Хто здав Південь? ВВС з’ясувала деталі найрезонанснішого розслідування війни з Росією

Рано-вранці 24 лютого 2022 року російські війська швидко перебралися через перешийок з Кримом на материкову частину України. До опівдня вони проїхали вглиб понад 200 кілометрів і вже були біля Антонівського мосту на підході до Херсона. А за кілька днів захопили територію, більшу за Швейцарію.

Відтоді українське суспільство безперервно ставить питання, чому так сталося. Чому не підірвали мости на перешийку, чому належно не підготували оборону та чому не відправили на той напрямок підсилення?

А правоохоронці проводять розслідування. Ми спробували з’ясувати подробиці цієї справи, яку у вузьких політичних колах називають “справою Залужного”.

Як окупували Південь

Чонгарську протоку і вузький перешийок, що з’єднує Кримський півострів з материковою частиною, вважали практично непереборною перешкодою за умови належної організації оборони. Але склалося все по-іншому.

Мости на Чонгарі не підірвали, а через величезну кількість російських військ і техніки, які швидко просувалися вглиб Херсонської області, українським військовим довелося відступати.

За кілька днів росіяни на Півдні захопили територію, більшу за Швейцарію

Минуло півтора року, Україна повернула Херсон, а в суспільстві досі точаться дискусії, хто “здав Південь”. Хтось припускає, що мости на перешийку з Кримом не були підірвані, бо їх розмінували напередодні зрадники. Інші стверджують про діяльність диверсійної групи росіян, яка перерізала дроти, аби унеможливити підрив. Є також припущення про службову недбалість – ніхто ні до чого не готувався і нічого не заміновував.

Дедалі частіше коментують це питання і представники влади. Але тут відбулася поляризація. Представники Міноборони та Генштабу стверджують, що все замінували, але українським військовим протистояли більші у десятки разів сили росіян. Та й підрив мостів суттєво не змінив би ситуацію, стверджують деякі представники військового командування.

“Всі, хто кричить “все пропало, міст не підірвали”, послухайте насамперед військових. І вони вам скажуть, що там ще 10 проходів є з Криму суходолом, а не мостами. І тому підрив мосту не вплинув би на можливість росіян просунутися на цьому напрямку. Це відповідально сказав один із військових генералів, який зараз перебуває в політичній опозиції, я від нього це вперше почув”, – заявляв колишній міністр оборони Олексій Резніков.

А генерал-майор Андрій Соколов, який під час повномасштабного вторгнення командував управлінням військ “Південь” і відповідав за оборону тієї ділянки, в нещодавньому інтерв’ю “Українській правді” стверджує, що росіяни змогли швидко просунутись, бо їхні сили переважали українські в 20-25 разів.

Російська артилерія била по мінних полях, вони гасили радіозв’язок, а механізовані колони йшли через межу з Криму блискавично швидко. За словами Соколова, тих сил і засобів, які були на Півдні під час вторгнення росіян з Криму, просто не вистачило для того, щоб зупинити наступ і не дати окупувати материкову територію.

“Проти нас діяв 22-й армійський корпус у повному складі, не менше дивізії 58-ї армії північно-кавказької, найбільш підготовленої, і десь до половини 7-ї десантно-штурмової дивізії. Це дуже багато. Це і артилерія, і всі ці засоби, які є в їхньому складі. Плюс повітряний компонент десь до 140 літаків, 60 вертольотів і корабельний склад їхнього Чорноморського флоту”, – розповів генерал.

Також Соколов звернув увагу, що мости, які можна було підірвати, розташовані на Чонгарі. Але на іншому напрямку через Армянськ і Перекопськ на Чаплинку чи Каланчак мостів не було і там був прохід для російської армії через суходіл у напрямку Херсона і Нової Каховки.

“Крим же тому і півострів, що має сухопутне з’єднання з материковою частиною без мостів”, – сказав генерал.

Військові, з якими ми поспілкувались, стверджують, що силами і засобами, які тоді були, стримати російський наступ на Півдні не було шансів.

“Готуватися треба було до війни, збільшувати кількість бригад, створювати завчасно і тренувати ТРО, розвивати ВПК, озброювати армію”, – каже в розмові з ВВС представник Генштабу.

