Достоєвський – імперець, Толстой – антиімперець, але підсумки – схожі

Сьогодні ми поговоримо про імперську тему на тлі творчості Федора Достоєвського та Льва Толстого – найпопулярніших у світі російських класиків XIX століття, через що їх часом іронічно поєднують у спільний бренд – «Толстоєвський».

2022: ЯК ДОСТОЄВСЬКИЙ АДВОКАТУЄ ЕРЕФІЮ ПЕРЕД ПОНТИФІКОМ

У листопаді минулого року Папа Римський Франциск здивувався жорстокості російської армії в Україні, але пояснив усе діями деяких безадресних «солдатів, найманців». І далі, сказавши про свою велику повагу до російського народу, до російського гуманізму, додав: «Досить згадати Достоєвського, який і тепер надихає християн на осмислення християнства». Не посперечаєшся, надихає насамперед самого Папу.

Через кілька днів після того, під час недільної проповіді, Франциск закликав паству не надто довіряти минущим земним реаліям, залишатися постійними в доброті, особливо коли реальність спонукає діяти інакше. І проілюстрував свої думки цитатою із «Братів Карамазових».

А за пів року до того, весною, напередодні Великодня, Понтифік описав поточну ситуацію у світі притчею про Великого інквізитора з того ж роману, пояснюючи, що світ опинився в такій же пастці, яка описана в книжці: «Спокуса фальшивого світу, що спирається на владу, який веде до ненависті і зради Бога». І далі Франциск сказав про пасхальний мир (зокрема про передбачуване пасхальне перемир’я в Україні): «Світ, який Ісус нам дає на Великдень, – це не наслідок стратегій, які здійснюють унаслідок застосування сили, завоювань та різних форм тиску. Такий світ – це лише перерва між війнами. Інквізитор хоче, щоб Ісус “сказав щось, хоч би й гірке, страшне, але Він раптом мовчки наближається до старого і тихо цілує його в безкровні дев’яностолітні вуста”».

Три згадки російського класика, неоднозначного автора, на тлі російської агресії, що триває, показує: це – системно. Про те ж свідчить і ще більше пояснює заклик Понтифіка на зустрічі з семінаристами в червні-2021: «Читайте письменників, що вміли зазирнути в людську душу, наприклад, Достоєвського, якому серед сумних подій земної скорботи вдалося розкрити красу любові, яка рятує».

І ось що нам, в Україні, із цим робити? Адже річ не в одному Папі Францискові, його «лівизні» та особистих літературних уподобаннях. Наведений приклад – лише один із багатьох, причому в такому контексті часто згадують не тільки Достоєвського, а й Льва Толстого.

«ГАРАНТИ ГЛИБИНИ В УСЬОМУ СПЕКТРІ ГУМАНІСТИЧНОЇ СФЕРИ»

Польсько-американська дослідниця Ева Томсон ще до війни, на самому початку путінської влади (2000), так визначила це явище: «У західному дискурсі, присвяченому Росії, Толстой і Достоєвський служили Гарантами глибини у всьому спектрі гуманістичної сфери». І вона ж зазначила, що «кумулятивний результат утримання застиглого іміджу Росії призвів до прийняття за чисту монету, без сумнівів, того тону скромної невинності, який пронизує значну частину російської літератури».

Тепер, після початку великої війни та численних російських воєнних злочинів, у світі розпочався процес переосмислення російської культури, літератури. Але відбувається він не надто швидко. І часом продовжують звучати ті самі старі слова: про велику російську культуру, про безприкладний гуманізм російських класиків. Звичайно ж, у нас це спричинює швидку та негативну реакцію, найчастіше – у публіцистичній формі, що природно та виправдано. Але того замало – потрібен докладний, системний аналіз.

Водночас найбільш неточною та деструктивною реакцією була б спроба за одним махом розвінчати і скинути того ж Достоєвського та Толстого. Викреслити їх зі світової культури так само неможливо, як і Мартіна Лютера та Ріхарда Вагнера, що були такі шановані в нацистській Німеччині.

І Толстой, і Достоєвський у творчості були сильні, оригінальні, а літературні прийоми, підходи, які вони відкрили, вплинули на безліч творців у світі, навіть більше, на галузі знань, крім літератури: філософію, богослов’я, суспільствознавство. Що стосується Достоєвського – ще й на психологію, Толстого – на етику.

Позитивне ставлення до цих авторів, чутливе сприйняття їхньої спадщини перешкоджає принципово критичному підходові до різних боків їхньої творчості, тому вони й стають для світу «Гарантами глибини в усьому спектрі гуманістичної сфери». Після цього важко об’єктивно розглядати їхню роль у становленні та закріпленні імперських уявлень, комплексів у російській самосвідомості. А також – обіленню російської культури у власних очах і в решти світу, те, що Томпсон назвала «тоном скромної невинності».

