Поняття інформації її види, властивості, способи отримання

Інформація – це відомості про об’єкти, події, явища природи, процеси. Люди отримують інформацію про температуру повітря, колір очей, розмір предмета, запах парфумів, смак.

Способів отримання інформації людиною безліч. Людина сприймає інформацію за допомогою органів почуттів: очі (зір), вуха (слух), мова (смак), шкіра (дотик), ніс (нюх).

Виділяють наступні види інформації за способом її сприйняття:

• візуальна інформація;
• Звукова інформація;
• нюхова інформація;
• смакова інформація;
• тактильна інформація.

Візуальної називають інформацію, яка сприймається людиною за допомогою очей. Зорової інформації відведено 90%. Джерелом зорової інформації може бути книга, світлофор, телевізор, рекламний щит і т. п.

Ще один вид інформації за способом її сприйняття – звукова або аудіальна інформація. Звукову інформацію людина отримує за допомогою вух. Звукова інформація передається за допомогою радіо, телевізора, планшета, телефону і т.д. тварини також використовують спосіб передачі інформації у вигляді звуків: собака гавкає, коли хоче повідомити людині про небезпеку; кішка нявкає, якщо просить поїсти.

Ніс допомагає отримувати нюхову інформацію. Піднесіть до носа ароматну каву, пройдіться в лісі після дощу або зайдіть в пекарню. Ніс вловить всі аромати. Завдяки нюхової інформації, людина робить висновки про те, подобається йому той чи інший запах.

Смакова інформація сприймається органами рота. Смакові рецептори в ротовій порожнині допомагають визначити температуру і смак об’єкта, який потрапляє в рот. Як правило, джерелом смакової інформації служать продукти харчування або медикаменти. Досить згадати кислий смак аскорбінової кислоти або гіркий присмак мікстури від кашлю, яку дає мама.

Тактильна або дотикова інформація – це вид інформації, яку людина сприймає шкірою.

Джерела тактильної інформації:

• Рослина. Доторкнувшись рослина, дізнаєтеся, що у фікуса гладкі листя, а у кактуса гострі колючки.
• Рідина. Доторкнувшись до тарілки з супом, відчуєте, гарячий він чи холодний. Скупавшись в термальних джерелах, дізнаєтеся, що в басейні вода тепла. У лісовому болоті трясовина в’язка.
• Матеріал. Помацавши хутро або шовк, відчуєте, що вони м’які і гладкі. Скульптор працює з в’язкою глиною. А кухар використовує гострий ніж.
• Сонце. Вийшовши на вулицю в сонячний день, відчуєш, як сонячні промені гріють шкіру.
• Вітер. У морозний день вітер зі снігом поколює шкіру обличчя.

Людина отримує тактильну інформацію за допомогою шкіри про рельєф, фактурі, гостроті, м’якості, пружності, жорсткості, вібрації або температурі об’єкта.

Є люди – інваліди по зору, які не можуть отримувати зорову інформацію. Для них був винайдений шрифт Брайля, рельєфно-лінійне письмо. У цьому випадку тактильна інформація має провідне значення.

Роль органів чуття в процесі сприйняття інформації дуже важлива. Органи чуття людини як джерела інформації є не найбільш достовірними, коли такі прилади як лінійки, ваги, транспортир, циркуль, бінокль, барометр допомагають отримати точні дані. Прилади дають візуальний вигляд інформації: транспортир дозволяє виміряти кут, ваги – масу, барометр – атмосферний тиск, циркуль – відстань на карті, бінокль – спостерігати віддалені предмети.

До властивостей інформації відносяться:

• актуальність;
• об’єктивність;
• достовірність;
• повнота;
• корисність;
• зрозумілість.

Значення невербальних засобів спілкування в передачі інформації

На відміну від інших форм життя, людина вміє спілкуватися і навіть отримує від цього задоволення. До основних видів інформації також відносяться вербальна і невербальна.

Використання вербальних і невербальних каналів передачі інформації залежить від людини, її емоційності, ораторського мистецтва. Вербальне спілкування – це спілкування словами. Невербальна інформація доповнює мова жестами, позою, мімікою, інтонацією.

Взаємодія вербальних і невербальних засобів передачі інформації забезпечує високий відсоток передачі інформації співрозмовнику.

