§ 15. Велика Британія у вікторіанську добу
• Назвіть переваги й недоліки парламентської реформи 1832 р.
• Як соціальні зміни в англійському суспільстві пов’язані з технологічними революціями?
1. Внутрішня політика консервативних і ліберальних урядів
Друга половина XIX — початок XX ст. — період, коли Великою Британією правила королева Вікторія з Ганноверської династії — одна з найяскравіших постатей світової історії.
Вікторія (1819-1901) — королева Великої Британії (1837-1901). Її 64-річне правління назвали «вікторіанською добою», «золотим віком» в історії країни. Королева Вікторія зміцнила монархічну владу, яка в першій третині XIX ст. перебувала в кризовому стані.
У середині XIX ст. в Англії остаточно сформувалася двопартійна система. Країною почергово правили дві великі партії консервативна (колишні торі) і ліберальна (колишні віги). Роль уряду й прем’єр-міністра посилилася, а права монарха й палати лордів були ще більше обмежені. З початку XX ст. вирішальне слово при прийнятті законів належало палаті громад, а члени палати лордів могли лише зволікати із затвердженням законопроектів, однак не могли їх відхилити.
Демократизація суспільно-політичного життя в країні відбувалася під тиском промислової й фінансової еліт, представники яких походили із середнього класу й «низів» і мали демократичний світогляд. Володіючи значними капіталами, вони були впливовими й поважними членами британського суспільства.
Соціальне походження британських сталевих магнатів (1865)
На початку 1868 р. до влади прийшли консерватори, лідером яких упродовж багатьох років був Бенджамін Дізраелі. Консерватори перебували при владі з перервами з 1868 до 1905 р.
Бенджамін Дізраелі (1804-1881) — британський державний і політичний діяч, письменник. Обіймав посаду міністра фінансів у трьох урядах. У 1868, 1874— 1880 рр. — прем’єр-міністр. У 1880 р. після програшу на виборах подав у відставку. За великі заслуги отримав титул лорда. Після його смерті прихильники заснували «Лігу проліска» (пролісок — улюблена квітка Дізраелі), що пропагувала ідеї консервативної партії.
Кабінет Б. Дізраелі запроваджував будівництво нового житла, збільшення заробітної плати, скорочення робочого дня, поліпшення умов роботи на фабриках, розвиток системи охорони здоров’я. Також він провів кілька законів в інтересах тред-юніонів.
З ініціативи Б. Дізраелі, який тоді обіймав посаду міністра фінансів, ще в 1867 р. була проведена друга парламентська реформа. Право голосу отримали всі чоловіки в містах, які мали власні будинки або знімали окремі квартири. Отже, виборчі права отримав середній клас і кваліфіковані, високооплачувані робітники. Унаслідок реформи кількість виборців зросла з 660 тис. (після реформи 1832 р.) до 2 млн осіб.
У грудні 1868 р. до влади прийшли ліберали, а їхній лідер Вільям Гладстон став прем’єр-міністром.
Вільям Гладстон (1809-1898) — британський державний діяч. Народився в Ліверпулі. Здобув освіту в Оксфордському університеті, де вивчав релігії та античних авторів. Був членом парламенту від партії торі. У складі різних урядів був міністром торгівлі, міністром колоній і міністром фінансів. У 1860-х роках став одним з лідерів Ліберальної партії. Чотири рази був призначений прем’єр-міністром Великої Британії (1868-1874, 1880-1885,1886,1892-1894).
У цей період були ухвалені: закон про відокремлення англіканської церкви від держави в Ірландії; земельний акт 1870 р., який надав певні гарантії ірландським фермерам-орендарям; закон про освіту, що запровадив обов’язкову освіту та систему початкових шкіл; закон про скасування продажу посад в армії; закон про введення процедури таємного голосування на виборах до парламенту; закон про надання тред-юніонам юридичних прав; реформа системи судових органів.
У середині 1870-х років ліберали зазнали поразки на виборах, і В. Гладстон пішов з посади лідера партії. Він знову став прем’єр-міністром у 1880 р. За його другого прем’єрства були прийняті ірландський земельний акт (1881) і закон про третю парламентську реформу (1885). Також у другий термін прем’єрства Гладстона вибухнула криза в сільському господарстві й торгівлі. Дешеві продукти харчування з Америки розоряли британських фермерів; підвищення тарифів обмежувало британський експорт і спричинило безробіття й заворушення.
Під тиском ірландського національно-визвольного руху В. Гладстон двічі вносив на розгляд парламенту білль про гомруль, який двічі був парламентом відхилений.
Лідер радикального крила ліберальної партії Девід Ллойд Джордж також провів важливі соціальні реформи. Зокрема, з його ініціативи парламент заборонив промисловцям висувати тред-юніонам претензії щодо збитків від страйків; був прийнятий закон про відшкодування робітникам у разі нещасних випадків на виробництві; запроваджено 8-годиний робочий день для гірників і пенсії для робітників, які досягай 70-річного віку. В Англії було законодавчо встановлено мінімальну заробітну плату й запроваджено державне соціаль-
Гомруль (від англ. Home Rule — самоврядування) — програма автономії Ірландії в межах Британської імперії. Рух за гомруль був підтриманий ірландським народом. Соціальні реформи — перетворення, нововведення, зміни в соціальному житті без зміни основ соціально-політичної структури та суспільного ладу.
Девід Ллойд Джордж (1863-1945) — британський державний діяч. Народився в Манчестері в родині директора школи. У 1890 р. був обраний депутатом від лібералів. У період англо-бурської війни 1899-1902 рр. різко засудив імперіалістичну політику своєї батьківщини. Обіймав посади міністра торгівлі та міністра фінансів. У 1916-1922 рр. був прем’єр-міністром.