Українські військові кажуть, що російські сили та засоби, які заходили з Криму, переважали в десятки разів

Водночас Володимир Зеленський і представники його команди налаштовані більш критично і наполягають на необхідності провести розслідування та встановити винних.

“Ми ж з вами розуміємо, якщо з якогось містечка або міста хтось іде, то ідуть всі. Хтось, хто залишився, – він в полоні або загинув. А ті, хто вийшов, – треба дивитись, хто вийшов і які накази хто отримував. Вони зрадники, або були накази?”, – так цю ситуацію прокоментував журналістам президент у січні цього року. Тому, додав він, є кримінальна справа, яка і встановить винних.

Секретар РНБО Олексій Данілов заявляв, що остаточної відповіді на запитання, чому росіянам вдалося швидко просунутися з Криму до Херсонської області, поки що немає – вся надія на слідство. А керівник ГУР Кирило Буданов впевнений, що війна розвивалася б зовсім по-іншому, якби українські війська підірвали перехід на Чонгарі: “Якщо були б підірвані переходи і трохи інакше розвивалися перші години, то російська армія не змогла б з такою швидкістю рухатися. Це аксіома”.

Депутати Ради навіть викликали на профільний комітет з цього питання головнокомандувача Валерія Залужного. Учасники цієї зустрічі переповідають, що генерал закликав направити всі зусилля на війну та наближення перемоги, оскільки в історії з окупацією Півдня “правда буде у кожного своя”.

Але в парламенті кажуть, що це розслідування вже сьогодні важливе. “Хтось має за це відповісти. Ми ж розуміємо, що не просто так настільки швидко було захоплено Південь. Значить, там були чиїсь недопрацювання. Є конкретні люди, які на тому напрямку відповідали за оборону”, – каже в розмові з ВВС Роман Костенко, секретар комітету з питань нацбезпеки та оборони. Він і сам брав безпосередню участь в обороні Миколаєва і прилеглих населених пунктів під час російського вторгнення.

Костенко переконаний, що саме у військових треба спитати, які були команди, чи була в них інформація про вторгнення, які ставилися завдання і чи ці завдання були виконані.

“Є багато питань, які слідство має з’ясувати”, – каже нардеп.

Початок розслідування

Справу про неналежну оборону Херсонської області, що призвело до її швидкої окупації, ДБР відкрило вже на другому місяці війни – 11 квітня 2022 року. З того часу про її розслідування відомо дуже мало.

У березні 2023 року ДБР у відповідь на запит ВВС Україна відповіло, що справу розслідують за частиною 1-ї статті 111 та частиною 3-ї статті 425 Кримінального кодексу – державна зрада та недбале ставлення до військової служби.

Мова йде про неналежну організацію мінування мостів і дамб для подальшого підриву, щоб стримати наступ Росії вглиб материкової України.

“Це у свою чергу призвело до тяжких наслідків, пов’язаних із тимчасовою окупацією територій Херсонської та Запорізької областей, загибеллю українських захисників і мирних мешканців, знищенням ворогом інфраструктури цих регіонів”, – пояснює ВВС джерело у слідстві.

Спочатку у публічному просторі “здачу Півдня” пов’язували зі зрадниками у спецслужбі – з колишнім начальником ГУ СБУ в Криму Олегом Кулінічем (нібито саме він передав росіянам всі дані про дислокацію військ та інфраструктуру місцевості), а також з ексочільником управління СБУ в Херсонській області Сергієм Криворучком.

Олега Кулініча затримали в Києві у липні 2022 року. Слідчі заявили, що встановили факти його співпраці з представниками російських спецслужб.

Йому оголосили підозру у створенні злочинної організації, державній зраді, дезертирстві (з Херсонщини до Києва на початку вторгнення), незаконному поводженні зі зброєю, а також передачі Росії відомостей, що становлять державну таємницю. Після затримання експосадовця СБУ одразу арештували та відправили до СІЗО. 17 жовтня почнеться суд в його справі.

Олег Кулініч вже понад рік перебуває в СІЗО. 17 жовтня суд розпочне розгляд його справи по суті

Сергія Криворучка позбавили генеральського звання у 2022 році, а от кримінальних проваджень щодо нього, за даними ЗМІ, досі немає.