Відразу варто зазначити, що Достоєвський (1821–1861) і Толстой (1828–1910) у цьому сенсі дуже різні. Перший – відкритий імперець. Другий – антиімперець і часто майже анархіст. Водночас внесок їх обох у становлення імперськості в російській культурі, як не парадоксально, загалом схожий. Отже, поєднання їх у єдиному імені «Толстоєвський» і в цьому смислі виправдано.

У ЧОМУ «ДОСТОЄВСЬКИЙ БУВ ДОСИТЬ ТУПИЙ ШОВІНІСТ»?

В узагальненому вигляді у спадщині Достоєвського можна виокремити романи, повісті, оповідання і публіцистичний «Щоденник письменника» (1873–1881). Непроникненного кордону між ними немає, оскільки й у «Щоденникові» друковано сюжетну прозу, зокрема відомі оповідання. Та все ж таки головним у «Щоденникові» була реакція автора на навколишнє життя, поточні події: «Про що говорити? Про все, що вразить мене чи змусить замислитися». І, як зазначав літературознавець Михайло Бахтін, Достоєвський-публіцист не дорівнює Достоєвському-художникові. Але обидві ці іпостасі підтримували одна одну, збуджуючи підвищений інтерес до автора.

Як згадував один друкарський набірник того часу, читачі «говорили Федорові Михайловичу, що вони читають його “Щоденник” з благоговінням, як Святе Письмо; на нього одні дивилися як на духовного наставника, інші – як на оракула і просили його вирішувати їхні сумніви щодо деяких пекучих питань часу».

Там важливіше те, що Достоєвський у публіцистиці проявляв себе людиною вкрай консервативних поглядів. Часто опускався до ксенофобії, передусім стосовно євреїв. Розхожими стали його слова про настання «жидівської ідеї», торжество «їхнього царства». Ну а в тому, що Константинополь обов’язково має бути слов’янський, російський, жодних сумнівів. Достоєвський лише сперечається з Миколою Данилевським, і його підтримує Федір Тютчев у тому, яким саме має бути новий варіант Візантійської держави.

Корисно також, крім «Щоденника», почитати листи Федора Михайловича та спогади про нього сучасників. Ось один із них:

«Нетерпимість у суперечці ще більше виявилася в Достоєвського, коли мова якось ненароком торкнулася національностей: він уважає, що серб, малорос тощо, який співчуває рідній мові, рідній літературі, – рішучо шкідливий член суспільства. Він гальмує справу загальної освіти, загальної великоруської літератури, у якій – увесь порятунок, уся надія. Він гальмує поступ цивілізації, яку створив сам великоруський народ, що створив найбільшу державу. Тільки великорос великодушно й чесно дивиться на всі національності, без усякої злоби й упередження, тимчасом як малорос, наприклад, вічно тримає камінь за пазухою і не може ставитися до великороса інакше, як з ворожістю».

Знайома риторика, чи не так. Отже, немає нічого дивного у визначенні, яке сформулював доктор філософії Іван Франко: «Достоєвський у політичних питаннях був іноді крайнім реакціонером і видавцем обскурних часописей, геніальний знавець людської душі й її патологічних збочень, розвивав при тім у своїх писаннях погляди, які такий європеєць, як Тургенєв, називав “потоками гнилої води”, у національних питаннях Достоєвський був досить тупий шовініст» (із статті «”Ідеї” й “ідеали” Галицької москвофільської молодежі», 1905).

КСЕНОФОБСЬКІ ЕЛЕМЕНТИ У ВЕЛИКИХ РОМАНАХ. ЧОМУ І ЯК?

Звичайно ж, Достоєвський-художник був незмірно вищий за Достоєвського-публіциста. І саме з його романів, повістей, оповідань шанувальники, адепти всього світу переймали як нові художні прийоми, так і оригінальні захопливі ідеї, повороти думки.

Але й у сюжетній прозі Достоєвського, зокрема в його знаменитих романах, можна знайти приклади послідовного ксенофобського ставлення до певних груп, наприклад, поляків. Це видно вже зі зневажливого слова, яким вони позначені в письменника: «полячок», у множині – «полячки», з наголосом на останньому складі. Часто до них додано принизливе визначення «жалюгідний», «жалюгідні». Ці другорядні персонажі – суцільно шахраї і фанфарони, які вимовляють бундючні промови, та насправді є дрібними «душонками».

Нобеліат Чеслав Мілош переконливо описав витоки такого ставлення:

«Поляки обурювали Достоєвського своєю невинністю. Чи може людина вважати себе безневинною, якщо самим життям занурена в гріх? Кримінальники, з якими Достоєвський сидів на каторзі, приймали своє покарання, як належне. Він сам також зізнавався (у листах до друзів) у своїй провині перед державою. Поляки, заслані до Сибіру, зневажали карних злочинців, упевнені в тому, що вони мученики святої справи, яких засудила до заслання чужа держава, що судити їх не мала права».

