Східний фронт: війна Німеччини проти Радянського Союзу

Нацистська Німеччина та її союзники вторглися до Радянського Союзу 22 червня 1941 року. Вони швидко завоювали великі простори радянської території. Німецькі війська розв’язали «війну на знищення» проти Радянського Союзу, вбивши мільйони мирних жителів. Однак радянські збройні сили з часом відтіснили німецькі війська й, врешті, завоювали Берлін навесні 1945 року. Часто званий «східним фронтом», німецько-радянський театр воєнних дій був найбільшим і найсмертоноснішим у Другій світовій війні.

• 1 Адольф Гітлер завжди хотів знищити Радянський Союз і завоювати «Lebensraum» («життєвий простір») для німців на радянський території.
• 2 Нацистська Німеччина вела «війну на знищення» проти Радянського Союзу та мала на меті вбити десятки мільйонів цивільних осіб. Нацистська політика «Остаточного розв’язання єврейського питання» почалася із систематичного вбивства євреїв за східним фронтом.
• 3 Внаслідок боїв і втрат на Східному фронті нацистська Німеччина стала вразливою до вторгнень союзників в Італії та Франції, що зрештою й призвело до її повного розгрому.

Цю сторінку також перекладено наступними мовами

Радянський Союз (СРСР)

Держава Союз Радянських Соціалістичних Республік (СРСР) була офіційно утворена в 1922 році. Радянський Союз, як його часто називали, — це авторитарна комуністична держава зі столицею в Москві. Під час Другої світової війни СРСР очолював диктатор Йосип Сталін.

Радянський Союз утворився на руїнах Російської імперії після завершення Громадянської війни (1917–1922 рр.). У лютому 1917 року народна революція скинула російського царя. Імперський режим був замінений тимчасовим урядом. Після цієї революції в жовтні 1917 року відбувся державний переворот, і владу захопила партія більшовиків на чолі з Володимиром Леніним. В 1918 році Партію більшовиків було перейменовано на Комуністичну партію. Більшовицький переворот призвів до громадянської війни, по завершенні якої комуністи взяли під контроль більшу частину територій колишньої Російської імперії. Радянський Союз включав, серед іншого, такі країни, як Росія, Україна та Білорусь (Білорусія).

СРСР активно пропагував всесвітню комуністичну революцію в ім’я міжнародного робітничого класу. Майже в усіх промислово розвинених країнах світу були комуністичні рухи. Багато з цих рухів дивилися на Радянський Союз, єдину на той час комуністичну державу, як на лідера. Комуністи прагнули позбутися всіх національних, соціальних та економічних відмінностей між людьми. Вони також прагнули скасувати релігійні установи. Оскільки правлячі еліти суспільства не бажали добровільно віддавати владу, комуністи виступали за насильницьку революцію. Після Першої світової війни спалахували насильницькі комуністичні повстання в Німеччині, а також деяких європейських країнах. Тож в усьому світі Радянський Союз вважали серйозною загрозою. Особливо на цьому наголошували представники духовенства, середнього та вищого класів суспільства, прихильники ліберальної демократії, капіталісти, націоналісти й фашисти.

Радянський Союз крізь призму нацистського світогляду

З моменту заснування нацистського руху в Німеччині, Радянський Союз зображався у вигляді ворога, вирішальний двобій з яким був неминучим. Нацистське бачення Радянського Союзу базувалося на трьох доктринах расистської ідеології.

• Гітлер вважав, що землі Радянського Союзу зобов’язані стати для німців Lebensraum («життєвим простором»). Він вірив, що Німеччина повинна завоювати ці землі й заселити їх німцями, щоб німецька раса перемогла інші раси в нескінченній боротьбі за виживання.
• Нацисти притримувались думки, що євреї створили більшовицький комунізм і використовували його задля всесвітнього панування. Тож вони часто називали комунізм «юдо-більшовизмом». Нацисти розглядали завоювання Радянського Союзу як необхідний крок до знищення єврейського впливу у світі.
• Вони також вважали, що слов’яни й інші етнічні групи Радянського Союзу були расово неповноцінними й за своєю сутністю були ворогами німецької «раси».

Протягом шести років правління нацистська пропаганда жорстко критикувала Радянський Союз. В приватних розмовах Гітлер неодноразово говорив про майбутній конфлікт. Натомість, у 1939 році нацистська Німеччина застосувала тимчасову стратегічну політику співпраці з Радянським Союзом. Цей короткочасний розворот вказує на прийняття Гітлером тактичного рішення про захист свого східного флангу, поки Німеччина буде знищувати Польщу та громити Велику Британію з Францією.

Німецько-радянські відносини, 1939–1941 рр.

Влітку 1939 року Японська імперія та Радянський Союз вели неоголошену війну в Маньчжурії. У серпні того ж року Сталін привітав пропозицію Німеччини про пакт. Як і Гітлер, Сталін хотів уникнути участі у війні на два фронти. Окрім цього, він сподівався, що війна між Німеччиною, Великою Британією та Францією послабить ці держави й зробить їх вразливими до комуністичних повстань, якими керував і які підтримував Радянський Союз.

23 серпня 1939 року нацистська Німеччина й Радянський Союз підписали німецько-радянський пакт. Ця угода також відома як пакт Молотова-Ріббентропа (названий на честь двох міністрів закордонних справ, які вели переговори про неї). Пакт складався з двох частин: загальнодоступної та таємної. Загальнодоступна частина — це пакт про ненапад, в якому дві держави зобов’язувалися не нападати одна на одну протягом десяти років. У таємному ж протоколі держави-підписанти домовилися розділити Східну Європу на німецькі й радянські сфери впливу, а також погодили розділення Польщі.

Німецько-радянський пакт дав змогу Німеччині 1 вересня 1939 року напасти на Польщу, не побоюючись радянської інтервенції. Через два дні Велика Британія та Франція, які п’ятьма місяцями раніше гарантували захист польських кордонів, оголосили війну Німеччині. Ці події ознаменували початок Другої світової війни.

Відповідно до таємного протоколу до пакту, восени 1939 року радянська армія окупувала й анексувала східну частину Польщі. 30 листопада 1939 року Радянський союз напав на Фінляндію. Після чотиримісячної війни СРСР анексував фінські прикордонні території, особливо поблизу Ленінграда (Санкт-Петербург). Влітку 1940 року Радянський Союз окупував і приєднав до себе Балтійські країни, а також захопив румунські землі — Північну Буковину й Бесарабію.

Підготовка Німеччини до нападу

До липня 1940 року Німеччина встигла окупувати Данію, Норвегію, Бельгію та Нідерланди. Вона також розгромила Францію. Гітлер вирішив, що настав час перемогти СРСР, хоча Велика Британія продовжувала боротися. Гітлер і вище військове керівництво були впевнені, що Німеччина швидко переможе Радянський Союз, після чого вона матиме непохитні позиції на європейському континенті.

Німецькі дипломати працювали над зміцненням зв’язків Німеччини у Південно-Східній Європі. У листопаді 1940 року Угорщина, Румунія та Словаччина приєдналися до Німеччини та Італії в якості країн Осі. 18 грудня 1940 року Гітлер підписав Директиву 21 (операція під кодовою назвою «Барбаросса»). Це було перше оперативне розпорядження про вторгнення до Радянського Союзу. Протягом весни 1941 року він ознайомив своїх східних союзників із планами вторгнення.

Німецьке вторгнення до Радянського Союзу

Гітлер і його військові радники планували операцію «Барбаросса» як бліцкриг (блискавичну війну), яка б розгромила Радянську Червону Армію за лічені тижні. Спочатку вторгнення планувалося розпочати в травні. Його відклали на місяць, щоб Німеччина могла убезпечити свій південний фланг, завоювавши Грецію та Югославію.

Німецькі війська вторглися на радянські території 22 червня 1941 року, менш ніж через два роки після підписання німецько-радянського пакту.. Операція «Барбаросса» вважається найбільшою військовою операцією в історії воєн. До трьох армійських груп, що включалипонад три мільйони німецьких солдатів, незабаром приєднались понад півмільйона військ союзників Німеччини (Фінляндії, Румунії, Угорщини, Італії, Словаччини й Хорватії). Вони атакували Радянський Союз широким фронтом, від Балтійського моря на півночі до Чорного моря на півдні.

Протягом багатьох місяців Сталін не зважав на попередження Великої Британії та Сполучених Штатів, що Німеччина має намір вторгнутися до Радянського Союзу. У такий спосіб, Німеччина досягла майже повної тактичної несподіванки, і радянські війська були спочатку розгромлені. Мільйони радянських солдатів опинилися в оточенні. Вони були відрізані від постачання та підкріплення й були змушені здатися в полон. Після всього лише трьох тижнів бойових дій Гітлер і його військові радники були впевнені, що повна перемога над Радянським Союзом була вже близько.

Війна на знищення

Гітлер і німецьке військове керівництво планували кампанію проти Радянського Союзу як «війну на знищення» (Vernichtungskrieg). Вони прагнули позбутися «юдо-більшовицького» комуністичного уряду й радянських громадян, особливо євреїв. Керівництво вермахту (німецьких збройних сил) наказувало солдатам ігнорувати правила ведення війни щодо захисту мирних жителів і «безжалісно» розправлятися з усіма ворогами.

Німецькі посадовці вирішили, що німецька армія житиме за рахунок місцевих ресурсів, а не постачання з Німеччини. Вони усвідомлювали, що ця політика призведе до голодної смерті десятків мільйонів цивільних жителів.

У відповідь на акти опору Вермахт запровадив колективне покарання цивільного населення. Це часто включало спалювання цілих сіл і вбивства їхніх мешканців.

Масові розстріли за лінією Східного фронту

Готуючись до війни на знищення, представники Верховного командування сухопутних військ (Oberkommando des Heeres, OKH) та Головного управління безпеки Рейху (Reichssicherheitshauptamt, RSHA) обговорили принципи розгортання айнзатцгруп СС для проведення масових розстрілів євреїв, комуністів й інших осіб, які вважались небезпечними для встановлення довготривалого німецького панування на радянській території. Айнзатцгрупи були спеціальними групами Поліції безпеки (Sicherheitspolizei, Sipo) і Служби безпеки (Sicherheitsdienst, SD). Часто їх називають «мобільними підрозділами вбивць», вони діяли безпосередньо за лінією фронту. Разом із іншими підрозділами СС і поліції, а також за підтримки підрозділів вермахту й місцевих допоміжних сил, айнзатцгрупи до кінця 1941 року розстріляли більше півмільйона мирних жителів. Більшість жертв становили чоловіки, жінки та діти єврейської національності. Систематичне масове вбивство євреїв під час вторгнення до Радянського Союзу стало початком політики нацистської Німеччини «Остаточного розв’язання єврейського питання», спрямованої на знищення євреїв у Європі.

Масові вбивства радянських військовополонених

Німецька політика знищення розповсюджувалася й на радянських солдатів, які здавалися в полон. Вермахт розміщував мільйони радянських військовополонених у тимчасових таборах, де забезпечення дахом над головою, їжею та водою було мінімальним або взагалі відсутнім. Голод та епідемії швидко робили свою чорну справу. Вермахт також передав СС сотні тисяч радянських військовополонених. Есесівці страчували радянських військовополонених або доводили їх до смерті в концентраційних таборах. До лютого 1942 року, менш ніж за вісім місяців від початку вторгнення, в німецькому полоні загинули два мільйони радянських солдатів.

Зупинка наступу

На початку вересня 1941 року німецькі війська впритул підійшли до Ленінграда на півночі країни. У центрі вони захопили Смоленськ, а на півдні — Дніпропетровськ. На початку грудня німецькі частини наблизилися до околиць Москви. Але з настанням зими німецький наступ зупинився.

