Олександр Гаврош

Ти вже знаєш, що різдвяні дива трапляються не лише в казках, а навіть і в реальному житті! На Святвечір можуть здійснюватися найзаповітніші мрії й бажання. Різноманітні чудернацькі пригоди стаються не тільки з людьми, але й з нашими чотирилапими друзями — тваринами. Ти зможеш дізнатися про те, які дивовижі довелося пережити звичайному осликові, якщо прочитаєш повість Олександра Гавроша «Різдвяна історія ослика Хвостика».

Різдвяна історія ослика Хвостика

І. Крадії

Зима того року видалася напрочуд теплою. У грудні снігу так і не дочекалися. Люди здивовано дивилися на небеса, які піднесли їм такий сюрприз: четвертий місяць осені.

Отець Теодор у забрьоханих від грязюки кросівках жартував, що відтепер матимемо два листопади: ранній і пізній. Це був життєрадісний тридцятирічний священик, який виглядав майже дитиною. Особливо у своєму смугастому светрі з капюшоном. Його рожеве кругле обличчя з лагідними карими очима та довірливою усмішкою одразу викликало симпатію. Люди горнулися до панотця, який жив з родиною на околиці села, біля лісу, в триповерховому духовному центрі. Улітку тут працював дитячий табір, а в іншу пору збиралися священики та віряни на духовні виправи. Адже довкола милувала око чарівна карпатська природа. Серед тутешніх пологих гір добре думалося і відпочивалося.

Н. Дерев’янко. Коляда

Але того вечора у великому будинку зі стрімким карпатським дахом та багатьма кімнатами для гостей була лише родина священика. Вже завтра ввечері мав навідатися Новий рік, тож усі роз’їхатися по домівках.

По обіді отець Теодор провів із сільською молоддю репетицію вертепу, яким вони хотіли уперше здивувати односельців. Далі разом прикрашали сосну, що росла перед духовним центром. І здалеку паперові коробки, загорнуті в яскравий кольоровий папір, виглядали велетенськими казковими іграшками. Зими хоч і не було, але свято наближалося, і люди, як могли, створювали собі святковий настрій.

Коли нарешті гомін на подвір’ї вщух, школярі, сміючись, розбіглися по селу, а молоде подружжя заходилося прибирати великий хол до празників, із сутінків виринули дві постаті. Вони на мить завмерли, уважно вдивляючись в освітлені вікна першого поверху. Але почувши звідти рівномірний гул порохотяга, яким вправно орудував отець Теодор, заквапилися до невеличкої стаєнки, що стояла позаду будинку. Це було крихітне затишне хлівча, двері якого були підперті знадвору кілком, щоб худоба не розбрелася. Для захисту від морозів воно було обшите дерев’яними плитами зі стружкою і навіть не мало жодного віконечка.

Поміркуй!

• Якої пори року відбуваються події, описані у творі? У чому її незвичайність? Яка погода зазвичай буває цієї пори?

• Поділися першими враженнями про отця Теодора.

— Не спи, Карле! — мовила довгов’яза постать, відчиняючи двері. — Посвіти, бо очі зломлю!

Карло був очевидно прозваний так за низький зріст. Щось було у ньому від карлика. Можливо, довгий ніс та скривлені на один бік губи робили його подібним на підземного троля. Він виглядав завжди втомленим і тримав за плечима великий мішок, що підозріло торохкотів. Щойно засвітився ліхтар мобільника, як у хліві хтось зарухався, почулося форкання і стукіт копит.

— Диви, Карле, яка краса! — зблиснув під направленим промінням залізний зуб у роті високого. — Та не на мене світи, телепню, а на осла!

Ліхтарик вихопив із темряви велику сіру голову дворічного віслюка, який приязно потягнувся до людей, намагаючись тицьнутися їм вологою мордою в долоні. А раптом там є щось смачненьке для нього?

— Диви, яке дурне! — захихотів довгов’язий. — Давай мотузок, Карле! Тільки не спи! Про що ти завжди думаєш своєю тупою головешкою?

Карло хотів відповісти, але потім передумав і щось невиразно пробурмотів. На шиї ослика був ошийник із залізним кільцем. Саме до нього прив’язував отець Теодор загального улюбленця духовного центру, коли виводив тваринку на свіже повітря. І сьогодні, зважаючи на сонячний день, ослик по обіді пасся на ще подекуди зеленій травичці позаду будівлі, припнутий до кілка. Там його і запримітили двоє невідомих, які ходили по селу, скуповуючи горіхи. Були вони доволі підозрілого вигляду, тож селяни не радо відчиняли їм оселі. Хтозна, що в них насправді на думці?