Імена колишніх підлеглих Івана Баканова з’явилися в контексті “здачі Півдня” та розмінуванням мостів на Херсонщині не просто так – про це говорили у своїх коментарях представники влади. Стверджував про цей зв’язок і голова СБУ Василь Малюк.

В інтерв’ю “1+1” в грудні 2022 року він розповідав, що якось Кулініч проводив на Півдні антитерористичні навчання, не погодивши це з керівництвом антитерористичного центру. І натякав, що ці навчання могли бути пов’язані з підготовкою Росії до вторгнення.

Але ми провели розслідування, в рамках якого з’ясували, що Олег Кулініч не фігурує у справі про окупацію Півдня, як і інші працівники СБУ. Виявилося, що по цій справі проходять виключно військові ЗСУ.

Хто фігурує у провадженні

За даними ВВС, підозри у цій справі ще нікому не оголосили, але цілком імовірно, що це може відбутися вже найближчим часом. Справа розслідується вже півтора року, по ній досі допитують свідків. І зовсім не простих.

З надійних джерел нам стало відомо, що слідчі вже допитали цілий список генералів та представників військового командування. Серед них – командувач сил оборони Сергій Наєв, колишні командувачі угрупування військ “Південь”, зокрема генерали Андрій Ковальчук та Андрій Соколов, а також командири інших військових формувань, що входять до складу цього угруповання.

Автор фото, Facebook Наєва

За даними ВВС, Наєва у цій справі вже допитали. До Залужного теж приходили слідчі, але допиту ще не було.

Свідчення також дав генерал, ексначальник Генштабу Віктор Муженко. Він зранку 24 лютого 2022 року приєднався до вищого військового командування та допомагав ухвалювати рішення у штабі.

“20 лютого цього року (2023) я був на допиті. До того в допитах була пауза тривалістю в рік… Мене дуже здивувало, що я одним з перших зі Збройних Сил був викликаний. Одне з питань до мене було, чи існували певні плани й чому так трапилося. Плани існували. А що трапилося, треба розібратися”, – так генерал прокоментував цю ситуацію в інтерв’ю “Фактам” у березні цього року.

За нашими даними, також допитали ще одного колишнього начальника Генштабу, генерала Руслана Хомчака. Дали свідчення і колишні керівники Херсонщини, в тому числі ексголова Херсонської обласної військової адміністрації Геннадій Лагута, якого 16 вересня знайшли мертвим у Києві.

Також кілька наших джерел стверджують, що в рамках розслідування цієї справи слідчі приходили на бесіду до Валерія Залужного. За даними ВВС, процесуального статусу у цій справі в головнокомандувача ще немає, так само як не було і офіційного виклику на допит. Але не виключено, що такий статус з’явиться згодом. З огляду на такий можливий розвиток подій, у вузьких політичних колах справу про окупацію Півдня вже називають “справою Залужного”.

Ми написали запит в ДБР, аби з’ясувати, чи фігурує Залужний в цьому розслідуванні, але там відмовились надати цю інформацію. Так само відмовились і в СБУ, представники якої беруть участь у спільній слідчій групі в цьому провадженні. У спецслужбі вказали, що основним слідчим органом у цій справі є ДБР, тож всі питання – до бюро.

Також, за нашими даними, слідчі допитали екскомандира 59-ї окремої мотопіхотної бригади, яка обороняла Південь, полковника Олександра Виноградова. Всього у справі свідчення дали понад пів сотні людей.

Тим не менше, одного з основних учасників тих подій, який ніс службу на межі з Кримом 24 лютого, слідчі взагалі не чіпали аж до того часу, поки він не дав інтерв’ю про ті події “Українській правді” у липні 2023 року. Військовий Іван Сестриватовський розповів, що мав підірвати мости на Чонгарі, але це в нього чомусь не вийшло. І станом на момент спілкування морпіх стверджував, що його ніхто не допитував.

“Офіційне слідство досі на мене не виходило. Військові керівники зі мною теж ще не спілкувались про цю історію. Може, просто бо я поки був на реабілітації, проходив лікарську комісію. Все одно мені доведеться з ними спілкуватись”, – сказав Сестриватовський.