Таблиця з поясненнями на тему “Що таке інформація”

Ця таблиця може слугувати як основа для розуміння ключових аспектів інформації та її обробки. Якщо у вас є конкретні аспекти, які ви хочете включити, ви можете додати чи змінити відповідні елементи.

Що нам відомо про людський слух з наукових досліджень?

Що нам відомо про людський слух з наукових досліджень?

За останні роки наука далеко просунулась у вивченні людського слуху. Вченим вдалося дізнатися, що людський мозок має здатність «заповнювати порожнечі». Тобто, якщо ми щось не розчули, він додумує за нас, виходячи з контексту. Крім цього вченим вдалося встановити, що чоловіки і жінки по-різному сприймають звук, а також зробити ще безліч цікавих відкриттів.

Навігація по сторінці:

У чому різниця між «слухати» і «почути»?

Здавалося б, мається на увазі одне й те саме. Але ні! Знак рівності між цими двома словами можна поставити лише в разі здорового слуху. Але у людей з вадами слуху це далеко не рівні за значенням слова. Людина з приглухуватістю може прикладати всі зусилля, намагаючись слухати співрозмовника, але так і не почути, що він сказав. До нього зазвичай лунають окремі слова, які вона не може зв’язати в єдиний мовний потік і правильно інтерпретувати.

І тут в гру вступає одна цікава особливість. Найчастіше люди чуют саме те, що очікують почути. Тобто, незадовго до того, як співрозмовник відкриває рот, в нашій голові вже формується математична модель його майбутніх слів. Це відбувається абсолютно інтуїтивно і непомітно.

Особливо ця здатність активізується, коли слух порушений. Оскільки людина може розчути далеко не все, мозок виконує цю роботу за нього. Тобто, в мовному потоці утворюються якісь порожнечі з слів, які сприймаються нерозбірливо. І мозок вміло їх заповнює, аналізуючи контекст і підставляючи потрібні на його думку слова.

Здавалося б, якщо наше сприйняття володіє такими «чарівними» здібностями, то мати хороший слух зовсім не обов’язково? Але насправді це не так. Адже мозок може інтерпретувати інформацію невірно. Він замінює нерасслишанние слова співзвучними і близькими по контексту, але далеко не завжди «вгадує». В результаті виникають незручні ситуації, в яких слабочуючих виглядає безглуздо і нерозумно.

Тому не варто випробовувати свою систему звукосприйняття на міцність. Адже здатність до заміщення не безмежна. Спочатку мозок дійсно заповнює прогалини «по старій пам’яті». Але з часом, не отримуючи потрібну звукову стимуляцію «забуває» звуки і втрачає здатність до їх сприйняття. Тому краще починати носити слухові апарати при перших же проявах приглухуватості.

Різниця звукосприйняття у чоловіків і жінок

Чоловічий і жіночий слух працюють по-різному. Між ними є ряд відмінностей, які впливають на сприйняття інформації в цілому:

• Чоловічий і жіночий слух працюють по-різному. Між ними є ряд відмінностей, які впливають на сприйняття інформації в цілому:
• Жіночий слух краще налаштований на аналіз акустичного середовища – вони можуть одночасно чути звуки з різних джерел і реагувати на них
• Чоловіки слабо реагують на оклик, якщо зайняті – їх слух сфокусований на сприйнятті одного джерела
• Жінці складніше концентруватися на одному звуковому повідомленні, оскільки вона постійно відволікається на звуки зовнішнього середовища

Ці слухові особливості багато що пояснюють. Наприклад, стає зрозуміло, чому для жінок багатозадачність – не проблема. Вони можуть одночасно виконувати якусь віддалену роботу на комп’ютері, стежити за дитиною і готувати їжу. Але через те, що їх слух постійно контролює оточення, не можуть максимально сконцентруватися на одному завданні.

Чоловіки, в свою чергу, більш пристосовані до роботи в галасливій обстановці. Для них не проблема довго перебувати в цеху з гучними промисловими машинами або в багатолюдному середовищі. Вони з легкістю «вимикають» сприйняття сторонніх звуків у себе в мозку.

Незалежно від статі, проблема втрати слуху вимагає уваги. Якщо ви помітили, що чуєте гірше, ніж раніше, потрібно якомога швидше пройти аудіологічний тест. Зробити це можна в центрі «Беттертон», де використовуються сучасні технології діагностики. Також в центрі можна підібрати слуховий апарат за допомогою кваліфікованого фахівця, який внесе потрібні налаштування і допоможе з адаптацією.

