Сатира Рилєєва

Виділені епітети яскраво передають ненависть поета до ката парода. Насильно обірвалося життя поета, і його творчість залишилася “неспіваною піснею”. Однак у цій пісні основний мотив пролунав настільки виразно й виразно, що Рилєєва ми можемо без застережень у Творчості якого життя й Рилєєв загрожує “гордовитому временшнку неминучою годиною розплати за всі злодіяння стосовно народу: “Тиран, вострепещи! Народитися може він (месник), і тоді ніякої пощади лиходієві не буде. Поет мріє про це, меснику й говорить:

Батьківщина моє хто від тебе позбавить

Твої справи тебе викриють народу;

Пізнає він, що ти стис його волю.

Тоді вострепещи, про тимчасовий правитель гордовитий!

Тобі свої вирок вимовить потомство!

Аракчеев не міг не довідатися в зображеному тимчасовому правителі самого себе, і всі очікували жорстокої розправи з поетом. Однак, пише один із сучасників, тимчасовий правитель постыдился зізнатися явно, хмара пронеслася мимо

Своєю сатирою Рилєєв показав, яке величезний вплив иа читачів може робити поетичне слово, якщо воно глибоко щиро й у той

Сатира “До тимчасового правителя” по своїх художніх особливостях близька до класицизму: у ній широко використовуються прийоми ораторського мовлення (питання, вигуки), словник насичений слов’янізмами-архаїзмами (“дивитися, “потщусь”, “вострепещи” і т. д.), похилість до періодичного мовлення та ін. У давно сформованій поетичній манері классицистов автор сатири черпав готові художні прийоми, що відповідали в цьому випадку високої настроєності поета, викривача-громадянина. Однак ц подальшій своїй творчості Рилєєв шукає нові художні форми для вираження своїх цивільно-патріотичних настроїв і починає усе ширше користуватися прийомами романтизму.

Пронизане глибоким почуттям, це вірш захоплює вираженим з великою художньою силою закликом виконати свій громадянський обов’язок, беручи участь у революційній боротьбі. У той же час воно звучить предостерегающе за адресою тих, хто “з холоднокровністю кидає хладный погляд на нещастя страждаючої вітчизни”. Розвивав свою думку, поет говорить:

Вони покаються, коли народ, повставши.

Застане їх в объятьях дозвільної млостей

Поема “Наливайко” залишилася незакінченою. Тема цієї поеми – боротьба за національну незалежність українського козацтва з панской Польщею наприкінці XVI століття. Герой поеми Наливайко – вибраний народом гетьман, що “підняв меч за край рідний”.

Пропагуючи ідею збройної боротьби, Рилєєв у той же час начебто передбачав трагічний результат її, однак це не зупиняло його. У поемі ми знаходимо такі як би пророчі слова головного її героя:

Відомо мені: погибель чекає

Без жертв покутувана воля?

Поема “Наливайко, як і інші поеми Рилєєва,- добуток, написаний у дусі революційного романтизму. Воно прославляє боротьбу за волю народу, романтично малює образ основного героя, дає яскраву романтичну картину військового двобою Наливайко з польським паном. Романтично зображена й Природа, тісно пов’язана з переживаннями й настроями людей

Схожі твори:

1. Вірші, поеми й думи К. Ф. Рилєєва Кіндратій Федорович Рилєєв. У літературному русі 20-х років XIX століття важливе місце займає творчість поетів-декабристів – Рилєєва, Одоєвського, Кюхельбекера, Раєвського й багатьох інших, чиї імена ввійшли в історію російської літератури як імена найближчих спадкоємців Радищева. Найбільш яскравим і талановитим серед поетів-декабристів був Кіндратій Федорович Рилєєв. У грудні 1825 року головним.
2. Цивільна лірика Рилєєва Почуття цивільного обурення, що продиктувало Рилєєву його сатирові, робить зрозумілим прагнення до суспільної боротьби, що відбилося в його посланні “До Косовскому”, (написано в 1821 р., у свій час не було надруковано) у відповідь на вірші, у яких адресат радив поетові “назавжди” залишитися на Україні: * Щоб я младые роки *.
3. Чим романтизм Жуковського відрізняється від романтизму Рилєєва Романтизм, як літературний напрямок, характеризується незадоволеністю сьогоденням, сучасною дійсністю. Ця незадоволеність породжує мрії про те, що мабуть, про бажаний. Але це бажане, те, що хотілося б бачити в житті, представлялося письменникам-романтикам по-різному. Тому в романтизмі виділилося два основних плини – консервативне й революційне. Представники революційного романтизму спрямовані в Майбутнє, повні.
4. Твір по поемі Рилєєва “Войнаровский” Самий великий твір Рилєєва – поема “Войнаровский” (1825), написана на матеріалі української історії. У поемі мова йде про події початку XVІІІ в., боротьбі Петра І зі шведами, про зраду гетьмана Мазепи й про долю його племінника Войнаровского, засланого в Сибір. Войнаровский, головний герой поеми, зображений Рилєєвим як романтичний герой, що.
5. Аналіз вірша Рилєєва “Громадянин” Вірш “Громадянин” (1825) – вершина цивільної лірики Рилєєва. Тут явно чується голос поета-трибуна, полум’яного оратора, що вважає себе вправі грізно дорікати, вимагати відповіді від коливних співгромадян. Вірш будується на прямому протиставленні поета, борця за волю, щирого громадянина, і юрби, що складає з “перенароджених слов’ян”. У цих словах укладений важливий зміст.
6. Художній аналіз поеми Рилєєва “Войнаровский” У травні 1823 р. на засіданні Вільного суспільства аматорів російської словесності був прочитаний уривок з поеми К. Ф. Рилєєва за назвою “Засланець”. А. А. Бестужев повідомляє, що прочитаний уривок був прийнятий “щиросердечним схваленням”. Своє враження Бестужев формулює у вираженнях, що свідчать про те, що новий досвід Рилєєва був сприйнятий насамперед.
7. Спогаду сучасників про Рилєєва Наприкінці вересня 1819 року Рилєєв, що приїхав із дружиною в садибу матері, відвідує столицю, де починає знайомитися з петербурзькими літераторами. Отоді-те ледь не розігралася трагедія. Наприкінці 1819 року – на самому початку 1820 року відбувається скороминуща зустріч Рилєєва з Пушкіним. Обоє минулого молоді й запальні. З невідомої причини між ними.
8. Вірші Рилєєва як краще вираження суспільних ідеалів свого покоління Кіндратій Федорович Рилєєв народився 18(29) вересня 1795 р. у селі Батове Петербурзької губернії. Батько Рилєєва, дрібнопомісний дворянин, людина крутої й запальний, був деспотичний у відношенні до сім’ї й селян. Про дитинство в Рилєєва збереглися безрадісні спогади. У суворій обстановці проходили й роки навчання Рилєєва. Шестирічним хлопчиком він був відданий у.
9. Зміст у прозі думи Рилєєва “Іван Сусанін” Наприкінці 1612 року юний Михайло Федорович Романов, остання галузь Рюриковской династії, ховався в Костромській області. У той час Москву займали поляки: ці прибульці хотіли затвердити на російському престолі царевича Владислава, сина короля Сигізмунда III. Один загін проникнул у костромські межі й вирішив захопити Михайла. Поблизу від його притулку вороги схопили.
10. Аналіз вірша Рилєєва “ДО N. N.” (Ти відвідати, мій друг, бажала…) Твій милий погляд, твій погляд чарівний Хотів страждальця пожвавити, Хотіла ти спокій цілющий У схвильовану душу влити. Твоє втішне участье, Твоє вниманье, милий друг, Мені знову повертають щастя И зціляють мою недугу. Але поступово інтимна тема ускладнюється цивільної. Виявляється, герой і героїня тримаються різних думок, і обопільний потяг не виключає.