Після декількох місяців наступальної кампанії німецька армія була виснажена. У розрахунку на швидкий розгром радянських військ німецькі планувальники не підготувати армію до ведення бойових дій взимку. Більше того, швидкий наступ німецьких військ призвів до відставання ліній постачання, які виявились вразливими через великі відстані (Москва знаходиться на відстані понад 1600 км на схід від Берліна).

У грудні 1941 року Радянський Союз розпочав потужний контрнаступ на центральному фронті. Це змусило німців у паніці відступити від Москви. Німцям вдалося відбити подальші радянські наступи на північних і південних ділянках фронту. Але їм знадобилося близько двох місяців, щоб стабілізувати фронт на схід від Смоленська. Потім вони перегрупувалися та спланували продовження наступу.

Бліцкриг не досяг своєї мети. Німецьке керівництво все ще вірило, що Радянський Союз знаходиться на грані краху. Вони вважали, що країна майже вичерпала свої ресурси. Крім того, вони вважали, що незадоволені громадяни Радянського Союзу не готові жертвувати своїм життям за сталінський режим. Дійсно, деякі люди на захоплених вермахтом територіях спершу вітали німців як визволителів.

Але взимку 1941–1942 рр. радянська влада евакуювала на схід заводи й суттєво збільшила виробництво літаків, танків й іншого озброєння. Велика Британія та Сполучені Штати налагодили постачання продукції військового призначення. Водночас німецька політика масового знищення змусила повірити в слова Сталіна, що виживання радянського народу залежить від протистояння німецьким загарбникам. Крім того, солдати Червоної Армії, які відступали, були страчені НКВС, радянською таємною поліцією. Зіткнувшись з перспективою голодної смерті в німецькому таборі в разі здачі в полон або розстрілу в разі відступу, радянські солдати, як правило, віддавали перевагу боротьбі на смерть..

Східний фронт, 1942–1944 рр.

1942–1943 рр.

Влітку 1942 р. Німеччина разом із своїми союзниками розпочала масований наступ у південному та південно-східному напрямку на промисловий центр Сталінград, що стояв на Волзі, та нафтові родовища Кавказу. Німецьке військове керівництво вважало, що захоплення нафтових родовищ вплине на обороноздатність Радянського Союзу, і що в Німеччини та Італії буде достатньо палива для здійснення наступу на всіх фронтах і на морі. Для Гітлера взяття міста, названого на честь Йосипа Сталіна, було б великою психологічною та стратегічною перемогою.

У вересні 1942 року німці були на піку своїх військових перемог. Вони панували в Європі — від Франції на заході до Волги на сході, від Північного полярного кола в Норвегії до Північної Африки. За три роки від початку Другої світової війни Німеччина на зазнала жодної значущої поразки на полі бою.

Але в листопаді їх чекали дві великі невдачі. 8 листопада, коли німецьким військам майже вдалося взяти Сталінград, британські та американські війська висадилися в Північній Африці. Щоб протистояти їм, Гітлер відправив війська, озброєння та літаки зі Східного фронту. 19 листопада Радянська армія розпочала масований контрнаступ на німецькі та румунські війська, які намагалися захопити Сталінград. Менш ніж за тиждень радянські війська оточили ворога, зокрема всю шосту німецьку армію. Ще два місяці тривали запеклі бої, в яких обидві сторони понесли важкі втрати. Вцілілі німецькі солдати здалися між 31 січня і 2 лютого 1943 року.

Поразка німців і чверть мільйона вбитих та полонених під Сталінградом солдатів шокувала німецьке суспільство, похитнувши його віру в перемогу Німеччини у війні. Кампанія на Східному фронті дуже сильно вдарила по людських ресурсах і військовому потенціалу Німеччини. Тим часом бомбування, які здійснювали західні союзники, не давали німцям переозброюватися та перетворювали німецькі міста на руїни.

1943–1944 рр.

У липні 1943 року німецькі війська розпочали ще один великий наступ на Курськ, в Росії. Радянські війська вже знали про плани німців і розбили їх за декілька днів. У той самий час західні союзники висадилися на Сицилії. Їхнє прибуття туди змусило німців відправити війська для битви на новому фронті. З цього моменту німецькі війська неухильно відступали на Східному фронті. Їм більше так ніколи і не вдалося перейти в наступ.

До кінця 1943 року радянські війська майже вибили німців з більшої частини України й практично з усієї території Росії та Східної Білорусі (Білорусії). Невдовзі після успішної висадки західних союзників у Нормандії (Франція), у червні 1944 року, радянські війська розпочали ще один масштабний наступ. В ході успішного виконання цієї операції Червона Армія взяла під контроль решту частину Білорусі (Білорусії) та України, більшої частини Балтійських країн і східну частину Польщі. В серпні 1944 року радянські війська перетнули кордон Німеччини у Східній Пруссії (німецька територія, що знаходилася між територією Польщі, яку вона займала між двома війнами, та Литвою).

Капітуляція Німеччини

У січні 1945 року після нового наступу радянські війська вийшли до Одеру на території Німеччини, приблизно в 160 км від Берліна.

У середині квітня 1945 року Радянська армія почала свою останню атаку на нацистську Німеччину. Вона захопила Відень 13 квітня, а 21 квітня оточила Берлін. 25 квітня радянські передові патрулі зустрілися з американськими військами в місті Торгау на Ельбі, що в центральній частині Німеччини. Цим вони фактично розділили країну навпіл. Після тижня запеклих боїв на вулицях Берліна, радянські підрозділи підійшли до центрального командного бункера Гітлера. 30 квітня 1945 року Гітлер скоїв самогубство. 2 травня 1945 року Берлін здався радянським військам.

Німецькі збройні сили беззастережно капітулювали 8 травня на заході, а 9 травня 1945 року — на сході. 9 травня Радянська армія увійшла до Праги, останнього великого міста, яке ще залишалося окупованим німецькими частинами. Західні союзники проголосили 8 травня 1945 року днем перемоги в Європі.

На східному фронті нацистської Німеччини воювало й загинуло більше людей, ніж у всіх інших кампаніях Другої світової війни разом узятих.

75 років завершення війни в Європі: уроки минулого

75 років тому, 8 травня 1945 року, нацистська Німеччина капітулювала у Другій світовій війні. Зараз пам’ять про ці сторінки історії для країни є як ніколи необхідною.

“Година нуль” – так у сучасній німецькій історї називають період після завершення Другої світової війни в 1945 роціФото: picture-alliance/Judaica-Sammlung Richter

У другій половині дня 30 квітня 1945 року Адольф Гітлер (Adolf Hitler) бачив лише один вихід із ситуації. Червона армія Радянського Союзу брала штурмом центр Берліна. Гітлер не хотів потрапити до її рук живим, таким чином він намагався уникнути відповідальності за свою злочинну манію величі. У “Фюрербункері”, який був розташований під рейхсканцелярією у центрі Берліна, на глибині 12 метрів під землею, нацистський диктатор та його дружина Єва Браун (Eva Braun), з якою він лише нещодавно побрався, вчинили самогубство. Їхні останні вірні соратники спалили їхні тіла і закопали рештки неподалік від входу до бункера.

Брутальна зміна світу

Але лише 8 травня 1945 року стало офіційною датою повалення “тисячорічного рейху”, проголошеного Гітлером. У цей день керівництво Вермахту підписало акт про безумовну капітуляцію Німеччини. Тим самим Друга світова війна, яка розпочалася 1 вересня 1939 року вторгненням Німеччини до Польщі, в Європі завершилася. Вона ще кілька місяців тривала в Азії – до капітуляції Японії 2 вересня 1945 року. Згідно з оцінками істориків, ця війна забрала життя понад 60 мільйонів людей. Вигляд майже всього світу був змінений у найбрутальніший спосіб.

Військове керівництво Німеччини підписує акт про капітуляцію 8 травня в БерлініФото: picture-alliance/dpa

Під час цієї війни на руїни були перетворені й багато міст Німеччини – країни, на якій лежить відповідальність не лише за розв’язування війни, але й за влаштований у концтаборах геноцид, що базувався на расистській ідеології. А що ж відчували тоді самі німці? Відчували вони себе переможеними чи навпаки – звільненими від нацистської диктатури? “Одразу після 8 травня я взагалі не думав, були ми переможені чи звільнені, – писав один з лідерів Соціал-демократичної партії Німеччини Еґон Бар (Egon Bahr) у мемуарах свідків тих часів, що доступні на інтернет-порталі Будинку історії у Бонні. – Звісно, ми були переможені, як же інакше, але ми також були й звільнені. Ми були й тими, й тими. Але, утім, це не мало жодного значення. Ми були живі. Це було головним!”.

Боротьба за виживання у повоєнний час

Можливо, більшість німців, що пережили війну, думали так само, як і Бар. Але безліч з них отримали травми на все життя. Чоловіки – переважно через бойові дії, а від 800 тисяч до двох мільйонів жінок – бо були зґвалтовані, насамперед радянськими, солдатами. Більш точних цифр на сьогодні встановити вже не можливо.

Майже 14 мільйонів осіб втекли або були переселені з донедавна ще німецьких східних регіонів. Їх Німеччині, знекровленій війною, потрібно було знову інтегрувати у суспільство. Через цей післявоєнний досвід багато свідків тих подій з особливим розумінням сприйняли ситуацію, яка склалася в Німеччині кілька років тому, коли країну охопила так звана криза біженців.

Для німців пробила “година нуль” (Stunde Null) – розпочалася боротьба за виживання у перший повоєнний час. Усю енергію, яка у них залишилася, люди вкладали у важку відбудову країни. І ця непосильна праця була б цілком неможливою без допомоги жінок – так звані трюммерфрау (“Trümmerfrauen” у перекладі з німецької – “жінки руїн”) стали легендою. Німці позбавлялися, зокрема, й руїн минулого. Намагалися забути свою провину за війну або відігнати від себе ці думки. Концентрувалися на тому, що є важливим тут і зараз. Для більшого ж бракувало волі й сил, адже минуло ще так мало часу.

Надвичайно важливу роль у повоєнній відбудові Німеччині відіграли жінки – так звані трюммерфрауФото: picture-alliance/dpa

Фундамент “холодної війни”

Насамперед перед німцями стояло тривожне питання: яким чином з ними обійдуться союзники, що перемогли у війні? Під час конференцій у Тегерані і Ялті США, Великобританія і Радянський Союз вели переговори щодо майбутнього переможеної Німеччини. А під час завершальної конференції у Потсдамі вони домовилися з цього питання остаточно.

Так звана “велика трійка”, попри усі застереження, вирішила дати своєму вчорашньому запеклому ворогу шанс знову стати частиною світової спільноти. Попередні пропозиції, згідно з якими німці мали право займатися лише сільським господарством, були зняті з порядку денного.

Але жителям Німеччини довелося заплатити ціну за скоєне. Німеччину зобов’язали сплачувати повоєнні репарації та розділили на чотири зони окупації. У трьох з цих зон на Заході була створена Федеративна Республіка Намеччина (ФРН), а контрольована Радянським Союзом зона на сході була перетворена на Німецьку Демократичну Республіку (НДР).

Водночас Потсдамська конференція заклала початок боротьби за світовий вплив між країнами Заходу та Радянським Союзом. За кілька років ця боротьба загостриться і перетвориться на “холодну війну”. У зв’язку з конфліктом, який намічався, 3 квітня 1948 року США запустили так званий план Маршалла – чотирирічну масштабну програму економічної допомоги Західній Європі, включаючи Західну Німеччину.