Конспектування наукової інформації, що сприймається на слух

Процес конспектування є складнішим від попереднього і складається з трьох взаємозумовлених та паралельних мисленнєво-мовленнєвих дій:

· аудіювання (розуміння інформації, що сприймається на слух);

· мисленнєвого оброблення почутого (визначення основної і допоміжної інформації, переформулювання);

· письмової фіксації інформації.

Під час аудіювання лекції (доповіді, повідомлення тощо) необхідно постійно усвідомлювати й переробляти зміст почутого, максимально лаконізуючи інформацію, але без втрати основного й цінного в ній. Для цього потрібно:

– рему (нове) записувати якнайточніше та найповніше;

– ті частини речень, що складають тему (відоме), записувати скорочено;

– слухаючи, обов’язково зберігати значуще в кожному блоці інформації.

Вимоги до конспекту

1. Усю основну інформацію згідно з темою відобразити в конспекті,

2. Не порушувати логічний зв’язок під час скороченого запису інформації.

3. Використані символи та абревіатури повинні бути абсолютно точними відповідниками слів і словосполучень.

4. Зберігати точність інформації за умови переконструювання речень.

5. Не припускатися орфографічних, лексичних, граматичних помилок під час запису.

Конспекти поділяють на плановий, текстуальний, вільний, тематичний, опорний.

Плановий конспект укладається за попередньо складеним планом статті, книжки, лекції. Кожному питанню плану відповідає певна частина конспекту, але якщо пункт зрозумілий, то детально не розкривається. Якість такого конспекту цілком залежить від якості складеного плану. Він лаконічний, простий за своєю формою, але за ним не завжди легко вдається відтворити прочитане, почуте.

Текстуальний конспект – це конспект створений переважно з цитат, це джерело дослівних висловлювань автора. Текстуальні виписки можуть бути пов’язані між собою низкою логічних переходів, супроводжуватися планом і включати окремі тези у викладі особи, що конспектує. Цей конспект доцільно використовувати під час опрацювання науковий праць.

Вільний конспект – це поєднання виписок, цитат, тез. Він вимагає вміння самостійно чітко й лаконічно формулювати основні положення, для цього необхідне глибоке осмислення матеріалу, великий і активний запас слів, уміння використовувати всі типи запису: плани, тези, виписки, цитати тощо.

Тематичний конспект укладається на одну тему, але за декількома джерелами. Оформляючипевну тему за низкою праць, він може не відображати зміст кожного з них загалом. Тематичне конспектування дозволяє всебічно розглянути і проаналізувати різні погляди на одне й те ж питання.

Під опорним конспектом розуміють систему опорних сигналів, що мають структурний зв’язок, це наочна конструкція, яка заміщає систему значень, понять, ідей як взаємозалежних елементів.

Творчим опорним конспектом називають такий конспект, що складається самим студентом під час вивчення певної теми. Його розроблення полегшує використання за допомогою спеціальних комп’ютерних технологій MS Power Point; основою для конспекту може бути електронний конспект, електронний підручник або електронний навчальний посібник як види навчального електронного видання.

За походженням конспекти поділяються на:

– конспекти усних відповідей;

– конспекти друкованих праць;

– конспекти електронних джерел.

Реквізити конспекту усного виступу:

– прізвище та ініціали автора виступу;

Взірець конспекту:

Конспектування друкованої праці багато в чому подібне до конспектування лекції, але є суттєва відмінність: під час конспектування статті, монографії є змога повернутися до прочитаного, осмислити його, писати не поспішаючи, робити менше скорочень.

Реквізити конспекту друкованої праці:

1. Дата складання.

2. Бібліографічні відомості першоджерела.

Взірець конспекту:

Процес конспектування джерела в електронній формі спрощується і, водночас, ускладнюється: текст уже існує у файловій структурі, тому мож­ливі такі режими роботи як копіювання, вирізання, вставки об’єктів тощо.

Незалежно від того, який вид, тип чи форму конспектування обрано, слід пам’ятати: конспект потрібен для того, щоб навчитися опрацьо­вувати будь-яку інформацію, визначати найнеобхідніше, спростити запам’ятовування тексту, полегшити оволодіння спеціальними термі­нами, накопичити інформацію для написання більш складної роботи у вигляді доповіді, реферату, статті, курсової роботи тощо.