В цьому ж інтерв’ю військовий розповів, що мости були заміновані. Саме він 24 лютого намагався їх підірвати, але механізм не спрацював. Далі він намагався відійти, але не встиг і потрапив у полон до росіян. Морпіх припустив, що причиною міг бути масований обстріл росіян, який пошкодив дроти, або робота диверсантів.

В ДБР на наш запит відповіли, що зрештою Сестриватовського таки допитали. За нашими даними, це сталося практично одразу після публікації його інтерв’ю.

“Цивільні судять військових”

Ключовим питанням з боку військових, з якими ми поспілкувалися про цю справу, є те, чи здатні цивільні слідчі ДБР розслідувати такі справи. Адже часто в них немає військового досвіду, вони можуть не мати належної експертизи, особливо в питанні ведення війни та ухвалення військових рішень. До того ж, за словами військових, є сумніви в неупередженості цього розслідування, адже в публічній площині ДБР часто пов’язують з Офісом президента.

В багатьох країнах НАТО такі справи розслідують слідчі військової поліції, але в Україні за 9 років війни так і не створили подібний орган.

В Міністерстві оборони вже неодноразово говорили про те, що працюють над розробкою моделі військової юстиції, але з різних причин процес просувається дуже повільно.

Мова йде про створення на базі Військової служби правопорядку нової структури – Військової поліції. Основними її завданнями має стати якраз розслідування справ щодо військових. Законопроєкт про це вже розробили, він проходить процедуру погодження в парламенті.

В пропрезидентській фракції “Слуга народу” кажуть, що робота над системою військової юстиції активно ведеться і очікують рішень вже до кінця року. За словами заступниці голови парламентського комітету з питань нацбезпеки і оборони Мар’яни Безуглої, слідчі ДБР мають зосередитися не на військових, а на чиновниках та посадовцях. Для цього треба створити окрему військову юстицію з військовими слідчими і військовими судами.

Але є у справі про окупацію Півдня ще один момент. У військових колах побоюються, що їх хочуть просто “призначити” винними для швидкого задоволення запиту суспільства. Адже, за їхніми словами, в цьому питанні, окрім дослідження подій початку війни, не менш важливим є дослідження подій, які відбувалися до самого вторгнення. Зокрема, як в цілому країна готувалася до війни, які рішення влада ухвалювала і не ухвалювала в цьому напрямку та що робила, щоб максимально посилити армію і підготувати її до оборони.

Генерал Соколов стверджує, що замість чотирьох бригад, які за планом мали закривати кримський напрямок, в нього було лише півтори. Військ для закриття усієї країни від Білорусі до Криму катастрофічно не вистачало. Тож, як вважає генерал, до війни в країні мали оголосити мобілізацію, або в інший спосіб стрімко збільшити чисельність армії.

Джерела в Генштабі кажуть ще й про те, що це розслідування чинить певний тиск на військове командування. В Офісі президента неофіційно пояснюють, що це ніякий не тиск, просто суспільство хоче знати відповіді на питання, хто ж винен.

“Ми знаємо, є така справа, там фігурують військові. Треба з’ясувати, чому мости не були підірвані, а росіяни змогли так швидко зайти і окупувати Херсонщину”, – пояснює нам джерело в ОП. І додає: “Є статут ЗСУ, військові мали діяти за цим статутом. Не президент має давати команду “Підривайте мости!”, військові мали це зробити, виходячи з тієї обстановки, яка була на місці. Слідство має розібратися”.

Українська армія вперше за історію незалежності стикнулася з такою масштабною агресією і цей момент варто враховувати, вважає колишній волонтер, тепер військовий ЗСУ, морський піхотинець Олександр Карпюк.

“Резервів та ресурсів не було. Ми вперше зустрілися з РЕБами, ракетами, авіацією. Співвідношення сил було 1:20. Я правильно розумію, що цивільне суспільство судить військових, які не втримались проти авіації, ракет та у 20 разів більшого супротивника?”, – ставить він риторичне запитання під час нашої розмови.

За словами Карпюка, саме розслідування – це правильна справа, яка дозволить з’ясувати, чи зробили військові всі ті дії, які вони повинні були зробити в тих умовах, і чи були в них для цього сили та засоби.