Потсдамська конференція 1945 року заклала початок боротьби за вплив між Заходом і СРСР (л-п: прем’єр Великобританії Черчиль, президент США Труман, лідер СРСР Сталін)Фото: picture-alliance/dpa

Від диктатури до демократії

“У час між 1945 і 1949 роками для Німеччини насамперед були важливими дві речі. По-перше, німці повинні були прийняти поразку, що для багатьох з них було дуже важко. По-друге, вони, як народ і як політична одиниця, мали підготуватися до нового способу життя”, – зауважив у розмові з DW публіцист та історик Флоріан Губер (Florian Huber).

Він нагадує, що в країні протягом багатьох років відбувалося промивання мізків населення нацистською пропагандою. Історик переконаний, що “досвід “холодної війни”, насамперед для західнонімецького суспільства, дозволив легше прийняти власну приналежність до Західного світу”. Це, за словами Губера, також спростило для них ухвалення “нової демократичної конституції”, яку німці мають й дотепер.

Зовнішня політика ФРН була спрямована на компенсацію заподіяного під час війни лиха та на співпрацю з іншими країнами. Радикальний поворот відбувся й у військовій сфері: Бундесвер був створений виключно як оборонна армія. Її участь у місіях за кордоном німецька влада дозволила лише з 1990 року – й лише після тривалих дискусій та з жорсткими обмеженнями. Участь Бундесверу в закордонних місіях полягає здебільшого у виконанні логістичних завдань.

Федеративна Республіка Німеччина, яка згодом стала представляти і возз’єднану Німеччину, весь час активно просувала ідею об’єднаної Європи. Історична відповідальність за Голокост та безпека держави Ізраїль стала частиною парадигми державної політики ФРН. Німеччина також стоїть на захисті таких базових цінностей, таких як свобода, демократія і права людини.

Німеччина кілька десятиліть була розділена на дві частиниФото: picture-alliance/dpa

Темна сторона гордості за країну

Внутрішньополітично і суспільно Німеччина поволі вибиралася з тіні свого нацистського минулого. Переосмислення цієї частини історії розпочалося у 1960-х роках. Тоді, й через десятиліття після завершення війни, більшість німців була далекою від того щоб пишатися своєю країною. Це змінилося після мирного возз’єднання країни у 1990 році. Поступово німці почали усвідомлювати себе частиною народу. А починаючи з Чемпіонату світу з футболу 2006 року, господаркою якого була ФРН, німці перестали соромитися розмахувати національними прапорами та гордо співати національний гімн.

Водночас набагато менше людей стали знати про Другу світову війну і часи нацизму. Згідно з соціологічними опитуваннями, це особливо помітно серед молоді. До того ж, привиди минулого в країні так ніколи й не зникли повністю – радше навпаки, про що свідчить зростання активності правоекстремістів та збільшення кількості нападів, які скоюються ними. Багато політиків закидають правопопулістській партії “Альтернатива для Німеччини” (АдН), що вона є “духовним розпалювачем” цього процесу.

АдН такі докори у свій бік рішуче відкидає, але регулярно викликає обурення своїми провокаційними заявами. Ця партія давно розпочала боротьбу за зміну культури пам’яті у Німеччині. Як сказав колишній лідер партії та теперішній її почесний голова Александер Ґауланд (Alexander Gauland) у 2018 році, Гітлер і нацисти є лише “пташиним послідом у більш ніж тисячолітній успішній історії Німеччини”. Ця його фраза з того часу, передусім критично, цитувалася безліч разів.

Політик з АдН Бйорн Геке відомий своїми правоекстремістськими поглядамиФото: Reuters/C. Mang

Боротьба за культуру пам’яті

Або взяти голову партійного осередку АдН у федеральній землі Тюрингія Бйорна Геке (Björn Höcke), який у січні 2017 року назвав меморіал пам’яті жертв Голокосту в Берліні “пам’ятником ганьби”, а культуру пам’яті та визнання історичної провини в Німеччині – “дурнуватою політикою подолання”. Утім, очевидно, ці більш ніж суперечливі висловлювання зовсім не нашкодили партії. Протягом кількох останніх років вона лише нарощувала результати на виборах – попри те, або завдяки тому, що вона постійно кидає виклики суспільству, випробовуючи межі того, про що можна, а про що не можна говорити.

“Певно, ми повинні усвідомити, що АдН сьогодні представляє значну частину німецького суспільства”, – коментує історик Флоріан Губер. За його словами, АдН нікуди не зникне з політичної карти сучасної ФРН. “Безумовно, ми будемо свідками гострої і тривалої боротьби між тими, хто наполягає на збереженні у пам’яті уроків минулого, й тими, хто хоче раз і назавжди закрити цей розділ німецької історії”, – вважає історик.

2019 року канцлерка ФРН Анґела Меркель вперше відвідала колишній нацистський концтабір “Аушвіц” у ПольщіФото: picture-alliance/dpa/R. Michael

Канцлерка ФРН Анґела Меркель (Angela Merkel), очевидно, чудово усвідомлює це протистояння. 6 грудня 2019 року вона рішуче виступила за збереження культури пам’яті. Це відбулося у місці, яке як жодне інше так не нагадує про злочини нацистів – в “Аушвіці”, колишньому німецькому концтаборі у Польщі. Під час своїх перших відвідин цього місця, до яких було прикуто багато уваги, Меркель заявила: “Нам ніколи не маємо права забути. Ніколи не може бути останньої риски або релятивізації (історичних подій часів нацизму. – Ред.)”. І у цьому питанні канцлерку підтримує переважна більшість громадян країни: згідно з опитуваннями, вони й надалі відчувають моральну відповідальність за історичні дії своєї держави.

Хтось був на боці. Хто воював у Другій Світовій Війні, які країни брали участь у конфлікті та хто був на чиєму боці? Італійські фашисти захоплювали Донбас

Друга світова війна була не лише найжахливішою трагедією в історії людства, а й була найбільшим геополітичним конфліктом упродовж розвитку цивілізації. У це криваве протистояння було залучено десятки країн, кожна з яких переслідувала свої цілі: вплив, економічну вигоду, захист власних кордонів та населення.

Для досягнення поставленої мети учасники Другої світової війни змушені були об’єднуватися в коаліції. У союзні угруповання входили країни, у яких інтереси та цілі найбільш тісно перепліталися між собою. Але іноді в подібні блоки для вирішення вищого завдання об’єднувалися навіть країни, які бачили повоєнний устрій світу зовсім по-різному.

Хто ж були головні та другорядні учасники Другої світової війни? Список країн, які офіційно виступали стороною конфлікту, представлений нижче.

Країни «Осі»

Насамперед, розглянемо держави, які прийнято вважати безпосередніми агресорами, що розв’язали Другу. світову війну. Їх умовно називають країнами «Осі».

Країни Потрійного пакту

Країнами Потрійного або Берлінського пакту були учасники Другої світової війни, які грали провідну роль серед держав Осі. Вони уклали між собою союзний договір 27 вересня 1940 року в Берліні, спрямований проти їхніх суперників та визначальний повоєнний поділ світу у разі перемоги.

Німеччина– найпотужніша у військовому та економічному плані держава з країн Осі, яка виступала головною сполучною силою цього об’єднання. Саме несла найбільшу загрозу і завдала найтяжчих збитків військам антигітлерівської коаліції. Вона у 1939 році.

Італія– найсильніший союзник Німеччини у Європі. Розв’язала бойові дії у 1940 році.

Японія– третій учасник Потрійного пакту. Претендувала на винятковий вплив в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні, бойові дії, в межах якого вела. Вступила у війну 1941 року.

Другі члени «Осі»

До другорядних членів «Осі» відносяться учасники Другої світової війни з числа союзників Німеччини, Японії та Італії, які не грали першорядні ролі на полях битв, але брали участь у бойових діях на боці нацистського блоку або оголосили війну країнам Антигітлерівської коаліції. До них належать:

• Угорщина;
• Болгарія;
• Румунія;
• Словаччина;
• Королівство Таїланд;
• Фінляндія;
• Ірак;
• Республіка Сан-Маріно.

Держави, керовані колабораціоністськими урядами

До цієї категорії країн належать держави, окуповані під час бойових дій Німеччиною чи її союзниками, у яких було встановлено уряди, лояльні стосовно блоку «Осі». Ці сили привела до влади саме Друга світова війна. Учасники Потрійного пакту таким чином хотіли позиціонувати себе в цих країнах визволителями, а не завойовниками. До цих країн належать:

Антигітлерівська коаліція

Під умовним позначенням “Антигітлерівська коаліція” розуміють об’єднання країн, що виступили проти держав “Осі”. Формування цього союзного блоку відбувалося протягом майже всього періоду, протягом якого йшла Друга світова війна. Країни-учасники змогли вистояти у боротьбі з нацизмом та здобути перемогу.

Велика трійка

Велика трійка – це учасники Другої світової війни з-поміж країн Антигітлерівської коаліції, які зробили найбільший внесок у справу перемоги над Німеччиною та іншими державами «Осі». Маючи високим військовим потенціалом, вони змогли переламати хід бойових дій, що спочатку складався не на їхню користь. Насамперед завдяки саме цим країнам тріумфом над нацизмом завершилася Друга світова війна. Учасники битв з інших держав Антигітлерівської коаліції, безумовно, теж заслужили подяку всіх вільних народів світу за порятунок від «коричневої чуми», але без злагоджених дій цих трьох держав перемога була б неможливою.

Великобританія– держава, що першою вступила у 1939 році у відкрите протистояння з гітлерівською Німеччиною після нападу останньої на Польщу. Протягом усієї війни створювало найбільші проблеми для західної Європи.

СРСР– держава, яка зазнала найбільших людських втрат під час Другої світової. За деякими підрахунками, вони перевищували 27 мільйонів людей. Саме ціною крові та неймовірних зусиль радянського народу вдалося зупинити переможну ходу дивізій Рейху та звернути маховик війни назад. СРСР вступив у війну після нападу нацистської Німеччини у червні 1941 року.

США– Пізніше всіх країн Великої трійки взяли участь у бойових діях (з кінця 1941 року). Але саме вступ Сполучених Штатів у війну дозволив завершити формування Антигітлерівської коаліції, а вдалі дії в боях з Японією не дозволили їй відкрити фронт Далекому Сході проти СРСР.

Другі члени Антигітлерівської коаліції

Звичайно, у такій важливій справі, як боротьба з нацизмом, другорядних ролей бути не може, але представлені нижче країни мали менший вплив на перебіг бойових дій, ніж учасники Великої трійки. У той же час вони внесли свій посильний внесок на завершення такого грандіозного військового конфлікту, як Друга світова війна. Країни-учасники Антигітлерівської коаліції, кожен через свої можливості, дали бій нацизму. Деякі безпосередньо протистояли держав «Осі» на полях бойових битв, інші організовували рух проти окупантів, треті допомагали постачанням.

Тут можна назвати такі країни:

• Франція (одною з перших вступила у війну з Німеччиною (1939) і зазнала поразки);
• держави Британського;
• Польща;
• Чехословаччина (на момент початку бойових дій фактично вже не існувала як єдина держава);
• Нідерланди;
• Бельгія;
• Люксембург;
• Данія;
• Норвегія;
• Греція;
• Монако (попри нейтралітет, було по черзі окуповане Італією та Німеччиною);
• Албанія;
• Аргентина;
• Чилі;
• Бразилія;
• Болівія;
• Венесуела;
• Колумбія;
• Перу;
• Еквадор;
• Домініканська республіка;
• Гватемала;
• Сальвадор;
• Коста-Ріка;
• Панама;
• Мексика;
• Гондурас;
• Нікарагуа;
• Гаїті;
• Куба;
• Уругвай;
• Парагвай;
• Туреччина;
• Бахрейн;
• Саудівська Аравія;
• Іран;
• Ірак;
• Непал;
• Китай;
• Монголія;
• Єгипет;
• Ліберія;
• Ефіопія;
• Тува.