11. Сатира в казках Чуковського “Тараканище” і “Федорино горі” Казка “Тараканище”, навпаки, остроконфликтное сатиричний добуток. Герой Казки – Тарган – персоніфікує собою насильство, зло. Сам^-те він жалюгідне створення, нічого в нього, крім довгих рудих вусів, ні, однак він приводить у трепет все живе, стає “лісів і полів” володарем. Кожне його слово – погроза: Перегодите, не поспішаєте, Я вас миттю.
12. Сатира на “Кавказ” і “Сон” Після тривалої розлуки 1843 року Т. Шевченко знову їде в рідну Україну. Мріючи про давньоочікувану зустріч, він все ж передчував: “Там, окрім плачу, нічого не почую”. Побачене ж вразило його до краю, переповнило болем і гіркотою і без того надірване серце. У цей час він пише “Сон”, “Кавказ”, “Єретик”. Поему.
13. Поема “Сон” Тараса Шевченка – нищівна суспільно-політична сатира на самодержавство Лютим ворогом рідного народу великий поет вважав самодержавну Росію. У поемі-комедії “Сон” ліричний герой уявно пролітає над Україною, Росією, може зазирнути у будь-який куточок неосяжної імперії. Що ж він там бачить? Летим. Дивлюся, аж світає, Край неба палає, Соловейко в темнім гаї Сонце зустрічає. Та цей чудовий пейзаж виступає разючим.
14. Сатира на чиновницьку Русь у комедії “Ревізор” Згадаємо, коли була написана комедія “Ревізор”: похмура епоха Миколи I, діє система доносів і розшуку, поширені часті інспекторські наїзди “інкогніто”. Сам Гоголь задум добутку визначив так: “В “Ревізорі” я зважився зібрати в одну купу все дурне в Росії, яке я тоді знав… і за одним разом посміятися над всім”. “Ревізор”.
15. Гумор і сатира М. Зощенко Навряд чи найдеться людина, що не читав жодного твору Михайла Зощенко. В 20-30 роках він активно співробітничав у сатиричних журналах (“Бегемот”, “Смехач”, “Пушка”, “Ревізор” і інші). І вже тоді за ним затвердилася репутація прославленого сатирика Продовжуючи аналіз зощенковских традицій у літературі й мистецтві, не можна не звернутися до творчості Володимира.
16. Сатира і гумор у творчому доробку В. Самійленка Сонячний гумор В. Самійленка відбиває життєрадісний характер його народу, який навіть у злиднях не втрачає природного почуття гумору й надії на краще майбутнє. І. Франко Сатира і гумор В. Самійленка були знаменним явищем в історії української літератури кінця XIX – початку XX століття. Поет увібрав у себе прикметну рису українського.
17. Сатира Шевченка У період “трьох літ” Шевченко написав ще один шедевр політичної поезії – послання “І мертвим, і живим…”. Провідною ідеєю цього твору є викриття кріпосництва та лібералізму. Відвідавши Україну, поет-громадянин був вражений тим, що більшість так званих “освічених” земляків ведуть розмови про народолюбство і в той же час нещадно експлуатують “братів.
18. Гумор і сатира в п’єсах “Клоп” і “Лазня” Не тільки творчість, але й сама особистість В. В. Маяковського займають значне місце в історії російської літератури. Основна заслуга поета в тім, що він створив оригінальні за формою й змістом добутку, дуже яскраві, злободенні, часом гумористичні, але частіше – виконані гіркої іронії й гостра сатира, що й визначає їхня актуальність.
19. Політична сатира в казках Салтикова-Щедріна Творчість Салтикова-Щедріна надзвичайно многообразно. Він писав романи, драми, хроніки, нариси, огляди, оповідання, статті, рецензії. Серед величезної спадщини сатирика особливе місце займають його казки. Форму народної казки використовували багато письменників до Щедріна. Літературні казки, написані у віршах або в прозі, відтворювали мир народних подань, народної поезії, а іноді містили в собі.
20. Сатира і гумор у творчому доробку Самійленка Сатира і гумор В. Самійленка були знаменним явищем в історії української літератури кінця XIX – початку XX століття. Поет увібрав у себе прикметну рису українського гумору – його лагідність, доброзичливість, його колючість і нищівність, коли він стосується лихих людей. Одним з кращих іронічних творів талановитого поета є вірш “Ельдорадо”. У.

