Український внесок у дослідження Антарктиди

Миколаївський музей суднобудування та флоту став одним з небагатьох в Україні й світі, в якому згадали про видатну історичну дату та презентували ексклюзивну виставку Terra incognita. Її присвячено 200-річчю відкриття найхолоднішого материка земної кулі Антарктиди. Який стосунок має південний український Миколаїв до далекої суворої Антарктиди? Що і хто пов’язує ці місцевості? Про це дізнавався «Урядовий кур’єр» на новій виставці.

Експедиція в експозиції

751 день тривала унікальна експедиція і пройшла вздовж узбережжя тоді ще не відомого материка, довівши можливість плавання в антарктичних водах. Очолювали навколосвітній похід видатні мореплавці: капітан 2-го рангу Фадей Беллінсгаузен, який командував шлюпом «Восток», і лейтенант Михайло Лазарєв, командир шлюпа «Мирний». Ідучи цими бойовими вітрильниками, вони відкрили 29 островів, провели метеорологічні, географічні, океанологічні спостереження, зібрали раритетні колекції рослин, тварин, одягу та зброї жителів островів Південної півкулі. А в січні 1820 року кораблі підійшли до берегів південного материка. Це й була Антарктида.

Експонати й документи про цю подію світового масштабу представляє нині миколаївський музей. А одним з ініціаторів відкриття виставки став науковець і дослідник Тарас Кремінь. Він каже, що ідея відзначити відкриття Антарктиди в Миколаєві виникла торік під час візиту в наше місто директора Національного антарктичного наукового центру Євгена Дикого й тодішнього Надзвичайного і Повноважного посла Естонської Республіки в Україні Герта Антсу. Приємно, що, крім підготовки експозиції, тоді було досягнуто домовленостей про підтримку науково-технічного потенціалу Миколаївщини.

Амбітний проєкт уже почали реалізовувати в музеї суднобудування та флоту. Ця найстаріша адміністративна будівля Миколаєва відома як будинок головного командира Чорноморського флоту. Символічно, що саме в цьому музеї, біля якого встановлено пам’ятники Фадеєві Беллінсгаузену та Михайлові Лазарєву, і відкрито виставку.

Як розповіла директорка музею Тетяна Мітковська, в експозиції представлено рідкісні експонати: старовинні навігаційні прилади й інструменти, зразки фауни південних морів, авторські світлини учасників антарктичних експедицій і документи, зразки одягу, виготовленого за старовинними лекалами, макети кораблів, книжки.

У фондах музею зберігається книжка Фадея Беллінсгаузена за підсумками експедиції в Антарктиду «Подвійне дослідження Південного Льодовитого океану та подорож навколо світу протягом 1819, 1820 і 1821 років». Щоправда, не оригінал, а перевидання середини 1950-х років. А є й оригінал — книжка 1809 року «Подорож навколо світу на кораблях «Надія» і «Нева» мандрівника Івана Крузенштерна. Зацікавить екскурсантів і ще одне раритетне видання 1872-го — «Російські навколосвітні подорожі». Виставка працюватиме в музеї аж до кінця цього року, тож чекає на миколаївців і гостей міста.

Миколаївці на полюсі

Так сталося, що доля пов’язала обох першовідкривачів Антарктиди з Миколаєвом. І Беллінсгаузен, і Лазарєв багато років служили на Чорноморському флоті, їхній життєвий шлях тісно пов’язаний з Миколаєвим і флотом. Як розповіла Тетяна Мітковська, Фадей Беллінсгаузен з 1810-го перебував на службі на Чорноморському флоті. Він був командиром фрегатів, побудованих у миколаївському адміралтействі, спостерігав за їхнім будівництвом, займався гідрографічними дослідженнями. Саме з Чорноморського флоту, з Миколаєва у 1818 році його відкликали очолити Південну полярну експедицію.

А Михайла Лазарєва з Миколаєвом доля пов’язала вже після полярної експедиції. У 1832-му його було призначено начальником штабу Чорноморського флоту та військовим губернатором Миколаєва і Севастополя. Прожив він у південному українському місті майже 20 років. За цей час Михайло Лазарєв зміг докорінно перебудувати і модернізувати миколаївське адміралтейство та його технічну базу, створити перший міський архів, виховати плеяду талановитих моряків.