Важко недооцінити широту розмаху такої грандіозної трагедії, як Друга світова війна. Число учасників найбільшого збройного конфлікту ХХ століття становило 62 країни. Це дуже високий показник, враховуючи, що на той час існувало лише 72 незалежні держави. В принципі, не було країн, яких ця грандіозна подія взагалі не торкнулася, хоч десять із них і оголосили про свій нейтралітет. Весь масштаб трагедії неспроможні передати ні мемуари учасників Другої світової війни чи жертв концтаборів, ні історичні підручники. Але нинішньому поколінню слід добре пам’ятати помилки минулого, щоби не повторити їх у майбутньому.

Зі зосереджених 22 червня 1941 р. на німецько-радянському кордоні німецьких військ 20% становили війська європейських союзників Гітлера

Сімдесят років тому розпочалася Велика Вітчизняна війна. Дата наскільки трагічна, настільки й велична. Для всіх народів колишнього Радянського Союзу. А ось для Європи, вибачте, – ганебна. І я аж ніяк не блюзнірствую. Судіть самі.

У липні 2009 р. у Вільнюсі Парламентською асамблеєю ОБСЄ було прийнято резолюцію «Воз’єднання розділеної Європи: заохочення прав людини та громадянських свобод у регіоні ОБСЄ у ХХІ столітті». Є в цьому документі, приуроченому до 70-річчя початку Другої світової війни, що приголомшують своєю цинічністю слова: «…у двадцятому столітті європейські країни випробували на собі два потужні тоталітарні режими, нацистський і сталінський…» Якщо слідувати цій логіці євродепутатів, то виходить, що Гітлер і Сталін разом напали на Європу. Забули, мабуть, панове, що був і аншлюс 1938 – приєднання Австрії до Німеччини, після якого Австрії не стало, замість неї з’явився Остмарк. Не пам’ятають шановні панове і про те, що зрадницькою Мюнхенською угодою (змовою) 1938 р. Європа віддала на поталу Гітлеру Чехословаччину. Зважаючи на все, з масової свідомості європейців геть-чисто випав і той факт, що Польща була розбита за 18 днів, і лише потім у східні її регіони були введені радянські війська, Франція впала через 14 днів (капітулювала, зверніть увагу на цей дивний збіг, 22 червня 1940 р.), а вся європейська кампанія Гітлера зайняла шість тижнів.

І вже на той час Третій рейх був не лише Німеччиною. До його складу офіційно входили також Австрія, Судети, захоплені у Польщі «балтійський коридор», Познань та Верхня Сілезія, а також Люксембург, Лотарингія та Ельзас, відрізана у Югославії Верхня Коринтія. До союзників Німеччини відносили себе Норвегія, Фінляндія, Чехословаччина, Італія, Угорщина, Румунія, Болгарія та Іспанія, що дозволило Гітлеру за роки війни сформувати додатково 59 дивізій, у тому числі 20 есесівських, 23 окремі бригади, кілька окремих полків, легіонів.

Фюрер вважав, що 25 серпня його війська пройдуть переможним маршем по Москві, як і планувалося «Барбаросса». (Імператор Фрідріх I Барбаросса, зауважимо, був учасником Третього хрестового походу, під час якого і потонув у річці. Символічно, однак!)

У червні 41-го теж почався хрестовий похід, останній і вирішальний, покликаний нарешті увінчати тріумф Західної цивілізації. Збулася мрія Папи Римського Пія XI, який ще лютому 1930 р. закликав до об’єднаного походу проти СРСР, а 1933 р. уклав конкордат (угоду) з фашистською Німеччиною. Епоха тисячолітньої боротьби мала змінитися ерою тисячолітнього європейського панування. Поразка Гітлера виявилося крахом багатовікової стратегії Заходу. І Захід досі не може пробачити собі найбільшого в історії цивілізаційного провалу. Про що і свідчить сам факт прийняття резолюції ПА ОБСЄ, якою Європа, прирівнявши Радянський Союз до нацистської Німеччини, покладає однакову відповідальність за розв’язання Другої світової війни на обидві держави. З відвертим цинізмом намагаючись, таким чином, зняти насамперед із себе відповідальність за Велику європейську війну. Навіть попри те, що 1 вересня 2009 р. у Гданську канцлер ФРН Ангела Меркель на весь світ заявила: «Ми визнаємо, що Німеччина напала на Польщу, розв’язала Другу світову війну і завдала неймовірних страждань», – у Європі знову пролунав бій барабанів і жахливо зазвучало: “Die Russen kommen” (“Російські йдуть”).

Та заспокойтесь, нарешті, ніхто до вас із мечем не йде, і йти не збирається. Це ви до нас 70 років тому стали непроханими гостями майже в повному європейському складі. Фінляндія виділила для війни з СРСР 16 дивізій та 3 бригади, Румунія – 13 дивізій та 9 бригад, Угорщина – 4 бригади. Усього – 29 дивізій та 16 бригад союзних військ.

А коли згодом до німців приєдналися італійські та словацькі контингенти, то до кінця липня 41-го війська країн-союзниць Німеччини склали майже 30% фашистських сил.

Навіть у переможному квітні 1945-го союзні Червоної Армії формування – польські, румунські, болгарські, чехословацькі, французькі налічували лише 12% від чисельності радянських військ, що діють на фронті.

Загалом у східному угрупованні військ фашистської Німеччинита її союзників було зосереджено 5,5 млн. чоловік, 47,2 тис. гармат та мінометів, 4,3 тис. танків та близько 5 тис. бойових літаків. На озброєнні вермахту були також трофейні танки Чехословаччини та Франції. У війні проти Радянського Союзу брали участь армії Італії, Угорщини, Румунії, Фінляндії, Словаччини, Хорватії. Армія Болгарії залучалася до окупації Греції та Югославії, на Східному фронті її сухопутних елементів був. Проти СРСР воювали великі військові контингенти Франції, Польщі, Бельгії, Албанії та інших країн. Антигітлерівської коаліції протистояли також держави-колабораціоністи – Вишинська Франція (столиця м. Віші, маріонетковий режим Петена), Норвегія (режим Квіслінга), Нідерланди (режим Мюссерта), Словаччина (профашистський режим Тисо). Таким чином, участь у «поході на Схід» практично була інституціоналізована.

Разом, так би мовити, з офіційними союзниками Німеччини у війні проти СРСР взяли участь і піддані тих країн, які з СРСР офіційно не воювали і навіть, хоч як це здасться дивним, були начебто і нашими союзниками. Згаданий вище «Легіон французьких добровольців», чисельністю понад шість тисяч осіб, вирушив на Східний фронт вже у серпні 1941 р.

Крім французів, у складі вермахту на Східному фронті боролися з Червоною Армією окремі батальйони голландців, норвежців, данців. Хоча Іспанія офіційно не була у стані війни з Радянським Союзом, проте, з жовтня 1941-го до кінця 1943 р. на Східному фронті була іспанська «Блакитна дивізія». Через дивізію по ротації пройшло 47 тис. людей, з них загинуло чотири тисячі, понад півтори тисячі потрапило в полон. Перебувала «Блакитна дивізія», переважно, під обложеним Ленінградом.

Питання про блокадному Ленінградідавно треба ставити окремо, і на рівні не нижче за ООН. У своїй одіозній резолюції ОБСЄ наголосила на «унікальності Голокосту». Але й проти ленінградців фактично було здійснено акт геноциду.

У Ленінграді лише з голоду померло 700 000 людей. Місто блокували війська Німеччини, Іспанії, Італії, Фінляндії. Їхній злочин полягає в тому, що вони не надали населенню гуманітарних коридорів для підвезення продовольства та для виходу мирних громадян із обложеного міста, що спричинило колосальні жертви.

На Європу, очевидно, справляють враження виключно катинські могили польських офіцерів, але ніяк не ленінградські могили старих, жінок та дітей.

І якщо продовжити розмову про «злочини проти людства», на яких наголошується в єврорезолюції, то треба сказати і про ставлення до військовополонених. У радянському полоні, окрім німців, опинилися 1,1 млн. громадян європейських країн, серед них – 500 тис. угорців, майже 157 тис. австрійців, 70 тис. чехів та словаків, 60 тис. поляків, близько 50 тис. італійців, 23 тис. французів, 50 тис. іспанців. Були й голландці, фіни, норвежці, данці, бельгійці та інші. У наших таборах загинуло 14,9% усіх захоплених гітлерівців. У німецьких – 58% з червоноармійців, що потрапили в полон, 2,6% з французів і 4% американців та англійців.

Існує думка, що мільйони радянських солдатів померли у полоні тому, що Сталін не підписав Женевську конвенцію, яка регулює гуманне поводження з полоненими. Але Німеччина її підписала і була зобов’язана дотримуватися. Підпис СРСР значення не мала. Фашисти просто не вважали за російських людей. Висновок не на користь Європи. Особливо при тому, що, скажімо, Франція втратила у війні вбитими та пораненими понад 600 тисяч військовослужбовців (Артур Бенкс (Arthur Banks), «Всесвітній атлас військової історії» (A World Atlas of Military History), Б.Ц. Урланіс, «Війни та населення Європи»,

«Історія Другої світової війни 1939-1945», т. 3.): 84 тис. впали у бойових діях при захисті національної території, 20 тис. – у Опорі. А де загинули та отримали поранення решта 500 тис. громадян Франції, на яких німецьких фронтах? Питання чисто риторичне. Дуже схожа ситуація з Польщею, Бельгією та іншими активними борцями з фашизмом. До речі, озброєння, яке Німеччина захопила в окупованих країнах, було достатньо, щоби сформувати 200 дивізій. Чому ж це європейці, які сьогодні ставлять на одну дошку сталінський та гітлерівський режими, та не озброїлися і не виступили разом проти обох диктаторів? Або – хоча б проти одного? Натомість європейські країни мовчки взяли на себе витрати на утримання на своїх територіях німецьких окупаційних військ. Франція, наприклад, з літа 1940 р. виділяла щодня по 20 млн. німецьких марок, а з осені 1942 р. – по 25 млн. Цих коштів з лишком вистачало не тільки на те, щоб забезпечити німецькі війська всім необхідним, а й на війну проти СРСР. Європейські країни забезпечили фашистську Німеччину більш як 80 млрд. марок, їх 35 млрд. дала Франція.

І не у вермахті, наголошую, концентрувалися найбільш ідейні ненімецькі учасники війни. Значно більше їх було у складі СС.

У 1943-1944 роках. з’явилося сім нових есесівських дивізій: албанська гірничострілецька, угорська кавалерійська та дві піхотні, дві хорватські гірськострілкові та сформована в Західній Україні 14-та гренадерська дивізія військ СС «Галичина». Голландців, бельгійців, данців та британців німці теж вважали народами німецького кореня. Так звані німецькі з’єднання військ СС складалися в другій половині 1943 з дивізій «Нідерланди», «Ландшторм Нідерланд», «Нордланд», «Лангермак», «Валлонія». Недовгий термін у СС проіснували 29-а піхотна дивізія військ СС (італійська), 31-а піхотна дивізія військ СС «Богемія і Моравія» (з чеських добровольців, головним чином – фольксдойчів), 33-а піхотна дивізія СС «Шарлемань» французьких добровольців). Про кількість і національність «німецьких» добровольців у військах СС за станом 31 січня 1944 р є такі дані (людина): норвежців – 5 878, датчан – 7 006, голландців – 18 473, фламандців – 6 033, валлонів – 2 8 шведів – 601, швейцарців – 1584, французів – 3480, англійців – 432, ірландців – 115, шотландців – 107. Разом: 46521 людина, тобто повнокровний армійський корпус. Останнім солдатом, який одержав Лицарський хрест за хоробрість 29 квітня 1945 р. у рейхсканцелярії, був французький есесовець-добровольець Ежен Вало, а французький батальйон СС з дивізії «Шарлемань» захищав рейхстаг, коли німці звідти вже втекли. , Липень 2001). Упродовж років війни німецький вермахт і війська СС поповнили понад 1,8 млн. людина з-поміж громадян європейських держав і національностей.

