Красиве: кращі приколи і меми з котами, що купують рибів

Зібрали для вас кращі меми про котів, які купують рибів.

Останнім часом в мережі дуже активно почав поширюватися мем про котів, які купують “рибів”, в зв’язку з цим “Телеграф” пропонує в цей вихідний день підняти собі настрій і ознайомитися з добіркою “красивого”.

Спочатку мем з’явився в одному з паблік в соцмережі ВК.

На нехитрому фото зображений вуличний торговець рибою, перед яким сидять вісім голодних “покупців”.

Є й інші варіації на цю тему:

Згадали і інший популярний в мережі мем:

У самому початковому мемі не варто шукати якийсь глибокий сенс, однак пізніше користувачі мережі почали адаптувати його під більш злободенні теми.

Почувши мої бажання, Золота рибка вдала, що здохла: смішні анекдоти про рибалку

Українці, напевно, найпозитивніша нація у світі. Звісно, за останні місяці наший гумор трохи змінився, і тепер у мережі можна знайти багато анекдотів про війну та окупантів, однак не забуває народ і про “вічні” теми, які ніколи не втрачають своєї актуальності.

“Телеграф” пропонує вам посміхнутися жартам про рибалку та рибалок.

– Чи знаєте ви, чому риби мовчать?

– Щоб не налякати рибалки. Їм же більше ніхто смаколиків не принесе!

Йдучи на рибалку, загубив сигарети. Довелося брати сигарети сина. За годину я спіймав: 6 дельфінів, 5 акул і одне Лохнеське чудовисько!

– Ніколи більше не поїду з чоловіком на рибалку!

– Спочатку я дізналась, що дуже голосно розмовляла, начепила не ту наживку, рано підсікла… і наловила більше риби, ніж він.

Жінка виказує чоловікові:

– До весілля ти мене задаровував. А нині – хоч би квітку яку приніс…

– А ти хоч коли чула, щоб рибалка наживлював гачок після того, як рибку упіймав?

Дружина прошепотіла мені на вушко: — Прив’яжи мене і роби, що хочеш. Прив’язав і поїхав на рибалку!

Щоб ваш настрій і надалі залишався веселим та позитивним, “Телеграф” склав для читачів добірку анекдотів про братів і сестер.

Браво, Федерація! Епізод 2. Ви продаєте рибів?

Дисклеймер: про український футбол часто кажуть, що треба знімати серіал. Але я вважаю, що він скоріше заслуговує на фанфік. Все персонажі вигадані, згадки реальних імен та брендів побудовані виключно на медійній репутації, і жодним чином не стосуються їх прототипів. Якщо я ненароком розкриваю якусь брудну схему – це я випадково. Або ні.

Ранок Іллі починався стабільно. Він виходив на балкон своєї квартири, пив каву і слухав когось із спортивних блогерів. Вже два роки як він кинув палити, тому треба було чимось зайняти свої думки. Бо Ілля багато думав. Думав про своє майбутнє. Щоліта це були одні й ті самі роздуми – чи варто йому повернутись у професійний футбол? Чому повернутися? Тут теж мало цікавого, типова історія “молодого та перспективного” – великі надії, жирний контракт з грандом, обіцянки від агентів влаштувати його ледь не в “Реал” або “Челсі”, а по факту – оренди до фармів та два сезони на лівій бровці чергового відродженого ФК Львів в Еліт-Лізі України. Потім стара добра приказка – “технічного – ламай”, той костолом з Луганська, хрести, болісна реабілітація, публічне завірення спортивного директора клубу у підтримці, але стрімке чергове банкрутство і ось – нікому не потрібний 26-річний Ілля Глушко бігає на аматорському рівні за рідний “Авангард” з Білгород-Дністровського. Красива історія для завершення карʼєри, а не для гравця в розквіті своїх сил. На згадку про “жирні” роки залишилось лише представницьке авто – хлопець хотів взяти шось мускулисте і спортивне, але батько, золота людина, підштохнув його саме до класики. І це дозволяло триматись йому на плаву – він працював у елітних перевозках у Одесі, а також займатись ВІП-перевізками до одеського аеропорту з Білгород-Дністровського, або як його називали місцеві за історичною назвою, Аккерману.