Але глобально, вважає він, на цю ситуацію треба дивитись інакше. “Тут всі винні. І ті люди, які сиділи на диванах, а потім з валізами втекли з країни і не пішли її захищати, хоча це обов’язок громадянина. Є питання до влади, яка не готувалася до повномасштабного вторгнення”.

За всіма розрахунками, в тому числі західних експертів, Україна не мала вистояти, зважаючи на всі ті сили та засоби, які використовувала Росія.

“Але ЗСУ зробили чудо”, – каже Карпюк.

І одночасно з пошуками відповіді на питання, як готувалися до оборони військові, варто ще й аналізувати, як готувалася до війни країна в цілому. Інакше картина буде неповна.

“Не можуть одні й ті самі воювати вічно”. Що військові хочуть сказати суспільству

Перед другою річницею російського вторгнення ВВС Україна вирішила дати можливість військовим, які виконують бойові завдання на передовій, висловитися про те, що особливо важливо для них. Ми не обмежували їх у виборі тем, але більшість так чи інакше торкалася подальшої мобілізації, потреби поповнення на фронті і ризиків, які виникнуть, якщо суспільство вирішить, що війна від нього занадто далеко.

Українські соцмережі та заяви деяких політиків під час повномасштабного вторгнення Росії нагадують маятник – настрої коливаються від “все пропало” і “Україну зливають союзники” до переможних обіцянок випити кави на набережній звільненої Ялти восени 2023-го (цим обіцянкам не судилося збутися).

Українці охоче постять переможні відео та слогани “віримо в ЗСУ”, але дедалі менш охоче йдуть до ТЦК, колишніх військкоматів.

Натомість деякі з них, зокрема досить високопоставлені, гаряче беруть участь в тилових баталіях, на кшталт сварок з приводу мовних випадів Ірини Фаріон та розбірок, хто більше винен в не надто вдалому контрнаступі України цього року – головнокомандувач Валерій Залужний, президент Володимир Зеленський чи хтось інший.

На цьому тлі ВВС Україна вирішила запитати військових, які від початку вторгнення (а дехто набагато довше) служать в українському війську та виконують бойові завдання: що вони б хотіли сказати українському суспільству після майже двох років великої війни.

“Це не абстрактні ЗСУ, в яких “я вірю”. Це конкретні люди. Їхній прошарок поступово тоншає”

письменник, солдат ЗСУ від лютого 2022 року, стрілець роти охорони та патрульно-постової служби

Мій френд – батько трьох неповнолітніх дітей, назвімо його Генрі — повернувся на передову на протезі. Він зробив усе, щоб його визнали не обмежено, а повністю придатним.

Мій побратим по роті, Зеник, повернувся на службу після інфаркту. Ми з ним, треба зазначити, далеко не штурмовики, та все ж: Зеник вважається повністю придатним, із шунтом у серці й на таблетках для розрідження крові. Пости та виїзди, як в усіх. Зате з переляку кинув курити. Отак узяв і кинув. Бо йому ще онуків глядіти. Поправився на кілька кіло.

Ще один, мій чудовий друг Сергій, веган і дуже ревний християнин, часом, схоже, впадає у гріх зневіри — але продовжує боротися проти “сил пітьми”, як він це бачить. Хоча, як і Генрі, Сергій має трьох неповнолітніх дітей і міг би звільнитися.

Якщо бути чесним передусім із собою: напевно, на їхньому місці я вже зробив би саме так і перейшов би на “донатовий” фронт. Але вони сильніші за мене.

Чому вони не звільняються? Бо неясно, чи знайдеться їм повноцінна заміна.

Жодні слова, звісно, не переконають тих, хто, умовно, ховається під ліжком. Вони лише викличуть хейт і самовиправдання. Зараз я чомусь частіше чую вже про знайомих жінок, які мобілізуються. Може, це просто така бульбашка.

Переважно ж показують пальцями одні на одних: бідні — на багатих, “корисніші на економічному фронті” — на безробітних. Або, залежно від політичних переконань, тицяють у бік “сина Порошенка” чи в бік “95 кварталу”. Так, ніби ми чинимо опір отим “силам пітьми” заради сина Порошенка чи заради “95 кварталу”.

