Євгенія Дідюля: Біографія співачки

Євгенія Дідюля – популярна блогер та телеведуча. Від недавнього часу вона намагається реалізувати себе як сольна співачка. Взяти до рук мікрофон її надихнув колишній чоловік Валерій Дідюля.

Дитячі та юнацькі роки

Євгенія Сергіївна Костеннікова (дівоче прізвище жінки) народилася 23 січня 1987 року в провінційній Самарі. Глава сімейства свого часу працював диригентом духового оркестру, а мати за фахом – модельєр-дизайнер.

Вже у п’ятирічному віці дівчинка вийшла на професійну сцену. Тоді вона виступила на конкурсі “Грай, гармонь”, провідним якого був Геннадій Заволокін. На сцені маленька Женя співала кумедні частки.

Музика супроводжувала Євгену все дитинство. Незабаром її записали до місцевої музичної школи, де вона навчилася грати на фортепіано. У школі Євгенія вчилася добре – вона вважалася однією з найуспішніших учениць свого класу.

Після отримання атестата зрілості, Костєннікова до місцевого університету мистецтв. Однак цього дівчині здалося мало, і незабаром вона вступила до знаменитої «Гнесинки».

Євгенія Костеннікова свою кар’єру розпочала як вокалістку. Крім того, вона встигла попрацювати арт-директором у караоке-барі. Звичайно, вона мріяла про більше. Їй хотілося підкорити музичний олімп, тож вона Євгенія будувала плани, щоби реалізувати задумане.

Євгенія Дідюля: Творчий шлях та музика

Музичну кар’єру вона розпочала у колективі «ДіДюЛя». Спочатку Євгену все влаштовувало, але потім їй здалося недостатнім те, що вона перебуває в тіні свого популярного чоловіка. Костєннікова розпочала сольну кар’єру під творчим псевдонімом Євгеніка.

Євгенія Дідюля: Біографія співачки

Вона вирішила підкорити жанри піп, етно-поп та фольк. До списку найпопулярніших треків на той час входять композиції: «Чистий лист» та «Милий».

2017 року співачка порадувала шанувальників своєї творчості виходом кліпу «Штани на виріст». Режисуванням відеокліпу займався Олег Ломовий. За сюжетом Євгенія приміряла образ гламурної красуні. Вона впіймала радянський автомобіль, щоб доїхати до Рубльовського шосе. Фатальна поїздка змінила дівчину. Вона стала більш людяною і простішою.

На цьому сюрпризи не скінчилися. Незабаром дискографія співачки поповнилася дебютним лонгплеєм. Платівка отримала назву «Дідюля & Євгенія». У записі збірки брали участь «Буранівські бабусі». На трек «Зацілована» було знято відеокліп. Тоді ж Євгенія відмовилася від творчого псевдоніма та повернула собі дівоче прізвище.

Цей рік видався для співачки не із простих. Журналісти підливали олії у вогонь, говорячи про те, що вона розлучається з колишнім чоловіком. Сварки не завадили Євгенії продовжити займатися творчістю. 2019 року вона взяла участь у музичному конкурсі «Нова зірка – 2020».

Подробиці особистого життя

2013 року Євгенія та Валерій вирішили узаконити відносини. Дівчину не відштовхнуло те, що її обранець старший за її більш ніж 15 років. Через рік їхня сім’я стала більшою на одну людину. Євгенія народила дочку, яку пара назвала Аріна.

Аріна захоплюється музикою та хореографією. У вихованні дівчинки Євгенії допомагає мама та тато. Вона може вільно залишити доньку зі своїми батьками.

Євгенія та Валерій познайомилися у 2011 році. Їх звели спільні знайомі. Тоді Дідюля виступав у Кремлі. Музиканта заздалегідь попередили, що після концерту його познайомлять із дівчиною, яка виявляється до нього непідробним інтересом. Валерій відео лише фотографії красуні. Він оцінив фото, на яких Євгенія у простому вбранні та без макіяжу.

2020 року стало відомо, що пара подала на розлучення. Ця новина не шокувала шанувальників, адже Євгенія вже викидала пост про те, що вони з чоловіком вирішили подати на розлучення і як це побути у «шкурі розлученого».