Цей ранок був не виключенням. Сусідка попросила відвезти її сина до Одеси, Ілля взяв це замовлення, бо якраз збирався їхати туди таксувати.

• – Привіт, Миколо, ти сьогодні куди їдеш?
• – Та… в центр….
• – Кудись конкретно?
• – Та ні, де зможеш.
• – Окі, як знаєш. Але ти не проти, якщо я Еміка з собою заберу? Йому теж до Одеси треба.

Пояснювати Миколі, хто такий Емік, було не варто. Він був місцевою легендою №2 після Васі. Насамперед, Еміком він був для пересічних аккерманців, а так то він Емануель Обогва Одоеке, або, як би це комічно не звучало, Емануель Айзекович. Ні, він не був черговим студентом медуніверу, або працівником гуртового ринку на території 7 кілометрі. Ще молодого Емануеля, за чутками, запросив до себе грати сам Кварцяний. Бо хлопець тоді мав типовий профайл: зріст під два метри, кремезний, безстрашний опорний півзахисник, для якого не існувало авторитетів. Але чи заграв він? Звісно ж, ні. Бо Кварцяний, Металіст та інші легенди про європейські перспективи були лише балачками сумнозвісного Славіка – агента, що здається, був скрізь, щоб витягти юного нігерійця з приморського Порт-Гаркорта. А далі – мутна зйомна квартира на ПосКоті ще з трьома такими ж юними талантами з Західної Африки, так зване “маринування” з переглядами і обіцянки що його ось-ось підпише овідіопольский “Дністер” – клуб, який на той момент існував лише у памʼяті фанатів. Життя у спальному районі Одеси швидко заґартувало юнака, хоча він сам казав, що після розборок Порт-Гаркорту Порт-Поскот це милий райончик. Однак, багато суто одеських речей Емануель вивчив вже на місці. Наприклад, про цю класичну схему Славіка – маринування гравця з переглядами, рахунок за проживання і агентські послуги, а потім “рятівний” контракт з клубом, з якого він ще мав сплачувати всі ці вигадані борги. Тож одного дня він вирішив поїхати до Овідіополя, щоб зібрати докази неіснування клубу, до них додати листування зі Славіком, та подати на нього до суду. Доказів не зібрав, але познайомився з Аліною, донькою директора білгород-дністровського мʼясокомбінату. Звісно ж, це був шок для батька, але Емік як міг намагався розтопити його серце.

Він вправно вивчав українську, хоча на весіллі і видав тестю “дорога папа”, і деякі місцеві вважали цей шлюб типовим мізальянсом, але був результат – Емануель як міг допомогав тестю по бізнесу, а їх бренд “Аккерманські ковбаси” став титульним спонсором місцевого “Авангарду”, де молодий директор з партнерства мʼясокомбінату грав у опорній зоні. ось так півзахист любительської команди започаткував незвичну дружбу. Ілля не розумів цих дивних понтів, як-то на переговори про оренду банального кіоску Емік мав їхати виключно на авто представницького класу, але Емік був справді приємним другом, а ще і пораду міг дати, бо розумів український менталітет, як людина, що не зростала у наших широтах.