не страхування на випадок хвороби, каліцтва й безробіття. Як міністр фінансів Д. Ллойд Джордж представив у 1909 р. знаменитий «народний» бюджет, який установлював підвищені податки на предмети розкоші, доходи й необроблювані землі лендлордів. Після того як консерватори й палата лордів заблокували його прийняття, за наполяганням Ллойд Джорджа був ухвалений закон, який обмежив повноваження палати лордів, позбавивши її права втручатися в бюджетні справи. Ллойд Джордж також виступав за надання виборчих прав жінкам, намагався розширити автономію Ірландії.
2. Втрата Англією промислової першості
В останній третині XIX — на початку XX ст. найрозвиненішими країнами у світі були Велика Британія та Сполучені Штати Америки.
До 1900 р. Велика Британія ще користувалася плодами ранньої індустріалізації, адже на той час, крім неї, лише США, Бельгія й Німеччина були повністю індустріалізованими.
• Проаналізуйте діаграми, які показують відсоток національного доходу в Британії, отриманий від різних видів економічної діяльності. Дайте відповіді на запитання.
1. На які зміни в економічній діяльності в епоху індустріальної революції у Великій Британії вказують показники діаграм?
2. Які види економічної діяльності були найприбутковішими в 1688 р.? Які види — у 1910 р.?
3. Національний дохід від яких видів діяльності зменшився найбільше між 1688 р. і 1910 р.? Які види господарської діяльності дали найбільше зростання цього відсотка між 1688 р. і 1910 р.?
4. Як індустріалізація вплинула на економічну діяльність у Великій Британії?
Національний дохід Великої Британії
Проте на початку XX ст. темпи економічного розвитку Великої Британії уповільнилися. Період її домінування у світі закінчувався. Поки Англія залишалася провідною індустріальною державою, вона могла продавати свою продукцію по всій Європі. Та згодом індустріальна революція відбулася в інших країнах, які також досягли високого рівня розвитку економіки. Отже, постала потреба пошуку нових ринків сировини для заводів і фабрик, для збуту промислових товарів та отримання дешевої робочої сили. Економічно потужні США й особливо Німеччина не тільки перестали залежати від британських товарів, а й почали конкурувати з ними на іноземних ринках і навіть у колоніях Британської імперії. Промисловість Англії продовжувала зростати, однак через застаріле обладнання на заводах за декількома найважливішими показниками промислового розвитку країна почала відставати не тільки від США, а й від Німеччини.
• Проаналізуйте діаграми. Наскільки змінилася питома вага у світовому промисловому виробництві Британії, яка ще донедавна мала статус «майстерні світу»?
Частка Великої Британії у світовому промисловому виробництві
За обсягом виплавлення сталі Велику Британію обігнали Німеччина й США, за виробництвом чавуну, видобутком кам’яного вугілля — США. Завдяки досконалішому технічному обладнанню та підвищенню продуктивності праці американські й німецькі товари коштували дешевше за англійські, а тому продавалися швидше й у більшій кількості.
У сільському господарстві Великої Британії переважали дрібні господарства, хоча зберігалося й велике землеволодіння (особливо в Ірландії). Британія вже не могла задовольнити потреби свого населення й мусила значну частину продуктів і сільськогосподарської сировини купувати в інших країн. Аби зберегти першість в індустріалізації, англійці навіть прийняли закони, які забороняли передавання технологій і відтік кваліфікованих робітників за кордон. Проте ці заходи не принесли очікуваного результату. Індустріалізація поширилася в інших європейських країнах, зокрема Бельгії, Франції й Німеччині, а також США. До середини XIX ст. вона охопила всю Західну Європу й північно-східні штати Америки. До початку XX ст. Британія поступилася лідерством, і провідною індустріальною країною світу стали США. Проте вона залишалася фінансовим центром світу, найбільшою морською й колоніальною державою. У політичному житті країни повноваження монархів і надалі обмежувалися на користь парламенту.
3. Посилення колоніальної експансії
Розширення Британської колоніальної імперії, характерне для другої половини XIX ст., продовжилося наприкінці XIX — на початку XX ст.
У Північній Африці Британія окупувала Єгипет, установила свій контроль над Суданом. У Південній Африці англійці прагнули захопити республіки Трансвааль та Оранжеву, засновані нащадками голландських переселенців — бурами. У результаті англо-бурської війни 1899-1902 рр., у якій чвертьмільйонна британська армія здобула перемогу, бурські республіки стали британськими колоніями. В Азії Англія окупувала Верхню Бірму, Малайський півострів, зміцнила свої позиції в Китаї. Війни англійців супроводжувалися репресіями проти місцевих жителів, які чинили опір колонізаторам.
• Як, на Вашу думку, до аргументів економіста поставився б пересічний британець, а як — корінний мешканець колоній?
«Британські колоніалісти так пояснювали необхідність створення нових колоній (1902): “Ми повинні мати ринки для збільшення нашого виробництва, мати куди вивозити наш капітал і де застосувати енергію й заповзятливість нашого надлишкового населення. Таке розширення — життєва потреба великих країн з виробництвом, що зростає. Коли значна частина нашого міського населення зайнята виробництвом і торгівлею, воно залежить від поставок сировини й продовольства з інших країн. Щоб купувати й оплачувати ці товари, ми повинні продавати за кордоном свої. Протягом першої третини XIX ст. ми могли легко це робити за рахунок розширення торгівлі з континентальними націями та нашими колоніями, оскільки вони були далеко позаду нас за якістю й кількістю товарів.
. Після 1870 р. нашій промисловості й торгівлі почали перешкоджати інші країни, особливо Німеччина, Сполучені Штати та Бельгія, які швидко розвивалися. Уторгнення цих країн на наші старі ринки, навіть на наш внутрішній ринок, змушувало нас негайно шукати нові. Вони були в раніше невідомих країнах (переважно в тропіках), де існував великий попит на товари, які наші виробники й торговці могли запропонувати”».