Слава Україні!

Літературне Місто – Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.

Максим Рильський (1895—1964)

2 Незабутній Максим Рильський: Спогади. К., 1968. С. 11.

Активний учасник громадсько-політичного життя, він був головою правління Спілки письменників України, обирався депутатом парламенту, очолював Інститут мистецтвознав­ства, фольклору та етнографії АН УРСР.

ІІоет народився 19 березня 1895 р. в сім’ї українського культурного діяча, економіста й етнографа Т. Рильського. Батько походив із заможного польського (насправді поло­нізованого) поміщицького роду, який мав у своїх витоках українську шляхетську родину (один із пращурів Т. Риль­ського був київським міським писарем за часів Б. Хмель­ницького). Студентом Київського університету Т. Риль­ський (спільно з В. Антоновичем, майбутнім визначним іс­ториком) приєднався до українського національно-культур­ного руху, залишившись водночас переконаним прихильни­ком єднання прогресивних кіл українського, польського та російського народів, брав участь у похованні Т. Шевченка у Каневі. Людина гуманних, народолюбних переконань, ук­раїнський інтелігент з кола М. Лисенка, М. Старицького, О. Русова та інших діячів Київської Громади 60—70-х рр. користувався щирою пошаною своїх сучасників: І. Франко, маючи на увазі велике дослідження Т. Рильського «До вив­чення українського народного світогляду», назвав його од­ним з ліпших знавців народного життя, а М. Коцюбинський писав про Т. Рильського: «То була надзвичайно талановита і симпатична людина» \ Духовна атмосфера в родині бать­ків, в середовищі його друзів (гімназистом юний Максим жив у Лисенка, потім у Русова) справила глибокий вплив на світоглядне формування майбутнього поета.

З 1915 p. М. Рильський — студент Київського універси­тету, медичного факультету, через два роки продовжить навчання на історико-філологічному, але революція, грома­дянська війна змусили його перервати освіту і переїхати на село, де він вчителюватиме у початковій школі; поет пробув в с. Вчорайшому, потім у рідній Романівці аж до* осені 1923 р. Правда, і в Києві, вже набувши голосне літе­ратурне ім’я, він ще років шість викладатиме мову й літе­ратуру в середній школі та на одному з робітфаків.

У літературних колах М. Рильський належав до групи «неокласиків». Цією обставиною спричинено, що його теж не обминули репресії: 1931 р. він півроку пробув «під слід­ством» в ув’язненні, доки не був звільнений «за відсутністю достатніх даних для обвинувачення й суду» ■.

Напружена літературна праця М. Рильського тривала й в наступні роки, хоча політичний клімат тоталітарної дер­жави обмежував творчу свободу й багато в чому деформував тематику та ідейний світ його поезії.

У роки Великої Вітчизняної війни його поезія почала відроджуватися, зазвучала по-новому, справді натхненною мовою. Патріотичні твори М. Рильського «Слово про рідну матір» і багато інших гаряче сприймалися і на фронті, і в тилу.

У повоєнні десятиліття в житті поета були трагічні ча­си. Безжально несправедлива критика, відкрите політичне гоніння. Але були й роки високого творчого піднесення, які сам поет назвав добою свого «третього цвітіння» — на жаль» останнього, передзимного…

Творче відродження поета припадає на пам’ятну «відли­гу» в житті суспільства, що почалася в середині 50-х років. Поетичні збірки цього останнього періоду в житті М. Риль­ського— «Троянди й виноград» (1957), «Далекі небосхили» (1959), «Голосіївська осінь» (1959), «В затінку жайворонка» (1961) та ін.— гідно вивершують його творчу біографію» наче синтезуючи в собі кращі здобутки попередніх етапів.

Активність духовного життя М. Рильського проявляєть­ся і в його роздумах, часто полемічних, на культурно-ми­стецькі теми. Він відстоює мистецтво, його сферу емоцій і краси від замахів новочасних нігілістів та технократів (ад­же «буть додатком до мотора для людини мало, далебі!» — «Діалог, навіяний дискусією про мистецтво»); пише глибокі за задумом сонети про Сікстинську Мадонну та Афродігу Мілоську, ніби завершуючи ними давню «неокласику» пое­та сьогоднішньою «класикою», заснованою на органічному поєднанні традицій і сучасності. Прихильник мудрої про­стоти й органічного саморозвитку художньої ідеї в поезії, поет висловив свої погляди на «секрети» творчості у вірші «Поетичне мистецтво», що сприймається як його естетичний заповіт. Заповітом нащадкам став вірш «Рідна мова», ви­голошений на IV з’їзді письменників України (1959) —при­страсний заклик любити, берегти, утвердити в своїх пра­вах українську мову:

Як гул століть, як шум віків,

Як бурі подих — рідна мова.

Вишневих ніжність пелюстків,

Варто також наголосити, що художня система поета, за всієї єдності її загальних стильових принципів, демонструє неабияку різноманітність манер і стилістичних розгалу­жень. М. Рильський — поет миттєвого спалаху, стисло ви­словленої ліричної імпресії (переважно у ранній період творчості); поет медитативний, сказати б, сонетний; майстер побутово-конкретного описового малюнка чи й цілої карти­ни, часто освітленої щирою усмішкою.