• – Ілуха, а що ти, бандіт?
• – а-ха-ха, Емік, все добре, а ти б ще смокінг вдягнув
• – оце ваша проблема, шо ви до бізнесу ставитес як до роботи. Це треба бути як цей – місцево.
• – Може, мистецтво?
• – так, мисцецво. Це у вас кажуть шо зустрічають як твоя одежа, а не як ти розумний.
• – то й ти рішив…
• – Ілуха, шо я тобі кажу, ти вдягаєшся і показуєш шо ти не просто тут хтось, а в нас тут ріал бізнес. Согодні я їду на переговори з Таврія, шоб не тільки наша ковбаса була у них, а ше вони нам були спонсори на стадіон на наступний сезон. Ти не забувай, шо я ж ше і комерційний директор Авангарду.
• – То може і зарплату нам піднімеш?
• – Ілуха, ми ж аматори, яка зарплата? Ха-ха-ха…. Зарплата в тебе лише тому шо ти в нас. – тут Емік помітив Миколу на задньому сидінні – А це хто?
• – Це мій сусід, йому теж треба до Одеси.
• – а що ти бандіт? – спитав Миколу Емік.
• – Кеду? – перелякано відповів Микола
• – О ді мма – автоматично випалив Емік. Ах ти бандіт, – бандітами Емік називав всіх, хто йому подобався, – давно я не чув мою рідну мову так далеко. Шо ти, знаєш іґбо?
• – Ні, просто добре знаю, шо ти Іґбо.
• – Ну ти диви, яка молодь пішла, – Емік знову повернувся до Іллі, це такий розумний, але шкода шо вони все в свій телефони сидить і нічого не бачить. В мене діти такі самі, я кажу шоб дружина зі старшою час проводила, бо та не виходить зі свого айпаду…
• – Емік, він не такий, це молодший брат Андрія, того, що програміст і поїхав до Америки….
• – Оo чімо! Оце мій бандіт. І ти шо, тоже розумний?
• – Не знаю чи розумний, але я знаю, шо ви втрачаєте гроші, шо не заробляєте на своїй продукції на стадіоні – Микола не хотів, щоб про нього думали насстільки стереотипно.
• – Так, давай ше
• – Ну дивіться, ваш мʼясокомбінат робить і справді гарні сосиски. І ще ви спонсоруєте наш Авангард. Втім, у вас немає загальної практики матч-дей задля доходу, і це логічно, бо в бізнес-моделі аматорського клубу народ не готовий платити. А бізнес-модель дуже проста: ви маєте переконати місцеві наливайки біля стадіону зачинитись за три години до матчу, або перейти виключно на пиво та хот-доги за завищеними цінами, також неподалік стадіону поставити три точки з хот-догами. Дати рекламу по пабліках замість плакатів, що ви вішаєте на зупинках, і при грамотній реалізації, це три тисячі глядачів. Якщо лише 10% з них купить сосиску, то це мінінмум вісімнацдять тисяч гривень, а з урахуванням того, що ви це робите без посередників, націнка безпосередньо ваша ще зростає. І це я ще песимістично порахував.
• – так, а зараз ми говоримо про бізнес. Ти це довго рахував?
• – Ось щойно.
• – Ну так, так… Ну шо тобі скажу, ти молодець, бандіт, але є проблема: де на нас підуть три тисячи, ми граєм у аматорах, і на нас ходять тільки сто людей.
• – А ви не хочете йти у професіонали?
• – Бандіт, всі хочуть у професіонали, всі хочуть у Еліт-лігу, всі хочуть в Європу, але ось шо я тобі скажу: наш футбол то давно не про бізнес і спортивні речі. Тут хто може, той і грає. Мені повезло, в мене є мої ковбаси, і тепер у нас може грати Ілуха та інші. А професіональна ліга – то інші гроші, розумієш?
• – І багато треба?
• – а ми говоримо про бізнес? Приходь, як будуть реальні гроші.
• – Еміку, ти заспокойся, а хіба ти не хочеш нарешті заграти у нормальний футбол, а не у Чемпіонаті Одещини? – в голосі Іллі можна було легко почути надію та певну ностальгію за Грою.
• – Ох, Ілуха, ну куда? Мені вже тридцять, четверо дітей, роботу треба думати, а шо таке професійний футбол – це жити сезон у дорозі, я вже маю все, шо хотів. То не треба вже.
• – Еміку, ти ніби лише два роки як отримав громадянство, а менталітет вже засвоїв… Але згадай як минулого року ми в фіналі Кубку Бесарабії обіграли Балкани? Це ж було справжнє дербі, це були емоції, це ж свято…
• – Ілуха, шо ти починаєш?
• – Емік, я тобі кажу, ти хочеш здаватись занадто прагматичним…
• – А шо таке “прагматичним”?

