Життя і творчість Андрія Чайковського

Народився Андрій Якович Чайковський 15 травня 1857 року в місті Самборі на Львівщині в родині дрібного урядовця. Рано залишившись сиротою, жив у своїх родичів: спочатку в селі Гординя Самбірського повіту, а з 1869 року— в Самборі. Майбутній письменник походив з так званої ходачкової (дрібномаєтної) шляхти, дитинство своє провів у її середовищі. До середини XVII століття ця верства населення мала привілеї, а пізніше, в 50—60-х роках, їй залишилися хіба що спогади про них. І все ж вона була сповнена гордощами за колишні права. Тепер вона відрізнялася від „простих” селян одягом, окремими рисами побуту та своєрідним мовленням.

Зростав Андрій у мальовничому краї над Дністром, серед людей працьовитих і співучих, жадібно вбирав у себе казки, легенди, оповіді про минулі часи, прислухався до пісень і парубоцьких жартів. Враження дитинства пізніше прислужилися йому як письменникові.

Першим його наставником була бабуня, з нею він опанував польський буквар, навчився читати і писати. До початкової школи не ходив, домашню науку продовжував під опікою вчителя церковної школи села Гордині Теодора Присташа. Пізніше письменник з повагою згадував його як людину розумну і добру.

1869 року Андрій став учнем самбірської гімназії. Тут відчув, які мізерні його знання української мови та літератури. Досі мав можливість прочитати лише молитовник, читанку В. Ковалевського та „Вінок для чемних дітей” Якова Головацького.

Шише в п’ятому класі гімназії вперше побачив майбутній український письменник „Кобзар”. Як надзвичайну святиню довірив йому цю книгу гімназист-товариш, який прийшов до самбірської гімназії з Перемишля.

Утискам директора самбірської гімназії попа Баревича учні протиставили культурно-освітню роботу таємного гуртка, який мав вихід на широкі кола молоді, підтримував зв’язки з гімназистами інших міст. У 1873 році до цього таємного гуртка примкнув Чайковський, а в 1877 році — став його головою.

У гімназичний період почала формуватися національна самосвідомість майбутнього письменника: його зацікавило історичне минуле України. Та першими доступними для нього книгами такого змісту були твори польських письменників — М. Чайковського, Г. Сенкевича, які зверталися до української тематики.

В гімназії він пробує писати. Брався за оповідання, драми. Твори цієї пори відзначалися гарною поетичною мовою, дотепністю. Однак скоро полишив літературні вправи. Невпевненість у власних силах, відсутність-належної оцінки з боку майстрів слова зупинили його творчі пориви.

1877 року Чайковський вступив на філософський факультет Львівського університету. Почалися ще більш нужденні, важкі дні. Не маючи чим платити за навчання, він кидає філософію і йде до війська. Через рік повертається до університету — тепер уже на юридичний факультет. Тут з головою поринув у студентське життя — очолив молодіжну організацію „Дружній лихвар”, а невдовзі став одним із засновників „Кружка правників”.

Вдячним матеріалом для творчості Андрія Чайковського стали також пройдені ним в юності „університети життя”, про що переконливо свідчать автобіографічна повість „Своїми силами” (1902) та близька до неї за сюжетом і ідейним задумом повість „З ласки родини” (1911).

У цих творах яскравий вияв знайшла просвітительська світоглядна концепція і просвітительська естетика письменника, який покликання художньої літератури вбачав у навчанні і вихованні читача. Щасливі кінцівки цих творів мали, за задумом автора, сконденсувати виховні ідеї: добро перемагає зло; кривда неминуче карається; терплячість, працьовитість і благородство стають для героїв запорукою успіхів, визнання і особистого щастя.)

(Багато часу в письменника забирала адвокатська робота задля кусника хліба. У ній він досяг справжньої майстерності. Його оборонні промови були сповнені щирим гумором, відзначалися розумінням людської душі, знанням юридичних законів, глибокою життєвою логікою. Вони здебільшого досягали своєї мети — виправдання підсудних. Чайковського любили селяни, бо він захищав у суді їхні інтереси, часто бесідував з ними, давав безплатні консультації.

Особливої уваги заслуговують оповідання „з судової зали”: „Ні разу не вдарив”, „Краще смерть, чим неволя”, „Хто винен?”, „За віхоть сіна”, „Жаль ваги не має”, що ввійшли до збірок „Оповідання” (1904), „Оповідання” (1920).