Півмішка горіхів були малою втіхою для двох побитих життям чоловіків непевного віку, тож коли біля великого триповерхового будинку з блискучим хрестом на брунатній стрісі вони побачили справжнього осла, це було сприйнято як дарунок долі.

— Ось для чого, Карле, ми сьогодні опинилися тут! — сміявся щасливо довготелесий із подовбаним віспою обличчям, коли вони засіли за шипшиновими кущами, чекаючи свого шансу. — Ніколи не здавайся, Карле! Ніколи! Бог любить зухвалих!

Карло мовчав, глипаючи на Гогу (так звали його напарника) вузькими темними очима. Він не мав власної думки. А якщо вона й з’являлася, то він ховав її глибоко на споді свого серця.

Коли стемніло, отець Теодор приніс осликові оберемок свіжого сіна та піввідра теплої води. Вівчарку Джиму він, на свою біду, прив’язав ближче до будинку, бо ослик так столочив щедро полите дощами подвір’я біля хліва гострими копитцями, що там утворилося суцільне місиво. Аби пес не забрьохувався, його пересунули значно далі.

Але Джима і звідти вчула підозріле шарпання біля стаєнки, коли чужаки виводили ослика.

С. Сова. Ілюстрація до повісті «Різдвяна історія ослика Хвостика»

— Ходу, Карле, ходу! — занервував Гога і з хрускотом наступив на жовту диню, що купкою лежали під стіною і слугували лакоминкою для віслюка.

Під собачий гавкіт вони хутенько минули загороду із довгих жердин і опинилися на стежці, що вела до лісу. Пес гавкав, аж надривався, проте отець Теодор нічого не чув. Перед святом він затіяв капітальне прибирання і пилососив, аж гай шумів.

— Пронесло, слава тобі, Господи! — перехрестився Гога, коли вони опинилися на лісовій стежині, що поволі підіймалася вгору поміж чагарями ліщини, терену та бузини.

Поміркуй!

• Чому злодіям вдалося викрасти ослика? Які їхні наміри?

• Зверни увагу, як автор описує злодіїв. Які думки і почуття викликає у тебе їхній вчинок?

• Як ти думаєш, чи вдасться осликові Хвостикові врятуватися?

Ослик Хвостик — справжній актор. Він неперевершено грає роль віслюка в різдвяній виставі — вертепі. Але перед Різдвом стається дуже прикра подія: злі люди викрадають Хвостика. Йому вдається втекти від крадіїв, однак осликові пригоди лише починаються. Бо навколо ніч, темний ліс, а за кожним пагорбом, за кожним кущем на бідолаху можуть чекати хижі звірі, а ще страшніше — користолюбні люди.

Різдвяна подорож ослика була іноді дуже небезпечною, адже настала справжня зима, а бідний Хвостик все шукав прихистку серед людей і мріяв повернутися додому. І все ж, йому пощастило, яку справжній різдвяній історії. Аж ось він опинився в затишній, хоч і небагатій, ромській хатині Оладара.

XI. Святвечірні дива

Хвостик відчував, що сьогодні незвичайний день. Адже збувалися всі його бажання. У хаті Оладара було весело і значно тепліше, ніж надворі. Дітки не забували про ослика ні на мить, весь час бавлячись з ним. Але йому хотілося поговорити з кобилою Алісою, про яку розповіли гуси біля руїн замку. Хвостик відчував, що наближається якийсь дуже важливий для нього момент. І якщо він його проґавить, то може бути вже запізно.

І ось — на тобі! Його таки приводять у стайню, вистелену сухою соломою, де стояла біля ясел велика біла кобила. Це була гордість Джекі-чана. Ще кілька коней було в таборі, але Аліса була серед них найпоказнішою. Барон сам любив на ній погарцювати верхи, хоча зазвичай вона тягла воза.

Казав, що якщо спертися руками на доброго коня, то його сила переходить до власника.

Кобила світло-мишастої масті, в яблуках, здивовано глипала на Хвостика. Таких дрібних коней вона ще не бачила. Зате ослик витріщався на неї із захватом. Яка в неї сильна шия, міцні ноги, могутня спина! Шерсть її виблискувала чистотою.

Довгий заплетений хвіст був підв’язаний червоною стрічкою.

С. Сова. Ілюстрація до повісті «Різдвяна історія ослика Хвостика»

Насамперед вони привіталися, сторожко принюхуючись одне до одного. Якось відразу вони знайшли спільну мову. Мабуть, через те, що в обох був спокійний, врівноважений характер. Аліса розповідала про життя в таборі. Роботою її не напружували, адже роми майже не займаються сільським господарством. Єдине, що вони полюбляють, — це мандри. Тож кобилу використовували, коли треба було щось привезти. Часто вона їздила до лісу чи в довколишні села. Іноді навіть бувала у місті.

— У місті? — аж скрикнув Хвостик. — Я там був лише раз.