Анотування й реферування наукових тектів

Анотування – процес аналітично-синтетичного опрацювання інфор­мації, мета якого – отримання узагальненої характеристики документа, що розкриває логічну структуру і зміст. Анотації використовуються для стислої характеристики наукової статті, монографії, дисертації тощо, а також у видавничій, інформаційній та бібліографічній діяльності.

Анотації виконують дві основні функції:

– сигнальну (подається важлива інформація про документ, що дає змогу встановити основний його зміст і призначення, ви­рішити, чи варто звертатися до повного тексту праці);

– пошукову (анотація використовується в інформаційно-пошу­кових, зокрема, автоматизованих системах, для пошуку кон­кретних документів).

Анотація складається з двох частин: бібліографічного опису і власне тексту. Анотація не розкриває зміст наукового джерела, а лише інформує про наукове джерело певного змісту й характеру. Анотація дозволяє користувачеві скласти достатнє й об’єктивне попереднє уявлення про незнайому для нього наукову публікацію і тим самим допомагає в по­шуку, відборі та систематизації потрібної інформації.

За функціональним призначенням анотації бувають довідкові та рекомендаційні.

Довідкова анотація уточнює заголовок і повідомляє відомості про автора, зміст, жанр та інші особливості документа, що відсутні в бібліо­графічному описі.

Рекомендаційна анотація покликана активно пропагувати, зацікавлю­вати, переконувати в доцільності прочитання документа, тому в рекомен­даційних анотаціях є дидактична спрямованість, педагогічні рекомендації, методичні поради тощо, за обсягом вони ширші, аніж довідкові.

За обсягом та глибиною розрізняють анотації описові та реферативні.

Описові анотації, узагальнено характеризуючи зміст первинного документа й подаючи перелік основних тем, що в ньому відображені, відповідають на запитання: про що повідомляється в документі?

Реферативні анотації не тільки подають перелік основних тем, а й розкривають їх зміст. Вони відповідають на два питання: про що повідомляється в основному документі? що саме з цього приводу повідомляється?

Текст анотації вирізняється лаконічністю, високим рівнем узагаль­нення інформації, що представлена в первинному документі. У тексті анотації не варто використовувати складні синтаксичні конструкції, що перешкоджають сприйняттю тексту.

План аналізу документа під час складання довідкової анотації:

1. Відомості про автора.

2. Відомості про форму (жанр) тексту.

3. Предмет, об’єкт або тема.

4. Характеристика змісту анотованого документа.

5. Характеристика довідкового апарату видання.

6. Цільове й читацьке призначення документа.

План аналізу документа під час складання рекомендаційної анотації:

1. Відомості про автора.

2. Характеристика анотованого твору.

4. Характеристика художньо-поліграфічного та редакційно- видавничого оформлення.

5. Цільове й читацьке призначення документа.

Для того, щоб швидко віднайти в тексті аналізованого документа основне, варто послуговуватися маркерами – словами і словосполу­ченнями, що стали стійкими ознаками певного аспекту.

Якщо для наукових досліджень анотації часто подають стандартні формулювання (автор розповідає, стаття присвячена, у монографії розглядаються), то для текстів науково-популярних, художніх, публіцистичних тощо варто подбати про оригінальні конструкції: доцільно використовувати різноманітні варіанти подачі матеріалу: запитання до читача, порівняння з іншими документами, виділення основної ідеї тощо. Бажано, щоб у кількох рядках тексту існувала часова відповідність та однотипність дієслівних форм. Наукова термінологія, що використовується в анотації, має бути загальноприйнятою, відповідати сучасному рівню знань.

Текст бібліографічного опису не повинен зливатися з анотацією. Анотація починається з нового рядка.

Анотації до кандидатської та докторської дисертацій. Наприкінці автореферату дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата чи доктора наук подаються анотації, які лаконічно відображають основний зміст і результати наукового дослідження. Анотації друкуються в такій послідовності: українською, російською та англійською мовами; одна з них, на вибір здобувача, має бути розгорнутою, обсягом 2 сторінки машинописного тексту (до 5 000 друкованих знаків); дві інші – іден­тичні за змістом (обсягом до 0,5 сторінки, до 1 200 друкованих знаків). Після кожної анотації наводяться ключові слова відповідною мовою, загальна кількість – не менше трьох і не більше десяти.