У польській літературі його увагу привертали великі ро­мантики XIX ст.— А. Міцкевич («Пан Тадеуш», «Конрад Валленрод», лірика, балади); Ю. Словацький («Беньов- ський, лірика); з поетів пізнішого часу — Ю. Тувім. Широ­тою й фундаментальністю відзначається його добір творів і з французької літератури: тут — написані віршем п’єси «Сід» П. Корнеля, «Федра» Ж. Расіна, «Мізантроп» Ж -Б. Мольера, «Орлеанська діва» Вольтера, «Ернані» та «Король бавиться» В. Гюго, «Сірано де Бержерак» Е. Ро­стана, лірика А. Мюссе, Т. Готьє, П. Верлена та ін. А ще ж були «Король Лір» та «Дванадцята ніч» В. Шекспіра, «Пекло» Данте (спільно з П. Карманським), численні зраз­ки лірики Й.-В. Гете, Г. Гейне, книга «Сербські епічні піс­ні» та сучасною української мовою переложене «Слово про Ігорів похід». Перекладав поет і багатьох своїх сучасників (поетів народів колишнього СРСР). Як перекладач він во­лодів даром артистичного перевтілення, тонкою чутливістю до манери, стилю різних авторів, національного та історич­ного колориту відтворюваного тексту. Разом із тим його переклади позначені печаттю творчої індивідуальності Риль­ського — ясністю, правдивістю відтворення оригіналу, лек­сичним багатством, винахідливістю в передачі ідіом та фра­зеологізмів, блиском версифікації.

Різноманітність і багатство творчої спадщини майстра — взагалі незвичайні. Вже після смерті М. Рильського було видано книжку його ранньої новелістики «Бабине літо» (К-, 1967) — новели, оповідання, етюди 1911 —1913 та по­чатку 20-х років, написані в елегійній «бунінсько-чеховсь- кій», а почасти й казково-алегоричній манері.

Вагому спадщину залишив М. Рильський в галузі літе­ратурно-художньої критики, літературознавства та фолькло­ристики. Критичні й наукові праці поета були видані за його життя майже десятьма окремими книжками — «Дружба народів» (1951), «Про поезію Адама Міцкевича» (1955), «Література і народна творчість» (1956), «Наша кровна справа» (1959), «Тарас Шевченко» (у співавторстві з О. Дейчем— 1964) тощо.

Поетичну лірику з її різноманітними жанрами й форма­ми можна вважати головною цариною творчого самовияву М. Рильського, можливо, найбільш органічною для його мистецької індивідуальності. Правда, доробок поета міс­тить і чимало артистично виконаних поем, але і в них домі­нуюча роль належить саме ліричному, розмовно-сповідаль- ному елементу, що обумовлює і певну своєрідність їхніх композиційних форм.

Перша збірка юного поета «На білих островах» (1910) була книжкою початківця, який, однак, уже вправно воло­дів і віршем, і словом. Легко виявити тут наслідування гро­мадянських мотивів народницької поезії, сповнені щирого неспокою роздуми про власне майбутнє, яке автору уявля­лося драматичною дорогою ідеалу («Шлях»), Але було тут і чимало нафантазованого, підліткового мінору («Годі! Скінчилася пісня моя…»), всіляко педальованої меланхолії, аж до уявленого переселення поетової істоти на «білі ост­рови» — високі хмари, що пливуть над грішною землею.

Книжку загалом привітали в тогочасній пресі, правда, разом з напутніми порадами, зокрема, в рецензії Л. М. Ста- рицької-Черняхівської є порада: «не спочивати довго на хмарах, замерзне і душа, і талан поета», адже тепло в при­роді тримається біля землі, «тому й горнеться все до неї…»

Наступна збірка поета «Під осінніми зорями» (1918) за основними мотивами й колізіями легко суголосна іншим його творам,— опублікованим майже одночасно поемам «Царівна», «На узліссі», драматичному малюнку «Бен­кет»,— і разом з ними становить ліричну сповідь молодої душі.