Однак сам Достоєвський, як і абсолютна більшість російських підданих, вважали Польщу не іншою державою, а лише західною окраїною Росії.

Утім, не тільки поляки… Корисно згадати ще одного персонажа – Фердищенка з «Ідіота». Це «дуже непристойний і сальний блазень, із претензіями на веселість» (останнє взагалі характерно для того, як сприймають «малоросів» «великороси»). Він спантеличує князя Мишкіна питанням: «Хіба можна жити з прізвищем Фердищенко?». «Чому ж ні?», – дивується благородний Лев Миколайович (тут не зайве нагадати, що Мишкін – повний тезка Толстого). І далі нікчемного Фердищенка зневажають майже всі герої роману.

Можуть заперечити, що росіяни в прозі Достоєвського теж бувають то дрібні, то мерзенні. Але паралельно бувають глибокі, шляхетні, зворушливі. Тобто тут – повна палітра характерів, роздумів, дій. А в описаних вище випадках походження героя, його прізвище від початку й однозначно визначають усю сутність.

ТОЛСТОЙ – ТВОРЕЦЬ ДВОХ ЕПОСІВ ДВОХ ГОЛОВНИХ ВІЙН РОСІЇ

Льва Толстого часто наводять як зразок антимперської лінії у російській класиці. Для цього є вагомі підстави. Достатньо прочитати / перечитати «Хаджі-Мурата», розпочатого 1896 року і закінченого 1904-го. А до того – антивоєнну статтю «Одумайтесь!», написану того ж року, коли почалася Російсько-японська війна і країну охопив патріотичний чад. Це писав колишній офіцер, який побував на багатьох війнах. Але у зрілому віці – пацифіст і майже анархіст у неприйнятті держави. Тому здається, що Лев Толстой, як ніхто, далекий від оспівування військової могутності та імперської величі.

Але зайдемо з іншого боку. Які дві війни XIX століття були найважливішими в російській самосвідомості на той час і пізніше – у ХХ столітті, та й у нинішній путінській Ерефії? Відповідь очевидна – Кримська війна (1853–1856) та епізод наполеонівських воєн, відомий як Вітчизняна війна 1812 року. Непрямим показником ключового значення саме цих воєн є те, що тільки їм присвячені величні панорами художника Франца Рубо. Вони були створені наприкінці Російської імперії: «Оборона Севастополя» (1901–1904) і «Бородинська битва» (1909–1912). Але зоряний час цих полотен настав у Радянській імперії, коли їх зробили предметами культу, помістили в особливі храми побєдобєсія в центрі Москви і Севастополя відповідно. (Показово також, що третя панорама того ж Рубо, а за часом написання перша, «Штурм аула Ахульго» (1890), частково зігнила, частково обсипалася від незатребуваності та неналежного зберігання. І це зрозуміло – оспівування та пропагування довгої, похмурої Кавказької війни в імперії не могло бути успішним).

А чудові тексти Толстого про головні війни, малий епос, «Севастопольські оповідання» (1855–1856), і великий епос, «Війна і мир» (1963–1869), стали «святими писаннями» цих воєн, причому не за бажанням автора-пацифіста.

Чим іще важливі для імперської ідеології названі війни і тексти, що їх описують? Вирвані з часового та просторового контексту, вони створюють образ Російської імперії як країни, що обороняється. І саме в такій якості закріплюють його в російській самосвідомості, та й на експорт – також. Це неправильно.

ЗАБУТА САТИРА «ЯК ЧЕТВЕРТОГО ЧИСЛА НАС НЕЛЕГКАЯ НЕСЛА»

Кримська війна (1853–1856), яку в світі часто називають Східною війною, по суті, була першою світовою війною. І починалася вона, як традиційна війна Російської імперії проти Османської, що слабшала, з бажанням відгризти новий шматок. Але Британія та Франція заступилися за Стамбул, щоб спільно урезонити Росію.

Показово, що сучасники вважали ту війну для Росії не славною, а ганебною, якою вона і була насправді через нищівну поразку «жандарма Європи». Сам Лев Толстой написав на ній і про неї не тільки «Севастопольські оповідання», а й сатиричну пісню, яка шмагала тупих генералів, і за це її сприйняв народ: «Як четвертого числа нас нелегкая несла гори відбирати» (1855). Але пізніше про неї забули.

Натомість згодом склався культ Кримської / Східної війни (ми ж з вами теж добре знаємо, як спритно імперська пропаганда вміє перетворювати поразки на перемоги або, у крайньому разі, «на жести доброї волі»). Його закріплення та розвиток створили особливий «кримський міф» Росії – нібито героїчне затоплення свого флоту біля Севастополя та наполеглива оборона міста (незважаючи на подальше падіння та заборону Росії мати військовий флот у Чорному морі) перетворює нещодавно завойовану територію Кримського ханства на землю, на яку росіяни мають особливі, одноосібні права. А кримські татари – жодних.