Андрій Чайковський не сприйняв Великої Жовтневої соціалістичної революції. Він продовжував жити „надією на сповнення. самостійницьких ідеалів”. Ці переконання і привели письменника до контрреволюційної Центральної ради, а пізніше — до буржуазного уряду Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУHP). У листопаді 1918 року Чайковського було обрано самбірським повітовим комісаром ЗУНР. (З 1914 року письменник проживав у Самборі.) Вникнувши у справи цього уряду, безпосередньо зіткнувшись із дріб’язковістю, цинізмом і марнотратством представників влади, він подав заяву з проханням увільнити його від обов’язків комісара. Проте його прохання не задовольнили.

Через двадцять років письменник знову — тепер уже в книзі спогадів „Чорні рядки” (1930) — окинув критичним поглядом безладне та злиденне післявоєнне існування Самбірського повіту і сите життя старшин націоналістичного табору. Та хоч колишній комісар і критикував західноукраїнський буржуазний уряд, але не так за його антинародну суть, як за те, що його, цей уряд, у свій час не „удосконалили”, не „зміцнили”.

У 1919 році письменник переїхав до Коломиї. Тут 2 червня 1935 року важка хвороба обірвала його життя. Залишились нездійсненними творчі задуми, плани, хоч він працював до останніх днів своїх.

У фольклорному ключі подає Чайковський образи запорожців: Семена Непорадного, який „згинав залізні штаби, а коня підіймав поперед себе, мов барана”, безіменного козарлюгу-танцюриста, людяного сотника Недолі, хороброго ватажка Тріски, січового бандуриста діда Панаса, який „не давався старості і волочився з козаками, граючи на бандурі та розвеселяючи їх грою і співом”. Автор, підкреслює такі риси запорожців, як священне почуття обов’язку перед своїм народом, мужність, винахідливість, благородство, вірність дружбі, життєрадісність).

Козаки у повісті „За сестрою” виступають не мстивими, а захисниками мирного населення. Вони високо несуть лицарську честь — не зачіпають дипломатичних гонців-татар, а татар-воїнів нищать тільки в битвах. Нищать тому, що грабіжницька політика непроханих гостей змушує запорожців боронити своїх земляків від розбою і рабства. Козаки гуманно ставляться до татар-бранців (Мустафи-аги, Гусейна), однак не милують потурнаків-українців, які зрадили вітчизну і перейшли на службу до загарбників (епізод розправи над Карим).

Теплими словами передає письменник батьківські почуття Девлет-гірея Ібрагіма: тугу за сином-одинаком Мустафою, радість від довгожданої зустрічі з ним.

Ідилічній кінцівці повісті „За сестрою” (Девлет-гірей і мурза Мустафа щиро розмовляють із Павлусем та Ганною, відпускають їх на волю) передують суперечливі роздуми Павлуся Судака, що немовби концентрують в собі переживання співвітчизників юного козака: незагойну тугу, бажання жити з татарами в мирі й злагоді, болісне нерозуміння роздорів. „. Чого вони нас зачіпають, мордують? Хіба ж ми їм заважаємо?”)

Віртуальна читальня Української літератури для студентів, вчителів, учнів та батьків.

Наш сайт не претендує на авторство розміщених матеріалів. Ми тільки конвертуємо у зручний формат матеріали з мережі Інтернет які знаходяться у відкритому доступі та надіслані нашими відвідувачами.

Якщо ви являєтесь володарем авторського права на будь-який розміщений у нас матеріал і маєте намір видалити його зверніться для узгодження до адміністратора сайту.

Дозволяється копіювати матеріали з обов’язковим гіпертекстовим посиланням на сайт, будьте вдячними ми приклали багато зусиль щоб привести інформацію у зручний вигляд.

© 2007-2024 Всі права на дизайн сайту належать С.Є.А.

Андрій Якович Чайковський – Біографія

Андрій Чайковський займає почесне місце серед громадських та культурних діячів Галичини кінця ХІХ – початку ХХ ст., а його художня та публіцистична спадщина є цінним надбанням українського народу.

Народився письменник в Самборі в родині дрібних урядовців. Рано залишився сиротою, виховувався в родичів в селі Гордині коло Самбора. З дитячих літ добре пізнав життя і побут дрібної шляхти Галичини, яка була основою війська галицьких князів і королів, що пізніше відтворив у своїх творах.

