Які віри в Бога

Вірую в Бога… Але що це є віра? Якщо задумуємося, що означають ці слова, якщо поглянути на них «із-зовні», це твердження – «Вірую в Бога» – стає загадковим, навіть якщо перед тим ми мали враження, що це розуміємо.

Перш за все, очевидно, що віра є чимось іншим від знання, щонайменше від знання в звичайному сенсі цього слова. Коли я кажу : «Вірую в Бога», тобто знаю, що Бог існує – цей вид знання зовсім неспівставний з тим знанням, що, наприклад, у моїй кімнаті знаходиться стіл або надворі падає дощ. Таке знання, яке ми називаємо об’єктивним знанням, не залежить від мене, але проникає в мою свідомість незалежно від моєї волі, від мого свобідного вибору. Воно є «об’єктивним», і я – суб’єкт, особа, всередині мене – можу лише його прийняти та вчинити його своїм.

Однак, коли я кажу: «Вірую в Бога», це ствердження вимагає вибору, рішення; інакше кажучи, вимагає дуже особистої участі цілої моєї істоти. Але коли ця особиста участь, цей вибір зникає, тоді моя віра вмирає, стає практично неіснуючою. І так, справжня такого роду віра стає дуже далекою від наших здібностей та досягнень, і при тому ми не можемо перемінити нашу віру в об’єктивний елемент, завжди рівний сам собі, як невід’ємну частину наших переконань та нашого бачення світу.

Багато людей звертається до Бога в страху, в нещастях, в терпінні, але в той час, коли ці труднощі зникають, ці люди повертаються до звичайного життя, яке не має більше нічого спільного з вірою та живуть так, немовби Бог не існував. Ще більш численними є ті, які вірують не стільки в Бога, але в релігію, як не дивно це може здаватися. Ці люди почуваються добре в Церкві, віднаходять в ній потіху та розраду. Багато з них вже від самого свого дитинства звикли до цієї «сакральності» (святості) Церкви та релігійних обрядів. Там все є прекрасним, глибоким, таїнственним, не так як у повсякденному житті – недобре та погано. Вони ототожнюють себе з цією «релігійністю», ніколи не вникаючи у її глибину. Релігійність, натомість, не має нічого спільного з «реальним» життям. Релігійність пропонує добрі та чисті «досвіди», допомагає жити. Проте згідно з цією схемою, релігійність є відокремлена від життя і життя відокремлене від релігійності.

Вкінці існує третя категорія людей. Йдеться про тих, які вважають релігію чимось корисним і необхідним для людського суспільства, для нації, для родини, для дітей, для тих, які вмирають, і для хворих, для підтвердження чесності та моральності; йдеться про тих, які зводять релігію до власної вигоди. Дуже часто матері звертаються до священика з проханням, щоб викорінив з серця їхній дітей цей чи інший поганий нахил: «Отче, скажіть моїй дитині, що Бог все бачить, отож вона буде мати страх і не зробить тої чи іншої речі».

Релігія як допомога і розрада. Релігія як певний вид захоплення святим і надприродним. Релігія як користь. Говориться, що у всьому цьому є лише частина правди. Проте, коли релігію зводиться тільки до цього, вона не є більше вірою, про яку говорить Апостол на світанку християнства: «Віра є запорукою того, чого сподіваємося, – доказ речей невидимих» (Євр 11,1).

Роздумаймо над тими дивними словами: «запорука того, чого сподіваємося, – доказ речей невидимих». Видаються дивними, тому що кожне з них, на перший погляд, містить в собі певну суперечність. Якщо я знаходжуся на етапі очікування чогось, на етапі надії, то тільки тому, що ця річ ще не зреалізувалася, інакше, не було б більше чого очікувати, на що надіятися. Оскільки більше це стосується невидимого, тобто того, чого неможливо спостерігати чи досліджувати. Як можна побачити, розпізнати, отримати певність чогось справжнього та правдивого, якоїсь дійсності, добра, яке посідаємо? Тим не менш, саме завдяки цим, на перший погляд, парадоксам апостол визначає віру. Слід зазначити, передовсім, що це визначення не містить слова «Бог». Це слово появиться в наступних віршах. Проте тут говорить про віру, як про особливу умову, характерну для людини – як про дар, що його має людське буття.

Але про який дар говориться? На це питання можна відповісти, що йдеться про певне стремління, притягання (приваблення), очікування бажаного, передчуття чогось іншого, для чого варто жити.