Так зовсім не шовіністичний та не мілітаристський твір був прийнятий на дійсну службу імперії.

Ще складнішою та цікавішою є історія, яка сталася з об’ємним романом «Війна і мир», тому тут треба зайти здалеку. Сьогодні ми вже згадували Еву Томпсон. А на одному з попередніх матеріалів коротко розглядали її книжку «Трубадури імперії» (2000). Це спроба системно застосувати до Росії, російської ідентичності, культури постколоніальні підходи – на прикладі літератури. Спроба перша і не в усьому вдала, але все одно важлива. У роботі багато уваги приділено романові Толстого. Йому присвячена окрема глава – «Консолідувальний підхід: “Війна і мир” як новий основний міф російської національної ідентичності».

Після перекладу та видання книжки українською в 2006 році за Толстого жваво заступився голова Фонду Достоєвського Ігор Волгін. У статті «Лев Толстой як дзеркало ….. (потрібне вписати)» він відкидає думки про сліди імперської свідомості у «Війні та мирі». Але минуло 15 років, і те, що раніше здавалося ганебним (принаймні прилюдно), стало славетним.

НАУКОВЦІ РФ: «ЛЕВ ТОЛСТОЙ ЯК СПІВЕЦЬ РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ»

У 2022 році в журналі «Два століття російської класики», що видає Інститут світової літератури (належить до системи Академії наук ), вийшла стаття доктора наук, провідного наукового співробітника того ж інституту Олександра Гуліна. Її назва – увага! – «Лев Толстой як співець Російської Імперії». Попереджаю, що читання статті може спричинити печію, оскільки місцями це – патріотичний совок у імперській обгортці. Тому замість Маркса та Енгельса цитовано Ільїна та Розанова, а замість «світлого майбутнього комунізму» – променисте минуле: «ідеали Третього Риму», «організувальна формула Уварова “Православ’я-Самодержавство-Народність”». Але головне – Гулін доходить тих самих висновків, що Томпсон, тільки з іншого боку: що для неї погано, для нього – чудово.

Оцінимо факт: бюджетні гуманітарії в нинішній Ерефії вважають Толстого імперцем. І, щиро кажучи, мають для цього підстави більші, ніж просто фінансування Кремля. Ось із анотації до статті:

«Доводиться [у статті], що імперські прозріння та революційні парадокси у творчому світі Толстого утворюють нерозривну єдність, де парадокс – це завжди необхідна умова прозріння, його інструмент, його рушійна сила. На матеріалі “Севастопольських оповідань”, роману-епопеї “Війна і мир”, роману “Анна Кареніна” (на прикладі Левіна, – ред.) показано, як суб’єктивна епічність творів письменника в дотику до матеріалу російської дійсності “приростала” об’єктивними сенсами, набуваючи рис справді національного, імперського епосу». (Цікаво, що якщо в останньому реченні поміняти місцями визначення «суб’єктивне-об’єктивне», то вийде, на мій погляд, правильніше. Щоправда, це суперечитиме Уварову та Третьому Римові).

ЯК «ВІЙНА І МИР» ЗМІЦНЮЄ ІМПЕРСЬКІ МІФИ РОСІЇ

І це багато в чому перегукується з тим правильним і точним, що є в «Трубадурах імперії» Томпсон. Ось кілька взаємопов’язаних цитат із неї:

«Перетворення в Толстого історії на міф про “велику патріотичну війну” надало нового блиску тому, що Ентоні Сміт назвав “основним політичним міфом” нації».

«”Війна і мир” – радісна, але не поверхова книга; це, мабуть, єдиний об’ємний роман у світовій літературі, де знання людської природи не знищує оптимізму автора. Ще раз повторимо, що російська держава надзвичайно виграла завдяки здатності Толстого поєднати глибину з блиском, і представлена в його романі [такою] Російська імперія утвердилася у пам’яті читачів як реальна держава».

«Французьке вторгнення у переказі Толстого зміцнило міф про імперську невинність Росії та допомогло легітимізувати її імперські дії».

«Читаючи цей роман, ми ніби поринаємо в історію, – її часові рамки чітко окреслені періодом між 1805 і 1820 роками – але водночас ми переймаємося міфологічною творчістю, яка перетворює для нас реальну Росію початку XIX ст. на міфічну Росію – країну вічної краси, населену майже бездоганними людьми. “Війна і мир” сприяє формуванню відчуття російської винятковості та одночасно підтримує довіру до [так] викладених історичних подій».

До цього залишається додати єдине: вища метафізична правота російського народу 1812 року взагалі й особливо у фіналі, на час Бородінської битви, яку яскраво описав Толстой, міцно осідає в пам’яті, у свідомості, у емоціях. І так виходить далеко за межі книжки. («Перо генія завжди більше за самого генія», як казав Гейне). А теза «мій народ завжди правий» дуже погано впливає на національний характер.