Микола дивився у вікно. Він посміхався, коли слухав розповіді прагматика Еміка про низовий футбол, та романтика Іллю про мрії і досягнення. Йому не можна було нікому казати про те, куди він їде, ти більше, що фактично він їхав втілювати те, про що мріяв сам. Думав що вже за декілька годин він поставить підпис на паперах, які означатимуть, що він тепер новий співвласник головної команди регіону. І він точне зможе реалізувати все те, проти чого пручатиметься Емік. Можливо він навіть запросить Іллю з Еміком до Чорноморця. Але чи потягнуть вони рівень? Ось це навряд, хіба тільки він бонусом придбає Авангард, зробить його фармом Чорноморця, і ці двоє будуть тащити у Другому Національному Дивізіоні, а там і Перший вже поряд. От тоді Емік точно здивується, що аккерманці насправді люблять футбол…

Більше, ніж дзвінки від Васильовича, Степан не любив заїжджати до Будинку Футбольної Федерації ніби на польову роботу, хоча фактично це означало, що Васильович змусить його чекати у коридорі, потім Степан збиратиме плітки по всій Федерації, які вже давно зрозуміло, що були лише зливами. Потім вони сядуть пропрацьовувати, як це називається, “інформаційну політику” українського футболу. Степан не любив слова, однокорінні до слова “пропаганда”, тому наполягав на терміні “публічна інформаційна політика”. Прописавши тези, Степан мав розподілити їх на ті, що підуть прес-релізами, ті, що підуть до спортивних агенцій та блогерів; щось мало піти до кишенькових критиків, зокрема Льоліка і Болєка, де визначалось, який рівень критики федерації припустимий. Найбільш маргінальні думки мали піти до ботоферм, що наповнювали коментарями соцмережі. За два дні формувався бюджет, який знов-таки мав затвердити шеф. Проблема була в тому, що Голова Федерації, в минулому успішний медійник, прекрасно знав методи і тарифи, а значить, різав кост небюджетних витрат, що заважало заробити напряму Степанові й Васильовичу.

Степан зайшов до будинку Федерації, звично махнув акредитацією охоронцю, і пішов до ліфту. Разом з ним до ліфту зайшов якийсь з директорів напрямків київського “Динамо”, який колись переконував Степана припинити медійно прибивати ультрас клубу.

• – Привіт, Степане. Тобі шостий поверх?
• – Так, привіт. Ні, це тобі шостий? Якісь проблеми з ліцензуванням?
• – Жодних проблем. Ніби проходимо атестацію успішно.
• – А відколи це Динамо самостійно возить документи до Федерації?
• – А, так я там більше не працюю.
• – І де ти зараз?
• – перекочував до ДНК, Київ. Подаємось на Другий Національний.
• – Щось чергове, щоб відмутити собі комунальну землю під забудову? – Степан любив поставити незручні питання, щоб дивитись по обличчю, чи вгадав він, чи ні.
• – Хотів би сказати тобі “та ти шо, ні”, але тут і справді ні. Фанати Динамо, що остаточно перестали підтримувати клуб Суркісів, створили Динамівську Народну Команду. А я запропонував свою допомогу, шось типу куратора, щоб дурниць не наробили…
• – а Міхалич не хоче втрачати контролю і тут?
• – Ну ти ж розумієш, динамівські серця…

Степан вийшов на третьому поверсі, і пішки пішов на четвертий. В кінці коридору були пафосно прикрашені двері: Подолян Олексій Васильович. Перший віце-президент з питань професійного футболу. Фактично весь клубний футбол залежав від того, що скаже людина за цими дверима. Але Васильович вважав, що його вплив ще ширший, і намагався грати свою гру повз Юрія Миколайовича Царенка – професійного медійника, що умілою маніпуляцією рік тому скинув з посади, здавалося б, вічного попередника і тепер намагався поширити свій вплив тим, що клішовано називається “популяризацією футболу”. Ця парочка, звісно ж, не була найбільшим злом футболу, але очолити це саме зло активно намагались. Колись Степан точно напише про це книгу…