— Цікаво. — кивнула розумною головою Аліса. — І що ти там робив?

— Це було рік тому. Я виступав у різдвяній виставі. Це було так прекрасно і незабутньо! Ти знаєш, я мрію побувати на цій сцені ще раз.

— Гарна в тебе мрія, — подивилася на Хвостика з-під своєї довгої чілки Аліса. — Як на мій конячий розум, це дуже важливо — мріяти! Адже що нам, підневільним, ще залишається? Однак, на жаль, не кожен на таке здатен. Одним не вистачає фантазії, іншим — віри у неї.

— А про що мрієш ти? — наважився на запитання ослик.

— Я мрію побачити своїх діток, набутися з ними. Щоразу, коли в мене народжується лоша, господар його потім відбирає, і воно зникає безслідно.

— Так само і мене забрали від тата й мами, — зітхнув Хвостик.

— Якщо ти хочеш здійснити свою мрію, тобі треба добиратися до міста. Воно недалеко: година-дві швидкого бігу. Туди можна дістатися трасою або навіть путівцем через поля. Але ти мусиш пожертвувати всім, аби осідлати свою мрію. Бо мрії підкоряються тільки надзвичайно сильним і впертим натурам.

— Я хочу дістатися до міста! — заіржав ослик і навіть став дибки.

— Я тобі допоможу! Хай-но тільки стемніє! — мовила Аліса і поклала йому свою велику голову на спину, аби його підбадьорити.

Кобила прожила у таборі все життя, тому чудово знала звички кожного. За нею доглядав старший син Джекі-чана, п’ятнадцятирічний Йончі. Він її годував, поїв, чистив. Навіть у літах вона зберігала гарний вигин шиї та горду поставу голови.

Поміркуй!

• Як відбулася зустріч Хвостика з кобилою?

• Про що ослик хотів порадитися з мудрою Алісою?

• Чи погоджуєшся ти з думкою, що «мрії підкоряються тільки надзвичайно сильним і впертим натурам»?

— Коли прийде Йончі, я прикинуся недужою. Він розгубиться, бо такого ще ніколи не було, і побіжить за батьком. Двері він не прикриє, бо забудькуватий, а коли ще й спантеличений, то не знає, за що хапатися. Щойно він забіжить у будинок, негайно тікай.

— Але я не знаю, куди бігти? — геть розхвилювався Хвостик.

— Я тебе навчу. Трасою не біжи, бо там тебе швидко знайдуть. Скачи полем. Це важче, але певніше. Головне — не збитися з дороги. Як вийдеш на найвищий пагорб з великим деревом, звідти відразу побачиш вогні міста. А далі вже ти не загубишся.

— Дякую тобі, мила Алісо!

— Хай там як, але сьогодні ти полинеш назустріч мрії. Як це прекрасно! Знаєш, Хвостику, я б і сама побігла до своїх дітей, скакала б до них дні й ночі, але я не знаю, куди йти.

— Не сумуй, Алісо! Ти ще їх коли-небудь зустрінеш! От побачиш. Дива бувають!

— Бувають, ослику. Тільки не з нами, — тяжко зітхнула кобила і форкнула. Її велике вологе око блиснуло вологою. — Мені вже дванадцять років, і я всякого набачилася в житті. Ти наїдайся, мій маленький друже! Тобі потрібні будуть сили! Багато сил! Тебе чекає важка дорога в зимову ніч, сповнену несподіванок і небезпеки! Пам’ятай: життя — це боротьба. І програє той, хто першим здається.

Хвостик слухав Алісу, мов рідну матір, якої так йому бракувало. Він справді наївся вівса під зав’язку, що йому аж стало погано. Але він розумів, що, як тільки почнеться біг, усередині все вляжеться і працюватиме на одну мету: вперед! Уперед! Уперед!

Усе трапилося так, як і передбачала біла кобила. Худорлявий і гнучкий Йончі з юнацьким пушком над верхньою губою приніс їм у відрах теплого пійла. Відкрив зачинену на колодицю стайню, далі — дерев’яний загін, у якому не прив’язані стояли коняка з ослом, аби мати свободу в рухах.

Але поки віслюк жадібно пив, кобила раптом жалібно заіржала і впала на бік. Вона силувалася звестися на рівні, та не могла. Підводила голову й опускала, надимаючи ніздрі, поки не затремтіла всім тілом і завмерла.

— Йой! Біда! Аліса здохла! — заревів не своїм голосом Йончі й кинувся за батьком, не заперши ні загону, ні стайні.

— Біжи, Хвостику! Твій час настав! — повернула до нього голову кобила. — Будь обережний і не втрачай самовладання. У тебе є одна мить! І хай пощастить тобі наздогнати свою мрію!