Наступного разу ми розглянемо обрані імперські сюжети російської літератури ХХ століття.

(Далі буде)
Олег Кудрін, Рига

(1821—1881)

Творчість Федора Михайловича Достоєвського належить до вершинних явищ світової літератури. Його романи були своєрідною художньою лабораторією, в якій досліджувалася боротьба суперечливих начал у людській душі та випробовувалися чільні соціальні, моральні й філософські ідеї, що визначали духовне життя людства протягом останніх півтора століття.

11.11.1821 р. – народився у Москві в родині лікаря. Федір був другим сином подружжя Достоєвських.

1833 р. – розпочався період навчання: спочатку в напівпансіоні М. Драшусова, пізніше – у приватному пансіоні Л. Чермака. 1837 р. брати Михайло та Федір Достоєвські переїхали до Петербурга для вступу в Інженерне училище. Того ж року майбутній письменник пережив дві трагічні події – смерть матері та смерть О. Пушкіна, котру він сприйняв як особисту втрату (за свідченням одного з братів, Федір навіть хотів носити жалобу за великим російським поетом). За два роки по тому за загадкових обставин помер батько. Дещо пізніше (1844 р.) Достоєвський відмовився від своїх прав спадкоємця на володіння землею та кріпаками.

1843 р. – завершивши повний курс навчання у вищому офіцерському класі, юнак був зарахований до інженерного корпусу при Санкт-Петербурзькій інженерній команді. Проте вже наступного року він залишив військову службу й присвятив себе літературній діяльності.

1845 р. – молодий письменник дебютував романом «Бідні люди», який відразу ж дістав високу оцінку у літературних колах.

1846 р. – відбулася перша зустріч Достоєвського з М. Петрашевським – переконаним послідовником учення французького філософа-утопіста Шарля Фур’є 1 . Зацікавленість питаннями суспільно-політичного життя країни згодом привела молодого Достоєвського у конспіративний гурток петрашевця М. Спєшнєва, метою якого була організація «перевороту в Росії», а першим нагальним завданням – друкування й розповсюдження на батьківщині пропагандистської літератури для солдатів і селян. 23.04.1849 р. письменник був заарештований за участь у діяльності цього гуртка. Члени слідчої комісії засудили його, як «одного з найважливіших» змовників, до розстрілу.

1 Його уявлення про ідеальне суспільство ґрунтувалося на принципах суспільної власності й спільної праці, свободи почуттів, звільнення людей від паразитизму державного чиновництва, сімейних обов’язків, релігійних приписів та влади грошей.

22.12.1849 р. у Петербурзі на Семенівському плацу відбулася інсценізована процедура заміни страти бунтівників менш суворим вироком. Згідно з ним позбавлений усіх дворянських прав Достоєвський засуджувався до чотирьох років каторжних робіт з подальшою солдатською службою. Період покарання тривав довгих десять років. Духовний досвід років, проведених на каторзі, утворив зміст знаменитих «Записок із Мертвого дому» (1862).

1857 р. – відбулося вінчання Достоєвського з М. Ісаєвою. Того ж року письменник здобув право публікувати свої твори, а 1859 р. – можливість повернутися до Санкт-Петербурга.

Упродовж 1861-1863 рр. він разом із старшим братом Михайлом видавав часопис «Час», а у 1864-1865 рр. – часопис «Доба» (після смерті брата випускав його сам). Це надало поштовх до розвитку публіцистичному таланту Достоєвського й надихнуло його взятися до створення нового великого твору, який мав друкуватися частинами «з продовженням», – роману «Принижені й скривджені» (1861).

1862 р. – письменник вперше поїхав за кордон, в Європу. У Лондоні він познайомився з видатним російським мислителем О. Герценом. По слідах цієї подорожі були написані «Зимові нотатки про літні враження».

1864 р. – створив інтелектуальну «повість-парадокс» «Нотатки з підпілля». Того ж року пішли з життя дружина та старший брат Достоєвського. Борги померлого брата він узяв на себе.

1866 р. – Достоєвський одружився з А. Сніткіною, яка була йому вірною подругою до кінця його життя. Того ж року письменник завершує роман «Злочин і кара», яким ознаменувався початок нового етапу його творчої біографії. Найвищими досягненнями цього періоду стали романи «Ідіот» (1868), «Біси» (1872), «Підліток» (1875), «Брати Карамазови» (1879-1880).

Протягом 1876-1878 рр. Достоєвський щомісяця видавав «Щоденник письменника», в котрому виступив як філософ, мораліст, проповідник.

1880 р. – на засіданні товариства любителів російської словесності письменник виголосив Пушкінську промову, яка стала подією в культурному житті російського суспільства.