Нагадаємо тим, хто нині, відновлюючи «національну пам’ять», відразу втратив пам’ять історичну, одну цікаву деталь. Злочинний характер організації СС в цілому був визнаний Нюрнберзьким Міжнародним військовим трибуналом: «СС використовувалася для цілей, які є злочинними і включають переслідування та винищення євреїв, звірства та вбивства в концентраційних таборах, ексцеси, що здійснювалися при управлінні окупованими територіями. праці, жорстоке поводження з військовополоненими та його вбивства…» Трибунал включив до СС членів «Ваффен-СС» і будь-яких поліцейських служб, підкресливши, що «неможливо виділити якусь частину СС, яка б брала участі у цій злочинної діяльності» . А сьогодні на очах у всієї Європи в Прибалтиці, в Україні глорифицирують фашистів та їхніх сучасних послідків. Є, мабуть, за що й заради чого.

Вся європейська економіка, починаючи з Норвегії і закінчуючи Францією та Чехословаччиною, працювала на фашистську військову машину. Навіть нейтральні країни, такі, як Швеція та Швейцарія, сприяли фашистській Німеччині, одні залізною рудою, сталлю, інші грошима, точними приладами тощо. Шведи також постачали до Німеччини підшипники та рідкісні елементи. Німецькі військові замовлення виконували всі великі, технічно передові підприємства Європи. Досить сказати, що тільки чеські заводи «Шкода» за рік перед нападом на Польщу випустили стільки ж воєнної продукції, скільки вся англійська військова промисловість. Весь європейський потенціал був кинутий на війну проти СРСР, потенціал якого за формальними економічними мірками був приблизно в чотири рази меншим (і зменшився приблизно вдвічі в перші півроку війни).

Один англійський історик правильно написав, що саме тоді Європа стала економічним цілим. Тож чи не визнати сьогодні їй, що називається за фактом, Гітлера першим президентом Євросоюзу (посмертно)?

Але це ще не все. Німеччина отримувала через посередників значну допомогу зі США та Латинської Америки. Рокфеллерівська нафтова корпорація «Стандарт Ойл», наприклад, лише по лінії німецького концерну «І.Г.Фарбеніндустрі» продала Гітлеру бензину та мастильних матеріалів на 20 млн. доларів. Одна венесуельська філія «Стандарт Ойл» щомісяця відправляла до Німеччини 13 тис. тонн нафти, яку потужна хімічна промисловість рейху відразу переробляла на бензин. До середини 44-го року танкерний флот “нейтральної” Іспанії працював майже виключно на потреби вермахту, забезпечуючи його американським “чорним золотом”, формально призначеним для Мадриду. Доходило до того, що німецькі підводні човни, заправляючись американським паливом прямо з іспанських танкерів, відразу вирушали топити американські транспорти, що перевозили зброю для СРСР.

Паливом справа не обмежувалася. Німцям надходив через океан вольфрам, синтетичний каучук, деталі та запчастини для автомобільної промисловості, якими фюрера постачав його великий друг містер Генрі Форд-старший. Відомо, що вермахту йшло 30% автопокришок, виготовлених на фордівських заводах, і лише восени 1942-го філія Форда у Швейцарії відремонтувала дві тисячі німецьких вантажівок. Що ж до загального обсягу фордовсько-рокфеллерівських постачань Німеччини, то повних відомостей досі немає: комерційна, мовляв, таємниця. Але й інформації, що просочилася назовні, цілком достатньо, щоб зрозуміти: торгівля з Берліном йшла не менш інтенсивно, ніж з Москвою. Прибуток, який одержали американці, обчислюється цифрами воістину астрономічного порядку. Втім, як показала практика, і Радянському Союзу закляті друзі теж допомагали зовсім не на збиток своїй кишені.

Ленд-ліз був безплатним. Ми за все платили золотом, ікрою, хутром. Крім того, вже у 70-х роках СРСР зобов’язався поетапно виплатити США 722 млн доларів. Після розпаду СРСР борг по ленд-лізу прийняла він Росія, перерахувавши останній внесок 2001 р.

За словами депутата Держдуми, професора МДІМВ Володимира Мединського, 1940 р. в Америці було вісім млн. безробітних, 1942-го – жодного. Мединський цитує і дуже цікаве висловлювання професора історії Канзаського університету Вілсона: «Поширення переїдання було однією з ознак помітного підвищення життєвого рівня американців під час війни». І в короткому коментарівлучно зауважує: з того часу американці – найтовстіша нація на планеті, а трохи починають худнути, десь відразу починається війна. Чи не в Північній Африці та на Близькому Сході зараз?

Бліцкриг, однак, не вийшов. Перемогти Радянський Союз також не вдалося. Причому проти Червоної Армії у різні періоди війни діяло від 190 до 266 найбільш боєздатних дивізій фашистського блоку. Зауважимо, що англо-американським військам у Північній Африці протистояло від 9 до 20 дивізій, Італії до 26, у Європі після червня 1944 р. – від 56 до 75 дивізій. На радянсько-німецькому фронті збройні сили Німеччини зазнали понад 73% втрат.

Червона Армія розгромила 507 німецько-фашистських та 100 дивізій її союзників, майже у 3,5 рази більше, ніж союзники на всіх фронтах Другої світової війни.

Тут знищено основну масу військової технікивермахту: понад 75% літаків (понад 70 тис.), до 75% танків та штурмових знарядь (близько 50 тис.), 74% артилерійських знарядь (167 тис.) тощо. На східному фронті бойові дії велися з найбільшою інтенсивністю . З 1418 днів війни активні бої йшли 1320. На північноафриканському фронті, відповідно, з 1068 – 309; італійською з 663 – 49. Просторовий розмах склав: по фронту 4 – 6 тис. км, що вчетверо більше північноафриканського, італійського та західноєвропейського фронтів разом узятих. За своїми масштабами та стратегічним значенням чотирирічна битва на радянсько-німецькому фронті стала головною складовоюДруга світова війна, оскільки основна тяжкість боротьби з німецько-фашистською агресією випала на частку нашої країни.

Радянський народ приніс на вівтар Перемоги найбільшу жертву. СРСР втратив 26,6 млн. чоловік, десятки мільйонів було поранено і скалічено, різко впала народжуваність, значно знизився життєвий рівень населення. Величезна шкода була завдана народному господарству. Вартість збитку становила 679 млрд. руб. Зруйновано та спалено 1 710 міст та селищ, понад 70 тис. сіл, понад шість млн. будівель, 32 тис. підприємств, 65 тис. км залізниць. Війна спустошила скарбницю, призвела до низки негативних наслідків економіки, демографії, психології, моральності, що у сукупності становило неймовірно великі непрямі витрати войны.

Наведена цифра – 679 млрд. руб., на жаль, не вичерпує всіх втрат СРСР. Тільки за період Вітчизняної війнинедовироблено, отже, втрачено народним господарствомв окупованих районах СРСР: 307 млн. т кам’яного вугілля, 72 млрд. кВтг електроенергії, 38 млн. т сталі, 136 тис. т алюмінію, 58 тис. тракторів, 90 тис. металорізальних верстатів, 63 млн. ц цукру, 11 млрд. пудів зерна, 1 922 млн. ц картоплі, 68 млн. ц м’яса та 567 млн. ц молока. Ці колосальні кількості товарів було б вироблено у тому разі, якби виробництво залишалося лише на рівні 1940 р. Але темпи зростання постійно збільшувалися.

Жодна країна за всю свою історію не мала таких втрат. Величезна територія на заході СРСР до травня 1945 лежала в руїнах. Ворог позбавив даху над головою 25 млн. осіб Матеріальні збитки, завдані країні війною, дорівнювали майже 30% національного багатства. Для порівняння: у Великій Британії — 0,9 %, у США — 0,4 %.

Коли ж нам було будувати ту саму демократію, без якої Європа постійно нас дорікає, та ще й за строго заданим нею зразком? Тут – бути б живим!

Європа, здається, почала потроху прозрівати. В австрійському суспільстві з деяких пір ведеться дискусія про те, ким була Австрія в роки війни – першою жертвою чи першим колабораціоністом. А нещодавно влада австрійської столиці оголосила про плани створення меморіалу на честь солдатів, які дезертували з армії Гітлера. Що ж, яка у них була війна – такі нині у них і герої. Понад півтора мільйона австрійців – кожен четвертий! – служили у гітлерівській армії. З 35 дивізій, сформованих в «Остмарку», 17 діяли проти СРСР. І після цього австрійці ще сміють міркувати: а чи не оголосити їм жертвами фашизму? Яке рафіноване лицемірство! Дуже характерне, між іншим, для нинішніх європейських «борців» із тоталітаризмом. Тим не менш, навіть такі лукаві дискусії не йдуть у Болгарії, Угорщині, Румунії, Фінляндії, які були союзниками Німеччини, або в тій же Чехії, Польщі, країнах Балтії, що виробляли зброю для Третього рейху і постачали йому своїх робітників та солдатів. У спадкоємців зляканих перед Гітлером, зважаючи на все, сміливості теж не вистачає.

1 травня 2011 р. центр Симона Візенталя оприлюднив список із дев’яти країн, у яких діяння нацистських злочинців часів Другої світової війни не розслідуються через закінчення терміну давності чи «ідеологічних обмежень». Крім Австрії, що дала світові Адольфа Гітлера, в ньому значаться також Литва, Латвія, Естонія і Норвегія, нейтральна Швеція і навіть Канада, що воювала на боці антигітлерівської коаліції. Треба включити до цього списку й Україну, де вшановують ветеранів дивізії СС «Галичина» та бандерівських вояк ОУН-УПА.

Примітно, що за Німеччини боролося прибалтів стільки ж, як і за СРСР, інакше кажучи, цих республік радянсько-німецька війна була, ще, ще й громадянської війною.

В німецької армії, переважно у військах СС, служили близько 100 тис. латишів, 36 тис. литовців та 10 тис. естонців. Тому сьогодні важко позбутися думки, що серед представників нинішнього правлячого прошарку Литви, Латвії та Естонії є чимало політичних спадкоємців тієї частини еліти своїх країн, яка на початку 40-х років минулого століття виступала за перехід на бік Німеччини. Зрештою, німці репресували здебільшого євреїв, поляків та росіян, а етнічні прибалти, що лояльно ставилися до Нового порядку, тягли відносно спокійне існування. Фашисти не поспішали посвячувати їх у свої плани, згідно з якими, за даними одного з «фюрерів» СС Конрада Майєра, з-поміж прибалтійського населення в місцях нинішнього проживання могли бути залишені та онімечені понад 50% естонців, до 50% латишів і до 15% литовців . Решту прибалтів, як і 80-85% поляків, мали виселити «у певний район Західного Сибіру». Поляки, до речі, із 35 млн. населення країни втратили шість. Якби не Червона Армія, багато хто, які нині вимагають компенсації від Росії за «радянську окупацію», на собі випробували б нацистські гасла: «Кожному – своє» і «Робота робить вільним», як було написано на воротах концтаборів.

