Чому українським письменникам «не світить» Нобелівська премія

Що відрізняє письменника від графомана, як створити свою літературну школу, за що школярі ненавидять українську літературу, чому українські письменники ще не отримали Нобелівської премії. Про все це – в інтерв’ю з Володимиром Даниленком – автором одинадцяти книжок прози, менеджером багатьох літературних проєктів, зокрема конкурсів «Коронація слова», «Золотий Бабай», літературних підсумків року «Глиняний кіт», Міжнародної українсько-білоруської літературної премії «Воїн Світла».

– Практично усі вперше знайомилися з українською літературою у школі. Чому діти її не люблять?

– Тому що бездарно складена шкільна програма з літератури. Коли я вчився в школі, теж не любив, доки не прочитав повість Ольги Кобилянської «У неділю рано зілля копала». А потім на свій смак став шукати книжки українських авторів і зрозумів, що українська література цікава і дуже мені близька, але неправильно викладається. Відтоді минуло багато років, а політика щодо викладання цього предмету в школі не змінилася.

У радянські часи панував класовий підхід до вивчення літератури, підбиралися твори, в яких народ боровся проти поміщиків, а за роки незалежності утвердився антиколоніальний принцип, почали добирати твори, в яких український народ боровся проти колоніального поневолення. При цьому не враховується ні вік читачів, ні якість творів. Та й яскравих учителів української літератури небагато.

Проігнорували цікаву прозову спадщину, натомість ввели багато поезії, яку може сприймати кілька дітей, що мають філологічні здібності. Таких у класі двоє-троє. Поезії додали, ніби дбаючи за здоров’я дітей, щоб їм не довелося читати великі прозові твори. Наявна на сьогодні програма з української літератури формує у школярів комплекс національної неповноцінності. В центрі літератури має бути людина, а не політика, тому українські твори, які пропонує шкільна програма, не такі цікаві, як «Малий і Карлсон, що живе на даху» Астрід Ліндгрен чи серіал про Гаррі Поттера Джоан Ролінґ.

– Як просуваються справи з книговидавничою сферою під час пандемії коронавірусу?

– Погано. Через нескінченні карантини впав продаж книжок. Видавництва, які брали банківські кредити, розорилися. Так сталося з київським видавництвом «Фонтан казок», що спеціалізувалося на дитячій літературі. Карантин ускладнює проведення презентацій, під час яких продається багато книжок. У березні мала бути презентація моєї книжки «Ніч із профілем жінки», але через карантин зірвалася. І така ситуація не лише в Україні. Влітку в Греції виходить мій роман «Капелюх Сікорського», але грецьке видавництво не може визначитися з датою презентації, чекаючи, коли в Греції дозволять масові культурні заходи.

– Які шанси одержати Нобелівську премію сучасному українському письменнику?

– В Україні всі розмови про Нобелівську премію нагадують ловіння в’юна голими руками, коли в останній момент риба постійно вислизає. Вам скажуть, що Нобелівську премію могли дати за роман «Собор» Олеся Гончара, але не дали. Ліні Костенко за поезію, але теж не дали. Або що її б одержали Іван Франко та Василь Стус, але невчасно померли. Хоча документи на Франка подали в Нобелівський комітет, коли термін висунення вже закінчився, а Стуса тільки збиралися висунути. У сусідній Польщі на цю премію щороку висувають кілька письменників, тому в Польщі п’ять лауреатів Нобелівської премії.

Щоб одержати найавторитетнішу літературну премію, в Україні має бути автор, яким захоплюється весь світ. На сьогодні Україна не має такого письменника не тому, що у нас гірше пишуть, ніж американські, французькі, німецькі чи польські літератори. Наша література не настільки інтегрована у світовий культурний простір, щоб кожен більш-менш міцний український автор був перекладений багатьма мовами, як це відбувається в інших літературах. Тому сучасна українська література зараз має бути зосереджена не на Нобелівській премії, а на появі такого письменника, як Мілан Кундера, чий авторитет визнаний у всьому світі, хоча він так і не став лауреатом Нобелівської премії.

– Але чому за тридцять років незалежності у нас не з’явився свій Кундера?

– Для внутрішнього книжкового ринку в Україні досить самобутня поезія і проза, але наша література не інтегрована в культурну свідомість та смаки світу.

Головною причиною цього є постколоніальний спадок, з яким пов’язаний комплекс проблем: тривала культурна ізоляція, відсутність інтересу до української культури та впливових амбасадорів літератури на кшталт Івана Тургенєва в європейському літпроцесі ХІХ століття. Українські посольства та Український інститут книги мляво займаються промоцією української літератури.