Євгенія Дідюля в даний час

2020 рік став роком перетворення. Євгенія зважилася на те, щоб лягти під ніж пластичного хірурга. Вона вставила імпланти до молочних залоз, а також скоригувала нижню частину обличчя.

Євгенія Дідюля: Біографія співачки

Тоді ж вона дала відверте інтерв’ю Лері Кудрявцевій. Євгенія розповіла, що за 7 років подружнього життя Валерій перетворився на справжнього тирана. Він вимагав від дружини звітів про витрачені гроші, нерідко міг дозволити собі у бік дружини. Крім того, він зраджував дружину. Коханки Валерія неодноразово пов’язувалися з Євгенією, щоб розповісти про пригоди невірного чоловіка.

2021 року Євгенія продовжує реалізовувати себе, як сольна співачка. Вона активно веде блог у Instagram. Саме там найчастіше з’являються новини про співачку.

наступне повідомлення

SOPHIE (Софі Ксеон): Біографія співачки

SOPHIE – шотландська співачка, продюсер, діджей, автор пісень та транс-активіст. Вона була відома завдяки своїм синтезованим та «гіперкінетичним» взяттям на поп-музиці. Popулярність співачки подвоїлася після презентації треків Bipp та Lemonad. Інформація про те, що 30 січня 2021 року Софі не стало – шокувала шанувальників. На момент смерті їй […]

Сум за селом і присмаком літа з дитинства у романі “Спитайте Мієчку”

Два роки тому я відвідувала хрещену, що живе у селі у Черкаській області (це доволі далеко від мого рідного міста). Якщо спробувати пригадати, коли я там була до того, то… вже й не згадаю.

Це місце ніколи не було для мене шелтером, як називають своє село головні героїні роману Євгенії Кузнєцової, швидше навпаки. У дитинстві мене примусово вивозили туди на цілих п’ять тижнів.

Хай там як, я дуже добре пам’ятаю, як за величезним столом збиралася велика родина (приїжджали з усієї України). Тітки, дядьки, бабуся, дід, кузени та кузини, тато, мама…

Я навіть досі пригадую смак вареної картоплі, м’яса, огірочків, помідорок з городу і багато інших смаколиків. Гучні розмови і сміх, новини, що кожен із задоволенням розповідав.

Потім я виросла і майже перестала приїздити до села: лише раз ні кілька років.

І ось два роки тому я вперше подивилася на тітчине подвір’я (діда та бабці вже давно немає) по-іншому. Воно несподівано стало якимсь маленьким і ніби самотнім. Тітка моя живе сама, уже у віці, тож їй важко доглядати за усім. Колись тут були кролі, курки, гуси, свині, а тепер лише кілька облізлих курок.

І саме у цей момент я чітко усвідомила, що так, як раніше вже ніколи не буде. Багато з тих, хто сидів за тим столом, подався у засвіти, а дехто виїхав за кордон у пошуках кращої долі.

На перший погляд, книга Євгенії Кузнєцової про сестер, що заплуталися у власному житті, вважають себе лузерами, а тому приїхали на літо до бабусі. Так би мовити, сховатися від усього. А проте зміст роману значно глибший, ніж можна було б подумати.

Ми всі пам’ятаємо, як любили літо у дитинстві, як чекали на нього. Тільки от літо у дитинстві і літо у дорослому житті – два різних літа. Літо з дитинства має присмак безтурботності і радості. У дорослому житті воно майже не відрізняється від весни, зими чи осені.

Ця книга має присмак літа з дитинства – попри проблеми, що примусили кожну із героїнь несподівано приїхати до шелтеру, вона видається легкою і майже безтурботною. Майже. Бо, читаючи, згадуєш близьких та друзів, згадуєш власні помилки, які б ніколи не бажав чинити, але… таки вчинив.

Це книга про те, що все минає. Що так, як раніше, ніколи не буде. Про цінність родини, тихих розмов, буденного життя. Про те, як важлива підтримка, а ще існування місця, куди можна було б втекти у будь-який момент. Місця, де тебе чекають і радо приймуть. Де тебе зрозуміють.

Ця книга про вибір. Хочемо ми того чи ні, ми все одно мусимо робити вибір. Інколи це настільки складно, що не хочеться нічого вирішувати. Проте “ніщо не зупиняється, хай як ми робимо вигляд, що ставимо життя на паузу”.