У 1944-1945 рр. Радянський Союз виконав свою визвольну місію, ліквідувавши фашистське панування в Європі. Близько семи мільйонів радянських воїнівбрали участь у визволенні 10 європейських країн. Майже мільйон людей віддали життя за їхню свободу. Без Червоної Армії та її безмірних жертв звільнення Європи від жорстокого ярма нацизму було б неможливим. Але Європа вимагає від Росії покаяння. Нібито, за прикладом німців, хоча німецького покаяння ніхто не чув і навряд чи колись почує. Та й у чому каятися перед світом повоєнним поколінням? Кожен сам повинен замолити свої гріхи, інакше не по-християнськи виходить. Адже Європа ставилася і зростала саме на християнській вірі, щоправда, вона і цю – свою головну цінність забула. Тільки вона і, перш за все, вона сама винна у розв’язуванні найруйнівнішої та кровопролитної в історії людства війні. А Радянський Союз – єдина у світі сила, яка у 1941 р. зупинила переможну ходу фашистської Німеччини. Європі б, до страшенності демократичної та цивілізованої, у глибокому каятті впасти перед Росією на коліна. Але саме Росію хоче вона бачити уклінною. І сьогодні цілком правомірно порушити питання так: а може, Європа й не хотіла звільнення?

Історія вже неодноразово вчила нас тому, що не варто мати ілюзій щодо «вдячного людства». Сьогодні найясніше видно не так ідеологічну, як геополітичну націленість резолюції ОБСЄ. Міжнародний статус РФ досі спирається на правонаступництво від СРСР. Його основу становлять дві поки що непорушні субстанції – місце у світовому клубі ядерних держав і становище одного з п’яти членів Ради безпеки ООН, що мають право вето. А цей статус – наслідок Перемоги СРСР у Другій світовій війні. Саме на підрив легітимності російського статусу у світі та націлена резолюція. Західний антикомунізм змінився відверто стадною русофобією.

І я з цілковитою підставою дозволю собі назвати резолюцію «Воз’єднання розділеної Європи: заохочення прав людини та громадянських свобод у регіоні ОБСЄ у ХХІ столітті» – Вільнюською змовою.

Вона не з’єднує, а, навпаки, поділяє возз’єднану Європу, як свого часу розділив континент і Мюнхенська змова: з одного боку знову Захід, а з іншого боку – знову Росія. Таким ось неймовірним чином переплелися нині два сумні 70-річчя. Прагнучи, здавалося б, у майбутнє, Європа фактично опускається в минуле, у постверсальський світоустрій, що породив і Гітлера, і Другу світову війну. І проти кого цього разу ви збираєтеся воювати, панове європейці?

Спеціально для Століття

Що дав СРСР та Європі пакт Молотова-Ріббентропа?

Насамперед, зазначимо, що І.В. Сталін цим пактом на дипломатичному рівні геніально виграв дві стратегічно важливі битви: битву за Простір та битву за Час. Питання лише тому, що це означало для СРСР з одного боку і, для натхненників і союзників Гітлера, з іншого. Саме тут знакові відмінності та протиправні інтереси сторін: народів СРСР та Заходу, які не змінили свою сутність навіть сьогодні, після розпаду СРСР.

І тоді стає очевидним, що Сталін самим пактом чітко провів перед Гітлером «червону межу», яку коричневий шакал тепер не міг порушити безкарно. Тим самим, поставивши заслін гітлерівської агресії проти народів Західної України, Західної Білорусії, Латвії, Литви, Естонії, Бессарабії та Північної Буковини. Мовою військових це називається ще й виграш стратегічного простору в театрі можливих військових дій.

Але СРСР розсунули цим пактом не так свої межі, на що дуже старанно натякають нам, як на «захоплення чужих територій», як відстрочили ЧАС ПОЧАТКУ …війни. Що й стало Заходу щось руйнівним, звідси і трагічним у тому планах.

“Час”, і про це треба говорити сьогодні ясно і голосно, призначений Гітлеру Великобританією, Францією та США, тобто. Заходом для нападу на СРСР! А Сталін, виходить, цим пактом просто переграв Захід і нацькував їх один на одного як зграю собак?!

І тут, знову ж таки, у жорсткому зв’язку з «канвою» виникає ще одне важливе питання: а коли, власне, почалася Друга світова війна? Прийнято вважати датою її початку – 1 вересня 1939 року! Дозвольте це ще чому?

Ось суха хроніка тих років: 1935 р. Італія напала на Абіссінію і окупувала її. Влітку 1935 р. Німеччина та Італія організували військову інтервенцію в Іспанії. В 1937 Японія вторглася в Північний і Центральний Китай, зайняла Пекін, Тяньцзін і Шанхай. На початку 1938 Німеччина захопила Австрію, а восени – Судетську область Чехословаччини. Наприкінці 1938 Японія захопила Кантон, а на початку 1939 – острів Хайнань. Німеччина у березні 1939 р. окупувала залишки Чехословаччини та Мемельський край Литви. Чи не забагато крові пролилося для «мирного часу»?

Створюється чи штучно створено таке враження, що дата нападу на Польщу була обрана для того, щоб ув’язати Другу світову війну з пактом Молотова-Ріббентропа?

Ким це зроблено і головне навіщо, тепер стає зрозумілішим. Якщо врахувати, що такі ідеологічні баталії Лондон – автор та натхненник цієї ницості, завжди планує заздалегідь …десятиліттями.

Ось це і є «кривача рана-образа» Заходу. Тому й поспішають вони переписати історію, прирівнявши сталінізм до нацизму. Для того, щоб перекласти відповідальність за свій історичний злочин проти людства на СРСР та її керівника І.В. Сталіна.
І останнє, вистачить, вистачить тут балакати про 27 мільйонів загиблих.
http://www.liveinternet.ru/users/2503040/post125482273/

Проти нас воювала вся Європа

Перше ж стратегічне контрнаступ радянських військ у Великій Вітчизняній війні виявило дуже неприємну для СРСР обставину. Серед полонених під Москвою військ противника виявилося чимало військових підрозділів Франції, Польщі, Голландії, Фінляндії, Австрії, Норвегіїта інших країн. На трофейній бойовій техніці та снарядах було виявлено вихідні дані майже всіх великих європейських фірм. Взагалі, як можна було припустити і як думали в Радянському Союзі, що європейські пролетарі ніколи не підуть зі зброєю в руках державі робітників і селян, що вони саботуватимуть виробництво зброї для Гітлера.

Але сталося протилежне. Дуже характерну знахідку зробили наші воїни після визволення Московської області у районі історичного Бородінського поля – поруч із французьким цвинтарем 1812 року вони виявили свіжі могили нащадків Наполеона. Тут вела бої радянська 32-а стрілецька Червонопрапорна дивізія полковника В.І. Полосухіна, бійці якої навіть уявити не могли, що їм протистоять «французькі союзники».

Більш менш повна картина цього бою відкрилася тільки після Перемоги. Начальник штабу 4-ї німецької армії Г. Блюментритопублікував спогади, в яких написав:

«Чотири батальйони французьких добровольців, які діяли у складі 4-ї армії, виявилися менш стійкими. У Бородіна фельдмаршал фон Клюге звернувся до них з промовою, нагадавши про те, як у часи Наполеона французи і німці боролися тут пліч-о-пліч проти спільного ворога – Росії. Наступного дня французи сміливо пішли в бій, але, на жаль, не витримали ні потужної атаки супротивника, ні сильного морозу та хуртовини. Такі випробування їм ще ніколи не доводилося переносити. Французький легіон був розгромлений, зазнавши великих втрат від вогню супротивника. Через кілька днів його відвели в тил і відправили на Захід…»

Ось цікавий архівний документ – список військовополонених, які здалися радянським військаму роки війни. Нагадаємо, військовополонений – це той, хто воює у формі зі зброєю у руках.

Гітлер приймає парад вермахту, 1940 (megabook.ru)

Отже, німці – 2 389 560, угорці – 513 767, румуни – 187 370, австрійці – 156 682, чехиі словаки – 69 977, поляки – 60 280, італійці – 48 957, французи – 23 136, хорвати – 21 822, молдавани – 14 129, євреї – 10 173, голландці – 4 729, фіни – 2 377, бельгійці – 2 010, люксембуржці – 1652, данці – 457, іспанці – 452, цигани – 383, норвежці – 101, шведи – 72.

І це лише ті, хто вижив та потрапив у полон. Реально проти нас воювало значно більше за європейців.

Давньоримський сенатор Катон Старший увійшов в історію тим, що будь-який свій публічний виступ на будь-яку тему обов’язково закінчував словами: “Ceterum censeo Carthaginem esse delendam”, Що дослівно означає: «В іншому я вважаю, що Карфаген треба зруйнувати». (Карфаген – вороже Риму місто-держава.) Я не готовий повністю уподібнитися до сенатора Катона, але використовуватиму будь-який привід, щоб зайвий раз згадати: у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 років СРСР, з початковою чисельністю 190 млн. людина, яка воювала не з 80 млн. тодішніх німців. Радянський Союз воював практично з усією Європою, чисельність якої (за винятком союзної нам Англії і не здається німцям партизанської Сербії) була близько 400 млн. людина.

У результаті Великої Великої Вітчизняної війни шинелі у СРСР одягли 34 476,7 тис. людина, тобто. 17,8% населення. А Німеччина мобілізувала у свої Збройні силиаж 21% від чисельності населення. Здавалося б, німці у своїх військових зусиллях напружилися більше, ніж СРСР. Але в Червоній Армії у великій кількості служили жінки як добровільно, так і за закликом. Була маса чисто жіночих частин та підрозділів (зенітні, авіаційні тощо). У період відчайдушного становища Державний комітетоборони прийняв рішення (що залишилося, щоправда, на папері) створити жіночі стрілецькі з’єднання, у яких чоловіками були лише заряджають важких артилерійських знарядь.

А у німців, навіть у момент їхньої агонії, жінки не тільки не служили в армії, але їх було дуже мало і на виробництві. Чому так? Тому що в СРСР один чоловік припадав на трьох жінок, а у Німеччині – навпаки? Ні, річ не в цьому. Для того, щоб боротися, потрібні не лише солдати, а й зброя із продовольством. А для їхнього виробництва теж потрібні чоловіки, яких жінками чи підлітками замінити не можна. Тому й змушений був СРСР посилати на фронт жінок замість чоловіків.

У німців такої проблеми не було: їх забезпечувала зброєю та продовольством уся Європа. Французи не тільки передали німцям усі свої танки, а й зробили для них величезну кількість бойової техніки – від автомобілів до оптичних далекомірів.

Чехи, у яких лише одна фірма “Шкода”виробляла зброї більше, ніж вся довоєнна Великобританія, побудували весь парк німецьких бронетранспортерів, безліч танків, літаків, стрілецької зброї, артилерії та боєприпасів.

Поляки будували літаки, польські євреї в Освенцимі робили для вбивства радянських громадян вибухівку, синтетичний бензин та каучук; шведи видобували руду і постачали німцям комплектуючі для бойової техніки (наприклад, підшипники), норвежці постачали гітлерівців морепродуктами, датчани – олією… Коротше, вся Європа намагалася як могла.

І намагалася вона не лише на трудовому фронті. Лише елітні війська фашистської Німеччини – війська СС – прийняли до своїх лав 400 тис. «білястих бест» з інших країн, а всього до гітлерівської армії вступили з усієї Європи 1800 тис. добровольців, сформувавши 59 дивізій, 23 бригади та кілька національних полків та легіонів.

Найелітніші з цих дивізій мали не номери, а власні імена, що вказують на національне походження: “Валонія”, “Галичина”, “Богемія та Моравія”, “Вікінг”, “Денемарк”, “Гембез”, “Лангемарк”, “Нордланд” », «Нідерланди», «Шарлемань» та ін.

