішальний голос має голова МС або суддя, який виконує його обов’язки.

Зала засідань Міжнародного суду

МС проводить свої засідання постійно, за винятком перерв, які встановлюються Судом окремо. Як правило, ці перерви припадають на частину літа та кінець року. Зазвичай МС засідає у повному складі, однак кворум у дев’ять суддів є достатнім для утворення судової присутності. Тож за специфічних обставин МС може дозволити одному або двом суддям бути відсутніми на засіданнях. Для прискорення судочинства МС щороку призначає спеціальну камеру – суд у складі п’яти суддів, включаючи голову та заступника. За бажання країн така камера може розбирати справу та приймати остаточне рішення. За необхідності МС може утворювати й інші камери, до складу яких має входити не менше трьох суддів.

Прийняте Судом рішення вважається остаточним. Воно може бути переглянуте тільки у випадку, коли пізніше були відкриті важливі обставини, що могли б вирішальним чином вплинути на прийняття рішення. Для країн, які визнали юрисдикцію МС у певній справі, рішення Суду є обов’язковим для виконання. Якщо сторона у справі відмовляється виконувати рішення МС, інша сторона може звернутися до Ради Безпеки, яка або виносить рекомендації, або вживає заходів для виконання рішення.

Відео по роль та завдання до 70-річчя створення Міжнародного суду

Україна та Міжнародний Суд

Україна кілька разів була стороною суперечки або конфлікту, які розглядалися в МС. У 2004 році Румунія внесла до МС позов проти України щодо визначення морських кордонів у районі острова Зміїний. Румунія стверджувала, що Зміїний – не острів, а скеля, тож його акваторія не може розглядатися як прибережна економічна зона. Також Румунія висловила сумніви щодо законності володіння Україною цим островом. У 2009 році МС прийняв одноголосне рішення. Суд визнав українську приналежність острова та наявність навколо нього 12-мильної смуги територіальних вод. При цьому МС зазначив, що Зміїний розташований далеко від берега та є дуже маленьких розмірів, щоб впливати на розмежування морських кордонів між державами.

Проходження українсько-румунського морського кордону за рішенням суду

У 2017 році Україна подала позов проти Росії за двома позиціями: фінансування тероризму та расова дискримінація. Перша позиція стосувалася надання фінансів та озброєння невизнаним республікам ЛНР та ДНР. Друга – дискримінації неросійських громадян на території окупованого Криму. Важливо, що Росія визнала юрисдикцію МС у цій справі. Втім, сама справа затягується: 9 серпня 2021 року Росія тільки вислала МС свій контрмеморандум.

26 лютого 2022 року незабаром після вторгнення Росії Україна подала до МС позов щодо геноциду та порушення прав людини на окупованих територіях. Також Україна просила МС про введення тимчасових заходів на час розгляду справи. 16 березня 2022 року МС наказав Росії припинити військові дії на території України та вимагав від обох країн уникати кроків, які б могли сприяти додатковому загостренню ситуації. Росія відмовилася визнавати юрисдикцію МС у цій справі.

МС має надто багато обмежень у своїх процедурах, щоб набути статусу глобального арбітра у вирішенні суперечок між державами. Особливо яскраво це проявляється у випадках військової агресії, коли країна-агресор може просто не визнати юрисдикцію МС. Проблемою можна назвати і залежність МС від Ради Безпеки, до якої Суд змушений звертатися у випадках невиконання його рішень. Дуже важливо, що таке звернення може бути скасоване правом вето одного з постійних членів Ради Безпеки. Найбільше потенціал МС реалізується у локальних суперечках, коли дві країни обмеженої впливовості потребують незалежної експертизи для вирішення конфлікту.

Олег Пархітько