Стать не ділиться просто на чоловічу та жіночу. То й що?

Наука змінює своє уявлення про стать. Тепер цю характеристику воліють розглядати не як дихотомію, а радше як спектр, а таке сприйняття відкриває нові шляхи до розуміння, ким ми є. Як формувалося нове уявлення про стать – читайте у статті Кортні Едісон та Семюела Тейлора-Александера.

Стать – тема конфліктна, сповнена моральної ваги і відмічена печаттю наукової істини. Англійське слово на позначення статі – sex – походить від французького sexe, а відтак від латинського sexus, спорідненого із secare (різати/ділити) та seco (половина від). Тож не дивно, що дихотомія статей так глибоко вкорінена в європейсько-американському мисленні, як і багато інших (наприклад, тіло і дух, природа і культура). Вона становить основу і надає враження природності для ґендерного розподілу праці – наприклад, через уявлення про жінок як слабку стать. Мова віддзеркалює поділ на чоловіче і жіноче – як-от коли ми говоримо про статі як про «протилежні», – і впродовж життя нас підштовхують до мислення про цей центральний аспект нашого існування у бінарних термінах.

Хоча ця ґендерна дихотомія доволі чітко розігрується у суспільному житті, вона також просочується у сфери, які зазвичай вважають такими, що мають імунітет до упередженості. Наприклад, вона пронизує всю науку про стать. Так, у своїй статті «Яйцеклітина і сперматозоїд» (1991) антропологиня Емілі Мартін описує «наукову казочку» у репродуктивній біології. Прочісуючи підручники та статті у журналах, вона натрапила на незліченні описи сперматозоїдів як активних, незалежних, сильних і потужних, що їх чоловіче тіло продукує міріадами; яйцеклітини, натомість, були описані як великі і податливі, про їхню діяльність писали у пасивному стані, і доля їхня повністю залежала від сперматозоїдів, з якими вони, може, зустрінуться, а, може, й ні. Описи такого штибу не зникли навіть після відкриття, що сперматозоїди створюють дуже малу передню тягу і насправді приєднуються до яйцеклітин через взаємний процес молекулярного зв’язування. Який висновок робить Мартін? Що наукове знання формується під впливом культурних шаблонів, і у випадку європейсько-американських науковців ґендерні упередження становлять велику частку цих шаблонів.

У книзі «Ґендерна халепа» (1990) теоретикиня фемінізму Джудіт Батлер стверджує, що наполягання на статі як природній категорії саме по собі є свідченням її неприродності. І хоча уявлення про ґендер як конструкт (створений через взаємодію, соціалізацію тощо) в той час набував прийняття, за тезою Батлер, стать також завжди була творінням культури на рівні з ґендером. Для тих, хто знайомий з працями Мартін, Батлер та їхніх однодумців, не є несподіванкою, що останні наукові відкриття вказують: стать небінарна. Спроби триматися за бінарне уявлення про стать тепер нагадують вузьколобий опір зміні парадигми. У своїй оглядовій праці «Переоцінка статі» (2015) в Nature Клер Ейнсворт визначила численні випадки, які підтверджують біологічне твердження, що стать далека від дихотомії, і що її краще сприймати як спектр. Найяскравішим був випадок сімдесятирічного батька чотирьох дітей, який ліг в операційну для звичайної операції, а хірург виявив, що у того була матка.

На ранніх стадіях розвитку ембріон не має статі і здатний рухатися як у бік жіночих, так і в бік чоловічих характеристик. «Ідентичність гонад , – пише Ейнсворт, – виникає зі змагання між двома протилежними мережами активації генів». Різні гени спрямовують гонаду до розвитку у яєчники або яєчка, або – у випадку гена RSPO1, – в овотестис, гібрид з обох. Не менш цікавими є досліди на мишах, які вказують, що стан гонад особини не просто встановлюється на початку життя і залишається фіксованим з того моменту; можливо, що він радше потребує підтримки впродовж всього життя.

З цього вимальовується картина статі як чогось збірного, що потенційно може змінитися в часі. Стать водночас генетична, гормональна та морфологічна. Всі ці різні вираження статі накладаються одні на одних, тож люди можуть прожити ціле життя, не знаючи, що у них є клітини чи навіть органи «протилежної» статі.

Ейнсворт порушує важливу проблему: тоді як численні ґендерні ідентичності здобувають суспільне прийняття, а наука докладає свою легітимізуючу потугу до ідеї статі як спектру, юридична система і далі незграбна та погано пристосована для таких підходів. Феміністки та лесбійки, геї, бісексуали, квір та трансґендери серед науковців та активістів вже давно знайомі з цією проблемою і пропонували численні альтернативи для переосмислення законодавства, понять статі та ґендеру. Тим часом, дослідники з суспільних наук та історики озираються на інші часи та на інші місця, щоб дослідити можливі шляхи концептуалізації статі та ґендеру.