Хвостик, мов ошпарений, вихопився із загону, так що й перевернув відро Аліси, намочивши собі ноги і біленький живіт. Він вискочив на подвір’я, але воно було загороджене. Як про це забула мудра кобила? На щастя, хвіртка на вулицю була відчинена, бо Йончі, не заставши батька вдома, кинувся розшукувати його по селі. Той якраз провадив перемовини з головами циганських родин.

Вони сиділи в колі біля великої ватри, і Джекі-чан креслив паличкою на першому сніжку якийсь план, коли прибіг задиханий старший син.

— Тату! Аліса здохла! — вигукнув він на ходу.

— Що? — аж привстав барон. Свою кобилу барон дуже любив, адже вона з ним росла від юнацьких років.

Джекі-чан кинувся на своє обійстя. За ним повалила і вся циганська рада. Але Хвостикові вистачило тої миті, коли на вулиці ще нікого не було. Він одразу звернув ліворуч і, прослизнувши поміж розкиданими халупами, що хаотично засіялися, наче гриби в лісі, пустився учвал. За ним побіг чорний худий циганський пес без одного вуха, голосно повідомляючи всіх про втікача, але роми в цей вечір мали стільки клопотів, що на собаче натужне валування ніхто не звернув уваги. Безвухий пес, пробігши півкілометра і зрозумівши, що підмоги не буде, розвернувся і потрюхикав назад до вогнів. Тим часом у стайні Джекі-чана набилося повно народу. Всі щось говорили, сперечалися, вимахували руками. Барон схилився над своїм конем і з радістю зауважив, що кобила дихає.

— Цить, ромале! — голосно гукнув він, розстібаючи шкіряну камізельку від хвилювання, і всі притихли. — Аліса жива!

І щасливі цигани знову заґелґотіли, як на ярмарку, адже кобила Аліса частенько всіх виручала, привозячи з лісу березові та вербові пруття, з яких вони плели кошики та віники на продаж. Мудра коняка Джекі-чана була задоволена тим, як проходила вистава, в якій вона грала головну роль. Адже глядачів набилося стільки, що навіть якби ослик був у загорожі, його би просто не помітили через тисняву. Що ж, настав час приймати оплески й опускати завісу. Хвостик мав уже розчинитися у зимовій ночі. Кобила заходилася потрошки ставати на ноги, поки не піднялася і переможно заіржала. Комедія була завершена.

С. Сова. Ілюстрація до повісті «Різдвяна історія ослика Хвостика»

Здивовані цигани відступили на кілька кроків, а потім почали обійматися і навіть танцювати. Кобила Джекі-чана, гордість їхнього табору, була врятована.

Зворушений барон аж просльозився.

— Чудо! Чудо на самий Святвечір! Ви розумієте, що це значить, брати і сестри? Казав я вам, що треба молитися Богу? А ви сміялися з мене, неуки! — Джекі-чан згадав, що він по неділях ще й проповідник. — Я чесний чоловік, і Бог мене шанує за це. Бо як сказано у Святому Письмі: «І воздається кожному по ділах його!» Амінь!

Роми перехрестилися і згідливо закивали головами. Так, Джекі-чан — добрий барон. Не те що його батько, який був швидкий на розправу і дбав тільки за себе. Джекі-чан їх часто виручає. І кобилу дає, коли треба. Правда, потім за це треба відробляти. Але даремного у світі нічого не буває. Це тільки наївні ґаджо можуть бути такими безкорисливо дурними.

Поміркуй!

• Яку «виставу» розіграла Аліса?

• Як осликові вдалося втекти та позбавитися переслідувача?

• Чи й справді Джекі-чан — добрий барон? Обґрунтуй свої міркування.

• Як ти думаєш, чи вдасться ослику дістатися міста?

XIII. Чи збуваються мрії?

Роман Нечиталюк був кмітливим чоловіком, хоча доля ставилася до нього по-різному. Він пізно одружився, і довгий час Бог не давав їм з дружиною Мариною діток. Нарешті народився хлопчик, якому Роман не міг натішитися. Нечиталюк усюди брав п’ятирічного Миколку із собою. Довгий час він не міг знайти роботу, нарешті влаштувався сторожем у парк. Від домашньої рутини Нечиталюк відпочивав у парку, перечитавши нарешті всю домашню бібліотеку і спростувавши прізвище своїх малоосвічених предків.

Прихід віслюка у різдвяну ніч він сприйняв за знак згори. Може, хоч на свято їм настане мир і спокій у його домі? У нього навіть намалювався несподіваний план. А коли почув зранку по радіо, що в церкві Стрітення буде живий вертеп, то вирішив діяти.