Тарас Кремінь простежив цікаві зв’язки Миколаєва з Антарктидою. Беллінсгаузен і перший директор Миколаївської астрономічної обсерваторії Карл Кнорре — уродженці нинішньої Естонії, від берегів якої торік у липні в антарктичну експедицію вирушив вітрильник Admiral Bellingshausen, що має пройти його шляхом. А команди моряків для антарктичної експедиції початку ХІХ століття частково набирали в Миколаєві. Є і сучасні зв’язки: роками українська полярна станція імені академіка В. Вернадського тісно співпрацює з Миколаївським національним університетом кораблебудування та Миколаївською астрономічною обсерваторією.

Білі плями

Беллінсгаузен і Лазарєв — особистості у світовій історії відомі. Але мало хто знає про Івана Завадовського, другого після Беллінсгаузена офіцера на шлюпі «Восток». Виходець зі старовинного козацького роду, з Полтавщини, він із 16 років навчався в Чорноморському штурманському училищі в Миколаєві. Він теж мав стосунок і до Миколаєва, і до полярної експедиції.

Проте про нього мало хто знає. Чому так сталося, розповіла співробітниця Національного антарктичного центру Олена Зварич. Вона спирається на дослідження українського полярника кандидата біологічних наук, автора історико-біографічних досліджень Василя Придатка-Доліна. Саме він підготував перше деталізоване біографічне зведення про Івана Завадовського.

Виявляється, полтавський дворянин капітан-лейтенант Іван Завадовський загубився в тіні російського триколора, як і багато інших учасників експедиції, котрих радянська пропаганда натуралізувала, перетворивши на «чистокровних рускіх», або просто ігнорувала. Друга людина на шлюпі «Восток» не здобулася честі навіть потрапити до Великої радянської та Української радянської енциклопедій. Його біографію прив’язали до Росії, і тепер вона нагадує історію, яка має кінець (командувач Дунайською флотилією під час штурму Ізмаїла), але не має початку. Про це пише Олена Зварич.

За радянських часів життєпису Завадовського не досліджували, принаймні доантарктичний період. Пробити кригу забуття в 1950-х роках намагався кінорежисер Олександр Довженко. Він створив перші українськомовні художні твори про експедицію Беллінсгаузена — кіноповість «Антарктида» (приблизно 1950 рік) і кіносценарій «Відкриття Антарктиди» (1951). Другий твір вважають втраченим або знищеним. Одним з головних персонажів задуманого Довженком фільму був капітан-лейтенант Іван Завадовський. Стрічку всесвітньо відомого режисера так і не взяли у виробництво. Чи тому, що цензори угледіли в ній «ідеологічно неправильні акценти», чи тому, що Довженко на той час уже потрапив у немилість Сталіна, не відомо. І ці факти — лише частина російських «скрєпов», якими рясніє історія відкриття Антарктиди.

Інвестиції в майбутнє

Українській слід у відкритті шостого материка набуває нового звучання саме в рік 200-річчя. Нещодавно в Києві відбулася церемонія спецпогашення і введено в обіг нову поштову марку «200 років з часу відкриття Антарктиди» накладом 130 тисяч примірників. На марці зображено субантарктичного пінгвіна, а на марковому аркуші є фото станції «Академік Вернадський».

Євген Дикий на церемонії зазначив, що цей захід не про минуле, а про майбутнє. «Про ті інвестиції в наших дітей та онуків, якими є станція «Академік Вернадський», і загалом полярні дослідження. Про майбутнє освоєння останнього континенту, у відкритті якого брав участь наш земляк Іван Завадовський і у вивченні якого українці беруть участь уже два століття, — зазначив науковець. — Про спільні для всього людства глобальні дослідження, клімат нашої планети. Зрештою, про ту міжнародну лабораторію, якою є Антарктида, і де людство опрацьовує модель взаємодії між державами, компаніями, установами та окремими людьми на території, що не належить жодній країні, а лише людству».

Миколаївський музей суднобудування та флоту також дбає про майбутнє, тому запровадив проєкт «Наші земляки — видатні флотоводці, дослідники, географи, вчені, мандрівники». Його розроблено для активізації науково-дослідної роботи школярів і студентів з вивчення історії Миколаєва та області, життєдіяльності видатних особистостей. Протягом року музей організовуватиме для школярів і студентів конкурс науково-дослідницьких робіт і малюнків на полярну тему, проводитиме майстер-класи, семінари з форум-театру, реконструкції історичних подій. Наприкінці року активні відзначатимуть кращих учасників проєкту.

Можливо, саме серед нинішньої молоді — майбутні українські флотоводці, дослідники, мореплавці, полярники, про яких через 200 років згадають прийдешні покоління.

