Зміст:
Юрій Кульчицький і битва за Відень: як легенди (і кава) впливають на історію?
ВІДЕНЬ – У невеликому провулку Домґассе, в самому серці Відня, буквально поруч з міською візитівкою – собором Святого Стефана – людей небагато. Запитую в молодої жінки біля картинної галереї, чи знає вона, хто такий Кульчицький?
– Так, знаю Кульчицького. Він допомог місту під час Віденської битви.
– А чи знаєте ви, що тут була його кав’ярня і що вона мала назву «Під синьою пляшкою»?
– Так, знаю. Не знаю, що саме так називалась кав’ярня, але вона тут справді була. Цікава назва.
На Домґассе, 6 – зараз картинна галерея, а на сусідньому будинку номер вісім – меморіальна табличка, встановлена в 1983 році на 300-річчя Битви за Відень. Зараз відзначається вже 340-річчя тієї баталії.
Але назагал, як стверджує австрійський професор Віденського університету Міхаель Мозер, ім’я Кульчицького не є широко відоме австрійцям.
«Наскільки я знаю, австрійці зазвичай не знають Кульчицького. На провулку, де поставлено його пам’ятник, він взагалі фігурує як Franz Georg Kolschitzky. Кульчицького передусім знають українці й українки у Відні», – пояснює для Радіо Свобода професор Мозер.
Всіх, хто приїздить до Відня потягом, ніби зустрічає Кульчицький в кількох кварталах від вокзалу. Він на першому поверсі на куточку будівлі на розі провулка, названого його іменем. Цей пам’ятник поставили в 1885 році, на два роки припізнившись на 300-літній ювілей Віденської битви.
Життя Юрія Франца Кульчицького оповите легендами, частина з яких є правдою, частина – прикрашеною, перебільшеною, але вже ж імовірною правдою, а частина – це красиві вигадки.
Чим відомий Кульчицький
У квітні 1683-го цісар Священної Римської імперії Леопольд І уклав з королем Речі Посполитої Яном Собєським військовий союз проти Османської імперії, і він передбачав взаємну допомогу в разі загрози одній зі сторін.
15 липня того ж року величезна (за різними оцінками, від 90 до 140 тисяч) османська армія облягла Відень.
Оборона Відня, очолювана графом Штарембергом, тривала упродовж липня і серпня 1683 року. Сили оборонців танули (з початкових 18 тисяч до неповних 5 тисяч), у місті панував голод і хвороби.
У кінці липня Собєський поспішно вирушив із Кракова на допомогу союзникам з 27 тисячами коронних військ.
«Дійсно, впевненості у місцевих мешканців, яких ставало все менше і менше, та які потерпали від хвороб, нестачі їжі, нестачі боєприпасів і, як і в будь-якому обложеному місті, психологічний стан віденців був пригнічений, і це, відповідно, справляло вплив на їхню здатність чинити опір. І в таких умовах могли бути кроки до капітуляції і проявити слабкість. І ситуація були близька до цього», – каже в інтерв’ю Радіо Свобода дослідник історії Ігор Полуектов.
Кульчицькому та його товаришу сербу Юрію Михайловичу, вдягненим у турецькі строї, вдалося прослизнути крізь облогу і ворожу варту просто до османського табору. Відчайдухам поталанило – їх перепинили і навіть турецький ага запросив Кульчицького «на каву» до свого шатра. Кульчицький розповів туркам цілком вірогідну історію «про белградського купця». Довірливі турки «торгових людей» відпустили. Коли ж за пару днів Кульчицький із депешею таки дістався своїх, себто цісарських вояків, то ледь не нарвався на австрійські кулі. Перевтіленого Кульчицького варта сприйняла за шпигуна. Щоправда, за турецького.
«У власних спогадах Кульчицького фігурує, що та вісточка, та надія на те, що війська з підмогою ось вже тут – воно було ключовим. Будь-яка інформація, що треба протриматися певний час – це важливо. Бо в будь-якій облозі найважче – це невизначеність. І Кульчицький дав цю визначеність, яка дала те необхідне психологічне тло для оборонців, щоб триматися до кінця. Коли є надія – то легше триматися, незважаючи на жертви. І віденці були переконані, що підмога вже ось-ось близька», – додає Полуектов, який зараз воює у лавах ЗСУ.