Європейці служили добровольцями у національних, а й у німецьких дивізіях. Так, скажімо, елітна німецька дивізія «Велика Німеччина». Здавалося б, хоча б через назву вона повинна була комплектуватися тільки німцями. Тим не менш, служив у ній француз Гі Сайєрзгадує, що напередодні Курської битвиу його піхотному відділенні з 11 осіб німців було 9, а крім нього погано розумів німецьку мову ще й чех. І все це крім офіційних союзників Німеччини, чиї армії пліч-о-пліч палили і грабували Радянський Союз, – італійців, румунів, угорців, фінів, хорватів, словаків, крім болгар, які в цей час палили та грабували партизанську Сербію Навіть офіційно нейтральні іспанцінадіслали під Ленінград свою «Блакитну дивізію»!

Щоб за національним складом оцінити всю європейську наволоч, яка з надією на легкий видобуток полізла до нас вбивати радянських і російських людей, я дам таблицю тієї частини іноземних добровольців, яка вчасно здогадалася здатися нам у полон:

Німці – 2 389 560, угорці – 513 767, румуни – 187 370, австрійці – 156 682, чехиі словаки – 69 977, поляки – 60 280, італійці – 48 957, французи – 23 136, хорвати – 21 822, молдавани – 14 129, євреї – 10 173, голландці – 4 729, фіни – 2 377, бельгійці – 2 010, люксембуржці – 1652, данці – 457, іспанці – 452, цигани – 383, норвежці – 101, шведи – 72.

Цю таблицю, вперше опубліковану наприкінці 1990 року, слід повторювати ще й з яких причин. Після воцаріння на території СРСР «демократії» таблиця безперервно «вдосконалюється» у плані «укрупнення рядків». У результаті «серйозних» книгах «професійних істориків» на тему війни, скажімо, у статистичній збірці «Росія та СРСР у війнах XX століття» або в довіднику «Світ російської історії», дані цієї таблиці спотворені. Частина національностей із неї зникла.

Насамперед зникли євреї, Яких, як ви бачите з справжньої таблиці, служило Гітлеру стільки ж, скільки і фінів з голландцями, разом узятих. А я, наприклад, не бачу, чому ми з цієї гітлерівської пісні маємо викидати єврейські куплети.

Між іншим, поляки сьогодні намагаються відштовхнути євреїв з посади «головних страждальців Другої світової війни», а їх у списках полонених більше, ніж італійців, які офіційно і реально воювали з нами.

Та й представлена ​​таблиця не відображає справжнього кількісного та національного складу полонених. Насамперед, у ній не представлені зовсім наші вітчизняні підонки, які або через придбаний ідіотизм, або через малодушність і боягузтво служили німцям – від бандерівців до власівців.

До речі, карали їх дуже легко. Добре, якщо власовець потрапляв полоненим до рук фронтовиків. Тоді він найчастіше й отримував те, що заслужив. Але ж зрадники хитромудрі здавалися тиловим підрозділам, переодягалися в цивільне, при здачі в полон прикидалися німцями і т.д. У цьому випадку радянський суд їх буквально мало не по голівці прасував.

Свого часу вітчизняні антирадники видавали за кордоном збірки своїх спогадів. Один з них описує судові «страждання» власівця, який захищав Берлін: переодягся… тим, хто його полонив. радянським солдатам…відрекомендувався французом і таким чином дістався військового трибуналу. А далі читати його хвастощі образливо: «Дали мені п’ять років далеких таборів – і то пощастило. Поспіхом таки – порахували за робітничо-селянську дрібноту. Солдатам, захопленим зі зброєю, та офіцерам ліпили десятку». При конвоюванні до табору він втік на Захід.

П’ять років за вбивство радянських людейта зраду Батьківщині!Це що ж за таке покарання?! Ну хоча б 20, щоб у вдів та сиріт душевні рани зарубцювалися і було не так прикро дивитися на ці підлі харі.

З тієї ж причини не перебувають у списках військовополонених кримські татари, що штурмували для Манштейна Севастополь, калмикиі т.п.

Не рахуються естонці, латишіі литовці, що мали у складі гітлерівських військ свої національні дивізії, але вважалися радянськими громадянами і відсиділи у зв’язку з цим свої мізерні терміни у таборах ГУЛАГу, а чи не в таборах ГУПВІ. (ГУЛАГ – головне управління таборів – займався утриманням злочинців, а ГУПВІ – головне управління у справах військовополонених та інтернованих – полоненими.) Тим часом, навіть у ГУПВІ потрапляли не всі полонені, оскільки це управління підраховувало лише тих, хто потрапляв до нього в тилові табори із фронтових пересилочних пунктів.

Естонські легіонери вермахту воювали проти СРСР з особливою люттю (ookaboo.com)

Але з 1943 року в СРСР почали формуватись національні дивізії поляків, чехів, румунів для боротьби з німцями. І полонених цих національностей спрямовували не до ГУПВІ, а одразу до пунктів комплектування таких з’єднань – воювали разом із німцями, нехай повоюють і проти них! Таких, між іншим, було 600 тис. Навіть де Голлю до його армії було послано 1500 французів.

Перед початком війни із СРСР Гітлер звернувся до європейців із закликом до хрестового походу проти більшовизму. Ось як на нього відгукнулися (дані на червень – жовтень 1941, в яких не враховуються величезні військові контингенти Італії, Угорщини, Румуніїта інших союзників Гітлера). З іспанськихдобровольців ( 18000 людина) у вермахті була сформована 250-а піхотна дивізія. У липні особовий склад склав присягу Гітлеру та відбув на радянсько-німецький фронт. Протягом вересня-жовтня 1941 року французькихдобровольців (приблизно 3000 людина) було сформовано 638-й піхотний полк. У жовтні полк був направлений під Смоленськ, а потім під Москву. З бельгійціву липні 1941 року було сформовано 373-й Валонський батальйон (приблизно 850 людина), передано у підпорядкування 97-ї піхотної дивізії 17-ї армії вермахту.

З хорватськихдобровольців було сформовано 369-й піхотний полк вермахту та Хорватський легіон у складі італійських військ. Приблизно 2000 шведівзаписалося добровольцями до Фінляндії. З них приблизно 850 осіб брали участь у бойових діях під Ханком, у складі шведського добровольчого батальйону.

До кінця червня 1941 року 294 норвежцівже служили в полку СС “Нордланд”. Після початку війни з СРСР у Норвегії було створено добровольчий легіон «Норвегія» ( 1200 людина). Після складання присяги Гітлеру, він був посланий під Ленінград. До кінця червня 1941 року у дивізії СС «Вікінг» було 216 датчан. Після початку війни із СРСР почав формуватися датський «Добровольчий корпус».

Особняком у пособництві фашизму стоять наші польські товариші. Відразу після завершення німецько-польської війни, з ідеєю створення польської армії, що б’ється на боці Німеччини, виступив польський націоналіст Владислав Гізберт-Студницький. Ним було розроблено проект побудови польської 12-15-мільйонної пронімецької держави. Гізберт-Студницький запропонував план відправлення польських військ на східний фронт. Пізніше ідею про польсько-німецький союз та 35-тисячної польської арміїпідтримала організація «Меч та Плуг», пов’язана з «Армією Крайовою».

У перші місяці війни проти СРСР польські військовослужбовці у фашистській армії мали так званий статус HiWi (Добровільні помічники). Пізніше Гітлером було надано особливий дозвіл на службу поляків у вермахті. Після цього щодо поляків категорично заборонили вживати назву HiWiоскільки до них фашисти ставилися як до повноцінних солдатів. Волонтером міг стати кожен поляк віком від 16 до 50 років, необхідно було пройти попередній медичний огляд.

Поляків закликали поряд з іншими європейськими націями стати «на захист західної цивілізації від радянського варварства». Ось цитата з фашистської листівки польською мовою: «Німецькі збройні сили очолюють вирішальну боротьбу за захист Європи від більшовизму. Будь-який чесний помічник у цій боротьбі зустрінеться як соратник…»

Текст присяги польських солдатів говорив: «Клянусь перед Богом цією священною клятвою, що в боротьбі за майбутнє Європи в лавах німецького вермахту я буду абсолютно слухняним верховному командувачу Адольфу Гітлеру, і як сміливий солдат я готовий у будь-який час присвятити сили для виконання цієї присяги…»

Вражає те, що навіть найсуворіший охоронець арійського генофонду Гімлердозволив формувати з поляків підрозділи СС. Першою ластівкою був Горальський легіон Ваффен-СС. Горали – це етнічна група усередині польської нації. 1942 року фашисти скликали горальський комітет у Закопані. Був назначений «Goralenführer» Вацлав Кржептовський.

Він і його найближче оточення здійснило ряд поїздок містами і селами, закликаючи їх до боротьби з лютим ворогом цивілізації – жидо-більшовизмом. Було ухвалено рішення про створення горальського добровольчого легіону Ваффен-СС, пристосованого для дій у гористій місцевості. Кржептовському вдалося зібрати 410 горців. Але після медичного огляду в органах СС залишилось 300 людина.

Інший польський легіон ССбув сформований у середині липня 1944 року. У нього вступили 1500 добровольців польської національності У жовтні легіон базувався у Жехуві, у грудні біля Томашува. У січні 1945 року легіон розділили на дві групи (1-а лейтенанта Мачника, 2-а лейтенанта Еррлінга) та направили для участі в антипартизанських операціях у Тухольських лісах. У лютому обидві групи було знищено Радянською армією.

Президент Академії військових наук, генерал армії Махмут Гарєєвдав таку оцінку участі низки європейських країн у боротьбі з фашизмом: У роки війни проти нас воювала вся Європа. Триста п’ятдесят мільйонів людей, незалежно від того, чи боролися вони зі зброєю в руках, чи стояли біля верстата, виготовляючи зброю для вермахту, робили одну справу.

За час Другої світової війни загинуло 20 тисяч членів французького Опору. А проти нас боролося 200 тисяч французів. Ми також полонили 60 тисяч поляків. За Гітлера проти СРСР билося 2 мільйони європейських добровольців.

У цьому зв’язку щонайменше дивно виглядає запрошення військовослужбовців низки країн. НАТОвзяти участь у параді на Червоній площі на честь 65-річчя Великої Перемоги, – вважає член Міжнародної асоціації істориків Другої світової війни, професор Військової гуманітарної академіїполковник Юрій Рубцов. – Це ображає пам’ять наших захисників Вітчизни, які загинули від рук численних. «європейських друзів Гітлера».

У роки Другої світової війни проти Радянського Союзу, що мав початкову чисельність населення трохи більше 190 млн. людина, воювала європейська коаліція чисельністю більше 400 млн. людина, і коли ми були не росіянами, а радянськими громадянами, то цю коаліцію розгромили.

Проти нас воювала вся Європа а

Детальнішета різноманітну інформацію про події, що відбуваються в Росії, на Україні та інших країнах нашої прекрасної планети, можна отримати на Інтернет-конференціях, що постійно проводяться на сайті “Ключі пізнання”. Всі Конференції – відкриті та абсолютно безкоштовні. Запрошуємо всіх, хто прокидається і цікавиться.

