Наголос (Accentus)

Правило наголосу. Наголос у латинськiй мовi падає на другий склад від кiнця слова, якщо голосний цього складу довгий, якщо ж вiн короткий, то наголос переходить на третiй склад від кiнця слова, незалежно вiд довготи чи короткостi голосного третього складу від кiнця слова.

Кількість складiв у словi залежить вiд кiлькостi голосних. У латинськiй мовi подiл на склади буває:

1) мiж двома голосними, наприклад:

praesidium [prae-si-di-um] – захист, засiдання

devalvatio [de-val-va-ti-o] – девальвацiя, зниження курсу грошей;

2) перед окремими приголосними, сполученням qu:

oeconomĭcus [oe-co-no-mĭ-cus] – господарський

maritĭmus [ma-ri-tĭ-mus] – морський

3) у групi з двох приголосних у серединi слова:

inspector [in-spec-tor] – iнспектор, наглядач;

4) у групi з трьох приголосних, у серединi слова, мiж другим i третiм приголосним:

sanctus [sanc-tus] – священний;

transformatio [trans-for-ma-ti-o] – перетворення, передавання

differentia [dif-fer-en-ti-a] – рiзниця, вiдмiннiсть.

Дифтонги i диграфи утворюють один склад:

Euclīdes [Eu-clī-des] – Евклiд

amoenĭtas [a-moe-nĭ-tas] – краса

I. Правила довготи (Наголос на другому складi від кiнця слова)

1. Голосний довгий, якщо над ним стоїть знак довготи ( ˉ ) (природна довгота):

longitūdo [lon-gi-tū-do] – довжина.

2. Дифтонги i диграфи завжди довгi:

emphyteuta [em-phy-teu-ta] – орендатор

3. Голосний довгий за положенням, якщо вiн стоїть перед двома i бiльше приголосними:

fundamentum [fun-da-men-tum] – основа

instrumentum [in-stru-men-tum] – знаряддя.

4. Голосний завжди довгий перед приголосними х або z:

reflexus [re-fle-xus] – рефлекс

ІІ. Правила короткостi (Наголос на третьому складi від кiнця слова)

1. Голосний короткий, якщо над ним стоїть знак короткостi ( ˘ ) (природна короткiсть):

2. Голосний перед голосним короткий:

obligatio [ob-li-ga-ti-o] – зобов’язання

praemium [prae-mi-um] – нагорода.

3. Голосний короткий перед h i сполученнями ch, ph, th, rh, sch:

contraho [con-tra-ho] – стягую

philosophus [phi-lo-so-phus] – фiлософ.

4. Голосний короткий перед сполученням нiмих приголосних iз плавними: b, p, d, t, c, g з l або r (bl, br, рl, pr, tl, tr, cl, cr, gl, gr, dl, dr):

centimetrum [cen-ti-me-trum] – сантиметр.

Якщо довготу i короткiсть складу за положенням визначити неможливо, слiд звернутись до словника, де довгота позначається знаком ˉ, а короткiсть – ˘.

Запам’ятайте довготу та короткiсть деяких суфiксiв, що найчастiше вживаються в науковiй термiнологiї.

Довгi голоснi у таких суфiксах: -āl-, -ār-, -āt-, -īn-, -īv-, -ōs-, -ūr-, ‑ūt-.

1. Суфiкси -āl-, -ār- найчастiше трапляються у прикметниках третьої вiдмiни iз закiнченням -is, -e:

2. Суфiкси –āt-, -ūt- найчастiше мають прикметники першої та другої вiдмiни iз закiнченням –us, -a, -um:

cognātus, a, um – спорiднений

3. Суфiкси –ōs-, -īv- трапляються як в iменниках, так i в прикметниках першої та другої вiдмiни:

viscōsus, a, um – вiскозний, клейкий

4. Суфiкси -īn-, -ūr- є як в iменниках, так i в прикметниках першої та другої вiдмiни:

Alpīnus, a, um – альпiйський

Короткi голоснi у суфiксах: -ĭс-, -ĭd-, -ĭl-, -ĭt-, -ŏl-, -ŭl-.