Автостопом по галактиці: як живі організми подорожують космосом без космічних кораблів

Коли ми побачили першого “міжзоряного порушника”, він вже пройшов точку, найближчу до Сонця, і “тікав” так само швидко й непомітно, як і прибув. Йдеться про перший міжзоряний об’єкт, який вдалося виявити людині.

Оумуамуа (гавайською – “розвідник”) зафіксував 19 жовтня 2017 року телескоп Pan-STARRS на Гаваях.

Коли об’єкт залишав Сонячну систему, його швидкість раптово збільшилась, а не сповільнилась, як прогнозували астрономи. Саме це змусило деяких фахівців серйозно розглядати версію про те, що вони мають справу з інопланетним зондом.

Що ми знаємо про цей темний уламок сигароподібної форми, який завітав у нашу Сонячну систему?

Дуже мало. Спочатку Оумуамуа вважали кометою, яка залетіла з міжзоряного простору. Об’єкт рухався з негравітаційним прискоренням. Але хмари з пилу й газу, яка при наближенні до Сонця під тиском світла витягується, утворюючи характерний кометний хвіст, — Оумуамуа не мав.

Ми знаємо, що він не виробляє електромагнітне випромінювання. Найпотужніші радіотелескопи не виявили його слідів. Він має гравітаційну орбіту, що визначається тяжінням Сонця; невеликий неінерційний компонент можна пояснити впливом тиску випромінювання на околицях нашої зірки.

Ще ми знаємо, що його швидкість до входу в Сонячну систему була сумісна з характерними швидкостями небесних тіл в районі Чумацького Шляху, частиною якого є наша Сонячна система. Це дозволяє відкинути ідею про те, що він походить від однієї з найближчих до нас зірок, оскільки його швидкість була б занадто високою.

Однак ми виявили ще чотири далекі зірки, біля яких він міг пройти за останній мільйон років, з достатньо низькою швидкістю, щоб утворитися в одній з цих зоряних систем.

Тому ми не знаємо точно, звідки він узявся, чи він уже був в нашій Сонячній системі, скільки інших систем він відвідав або його склад (є припущення, що він утворився з водневого льоду).

За однією з гіпотез, це міг бути фрагмент екзопланети, зруйнований приливними силами гравітації. Якщо це так, то це значно більш рідкісний об’єкт, ніж астероїди головного поясу або об’єкти з хмари Оорта, що утворилися з первісної космічної туманності, яка зруйнувалася, утворивши Сонце й планети близько 4,5 мільярда років тому.

Що не викликає сумнівів, так це те, що в масштабах мільйонів або десятків мільйонів років фрагменти, подібні до Оумуамуа, можуть призвести до контакту між різними зірковими системами.

За однією з оцінок, орбіту Нептуна щодня перетинають 10 тисяч позасонячних астероїдів.

Було б цікаво вивчити один з них і побачити, з чого він зроблений. Такий астероїд може підійти для транспортування життя з однієї частини галактики в іншу.

Інша гіпотеза стверджує, що деякі з цих позасонячних об’єктів опинилися в пастці нашої Сонячної системи після того, як втратили частину своєї енергії під час зіткнення з Юпітером.

Автор фото, Esa/Nasa/JPL-Caltech

Наша Сонячна система виникла з гігантської хмари пилу й газу близько 4,5 мільярда років тому

Обмін матеріалами

Відомо, що навіть планети в нашій Сонячній системі обмінюються матеріалом з доволі високою швидкістю. Не всі знають, що тут, на Землі, є кілька сотень зразків гірських порід з Марса, хоча місії, яка б привезла матеріал із цієї планети, ще не було.

Внаслідок метеоритного бомбардування Марса утворюються фрагменти, які можуть потрапити у відкритий космос. Деякі з них можуть досягти Землі, проникнути в нашу атмосферу і впасти, як звичайні метеорити. Порівнюючи ізотопний склад метеоритів з тими, що виявили на Марсі під час роботизованих місій НАСА, ми можемо ідентифікувати й відрізняти марсіанські метеорити від усіх інших.

Зрештою, варто пам’ятати, що Сонячній системі потрібно близько 230 мільйонів років, щоб зробити один оберт навколо центру чумацького шляху. З моменту свого утворення 4,5 млрд років тому вона здійснила близько 20 повних обертів. Це означає, що коли на Землі виникло життя, новонароджена Сонячна система мала багато можливостей вступити в контакт з фрагментами далеких зіркових систем.