Хоча останнім часом українською книжкою зацікавилися на тому ж Близькому Сході, можливо, тут варто завдячувати і позиції наших дипломатів. Обнадійливою, наприклад, є ініціатива працівниці посольства України в Кувейті Ольги Сегеди, яка недавно організувала онлайн-конференцію, на яку запросила Український інститут книги, видавців і перекладачів з української на арабську мову. У світі 270 мільйонів людей розмовляють арабською мовою, це дуже цікавий ринок. Наша література динамічна, і в нас багато здібних і цікавих письменників, яких має відкрити для себе світ. Але для того, щоб література стала популярною за кордоном, важливі два фактори: вона має бути цікавою, і її має якісно перекласти і видати потужне видавництво.

– Звідки на Заході така зацикленість на російській класичній літературі?

– Літературний успіх не завжди залежить від кількості рекламних, фінансових і дипломатичних зусиль, вкладених у нього. Нідерланди – економічно розвинута країна, що витрачає багато коштів на просування своєї літератури у всьому світі, але нідерландська література не має всесвітньо відомих авторів. У просуванні письменника приватні зв’язки відіграють більшу роль, ніж держава.

Для популяризації російської літератури в Європі багато зробив Іван Тургенєв. Він був першим літературним агентом, який найбільше вклав зусиль у просування російської класики. Коли Тургенєв оселився в Баден-Бадені, то став активним учасником культурного життя Західної Європи. Відразу познайомився з відомими німецькими, французькими, англійськими письменниками і почав розповідати про російську літературу й пропонувати їхні твори зарубіжним видавництвам. З 1874 року в паризьких ресторанах раз на місяць відбувалися обіди п’яти письменників: Гюстава Флобера, Еміля Золя, Едмона Гонкура, Альфонса Доде й Івана Тургенєва, на яких останній аналізував найцікавіші твори і був експертом російської літератури. Він зацікавив Європу російською прозою. Це було зробити нескладно, адже Париж тоді вважався законодавцем літературної моди.

Після Другої світової війни в популяризації російської літератури значну роль відіграли зарубіжні кафедри славістики, які фактично були кафедрами русистики.
У 1965 році Радянський Союз, щоб пролобіювати вручення Нобелівської премії радянському фавориту Михайлу Шолохову, зробив вигідне замовлення у шведських кораблебудівників.
Між СРСР і Швецією відбулася дипломатична домовленість, і Шолохову дали Нобелівську премію. Ця інформація стала відомою від російського поета, лауреата Нобелівської премії Йосифа Бродського, яку йому на приватному рівні розповіла людина, що впливала на рішення Нобелівського комітету. Але, наприклад, у просування Пушкіна Росія скільки не вкладала коштів, але так і не змогла зробити його популярним за межами російського світу.

– А скільки в Україні щороку з’являється літературно обдарованих людей?

– Приблизно до сотні, більшість із них пробує себе в поезії, а потім дорослішає і закидає це заняття. Залишаються лише ті, хто без літератури не може жити. З цієї сотні в літературі залишаються одиниці. Справжній письменник пише не для того, щоб заробити гроші, а тому, що не може не писати. Інакше кажучи, він пише, щоб не збожеволіти.

– Чи можна зі звичайної людини зробити письменника, навчивши її літературній майстерності?

– В Україні періодично з’являються різні літературні курси, майстер-класи, тренінги та школи. У переважній більшості це платні заняття, які не гарантують, що після них з’являться десятки кафок і селінджерів. Література – складне мистецтво, яке потребує вроджених нахилів: відчуття мови, вміння вигадувати історії, помічати деталі, які розкривають суть людини та пояснюють її поведінку, відчуття болю й самотності іншої людини тощо. Навчити писати можна того, хто й сам міг би цьому навчитись, але на це пішло би більше часу.

Навчити писати можна того, хто й сам міг би цьому навчитись, але на це пішло би більше часу.

– Яка основна проблема, з якою ви зіткнулися, створюючи літературну школу? Як організовували навчальний процес?

– Основна проблема для будь-якої подібної школи – це, звісно, знайти учнів. Зазвичай потенційних учнів такої школи можна знайти або в якихось профільних спільнотах, переважно йдеться про дорослих. Щодо дітей – це здебільшого школи. При багатьох з них створені якісь літгуртки, там багато здібної молоді, яка хоче чомусь навчитися. От з цих двох груп переважно і набираєш собі учнів. Потім зводиш їх, визначаєш рівень підготовки – і починаєш навчання. Звичайно, для дітей це один рівень, для дорослих – інший. Спочатку ми проходимо теорію і технологію написання оповідання й роману, а потім кожен учень індивідуально пише оповідання й роман і тільки після цього одержує диплом про закінчення школи.

– Ви вже згадували, що зараз є багато різних освітніх курсів із навчання літературної майстерності. Як вам їхній рівень та здатність чомусь навчити?