У другій книжці лірики М. Рильський виступає вже сфор­мованим поетом, майстром дещо імпресіоністичного й вод­ночас лаконічно-мальовничого вірша з трепетним психоло­гічним підтекстом. Для тогочасної української поезії це бу­ло свіже й цікаве слово. Ідейний і особливо настроєвий лад цієї лірики далекий від цілісності, але провідним тут усе ж виступає щира людяність, закоханість у «світове життя», прообраз якого поет знаходить у природі, і живлена всім цим світла молода надія на добро і щастя — всупереч усім внутрішнім кризам:

Глибшає далеч. Річка синіє.

Річка синіє, зітхає, сміється…

Де вас подіти, зелені надії?

Вас так багато — серце порветься!

У збірці «Під осінніми зорями» було багато тонко орке­строваних в емоційному розумінні віршів, які стали шедев­рами української пейзажної і психологічної (точніше було б сказати — пейзажно-психологічної) лірики. Серед них — такі зразки, як «На білу гречку впали роси…», «Весною ми їздили в поле…», «Молюсь і вірю…», «Мені снилось…», «Зе­лені тіні…», «Вже червоніють помідори…» та ін.

А разом з тим — скільки неспокою, скрух і тривог («О моя тривого невгасима. ») в поетичному світі молодого М. Рильського! Раз у раз тут звучать мотиви гіркого невдо­волення поета самим собою, болісного пошуку цінностей та ідеалів, моральної мотороші перед спокусами декадентсько­го «Содому» (цикл «Беатріче і гетера»), усвідомлення від­сутності ширших життєвих зв’язків,— усього, що досить типове для молодих інтелігентних «блукальців» у кризові історичні періоди: «Хіба я не крапля мала, що світ нєоб- межний одбила,— лиш грунту свого не знайшла, лиш крила родимі згубила!» («Плюскочуться білі качки…»). І як фі­лософська реакція на все це, як спроби рятівного виходу з душевних смут — поривання до цілющої об’єктивності при­роди («Люби природу не як символ…»), до світового уні- версуму, що так переконливо нагадує про марноту самот­ності («Згадай, безумче! Світ не тільки ти…»).

Наступний період у творчості М. Рильського, що охоплює кінець 10-х і всі 20-ті роки, за усталеною історико-літера- турною традицією можна назвати «неокласичним». До ос– новних рис цієї школи в українській поезії звичайно відно­сять орієнтацію на вивірені віками духовні цінності, відда­ність традиціям (а значною мірою і формі) світової класи­ки— від античності до XIX — початку XX ст., визначальну роль морально-психологічної та історико-культурної про­блематики, стримане, а то й негативне ставлення до вимоги політичної заангажованості мистецтва (що в 20-ті роки слу­жило основним «жупелом» для вульгарно-соціологічної кри­тики в її полеміці з «неокласиками»). Щоправда, тут слід зважити на індивідуальну своєрідність творчої практики кожного з поетів — М. Зерова, М. Драй-Хмари, П. Филипо- вича чи О. Бургардта; стосовно творчості М. Рильського це має особливе значення.

Поезії, що ввійшли до збірки «Синя далечінь» (1922), створювалися переважно в роки соціальних, воєнних хур­товин, смертельних загроз і нестатків (згодом поет оповість про них в алегоричному вірші «Буря»). Відгомін цих жор­стоких часів вчуваємо в стриманих згадках поета про «довгі муки безсердечних літ», про людей, що «іменем лю­бові любов убили»; окремими мотивами ці згадки увійдуть і до творів наступних часів.

Культура, мистецтво, краса, мрія, наснаженість поетич­ної уяви — чи не найголовніші цінності в світоглядному кредо молодого М. Рильського. Різні грані цієї проблема- ки відбилися, зокрема, в тонко вигранених сонетах про митців і мислителів — «Ніцше», «Гейне», «Шекспір», «Бод­лер». Навряд чи треба заперечувати присмак самоцінного естетизму, присутній у наскрізній темі тогочасного світо- почуття поета — темі «синьої далечіні», яскраво декларо­ваній в однойменному диптиху, що відкриває книжку. Але ще важливіше бачити, що цей «естетизм» включає ви­сокі етичні критерії, згідно з якими служіння Музі є для поета не менш як душевним подвижництвом і навіть біль­ше — актом морального самоочищення від «гріхів» щоден­них («Прийшла, прийшла таки, нарешті!»).