Початкову освіту отримав удома, відтак закінчив Самбірську гімназію, де належав до таємної учнівської громади. У 1877 р. записався на філософський факультет Львівського університету. Не маючи коштів на прожиток, вступив на однорічну військову службу, отримав офіцерський ранг, а повернувшись до Львова, продовжив навчання на правничому факультеті. У січні 1882 р. як резервовий офіцер був мобілізований до війська на придушення повстання у

Боснії. Саме спогади про це стали першим літературним твором Чайковського, який високо оцінив Іван Франко та заохотив до подальшої літературної праці.

Після закінчення університету А. Чайковський працював як адвокат у Бережанах. Там одружився з Наталею, рідною сестрою відомого на всю Галичину громадського діяча та вченого Дем’яна Гладиловича, там написав свої численні твори, співпрацював з часописом «Діло» і фактично став організатором українського життя Бережанщини.

Адвокатська практика обтяжувала його – поета за покликанням. «Злазити щодня з Пегаса й сідати на процесову шкапу страшно томить і розриває душу на дві половини. » – писав він, нарікаючи на свою працю, та мусив нею дорожити – професія давала змогу утримувати численну родину (у А. Чайковського було семеро дітей, а ще двоє померли малими), а крім того, давала змогу своїм коштом видавати власні твори (хоч багатим ніколи не був, бо брав за свою працю помірковані гонорари, а часто виступав на процесах і зовсім безкоштовно).

Слід зазначити, що цікавими дослідженнями з юриспруденції є його праці «Процес Ісуса Христа» (написана 1893 року на підставі Святого Письма, євангелій Страсних, творів Е. Ренана та ін.), «Староатенський процес кримінальний» (надрукована у 1897 р. у «Часописі Правничій») та деякі інші фахові статті, що побачили світ у різних періодичних виданнях.

Літературну діяльність А. Чайковський розпочав оповіданнями зі сучасного йому життя. Одначе на другому етапі творчості він фактично повністю поринув у козацьку тематику. «Захоплення Козаччиною і любов до України змусили мене заповняти прірву в нашій літературі історичними оповіданнями», – писав

А. Чайковський в автобіографії. В його доробку – повісті «За сестрою» (1907), «Віддячився» (1913), «На уходах» (1921), «Олексій Корнієнко» (у трьох частинах, 1926-1929), «Полковник Михайло Кричевський» (1935), «Перед зривом» (1937).

Найбільшим твором А. Чайковського, саме тим, який автор вважав найголовнішим, є роман «Сагайдачний», задуманий у шістьох частинах. Водночас цей твір мав чи не найнещасливішу долю, переслідувався польською окупаційною владою. У рекламному повідомленні до його історичного нарису «Петро Сагайдачний» (1927) зазначалося, що друкується продовження роману під назвою «Гетьман» як четверта і п’ята частини, та вони світу не побачили. Літературознавець В. Яременко пробував, але без успіху, розшукати рукопис цих частин роману.

Чи було реалізовано задум написати шосту частину книги – невідомо. Версія, буцімто у 30-ті роки автор продав рукопис для публікації за кордоном, малоймовірна. Є думка, що рукопис міг загубитися в роки лихоліття.

І хоч не всі твори А. Чайковського на історичну тематику однаково рівні, спостерігається певна ідеалізація козаччини. Та своєї актуальності глибокого, дещо романтичного, патріотизму вони не втратили донині. За рік до святкування 40-річного ювілею письменницької діяльності, відповідаючи на анкету «Нового Часу», А. Чайковський написав таке: «Я поклав собі за ціль мого життя переповісти в белетристичній формі здебільшого нашу історію з козацького періоду, і тим заповнити цю прогалину в нашій літературі. До того часу мало хто до того брався, праця така вимагає багато труду і студій, а далеко легше фантазувати на теми буденні, з життя».

Перед самою війною А. Чайковський перебрався мешкати до рідного Самбора, де його зустріли бурхливі воєнні події, визвольні змагання. Після окупації Самбора російським військом у 1914 р. за доносом місцевих москвофілів його заарештували і ув’язнили у львівській тюрмі «Бриґідки». Після падіння ЗУНР родина Чайковських оселилася в Коломиї. Уже в поважному віці А. Чайковський співпрацював з Українським національно- демократичним об’єднанням (УНДО). Саме на коломийський період життя припадає основна частина, так би мовити, «козацького» періоду творчості А. Чайковського.