Джон Гобсон, англійський економіст (Hobson J. Imperialism. — London: Allen and Unwin, 1948. — P. 77-78)
На початку XX ст. Британська імперія (так з 1870-х років називалася Велика Британія разом з колоніями) займала територію 35 млн км 2 з населенням понад 400 млн осіб, тобто п’ята частина суходолу та чверть населення світу. Характеризуючи масштаби Британської імперії, шотландський письменник Дж. Вілсон сказав, що над нею «ніколи не заходить сонце». Маючи перевагу над іншими країнами на морі, Велика Британія взяла на себе роль світового поліцейського (Pax Britannica). Експлуатація колоній забезпечувала імперії значні прибутки, що дало роботодавцям змогу підвищувати заробітну плату найманим працівникам, аби ослабити політичне напруження.
З іншого боку, посилення британського експансіонізму робило неминучим зіткнення з іншими країнами, які також прагнули нових колоніальних надбань. Найсерйознішим супротивником англійців стала Німеччина. Це підштовхнуло англійський уряд до підписання союзницьких договорів з Францією та Росією.
1867 р. — друга парламентська реформа у Великій Британії.
Експансіонізм — зовнішня політика держави, спрямована на поширення сфери свого впливу на інші країни. Здійснюється як економічними методами, такі шляхом дипломатичного тиску, збройної агресії.
1. Охарактеризуйте реформи, які здійснили уряди консерваторів.
2. Які найбільші перетворення відбулися в Англії за правління лібералів?
3. Що спільного Ви вбачаєте у внутрішній політиці двох провідних британських партій: консервативної та ліберальної?
4. У чому полягали причини втрати Англією промислової першості у світі? У чому це виявлялося?
5. Покажіть на історичній карті другого форзаца підручника кордони Британської імперії на початку XX ст.
6. Яку мету переслідувало посилення колоніальної експансії Великої Британії?
7. Ініціатору британської колоніальної експансії в Південну Африку С. Родсу приписують таке висловлювання: «Якщо ви не хочете громадянської війни, ви мусите стати імперіалістами». Як Ви думаєте, що мав на увазі впливовий британський і південноафриканський підприємець і політик?
Чому називають вікторіанської доби
Вікторіанська Британія — період правління королеви Вікторії на англійському престолі, яке тривало з 1837 р. по 1901 р. Цей період ще називають “вікторіанською добою” або “вікторіанським століттям”.
Ідеальний партнер для парламентського правління — королева Вікторія. Вона була тією силою, що забезпечувала у Великій Британії стабільність.
Вікторія — остання королева з Ганноверської династії (Ганноверська династія правила у Великій Британії 123 роки). За правління Вікторії Велика Британія вийшла в число передових країн світу, де в одній із перших завершилася промислова революція. Королева Вікторія суворо дотримувалася всіх законів, що регламентували діяльність парламенту. За правління королеви Вікторії було юридично закріплено парламентську двопартійну систему.
Велика Британія — “майстерня світу”
50—60-ті pp. XIX ст. — початок “золотої доби” економічного і політичного розвитку Великої Британії. У цей час у неї не було жодного серйозного супротивника у світі. Велика Британія стала “майстернею світу”, “світовим банкіром”, “світовим перевізником”. Капіталістична Велика Британія була повновласним господарем на світовому ринку промислових товарів, які відрізнялися високою якістю і порівняно низькими цінами. Вони були кращими й дешевшими, ніж вироби інших країн.
Велика Британія перетворилася на. велику всесвітню майстерню, яка переробляла не лише свою сировину, а й сировину, яку вивозили з інших країн. Вона не мала серйозних суперників у промисловості й у торгівлі.
Звідси й пояснення поняття: Велика Британія — “майстерня світу”.
Передумови перетворення Великої Британії на “майстерню світу”
• Завершення промислового перевороту.
• Система протекціонізму, що діяла в Англії.
• Серія війн, що велися заради англійського торгового капіталу.
1. Швидкими темпами розвивалася важка промисловість, яка була основою переозброєння на базі найновіших досягнень науки і техніки всієї промисловості.
2. Населення Великої Британії у 50-60-х роках XIX ст. становило менше ніж 3% населення світу, але вона давала половину світових обсягів чавуну, кам’яного вугілля, бавовняних тканин та багатьох інших товарів.
3. Виплавлення чавуну, видобуток кам’яного вугілля Великої Британії постійно зростали.
Видобуток кам’яного вугілля
4. У Великій Британії були найбільші підприємства у світі, де працювало по 10 тис. робітників та більше.
5. Зростала загальна кількість підприємств.
6. Велика Британія була єдиною у світі країною, де 1851 р. міське населення становило 50%.
7. Велика Британія посідала перше місце у світовій торгівлі. Вона вивозила стільки товарів, скільки Франція, Німеччина, Італія і США разом узяті.
Частка країн у світовій торгівлі
8. Складником торговельно-промислової першості Великої Британії була її морська могутність. Половина світового тоннажу торгових суден була англійською.
У 1865 р. тоннаж парових суден перевищив тоннаж парусників.
9. Паровий торговий флот забезпечував перевезення англійських товарів, а також перевозив товари інших країн, що давало судновласникам величезні прибутки.
Велику Британію в середині XIX ст., як і Голландію у XVII ст., називали “світовим перевізником”.
10. У середині XIX ст. було побудовано найбільший у світі корабель „Великий східний”. Він міг плисти в Індію і назад на своєму вугіллі, маючи на борту 4400 пасажирів.
11. Вироби Великої Британії вивозили до різних країн світу, які, своєю чергою, постачали Великій Британії сировину і продукти харчування.
1. У Великій Британії промислова революція відбулася раніше, ніж в інших країнах світу.
2. Вона була оснащена найкращими у світі машинами та устаткуванням:
• механічними верстатами для обробки металу;
3. Чимало товарів виробляли тільки у Великій Британії, їх не мала жодна країна світу:
4. У Великій Британії завдяки використанню машин продуктивність праці на той час була найвищою у світі.
5. Велика Британія не мала серйозних конкурентів на світовому ринку.
6. Машини та устаткування в той час вивозилися тільки з Великої Британії.
7. Володіння колоніальною імперією — одна з умов промислової й торгової переваги у світі.
8. Стабільність грошової одиниці — англійського фунта стерлінга.