З’ява поетичних збірок 1925—1929 рр.— «Крізь бурю й сніг» (1925), «Тринадцята весна» (1926), «Де сходяться дороги» (1929), «Гомін і відгомін» (1929)—знаменувала своєрідне «акме», вищий ступінь розквіту духовних і твор­чих сил М. Рильського в умовах пореволюційної дійсності. «В останні часи в моїй ліриці відносно мотивів іде еволю­ція, і що вона дасть, побачить читач. У кожному разі су­часність заговорила»,— зазначав поет ранньої осені 1923 р. ‘Справді, «любить чи не любити те, що вколо нас, що в нас самих росте, що творить нас, що творимо самі ми»,— ли­ше сліпець, на його думку, «тривожиться питаннями таки­ми» («Епоху, де б душею відпочить…»).

Народжене в цей час почуття єдності з народом («Неси в щільник свій мозок, кров і плоть, таких, як ти, кипучі міліони…»); ідей спадкоємності культури як неодмінної умови суспільного прогресу; пафос праці «з людьми і для людей» (ще не обтяженої соціальними викривленнями піз­нішого часу) — такі, можна сказати, філософські «кити», на яких тримається тепер художній світ поета.

Це помітно, зокрема, в провідних мотивах його тогочас­них поем, а також близьких до них ліроепічних циклів («Вікна говорять», «Ганнуся» та ін.).

Характерними не для одного з тогочасних поетів моти­вами «прощання з минулим» починається поема «Крізь бу­рю й сніг», герой якої через біль і сумніви, через драматич­ні контрасти пореволюцінної дійсності приходить до усві­домлення того, що хоч би як там було, а все ж «сіяє в ві­щому тумані симфонія мускулатур» і що в полях «ростуть жита і юний вігер ходить». М. Рильський сподівався на творчі сили й можливості нового ладу,— а хіба не вірили в те ж саме П. Тичина, Г. Косинка, А. Головко, М. Куліш,. Ю. Яновський, інші їх сучасники?

Фактично ця ж тема провідна і в «жовтневій поемі> М. Рильського — «Сашко» (1928), але тони тут однозвуч- ніші, часом фанфарні, із загального колориту майже зов­сім усунуте все тяжке й болюче в тогочасному трагічному житті.

Поеми 20-х рр. засвідчують розмаїття стилістичних і композиційних вирішень поета: медитативні й полемічні «Чумаки» (правда, із зародком «додаткового» і швидко згорнутого сюжету), мозаїчна, в дусі блоківських «Двана­дцяти», лірико-драматична «Крізь бурю й сніг» і майже алегоризована за своїм сюжетом, формально побудованим навколо однієї людської долі, поема «Сашко».

Цікавими й своєрідними рисами позначена просторово- часова організація «неокласичної» лірики поета (в наступ­ні періоди тут відбудеться певна еволюція). Дух класицис­тичної всезагальності часто обумовлює в його поетиці певні «розширення» зображуваного простору, продовження його в далеку перспективу, а отже, й піднесення від «емпірії» (теж смаковито вималюваної) до чогось місткішого й зна­чущого.

Час у цій ліриці так само «поширений» або, за Д. Ли- хачовим, емансиповапий від побутової конкретності. Дія навіть таких, багатих на рясні деталі, віршів, як «Опівдні», «Людськість», «Осінній холодок над спраглою землею…», «Запахла осінь…», відбувається на тлі якщо не вічності, то, принаймні, якоїсь великої «всезагальної» епохи — без по­дальших її уточнень. (Ці риси «надчасовості» особливо помітні в численних антологічних віршах типу «Філософ», «Поет», «Музика», «Труд», «Відпочинок», вони — наслідок стилізації, дотримання вимог жанру.) У цілому ж ця роз- ширеність часу й простору в ліриці поета надає їй прикмет високої, одухотвореної узагальненості (хоча нерідко — й споглядальності), оповиває слово і образ ореолом особли­вої поетичної повноти і значущості.

Творчість М. Рильського у 30-ті позначена суперечно­стями, характерними й для багатьох інших талановитих письменників. Ці суперечності проймали, як відомо, все життя країни: з одного боку — духовний заряд революції 1917 р., а з другого — гніт антинародної командно-бюро­кратичної системи, кривавий режим тоталітаризму. Правда про життя, відкрито висловлена в літературі в умовах тяжкої творчої несвободи, стала неможливою, й письменни­ки в багатьох випадках повинні були працювати в леща­тах «дозволеного», в умовах напівправди, що зводилася здебільшого до зображення і оспівування «світліших» сто­рін дійсності. Втім, у певні «позитиви» цієї дійсності вони здебільшого вірили або намагалися вірити.