Одним із найцікавіших біографічних творів А. Чайковського є його «Чорні рядки» – спомини за час від 1 листопада 1918-го до 13 травня 1919-го року, коли письменник обіймав посаду повітового комісара ЗУНР у Самборі. Попри деяку суб’єктивність автора, цей твір служить живим джерелом для істориків, які досліджують визвольні змагання українців. Ориґінальність полягає передовсім у тому, що ми маємо достатньо різного роду воєнних мемуарів того періоду, історичних досліджень, які написали стрільці та старшини Української Галицької армії. Одначе спогадів, які б показували життя провінції очима повітового керівника, свідчень, як організовувалося державне будівництво на місцях, практично немає. Слід відзначити, що висмикування окремих цитат з цього твору можуть використовувати наші недоброзичливці. Однак цілісний твір, що написав великий український патріот, котрий не хотів приховувати дразливих і неприємних для нас моментів, є своєрідним посібником аналізу допущених помилок, які ми не маємо права повторювати на шляху будівництва незалежної держави.

«Я так щиро вірив в успіх нашої святої справи, я ніколи стільки не працював, як у тім періоді наших визвольних змагань. А цю мою працю зрозуміє лиш той, хто працював серед таких самих обставин, як я: під гуком гармат і тарахкотіння скорострілів, коли то від часу до часу покажеться, зафуркотить у повітрі птичка і від часу до часу знесе залізне яєчко з екразитовим жовтком.

Мимо того я працював у тій твердій непохитній вірі, що наша свята справа не може пропасти та що ми по сотках літ неволі заживемо в своїй батьківщині своїм вольним життям.

Та нараз усе порскнуло, мов миляний пузир на воді. Нас перешахрували, продали, зробили з нас подарунок тим, що більше обіцяли дати. По такім розчаруванні можна було збожеволіти».

Звичайно, що саме такого, справжнього патріотизму, А. Чайковському не могли пробачити більшовицькі ідеологи. Саме тому не видавалися навіть його художні твори. Лише в час хрущовської відлиги Юрій Мельничук спробував підняти якось з небуття заслуженого письменника. Готуючи до друку збірку творів А. Чайковського «За сестрою» (Львів, 1958), він написав про автора

чималу розвідку у вигляді літературного портрета. Полаявши, як годиться, А. Чайковського за те, що той «занадто велику данину віддав на жертовник австро-угорського і буржуазно- націоналістичного патріотизму», не зрозумів, бачте, жовтневої революції, Ю. Мельничук, одначе, зібрав достатньо багато біографічного матеріалу, і це було великим кроком уперед для відновлення пам’яті про письменника.

Але навіть Мельничуку такого тоді не пробачили. Відомий вульґаризатор і погромник від літератури Володимир Бєляєв у статті «Об’єктивність чи об’єктивізм» накинувся на свого брата по перу, звинувативши в ідеалізації діяльності А. Чайковського, мало самому Мельничуку не «пришив» «націоналізм» за публікацію творів відомого письменника.

Але повернемося до А. Чайковського і його «Чорних рядків». Письменник зумів штрихами окреслити короткі політичні портрети тих історичних осіб, яких знав (генерала Михайла Омеляновича- Павленка, полковника Євгена Мишковського), подав штрихи до портретів Григорія Коссака, Антіна Кравса, Володимира Шепеля, Семена Вітика, Івана Макуха, Івана Куровця, Івана Мирона, Сидора Голубовича та ін., але й сказав правдиве слово про так звану «пролетарську революцію» в Угорщині на чолі зі ставлеником Москви Белою Куном; про дрогобицький бунт – так зване «дрогобицьке повстання» 14-15 квітня 1919 р. проти ЗУНР, яке було, по суті, ударом у спину українській державності. На тлі страшної зневіри маємо приклад жертовного героїзму рядових стрільців і старшин на польсько-українському фронті, яким не вистачало одягу, харчування, зброї, маємо таких патріотів, як, приміром, четар Балицький, свідомий свого синівського обов’язку перед Батьківщиною, якого автор справедливо порівнював із героями Спарти.