• Становище Великої Британії як “майстерні світу” забезпечувало англійській буржуазії величезні прибутки.
• Велика Британія стала найбагатшою і наймогутнішою державою у світі.
• Англійські підприємці першими у світі почали вивозити за кордон не лише товари, а й капітали, будуючи там підприємства, залізниці, засновуючи банки.
50 -60-ті роки XIX ст. Період утвердження у Великій Британії принципів лібералізму.
Лібералізм — суспільно-політична течія, яка об’єднує прихильників парламентського ладу, політичних прав і свобод, демократизації суспільства, приватного підприємництва.
У 50—60-х роках XIX ст. Велика Британія була найдемократичнішою країною в Європі, в якій утвердилися принципи лібералізму. В жодній країні не було таких особистих свобод, свободи вільної торгівлі і підприємництва, свободи зборів і преси. Велика Британія слугувала притулком для політичних емігрантів.
Лібералізм розвивався в двох паралельних напрямах.
1. Політичний лібералізм, який обстоював:
• індивідуальні свободи і права, які треба обмежувати лише тоді, коли вони зазіхають на права інших людей;
• невелику кількість поліцейських сил;
• невеликий бюрократичний управлінський апарат;
• надання політичного захисту емігрантам з інших країн;
• реформаторський курс розвитку;
• місцеве самоврядування, а не централізацію влади.
2. Економічний лібералізм, який ґрунтувався на:
• недоторканності приватної власності;
• концепції вільної торгівлі;
• політиці невтручання держави в економічне життя країни;
• ліквідації всяких обмежень для торговельної та промислової діяльності;
• розвиткові вільної конкуренції;
• ліквідації економічних бар’єрів всередині країни і між країнами.
Ідеологами британського лібералізму були Р. Кобден і Д. Брайт, які розробили теорії ліберального розвитку країни. Вони вважали, що:
• “свобода торгівлі і підприємництва” забезпечує безперешкодний контроль за всіма торговими операціями;
• “свобода конкуренції” сприяє заохоченню нових галузей у промисловості, безперешкодний пошук нових ринків збуту своїх товарів;
• перемога над конкурентами за рахунок промислово-економічних переваг;
• особистість повинна бути звільнена від усіх перешкод;
• держава не повинна втручатися в діяльність приватного підприємця.
У 50—60-х роках XIX ст. у країні панували землевласники і грошова буржуазія, які управляли країною без промислової буржуазії, очолювали обидві головні політичні партії — торі (консерваторів) і віги (лібералів). Згодом все більшу роль почала відігравати промислова буржуазія.
У середині XIX ст. остаточно визначилася двопартійна система. Цей період став „золотою добою” англійського парламентаризму, бо парламент відігравав роль центру державного життя. Між консервативною і ліберальною партією не було істотних відмінностей, але постійно точилася боротьба за владу.
Ліберальна партія домагалася проведення реформ.
Консервативна партія намагалася нічого не змінювати, дотримуватися старих традицій. Обидві партії захищали чинний лад та основи демократії, прагнули не допустити можливості повторення якогось політичного руху робітників, подібного до чартизму.
Найвизначнішим політиком у рядах консервативної партії був Бенджамін Дізраелі, а ліберальної партії — Генрі Пальмерстон і Гладстон.
За 20 років (1850—1870 pp.) торі (консерватори) формували кабінети влади лише три роки. Інші 17 років влада була в руках вігів (лібералів). Ліберальну партію протягом 36 років очолювали видатні державні діячі Г. Пальмерстон і Дж. Рассел, які, проявляючи гнучкість, своєчасно робили поступки широким верствам населення. Проте віги вперто опиралися подальшому розширенню виборчих прав після реформи 1832 p., не бажали проведення нових демократичних перетворень.
Основним змістом зовнішньополітичних дій усіх англійських урядів було забезпечення інтересів та захист англійського капіталу.
У XIX ст. Велика Британія являла собою конституційну монархію з двопалатним парламентом, в якому головну роль відігравала нижня палата (палата громад). Широкі повноваження в управлінні країною мав уряд на чолі з прем’єр- міністром, якого призначали тільки з представника партії, яка перемогла на виборах.
1. На той час Велика Британія була найдемократичнішою державою в Європі, в якій утвердилися принципи лібералізму.
2. У жодній країні не було таких особистих свобод, свободи вільної торгівлі й підприємництва, свободи зборів і преси. Велика Британія слугувала притулком для політичних емігрантів.
3. Робітників, фермерів, наймитів у парламенті ніхто не представляв.
4. У політичному житті Велику Британію відрізняло те, що не було численного бюрократичного апарату.
5. Роль держави було зведено до підтримання правопорядку, законності, забезпечення оборони, ведення зовнішньої політики, збору податків та сприяння торгівлі.
Політичний лад Великої Британії в середині XIX ст.
Велика Британія залишалася парламентською монархією.
Друга парламентська реформа
Причини парламентської реформи
1. У 50—60-х роках XIX ст. в країні значні позиції посідали землевласники та велика грошова буржуазія, які:
• мали більшість місць у парламенті;
• мали більшість місць в уряді.
2. Робітники, фермери, орендатори, наймити в парламенті не були представлені.
3. Промислово-торгова буржуазія мала небагато місць у парламенті.
Автором законопроекту нової виборчої системи став уряд консерваторів Б. Дізраелі, який запропонував цей законопроект палаті громад. Після обговорення 15 серпня 1867 р. парламент прийняв закон про виборчу систему.
Суть парламентської реформи 1867 р.
• У містах виборче право надавалося всім власникам і орендарям будинків, які сплачували не менше ніж 10 фунтів стерлінгів на рік.
• У сільській місцевості виборче право одержували ті, хто мав прибуток від власності або спадкової оренди не менше ніж 5 фунтів стерлінгів на рік.
• Представництво в парламенті втратили 46 “гнилих містечок”, які ще залишалися після реформи 1832 р.
• Місця в парламенті, що звільнялися, віддавали великим містам: Манчестер, Лондон, Ліверпуль, Бірмінгем та інші.