– Найголовніше – не можна навчити майстерності, якщо педагог сам не майстер і не має імені в літературі. Просто прочитати якийсь посібник, понаскубувати з різних джерел інформації і почати вчити – цього абсолютно не достатньо. Чомусь учитель східних єдиноборств спочатку має стати майстром у своїй справі і лише потім вчити учнів. А викладачу з літературної майстерності достатньо прочитати підручник, щось написати – і він уже йде вчити інших. А тут працює такий самий принцип, як і з єдиноборствами – лише майстер може передати свої знання учню. Дитина може не мати настрою, бути невпевненою у собі – і всі ті нібито корисні поради з посібника стануть абсолютно неефективними і недоречними. Людині іноді навіть треба пояснити, яким чином отримати потрібний настрій для написання тексту. Можливо, їй треба випити кави чи чаю, чи передивитися якийсь фільм для натхнення. Розуміння подібних речей приходить лише з досвідом.

– Хто точно не може стати письменником?

– Література – це людинознавство. Не може стати справжнім письменником людина з психічною патологією, черства, байдужа, яка не відчуває інших, не здатна співчувати, захоплюватися, любити. З цього приводу Григір Тютюнник був категоричним: «Немає загадки таланту. Є вічна загадка любові».

– Але ж графоман теж не може не писати. Яка різниця між справжнім письменником і графоманом?

– Графоман – це письменник, у якого немає читачів, бо неможливо змусити людей захоплюватися бездарним літературним твором. Графоман – нарцис, що зачаровано задивився в калюжу на своє зображення. Він – письменник і єдиний читач своїх книжок, виданих за підтримки держави або власним коштом. Цей тип письменника я описав у романі «Клуб Старий Пегас», в якому спародіював Національну спілку письменників України, де доживає віку українська радянська література. Графоман древній, як сама література. У романі «Сатирикон» давньоримського письменника Петронія зображено багатого графомана Трималхіона, який вдає із себе поета і мецената, підгодовуючи на бенкетах талановитих волоцюг. Іноді графоманами стають, зраджуючи себе. Коли діяч «руської трійці» Іван Вагилевич відійшов від української літератури, то почав писати бездарні вірші польською мовою, поповнивши собою лаву польських графоманів.

Письменник Володимир Даниленко

– Чи впливає література на сучасний світ?

– Література – це мистецтво, без якого обходиться більшість людей на Землі. У ХІХ столітті вона була королевою мистецтв, а з появою кіно втратила цю роль. У сучасному світі кіноактор, співачка, тележурналіст, блогер впливають на суспільство більше, ніж письменник, а телебачення, інтернет і соціальні мережі більше, ніж книжка.

Література – це мистецтво, без якого обходиться більшість людей на Землі.

– Дуже прикро, що книжку відсунули інтернет та інші нові технології. То художня література приречена на зникнення?

– Головними конкурентами літератури є не технології, а мистецтва, які найбільше впливають на емоційну сферу людини: музика, кіно і театр. Але навіть вони не зможуть знищити літературу, яка володіє сильною катарсичною дією. Ще античний філософ Арістотель помітив, що моральне очищення у людини відбувається завдяки високим емоційним мистецтвам. Від середньовічної жорстокості до гуманізму людство пройшло еволюцію, дякуючи літературі. Співчуваючи герою, читач очищується від егоїзму і стає кращим, духовно досконалішим. Тож, якщо людство не хоче морально виродитись і загинути у війнах, мусить культивувати гуманізм, джерелом якого є не лише музика, кіно, а й художня література, тому література вічна. Просто вона перестала бути магістральною, поступившись іншим мистецтвам.

Почему Шолохову не могли не дать Нобелевскую премию в 1965 году? «Медуза» изучила только что открытый архив Шведской академии

Нобелевская премия Михаилу Шолохову в 1965 году — одно из самых обсуждаемых решений Шведской Академии. Почти сразу же после объявления лауреата академиков обвинили, что они действуют в соответствии с политической конъюнктурой, но данные из архивов Шведской Академии свидетельствуют об обратном. Редактор «Медузы» Александр Поливанов побывал в Шведской Академии, просмотрел только что открытый архив по Нобелевской премии 1965 года и пришел к выводу: Нобелевский комитет едва ли мог присудить премию кому-нибудь, кроме Шолохова — даже исходя из простых процедурных соображений.

«[Нобелевская премия вручена] тому, кто написал лучший после „Войны и мира“ русский исторический роман […] и лучший после „Анны Карениной“ — любовный; тому, кто лучше всех описывал народную жизнь после Горького и тому, кто сейчас занимает место среди мировых классиков», — писал в колонке для Svenska Dagbladet шведский академик Карл Рагнар Гиеров сразу после того, как были объявлены нобелевские лауреаты за 1965 год.