Висновки, чому саме впала у 1919 р. наша молода держава, є справді мудрі і, на жаль, досі актуальні. Якби деякі наші сучасні політики добре прочитали і, найголовніше, засвоїли «Чорні рядки», то бодай би не повторювали тих помилок, які часто-густо маємо у нашому сьогоденні. Брак почуття власних сил до самостійності, наш хворобливий антимілітаризм, манія підозріння, а з іншого боку – наша кари гідна поблажливість до моральних злочинів перед власним народом, невільниче наслідування Москви нашими братами на Схід від Збруча, розкидання багатообіцяльних кличів, незважаючи на те, чи ті ідеї зможуть прищепитися нашому народові, вносило деморалізацію і розклад та допомагало більшовикам повалити українську державність на Наддніпрянщині.

«Чорні рядки» А. Чайковського – один з найкращих зразків української мемуаристики. Те, що автор ні на йоту не відходить від ідеалів справжнього українського патріота, дуже добре зрозумів україножер В. Бєляєв: «Це була критика «своїх», критика, що мала на меті зміцнення націоналістичного табору, а не послаблення чи ліквідацію його». Треба віддати належне В. Бєляєву – це справді було саме так і чи не в цьому головна заслуга А. Чайковського перед українським народом.

2 червня 1935 р., лише на кілька днів переживши своє 78-ліття, А. Чайковський помер у Коломиї. Його похорон перетворився у велику маніфестацію українства в давньому культурному центрі Галичини.

Скільки діячів культури, якими могла б гордитися будь-яка нація, були закриті через безглузде ідеологічне табу. Тільки в часи незалежності прийшли до нас Михайло Грушевський, Іван Крип’якевич, Богдан і Левко Лепкі, Євген Маланюк, Олена Теліга, Олег Ольжич та ін. Ми відкриваємо для себе поважну літературу діаспори, повертаємо собі письменників Розстріляного і Задушеного відродження. І серед тих, кого треба ще по-справжньому відкрити, є Андрій Чайковський.

Віртуальна читальня Української літератури для студентів, вчителів, учнів та батьків.

Наш сайт не претендує на авторство розміщених матеріалів. Ми тільки конвертуємо у зручний формат матеріали з мережі Інтернет які знаходяться у відкритому доступі та надіслані нашими відвідувачами.

Якщо ви являєтесь володарем авторського права на будь-який розміщений у нас матеріал і маєте намір видалити його зверніться для узгодження до адміністратора сайту.

Дозволяється копіювати матеріали з обов’язковим гіпертекстовим посиланням на сайт, будьте вдячними ми приклали багато зусиль щоб привести інформацію у зручний вигляд.

© 2007-2024 Всі права на дизайн сайту належать С.Є.А.

Біографія Андрія Чайковського

Андрій Якович Чайковський – український письменник, громадський діяч, доктор права, адвокат у Галичині; діяч Національно-демократичної партії, згодом УНДО, один з організаторів УСС, повітовий комісар ЗУНР у Самборі – народився 15 травня 1857 року в сім’ї дрібного шляхтича-службовця в місті Самборі, що належало до королівства Галичини та Володимирії – Австрійської імперії, нині Львівська область.

У ранньому віці втратив батьків, тому хлопчика забрала до себе бабуся в село, яка згодом навчила його читати й писати.

Малий Андрійко навчився читати польською, оскільки українського букваря тоді не було. До початкової школи не ходив, навчався вдома. Іспити за початкову школу здавав приватно. Згодом у 1869-1877 навчався в Самбірській гімназії, де прочитав Шевченкового «Кобзаря». В гімназійні роки (1873-1877) був членом підпільного товариства «Студентська громада». По закінченню гімназії вступив на філософський факультет Львівського університету.

У 1881 став співзасновником «Кружка правників». Почав працювати за невелику зарплату в товаристві «Просвіта».

У кінці січня 1882 Андрія Чайковського, як і тисячі інших українців, мобілізували в австрійську армію і відправили придушувати герцоговинсько-боснійський визвольний рух.

У 1914 Чайковський повернувся до Самбора. Навіть у мирний час не все гаразд творилося зі свободою людини на окупованих теренах так званої Малопольщі, але інші порядки настали в період Першої світової війни, яку принесли на своїх багнетах царські вояки — переслідування й поголовні арешти під час окупації російськими військами рідного міста Андрія Чайковського Самбора, як і Східної Галичини загалом. Там, за доносом єдиновірних співмешканців, які з ідеологічних міркувань симпатизували завойовникам, на заповзятливому українофілові замкнули наручники та й припровадили до сумновідомої львівської в’язниці «Бригідки». Як заручника його протримали понад два тижні, і не знайшовши компромату, випустили під протекцію Володимира Дудикевича.