С. Сова. Ілюстрація до повісті «Різдвяна історія ослика Хвостика»

Він зателефонував додому і запропонував піти увечері поколядувати, адже Святвечір їм не вдалося зустріти разом. Марина насторожилась: а як, мовляв, твоє чергування? «Якраз перед початком вистави закінчується. Це недалеко від парку. Окрім того, на вас чекає різдвяний сюрприз», — хитрододав скрадливим голосом Роман, чим остаточно вмовив Марину, котра, як і всі жінки, дуже любила таємниці. Тим паче — приємні.

Коли з домашніми Нечиталюк домовився, він узявся за другу частину задуму. Його нічний гість по обіді нарешті прокинувся після довгого важкого сну. Вигляд він мав значно бадьоріший. Схоже, ослик відійшов від учорашньої перевтоми. Перед сном Роман добре протер його рушником, підгодував своїми бутербродами, постелив йому стару куфайку біля обігрівача, і молодий організм таки подужав слабкість. Хвостик знову відчував у тілі силу і вже думав про те, як йому продовжити пошуки. Однак вартівник нікуди не квапився, вилежуючись на ліжку з журналом кросвордів.

Ослик уже почав непокоїтись, нетерпляче перебираючи ногами. Нечиталюк вивів Хвостика надвір і прив’язав за мотузок до вартівні, щоправда, накривши його про всяк випадок теплою плахтою. Ослик сумно роздивлявся довкола, не розуміючи, як йому вибратися з нової неволі. Мотузок Роман причепив намертво, адже служив на флоті, тож плести вузли умів майстерно.

Нарешті причепурений Нечиталюк вийшов зі сторожової будки, відв’язав Хвостика і вирушив до центральних воріт парку. Його напарник по зміні мав за хвильку підійти. Оскільки кожен мав ключа від вартівні, то можна було його не чекати.

Поміркуй!

• Про які риси характеру сторожа свідчить його поведінка?

• Зверни увагу на прізвище Романа. Що хотів підкреслити автор за допомогою цієї художньої деталі?

• Як ти гадаєш, що задумав Роман?

Біля воріт їх уже чекала миловидна жіночка із п’ятирічним малюком. Побачивши батька з віслюком, хлопчик аж заплескав від радощів у долоні. Натомість мама насупилась: сюрприз, вочевидь, їй не сподобався.

— Де ти це чудо дістав? — відразу підвищила вона голос.

— Сам приблудив. От я і вирішив малого на ньому покатати.

— Ти геть збожеволів! А якщо дитина впаде?

— Я буду Миколку страхувати. Це ж ручний ослик.

— Ти казав, що ми йдемо колядувати! Знову передумав?

— Ні, ми якраз і поїдемо на віслючку до церкви.

Він посадив сина на ослика, і той міцно вхопився за кудлату гриву.

Миколка аж світився від захвату. Марина потрохи відтанула, бо яка мати не втішиться за свою дитину? І навіть зробила кілька фотографій мобільним телефоном.

Перехожі зупинялися, дивуючись такій незвичній родині. Діти простягали руки до ослика і хникали, що теж хочуть на ньому покататися. Та батьки суворо їм відказували, що це — чужий віслючок, і коли вони матимуть свого, тоді й будуть із ним гратися. Навіть Хвостик потрохи приходив у гумор, розуміючи, що нарешті він став комусь потрібен. До того ж він і далі мандрував містом, сподіваючись натрапити на знайомі краєвиди.

Яким же було його здивування, коли з-за п’ятиповерхового будинку вигулькнула церква Стрітення Господнього. Та сама, біля якої відбувався торішній вертеп. Авжеж, він усе впізнавав! За рік тут майже нічого не змінилося. Осляче серце забилося від хвилювання: невже вони пройдуть мимо? На щастя, його нічний рятівник прямував саме до оригінальної церкви, яку було перебудовано з колишньої котельні.

Тут зібралося вже чимало народу. Ченці у коричневих рясах, підперезані мотузками, роздавали всім охочим гарячий чай. Поруч із храмом було зведено дерев’яну сцену, де з миті на мить мало розпочатися дійство.

Нарешті залунала музика, і наперед вийшли діти, переодягнені янголами. Всі відразу посунули ближче до сцени, на якій ввімкнули світло, бо вже западали сутінки. Миколка і далі сидів на ослику, а той аж вигинав шию, так прагнув пройти якомога ближче.

Хвостик благальним поглядом дивився на свого нового господаря, але той, усміхаючись, не відводив погляду зі сцени, де якраз з’явилися пастирі.

«О, це ж мій вихід! Я маю вже бути там! Там! Розумієте?» — натягнув мотузку, як струну, Хвостик і почав по сантиметру просуватися вперед, тягнучи за собою і Нечиталюка. Той, задираючи голову, аби бачити виставу, не помічав, що його тягнуть.

Аж тут крик Миколки підсік усі намагання бідолашної тварини.