26.01.1881 р. – Достоєвський помер.

Свій творчий шлях Ф. Достоєвський розпочав у річищі «натуральної школи». Це, зокрема, засвідчив перший його роман – «Бідні люди», в якому розроблялася започаткована М. Гоголем тема «маленької людини» і який був високо оцінений тодішнім законодавцем літературної моди, критиком В. Бєлінським. Утім, наступні твори Достоєвського – повісті «Двійник», «Пан Прохарчин», «Господиня», – в яких простежувався відхід від позицій «натуральної школи» (заглибленість автора в психологію, незалежну від соціального середовища, інтерес до ірраціонального, підсвідомого), викликали незадоволення Бєлінського. Це спричинилося до розриву письменника з табором прихильників відомого критика. У перший період творчості, позначений також деяким впливом романтизму та сентименталізму, Достоєвський створив образ «мрійника» (роман «Білі ночі»), який під його пером набув значення не лише соціально-психологічної, а й філософсько-історичної категорії.

Наступний період ідейних шукань Ф. Достоєвського був пов’язаний з його захопленням ідеєю соціалістичної утопії. Переосмислення цієї ідеї відбулося за років каторги та примусової військової служби, коли письменник обрав головним своїм духовним орієнтиром християнську систему цінностей. Цей етап позначився також поворотом митця до народно-національних засад життя (що, до речі, відбилося у його розповіді про царську каторгу – «Записках з Мертвого дому»). Крізь ці нариси проходять три пристрасно й болісно пережиті автором теми: великі духовні можливості батьківщини, трагічна роз’єднаність народу та інтелігенції в країні, різне ставлення до злочинців офіційно-державної та селянської Росії. Вельми показовим для художньої філософії письменника було також деклароване в «Нотатках» заперечення фатального впливу «середовища» на особистість (цим Достоєвський відрізнявся від багатьох реалістів, які у своїх творах акцентували такий вплив). У інших творах, написаних після каторги («Село Степанчиково та його мешканці», «Дядечків сон») Достоєвський майстерно змальовував неоднозначність, невичерпну багатовимірність людської вдачі.

У його подальшому мистецькому розвиткові суттєву роль відіграла журналістська діяльність. Прихід Достоєвського у журналістику не був випадковим. Адже як митець він був цілком зосереджений на сучасності (жодного роману на історичну тему Достоєвський не написав, та й самого себе називав художником, охопленим «тугою за плинним»), тож журналістика була для нього додатковою площиною загального дослідження сучасного суспільного життя. Готуючи для «порційних» журналістських публікацій свій новий роман «Принижені й скривджені», письменник будував сюжет так, аби кожна частина твору, умовно завершена й художньо самоцінна, водночас розкривала б загадки загальної фабули, збуджувала у читачів інтерес до продовження та розвивала наскрізні мотиви. Це збагатило письменника вмінням перетворювати кожну окрему ланку роману, кожну його деталь на органічний елемент складного цілого, насичувати їх величезною смисловою виразністю й надавати їм внутрішньої напруженості.

Добою розквіту літературного генія Достоєвського були останні п’ятнадцять років його життя, коли з’явилися такі безсмертні шедеври, як «Злочин і кара», в якому досліджувалася проблема індивідуалістичного бунту проти існуючої світобудови; «Ідіот», де письменник представив свій ідеал «позитивно прекрасної людини» й показав його трагічну долю у сучасному світі; «Біси», де розвінчувалася ідея російської революції; «Підліток», у котрому всебічно зображувався процес інтелектуального й морального формування особистості. Підсумковим твором цього етапу став роман «Брати Карамазови», в якому картина доби постала у складному сплаві з історичною та філософською символікою, а також фантастичними елементами, що сягали своїми витоками середньовічної релігійної літератури.

Для художнього світу Ф. Достоєвського характерні:

• пафос «уболівання за людину», «пошуки людини в людині», відродження духовно «загиблої» особистості, ствердження «діяльного співчуття» й напруженого поривання до ідеалу, закоріненого в християнській системі цінностей;
• порушення найважливіших питань духовного життя з наголосом на проблемах індивідуального свавілля особистості та її моральної відповідальності, бунту проти суспільної несправедливості та пошуку істинних духовних орієнтирів;
• відтворення духу переломної епохи, широке охоплення подій загальнонаціонального буття; зосередженість на гострих, кризових моментах життя суспільства та окремої особистості; змалювання глибоких суперечностей та катастроф духовного буття людини й зумовлена цією настановою напруженість сюжету;
• герой – носій певної філософської «теорії», яку він перевіряє ціною свого життя; при цьому сама «теорія» переживається з надзвичайною емоційною інтенсивністю, набуваючи характеру «ідеї-почуття», «ідеї-пристрасті»;
• зображення двоїстості людської вдачі, в якій «добро» бореться зі «злом»; розкриття небезпечних руйнівних сил в індивідуальній та суспільній свідомості; увага до царини підсвідомого, ірраціонального (звідси – наявність у сюжетах символічних снів, галюцинацій, гротескно-фантастичних елементів тощо);
• принцип оцінювання героя і його духовних шукань на тлі народного життя та у порівнянні з практичним життєвим досвідом і уявленнями народу;
• герої-двійники, що пародіюють «теорію» центрального персонажа, вияскравлюють окремі її елементи, доводячи їх до «хімічно чистого» вигляду та логічної завершеності;
• лейтмотивні образи (у різних їхніх модифікаціях) «маленької людини», «мрійника», «покірливої», «блазня»; наскрізні мотиви «бідних людей», «принижених і скривджених», «злочину та кари», духовного «підпілля», «таємниці», «великого міста» (так званий «Петербурзький міф») та ін.;
• широке використання християнських сюжетів, образів, символів; зосередженість на питаннях християнської моралі та віри в Бога, обґрунтування гуманності євангельською етикою з акцентом на заповіді «возлюби»;
• розробка жанру роману, в якому щільно переплетені елементи «ідеологічного», морально-філософського, соціально-психологічного романів, а також значна увага приділяється кримінальній інтризі (в її морально-філософському вимірі);
• новий тип філософської, психологічно поглибленої оповіді, в якій суттєву роль відіграють драматичні елементи (діалог, сконцентровані, як у драмі, час і місце подій, стрімка динаміка розвитку сюжету, насиченість фабули подіями тощо);
• створення картини зіткнення різних світоглядів на основі принципу поліфонізму, який передбачає рівноправність точок зору героїв та автора, при цьому ідейне багатоголосся у творах віддзеркалює головні дискусії часу та дух доби в цілому;
• провідна роль прийому антитези; примхливі сполучення реального та ірреального, наявність елементів міфологічної картини світу та карнавальної культури у художньому світі;
• символічний підтекст образів речей та природи;
• підвищена, надривна емоційність мови героїв.

З листа Ф. Достоєвського, написаного братові Михайлу з Петропавловської фортеці після того, як йому замінили смертну кару роками каторги та військової служби:

«Брате! Я не поринув у тугу і не впав духом. Життя всюди життя, життя у нас самих, а не в зовнішньому. Біля мене будуть люди, і бути людиною між людьми й залишатися нею назавжди, у будь-яких нещастях не вдатися у тугу й не впасти, – ось у чому життя, ось у чому його завдання. Я усвідомив його. Ця ідея увійшла у плоть і кров мої.

Як озирнуся на минуле й подумаю, скільки дарма витрачено часу, скільки його змарновано у помилках, неробстві, як не цінував я його, скільки разів грішив проти серця мого й духу, так кров’ю обливається серце моє. Життя – дар, життя – щастя, кожна хвилина могла б стати століттям щастя. Тепер, змінюючи життя, перероджуюся в нову форму. Брате! Присягаюся тобі, що не втрачу надії й збережу дух мій і серце у чистоті. Я перероджуся на краще. »

З опису реакції публіки на Пушкінську промову Ф. Достоєвського:

«У залі відбувалося щось неймовірне: люди плакали, обіймалися, хтось знепритомнів, немовби, нехай навіть на мить, усе лихе, недобре, усе, що роз’єднує людей, відпало раптом, як шкаралупа, і вони зраділи собі, новим, забутим, але змученим цією проклятою шкаралупою і тепер захопленим можливістю бути самими собою. Розповідали потім, що в ці хвилини мирилися, обіймаючи і цілуючи один одного, навіть давні вороги: двоє відомих у Москві старих, про яких знали, що вони вже двадцять років не могли чути один про одного без огиди, раптом мовчки кинулися в обійми і заплакали, як малі діти, сиві, безпорадні».

«Бог посилає мені миті, коли я цілком спокійний, і в ці миті я цілком спокійний; і в ці миті я склав собі символ віри, де все для мене зрозуміло й свято. Цей символ віри дуже простий, ось він: вірити, що немає нічого прекраснішого, глибшого, симпатичнішого, розумнішого, мужнішого, довершенішого за Христа, і не тільки немає, але й з ревнивою любов’ю кажу собі, що й не може бути. Мало того, якби хтось мені довів, що Христос поза істиною. то мені ліпше було б залишитися із Христом, ніж з істиною».

«Щастя – в духовному багатстві, в жертві своїм “я” заради усіх».

«Мистецтво є такою ж потребою для людини, як їжа та питво».

«Мене називають психологом, неправда, я лише реаліст у вищому сенсі, тобто зображую всі глибини душі людської».