С ним были согласны далеко не все. «Шведская академия пародирует сама себя. […] Как такое могло произойти: роман „Тихий Дон“ был написан 25 лет назад, и за него вручается Нобелевская премия! […] Шолохов написал „Тихий Дон“ в 35 лет. Гюнтеру Грассу — если взять современного автора — сейчас 38. Естественно, сейчас он не получит Нобелевскую премию, так как слишком юн. Но в 1985-м, в 1990-м — если руководствоваться методом Академии — получит, даже если не напишет за 25 лет ни строчки», — язвил в Expressen журналист Бу Стремстедт (Грасс получил Нобелевскую премию в 1999 году).

«Шведская академия присудила Нобелевскую премию Шолохову скорее по политическим, а не литературным причинам. С тем же успехом премию можно было просто выдать ЦК КПСС», — отмечал журналист Улоф Лагеркрантц в газете Dagens Nyheter.

Кто оказался прав? Имена тех, кого обсуждали шведские академики при присуждении Нобелевской премии по литературе, держатся в секрете 50 лет, и не зря: попадание или непопадание в шорт-листы способно сильно повлиять на репутацию писателей. Да и вообще о некоторых уловках авторов, которыми они пользуются, чтобы попасть в число лауреатов, лучше узнавать после их смерти. «Иосиф сказал мне, что они с Милошем, получившим премию в 1980 году, выдвигали на нее друг друга ежегодно», — пишет в недавно опубликованных мемуарах об Иосифе Бродском его издатель и близкий друг Эллендея Проффер.

В 2016 году Шведская Академия, не дожидаясь запросов от журналистов, опубликовала список номинантов на премию 1965-го у себя на сайте. В нем 90 имен, в том числе и весьма интересные. Впрочем, самое любопытное — мотивировки академиков, почему тот или иной писатель достоин Нобелевской премии, — остались в архиве в неоцифрованном виде.

Между тем, это уникальное чтение для любителей «рейтингов писателей». Вот, например, кандидатура итальянца Альберто Моравиа — его шведские академики обсуждали довольно внимательно, но пожурили за «эротоманию» и в шорт-лист в итоге не включили. А вот другой итальянец — Джованни Гуарески; его творчество академики сочли не соответствующим «высоким требованиям искусства». Некоторые писатели остаются в лонг-листе из-за того, что у академиков просто нет переводов, по которым они могли бы судить о ценности кандидата.

Наконец, есть и те, чье творчество подробно разбиралось в предыдущие годы, и академики решили, что оно не заслуживает Нобелевской премии. Среди таких писателей в 1965 году оказались Фридрих Дюрренмат, Макс Фриш, Сомерсет Моэм и Владимир Набоков. Последний выдвигался на Нобелевскую премию в 1964-м. Тогда Нобелевский комитет в своих внутренних документах назвал «Лолиту» «аморальным романом», который «вряд ли можно рассматривать с точки зрения присуждения Нобелевской премии». В 1965 году академики и вовсе посвятили Набокову пару слов — «отказано ранее». Скорее всего, эта формулировка перекочевывала из отчета в отчет вплоть до 1977 года, когда Набоков умер.

Помимо авторов «Лолиты» и «Тихого Дона» русскоязычную литературу в лонг-листе Нобелевской премии за 1965 год представляли Анна Ахматова и Константин Паустовский. Оба писателя оказались среди потенциальных лауреатов впервые, но если Паустовский был отсеян на стадии длинного списка (хотя его «Повесть о жизни» академики и сравнили с наследием Горького), то Ахматова «вышла в финал».

Более того, академики обсуждали парадоксальную идею — поделить премию между Анной Ахматовой и Михаилом Шолоховым. Остановили их, по всей видимости, слова профессора Андерса Эстерлинга, многолетнего ответственного секретаря Академии: «Присуждение премии Анне Ахматовой и Михаилу Шолохову может быть объяснено тем, что они пишут на одном языке; ничего больше общего у них нет». При этом Эстерлинг подчеркивает, что Ахматова может претендовать на премию в одиночку. По его словам, которые зафиксированы в отчете, Эстерлинг прочитал Ахматову в переводах и был поражен «подлинным вдохновением» ее поэзии. Вполне возможно, что ее кандидатура рассматривалась бы позднее, но в 1966 году Ахматова умерла. По правилам Шведской Академии Нобелевская премия может быть присуждена только живым писателям.

Без учета Анны Ахматовой в шорт-листе Академии в 1965 году оказались Шмуэль Йозеф Агнон и Нелли Закс (разделили Нобелевскую премию 1966-го), Мигель Астуриас (нобелевский лауреат 1967-го), а также Уистен Хью Оден и Хорхе Луис Борхес (никогда не получили Нобелевскую премию). Главным претендентом на премию в 1965 году был Шолохов. И вот почему.

До 1965-го Михаил Шолохов был номинирован на премию 12 раз: в 1947-1950 годах, в 1955-1956 годах, в 1958-м, а также в 1961-1965 годах. Одно это свидетельствует о том, что академики внимательно рассматривали кандидатуру советского писателя, но вовсе не только это. Достаточно сказать, что в 1948-м его выдвигал сам Нобелевский комитет, а за год до этого по заказу Шведской Академии литературовед Антон Карлгрен написал 136-страничный (!) доклад об авторе «Тихого Дона» — он до сих пор хранится в «деле Шолохова» в нобелевском архиве.