• Скоротилася кількість представників у парламенті від невеликих міст і збільшилася — від великих, щоб покінчити з підкупом голосів виборців у малих містах і надати додаткові місця в парламенті промисловій і фінансовій буржуазії великих міст.
• Політичні права були надані лише чоловікам.
1. Чисельність виборців зросла з 1 млн 400 тис. (1832 р.) до 2 млн 450 тис.
2. Виборче право дістали дрібна буржуазія і верхівка робітничого класу.
3. Нижчі верстви населення як і раніше були позбавлені виборчих прав.
4. Реформа свідчила про дальший розвиток демократичних традицій у Великій Британії.
5. Дедалі більшу роль у парламенті починає відігравати промислово-торгова буржуазія.
6. Загальне виборче право для всіх громадян ще не було впроваджено в життя.
2 липня 1800 р. Підписано Акт про унію Великої Британії з Ірландією, за яким ірландський парламент було ліквідовано. Ірландії надано право надсилати 100 депутатів в англійську палату громад і 32 — у палату лордів. Унія скасувала протекційні мита для Ірландії, що призвело до повного занепаду ірландської промисловості.
Велика Британія проводила в Ірландії колоніальну політику.
До 1829 р. ірландцям-католикам не дозволялося купувати землю, а землевласники встановлювали на землю велику орендну плату.
Протягом XIX ст. Ірландія боролася за свою незалежність. Ірландці ні на мить не припиняли політичної боротьби. В ірландських селах велася невпинна боротьба між землевласниками, яких підтримував уряд, та бунтівними орендарями.
3 1845 р. по 1849 р. Ірландія зазнала одного з найтяжчих у Європі природних лих — картопляної хвороби, внаслідок чого в країні розпочався голод, що став причиною мільйонів смертей і змусив ще 1 млн населення емігрувати. Населення острова зменшилося на одну третину. Щоб якось зарадити тяжкому становищу, в 1849 р. Ірландію відвідали королева Вікторія та принц Альберт.
Зовнішня політика Великої Британії
Провідником англійської зовнішньої політики був Генрі Пальмерстон (1784—1865).
Упродовж 20 років він був членом уряду країни, 10 із яких — прем’єр-міністром.
Головна мета зовнішньої політики Великої Британії:
• збереження та укріплення економічної й політичної могутності держави;
• збереження рівноваги в Європі, протидіючи зміцненню позицій то Франції, то Росії;
• зміцнення панування над колоніями й розширення своїх заморських володінь;
• забезпечення інтересів та захист англійського капіталу.
За умов швидкого розвитку молодих капіталістичних країн (Німеччини, США) від середини 70-х років Велика Британія почала поступово втрачати свою монополію на світовому ринку. Утім вона продовжувала підтримувати своє економічне благополуччя завдяки колоніальним володінням, які забезпечували англійським підприємцям високі прибутки за рахунок дешевої сировини, широкого гарантованого ринку збуту товарів і вивезення капіталу.
Велика Британія вела безперервні колоніальні загарбання, які призвели до створення у середині XIX ст. величезної Британської колоніальної імперії, де “ніколи не заходить сонце”. Її колоніальні володіння знаходилися у Європі, Азії, Австралії, Новій Зеландії, Америці, Близькому і Середньому Сході, Східній та Південній Африці. В боротьбі за колонії загострилися суперечності з Німеччиною, Францією, Росією та іншими провідними державами. В основі зовнішньої політики Великої Британії лежав принцип “поділяй і пануй”.
Наявність величезної колоніальної імперії, могутнього флоту, міцного становища на міжнародній арені сприяла великим можливостям переміщення англійського капіталу в колоніях та у світі. За експортом капіталів Велика Британія посідала перше місце у світі.
1. Колонії з численним корінним населенням.
2. Переселенські колонії (Канада, Австралія).
3. Змішані колонії, де збереглася частина місцевого населення та було багато переселенців (Нова Зеландія).
У другій половині XIX ст. Велика Британія вела активну колоніальну політику:
• в Австралію і Африку вивозили більшу частину англійського одягу і взуття;
• в Індію — половину текстильних виробів;
• колонії залишалися головними постачальниками продовольства і сировини в метрополію:
— бавовна надходила з Єгипту та Індії;
— мідь — з Південної Африки та Австралії;
— кольорові метали — з Малайї;
Велика Британія вкладала в колоніальні володіння капітал. За період з 1865 р. по 1894 р. Велика Британія вклала в колоніальні країни близько 500 млн фунтів стерлінгів для використання у будівництві залізниць, видобутку корисних копалин, утриманні збройних сил тощо.
1. Участь Великої Британії у Кримській війні (1854— 1856 рр.)
Велика Британія в союзі з Францією та Сардинським королівством виступила проти Росії на боці Туреччини.
2. Велика Британія виступила на боці Італії в її боротьбі проти Франції.
3. У роки громадянської війни у США (1861—1865 pp.) уряд Великої Британії підтримував рабовласницькі штати, що постачали для Великої Британії бавовну.
4. У 50 —60-ті роки XIX ст. тривали грабіжницькі колоніальні війни Великої Британії:
• 1840—1842 pp., 1856—1860 pp. — “опіумні” війни з Китаєм.
• Велика Британія домоглася права збувати в Китаї опіум.
• 1862 р. Велика Британія напала на Японію, вимагаючи встановлення торгових відносин Японії з Великою Британією.
• 1868 р. Англійські війська вторглися в Ефіопію у відповідь на рішення ефіопських властей про сплату торгового мита англійськими купцями за ввезення їхніх товарів в Ефіопію.
1. У другій половині XIX ст. Велика Британія проводила зовнішню політику в інтересах промислової буржуазії, спрямовану на зміцнення її позицій.
2. Зовнішня політика Великої Британії мала колоніальний характер.
3. Територія метрополії була у 140 разів менша за територію 57 колоній із населенням 500 млн осіб.
4. Англійське колоніальне гноблення викликало опір поневолених народів, який не припинявся в Індії, Ірландії, Афганістані, Південній Африці та на інших територіях.