Кожна озвучена проблема в армії чи корупція в ТЦК використовуються як додаткові виправдання. Дехто вірить у вундерваффе на кшталт F-16. Чомусь багатьом не хочеться просто сказати, що ними керує страх. І це дивує. Гаразд, я перший скажу: я дуже боюся смерті, болючого поранення, а ще більше — полону й тортур.

Але є люди, яким важливо не лише жити, але і “як” жити. В одному репортажі мешканці Мелітополя й Бердянська (телефоном) розповідають, як намагаються не дивитися в очі окупантам, а час від часу сусіда забирають за доносом із мішком на голові.

Коли нас вивели з Донбасу, від полегшення я розплакався й навіть закурив, хоча в більш напруженій ситуації довго тримався. Я прокинувся на світанку в автобусі на Вінниччині й думав, що ці сонячні пагорби Поділля не були б мені такі гарні, якби на наступному блокпосту треба було ховати очі й мене могли забрати з мішком на голові.

Як добре, що є місця, де війна майже не відчувається! Згодом у місті я навіть випив легендарного тилового лавандового лате.

Мій покійний друг, штурмовик та доброволець-анархіст із Англії, казав, що не може звинувачувати людей, які тікають і ховаються: “Вони якраз нормальні люди”.

Варто, втім, пам’ятати, що від “сил пітьми” й мішка на голові нормальних людей і їхні родини досі, як і два роки тому, відокремлює лише тонкий прошарок отаких, як Генрі на протезі, Зеник із шунтом, християнин-веган Сергій ну і, звісно, решта — менш радикальні випадки.

Це не абстрактні ЗСУ, в яких “я вірю”. Це конкретні люди, кожен — всесвіт у собі. Їхній прошарок поступово тоншає, перетираючись жорнами пітьми. Чи встоїмо ми, чи пітьма просунеться — залежить від того, чи вистачить цих людей, чи знайдеться їм заміна, якщо їх таки стане надто мало.

Я дуже хочу вірити у кращий варіант.

“Війна – це марафон. Як би важко не було, до фінішу треба добігати”

Артилеристка, офіцерка 204 батальйону 241-ї окремої бригади тероборони ЗСУ

Війна – це марафон. Як би важко не було, до фінішу треба добігати. Загарбницьку, терористичну війну проти нас розпочала Росія, а ми – захищаємося. У нас немає вибору, бо Росія – це диктатура, і краще воювати, аніж жити під диктатурою.

Так, зараз нам важко. Перший старт, як завжди в марафоні, дається легко, а ми зараз на середині, і нам потрібне друге дихання.

У будь-якому разі необхідна мобілізація. Нам потрібні ресурси. У Росії цей ресурс нескінченний, вони своїх людей, як фарш, посилають на позиції, і я, як артилерист, бачу це. Ми ж рахуємо кожну людину, кожен снаряд і кожну гармату.

У чому Росія дуже сильна – так це в інформаційно-психологічних операціях. Плести інтриги, розворушувати конфлікти і чвари – в цьому вони на висоті. Тож треба менше дивитися російську пропаганду. Вона деморалізує, при чому деморалізує цивільних людей.

Ті, хто на війні, бачать, що реально відбувається. Тому цими страшилками про війну нагодували цивільне суспільство, наче армія – це щось страшне, що неминуче веде до смерті. Але якщо грамотно вести бойові дії, немає нічого страшного в тому, щоб служити у війську.

Сильна армія веде до життя. У війську немає якоїсь деморалізації. Ми робимо свою роботу. Так, повільно, але такої війни, як зараз, ще не було, таких засобів розвідки, таких мінних полів.

Технології, які нам постачають наші західні партнери, дійсно передові, але цього недостатньо, щоб отримати стійку перевагу. Наш ворог – це не тільки “ваньки” і “чмоні”. Наш ворог багато років отримував бойовий досвід в різних країнах світу. Це робоча армія, яка весь час модернізувалася та поповнювала запаси.

Щоб нам отримати перевагу, як і казав Залужний, потрібен або науково-технічний прорив, або зрівняти кількість сил і засобів. Тому ми працюємо вдвічі більше, ніж працює наш ворог.