У 2019 році я брав участь у конференції на тему “Міграція життя у Всесвіті”. Мене спантеличила тема конференції. Я подумав, як ми можемо говорити про міграцію життя, якщо майже нічого не знаємо про життя у Всесвіті? І тоді я згадав про Оумуамуа.

Щоб перемістити життя з однієї планетарної системи в іншу, масивні космічні кораблі, ймовірно, не потрібні.

Беручи до уваги мізерний розмір бактерій, найменших живих організмів, які ми знаємо, або навіть вірусів, які можуть жити й розмножуватись всередині бактерій, ми також можемо уявити інші механізми, придатні для такого транспортування.

Наприклад, мікроскопічні кристали льоду й пил, що містять бактерії й спори, здатні виживати в умовах космосу, можуть потрапляти туди з верхніх шарів атмосфери планети.

Радіація може виштовхувати планетарний пил із мікроорганізмами у сплячому стані за межі зіркової системи, поширюючи їх на інші системи або туманності, де вони знайдуть умови для розмноження й еволюції.

Ми звикли думати про космос як про величезний, переважно порожній й абсолютно непридатний для життя простір. Можливо, нам варто змінити свою думку. Космос не такий порожній, як ми думаємо. Насправді різні частини галактики взаємодіють між собою, обмінюючись матеріалами в часових масштабах, які можна порівняти з часом появи життя на нашій планеті.

Приклад тихоходки

Але наскільки можливе життя в космосі? Що ж, і тут природа нас дивує.

Ми знаємо про різноманітні живі види, які можуть витримувати надзвичайно агресивні космічні умови: майже ідеальний вакуум, екстремальні температури та іонізуюче випромінювання.

Різні види лишайників, бактерій і спор здатні виживати, втрачаючи всю свою воду і входячи в стан повного анабіозу. У такому стані вони можуть залишатись дуже довго, аж поки знову не опиняться у вологій атмосфері.

Такі дослідження проводили на Міжнародній космічній станції та в різних лабораторіях, однак вони тривали лише місяці й роки, а не сотні, тисячі чи навіть мільйонів років.

Яскравим прикладом є тихоходка – одна з найцікавіших істот на Землі. Вона мікроскопічно мала, має вісім кінцівок, дуже повільна, невибаглива, але при цьому дуже стійка.

Якщо цю бактерію відправити у відкритий космос, вона відразу ж впаде в сплячку, втративши 90% своєї вологи й перетворившись на щось висушене. Досліди показали, що тихоходки можуть провести у вакуумі під жорстким опроміненням ультрафіолетом до 10 днів, а потім знову ожити і навіть дати потомство.

Ці істоти мають багато унікальних особливостей. Вони можуть виживати в атмосфері вуглекислого газу, проводити до 10 годин в киплячій воді й бути на 8 годин замороженими в рідкому гелії.

Крім того, ДНК тихоходок захищена білком, який зменшує радіаційне ушкодження.

Чи достатньо цієї інформації, щоб змусити нас припустити, що ці мікротварини прибули з космосу? Я сказав би, що ні.

Їхній незвичайний метаболізм — радше результат еволюційної адаптації. Фактично тихоходки — одні з небагатьох живих істот, які залишилися неушкодженими після п’яти масових вимирань, що сталися на Землі. Саме тому вони є найкращими кандидатами для тривалої космічної подорожі на борту метеорита чи комети.

Нещодавно тихоходки набули певної популярності у ЗМІ завдяки Beresheet1 – приватному космічному апарату, запущеному Ізраїлем, який розбився на Місяці на початку квітня 2019 року.

Зонд перевозив колонію цих мікроскопічних безхребетних у зневодненому стані. Враховуючи їхні розміри, цілком можливо, що вони пережили аварію і залишатимуться неактивними ще довгий час, готові прокинутися від сплячки.

Якщо замінити ізраїльський зонд астероїдом чи кометою, ми отримаємо хрестоматійний приклад того, як життя могло з’явитися на Землі. Або як життя могло мігрувати з Землі на інші планети нашої галактики.

Тихоходки, також відомі як водяні ведмеді, є напрочуд витривалими істотами, здатними вижити в найбільш екстремальних умовах

Отже, проблема походження життя досі залишається відкритою, хоч ми крок за кроком рухаємося до її розв’язання.

Інформаційні технології перестали бути прерогативою програмістів і математиків, що дозволило розширити коло біологічних завдань, які вирішуються за допомогою комп’ютерів.