(вікторіанська доба)
У руслі нового річища. В історії англійської культури період 1837—1901 рр. називають вікторіанською добою (на честь королеви Вікторії, яка тоді правила). Англійська література тієї епохи вирізняється одночасним співіснуванням різноманітних стилів і шкіл, але всі вони (навіть протилежні за естетикою) зберігають певні риси, що свідчить про їхню належність одному часові.
Культурна ситуація, завдяки якій створилася ця духовна єдність, склалася внаслідок економічних, політичних, соціальних, етичних чинників. Як і в інших розвинених країнах Заходу, у Великобританії то був час індустріальної революції і гострих соціальних конфліктів. Багато з того, що ми знаємо тепер як досягнення британської парламентської демократії, почало з’являтися саме за вікторіанської доби: поширюються ідеї лібералізму, збільшується кількість членів у Палаті Громад, близько 60 % чоловіків отримують право голосувати. І, мабуть, найбільшою та одночасно найсуперечливішою перемогою тих часів була колоніальна імперія: Великобританія приєднала до себе нові землі в Африці й Азії і перетворилась на одну з наймогутніших держав світу. Одне слово, то були роки високого напруження всіх сил, безупинного руху вперед, успіху і боротьби.
Оцінки вікторіанської доби упродовж XX ст. постійно змінювались. Протягом 1910—1930-х рр., за часів розквіту модернізму, було модно виставляти вікторіанців обмеженими, пуританськими, абсурдними істотами, що перебувають у полоні численних табу і моральних забобонів. Але потроху такий упереджений підхід поступився місцем збалансованому ставленню до вікторіанського мистецтва та літератури, і тепер ми спроможні об’єктивно оцінити їх у контексті їхньої епохи.
Вікторіанство як світогляд. Головна риса вікторіанства — «поважність». У царині літератури це означає, що вікторіанський письменник мусив уникати крайнощів романтизму, наприклад, тримати форму під більшим контролем розуму. У повсякденному житті це змушувало людину зосередитися насамперед на суто практичних питаннях кар’єри.
Багато вікторіанців, здебільшого представників середніх класів, сповідувало суворий пуританський моральний кодекс. Його найважливіші принципи було запозичено зі Старого Завіту з його суворим караючим Богом. З іншого боку, цей кодекс якнайкраще відповідав завданням комерційної діяльності, для якої потрібні тверезість (як у прямому, так і в переносному значенні цього слова), здатність невтомно працювати, вміння відмовлятися від розваг та втіх. Поважність і пуританство вікторіанської доби передусім позначалися на сім’ї, яка була закритим середовищем, де лицемірно уникали згадки про сексуальні та інші заборонені теми. Жінки майже не мали політичних та економічних прав, не могли отримати належної освіти, змушені були терпіти обмеження на побутовому рівні. Це, до речі, пояснює появу фемінізму (організованого руху на захист прав жінок) протягом останніх десятиліть XIX ст. Атмосфера в навчальних закладах була задушливою і похмурою. Фізичні покарання залишались звичною практикою «виховання».
Хоча «поважність» – домінуючий принцип, який регулює ставлення вікторіанців до світу, не варто перебільшувати його значення. Ми знаємо великих письменників цієї доби (Ш. та Е. Бронте, Ч. Діккенса, В.М. Теккерея та ін.), які дуже добре бачили вади свого часу і його віддаленість від офіційно проголошених принципів. По-друге, всупереч пуританству, ми можемо насолоджуватись, мабуть, найкращими зі створених англійською мовою зразками гумору та сатири. Вік, що подарував світові таких геніїв сміху, як Ч. Діккенс і В.М. Теккерей, творців нонсенсів Е. Ліра і Льюїса Керролла, навряд чи слушно уявляти собі тільки як серйозний і урочистий.
Періодизація вікторіанської доби. Вікторіанська доба поділяється на три періоди. Ранній вікторіанський період (1830—1848) називають «часом неспокою», коли жорстока експлуатація робітників та жахливі умови життя спонукали їх боротись за власні права. Багато англійських письменників, таких як Е. Гаскелл і Ч. Діккенс, приділяли увагу цим проблемам. Середній вікторіанський період (1848—1870) вирізняється відносним матеріальним процвітанням. Незважаючи на численні труднощі, промисловість і сільське господарство швидко розвивались і умови робітників повільно поліпшувалися. Другою характерною ознакою цього періоду був конфлікт між наукою та релігією. Він, звичайно, виник ще раніше, але у 1850—1870-х рр. набув особливої сили. Такі вчені, як Т. Г. Хакслі і Ч. Дарвін, заволоділи думками сучасників. Вони критикували релігійні тексти і доктрини з погляду еволюційної теорії, що підривало традиційну віру в Бога. Їхнім опонентом виступив кардинал Д.Г. Ньюмен, провідний діяч так званого «оксфордського руху», який докладав великих зусиль, щоб оновити теологію. Пізній вікторіанський період (1870—1901) характеризується як час стабільності і спокою, як доба вечірок і заміських уїк-ендів. Але це також і роки занепаду вікторіанства. По-перше, «Ірландське питання» (боротьба ірландців за незалежність від Великобританії) у 1880-і рр. перетворилось на серйозну проблему для англійського суспільства. По-друге, чималого поширення набули різні варіанти соціалістичних теорій, скажімо марксизм. По-третє, на міжнародній арені Великобританія почала втрачати лідерство під тиском США і Німеччини. У мистецтві модними стали естетські й декадентські настрої, що також є доказом кризи вікторіанського світогляду.
Роман в англійській літературі XIX ст. У літературі Великої Британії за часів вікторіанської доби провідним жанром був реалістичний роман, що розвивав традиції таких письменників XVIII ст., як Г. Філдінг, О. Голдсміт, Л. Стерн. До цієї когорти належить також Джейн Остен (1775—1817), друга за значенням, після Вальтера Скотта, романістка романтичного періоду. Вона описувала звичаї провінційної Англії, змальовувала повсякденне життя чоловіків і жінок, іронізувала з моди на чутливість і готичні романи, що склалася за часів передромантизму, зображала ледь помітні відтінки настроїв персонажів.