За його словами, все ж вирішальним у перемозі був не вчинок Кульчицького, який пройшов крізь турецький табір між 13 та 17 серпня 1683 року, а сама битва, яка після приходу підсилення визначила хід подальших дій. Отже, 12 вересня 1683 року відбулась фінальна битва, в якій важливу роль зіграли польські гусари і українські козаки.
Зображення переможного дня 12 вересня 1683 року, коли війська союзників виграли Віденську битву. Автор невідомий
Кульчицький сам написав про свій прохід турецьким табором після перемоги – того ж 1683 року брошуру було видано у Відні та Зальцбурзі, і майже одразу видано також в Ульмі, Нюрнберзі та Страсбурзі. І це зробило Кульчицького «героєм Відня».
Походження Кульчицького
Відомо, що Юрій Франц Кульчицький народився в 1640-му, а помер в 1694 році.
Місцем його народження вважають село Кульчиці, під Самбором, неподалік від Львова.
«Хоч Кульчицький, як і Петро Сагайдачний, з Кульчиць, але ми вважаємо його львів’янином, бо він має стосунок до Львова чи принаймні до Львівської області. Він точно входить до топ-5 найвідоміших у світі вихідців з Львівщини», – каже в інтерв’ю Радіо Свобода Ілько Лемко, львовознавець і популяризатор історії.
Справді, Кульчиці в певному сенсі – унікальне село, бо там народились, окрім Кульчицького, три козацькі гетьмани України – славнозвісний Петро Сагайдачний, а також менш відомі гетьмани Марко Жмайло та Павло Павлюк (Бут).
Польські історики вважають, що Кульчицький, імовірно, походить з полонізованої римо-католицької родини, але визнають, що предки Кульчицького були русинського роду.
Як зазначає сайт Австрійської академії наук, 300-а річниця Віденської битви, яку відзначали в 1933 році, дала поштовх суперечкам між поляками та українцями щодо його походження.
«У Польщі, в час авторитарного правління Юзефа Пілсудського, генеалогічне походження було розроблене для нього (Кульчицького), яке вело до шляхетської польської родини. Українці зі свого боку стверджували, що не було тоді поляків, які б проживали в місті або довкола Самбора в 17-му столітті: «Кульчицький був поляком лише в сенсі «підданого польської корони»… З того часу українська сторона використовує Кульчицького, серед іншого, щоб показати, що українські козаки також відіграли значну роль в перемозі короля Собєського в 1683 році», – пише сайт Австрійської академії наук.
У 1933 році також побачило світ кілька українських публікацій – як історично-наукових, так і художніх – про Юрія Кульчицького.
Так, зокрема, у книжні «Кульчицький – герой Відня» письменника Івана Филипчака, який збирав матеріал в Кульчицях і Самборі, де й писав книжку, говориться, що Кульчицький був українсько-русинського походження із православного роду. До речі, на видання книжки збирали кошти всіма Кульчицями і Самбором. Дав гроші на публікацію і митрополит УКГЦ Андрей Шептицький, якому і присвятив свій твір Филипчак.
Отже, згідно з книгою, замолоду подався Кульчицький на Запорозьку Січ, де тоді якраз кошовим був легендарний Іван Сірко.
На Січі Кульчицький нібито пробув два роки. Як пише в повісті Филипчак, спочатку молодого козака направили на спостережницьку службу в степу, щоб вдивлявся, чи не йдуть на Січ татари. Але це нудило Кульчицького, і він пішов в канцелярію вчити турецьку мову. Козаки зі знанням турецької були потрібні запорожцям для допитів полонених турків, а також для торговельно-митних справ при торгівлі з турками і татарами.