— Тату, дивися: і там є ослик!

— І телятко, — додала мама.

І справді, у віконечку, яке було зроблене в задній частині сцени, висунулися дві голівки: одна з ріжками належала бичку, а друга — ослятку. Тваринки кумедно крутили головами і поїдали сіно, яке насипали у невеличкі ясельця перед ними.

Хвостику сперло дихання від прикрощів. Він онімів, посірів, здувся, як повітряна кулька. Його підмінили! Розумієте, під-мі-ни-ли! Він став непотрібен. Це просто нечувано! Він, який здолав такий важкий шлях до своєї мрії, став НЕПОТРІБНИМ! Як? Чому? За віщо? Хіба це справедливо? Адже він заслужив свою роль, хіба не так?

Хвостик опустив голову, і з його великого карого ока скотилася сльозинка. За нею друга, третя. Але цього ніхто не помічав, бо всі були захоплені живим вертепом зі справжніми тваринами. Уявляєте, яке це неймовірне видовище?

Що ж, удача — пані перебірлива. Сьогодні ми нагорі, а завтра колесо фортуни опускає нас на саме дно. Таке життя, і нічого з цим не вдієш. А осликплакав і плакав, згадуючи слова білої кобили Аліси, що мрії підкоряються тільки сильним натурам. Невже він був слабким? Де він припустився помилки? Його раптом охопила величезна втома від пережитого. Хвостик відчув себе цілком спустошеним. Світ йому померк.

— І-а! — заволав він з розпуки звучним ослячим голосом, і всі довкола аж сахнулися від нього.

Поміркуй!

• Що відчував ослик, коли потрапив на різдвяну виставу?

• Які спогади про минулорічне Різдво його охопили?

• Чому його ніхто не розумів?

• Як йому діяти, щоб зреалізувати свою мрію?

— О, і тут ослик! — закричали діти, показуючи на нього в темряві. Відразу всі захотіли його погладити. На щастя, вертепне дійство вже закінчувалося, і иа сцені молодь під гітару заходилася колядувати. Їй підспівували сотні людей на площі.

До ослика проштовхнувся високий ставний чоловік у темній рясі й дивній маленькій квадратній шапочці. Він носив окуляри та коротку сиву борідку.

— Ха, ще один ослик! Це ваш? Звідки? — запитав він здивовано Романа.

Той упізнав єпископа, тож не смів кривити душею:

— Уночі в парку знайшли.

— Не може бути! — дивувався владика. — Він дуже схожий на нашого ослика Хвостика. Почувши своє ім’я, віслючок підвів голову. О, цього чоловіка з розумним вольовим обличчям він пригадував. Так-так, це він дивився його на фермі, коли віслючка забирали від мами і тата.

Тим часом владика вже балакав по телефону:

— Отче Теодоре, ану підійдіть до мене, я ліворуч від церкви. Маю для вас сюрприз!

С. Сова. Ілюстрація до повісті «Різдвяна історія ослика Хвостика»

За мить до єпископа підійшов усміхнений священик з найменшою доцею на руках. (Вони всією колядницькою групою приїхали з Підгайців подивитися живий вертеп. Так би мовити, набиратися досвіду.)

— Слухаю, владико, — ледь вклонився священик.

— Отче, ви казали, що у вас вкрали мого ослика.

— Так, — глибоко зітхнув отець Теодор, міркуючи, що єпископ цього вже йому ніколи не забуде.

— А я його знайшов! Це він чи не він? — показав він рукою на віслючка, який стояв позад нього, оточений натовпом.

— Він! — радісно вигукнув панотець. — Це наш Хвостик! Дивіться, у нього біленька мордочка і ніжки білі коло копитець.

Ослик теж уздрів свого справжнього господаря і щасливо заіржав: «І-а!», тицьнувши ніс йому в руку. Той лагідно потермосив його за гриву, погладив між вухами й очима.

Тепер Хвостик згоден був забути свій театральний провал. Головне, що його пригоди на цьому нарешті закінчуються. Він знову буде у своїй затишній стаєнці, його знову потребуватимуть сотні дітей. На жаль, не всі наші мрії сповнюються. Тож слід уміти тішитися навіть найменшій удачі.

Щасливий Роман Нечиталюк з родиною тут же отримав єпископське благословення за те, що порятував Хвостика. А ослика після вистави відвели до кошари позаду сцени, де були й інші тварини.

— Знайомся, Хвостику! — підвів його фермер Тимко (він, виявляється, теж приїхав на виставу своїх вихованців) до ще меншого ослятка, такого кудлатого, начебто він народився серед снігів. — Це твоя молодша сестричка Марісабель. Вона з’явилася на світ рік тому, коли ти вже був у дитячому таборі.