Космічна біологія зібрала в єдине ціле досягнення різних розділів біології, авіаційної медицини, астрономії, геофізики.

Ми також навчились декодувати ДНК та маніпулювати нею, аж до створення перших спрощених геномних структур, отриманих від живих організмів та здатних до розмноження.

Тому цілком імовірно, що створення складних молекулярних структур, необхідних для життя, або підтвердження існування острівців геномної стабільності в еволюції вірусних і бактеріальних видів є цілями, які в майбутньому будуть у межах нашої досяжності. На цьому етапі ми матимемо інший інструмент для розуміння того, як розвивалося життя на Землі.

Хто знає? Можливо, ми виявимо, що інопланетяни — це особливі біологічні форми життя, які були з нами завжди.

Що побачив за два роки у глибинах космосу телескоп “Джеймс Вебб”

Попри те, що космічний телескоп “Джеймс Вебб” (JWST) запустили на орбіту лише два роки тому, він уже почав змінювати погляди астрономів на те, як зароджувався наш всесвіт. А зроблені ним знімки можна сміливо виставляти на міжнародні конкурси найкращих фотографій космосу.

Залишки наднової зорі, яка вибухнула у сузір’ї Кассіопея. Діаметр основного кільця – близько 15 світлових років.

Телескоп сфотографував Юпітер, найбільшу планету Сонячної системи, в інфрачервоному світлі. Найяскравіші його деталі видно на найбільших висотах: це вершини конвективних аміачних хмар.

Не надто напружуючись, інфрачервона космічна обсерваторія змогла зазирнути у найбільші глибини космосу і показати нам галактики такими, як вони виглядали 13,5 млрд років тому.

Багато з них виявилися яскравішим, масивнішими та краще сформованими, ніж це мало бути, на думку вчених, через такий незначний проміжок часу після Великого вибуху, який стався 13,8 млрд років тому.

“Ми були впевнені, що побачимо розмиті скупчення зірок, але ми також спостерігаємо повністю сформовані галактики з ідеальними спіральними рукавами”, – розповіла в інтерв’ю BBC директорка Британського центру астрономічних технологій професорка Джилліан Райт.

“Теоретики вже працюють над тим, щоб з’ясувати, як такі зрілі структури могли зʼявитися на такому ранньому етапі формування всесвіту, і в цьому сенсі “Джеймс Вебб“ по-справжньому змінює наукове мислення”.

Цю галактику можна спостерігати в нічному небі за допомогою звичайного бінокля. Але, зрозуміло, найпотужніший на сьогодні космічний телескоп здатний у найдрібніших деталях вивчити її складні спіральні рукави.

Молекулярна хмара Хамелеон I віддалена від Землі на 630 світлових років. У цій хмарі, при температурі -260°C, телескоп виявив крихти льоду, які ніколи раніше не спостерігали.

На цьому знімку телескоп скерував погляд до центру нашої галактики, приблизно туди, де є надмасивна чорна діра. У це важко повірити, але на світлині, що охоплює відстань у приблизно 50 світлових років, вмістилося близько пів мільйона зірок. Блакитний колір дають атоми водню в збудженому стані.

Вчених дивує не тільки ефективність, з якою ці ранні галактики змогли сформувати свої зорі, але й розмір чорних дір, які розташовані у центрі цих галактик. До прикладу, в центрі нашого Чумацького шляху таїться монстр, маса якого в чотири мільярди разів перевищує масу нашого Сонця.

Одна з теорій свідчить, що такі чудовиська утворюються з часом у злитті безлічі чорних дір розміром менше, які самі сформувалися в результаті вибухів наднових зорь.

“Утім, попередні дані, отримані за допомогою JWST, вказують на те, що деякі з цих ранніх гігантів, можливо, повністю минули зоряну стадію”, – каже доктор Адам Карналл з Единбурзького університету.

“Адже можливий сценарій, за якого величезні хмари газу в ранньому Всесвіті могли в процесі вибухового колапсу одразу перетворюватися на чорні діри”.

Галактика NGC 3256 у сузір’ї Вітрила

NGC 3256 – це результат зіткнення двох галактик близько 500 млн років тому. За таких колізій формуються нові зорі, які своєю чергою підсвічують газ і зоряний пил навколо себе.

Крабоподібна туманність, що є залишками наднової, була відкрита китайськими і арабськими астрономами 1054 року. Вона розташована за 6500 світлових років від нас, у сузір’ї Тельця.