Пам’ятник українським козакам – захисникам Відня в Тюркеншанцпарку у Відні (парку турецьких окопів чи укріплень)
Филипчак у своїй історичній повісті вписує Кульчицького в історію запорожців, говорячи, що то саме він і був тим писарем, який писав листа турецькому султанові Мегмеду IV, але це чергова красива, імовірно, легенда. Адже лист писався в 1676 році (хоча є й інші дати написання листа)… Тим не менше дехто бачить в писарі Юрія Кульчицького на відомій картині Іллі Рєпіна (завершеній в 1891 році).
Картина українського художника Іллі Рєпіна «Запорожці» (1880–1891). За легендою, описаною в художніх творах, січовим писарем у центрі картини був Юрій Кульчицький
Перебуваючи на Січі (очевидно Чортомлинській), Кульчицький нібито потрапляє в турецький полон і, будучи чоловіком дієвим та амбітним, потрапляє до одного з найвпливовіших підприємців Османської Туреччини Кара-Селіма, торговця тютюном, який мав власні плантації.
Він провів кілька років у Туреччині, вдосконалив турецьку мову, вивчив нібито німецьку через знайомство з німцем, який теж працював на Кара-Селіма, і потім його направили в Європу для роботи в компанії, яка торгувала тютюном…
«Народжений на Галичині, неподалік Самбора, і ясно, що тоді був такий дух національного піднесення, то діаспорні вчені виводили Кульчицького з українців. У поляків – своя сформована позиція. І Балкани претендують, щоб називати його абсолютно своїм, доходило і до єврейської версії, і навіть вірменської версії, і багатьох інших», – каже дослідник історії Ігор Полуектов.
«Кульчицький був бажаним для всіх називати його своїм. В одному з документів він себе підписує як поляк. Тому аргументи поляків досить вагомі. Але б я йшов від іншого. Народжений на території, яка сьогодні є українською, і він так чи інакше має стосунок до української історії. І він є українським героєм, виходячи саме з цих позицій. Тому треба виходити з того, де він народжений, і частиною історії, кого він є. Він взагалі є героєм всеєвропейської історії. І це є 100-відсотковий факт. Бо битва була загальноєвропейська. Але я б використовував також термін «герой української історії». Це буде абсолютно коректно, правильно і нормально», – додає офіцер ЗСУ Полуектов.
«Чорна, як смола, темна, як ніч»
Филипчак у своїй повісті пише, що вперше Кульчицький нібито відчув запах кави на кораблі, який його, як невільника, віз до бухти Золотий Ріг у Константинополі-Стамбулі.
А спробував сам він каву, коли його запросив на вечерю турецький тютюновий магнат Кара-Селім, який довіряв працьовитому і старанному Кульчицькому: «…Попоївши м’яса з хлібом, обмили собі руки у воді і пообтирали рушниками. На кінці господар налив до прекрасних срібних кубочків ароматичного гарячого напою… Була то турецька чорна кава, якої тоді в цілій Европі ніхто не знав… Юрко випив цього гарячого, як пекло, а темного, як ніч, напитку, по чім зробилось йому якось дивно приємно…».
Якою б не була справжня історія Кульчицького в деталях: хто сказав, що легенди не впливають на історію?
Після Віденської баталії в турецькому обозі було захоплено 300 мішків з кавою. І нібито її збиралися спалити, вважаючи, що кава була кормом для верблюдів в османському війську. І нібито Кульчицький забрав цю каву, яку було привезено на 100 підводах. Він відкрив першу або одну з перших кав’ярень у Відні і взагалі в Центральній Європі.
Юрію Францу Кульчицькому часом приписують відкриття ледь не першої кав’ярні в цілій Європі, але це не так. Скажімо, кав’ярні вже існували на той час у Парижі, Амстердамі і Лондоні.
Щодо відкриття його кав’ярні у Відні: вона, за одними даними, була відкрита вже після перемоги, а за іншими – ще до і якраз допомагала віденцям вистояти при облозі міста, бо люди збиралися в кав’ярні, щоб підтримати дух одне одного.