І тут є дещо трохи дивне: майже так само визначає людину атеїстичний філософ Жан-Поль Сартр: «Людина, – каже він, – є безцільною (даремною) пристрастю». Він називає цю пристрасть, це прагнення «даремним», тому що, на його переконання, воно оманливе й насправді людині нікуди прагнути, нічого очікувати, нічого бажати. Але важливо те, що і він знаходить в людині це очікування і спрагу. Так ось віра, повертаючись до апостола Павла, це знання того, зустріч з тим, чого людина, сама можливо того й не знаючи, очікує; прагнення і жага, які і визначають її життя. Без цієї спраги, без цього очікування не було б і зустрічі. І коли б не було того, чого людина прагне, то не було б в людині й цього очікування. В цій зустрічі невидиме стає впевненістю, чимось, що відчуваю як моє, як дійсність.

Все це означає, що віра, в християнському досвіді, є плодом і проявом не просто певного знання, не є вирахуванням певного розумування чи аналізу, не є результатом інтелектуального розрахунку, але в той же час не є навіть просто релігійними емоціями, які в один момент можуть появитися і потім зникають. Віра по суті – це зустріч, реальна зустріч між тим, що знаходиться глибше в людині – тою спрагою, яка є так виразною її частиною – з Тим, до Кого ця спрага є спрямована, навіть якщо ми цього не є свідомі. Про цю зустріч, про це «здійснення очікуваного» і «впевненість у невидимому», найкраще сказав Святий Августин: «Ти створив нас для себе, Господи, і наше серце неспокійне, допоки не спочине в Тобі». Проте це і провадить нас до третього, найбільш таїнственного слова в нашому визнанні віри: «Вірую в Бога», це веде нас до слова Бог.

«Бога ніхто ніколи не бачив» (Йо 1,18). Це сказав не атеїст і не віруюча людина, що сумнівається у своїй вірі, ані хтось, хто зайнятий своїми справами і для піднесених тем не має часу. Це сказав апостол Йоан, чия пристрасна, вогненна віра крізь тисячоліття обпалює кожного, хто бере в руки його послання.

«Бога ніхто ніколи не бачив». Але що ж тоді означає ця споконвічна віра? На що, на кого вона спрямована? Що вкладає людина в це таїнственне, найбільш логічно нез’ясовне з усіх створених людиною слів? До цих пір, кажучи про твердження «я вірю в Бога», я говорив про два перших слова цього твердження: про «я», з якого воно починається, і про віру, яку «я» ісповідую. Я говорив про віру, що це, перш за все, якась віддача себе або самовіддача, але яка тільки тому і лише тоді можлива, коли людина знає, дізнається те, чому вона себе віддає, подібно до того, як і любов спалахує в душі одночасно з появою коханого. Але ось улюбленого ми бачимо, і бачачи – знаємо, і дізнаючись – любимо. А Бога «ніхто ніколи не бачив». Чи означає це, що ми Його відчуваємо?

Тут розкривається бідність, недостатність, безпорадність слів, коли ними потрібно висловити головне та ще й до кінця невисловлене. Бо цілком очевидно, що слово «почуття», «відчувати» може означати стільки різних станів, розумових рухів, настроїв, що на ньому одному не побудуєш, з одного нього не виведеш віри. Так, звичайно, почуття, але почуття найглибшим чином відмінне від усіх інших почуттів, дійсно, по відношенню до них – чужорідне. Бо про почуття можна сказати те, що часто говорять про смаки: «Про смаки не сперечаються» – одному подобається одне, іншому – інше. Один відчуває так, другий – по-іншому. І якщо віра – тільки одне з таких швидкоплинних почуттів, якщо вона залежить від наших минущих емоцій, то, дійсно, про неї не посперечаєшся. А саме до такого «почуття», до такої суб’єктивної емоції і зводять віру ті, хто бореться з нею. Один, – кажуть вони, – вірить у таємниче і погане число 13, інший – в наговори і заклинання, третій – у святу воду, четвертий – ще у щось, і ось виходить так, що за вірою не стоїть будь-якого твердого знання (бо «Бога ніхто ніколи не бачив»), ані навіть однорідного почуття, бо почуття основані на емоційному складі даної людини. Тому, повторюю, слова «почуття» недостатньо або ж воно має бути уточнене, очищене від усього, що в ньому не є якраз самою вірою.

Так ось, в чому ж тоді одинокість, абсолютна особливість того почуття і стану, який ми називаємо вірою? У тому, звичайно, що вона є відповіддю, а відповідь не тільки припускає наявність того, кому ми відповідаємо, але і засвідчує цю наявність.

Віра є рухом відповіді не однієї лише душі, а всієї людини, всієї її істоти – раптом щось почула, раптом щось побачила і віддає себе цьому руху. Мовою християнства це можна виразити так: віра походить від Бога, від Його ініціативи, від Його поклику. Вона є завжди відповіддю Богові, відданням людиною себе Тому, Хто дарує себе. Як дивовижно сказав Паскаль: «Бог говорить нам: ти не шукав би мене, якби вже не знайшов». І тому що віра – це відповідь, рух відповіді, в ній завжди залишається і шукання, і спрага, і прагнення. Я шукаю в собі, в своєму досвіді, у своєму почутті відповіді на питання – чому я вірю? І ось, не знаходжу його.