• – Степане, доброго дня. Шефа немає, він – секретарка смикнула бровами вгору – термінове засідання.
• – Юрій Миколайович дізнався, що десь без нього відкривають стадіон? – посмішка Степана зʼїхала на ліву щоку. Це означало, що наш зручний журналіст ледь приховував сарказм.
• – Степане, ви ж знаєте, що Олексій Васильович про такі деталі ніколи не розповідає, – секретарка підіграла діалогу.
• – Марино, а ви нічого не чули про можливе відрядження шефа до Одеси?
• – Це з приводу Суперкубку?
• – Так, саме Суперкубку…
• – Оооо, Стєпашка, драсьтє вам через вікно – густий голос Подоляна наповнив приймальню раніше, ніж сам хрещений батько професійного футболу зʼявився у ній – шо у нас по телепулу?
• – а шо в нас по телепулу?
• – Стєпашка, уяви, що ми його нарешті створили…

Степан та Марина застигли в очікуванні подробиць

• – Уявили? Пораділи? А тепер забудьте! ха-ха-ха, Маринко, хтось ще приходив крім цього лицаря пера і хот-догів?
• – Ні, але я маю нагадати, що о третій у вас зустріч по атестації нових клубів Другого Національного Дивізіону.
• – Скасувати! Дайте ще сім днів на подачу заявок. Прес-реліз на сайт, причина… Стєпашка, шо в мене на цей раз?
• – Можливо, треба надати документи по сертифікації форми…
• – Мєлко, Стєпашка, мєлко.
• – дати сім днів на впровадження покупки квитків через інтернет, як частину діджиталізації…
• – ти шо, Стєпашка, хто в Другій лізі це буде робити. Але ідея класна. Короче, Маринко, треба ще документи від приватної охоронної фірми, що буде забезпечувати безпеку на матчах. В нас ще три нових команди думають зайти, хай їм буде час на подачу документів. Роби прес-реліз, відправ у лігу та смс-кою в Інгулець, хай готують протест. За десять днів скасуємо цю вимогу, повернемо ментів. Стєпа…не Батьковичу, запрошую вас до себе в кабінет, я радо дам вам коментар про місце проведення Суперкубку.

Під ці слова Подолян ледь не копняком впихнув Степана до кабінету і закрив двері.

• – Стєпашка, короче слухай. Був щойно в Царенка з приводу Суперкубку. Він дуже сильно хоче Сімферополь. Ну типу Крим, символ, і все таке. Хоче красіво і патріотично, падлюка. Всі карти плутає, бо я вже пообіцяв Одесі. Дивись, шо треба: Динамо завжди мало пунктик по безпеці, то розганяй ніби в Сімфері можуть бути якісь провокації.
• – Може, краще, що стадіон занедбаний? І треба реконструкція. В мене там є люди, вони все знімуть як треба.
• – Ну ти не перегибай. Нам треба, щоб про проблему говорили, а не вирішували. Царенко ж тоді швидко знайде бюджет на ремонт і героїчно переріже стрічку. Нам це не треба. Цього року не треба.
• – а Шахтар погодиться?
• – Зроби так, шоб погодився. Бюджет на коментарі маєш
• – Добре, поїду до редакції.
• – Чекай, в тебе ще щось є?
• – Так, ви чули про кіпіш в Одесі?
• – Нє, а шо там?
• – Та кажуть, шо заходять нові інвестори.
• – Хтось, кого я знаю?
• – Ні, це хтось новий, шось айтішне.
• – в Мак на Вокзальній нехай заходять! По-большому і по-маленькому. Невідомо ще, шо це за сосунки такі? Якісь малолєтки-криптотрейдери?
• – Не знаю, я не можу зрозуміти від кого вони.
• – Стєпашка, то шо ти сидиш? Давай дуй рішати задачу, я подзвоню Борі зараз… От придумали заходити, ботаніки мамкіни…

Степан вийшов з Будинку Федерації задоволений. Васильович роздратовано видав всю ту інформацію, що цікавила Степана, та тих, з ким він працював. Але і справді – що ж з цими таємничими інвесторами. Це не були якісь підставні люди, бо не було б реакції. Це не були якісь букмекери, бо тоді по своїх джерелах Степана вже поінформували люди Айзенберга – тіньового бенефіціара українського бетінгу. Хто ж насправді стоїть за цими невідомими айтішниками?