1. Суфiкси –ĭс-, -ĭd-, -ĭt- властиві прикметникам першої та другої вiдмiни:

aromatĭcus, a, um – запашний

disposĭtus, a, um – розташований.

2. Суфiкс -ĭl- трапляється у прикметниках третьої вiдмiни:

stabĭlis, e – постiйний, незмiнний

3. Iз суфiксами –ŏl-, -ŭl- утворюються звичайно iменники iз зменшувальним значенням:

Фонетика латинської мови

Фонетика – один з найскладніших розділів латинської мови. Незважаючи на те, що саме вимова звуків не представляє ніяких труднощів, варто мати на увазі, що латинська мова прийнято відносити до мертвих мов, а це значить, що єдиних природних сучасних фонетичних норм просто не існує.

У розвитку фонетики умовно можна виділити кілька етапів:

1. давня фонетика
2. Класична фонетика (відновлене античне вимова)
3. Традиційна фонетика (ближче до середньовічного періоду)
4. сучасна фонетика

Кожна галузь, яка вивчає або застосовує латинську мову, вибирає і використовує той варіант, який найбільше може задовольнити її основні потреби. В основному, структура латинської мови склалася досить рано і надалі піддавалася лише незначним змінам. Фонетика є винятком: різні літери і буквосполучення могли радикально змінювати своє звучання, входити в систему мови або виключатися з неї.

Розглянемо докладніше вживання окремих варіантів латинської фонетики:

Давня фонетика – Розрізнені знання про вимові окремих звуків. В даний час древня фонетика в повноцінну структуру не оформили і не вживається.

Класична фонетика – Являє собою відновлений античний варіант вимови і, отже, знання її важливо при знайомстві з пам’ятниками античної літератури (особливо віршованих творів). Вивчається, як правило, на філологічних, юридичних та інших гуманітарних факультетах.

Традиційна (східноєвропейська) фонетика – Являє собою змінений середньовічний варіант латині, в цей час окремі народи змушені були спілкуватися між собою на чужому їм латинською мовою, і в цей період вимова трансформувалося в двох напрямках:

1. Навіть літературний варіант наближався до народної мови (а народна латинь представляла щось середнє між латинським і народною мовою), метою такої трансформації було спрощення усної передачі інформації на латині.
2. Другою метою зміни латинської мови в середньовічну епоху було спрощення сприйняття латині на слух, цей напрямок виразилося в тому, що в фонетичну систему мови увійшли нові звуки, що існують стали сильнішими диференціюватися.

Цей варіант латині має іншу сферу застосування: вона використовується в медицині, біології і в інших природничих науках. Для медицини саме традиційні фонетичні норми були обрані під час обов’язкового усного спілкування медичних працівників на латині, як більш легкі для сприйняття на слух.

Сучасна фонетика – Має на увазі вимова латинських звуків відповідно до норм рідної мови мовця (для Європи), букви і поєднання букв читаються по нормам класичної або традиційної латині.

Таблиця №1. Порівняльна таблиця варіантів вимови букв і буквосполучень в латинській мові

Короткий і довгий звук

За тривалістю голосні звуки в стародавньому латинській мові поділялися на довгі і короткі. Довгий гласний звучало приблизно в 2 рази довше короткого. Згодом ці норми були втрачені, зараз визначення довготи або стислості головним чином використовується для постановки наголосу. При визначенні довготи голосного існують правила, в загальному вигляді вони виглядають так:

1. Кількість гласного вказується в словнику.
   Для позначення довгого звуку використовується знак ( ¯ ) – мору, для позначення короткого – ( # 774; );
2. Голосний перед голосним або h коротка;
3. Дифтонги (au, eu, ei, ui) і диграфи (ae, oe) завжди довгі;
4. Голосний перед групою приголосних або подвійним згодним довгий. Виняток становлять голосні перед двома приголосними звуками перший з яких за способом освіти вибуховий (позначаються буквами “c”, “g”, “d”, “t”), а другий – сонор (бічний сонор – [l] або тремтячий сонор [r ]) або фрикативний (позначається літерою “s”). Тобто перед сполученнями літер “dl” – “dr”, “tl” – “tr”, “cl” – “cr”, “gl” – “gr”, “x” ([кс]), “z” ( [дз]).
5. Голосний перед одним згодним чи довгий або короткий залежно від своєї природи.
   наприклад:
   кінцевий [a] в аблатіве однини іменників 1 відміни довгий, в закінченнях інфінітива теперішнього часу активного застави 1, 2, 4, дієвідмін голосний довгий, а 3 відмінювання – короткий.