У своїй книзі «Творення статі» (1990) Томас Лакер стверджує, що частина домодерних європейців визнавали лише одну стать, на яку накладалися два можливі ґендери. Жіноче тіло з цієї точки зору було просто чоловічим «навиворіт». В обидвох був пеніс, просто у жінки – всередині, тоді як у чоловіка – назовні. Як пише антропологиня Розалінд Морріс у книзі «Все вигадка» (1995), праця Лакера «змушує читачів визнати, що ґендерні дихотомії можна уявити у різний спосіб, жоден з яких не можна звести до цілковитого протиставлення, яке сучасна біологія постулює для так званого природного тіла». Вона також нам нагадує, що «спектр статей» і сам вкорінений у європейсько-західній ґендерній дихотомії, де чоловіче і жіноче становить каркас, на який нанизується нова наука про стать.

У деяких районах Меланезії – низки островів, розкиданих по західній Океанії, – вважають, що людина зроблена з інших наділених ґендером часток людей: кісток батька, крові матері. Тож людина завжди є поєднанням чоловічого та жіночого. І хоча люди тут нагадують «чоловіків» та «жінок», «в термінах ґендеру особа з одною статтю матиме частини чи придатки, які «належать» до іншої статі», пише Мерилін Стратерн у книзі «Ґендер дарунка» (1988). Ба більше, ці частки можуть і не бути завжди тієї чи тієї статі – вони змінюються згідно з довколишніми умовами. Взаємини та взаємодії підштовхують гендер проявлятися по-різному поміж людьми з плином часу.

Таке «дивідуальне» уявлення про особистість формується як противага індивідуалізму, який у європейсько-американському світі настільки сприймається як належне; дивідуалізм визнає форму існування, у якій людська особистість – це не замкнутий індивід, вона здобуває ідентичність як частка суспільного цілого. Буття цієї особистості постійно набуває форми через взаємодії з іншими. За такого розуміння особистості стать перестає бути настільки тотальним явищем.

На височинах Папуа Нової Гвінеї народ камеа бачить спорідненість не у термінах генів та спадковості, а у суспільних зв’язках з родинними обов’язками, які проявляються через взаємодію, пише Сандра Бемфорд у книзі «Біологія, знята з якоря» (2007). В уявленнях камеа тілесні сутності батька і матері борються в утробі, і фінальна стать дитини визначається сильнішою з двох. Впродовж перших п’яти років життя з дітьми жіночої та чоловічої статі тут поводяться фактично однаково і називають imia (приблизний переклад – «дитинча»), без будь-яких ґендерних уточнень. Бемфорд пише: «Відмінності між «чоловічим» і «жіночим», «братом» та «сестрою» тут не вважають чимось вродженим, їх треба створити на тлі безґендерної «єдинокровності», яка творить насамперед первинне поле тотожності». Ця тотожність зникає, коли жінка одружується або чоловік проходить ритуали ініціації. Через ці ритуали люди стають повноцінними істотами, здатними до розмноження. Для камеа біологія не є значущою сама по собі, її такою роблять суспільні процеси.

Якщо озирнутися на інші часи та інші культури, вони нам нагадають, що стать певною мірою твориться через припущення, які ми робимо про себе і свої тіла, і через значення, які ми здобуваємо через стосунки. Тепер, коли наша наука рухається в бік консенсусу щодо статі як спектру, радше ніж дихотомії чоловіче/жіноче, настав час шукати нові шляхи мислення про цей базовий аспект того, ким ми є. Історичні та антропологічні дослідження дають нам багатий ресурс для перегляду поняття статі, нагадуючи, що спектр статей сам по собі вкорінений в європейсько-західних поглядах на людину і тіло, і запрошуючи критично переосмислити наші найбазовіші біологічні уявлення.

Статтю перекладено за ліцензією Creative Commons. Оригінальна публікація з’явилася на сайті Aeon.

Чому насправді чоловіки носять бороди?

Яку роль виконує борода з точки зору еволюції? Діти, жінки та купа чоловіків чудово обходяться без неї. Але ви тільки вийдіть на вулицю і побачите бороди всіх можливих розмірів і форм, більш або менш доглянуті, від модної щетини до напомаджених вусів та хіпстерських борідок.

Коли ми бачимо чоловіка, який надто піклується про свою зовнішність, нам важко уникнути думки, що він таким чином намагається привернути увагу жінок. Тим не менш, дослідження, присвячені ролі бороди та голосу в процесі еволюції, продемонстрували, що рослинність на обличчі потрібна не тільки для конкуренції з іншими представниками чоловічої статі.

У порівнянні із самками та самцями багатьох інших приматів, чоловіки та жінки, як правило, помітно відрізняються одне від одного, і волосся на обличчі грає в цьому чималу роль. Ці відмінності, як нам здається на перший погляд, мають пояснюватись статевим відбором в процесі еволюції, який забезпечує появу здоровішого та сильнішого потомства.