Найвідомішими представниками англійського реалістичного роману XIX ст. є Ч. Діккенс, В.М. Теккерей і Ш. Бронте. їхню справу продовжила нова генерація англійських романістів, яка теоретично осмислила новий художній стиль і поглибила його психологічно: Е. Троллоп (1815—1882) і М. Е. Еванс, відома під псевдонімом Джорж Еліот (1819—1880), Д. Мередіт (1828—1909) і Т. Гарді (1840—1928).
Поряд з реалістичним романом під час вікторіанської доби велику популярність у читачів здобули твори зовсім іншого, нереалістичного характеру: готична психологічна проза Е. Бронте; так званий сенсаційний роман, який поєднував у собі інтерес до психології людини й оточення з детективом і «літературою жахів» (В. Коллінз, 1824—1889), автор «Жінки в білому» (1860) і «Місячного каменя» (1868); казки-нісенітниці, яскраві взірці інтелектуально-пародійної літератури, «Аліса в Країні Див» (1865) і «Аліса в Задзеркаллі» (1872) Льюїса Керролла.
Природа романного жанру знову радикально переосмислюється протягом 1870—1890-х рр. внаслідок виникнення неоромантизму, який був своєрідною реакцією на «матеріалізм» та меркантилізм тогочасного світу і знову зробив популярними історичні твори, пригодницьку літературу та детективи. Його засновником є Р.Л. Стівенсон (1856—1894), який у своїх романах «Острів скарбів» (1883), «Викрадений» (1886), «Катріона» (1893), «Чорна стріла» (1888) та ін. описав сильні постаті, подорожі далекими екзотичними країнами, сиву давнину, а також «готичні» жахи. У таких творах, як «Таємна справа доктора Джекілла і містера Хайда» (1886) та «Володар Баллантре» (1889), Стівенсон використав авантюрний сюжет як основу для аналізу темних сторін людської душі. Шляхом Р.Л. Стівенсона пішли класик пригодницьких романів Р. Хаггард і А. Конан Дойль, батько непереможного детектива Шерлока Холмса та його друга доктора Ватсона. Неоромантичні тенденції мали великий вплив і на інших відомих англійських прозаїків межі XIX-XX ст., – Д. Конрада і Р. Кіплінга.
В.М. Теккерей. Цьому синові своєї доби, тобто вікторіанцю, який великого значення надавав моральним проблемам, належить особливе місце в англійській літературі XIX ст. Вільям Мейкпіс Теккерей (1811—1863) використовував грізну зброю сатири і гротеску, намагаючись виправити соціальні вади, ось чому в його творах відчувається гіркий критичний присмак. Крім цього, письменник прагнув створити добре продуманий і зважений художній світ, різко критикував пафос, сентиментальність і риторику та закликав бути природними і правдивими. Його найкращим твором є роман «Ярмарок суєти». В ньому письменник розповідає про життєвий шлях двох подруг – Беккі Шарп і Емілі Седлі та створює велику сатиричну панораму англійського суспільства, де все продається й усе купується: честь, сумління, кохання. З погляду письменника, дві головні вади – суєтність і егоїзм – визначають характери і вчинки людей і змушують їх, мов ляльок, танцювати на виставі. Назва книги говорить сама про себе. В.М. Теккерей запозичив її у відомій алегорії письменника XVII ст. Д. Беньяна «Шлях паломника», у якій розповідається про християнина, котрий під час подорожі до Небесного Міста потрапляє на Ярмарок суєти, де можна придбати все: будинки, землі, титули, жінок, чоловіків. Для англійців зміст цього образу відкривається одразу, бо книга Беньяна входить до кола популярного читання мешканців туманного Альбіону.
Твір Теккерея має підзаголовок «роман без героя», що також посилює сатиричну загостреність авторського задуму. Серед його персонажів немає прикладів для наслідування. Важко вважати героїнею Беккі Шарп, молоду хижачку, пройдисвітку, яка не зупиняється ні перед чим, аби прокласти собі шлях до багатства. Немає нічого героїчного і в більш-менш привабливих Емілі Седлі або Вільямі Доббіні, бо для Теккерея бути героєм — означає тверезо дивитись на оточення, боротись із недосконалістю світу, а не просто плисти за течією. Ані Емілі, ані Вільям на це не спроможні: вони добрі й милі люди, але живуть у полоні ілюзій. Новаторство Теккерея полягає в тому, що ніколи й ніхто до нього так послідовно, логічно й чітко, критично і скептично не підходив до зображення суспільства та людини.
Творчість сестер Бронте. Серед багатьох видатних вікторіанських письменників на особливу увагу заслуговують сестри Бронте. Взагалі літературою займалися троє з шести дітей їхньої родини: Шарлотта (1816—1855), Емілі (1818—1848) та Енн (1820—1849), але як першорядні романістки знані насамперед дві старші сестри.
У найвідомішому творі Шарлотти Бронте «Джейн Ейр» розповідається про долю гордої незалежної дівчини-гувернантки та про її кохання до містера Рочестера, власника маєтку, де вона працює. Письменниця в цьому романі поєднує елементи різних стилів. Проявами реалізму є вибір героїні, що походить із середніх класів (гувернантка), викривальний опис системи «виховання» у Ловудському притулку, критичне ставлення до деяких типових представників вікторіанського суспільства (містера Броклхерста, директора притулку, і місіонера Сент-Джона). Але водночас у романі відбилися притаманні тому часові моралізаторство і суто романтичні контрасти: готична атмосфера в маєтку Рочестера (розповідь про його божевільну дружину), збіг сюжетних подій. Проте, мабуть, саме завдяки цьому взаємопроникненню на перший погляд несумісних елементів Шарлотта Бронте зуміла розкрити те, що приваблює в цій книзі читачів багатьох поколінь, – історію сильного почуття героїні у боротьбі з її власними моральними заборонами. Шарлотта Бронте виглядала в очах сучасників надто сміливою, бо такий відвертий і ретельний аналіз психології дівчини, котра боронила власну гідність у суспільстві, де на жінок дивились як на істот нижчого гатунку, справляв на вікторіанців враження певного виклику.