Бабця Теодора вміє вислухати своїх онучок, приймає їх такими, як вони є, і не допитується, коли вони не хочуть розповідати.

Але пізніше ми дізнаємося, що це вміння, ця мудрість життя, приходить із досвідом. На жаль. А в молодості багато з нас роблять помилки, про які будемо шкодувати до скону. Теодора вибачається перед своєю донькою, Марією: “Я з тобою не вміла бути, як і з дівчатами. Вибач, що я навчилась бути такою тоді, коли тобі вже було це не треба”.

Це книга про те, що варто пробачати. А часом можна і не пробачати. Ця книга про те, що люди живуть, як вміють. Про те, що інколи люди роблять боляче не тому, що хочуть, а тому, що чогось не розуміють. Або тому, що вперті віслюки. Але чи воно того варто?

“Та я була трохи кращою, ніж моя мама. Вона не змогла мені простити ці кущі і цю хату. Але вона би простила обов’язково, якби довше прожила”. Так каже Теодора своїй донці, і з цієї фрази ми розуміємо, що вона вже давно пробачила матір за її ставлення.

А ще ця книга про те, що скільки б років нам не було (навіть дев’яносто шість, як Теодорі), ми все одно буваємо непевними, як вчинити, все одно робимо помилки, все одно боїмося. Чому так? Бо усі живуть уперше.

Книга про те, що хочеш ти того чи ні, але таки доводиться дозволяти життю бути таким, як воно є, і… відпускати людей, які відходять у вічність.

Це книга про те, що варто жити не лише для інших, а й для себе. І про те, що час не повертається. Як би ти цього не хотів.

Роман Євгенії Кузнєцової “Спитайте Мієчку” змушує нас усміхатися, а подекуди і плакати.

Чи звернули ви увагу на ще одного, надзвичайно важливого персонажа? Це будинок, що стоїть уже бозна-скільки часу, який безліч разів ремонтували і змінювали, але він досі грає свою головну роль – роль шелтеру для усіх, хто у розпачі.

Бабуся Теодора збудувала прихисток, де мала змогу сховати дітей, а потім і онуків від життя: “Бо життя не завжди можна жити, часом треба від нього сховатись”.

Попри смерть Теодори, історія родини продовжується. Вона знову велика, адже народилося чимало дітей.

Роман Євгенії Кузнєцової – це роман про життя як воно є. Про те, що найважливіше – відносини між людьми. Найперше – між близькими. Бо, як казала Ліна Костенко: “Головне у цьому житті – набутися разом”.

Інколи мені складно було читати цей твір – надто вже нагадував власне життя. Але хіба це не найважливіша риса хорошої книги – впізнавати в описаних подіях справжнє життя?

Ця книга просякнута мудрістю, добротою і спогадами. Для кожного читача – спогадами власними.

Читаючи, замислюєшся про те, що рано чи пізно нам доведеться прощатися із нашими найближчими. Хіба варті якісь дрібні непорозуміння того дорогоцінного часу, що ми могли б щасливо прожити із рідними та друзями?

Поки писала рецензію, звечоріло. Час минає швидко – і оком не змигнеш.

Ця стаття містить контент, наданий Google YouTube. Ми питаємо про ваш дозвіл перед завантаженням, тому що сайт може використовувати файли cookie та інші технології. Ви можете ознайомитися з політикою щодо файлів cookie Google YouTube i політикою конфіденційності, перш ніж надати дозвіл. Щоб переглянути цей контент, виберіть “Прийняти та продовжити”.

Прийняти та продовжити

Кінець YouTube допису, 1

Хочете отримувати найважливіші новини в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram або Viber.

ДіДюЛя: „Музичний світ без стилістичних бар’єрів”

Його дітище з назвою „ДіДюЛя” досягло практично неможливого в музиці. Він входить у п’ятірку найкращих гітаристів Росії, його музику співставляють з таємничістю та магією, а самого музиканта називають людиною-загадкою. Знайомства з колоритними культурами різних країн допомагають ДіДюЛі створювати музику багатшою і різноманітнішою