В цьому будинку на Домґассе, 6 у Відні була кав’ярня «Під синьою пляшкою», яку відкрив Юрій Кульчицький. А в будинку номер 8 він мешкав
Історичним фактом є те, що кав’ярня «Під синьою пляшкою» ставала все популярнішою і популярнішою у Відні та взагалі долучилася до формування підвалин того, що потім назвали «кавовою культурою Відня».
Назва найпопулярнішої кав’ярні Кульчицького «Під синьою пляшкою», за легендою, походить від синіх пуделечок, у яких були ліки, що колись врятували життя пораненому Кульчицькому.
Кульчицький вбирався в турецький одяг, любив розмовляти з відвідувачами, сам наливав каву з турецького кавника. Господар кав’ярні особисто зустрічав гостей незмінним вітанням «Братчику серденько!»
Картина, написана на межі 19 та 20 століть, яка змальовує кав’ярню «Під синьою пляшкою» у Відні, що була створена Юрієм Кульчицьким
«Ніхто з тих, кому видавався дозвіл на торгівлю кавою у Відні, не пробував підходити до справи так, як підійшов Кульчицький. Вони просто були торговцями, а він – популяризатором. Тобто, це вже був маркетинг, використання образу самого продавця. Бо інші були – no name, невідомі. А Кульчицький використав зовсім інакший, зовсім новий підхід: своє ім’я, свій бренд, який він моделював на ходу. Він був піонером маркетингу, реклами в продажу товару через власний бренд», – пояснює Полуектов, який досліджував цю тему.
Ніхто з тих, кому видавався дозвіл на торгівлю кавою у Відні, не пробував підходити до справи так, як підійшов Кульчицький. Вони просто були торговцями, а він – популяризатором
Також Кульчицькому приписують новий спосіб приготування кави – до «гарячого, як пекло, темного, як ніч» напою він нібито почав додавати молоко з цукром або мед. Це важко перевірити, хто насправді був батьком віденського «меланжу».
Також інша легенда каже, що нібито Кульчицький дав поштовх віденським хлібопекарям щодо ідеї круасанів – тих, що напівмісяцем на відзнаку перемоги над військами під прапором з мусульманським напівмісяцем… Важко це перевірити, але круасани-напівмісяці справді почали пекти на відзнаку віденської перемоги над османами.
Щодо кави на території сучасної України, то вона, ясна річ, була відомою тоді в Кримському ханстві. А першу кав’ярню було відкрито турками в захопленому ними Кам’янець-Подільському в 1672 році. За час їхнього володіння містом-фортецею до кінця 17 століття в Кам’янець-Подільському було десять кав’ярень. Ну, а у Львові перша кав’ярня, як каже Ілько Лемко, з’явилась аж в 1801 році – доволі пізно.
Чим більше будемо мати розуміння, що ми є частиною великої європейської родини, тим більше Кульчицький і подібні герої будуть ставати і всеукраїнськими героями
Як би там не було, кава згодом виконає свою роль в Україні – навіть політичну! – зокрема через імідж особливої «львівської кави».
«Оцей культ львівської кави, львівської «кавусі» був започаткований десь в радянські часи, бо в міжвоєнний період мало згадок про цей напій як суперпопулярний. Традиція збиратися у львівських кав’ярнях мала такий протестний, дисидентський шарм, і за тими обговореннями в кав’ярнях львів’яни завжди були налаштовані антирадянськи. Деякою мірою це був, можна сказати, і прояв дисидентства», – пояснює Лемко вплив кави на новітню українську історію.
В Україні про Кульчицького знають тепер більше – особливо після відкриття пам’ятників йому в Кульчицях і у Львові. Але назагал він не є аж таким відомим.
«Бо для більшої частини України він ще не є частиною власної історії, бо багато хто в Україні досі не асоціює себе з Європою, на жаль, – каже дослідник історії Ігор Полуектов. – Чим більше будемо мати прихильників розуміння, що ми є частиною великої європейської родини і що загальна європейська історія є частиною і української історії, тим більше Кульчицький і подібні герої будуть ставати і нашими, всеукраїнськими героями».
Якби там не було, Юрій Кульчицький мав цікаве і насичене драматизмом життя – життя, в якому важко вирізнити, де правда, а де красива легенда.