Я не можу сказати, що в нас немає шансів на перемогу чи немає можливості переламати хід війни і отримати ініціативу на полі бою.

Важливо не вестись на плітки, на провокації, а займатися тим, що має смисл.

Що ти можеш зробити для перемоги? Якщо можеш волонтерити – волонтер, якщо можеш створювати продукт і збільшувати ВВП – роби це. Якщо маєш руки-ноги і бажання воювати – воюй. Але просто сидіти і критикували владу – це не результативні дії.

“Ми стали забувати про згуртованість та власну приналежність до цієї війни”

Юрій Гаврилишин, “Мілан”

Старший лейтенант, 12 бригада спеціального призначення “Азов”

Початок повномасштабного вторгнення продемонстрував усім нам, що збереження нашої держави напряму залежить від нашої єдності. Під час явної загрози втрати країни усі розуміли індивідуальну відповідальність і те, що допомогти собі можемо лише ми самі.

Але з плином часу, зміною розташування ворожих військ, наявністю підтримки, ми стали забувати про згуртованість та власну приналежність до цієї війни.

Сьогодні фокус частіше переводять із загального на особисте, перекладають відповідальність за збереження держави на когось іншого, аби не на себе. Люди повертаються до звичного життя і забувають той факт, що країна живе у стані війни.

У цій боротьбі ми повинні пройти процес трансформації – і власної внутрішньої, і суспільної. Людям варто усвідомити, що вони є громадянами.

Життя змінилось і перетворилось на боротьбу за виживання. Щоб її не програти, у нас повинна бути єдина спільна ціль – збереження держави і знищення ворога.

Потрібно перестати перекладати відповідальність на інших – на військових, на владу, на сусідні країни. Виживання – це справа кожного.

Перестати давати хабарі або замовчувати їх. Завдяки цьому і стають корупціонерами.

Перестати зросійщуватися. Російський контент – це не лише про монетизацію, це і про захоплення вашої свідомості та формування світогляду.

Перестати бути байдужими. Не закривайте очі на порушення прав, приниження гідності, утиски свободи, насилля.

Перестати бути аполітичними. Політика керує нашим життям, тому треба бути обізнаними та зацікавленими. Важливо мати свою чітку свідому позицію.

Перестати забувати звірства, які чинили і продовжують чинити окупанти з нашими громадянами.

Перестати думати, що ви не можете нічого змінити у цій країні. Виходьте на мітинги, підтримуйте ініціативи, транслюйте думки, знаходьте однодумців і чиніть опір несправедливості.

Кожен з нас може вплинути на будь-яку ситуацію в країні та змінити її.

“Якщо багаті і успішні сподіваються відпетляти за рахунок бідняків і відчайдухів, усіх нас чекає велике розчарування”

Начальник медичної служби одного з батальйонів 80-ї Окремої десантно-штурмової Галицької бригади

Пройшло майже два роки. За цей час багато що змінилось як на фронті, так і в тилу. Незмінним є лише те, що без солдата і його поступу нічого не буде.

На жаль, на війні ми втрачаємо воїнів. Не обовʼязково загиблими. Більше того, абсолютна меншість з втрат – це полеглі. Воїни отримують поранення, травми, хворіють, йдуть через сімейні обставини. І кожен, хто залишає бойовий пост, потребує іншого, який встане на його місце в бойові порядки.

Уже давно минув той час, коли від добровольців не було відбою. Усі, хто хотів, вже так чи інакше у силах оборони. І, на жаль, їх виявилось замало для подолання виклику, який постав перед нами.

Якби сьогодні ми мали нинішнє озброєння і воїнів зразка весни 2022-го – ця війна б ішла набагато бадьоріше. Але тоді не було усіх цих іграшок, а зараз уже немає тих людей. Тих, хто двома взводами чи зведеною ротою десантників/морпіхів/ТРОшників зупиняли цілі колони техніки.

Що далі? А далі – війна в довгу. І тут постає виклик єдності й гідності.

Тобто побороти корупцію і ухилянтство, витравити совок і пристосуванство, бути ефективними і професійними. Без цього усього, нам важко очікувати поступу вперед і успіху.

У війська мають прийти успішні і зрілі люди, які принесуть силу і досвід. Воїном стати легко, якщо ти вже чогось досяг в житті. Воїном стати неможливо, якщо до цього ти не зміг стати бодай кимось.