Борода не обов’язково має приваблювати представниць протилежної статі

Втім, виявляється, що жінок бороди не надто й цікавлять. Дані досліджень вкрай суперечливі. Якщо під час одних експериментів учасниці знаходили привабливими чоловіків з невеликою кількістю волосся або навіть з пишною рослинністю на обличчі, то в інших – вони впевнено віддавали перевагу чисто поголеним чоловікам.

Відсутність послідовних доказів заважає нам зробити висновок, що бороди з’явились тому, що вони приваблювали жінок.

Тоді дослідники припустили, що відповідь треба шукати в другому типі статевого відбору. Щоби забезпечити продовження свого роду, не достатньо бути просто привабливим. Ви також маєте перемогти в конкуренції з іншими представниками своєї статі. Симпатичний, але сором’язливий хлопець у барі має небагато шансів поруч з більш нахабними та впевненими у собі суперниками. І от вчені вважають, що борода з’явилась в процесі еволюції, щоби допомогти чоловікам саме в такій ситуації.

Можливість відростити густу бороду насправді не визначається тільки рівнем тестостерону в організмі чоловіка. Незважаючи на це низка досліджень свідчить, що представники обох статей сприймають чоловіків з бородами старшими за віком, сильнішими і більш агресивними. А домінуючі представники чоловічої статі, звичайно, мають більше можливостей у пошуку партнерок, оскільки своїм загрозливим виглядом змушують конкурентів відступити на задній план.

І цей факт залишається вірним, як у доісторичні часи, так і сьогодні. Домінування є найпростішим способом забезпечити виживання свого роду. Генетичні дані, приміром, свідчать, що близько 8% чоловічого населення сучасної Азії є нащадками Чингісхана та його родини.

Дослідник Найджел Барбер (його прізвище навряд чи може бути більш влучним, адже англійською barber – це перукар) дыйшов висновку, що коливання моди на бороду та вуса у Великій Британії між 1842 і 1971 роками прямо залежали від співвідношення неодружених чоловіків та жінок у суспільстві. За часів, коли кількість одиноких чоловіків перевищувала число потенційних наречених, бороди та вуса ставали модними.

Чингісхан завоював пів-Азіі і зробив вагомий внесок у теорію, що бородаті чоловіки більш сильні та владні

Між тим виявляється, що борода – не єдина риса домінування, продемонструвати силу та владу можна також за допомогою голосу. Під час виборів перевагу, як правило, отримають лідери з більш низьким тембром голосу, а в експериментах, які передбачали змагання між чоловіками, учасники розмовляли більш низьким голосом, коли вважали, що домінують над своїми суперниками. Як і волосся на обличчі, тембр голосу також є важливою ознакою статі.

Щоб простежити еволюційне походження бороди та низького тембру голосу, ми спробували перевірити, наскільки привабливими є ці дві характеристики і чи є вони ознакою домінування, або, можливо, і те й інше.

Ми попросили 20 чоловіків і 20 жінок оцінити шість чоловіків за двома ознаками: привабливість та домінування. Учасники мали переглянути чотири відеоролики, в яких чоловіки з різними видами рослинності на обличчі або взагалі без неї, з’являлись у різних життєвих ситуаціях. Потім за допомогою комп’ютерної програми ми зробили кілька версій кожного відео з різним тембром голосу чоловіків.

Найпривабливішими під час експерименту виявилися чоловічі голоси, тембр яких був трохи нижче середньостатистичного. Високий тембр голосу, як і надто низький, не отримав високих оцінок, хоча басовиті голоси й сприймалися як більш домінуючі. Чоловіки з бородою так само отримали більше балів не за привабливість, а за ознакою домінування, що цілком відповідало попереднім дослідженням.

Бажання виглядати привабливо і необхідність конкурувати з іншими представниками своєї статі виявляється не лише в бородах і тембрі голосу. Чоловіки зазвичай вважають, що їхнє тіло має бути більш м’язистим, ніж насправді подобається жінкам, так само, як і жінки впевнені, що чоловікам подобаються більш стрункі фігури і більша кількість макіяжу на обличчі, ніж у дійсності.

Здатність відростити бороду насправді не визначається лише рівнем тестостерону в організмі чоловіка

Насправді ми не дуже вправні в оцінці того, що здається привабливим протилежній статі. Втім, можливо, це почасти пояснюється тим, що наші інстинкти диктують нам не лише привабити потенційних партнерів, але й перемогти конкурентів.

Окрім того, більшість цих досліджень проводилась серед представників західної цивілізації. Оскільки використання макіяжу, статура і навіть здатність відрощувати волосся на обличчі сильно відрізняються в різних частинах світу, ми могли б отримати зовсім інші результати, якби провели експерименти в інших місцях.

Хай то буде борода, вуса або щось інше, необхідність конкурувати з представниками своєї статі призводить до значних відмінностей у зовнішності. А тому виглядати водночас привабливим для всіх – просто неможливо.

За матеріалами статті, опублікованої в журналі The Conversation.

Прочитати оригінал цієї статті англійською мовою ви можете на сайті BBC Future.