С середины 1950-х годов в борьбу за премию для Шолохова включилось советское правительство (до этого Союз писателей и Академия наук СССР не выдвигали своих кандидатов на «западную» премию). Известно, что советские чиновники воспринимали Шолохова как альтернативу Борису Пастернаку и всеми силами старались убедить академиков в том, что «советскую» Нобелевскую премию должен получить именно Шолохов. Присуждение в 1958 году премии Пастернаку воспринималось в СССР едва ли не как внешнеполитическое поражение.

В 1960-е Шолохова на Нобелевскую премию выдвигают не только советские организации. Например, в 1965 году пришли заявки из Академии наук СССР и Института мировой литературы имени Горького, но также — из университетов Лиона и Лондона. И если советские заявки выглядели в том числе и несколько комично (Академия наук СССР, обосновывая свой выбор, писала, что Шолохов за свою карьеру посетил «много стран: Польшу, Болгарию, Чехословакию, Швецию, Норвегию, Данию, Ирландию, Италию, Францию, Англию и США» — как будто забыв, что для западного читателя в самом факте путешествий нет никакой заслуги), то бумаги из других оказались вполне академическими.

Безусловно, повлиял на решение Шведской академии и Нобелевский лауреат 1964 года — Жан-Поль Сартр. Как известно, он отказался от премии, в том числе и из-за того, что Нобелевский комитет игнорирует советскую литературу и Шолохова в частности. Сартр не знал, что в 1964-м имена авторов «Тошноты» и «Тихого Дона» не просто были вместе в шорт-листе Нобелевской академии, но и шли прямо друг за другом. Уже в 1964 году Шолохов считался основным претендентом на премию после Сартра — и логично, что в 1965-м он стал фаворитом.

Произведения Шолохова были хорошо известны академикам. «Тихий Дон» перевели на шведский много лет назад (а, скажем, «Доктор Живаго» был опубликован на шведском уже после того, как Пастернаку дали Нобелевскую премию). Характерно, что академики в 1964 году заказали еще одно исследование творчества Шолохова — оно касалось не общей информации о писателе, а вполне конкретной вещи — различий в изданиях «Тихого Дона». Это доказывает, что они были хорошо осведомлены о Шолохове (исследование выполнял Нильс-Оке Нильссон — тот самый ученый, сообщивший в 1958 году Пастернаку, что его кандидатура рассматривается академиками).

Фактически у Шведской академии была только одна причина не давать премию Шолохову — то, что он давно не писал ничего нового. Для комитета это серьезный аргумент — несколько кандидатов из лонг-листа не прошли в шорт-лист именно из-за того, что не создали новых произведений. Например, именно этим академики в 1965 году мотивировали отказ от рассмотрения кандидатуры Андре Мальро.

О серьезности этой проблемы свидетельствует также и то, что о ней упоминает Эстерлинг в отчете о решении академиков, настаивая, впрочем, что «Тихий Дон» не теряет актуальности. Отчасти Шведскую академию в актуальности автора «Тихого Дона» должны были убедить заявки из СССР. В них подчеркивается, что Шолохов именно современный писатель — в 1956 году он дописал «Судьбу человека», в 1959-м — «Поднятую целину», в 1960-м — получил Ленинскую премию. «Михаил Шолохов принимает активное участие в социальной и политической жизни нашей страны», — пишут советские академики, стараясь актуализировать имя Шолохова в глазах шведов.

Судя по всему, им удалось: нобелевский лауреат 1965 года был выбран единогласно.

Пресс-конференция, на которой было объявлено о присуждении Нобелевской премии Михаилу Шолохову

«Я хотел бы, чтобы мои книги помогали людям стать лучше, стать чище душой, пробуждать любовь к человеку, стремление активно бороться за идеалы гуманизма и прогресса человечества», — сказал Михаил Шолохов в своей Нобелевской речи.

Увы, всего через несколько месяцев Нобелевский лауреат начал говорить совсем другие вещи: на XXIII съезде КПСС, прошедшем весной 1966 года, он сожалел, что сейчас не 1920-е, и писателей Андрея Синявского и Юлия Даниэля нельзя расстрелять. «Идеалам гуманизма» Шолохов предпочел солидарность с партией.

Как отреагировали на это академики в Швеции, неизвестно, но уже через пять лет они присудили Нобелевскую премию другому советскому писателю — Александру Солженицыну. Доподлинно известно, что до 1965 года Солженицына в числе номинантов на премию не было, а это значит, что решение 1970-го было во многом спонтанным. Как именно оно принималось, станет понятно в январе 2021-го, когда Шведская академия откроет архив за 1970 год.