Коли під Різдво 2021 року телескоп “Джеймс Вебб” запустили у космос, очікувалося, що він прослужить близько 10 років. Саме на такий термін розрахували запас палива, необхідний для підтримки стаціонарної орбіти JWST на відстані півтора мільйона кілометрів від Землі.

Однак ракета-носій Ariane змогла настільки точно вивести його на розрахункову орбіту, що на додаткові маневри не довелося витрачати паливо, і тепер його вистачить на 20 років експлуатації, якщо не більше.

А це означає, що астрономам не потрібно поспішати зі своїми спостереженнями, і вони можуть використовувати довгостроковий, стратегічний, так би мовити, підхід до роботи з телескопом.

“Ми думали, що нам доведеться знімати лише вершки, але тепер у цьому немає потреби”, – зізнається співробітник НАСА, доктор Ерік Сміт, який бере участь у програмі JWST.

Одним із видів діяльності, яка тепер напевно прискориться, є створення так званих “глибоких полів”, тобто детальне вивчення невеликих ділянок небесної сфери, яке дозволяє телескопу вловлювати слабке світло найвіддаленіших галактик.

Можливо, саме так “Джеймсу Веббу” вдасться помітити найперші галактики і навіть окремі зорі, що засяяли у всесвіті.

Планета, яку легко впізнати за кільцем, на знімку виглядає похмуро, і все це через метан в її атмосфері, який сильно поглинає інфрачервоне випромінювання. Зліва видно три місяці Сатурна.

Це зірка-немовля, якій від сили 50 тисяч років, і енергія в ній буквально б’є ключем, вириваючись з обох полюсів і забарвлюючи в рожевий колір молекулярний водень. Уся ця космічна “конструкція” має у поперечнику 1,6 світлового року.

Свого часу космічний телескоп “Хаббл” багато днів “вдивлявся” в одну точку в космосі, проте, на думку доктора Емми Кертіс-Лейк з Університету Хартфордшира, у випадку з “Джеймсом Веббом” такої потреби немає.

У ході Розширеного глибокого екстрагалактичного дослідження (JADES) “Джеймс Вебб” виявив найранішу підтверджену галактику JADES-GS-z13-0, яка виникла лише через 325 млн років після Великого вибуху

Зоряне скупчення IC 348 у Персеї – це тонкі нитки газу і потоки пилу між кластерами яскравих зірок. Там “Джеймс Вебб” виявив коричневого карлика з низькою масою, або, як ще кажуть, зірку, що не відбулася. На фото вона виглядає як об’єкт, що втричі-вчетверо перевищує за масою Юпітер (що для зірки насправді несерйозно).

При цьому доктор Массімо Стіавеллі з Інституту досліджень космосу за допомогою космічного телескопа в Балтиморі мріє виявити первинну зірку, що має ознаки первісного хімічного складу часів Великого вибуху, який би не був забруднений елементами, що виникли пізніше.

“Нам необхідно спостерігати їх у вигляді наднової, що вибухає, – каже глава місії “Джеймса Вебба”. – Щоб домогтися цього, нам потрібно рік за роком спостерігати за одними і тими ж ділянками космосу, щоб помітити їх у момент до і відразу після вибуху. Але вони дуже рідкісні, і нам має пощастити”.

Еарендел, або Ранкова зоря, виявлена ще телескопом “Хаббл”, вважається найвіддаленішою від Землі і першою з усіх відомих зірок.

“Джеймс Вебб” підтвердив, що світло від цієї зорі було випущено через 900 млн років після Великого вибуху і йшло до Землі 12,9 млрд років.

Цю знамениту туманність, де народжуються зорі, можна побачити в нічному небі неозброєним оком. Щоб її перетнути, знадобиться понад чотири роки, за умови, що ваш космічний корабель рухається зі швидкістю світла.

Знімки, зроблені космічним телескопом “Джеймс Вебб”, вражають уяву, а тим часом фотографія – далеко не першорядне його завдання.

Понад 70% часу він витрачає на спектроскопічний аналіз космічних об’єктів, завдяки чому астрономи отримують ключову інформацію про хімічний склад, температуру, щільність і швидкість досліджуваних об’єктів.

“Ви можете вважати телескоп гігантським спектрографом, який час від часу робить хороші знімки”, – жартує доктор Сміт.

Це подвійна зірка в сузір’ї Змієносця, яка складається з білого субгіганта спектрального класу і білої зорі того ж спектрального класу.

Вони підсвічують газопилову хмару в зірковому скупченні, в якому вони найяскравіші зорі, і перебувають на відстані 400 світлових років від Землі.