Чим є Бог для мене? Пояснення світу і життя? Ні, бо мені очевидно, по-перше, що не через це пояснення я вірю в Нього, і по-друге, що моя віра в Бога якраз і не «пояснює» раціонально всіх таємниць і загадок світу. Мені доводилося не раз в житті стояти біля ліжка вмираючої в страшних муках дитини. І що ж? Як я міг пояснити що-небудь оточуючим, довести, виправдати, як кажуть, «релігійно» ці муки і цю смерть? Ні. Я тільки міг сказати: Бог тут, Бог існує. Я міг лише визнати всю незмірність цієї присутності з нашими скорботними земними питаннями. Ні, звичайно, віра не появляється з потреби в якомусь поясненні. Але тоді, звідки ж вона приходить? Від страху загробних мук, від боязні повного зникнення, від закладеного в мені пристрасного і, врешті-решт, егоїстичного бажання не зникнути? Ні, і це не є причиною моєї віри, бо дитячим лепетом видаються мені найрозумніші філософські міркування про загробний світ, вічності і так далі.

Що я знаю про все це? І що можу іншим сказати? І не тому я вірю в Бога, що я хочу загробного життя і вічності, а для того вірю в життя вічне, тому що вірю в Бога. Але тоді на питання всіх питань – чому я вірю? – я можу відповісти тільки одне: тому що Бог дав мені цю віру і дає її постійно. Дав саме як дар, як подарунок. В цьому переконує мене та абсолютно ні від чого в світі не залежна радість, той абсолютно ні від чого в світі та житті не залежний мир, що їх я відчуваю в собі. Не завжди, рідко, іноді, в ті хвилини, коли слово Бог перестає бути словом, а стає якби водоймою, по якій ллється лавина світла, любові, краси, ллється саме життя.

«Мир і радість у Святому Дусі» (Рм 14,17), – так сказав апостол Павло і немає інших слів, бо, коли віриш і живеш вірою, вже і слів не треба, і вони майже неможливі. Але хтось може запитати: чому ж не всім дано цей дар, цей подарунок віри? Чому одні вірять, а інші не вірять? Що ж це – вибраність? І чому є ті, хто вірив і віру втратив? Все це важливі, головні питання.

У твердженні «Я вірю в Бога» ми розпізнали, відчули, нехай навіть і неясно, «навпомацки душі», перш за все якийсь дар, дарунок з висоти. Я не стільки свідомо, дедуктивно, розумно приходжу до віри в Бога, скільки знаходжу її в собі, знаходжу з подивом, радістю і вдячністю. Знаходжу як присутність, таїнственну, але настільки ясно відчутну, Того, Хто є всім – миром, радістю, тишею, світлом. Ця присутність не може бути від мене, бо немає ні в мені, ні в навколишньому мені світі ані цієї радості, ані світла, ані тиші. Звідки ж вони? І ось я кажу слово, яке все це виражає, все це називає і яке у відриві від цього досвіду, від достовірності цієї присутності не має ніякого сенсу: я кажу слово «Бог». Я не міг би сказати цього незрозумілого слова, якби не було в мене цього досвіду, однак, вимовляючи його, я якби звільняю цей досвід, це почуття від їх суб’єктивності, скороминущості, розпливчастості. Я називаю його зміст і тим самим приймаю цей дар і віддаю йому, зворотним рухом всього мого єства, самого себе.

«Я вірю в Бога». І ось виявляється, що ця віра, яку я знайшов на самій глибині своєї душі, не тільки моя, не тільки мій особистий, неповторний, невисловлений досвід, а що вона по-новому пов’язує мене з людьми, з життям, зі світом, виявляється якби звільненням від самотності, на яку, в тій чи іншій мірі, приречені всі люди. Бо якщо радісним було знаходження віри в собі, в своїй душі, в своїй свідомості, то не менш радісним виявляється знаходження тієї ж віри, того ж досвіду також в інших. І не лише зараз, тут, навколо себе, в людей, схожих зі мною, але й через століття, через простір. Ось відкриваю я древню книгу, написану більш, ніж за тисячу років до нашої ери, в світі майже зовсім не схожому на наш, теперішній, і читаю:

«Господи, Ти мене випробував і знаєш.
Знаєш мене, коли сиджу і встаю я. Думки мої здаля розумієш.
Чи ходжу я, чи спочиваю, ти добре бачиш; тобі відомі всі мої дороги.
Бо ще нема й слова на язиці у мене, а ти, Господи, вже все знаєш.
Ти ззаду й спереду мене оточуєш, кладеш на мене твою руку.
Що за предивне знання! Для мене занадто високе, недосяжне воно!
Куди мені піти від духу твого? Куди мені втекти від обличчя твого?
Зійшов би я на небо – ти там єси, ліг би я у Шеолі – і там ти.
Взяв би крила зірниці, осівся б на край моря, – і там рука твоя мене б водила, і твоя десниця мене б тримала.
Сказав би я: Принаймні тьма нехай мене покриє, і світло, неначе ніч, мене сповиє, – та навіть темрява для тебе не занадто темна; і ніч, немов день, світить. Так темрява, як і світло!
Ти створив моє нутро, ти мене виткав в утробі матері моєї.
Хвалю тебе, що сотворив мене так дивно; діла твої предивні, ти душу мою знаєш вельми добре …
Як мені тяжко думки твої збагнути, Боже! Яка їх сила!
Я полічив би їх, та їх від піску більше; якби й скінчив, я був би ще з тобою …
Вивідай мене, о Боже, і спізнай моє серце випробуй мене й спізнай мої задуми!
І подивись, чи є в мені якась лиха дорога, і веди мене дорогою давньою».

Це псалом 139, молитва, написана кілька тисяч років тому. Але от я читаю її і дивуюся: Господи, та це ж все якраз так, як я відчуваю і переживаю, це мій досвід, це про мене і від мене сказано, і навіть ці дитячі слова, ця недорікуватість, що намагається виразити, «виспівати» те, що вище слів, – усе це моє. Це означає, що віра живе століттями, значить мільйони людей відчували те ж саме, і наповнюється серце радістю, коли від надмірної віри спалахують ці дивовижні слова: «Та навіть темрява для тебе не занадто темна; і ніч, немов день, світить. Так темрява, як і світло!». У цьому світлі я по-новому бачу світ, незважаючи на всю його темряву, він світить для мене первозданним світлом: дійсно «діла Твої предивні, Ти душу мою знаєш вельми добре . ». Я по-новому бачу і усвідомлюю себе, грішного, слабкого, що боїться, поневоленого, і повторюю слова псалма: «Хвалю Тебе, що сотворив мене так дивно . ». Тому що дане мені це таїнственне внутрішнє знання, тому що можу я дізнатися те, що з висоти, дивне і славне, можу бажати високого проводу і високого життя, можу розрізнити між небезпечною дорогою, що веде до загибелі і дорогою, що веде до вічного життя.

І ще багато мені відкривається цією вірою: дізнаюся, що все в світі говорить про Бога, об’являє Бога, світиться Ним: променистий ранок і нічна темрява, щастя і радість, страждання і горе. І якщо так багато не бачить цього, то тому, що я і подібні мені віруючі виявляємося занадто слабкими свідками віри, тому що з самого дитинства ми оточуємо людину дріб’язковістю, брехнею, навіюємо їй не шукати і не жадати глибини, а бажати маленького і примарного щастя та маленького примарного успіху, тому що приковуємо її увагу до суєти і марноти. І ось заростає в ній таємний орган світла та любові і світ наповнюється липкими темнотами невіри, скепсису, і далі – егоїзму, ненависті і злоби. Але і в цих сутінках, і в цьому страшному падінні та зраді не покинув нас Бог. І мої слабкі слова про віру в Бога були б порожніми, якщо б, на закінчення, я не визнав віру вже не просто в Бога, а в Ту єдину Людину, в якій Бог прийшов у світ, а в світі – до кожної людини, щоб спасти і відродити її.

«Я вірую в Бога». Але Бог – в повноті радості і володіння – відкривається у Христі.

Джерело: Alexander Schmemann, Credo…Il Simbolo di fede, Lipa, Roma 2012 (Український текст взято з сайту Української парафії свв. Сергія і Вакха у м. Римі).

Віра в Бога як основа християнського світогляду (урок для 11 класу)

Мета: поглибити знання учнів про віру; продовжувати розвивати вміння учнів працювати з Біблією; аналізувати, порівнювати та узагальнювати факти, що вивчаються; розвивати емоції учнів; сприяти формуванню в учнів християнського наукового світогляду; прищеплювати учням чесноту віри.

Обладнання: Біблія, картки-завдання для групи, сигнальні картки червоного та зеленого кольорів для кожного учня; ілюстрація «Рукопис ХІІ ст.», Символ віри, відеоматеріали.

Тип уроку: комбінований.

Тож віра від слухання, а слухання через Слово Христове.

І. Організаційний момент

Вітання. Налагодження контакту з класом

ІІ. Актуалізація життєвого і чуттєвого досвіду

Учитель. Усі люди люблять гратися. З тією лише різницею, що для кожного віку — своя гра. Ось і ми зараз зіграємо в гру «Вірю — не вірю».