Цієї осені ДіДюЛя гастролював Україною. Не виключенням став і Хмельницький. Артист вперше відвідав місто чотири роки тому. Завітавши знову до нашого краю, ДіДюЛя постав у іншому образі та з новим репертуаром – «Музика невідзнятого кіно». Саме таку назву має останній музичний диск музиканта. В концертному залі філармонії звучали також вже давно вподобані хіти з перших альбомів. Чаруючі акорди фламенко, мелодії Сходу, емоційно-драйвові ритми латиноамериканського танцю переповнювали зал.
– На Вашу думку, що передає глядачеві музика „ДіДюЛі”?
В рамках проекту „ДіДюЛя” я намагаюся робити все, що тільки можливо в музичному розумінні. „ДіДюЛя” для мене – музичний світ без стилістичних бар’єрів. Музика, як життя, по-справжньому цікава загадка. Давайте її розгадувати.
– У минулому Ваші виступи можна було почути просто неба. Гру на вулицях розглядаєте як своєрідну практику?
Так. Це хороша школа. В минулому у мене достатньо багато було такої вуличної гри в Москві на Арбаті, в Білорусії. Залишилися лише теплі спогади. Всім рекомендую спробувати (посміхається).
– Колись ви співпрацювали з Йосипом Пригожиним? Хто тепер фігурує у Вашій творчості?
Звісно, продюсерське співробітництво розпочиналося з Йосипа Пригожина. В нього довгий час навчався. За це велике дякую! Так сталося, що наші шляхи розійшлися, і останніх шість років я займаюся самопродюсуванням. Альянси, чи то творчі, чи організаційні поки що не передбачаються. Процесом, який відбувається у проекті „ДіДюЛя”, керую сам.
– В одному з інтерв’ю Ви колись говорили, що вважаєте себе професіоналом. Якщо це так, то вже більших висот музичної майстерності і не потрібно?
Є вершини, яких ми досягнули, але є й такі, до яких ще йдемо. Вважаю себе в якійсь мірі й учнем, адже завжди знайдеться те, чому потрібно повчитися.
– Чи виникала ідея створити власну школу і навчати дітей грі на гітарі?
Школу – навряд чи. Ось є мої концерти – приходьте, слухайте музику, спостерігайте, переймайте та навчайтеся. Можливо, мої колеги-музиканти і створять щось на кшталт школи. Адже вони всі – високопрофесійні, досвідчені артисти, які давно займаються музикою.
– Відомо. Що у Вашій колекції є багато гітар. Можливо, у якоїсь навіть є своя історія?
Пам’ятною для мене є найперша гітара, яку мені подарувала мама. Всі гітари чимось цікаві. Особливо ціную інструменти майстрів, які виготовляли спеціально для мене за індивідуальним замовленням. Ці гітари мають особливий звук, характер, таємничість і навіть харизму, що закладені у звучанні. Вважаю їх унікальними. Це реально діючі гітари – студійні, концертні, робочі. Інструменти я люблю, тому якщо трапляється унікальний експонат, намагаюся будь-яким шляхом його отримати. У мене 25 гітар. На концерт до Хмельницького я привіз з собою п’ять. Чотири з них використовував під час гри, а одна гітара була як запасний варіант.
– Якій музиці віддаєте перевагу у вільний час?
Слухаю все, що тільки можливо – класичну, етнічну, електронну музику. Намагаюся постійно слідкувати за світовими тенденціями музичної моди. Споглядаю, над чим працюють молоді люди, великі метри. Мені це цікаво! Звичайно, є такі дні, коли нічого не слухаю, даю відпочинок своїй голові та вухам.
– Чим ще захоплюєтесь?
Люблю спорт, активний відпочинок, плавання, машини, спілкування. До вподоби зніматися у фільмах, де граю самого себе. Зазвичай, це епізодичні ролі: фільм Андрона Кончаловського „Будинок придурків”, серіал „Спекотний лід”.
– Знаю, що під час своїх гастрольних концертів Ви просите показати у місті щось незвичайне та оригінальне. В Хмельницькому щось відвідали?
На жаль, можливості не було. Ми приїхали і одразу ж почали готуватися до виступу, вирішувати організаційні питання. А наступного дня вже потрібно було їхати з концертом у інше місто. Звичайно, якщо трапляються вільні день-два, то обов’язково намагаюся відвідати щось нове, познайомитися з містом. Адже в Україні є багато архітектурних пам’яток, захоплюючих краєвидів.

Слідкуйте за новинами Хмельницького у Telegram.