На порозі офісу Чорноморця вже стояв Сергій, адміністратор інвесткомпанії, який мав вести переговори. Він палив айкос і шось бубонів собі під ніс. Побачивши Миколу, він наліпив штучну посмішку, яку вже за секунду прибрав.

• – Привіт, твій брат сказав, щоб я вів перемовини і розписав мені всі бюджети. Все, що маєш робити ти – сидіти і розповідати про красиві плани з побудови команди. Я вже казав Андрію, скажу й тобі – мені, як і багатьом справжнім одеситам, дуже дорогий цей клуб. Я переживав особисту трагедію кожен раз, коли ми вилітали з вищої ліги. І я не дозволю, щоб якісь зумери його злили як іграшку, або почали відмивати через нього гроші без спортивних результатів. Сподіваюсь ти хоч трохи розбираєшся в футболі…
• – Сергіє, назви мені будь-який сезон з 1980 року, і я назву стартовий склад Чорноморця.

Сергію не подобалось, що молодь зверталась до нього на “ти”, але цей хлопець був занадто нахабний.

• – Найпростіше, фінал кубку 93-94.
• – Елементарно: Суслов, Булигін-Шрамко, Кулик, Смотрич, Жабченко, Парфьонов, Корнієць, Гусейнов, Єремеєв, Богатир, Телесненко. Мені за цю команду болить так само, як і іншим.

Сергія влаштувала відповідь, це додало впевненості та бажання закрити ці переговори. Він відкрив двері і його посмішка вже була натуральною. Але…

• – …тому ми не вважаємо за доцільне продовжувати будь-які перемовини.
• – тобто?
• – інвестори клубу не розглядають продаж активу.
• – я розумію, але ж у вас на столі пропозиція! Замала сума?
• – наразі, ми не приймаємо жодних пропозицій.
• – ви жартуєте?
• – ні
• – але чому ви не попередили, ми ж приїхали…
• – так, вибачте, сподіваюсь, це не спричинило занадто багато незручностей.
• – ми не кімнату в Затоці знімати прийшли, так що не хвилюйтесь за наші незручності.
• – на все добре.

Сергій вийшов на вулицю і подивився на Миколу. Той не був настільки засмучений.

• – і ти все одно казатимеш, що тобі не байдуже?
• – ні, все добре. Фактично, я сьогодні побачив як не можна вести переговори в українському футболі. Це дуже цінний досвід.
• – Навіщо тобі цей досвід за межами твоїх дурних симуляторів? Там відкати не дають…
• – Дякую, Сергію, я подзвоню брату, ми щось вигадаємо.

Микола ще погуляв містом, поки ввечері його не забрали Ілля з Еміком. В останнього було досить задоволене обличчя. Це означало, що хоч в когось були успішні переговори. Він багато жартував, потім почав читати вголос футбольні новини. З його акцентом це дійсно виглядало кумедно, аж поки він не прочитав наступне:

• – От шо то таке? Мало грошей дали в картонний будинок.
• – Еміку, а ми б за скільки продали наш Авангард, якщо нам запропонували? – Ілля стомлено дивився в вечірню дорогу, тому підтримував розмову, щоб не заснути.
• – Ну, тисяч за десять. Бо нас можна заявити в профі, у нас традиції, і…
• – …і я купую ваш клуб – Микола подав голос з заднього сидіння.
• – Шо кажеш, бандіт?
• – Ми з братом купуємо ваш клуб і заявляємо на Другу Національну Лігу.
• – То ти про свої ігри?
• – Ні, це про реальний світ. Дивіться, зараз в машині сидять основний інвестор, спортивний директор і потенційний власник. Не хвилюйтесь, грати в команді ви теж залишитесь. І так, ми продаватимемо ваші сосиски на матчах. То як?