Методичні рекомендації. Учні отримують сигнальні картки двох кольорів. Учитель читає речення, а учні піднімають картку одного кольору. Якщо учень вірить зачитаній інформації, то сигналізує зеленою карткою; якщо ж не вірить — піднімає червону картку. Ця гра дає можливість учителю візуально оцінити рівень сформованості в учнів деяких світоглядних ідей.

• При визначенні того, що добре, а що погано, важливою є думка інших людей. (-, важливою є думка Бога)
• Температура блискавки сягає 30 000 °С. (+, може навіть перевищувати цю температуру)
• Око страуса більше, ніж його мозок. (+)
• Неможливо чхнути з відкритими очима. (+)
• Усесвіт виник у результаті «великого вибуху». (–)
• Людське око здатне розрізняти 10 мільйонів відтінків кольорів. (+)
• Гімн Греції має 158 куплетів. (–, 158 рядків)
• Двоє людей краще ладнають між собою, якщо кожен намагається зробити приємне іншому. (–, потрібно виражати власні почуття й намагатися зрозуміти іншого)
• Серце блакитного кита за величиною таке, як невеликий легковий автомобіль. (+)
• Діти народжуються без колінних чашечок. (+, вони формуються у віці 2-6 років)
• У Другій світовій війні брали участь 52 країни світу. (–, 61 країна)
• Життя на Землю було занесене з космосу. (–, Бог створив Землю і життя на ній)
• Люди, відстоюючи власні інтереси, не забувають про інтереси колективу. (–, згадайте депутатів)
• Найвитриваліший м ’ яз у людському організмі — язик. (+)
• У брюнетів борода росте швидше, як у блондинів. (–, у блондинів швидше)
• Людина — це єдина жива істота, здатна малювати прямі лінії. (+)
• Людина може прожити життя так, як їй цього хочеться. (–, не може)
• Люди у повсякденному житті не можуть обійтись без знання законів астрономії. (–, можуть)
• Людина — єдина істота на Землі, яка має тіло, душу і дух. (+)
• Унаслідок тривалого еволюційного процесу працьовиті мавпи перетворились на людину. (–)

ІІІ. Мотивація навчальної діяльності учнів

Учитель. Усі ми, діти й дорослі, щодня зранку до ночі граємо в цю гру. Ми прокидаємось і віримо (або не віримо), що день буде вдалий. Ми сідаємо в маршрутку й віримо, що доїдемо до школи чи до театру. Ми зустрілися з друзями й віримо, що вони нас підтримають чи допоможуть. Ми йдемо на вибори й віримо (або не віримо), що нарешті все в нас зміниться на краще. Ми кажемо, що людям треба довіряти, але, йдучи з дому, замикаємо вхідні двері на замок, а краще — на два. Ми кажемо, що людям треба довіряти, а самі обов ’ язково поставимо авто на сигналізацію, а телефон заблокуємо відбитком свого пальця.

Що ж це таке — віра? Кому вірити? Яке значення має чиясь віра для мене, а моя — для когось. І це ще далеко не повний перелік запитань, пов’язаних із вірою, на які ми спробуємо дати відповіді впродовж уроку.

IV . Повідомлення теми та мети уроку

V . Сприймання учнями нових знань

1. Учитель. Вікіпедія зазначає, що «віра — це сприймання людиною чого-небудь як істини, іноді без попередньої перевірки, на основі тільки внутрішнього, суб’єктивного переконання, яке не потребує ніяких доказів».

Крім слова «віра», у нашій мові є чимало спільнокореневих слів: вірити, вірність, вірний, довіра та ін. Очевидно, що слова протилежні за значенням виникли не просто так. І разом з ними виникли слова, за допомогою яких ми хочемо, щоб нам довіряли, або хочемо самі довіряти комусь. Тому існують клятви, присяги, обіцянки (як усні, так і письмові). (Учитель показує ілюстрацію рукопису XII ст.). У тій чи іншій формі їх складають президенти й депутати, судді та адвокати, чиновники та лікарі, військові та політики, олімпійці та пластуни, навіть молодята!

2. Усе це так, але погодьтеся, що це коротеньке слово «віра» у більшості випадків асоціюється зі словом «релігія». Саме в богословському розуміння релігійна віра виступає як вище виявлення людської свідомості, найвища цінність. Чому? Спробуємо знайти відповіді на деякі питання у Святому Письмі.

3. Робота в групах (чи в парах)

Учитель. Зараз ви отримаєте картку із завданням та вказаними місцями з Біблії. Через деякий час (8 хв.) сформулюйте відповіді на поставлене запитання.