«Моя сестричка?» — здивувався Хвостик, адже нічого про це не відав.

— Так, коли ти таємниче зник, — розповідав йому фермер, начебто розумів ослячу мову, — до мене зателефонував згорьований владика: «Що робити? Як тепер відбуватиметься різдвяна вистава?» Тож довелося тебе терміново замінити!

«У мене є сестричка, — ніяк не міг прийти до тями Хвостик. — Така мила Марісабелька! Така кумедна!» Він хотів крикнути «Ура!», але знову вийшло «І-а».

С. Сова. Ілюстрація до повісті «Різдвяна історія ослика Хвостика»

— А завтра, Хвостику, на сцену вийдеш ти, — продовжував фермер Тимко. — Бо негоже забувати набутий досвід!

«Я?» — здивувався ослик, і на очі йому набігли дві великі сльозинки.

— Так! Адже це твоя роль — забавляти діток. І ніхто її від тебе не відбере! Ти ж справжній артист, чи не так?

«Так», — кивнув Хвостик і від радощів ледь не знепритомнів, бо ніжки аж затрусилися від раптової слабкості. Його дитинна душа раювала на сьомому небі. Але й небо буває ще вищим. Бо ослик відчув на собі такий палкий погляд, наче його хтось хотів пропекти наскрізь. Хвостик обернувся і побачив її. Свою біляву Берту, овечку, за якою він прозітхав уже кілька місяців.

Маленьким ягнятком її подарували владиці на День янгола. Тож священик відправив Берту назад до ферми Тимка, де вона мешкала у закритому загоні. А на вертеп її разом з іншими вівцями привезли на виставу. Овечки стояли у невеличкій кошарі перед самою сценою, оточені дітьми, тому Хвостик не міг їх помітити звіддалік.

Хвостик і Берта кинулися назустріч одне одному, і за мить їхні вологі писочки торкнулися. Вони плакали і сміялися заразом, без угаву розповідали, що пережили за цих півроку. Ослик був такий щасливий, що його серце мало не розірвалося від утіхи. Адже всі його мрії збулися! Всі! Навіть ті, про які він і не просив. (Наприклад, про кучеряву сестричку.) І ця важка пригода, сповнена стількох лих і труднощів, була варта однієї тієї миті, яку Хвостик тепер зазнав: миті суцільного щастя. Бо щастя належить тільки тим, хто готовий за нього боротися і навіть страждати.

Мовна скарбничка

«Сьогодні ми нагорі, а завтра колесо фортуни опускає нас на саме дно», — так розмірковує автор про круті повороти долі на життєвому шляху Хвостика. Вислів колесо Фортуни (лат. Roto Fortunae), поява якого пов’язана з міфологією, означає мінливість долі. Згідно з міфами, колесо належить богині Фортуні, яка його крутить, змінюючи розташування людей на колесі — деякі отримують страждання, деякі — винагороди. Фортуну уявляють жінкою з пов’язкою на очах.

Поміркуй!

• Які випробування долі подолав ослик?

• Чому саме про Фортуну згадав автор, зображуючи пригоди ослика? Чи повернулася Фортуно до ослика обличчям?

• Чи переконало тебе історія Хвостика, що варто наполегливо йти до своєї мрії?

• Які риси характеру ослика сприяли досягненню заповітних бажань?

• Хто допоміг здійснитися різдвяним дивам?

Літературознавчий клуб

Олександр Гаврош

Про пригоди ослика Хвостика напередодні Різдва тобі розповів сучасний український письменник Олександр Гаврош (1971). Він народився й живе в Ужгороді. У дитинстві Олександр багато читав. Це й допомогло здійснитися його мрії — стати професійним журналістом і письменником. Він — автор багатьох поетичних і прозових творів для дорослих і дітей.

Одним із улюблених літературних жанрів О. Гавроша є пригодницька повість. Пригоди Хвостика розгортаються в атмосфері різдвяних свят. Тому «Різдвяна історія ослика Хвостика» за жанром — пригодницька різдвяна повість-казка.

Літературознавчий словничок

Різдвяна повість-казка — великий авторський епічний твір, у якому розповідається фантастична історія, діють казкові персонажі, події відбуваються під час різдвяних свят.

Персонажі повісті цікаві тим, що автор наділяє кожного з них якимись особливими рисами, проте нікого не ідеалізує. В образах людей і навіть тварин ми бачимо живі характери з позитивними й негативними якостями, звичками: терплячий і добрий отець Теодор, запальний і швидкий у прийнятті рішень римський барон, привітна й мудра кобила Аліса, винахідливий сторож Роман Нечиталюк, жадібні й непутящі злодії Гога і Карл та інші.