Александр Поливанов

Стокгольм — Рига

Навигация

Рассылка

Подпишитесь на «Сигнал» — имейл-рассылку от создателей «Медузы».
Она помогает понимать новости и будет работать до тех пор, пока в России есть интернет.
Защита от спама reCAPTCHA. Конфиденциальность и условия использования.

ЗнанняЗа які відкриття дали Нобелівську премію і чому це важливо – пояснюють науковці

Цьогоріч Нобелівський комітет присудив премії у шести номінаціях, зокрема з літератури, яку 2018 року не вручали через скандал про сексуальні домагання. Премії отримали науковці у галузі фізики, хімії, медицини та економіки. Також оголосили лауреата премії миру. За досягнення в літературі відзнаку отримали два письменники. Українські науковці та експерти пояснили, чому дослідження Нобелівських лауреатів важливі для людства.

Нобелівська премія з фізики

Кому: Джиму Піблзу, Мішелю Майору і Дідьє Кело

За що: «за дослідження у галузі фізичної космології та відкриття екзопланети на орбіті навколо сонцеподібної зірки»

Іван Крячко

виконувач обов’язків завідувача лабораторії методологічного та інформаційного забезпечення освіти і науки астрономічної головної астрономічної обсерваторії НАН України

Мішель Майор і Дідьє Кело відкрили не найпершу екзопланету (планета, яка обертається навколо якоїсь зорі, але не нашого Сонця – ред.). Відкриття першої екзопланети здійснили 1992 року інші науковці, вона розташовувалася біля нейтронної зорі. Майор і Дідьє виявили планету біля зорі, яка схожа на Сонце. Припущення щодо існування планет біля інших зір з’явилося в астрономії давно, але астрономія – наука, а в науці діє принцип, за яким треба знайти докази своїм гіпотезам. Їх знайшли ці двоє науковців.

Тепер ми знаємо, що планетні системи є не лише біля Сонця. Раніше нам було важко вивчати нашу планетну систему, бо не було того, з чим можна її порівняти. Тепер астрономи можуть досліджувати, як виникали планети і біля Сонця, і біля інших зірок.

У 1965 році Арно Пензіас та Роберт Вілсон виявили випромінювання з космосу, коли налагоджували антену для супутникового зв’язку. Джим Піблз, [який отримав Нобелівську премію], був одним із трьох науковців, які пояснили, що це реліктове випромінювання, яке виникло після Великого вибуху.

Нобелівська премія з хімії

Кому: Джону Гуденфу, Стенлі Віттінгему та Акірі Йошино

За що: «за розробку літій-іонних акумуляторів»

Олександр Роїк

доктор хімічних наук, доцент кафедри фізичної хімії КНУ імені Шевченка

Літій-іонні акумулятори – це найбільш легке, найбільш економічно вигідне джерело енергії. Кожен з нас має такі акумулятори в телефоні, ноутбуці, павербанках. Звичайні батарейки можна використати раз, літієво-іонні акумулятори можна заряджати знову й знову.

Раніше використовували літієві акумулятори, які були вибухонебезпечними. Це становило проблему: траплялося, що в людей загоралися ноутбуки. Тому виникла потреба створити такі самі акумулятори, але безпечні. Тоді виготовили літієво-іонні акумулятори, які не мають у своєму складі металічного літію, а тільки сполуки літію. Науковці розробили теоретичне підґрунтя для того, щоб створити літій-іонні батареї.

З того часу ми користуємося цими акумуляторами. До слова, вони є і в електромобілях.

Людство досі не перейшло на електромобілі через дороговизну літій-іонних акумуляторів. За останнє десятиліття ціна на них зменшилася в рази. Проте ці батареї мають бути ще дешевшими, більш довговічними та запасати більше енергії.

Нобелівська премія з економіки

Кому: Абгіджіту Банерджі, Естер Дюфло та Майклу Кремеру

За що: за «експериментальний підхід до подолання бідності у світі»

Гліб Буряк

доцент Українсько-американського університету Конкордія, кандидат економічних наук

Ще 2011 року Financial Times назвали книгу Банерджі та Дюфло Poor Economics найкращою економічною книгою року. Тема полягає у дослідженні інституційної природи бідності. Описані принципи використовують уже понад 10 років і нарешті заслужили визнання Нобелівською премією. Автори пояснюють бідність трьома факторами, які заважають людям боротися з нею: інерцією, невіглаством і відсутністю інститутів.

Традиційний підхід до боротьби з бідністю полягає в інвестиціях: бідним людям дають більше грошей для того, щоб вони розвивалися і самі боролися зі скрутою. Виявляється, грошей недостатньо, тому що віддача від інвестицій абсолютно різна у розвинених країнах і в країнах, що розвиваються. Банерджі, Дюфло і Крамар досліджували інституційну природу бідності й побачили на прикладі африканських шкіл, що зміна поведінки людей є набагато ефективнішою, ніж засипання грошима.