1 група. Що є об’єктом християнської віри? 2 Хр. 20:20; Ів. 6:29, 40; 10:30; 14:1; Євр. 11:6. (Очікувана відповідь: об’єктом віри є Бог та Ісус Христос, бо Вони — одне.)

2 група. Хто може отримати віру? Скільки різних вір існує? Мт. 5:6; Ів. 7:17; 12:42-43; 18:37; Еф. 4:5. (Очікувана відповідь: віра одна; її отримують ті, які шукають правди, намагаються пізнати волю Божу й чинити згідно з нею; люди горді й пихаті не можуть отримати віру.)

3 група. Яким чином можна отримати віру? Ів. 2:11, 23; 20:30-31; Дії 4:4; 13:48-49; 16:13-14; 17:10-12; Рим. 10:17; 16:25-27; 2 Тим. 3:15. (Очікувана відповідь: віру можна отримати через молитву, через проповідь, через читання Слова Божого, через чудо, яке Бог може здійснити.)

4 група. У чому виявляється віра? Іс. Нав. 24:14; Пс. 15:2-5; 22:5-6; 95:6; Єр. 17:7; Мт. 6:9-13; Кол. 1:4-6. (Очікувана відповідь: у поклонінні Богові в невинності та правді; у молитві Йому та надії на Нього, у проповіді Його Слова.)

5 група. Чому можна вірити Богові? Єр. 31:3; Пс. 100:5; 145:9; Наум. 1:7; Ів. 3:16; Рим. 5:8; 2 Кор. 13:11; 1 Ів. 4:8-11. (Очікувана відповідь: Бог добрий і любить людей, особливо тих, хто вірить Йому.)

6 група. Чому можна вірити Богові? Чис. 23:19; Плач 3:22-23; 1 Кор. 10:13; 1 Сол. 5:24; 2 Тим. 2:13. (Очікувана відповідь: вірність — це атрибут Бога.)

7 група. Чому можна вірити Богові? Іс. Нав. 21:45; 23:14; Тит. 1:2; Лк. 1:45; Євр. 6:17; 10:23; 11:11. (Очікувана відповідь: Бог виконує Свої обітниці.)

8 група. Чому можна вірити Богові? Іс. 40:8; Повт. Зак. 4:31; 2 Хр. 6:14; Мт. 5:18; 1 Петр. 1:25. (Очікувана відповідь: Слово Боже і Його заповіді незмінні.)

9 група. Чому можна вірити Богові? Пс. 89:21-25; Ів. 16:27; 1 Кор. 1:7-9; 1 Сол. 5:23-24; 2 Сол. 3:3. (Очікувана відповідь: Бог зберігає вірних Йому.)

Учитель. А для чого потрібна віра? Святе Письмо також дає відповідь на це запитання, відтак я пропоную вам записати біблійні вірші, а вдома їх опрацювати. (На розсуд учителя, можна подати як частину уроку або на домашнє опрацювання.)

• бути почутим у молитві (Мт. 21:22);
• бути праведним (Рим. 1:17);
• бути щасливим (Ів. 20:29);
• отримати спасіння (Мк. 5:34; 10:52);
• отримати визволення через чудо (Мк. 6:5-6);
• витримати боротьбу християнського життя (Флп. 1:27);
• мати доступ до Бога (Євр. 11:6);
• здійснювати чуда (Ів. 14:12; Дії 6:8);
• віруючого любить Бог (Ів. 16:27);
• мати всі можливості (Мк. 9:23).

4 . Учитель. Як бачимо, у Слові Божому є також інформація, яку людина власним розумом не може осягнути. Ця інформація перевищує пізнавальну силу нашого розуму. Тому А. Шептицький казав, що віра — це акт нашої волі, а не реакція на почуття. Християнська віра — це безумовне прийняття за правду всього того, що Бог відкрив людям про Себе, про світ і про нас, людей.

Цікаво, що дослідники Біблії відзначають використання двох різних слів у Старому Завіті — «емуна» та «бітахон», які перекладені однаково — «віра».

Під словом «емуна» розуміють віру як переконання, як віровчення.

Під словом «бітахон» розуміють віру як довір’я, як особисту активну й практичну віру.

Віра: віровчення (доктрина); особиста віра( Рим. 1:17)

Віра «емуна» пов’язана із завітом: це віра в те, що Бог виконає обіцяне; що на Бога можна покластися; що Бог ніколи не обманює; що в Нього немає подвійних стандартів (що Він думає, те й каже, а що Він говорить, то те й думає). Саме цю віру диявол поставив під сумнів в Едемському саду, спокушуючи Єву, мовляв, чи Бог справді так сказав? (Бут. 3:1).