Ще більшу концентрацію емоцій маємо у романі Емілі Бронте «Грозовий перевал», де змальовано історію кохання загадкової людини Хіткліфа до Катрін і його помсти родинам Ерншо і Лінтонів. «Грозовий перевал» – одна з найоригінальніших книжок англійської і світової літератури. Формально – це типовий «готичний роман». Він має всі ознаки жанру: зловісний персонаж, похмура атмосфера, смерті, таємниці і містика. Але ця подібність лише зовнішня. Є в романі щось таке, чого не відає ніхто з сучасників письменниці – ні Діккенс, ні Теккерей. Це розкриття напрочуд складного взаємозв’язку добра та зла у характерах і вчинках людей. Взагалі дослідження внутрішнього світу людини, таких почуттів, як кохання і помста, здійснюється в романі з небаченою майстерністю і глибиною. Одначе трактування теми кохання ще залишається романтичним. Це почуття зображається в романі руйнівною силою, яку розум не може контролювати. Окрім цього, Катрін і Хіткліф ніби створені одне для одного небесами, і смерть обох персонажів – не кінець любовного роману, а возз’єднання розлучених душ у потойбічному житті.
Вікторіанська поезія. Тогочасна англійська поезія перебувала під суттєвим впливом романтизму. Як романтичну (або «постромантичну») можна схарактеризувати поетичну спадщину двох найвпливовіших поетів вікторіанської доби – А. Теннісона і Р. Браунінга, які цікавилися складними моральними і філософськими проблемами та були неперевершеними майстрами віршування. Серед менш знаних поетів варто згадати М. Арнолда і Е. Фітцджералда – перекладача «Рубайяту» Г. Омара Хайяма англійською.
Протягом третьої третини XIX ст. у вікторіанській поезії накреслилися модерністські тенденції, зокрема у творчості А. Ч. Суїнберна (1837—1909), чиї віршовані драматичні твори «Аталанта в Калідонії» (1865) і «Ерехтей» (1876), а також збірки «Поезії та балади» (1866), «Пісні перед світанком» (1871) та ін. сприяли руйнуванню вікторіанського світогляду зсередини та підготували радикальне оновлення мови поезії у XX ст. – Єзуїт Д. М. Хопкінс (1844—1889) – ще один, навіть радикальніший, попередник модернізму, митець, далекий від провідних угруповань доби. Його твори набули популярності вже після Першої світової війни. Хоча ним написано небагато, його поезії сприймалися подальшими поколіннями як справжня поетична революція: він сміливо порушував традиційні правила віршування, поєднував архаїзми і діалектизми, оновлював образність.
Естетизм. Як і неоромантизм, естетизм був ще однією спробою протиставити вищі духовні цінності матеріалізму доби. Він перетворився на окрему тенденцію у вікторіанській культурі й літературі та поширився на живопис, поезію, роман і есеїстику. Цей рух започаткувало у 1848 р. так зване Братство прерафаелітів, до якого входили три художники – В.Х. Хант, Д. Мілле і Д.Г. Россеті. На їхню думку, європейський живопис перебував у полоні академізму, взірцем якого вони вважали Рафаеля. Угруповання мало на меті зруйнувати цю традицію, спираючись на мистецтво італійського Відродження до Рафаеля (звідси й назва). Прерафаеліти захоплювались містикою, Середньовіччям, з ненавистю ставились до сучасного індустріального світу і підкреслювали особливе значення Краси. Д.Г. Россеті і його сестра Крістіна були одночасно й талановитими поетами. Їхній поетичний доробок також відтворює такі самі настрої.
Прерафаелітське братство привернуло до себе увагу видатного вченого, викладача і критика Д. Раскіна, який захищав прерафаелітів. Братство існувало недовго, але його вплив залишив помітний слід в англійській культурі. Упродовж 1880-х рр. сформувався «естетичний рух». Він не був чимось єдиним. У ньому брали участь поети, мислителі, актори й художники, які підтримували різноманітні варіанти ідеї «мистецтва заради мистецтва»: В. Пейтер, історик мистецтва, автор нарисів про італійське Відродження, В. Морріс – філософ, письменник, художник і теоретик соціалізму, молодий В.Б. Йєйтс – у майбутньому один із найвидатніших англомовних поетів сучасності, художники М. Бірбом, О. Бердслі, Дж. Уїстлер (американець за походженням) та ін. Усі вони різко виступали проти ідеалів вікторіанської доби. Їх приваблювали екзотичні форми мистецтва, далекі культури, надзвичайні почуття. Чимало в них було і декадентського (меланхолія і песимізм). Представники цього руху підкреслювали свою антибуржуазність, винятковість і закликали отримувати насолоду від кожного моменту нашого короткого життя.
Важка роль бути символом «естетичного руху» в Англії кінця XIX ст. випала на долю поета, критика, драматурга і романіста Оскара Уайльда (1854—1900). Його ім’я швидко стало легендою, а парадоксальні ідеї, яскрава мова, надто смілива поведінка і барвисті шати сприймались сучасниками як відвертий виклик поважності й пуританству вікторіанців.
• Завдання і запитання
- 1. Які чинники визначали розвиток культури вікторіанської доби?
- 2. Розкрийте таке ключове поняття вікторіанського світогляду, як «поважність». Схарактеризуйте кожний з періодів вікторіанської доби.
- 3. Які літературні стилі, угруповання, школи визначають літературну ситуацію вікторіанського часу?
- 4. Кого з представників вікторіанського роману ви знаєте? Розкрийте їхнє місце в англійській літературі XIX ст.
- 5. Чим спричинено появу неоромантизму та естетизму в англійській літературі вікторіанської доби? Що було спільного між обома явищами і що їх відрізняє?