Румунія:
Для військових дій проти СРСР призначалися румунські 3-я армія (гірський і кавалерійський корпуси) і 4-а армія (3 піхотні корпуси), загальною чисельністюблизько 220 тисяч жителів. 3-я армія наступала на Україні, у вересні форсувала Дніпро та вийшла на узбережжя Азовського моря. З кінця жовтня 1941 – частини румунської 3-ї армії брали участь у захопленні Криму (спільно з німецькою 11-ю армією під командуванням фон Манштейна). Румунська 4-а армія з початку серпня 1941 вела операцію з взяття Одеси. До 10 вересня для захоплення Одеси було зібрано 12 румунських дивізій та 5 бригад, загальною чисельністю до 200 тисяч осіб (а також німецькі частини – піхотний полк, штурмовий батальйон та 2 полки важкої артилерії). Після важких боїв Одеса була взята румунськими військами 16 жовтня 1941 року. Втрати румунської 4-ї армії в цій операції склали 29 тисяч загиблими та зниклими та 63 тисячі пораненими. У серпні 1942 року румунська 3-я армія (3 кавалерійські та 1 гірська дивізії) брала участь у німецькому наступі на Кавказ. Торішнього серпня румунські кавалерійські дивізії взяли Тамань, Анапу, Новоросійськ (останній – разом із німецькими військами), румунська гірська дивізія у жовтні 1942 захопила Нальчик. 19 листопада 1942 року війська двох радянських фронтів перейшли в наступ, і 23 листопада утворили кільце оточення навколо Сталінграда, в якому опинилися німецька 6-а армія, частина військ німецької 4-ї армії, і румунські 6 піхотних та 1 кавалерійська дивізії. До кінця січня 1943 р. румунські 3-я і 4-а армії були практично знищені – їх загальні втратисклали майже 160 тисяч загиблими, зниклими та пораненими. Загалом у війні проти СРСР загинуло до 200 тисяч румунів

Італія:
Італійський експедиційний корпус для війни проти СРСР був створений 10 липня 1941 року, у складі однієї кавалерійської та двох піхотних дивізій, з корпусною артилерією та двома авіагрупами (розвідувальною та винищувальною). Загалом у корпусі було 62 тисячі солдатів та офіцерів. Було – 220 гармат, 60 кулеметних танкеток, авіація – 50 винищувачів і 20 розвідників.
У жовтні-листопаді 1941 року італійський корпус брав участь у німецькому наступі з метою захоплення Донбасу. У липні 1942 року італійські війська біля СРСР були значно посилені. Була сформована 8-ма італійська армія, у складі 3 корпусів (всього – 10 дивізій, загальна чисельність армії досягла у вересні 1942 року – 230 тисяч осіб, 940 гармат, 31 легкий танк (гармата 20 мм), 19 самохідних знарядь (пушка 47) , авіація – 41 винищувач та 23 розвідники).
У грудні 1942 – січні 1943 італійці відображали настання частин Червоної Армії на північний захід від Сталінграда. У результаті італійська армія була фактично розбита – 21 тисячі італійців загинули, 64 тисячі зникли безвісти.

Втрати італійців у СРСР із серпня 1941 по лютий 1943 становили близько 90 тисяч загиблими та зниклими безвісти.

Фінляндія:
30 червня 1941 року фінські війська (11 піхотних дивізій та 4 бригади, загальною чисельністю близько 150 тисяч осіб) перейшли у наступ, у напрямку на Виборг і Петрозаводськ. До кінця серпня 1941 року фіни вийшли на підступи до Ленінграда на карельському перешийку, і до початку жовтня 1941 року зайняли майже всю територію Карелії (крім узбережжя Білого моря та Заонежжя), після чого перейшли до оборони на досягнутих рубежах.9 червня 1944 року радянські війська чисельністю до 500 тисяч осіб) перейшли у наступ проти фінів (16 піхотних дивізій, близько 200 тисяч осіб). У ході важких боїв, що тривали до серпня 1944 року, радянські війська взяли Петрозаводськ, Виборг і на одній ділянці вийшли до радянсько-фінського кордону березня 1940 року. 29 серпня 1944 року радянські війська перейшли до оборони. 1 вересня 1944 маршал Маннергейм запропонував перемир’я і фінські війська відійшли на кордон березня 1940. У війні проти СРСР загинуло 54 тисячі фінів.

Угорщина:
1 липня 1941 року Угорщина направила на війну проти СРСР «Карпатську групу» (5 бригад, загальною чисельністю 40 тисяч осіб), що воювала у складі німецької 17-ї армії на Україні. У квітні 1942 року на війну проти СРСР була відправлена ​​угорська армія (близько 200 тисяч жителів). У червні 1942 вона перейшла в наступ на Воронезькому напрямку, в рамках німецького наступу на південній ділянці німецько-радянського фронту. Восени 1944 всі угорські збройні сили (три армії) воювали проти Червоної Армії, вже на території Угорщини. У війні проти СРСР загинуло понад 200 тисяч угорців

Словаччина:
Одна дивізія (у складі 2 піхотних полків, артполку, батальйону легких танків, чисельністю 8 тисяч осіб) у 1941 воювала в Україні, у 1942 – на Кубані, у 1943-1944 виконувала охоронні функції у Криму. Інша дивізія (у складі 2 піхотних полків та артполку, 8 тисяч осіб) у 1941-1942 виконувала охоронні функції в Україні, у 1943-1944 – у Білорусії. У війні проти СРСР загинуло близько 3,5 тисяч словаків.

Хорватія:
На війну проти СРСР було відправлено 1 добровольчий хорватський полк (3 піхотні батальйони та 1 артбатальйон, загальною чисельністю 3,9 тисяч осіб). Полк прибув на фронт у жовтні 1941. Воював у Донбасі, у 1942 – у Сталінграді. До лютого 1943 року хорватський полк був практично знищений – у радянський полон було взято близько 700 хорватів. У війні проти СРСР загинуло близько 2 тисяч хорватів.

Іспанія:
Іспанська дивізія (18 тисяч чоловік) була спрямована на північну ділянку німецько-радянського фронту. З жовтня 1941 – воювала в районі Волхова, з серпня 1942 – під Ленінградом (нині Санкт-Петербург). У жовтні 1943 дивізія була повернута до Іспанії, проте близько 2 тисяч добровольців залишилися воювати в Іспанському легіоні (трьохбатальйонного складу). Легіон був розформований у березні 1944, проте близько 300 іспанців побажали воювати далі, і з них були сформовані 2 роти військ СС, що воювали проти Червоної Армії до кінця війни. У війні проти СРСР загинуло близько 5 тисяч іспанців

Бельгія:
У 1941 році в Бельгії було сформовано два добровольчі легіони для війни проти СРСР. Вони відрізнялися за етнічною ознакою – фламандський та валлонський, обидва були батальйонного розміру. Восени 1941 були відправлені на німецько-радянський фронт – валлонський легіон на південну ділянку (Ростов-на-Дону, потім Кубань), фламандський легіон на північну ділянку (Волхов). військ СС «Лангемарк» та добровольча штурмова бригада військ СС «Валонія». У жовтні бригади були перейменовані в дивізії (залишившись у колишньому складі – по 2 піхотні полки). У війні проти СРСР загинуло близько 5 тисяч бельгійців (2 тисячі бельгійців були взяті в радянський полон).

Нідерланди:
У січні 1942 нідерландський легіон прибув на північну ділянку німецько-радянського фронту, в район Волхова. Потім легіон був переведений під Ленінград (нині Санкт-Петербург). з полків нідерландської бригади був практично знищений у боях під Нарвою. У війні проти СРСР загинуло понад 8 тисяч нідерландців.

Франція:
У жовтні 1941 року французький легіон чисельністю 2,5 тисяч чоловік був відправлений на німецько-радянський фронт, на московський напрямок. Французи зазнали важких втрат, і з весни 1942 до літа 1944 легіон був знятий з фронту і спрямований на боротьбу проти радянських партизанівв тилу. («Карл Великий») і відправлений на фронт у Померані проти радянських військ. У березні 1945 року французька дивізія була майже знищена. Залишки французької дивізії (близько 700 чоловік) наприкінці квітня 1945 року оборонялися в Берліні. У війні проти СРСР загинуло близько 8 тисяч французів.

Данія:
У травні 1942 року датський корпус був відправлений на фронт, в район Демянська. З грудня 1942 року датчани воювали в районі Великих Лук. норвезька дивізія). У січні 1944 р. дивізія була направлена ​​під Ленінград (нині Санкт-Петербург). Потім брала участь у битві під Нарвою. У січні 1945 дивізія воювала проти Червоної Армії в Померані, у квітні 1945 – бої у Берліні. У війні проти СРСР загинуло близько 2 тисяч датчан.

Норвегія:
У лютому 1942, після підготовки в Німеччині, норвезький легіон (1 батальйон, чисельністю 1,2 тисячі осіб) був відправлений на німецько-радянський фронт, під Ленінград. -ї добровольчої дивізії військ СС «Нордланд» (датсько-норвезька дивізія) У січні 1944 р. дивізія була направлена ​​під Ленінград. Потім брала участь у битві під Нарвою. У січні 1945 дивізія воювала проти Червоної Армії в Померані, у квітні 1945 – бої у Берліні. У війні проти СРСР загинуло близько 1 тисячі норвежців.

Тепер про нейтральні помічники.

Швеція:
У період Другої світової війни, у тому числі – і це особливо важливо для нас – з 1941 по 1945 рік, Швеція, формально залишаючись нейтральною країною, насправді активно допомагала нацистській Німеччині. На ці цілі працювала майже вся шведська важка промисловість. Навіть у 1944 році до Німеччини прямували до 80% шведського експорту, ключовими статтями якого були сталь та шарикопідшипники. Згідно з широко відомою статистикою, із шведської сировини робилося до третини всіх німецьких боєприпасів та озброєнь. Тобто, іншими словами, за кожну третю кулю, кожен третій снаряд, кожну третю бомбу, які забирали життя союзників з антигітлерівської коаліції, ми повинні бути “вдячні” шведам.

Швейцарія:
Відповідно до Гаазької Конвенції від 1907 року, Швейцарія, як нейтральна держава, мала право торгувати з воюючими країнами. Серед інших товарів вона експортувала і зброю. У період з 1939 по 1944 рік експорт товарів до Німеччини значно перевищив показники експорту до союзних країн – зокрема до США. за залізницямШвейцарії перевозилися німецькі та італійські військові вантажі. З 1939 по 1942 рік 45% всіх товарів, що експортуються, було вивезено до Італії та Німеччини. Основну частину поставок становили стратегічну сировину, інструменти та знаряддя виробництва, технічне обладнання та продукти хімічної промисловості, словом, вся та продукція, яка частково могла бути використана у військових цілях.

Ось цікавий архівний документ – список військовополонених, які здалися радянським військам у роки війни. Нагадаємо, військовополонений – це той, хто воює у формі зі зброєю у руках.
Отже,

німці – 2389560,
угорці – 513 767,
румуни – 187 370,
австрійці – 156 682,
чехи та словаки – 69 977,
поляки – 60280,
італійці – 48 957,
французи – 23136,
хорвати – 21 822,
молдавани – 14129,
євреї – 10173,
голландці – 4729,
фіни – 2377,
бельгійці – 2010,
люксембуржці – 1652,
данці – 457,
іспанці – 452,
цигани – 383,
норвежці – 101,
шведи – 72.

Президент Академії військових наук, генерал армії Махмут Гарєєв дав таку оцінку участі низки європейських країн у боротьбі з фашизмом: – У роки війни проти нас воювала вся Європа. Триста п’ятдесят мільйонів людей, незалежно від того, чи боролися вони зі зброєю в руках, чи стояли біля верстата, виготовляючи зброю для вермахту, робили одну справу. За час Другої світової війни загинуло 20 тисяч членів французького Опору. А проти нас билося двісті тисяч французів. Ми також полонили шістдесят тисяч поляків. За Гітлера проти СРСР билося два мільйони європейських добровольців.

Рекомендуємо статті на тему