Віра «бітахон» має корінь «батах», що буквально означає «покластись, опертись». Це активна особиста віра, яка має прикладний характер: людина свідомо всі свої турботи покладає на Бога, знаючи, що Він усе владнає, бо Господь від початку знає, чим усе закінчиться й використає будь-яку ситуацію, аби Його діти отримали найкраще, найкорисніше для них.

Така віра, звичайно, глибоко особиста й торкається наших почуттів: я довіряю Богові настільки, що живу Його Словом, і, якщо потрібно буде, то віддам життя за Нього. Це та віра, яку мали біблійні герої віри: Авель, Єнох, Ной; Авраам, Сарра та їхній син Ісак; Мойсей та інші. Це та віра, яку мали перші християни і яку мають теперішні християни. Це та віра, яка допомагає нам ставитися до майбутнього як до теперішнього, а до невидимого — як до видимого (Євр. 11). Це та віра, яка спонукає людину до дії, бо вірність Божа абсолютна. Іншими словами, розуміння принципів віровчення призводить до особистої віри, яка змінює нас, наш спосіб мислення, наше бачення світу.

VI . Осмислення об’єктивних зв’язків у вивченому матеріалі

1. Учитель. Отже, віра — це один із способів засвідчення буття, тобто істини. Але чомусь у багатьох випадках віру протиставляють знанню, яке базується на вивченні та поясненні проявів буття. Що думають про це видатні вчені?

П’єр Леконт дю Нюї (1883–1947), французький біолог, винахідник і філософ: «Усі ті, хто бездоказово й систематично роблять зусилля витравити ідею Бога, здійснюють низьку й антинаукову справу. Я вступив у життя з модним на той час скептицизмом. Мені потрібно було 30 років праці в лабораторії, щоб переконатися, що мене свідомо обманули ті, в обов’язок яких входило мене просвітити, або хоча б просто зізнатися у своєму незнанні. Я прийшов до такого переконання, вивчаючи біологію, і я переконаний, що неможливо жодному вченому, якщо лише він не перебуває в стані засліплення та недобросовісності, не прийти до цього висновку… Людство знайде своє спасіння лише в релігії, заснованій на глибокій християнській вірі, яка черпає життя в сучасних досягненнях науки».

Гульєльмо Марконі (1874–1937), італійський фізик і винахідник: «Я пишаюсь тим, що я людина віруюча. Я вірю в силу молитви. Я вірю в молитву не лише як католик, а й як учений».

Антуан Беккерель (1852–1908), французький фізик: «Мої дослідження самі привели мене до Бога».

Вільям Томпсон (1824–1907), англійський фізик: «Якщо будете добре думати, то наука змусить вас вірити в Бога, що ,власне, і є основою релігії. Ви побачите, що наука не ворожа релігії, а допомагає їй».

Макс Планк (1858–1947), німецький фізик, Нобелівська премія 1918 р.: «…і релігія, і природознавство потребують віри в Бога. Водночас для релігії Бог стоїть на початку кожного розмірковування, а для природознавства — наприкінці… Релігія і наука зовсім не заперечують одна одну, як це вважали раніше і чого бояться наші сучасники. Навпаки, вони погоджуються і доповнюють одна одну».

Вернер фон Браун (1912–1977), німець­ко-аме­риканський фізик, конструктор космічних ракет: «Поширеною є думка, ніби в епоху космічних польотів ми вже так багато знаємо про природу, що нам більше не потрібно вірити в Бога. Ця думка цілком помилкова. Лише нове звернення до Бога може врятувати світ від катастрофи, яка насувається. Наука і релігія — це сестри, а не вороги».

Фр. Десауер (1881–1968), німецький біофізик: «Якщо протягом останніх 70-ти років на нас звалився шквал відкриттів і винаходів, то це означає лише, що Бог-Творець говорить із нами голосніше, ясніше, ніж будь-коли в минулому».

Поль Саботьє (1854–1941), французький хімік, Нобелівська премія 1941 року: «Природничі науки та релігію протиставляють лише ті люди, які погано освічені як у першому, так і в другому».

Альфред Кастлер (1902–1988), французький фізик, Нобелівська премія 1966 року: «Я не можу зрозуміти світ без Творця, тобто без Бога».

2. Біблія вчить нас, що віра полягає не у фантастичному сприйнятті фантастичних явищ, а в міцному переконанні в реальності, навіть якщо ми її не бачимо. «Бо Ти вчинив нирки мої, Ти виткав мене в утробі матері моєї, — прославляю Тебе, що я дивно утворений! … Мого зародка бачили очі Твої, і до книги Твоєї записані всі мої члени та дні, що в них були вчинені, коли жодного з них не було…» (Пс. 138:13-14, 16).