Відкритий і закритий склад

Відкритий склад в латині закінчується голосним звуком, закритий – на приголосний. Однак, деякі сполучення приголосних склад не закривають (наприклад, поєднання букв “b”, “p”, “d”, “t”, “g”, “c” з “r” або “l”). Разом з тим, буква “i” / “j” між голосними читається як подвійне [j] і закриває попередній склад. (Див. Також «Поділ слів на склади» для визначення кількості і складу складів в слові).

Довгий і короткий склад

• Відкритий склад довгий, якщо в нього входить довга голосна і короткий – якщо коротка.
• Закритий склад – довгий.

Поділ слів на склади

1. Кількість складів у слові відповідає кількості голосних звуків, дифтонги вважаються за 1 звук.
2. Згодні з яких може починатися латинське слово відносяться до наступного складу (наприклад, “a” – “ni” – “mal”). Це правило відноситься і до груп букв, наприклад, слово “doctor” розділяється на склади як “doc” – “tor”, варіант “do” – “ctor” невірний, так як немає латинських слів, які починаються з “ct”, якщо б такі слова існували, то поділ б здійснювалося саме таким чином.
3. Складові слова поділяються за елементами ( “con” – “structio”).

Правила постановки наголосу

• Наголос ніколи не ставиться на останній склад, природно, крім односкладових слів.
• Наголос ставиться на 2 склад з кінця, якщо він довгий і на 3 склад з кінця, якщо другий коротким.

Наголос в латинській мові

Саме наголос у латинській мові не завжди виражалося однаково. Спочатку наголос було мелодійним: ударний склад виділявся голосом. Пізніше воно стало експіраторним – ударний склад виділяється силою голосу (активнішим видихом), як в більшості сучасних європейських мов.

Фонетичні закони латинської мови

Основних фонетичних законів три:

асиміляція приголосних

Асиміляція приголосних в латині проявляється в тому, що в поєднаннях приголосних один частково або повністю уподібнюється іншому, наступного за ним. Це може проявлятися у втраті звонкости перед глухим згодним.

• Передньоязикові приголосні [d], [t] перед [s] повністю асимілюються: “cedere” (ступати) – – – “cessi” (форма 1 особи однини перфекта).
• Поєднання “ss” спрощується в “s”. Два “s” на кінці слів не вживається ніколи. “Esse” (бути) – – “es” (форма 2 особи однини теперішнього часу).
• Дзвінкі [g], [b] перед глухими оглушаются. Це фіксується на листі: “pingere” (малювати) – – – “pinxi” (форма 1 особи однини перфекта).
• Дзвінкий [d] перед “c”, “g”, “p”, “f”, “t”, “r”, “l” зазвичай повністю асимілюється. “Affigo” (прикріплюю) від “ad-figo”, “attribuo” (надавати) від “ad-tribuo”.

закон ротацизма

Між 2 голосними звук [s] переходить в [r].

Цей закон діяв приблизно до 4 століття до н.е.

1. Все інфінітиви в теперішньому часі закінчуються на – “re”, хоча повинні мати закінчення – “se” (подібно до дієслова “esse”).
2. Сам дієслово “esse” і його зміна в минулому часі ( “eram”) і в майбутньому ( “ero”).

Редукція коротких голосних

• У закритому кінцевому складі короткий “o” переходить в “u”. “Lupo” – “Lupus” (Вовк).
• Всі короткі голосні в серединному складі переходять в короткий “i”, якщо за ними не слід “r”. “Teneo” (тримати) – “contineo” (стримувати).
  Перед “r” в серединному відкритому складі короткі голосні переходять в “e”. “Dare” (давати) – “tradere” (передавати).
  Короткий “i” в серединному складі перед “r”, що утворився в результаті ротацизма, переходить в “e”. “Capio” (брати) – – “capere”.
• Кінцевий короткий “i” переходить в “e” або повністю відпадає.

Схожі статті