Відомим є дослідження Крамара щодо шкіл Кенії. Виявляється, якщо вивести з організму дітей глисти, то діти починають вчитися набагато краще, ніж якщо їм замінити підручники на більш сучасні. В Африці багато грошей вкладали в боротьбу з ранньою дитячою смертністю, проте з’ясувалося, що дотримання правил гігієни, скажімо миття рук перед тим, як годувати немовля, працює набагато ефективніше, ніж купівля дорогих ліків проти діареї. Експериментальні підходи цих вчених базуються на тому, щоб шукати ті прості неефективності, зміна яких дає змогу суттєво поліпшити якість життя і зменшити бідність у регіонах.

Друге питання, яке вивчали Банерджі та Дюфло, – це пастка бідності. Ми знаємо, що інвестиції сьогодні коштують більше, ніж коштуватимуть завтра. Але людина, яка перебуває в пастці бідності, може інвестувати 10 доларів, а завтра отримати лише 9, тому що в її середовищі інвестиційна функція має обернений нахил. Тому треба створювати зовнішні інструменти, які допомагають витягувати людей із цієї пастки та дають змогу їм розвиватись. Такими інструментами є мікрофінансові інституції, фонди мікрозаощаджень, колективні фонди тощо.

Нобелівська премія миру

Кому: прем’єр-міністру Ефіопії Абій Ахмеду Алі

За що: «за зусилля зі встановлення миру та міжнародної кооперації, зокрема за його вирішальні зусилля з вирішення прикордонного конфлікту із сусідньою Еритреєю»

Олександр Мішин

кандидат політичних наук, співзасновник Центру дослідження Африки

Прем’єр-міністр Ефіопії Абій Ахмед належить до когорти нового покоління африканських лідерів, які вірять у те, що саме мир є найціннішим ресурсом для розвитку країни. Абій Ахмед був військовим, служив у розвідці, відвідував Руанду за рік після геноциду, тому він на власні очі бачив, якими руйнівними можуть бути конфлікти.

Очоливши уряд Ефіопії 2018 року, він почав внутрішні реформи, які пов’язані з поліпшенням дотримання прав людини та звільненням політичних в’язнів. Ще більш рішучою була його зовнішня політика. Влітку 2018-го Абій Ахмед запустив процес повного врегулювання «замороженого конфлікту» із сусідньою державою Еритрея. В період з 1952 по 1991 роки Еритрея перебувала у складі Ефіопії, але політика централізації, яку проводила ефіопська влада, не задовольняла еритрейців і вони вели 30-річну криваву війну за незалежність.

Уже виборовши свободу, Еритрея розпочала конфліктувати з усіма державами-сусідами щодо перегляду кордонів. Ефіопія не була винятком, бо еритрейці заблокували експорт ефіопських товарів через свої морські порти, що мало катастрофічні економічні наслідки для ефіопів, чия країна не мала виходу до моря. Ефіопія ініціювала прикордонну війну, у якій загинуло понад 100 тисяч людей. В Алжирі була підписана мирна угода щодо нормалізації відносин між двома країнами, але її не дотримувалися 18 років. Доки Абій Ахмед не заявив, що заради миру з Еритреєю готовий передати їй під контроль окуповане місто Бадме та запустити повноцінну реалізацію мирних угод. Ці сигнали позитивно сприйняв президент Еритреї Ісаяс Афеверкі, і дві країни після півстоліття конфронтації досягли довгоочікуваного миру.

Це є важливим кроком для усього світу з багатьох причин. По-перше, позитивно вирішили найдовший міждержавний конфлікт в Африці. Водночас це дуже важливо в рамках ініціативи ООН щодо завершення усіх збройних конфліктів на континенті до 2020 року. По-друге, крок Ефіопії щодо добровільного повернення окупованої території та звільнення заручників має вагоме значення для України, яка теж прагне, аби Росія повернула окупований Крим та звільнила всіх політв’язнів. По-третє, Абій залучений як посередник у процес мирних переговорів у Південному Судані, він брав активну участь у діалозі між військовими та демократичною опозицією в Судані щодо повернення країни до цивільного правління, сприяв гармонізації відносин між Еритреєю та Джибуті, а також між Кенією і Сомалі. А ще Нобелівська премія миру для Абія Ахмеда є певним авансом. Сьогодні назріває потужний конфлікт між Ефіопією та Єгиптом через води Нілу. Людство стоїть на порозі великої війни за воду на сході Африки, тому голові уряду Ефіопії шляхом вручення Нобелівської премії миру дали сигнал шукати інструменти уникнення цього руйнівного розвитку подій.