Ще з перших днів творіння Бог поклав закон для всього живого: розмножуватись за родом їх. А ось що написано у вашому підручнику з біології:

«Е. Геккель паралельно з Ф. Мюллером відкрили біогенетичний закон (закон Геккеля-Мюллера), який показує зв’язок між фітогенезом та онтогенезом: індивідуальний розвиток (онтогенезу) будь-якого організму — це вкорочене і стисле повторення історичного розвитку (філогенезу) даного виду.

На прикладі багатоклітинних тварин він довів наявність однакових початкових фаз ембріонального розвитку (яйце, бластула, гаструла), що свідчить про їхнє спільне походження. Наприклад, на відповідних фазах у ембріонів різних класів хребетних є стадії розвитку зябрових щілин. Це свідчить про походження наземних хребетних від рибоподібних предків».

Ернст Геккель (1834–1919), не маючи достатніх доказів, змінив рисунки ембріонів людини та собаки, щоб підсилити подібність між ними й приховати відмінності. Магічна фраза «як довели вчені…» спрацювала й тоді: ніхто не перевірив правильності рисунків аж дотепер. (Див. зіставлення рисунків Геккеля і фотографій Ричардсона).

Обман безбожника Геккеля завдав величезної шкоди: цю ідею вкладали в голови цілих поколінь учнів, студентів, біологів та лікарів і використовували для узаконення абортів: адже зародок усе одно перебуває на стадії риби або мавпи, тобто, він — не людина. Але зараз абсолютно точно доведено, що в 7 тижнів зародок володіє всіма больовими відчуттями, в 11 тижнів відчуває дотик, а в 13 тижнів має повністю сформовану нервову систему. За допомогою апарату для ультразвукового дослідження американські вчені зняли документальний фільм «Безмовний крик», у якому весь хід аборту зняли на камеру, і на екрані видно, які жахливі почуття переживає хоч і не народжена, але вже людина.

Учитель демонструє фрагмент фільму (http://youtu.be/kRUwA6rQvvk).

На цьому жахи не закінчуються: усі «матеріали» аборту (їх називають ще «фетальним матеріалом», — такий собі нейтральний термін для нефахівців) ідуть на виробництво всілякої косметичної продукції (креми, маски, помади тощо). Чому? Бо тільце дитинки є «коморою біостимуляторів і корисних елементів». А ось вам і статистика: за останні 25 років в Україні зроблено понад 32 млн. абортів.

2008 року Міністерством охорони здоров’я України було видано Наказ № 630 «Про проведення клінічних випробовувань стовбурних клітин». Інститут клінічної терапії першим отримав право на проведення клінічних випробовувань в галузі застосування стовбурових клітин в Україні. Стовбурові клітини — це особливі клітини людського організму, бо вони можуть перетворюватись на всі типи клітин дорослого організму (а їх понад 200 типів).

За походженням стовбурові клітини поділяються на:

Ембріональні стовбурові клітини походять з внутрішньої клітинної маси раннього (4-5 день) ембріону людини, у якому міститься від 50 до 150 клітин.

Фетальні стовбурові клітини отримують з абортивного «матеріалу».

Стовбурові клітини дорослого організму — це недиференційовані клітини, що розповсюджуються по всьому тілу. Вони розмножуються і заміщують клітини, які відмерли, та відновлюють пошкоджені тканини тіла. Ці клітини містяться в кістковому мозку дітей і дорослих. Однак ці стовбурові клітини мають обмежену здатність до диференціації. Незважаючи на це, на такі дослідження виділяють значні кошти, бо вони не пов’язані зі знищенням (убивством) ембріона.

На дослідження ембріональних стовбурових клітин у деяких країнах увели мораторій. Крім того, деякі вчені вважають, що препарати, створені на основі абортивного «матеріалу», несуть на собі потужну негативну енергетику смерті, тому вони не можуть однозначно позитивно вплинути на хворого.

3. Однак, сказати: «Вірю!» — це ще не все. Треба знати, у що ми, християни, віримо. Вперше такий Символ віри був укладений 325 року в м. Нікея Всесвітньою радою єпископів, а 381 року його лише доповнили. Нікейський символ віри є спільною основою для всіх християн. (Учитель роздає учням роздрукований Символ віри.)

VII . Підсумок уроку

1. Учитель. Як би ви відповіли на запитання, що були поставлені на початку вивчення теми, а саме: «Що таке віра?», «Кому вірити?», «Яке значення має чиясь віра для мене, а моя — для когось?» (Заслухати відповіді учнів.)

2. Які ще питання виникли у вас під час уроку?

3. Учитель пропонує учням сформулювати й записати висновки:

Християнський світогляд — це …

VIII . Домашнє завдання

2. Опрацювати записані вірші з Біблії й дати відповідь на запитання «Для чого потрібна віра?»