Головний герой повісті — ослик Хвостик. Напередодні Різдва йому доводиться осилити непростий шлях додому. Завдяки наполегливості, кмітливості, допомозі друзів він долає всі труднощі, перешкоди і досягає своєї мети — знову виходить на сцену різдвяного вертепу й зустрічається з овечкою Бертою. Отже, різдвяні дива таки трапляються. Але не забуваймо, що «мрії підкоряються тільки надзвичайно сильним і впертим натурам».

Поміркуй!

• Яка повість-казка тобі відома з п’ятого класу? Назви її головні жанрові ознаки.

• Поясни, чому «Різдвяна історія ослика Хвостика» за жанром є пригодницькою різдвяною повістю-казкою.

У колі мистецтв

Гарним звичаєм у багатьох народів є вітання рідних і близьких із веселими різдвяними святами. У вітальних листівках бажають усіляких гараздів. Мають таку традицію й українці та українки. Це відобразилось і в живописі. Багато видатних художників, як-от Святослав Гординський, малювали різдвяні листівки. На одній із його листівок зображено біблійну сценку — подорож Богородиці та її чоловіка Йосипа з новонародженим Спасителем на ослику.

С. Гординський. Різдвяна листівка «Веселих свят!»

Читай і досліджуй!

Однією з найяскравіших подій у житі ослика Хвостика стала гра у різдвяному вертепі. Український вертеп відомий ще з XVII ст. Слово вертеп має кілька тлумачень, однак дослівно у перекладі зі старослов’янської мови означає печера. Український вертепний театр — старовинний пересувний ляльковий театр, де ставили релігійні та світські вистави.

Вертеп у Полтаві

Дізнайся більше про традицію оформляти в церкві на Різдво Христове Грот із скульптурами Діви Марії, Йосипа, маленького Ісуса, Ангела, трьох волхвів, які принесли немовляті дари. Така традиція існує у всіх країнах Західної Європи. Якщо тобі пощастило бачити вистави українського вертепу або ж навіть грати в ньому, розкажи про це. Зібрану інформацію бажано проілюструвати фотоматеріалами із власної колекції.

Вертеп у Барселоні (Іспанія)

Підсумуй!

• Якщо ти хочеш дізнатися про всі пригоди ослика, то візьми книжку в бібліотеці та прочитай в повному обсязі повість О. Гавроша «Різдвяна історія ослика Хвостика». Поділися з однокласниками та однокласницями враженнями від прочитаного.

• Який із епізодів повісті тобі найбільше сподобався? А який примусив похвилюватися?

• Яке різдвяне диво сталося в житті ослика? Як йому вдалося досягти мрії?

• Перекажи стисло «Різдвяну історію ослика Хвостика» від імені головного героя.

• Що ти вже знаєш про різдвяну прозу? Доведи, що твір О. Гавроша належить до жанру різдвяної повісті. Що спільного між твором О. Гавроша та різдвяними повістями М. Гоголя та Ч. Дікенса?

• Які запитання для тебе залишилися нез’ясованими після прочитання твору?

• Оціни свою роботу над пригодницькою повістю-казкою О. Гавроша «Різдвяна історія ослика Хвостика» за допомогою смайлика.

Читацьке дозвілля

Цікаво і змістовно організувати своє читацьке дозвілля ти зможеш, скориставшись матеріалами ресурсу.

Овечка й козлик
Українська народна казка про тварин

Як був собі чоловік та жінка, та була у них овечка. От та й пішла вона собі пастись та й зав’язла у хмелі. Прийшов козлик, вона його й просить: «Витягни мене відціля!» Козлик послухав її, пішов та поперед неї став та й дереться, й дереться, а вона за ним, — поки й вибрались.

Тоді біжать: козлик через ямку — й вона через ямку; козлик через тин — і вона через тин; козлик ускочив у капусту — і вона у капусту. Чоловік як узяв хворостину, як узяв лупити по боках. Вона вже стала не своїм гласом ревти. Чоловік подумав. Узяв ворота одчинив — та на шлях, на шлях вигнав, та ще бив.

Вона послі і йде до козлика та й каже: «Отак мене за капусту попобив!» А він їй і каже: «А чого ти задивилась?» Тоді вони стали поміж собою балакать. А овечка й каже: «То ж то треба пастуха слухать, як пасе!»

От побратались вони та стали жить та поживать та добро наживать.

Овечка й козлик. Н. П. Андреев, Указатель сказочных сюжетов по системе Аарне. Издание государственного Русского географического общества, Л., 1929. — . Зап. Панас Мирний у м. Миргороді Полтавської губ. Час запису не зазначений. Народные южнорусские сказки. Издал И. Рудченко, вып. 1, К., 1869; вып. 2, 1870., І, стор. 40-41.

Казки про тварин (Українська народна творчість) — Київ: Наукова думка. — 1976 — 575 с.