Спалах надії на власну державність, ознаменував рік 1918-й, коли 1 листопада етнічні мешканці Західної України перебрали владу у свої руки. Ще до того, як його мали офіційно обрати на керівництво самбірським повітом, люди вже цілком довіряли йому. Довкола нього згуртувалися всі верстви населення. У 1918-1919 Чайковський став повітовим комісаром Самбірського повіту, і принципово працював на засадах гуманності та справедливості.

У середині травня 1919 Коломия була «під румунським постолом». Янголом-охоронцем родини Чайковських став недавній старшина УСС і зять Володимир Бемко.

Родина Чайковських в історії Коломиї залишила помітний слід. Зокрема, дружина Андрія Чайковського Наталія очолювала товариство «Союз Українок». Дочка письменника Марія Ставнича редагувала часописи «Жіноча доля», «Світ молоді», «Жіноча воля». Журнал «Жіноча доля» видавався під редакцією екс-сенаторки Кисілевської Олени, з якою приятелювали Чайковські. У 1926-1927 очолював осередок «Рідної школи».

21 грудня 1928 у Львові відбулись урочистості з нагоди святкування 40-літньої громадсько-політичної й літературної діяльності Андрія Чайковського, а 2 березня наступного року естафету Львова перейняла Коломия.

На 21 вересня 1934-го припала золота дата вінчання, адже 50 років тому доля правника-початківця Андрія Чайковського звела з вчителькою Наталею Гладилович. Однак осінні краєвиди за вікном навіювали депресію, пов’язану з прогресуючою, невиліковною хворобою письменника.

Погіршувалось здоров’я, і нічим не міг зарадити помираючому Чайковському лікар Володимир Ганківський.

Андрій Чайковськийпомер 2 червня 1935 року у Коломиї.

Андрій Чайковськийпочав друкуватися з 1892. Образи життя знайшли відтворення в його спогадах «Спомини зперед десяти літ» (1892) та «Чорні рядки», виданих у збірнику оповідань «Із судової зали», «Образ гонору» (1895), «Хто винен?», «Краще смерть, ніж неволя», «Не для всіх весна зеленіє» (1920) і повістях «Олюнька», «В чужім гнізді», «Бразілійський гаразд» (1896), «Малолітній» (1919) та ін.

На пробудження національної свідомості й виховання молоді мала значний вплив проза Чайковського в романтичному стилі про козаччину: «За сестрою» (1907), «Віддячився» (1913), «Козацька помста» (1919), «На уходах» (1921), «Олексій Корнієнко» (1924), «До слави» (1929), «Полковник Михайло Кричевський» (1935), «Перед зривом» (1937) та ін.

Твори:
Спомини зперед десяти літ (1892).
Оповідання зі збірки: «Ні разу не вдарив», «Краще смерть, чим неволя», «Хто винен?», «За віхоть сіна», «Жаль ваги не має» (збірки «Оповідання» (1904 та 1920).
За сестрою (1907).
Алкогольні образки (1910).
Віддячився (1913) — оповідання з козацької давнини для української молоді
Петро Конашевич-Сагайдачний (1917).
Козацька помста (1919).
Олюнька (1920).
На уходах (1921).
Олексій Корнієнко (1924).
Роман «Сагайдачний» — книга перша «Побратими» (1924); книга друга «До слави», частина 1 (1929); книга третя «До слави», частина 2 (1929).
Перед зривом — повість про життя гетьмана Богдана Хмельницького.
Полковник Михайло Кричевський (1937) — трагічна історія польського шляхтича, який став на бік українців у їх боротьбі за волю.
Три казки діда Охріма (1927).
Автократ (1929).
Четверта заповідь (1930).
Сонце заходить (1930).
За чужі гріхи (1931).
За чужі гроші (1932).
Чар-зілля (1932).
Одарка.
Чорні рядки (Мої спомини за час від 1 листопада 1918 р. до 13 травня 1919 р.).
З ласки родин.
Не піддавайся біді.
Сирітка.