«Я невиправний ідеаліст, я шукаю святині, я люблю їх, моє серце їх жадає, тому що я так створений, що не можу жити без святинь. »

«. до того пристрасного звеличення страждання, яким закінчив Достоєвський, його привели три причини: повага до існуючого загального порядку, прагнення проповідувати й жорстокість таланту. він просто любив цькувати вівцю з вовком, при чому у першу половину діяльності його особливо цікавила вівця, а в другу – вовк.

Це старанно утримуваний звіринець, цілий розплідник вовків різноманітних порід, хазяїн яких навіть майже не хизується своєю багатою колекцією, поготів не думає про отримання від неї прямого зиску; він так тонко знає свою справу і так любить її, що вивчення вовчої вдачі є для нього чимось самоцінним; він зумисне дражнить своїх звірів, показує їм вівцю, шматок кривавого м’яса, б’є їх хлистом і розпеченим залізом, аби подивитися на ту чи ту подробицю їхньої злоби чи жорстокості – самому подивитися й, зрозуміло, публіці показати».

«Фабули романів Достоєвського неправдоподібні, обличчя нереальні, зіткнення всіх дійових осіб одночасно в одному місці завжди є неможливою натяжкою, забагато притягнуто для цілей антропологічного експерименту, всі герої розмовляють однією мовою, іноді дуже вульгарною, деякі місця нагадують кримінальні романи невисокого ґатунку. І лише через непорозуміння фабули цих романів-трагедій могли здаватися реалістичними. У цих романах немає нічого епічного, немає зображення побуту, немає об’єктивного зображення людського та природного життя. Романи Толстого, можливо, найдовершеніші з усіх будь-коли написаних, дають таке відчуття, ніби саме космічне життя їх розкрило, сама душа світу написала. У Достоєвського не можна знайти таких вирваних із життя, реальних людей з плоті та крові. Всі герої Достоєвського – він сам, різні боки його власного духу. Складна фабула його романів є розкриття людини в різних аспектах і з різних боків. У глибині людської вдачі він розкриває і Бога, і диявола, і безмежні світи, але завжди розкриває через людину і з якимось несамовитим інтересом до людини. У Достоєвського немає космічного життя, немає речей і предметів, усе затулене людиною і безмежним людським світом, усе вміщене в людині. Так само в людині діють несамовиті, екстатичні, вихрові стихії, Достоєвський заманює, затягує в якусь вогняну атмосферу. І все робиться прісним після того, як побуваєш у царстві Достоєвського, він вбиває смак до читання інших письменників».

Дзеркало критики

«. центральною ідеєю, якій служив Достоєвський всією своєю діяльністю, була християнська ідея вільного загальнолюдського єднання, всесвітнього братерства в ім’я Христове. Цю ідею проповідував Достоєвський, коли говорив про істинну Церкву, про всесвітнє православ’я; у ній же він вбачав духовну, але ще не виявлену сутність Російського народу, всесвітньо-історичне завдання Росії, те нове слово, яке Росія має сказати світові.

Його ідеал потребує не лише єднання всіх людей і всіх справ людських, але головне – людяного їх єднання. Річ не в єдності, а у вільній згоді на єднання. Річ не у величі або важливості загального завдання, а у добровільному його визнанні».

З листа Л. Толстого, написаного після смерті Ф. Достоєвського:

«Як би я бажав вміти сказати все, що я відчуваю щодо Достоєвського. Я ніколи не бачив цієї людини і ніколи не мав прямих стосунків із нею; і раптом, коли вона померла, я зрозумів, що це була найближча, найдорожча, потрібна мені людина. І ніколи мені не спадало на думку мірятися з ним, ніколи. Все, що він робив (добре, справжнє, що він робив), було таким, що чим більше він робив, тим мені краще. Мистецтво викликає в мене заздрість, розум – теж, але справа серця – лише радість. Я його так і вважав своїм другом. І раптом читаю – помер. Опора якась відскочила від мене. Я розгубився, а потім стало зрозуміло, який він був для мене дорогий, я плакав і тепер плачу. »

«Це був пророк, це був усього доброго вчитель, це була наша громадська совість».

«Геніальність Достоєвського безперечна, за силою змалювання його талант є рівним, мабуть, лише Шекспірові».

«. ствердження або заперечення Бога стає для Достоєвського воістину альтернативою “бути чи не бути”: чи бути особистості, добру, людству, світові – чи не бути їм».

Перед читанням

У 10-му класі ви познайомилися вже з кількома творами, в яких змальовувався злочин. Це – «Червоне і чорне» Стендаля та «Пригоди Олівера Твіста» Ч. Діккенса. Яке місце в цих романах посідав злочин? Як зображувалося у них покарання вбивць?

Порівняйте назву роману Ф. Достоєвського, що пропонується вам для читання, з назвами згаданих вище творів. На що вона націлює читача? Спираючись на відомі вам риси художнього світу Достоєвського, спробуйте спрогнозувати, на яких аспектах теми «злочину та кари» наголошуватиметься у цьому творі.