«Кульчицький, без сумніву, був цікавою історичною постаттю. Однак його значення для історії України, здається, досить обмежене. Щодо його значення для історії кави й кав’ярень у Відні, його, мабуть, також трохи перебільшували. Міф Кульчицького ґрунтується на легендах, які засвідчені вперше з кінця 18-го століття. Щоправда, легенда гарна, так що я не проти, поки ми це усвідомлюємо, – зауважує австрійський професор Міхаель Мозер. – Якою б не була справжня історія Кульчицького в деталях: хто сказав, що легенди не впливають на історію?»
Хто сильніший
Одного разу Сонце й Вітер
Посперечались не на жарт:
Хто з них із двох сильніший в світі
І більш за те пошани варт?
Говорить Вітер: — Я суворий,
Я нажену на всіх страхи,
Я й розхвилюю синє море,
Я й на хатах зірву дахи!
Я взимку віхолою вію,
Усе заметами запну.
Я і тебе здолать зумію
На тебе хмари нажену!
— Зате ж весною,—
Сонце каже,—
Поглянь на перші квіточки:
На них мій промінь тільки ляже —
Вони й розкриють пелюстки.
І на деревах змерзлих, голих
Бруньки розпукуються теж…
Мені послушне все навколо,
Бо сили маю я без меж!
Як влітку все росте і спіє
Це ж я життя всьому даю,
Це ж я усе навколо грію
І все ласкаю і люблю.
Коли ж пташиний спів замовкне,
Я порядкую як на те —
Звелю тихенько: “Листя, жовкни!” —
І листя стане золоте!
Скривився Вітер нетерпляче:
— Еге ж, це поки я притих!
А як подму, тоді побачиш,
Що залишу я з квітів тих!
Та ще й без жодного зусилля
Я на дерева налечу
І все те жовте листя з гілля
І позриваю, й розмечу!
Та що казати?! Нумо нині
Ходім провірим — хто із нас
Скоріш страху завдасть людині
І роздягти зуміє враз?!
Пішли. Аж глядь — по полю чітко
Веде до ставу людський слід.
І справді, здалека вже видко —
Людина вибігла на лід!
На голові — пухнаста шапка,
На плечах — теплий кожушок,
Кашне червоне в білу крапку
Та ще й ремінний поясок.
І ковзани в людини гострі…
Її впізнати можна враз!
Звичайно ж, ця людина — Костик.
Отой, що ходить в другий клас.
Ось він на старті, як годиться,
Пригнувшись на хвилину, став
Та й полетів, помчав як птиця
Через увесь широкий став!
А Вітер каже:— Ну й людина!
Та хто ж її не дожене?!
Зірву я миттю й кожушину,
І шапку, й в крапочку кашне!
Присвиснув Вітер і помчався,
На хлопця налетів як стій!
І тут, на диво всім, почався
Між хлопчаком і Вітром бій.
Завивши так, іцо стало жаско,
За шапку Вітер враз смикнув!
А Кость лише міцніш зав’язки
Під підборіддям затягнув.
Тоді, іще грізніш завивши,
Рвонув Вітрило кожушок,
А Костик, ходу не спинивши,
Затяг тугіше поясок.
Вітрило за кашне узявся,—
Бо ще двобою не кінець!—
А Кость лиш дужче замотався
Й заткнув кінці за ремінець.
Та як почне робить фігури,
Виписувати кренделі.
І Вітер зупинивсь похмуро
Та й ліг безсило на землі.
— Тепер вже я візьмусь за діло! —
Тут голос Сонце подало
І заблищало, заясніло,
Розливши світло і тепло.
Воно торкнулось обережно
До хлопча нової щоки
Та й каже: — Скинь важку одежу,
Щоб далі бігать залюбки!
І Костик скинув кожушинку,
Жбурнув кашне і шапку в сніг
І, заспівавши пісню дзвінко,
Навколо ковзанки побіг.
Сплеснулась рибка в ополонці,
Лід заіскрився, наче скло…
І Вітер подививсь на Сонце
Та й каже: — Ти перемогло!