Нобелівська премія з медицини

Кому: Вільяму Кейліну, Ґреґґу Семенці та Пітеру Реткліффу

За що: «за дослідження того, як клітини реагують на наявність і відсутність кисню»

Віктор Досенко

генетик, патофізіолог, завідувач відділу Інституту фізіології імені О. Богомольця НАНУ

Вільям Кейлін, Ґреґґ Семенца та Пітер Реткліфф відкрили давній механізм, який учені шукали десятиліттями. Сонце, вода, кисень – три джерела життя, без яких настає смерть. Питання, як пережити, адаптуватися до зменшення кисню в атмосфері чи крові, є надзвичайно важливим. Лауреатам Нобелівської премії вдалося розшифрувати систему виявлення гіпоксії (патологічний стан, під час якого тканини та органи недостатньо насичуються киснем – ред.) в організмі та відповіді на неї.

Чому раніше комітет з Нобелівської премії не оцінив відкриття цього фундаментального універсального механізму, зрозуміло: чекали на користь для людства, на нові методи лікування захворювань. Я не сказав би, що дочекалися. Жоден препарат, що впливав би на систему «білків-антигіпоксистів» (білки, які з’являються в організмі при нестачі кисню – ред.), не застосовують у медичній практиці – дослідження ще тривають. Тобто оцінили передусім фундаментальне значення відкриття – воно дає розуміння.

Уже 17 років я кажу студентам, що без знання факторів, які реагують на зменшення кисню у крові, неможливо зрозуміти гіпоксію. Ці фактори мають працювати постійно, але сучасна лінива людина не вмикає систему адаптації до гіпоксії, адже веде малорухливий спосіб життя, уникає фізичного навантаження.

Ці відкриття, пов’язані з гіпоксією, дали змогу медикам проводити подальші дослідження.

Нобелівська премія з літератури

Кому: Ользі Токарчук (за 2018-й) та Петеру Гандке (за 2019-й)

За що: Токарчук – «за наративну уяву, яка з енциклопедичною пристрастю представляє перетинання меж як спосіб життя», Гандке – «за впливовий твір, який з мовною винахідливістю досліджував периферію і специфіку людського досвіду»

Юстина Добуш

Цьогоріч присуджували одночасно дві Нобелівські премії з літератури – за 2018 і 2019 роки. Обидва лауреати заслуговують на цю премію, але в чому особливість кожного з них?

Ольга Токарчук торік отримала Букерівську премію за своїх «Бігунів». Її талант полягає в майстерному вмінні розказати історію, яка відбувається десь на межі. А ще її стабільно не люблять польські націоналісти через здатність говорити на незручні для сучасної Польщі теми. Хоча найбільш важливою і доволі актуальною сьогодні могла би бути її книга «Веди свій плуг понад кістками мертвих» 2009 року. В цьому детективному романі Ольга робить дві важливі речі: по-перше, головною героїнею є жінка похилого віку (що трапляється не так часто в нашому світі з «культом молодості»), а по-друге, виносить на поверхню тему екоактивізму, зокрема рух за захист тварин, який може дійти до крайності, коли забуваєш, що мета не виправдовує засоби. Тому тут окрема рекомендація усім зацікавленим такою тематикою, а також фанатам і хейтерам Ґрети Тунберґ. Сам Нобелівський комітет відзначив і 1000-сторінковий роман Токарчук «Книги Якубові» 2014-го, в якому авторка пише про євреїв VIII століття і їхнього месію Якоба.

Пітер Гандке – давній претендент на Нобелівську премію, за нього вболівали ще у 90-х, поки він не забруднив репутацію власними політичними вподобаннями. Американський ПЕН та Славой Жижек вже встигли засудити і зневажити присудження йому премії, оскільки Гандке відомий своєю підтримкою Слободана Мілошевича (Слободан Мілошевич – ключова фігура конфліктів, що сталися після розпаду Югославії на початку 1990-х років – ред.) та запереченням геноциду боснійських мусульман у 1995-му.

Але все ж – і на щастя – цей письменник, без сумніву, гідний Нобелівської премії з літератури за свою по-австрійськи химерну здібність гратися з мовою та привабливе конструювання меланхолійного світу навколо нас. Українською перекладена лише його «Жінка-шульга», але всі, напевно, чули і бачили незабутню стрічку «Небо над Берліном» режисера Віма Вендерса, зняту за сценарієм Гандке. Для мене нині знову актуальною видається його повість і знятий за нею фільм «Страх воротаря перед одинадцятиметровим», в якому головний герой моментами нагадує нового «Джокера» з Гоакіном Феніксом, адже є таким самим нецікавим соціуму, так само необдумано вчиняє злочин і загалом належить до тієї ж групи людей «на межі». Оскільки Пітер Гандке геніальний не тільки в літературі, а й у кінематографі та драматургії, наважуся порекомендувати ще його фільм «Хибний рух» (знову в співпраці з Вендерсом), у ньому яскраво показано і відчутно міфічність і меланхолійність, які автор втілює і в своїх книгах.

Ілюстрації: nobelprize