У ворога є багато дикого мʼяса з дупи всесвіту. Ми ж не можемо собі дозволити такої “розкоші”.

Хрестові походи очолювали найбагатші і найвпливовіші люди тогочасної Європи. Провідні члени суспільств минулого були в авангарді армій протягом більшої частини історії людства.

Якщо багаті і успішні, здорові і кмітливі, ті, кому є що втрачати, в ХХІ столітті сподіваються відпетляти за рахунок бідняків і відчайдухів, то усіх нас чекає велике розчарування.

Київ повинен думати не про вибори, а про перемогу. Міста повинні виготовляти дрони і міни, а не займатися бруківкою та алеями. Нація повинна усвідомлювати, що від прірви і катастрофи її відділяє тонка смуга (шириною в 10-20 км) людей у пікселі.

“Відсутність мобілізаційного ресурсу може призвести до поразки в цій війні”

Автор фото, Ярослав Пілунський

Командир зведеної тактичної групи “Адам”, танкіст, Герой України, повний кавалер орденів Богдана Хмельницького

Велика кількість людей стала на захист батьківщини – хтось ще в 2014 році, хтось у лютому 2022 з початком повномасштабної агресії.

За цей час кожен з них пройшов складний шлях – важкі бої, втрати, загибель друзів, недосип, складні погодні умови, відсутність спілкування з рідними. Вони справді у постійному стресі.

Тому необхідний мінімум – це ротація підрозділів та військових частин. А максимум – звільнення з військової служби в запас із забезпеченням повним соціальним пакетом.

Коли зараз розмірковують, чи потрібна нова хвиля мобілізації, ми, військові, розуміємо ці страхи та невпевненість. Але відсутність довіри до влади не повинні стати головним важелем в ухваленні цього рішення.

Відсутність мобілізаційного ресурсу може призвести до поразки в цій війні та післявоєнних чисток з боку ворога всіх, хто відчуває себе українцем.

Якщо ми зможемо об’єднати наші зусилля та створити потужну рушійну силу, як це було на початку 2022 року, то перемога над ворогом буде протягом року.

А потім ми разом зі світовою спільнотою змусимо московитів відбудувати зруйновані міста і села, інфраструктуру та виплачувати компенсації за свої злочинні дії.

“Ми – щит, який розділяє цивілізований світ і варварів”

Заступник командира 3-ї штурмової роти 1-го штурмового батальйону 3-ї окремої штурмової бригади.

Ця війна не за територію, не за чиїсь політичні амбіції та інтереси, а за саму можливість існування українського народу та держави Україна.

Від того, наскільки злагоджено і самовіддано будуть люди працювати задля перемоги, настільки швидко ми переможемо, бо в протилежному випадку знищать нас.

Війна зачепить кожного, тому що не можуть одні й ті самі воювати вічно, без зміни, бо інакше вони просто, рано чи пізно, закінчуються.

Служба в армії, це не покарання, а обов’язок кожного громадянина. Коли настане їхня черга йти до війська, вони мають бути до цього готовими, і морально, і фізично.

Нині ми – щит, який розділяє цивілізований світ і варварів, ми заплатили високу ціну за те, щоб жити так, як хочемо.

Не може бути поступок, коли ми говоримо про українську мову. Нехай наше покоління буде останнім, яке колись вживало мову окупантів і мирилося з цим.

Коли ми кажемо про закони, ми маємо розуміти, що закон має бути один для всіх, без винятків. Коли ми кажемо про владу, то ми маємо на увазі насамперед хороших організаторів, найманих працівників з високим ступенем довіри, а не людей “вищого сорту”. Якщо вони не ефективні, їх мають прибирати, а не переміщувати з посади на посаду.

Мене як військового обурює, що у Верховній Раді сидять ті, хто ще вчора кричав, що росіяни нам брати, що ми один народ, і в цей час працювали в інтересах ворогів України.

Це абсурд, коли відверті колабораціоністи займають найвищі керівні посади і плюють в обличчя українському народу. Це треба виправляти. Не може бути поступок до людей, через яких зараз в країні війна, через яких знищується наша держава і гинуть наші люди.