Поезія М. Рильського, наче благородна сонцелюбна рослина, дуже чутливо реагувала — в якісному, естетич­ному аспекті — на політичний клімат часу. Різке зниження художнього рівня цілком очевидне, наприклад, у «перебу- довній» книзі «Знак терезів» (1932), створеній за часів колективізації, й особливо — в «Україні» (1938); разом з тим певні ознаки поетичного відродження помітні в збір­ках «Літо» (1936) та «Збір винограду» (1940). Надалі ця прикмета простежуватиметься не так виразно — аж до славного «третього цвітіння», яким поет відреагував на кі­нець сталінщини.

Але справжньою творчою відрадою тоді для М. Риль­ського була лірика звичайного, щоденного життя, в про­стих, знайомих явищах якого перед оком митця раптом розкривався глибоко людяний, естетично значущий зміст. Тяжіння поета до такої «демократичної» конкретики по­мітно посилювалось — чи не через своєрідну самокомпен- сацію — поряд із зростанням кількості писаних ним де­кларативних політичних відгуків.

Такого щиро довірливого М. Рильського бачимо в кра­щих ліричних партіях «Октав» («Що ж, признаюсь; люб­лю я здавна Київ…») і у вірші «На березі» (збірка «Київ», 1935), в інтимізуючій ремарці — «Я стою, я стис рушни­цю, дожидаю перельоту», яка, по суті, перетворює цикл «Чотири вірші», задуманий як широкоосяжна «уславлю- вальна» панорама, на кілька барвистих пейзажних і жан­рових малюнків. (Хоча явна полігизація, густо й без по­треби розставлені «акценти» не обійшли й цих малюнків.) З часом подібні сюжетні новели й нариси, переважно з близьким до алегоричності другим планом, стануть продук­тивним жанровим різновидом у поезії М. Рильського (вір­ші «Видіння», «Голосіївський ліс», «Мости», «Вуж» та ін.).

«Лірик — він спить і марить про велике епічне полот­но» ‘,— писав наприкінці 20-х рр. критик М. Доленго, й паче вгадував: саме в цей час поет починав працю над сво­їм найбільшим епічним полотном — поемою «Марина» (1938). Це була поема про жіночу долю, долю жінки-крі- пачки, яка могла бути сучасницею Шевченка і прототипом якоїсь із його героїнь (епіграфом до свого твору поет взяв рядки з однойменної поеми класика). Шевченковим болем, Шевченковим етичним ідеалом осяяний жіночий образ по­еми — дівчини з убитою, а згодом — з обманутою любов’ю, страдниці й месниці. Та водночас «Марина» — це справді епічний твір, із сторінок якого чути подих тяжкої і героїч­ної історії народу, перед нами — багатофігурна сюжетна композиція, в якій один проти одного встають два світи — панський і кріпацький. У зображенні жорстокого й розпус­ного панства, яке на Правобережжі було здебільшого польським за національністю, поет наче дописував і до­вершував гострі соціальні присуди, які висловлював на ад­ресу цього класу, рвучи з ним, його батько, Т. Рильський (журнал «Основа», 1861, листопад — грудень). І можна зрозуміти, чому авторові стала в особливій пригоді худож­ня школа А. Міцкевича 2 (щойно перед цим М. Рильський закінчив переклад «Пана Тадеуша») —школа «густого», щедро деталізованого поетичного живописання з помірни­ми дозами іронії й сарказму, а інколи — й із пронизливи­ми ліричними партіями та фольклорними ремінісценціями. Так у художньому світі поеми вільно й доцільно поєдна­лись шевченківське і міцкевичівське начала.

Роки Великої Вітчизняної війни стали часом духовного злету для поета. Послабшав тиранічний гніт тоталітарних ідеологічних канонів, внутрішньо вільнішою стала творча думка, а головне — на перше місце в свідомості митця ви­шила пекуча тривога за долю Вітчизни і народу. Все це вдихнуло в поезію М. Рильського справжню пристрасть і біль.