Поетична збірка «Зів’яле листя»

1896 р. сорокалітній Іван Франко видав окремою книжечкою збірку «Зів’яле листя». Автор назвав свій твір дуже вдало, оскільки основним мотивом уміщених поезій був смуток, жаль за навіки втраченим коханням.

Цікаво знати!

Як відомо, «Перший жмуток» «Зів’ялого листя» і. Франко включив до збірки «З вершин і низин». Проте коли «Зів’яле листя» вийшло окремим виданням, галицькі критики й лідери громадських рухів почали висловлювати своє розчарування, адже поет-трибун, поет-глашатай раптом показав себе нещасливим у коханні! Причиною такого нерозуміння стало насамперед те, що на той час іще не існувало поняття «літературний герой». Гадали, якщо автор у поезіях веде мову від першої особи, то він розповідає про власні почуття й переживання.

У передмові, яку вважаємо ядром Франкової художньої містифікації 1 , поет зазначив, що до нього нібито потрапив чужий зошит, а тому пропоновані читачам вірші належать молодому чоловікові, який через любовну трагедію вчинив самогубство. Орієнтуючись на таку художню версію, І. Франко визначив жанр «Зів’ялого листя» як ліричну драму і передмову закінчив словами Ґетевого героя з роману «Страждання молодого Вертера»:

«Будь мужньою людиною і не йди моїм слідом». Насправді ж ніякого самогубці та зошита не було, вірші належать перу Франка, багато з них мають автобіографічний характер.

Ключовою у збірці «Зів’яле листя» є поезія «Тричі мені являлася любов», адже в ній ідеться про три великі кохання в житті поета. Першою обранкою серця постає юна Ольга Рошкевич, про яку так поетично сказано: «. Несміла, як лілея біла, /

З зітхання й мрій уткана, із обснов / Сріблястих, мов метелик, підлетіла. / Купав її в рожевих блисках май, / На пурпуровій хмарі вранці сіла / І бачила довкола рай і рай! / Вона була невинна, як дитина, / Пахуча, як розцвілий свіжо гай».

Крістіан Склое. Кохання (цифрова ілюстрація у стилі поп-сюрреалізму 2 )

1 Містифікація – тут: вигадка, зумисна неправда.

2 Сюрреалізм – модерністський мистецький напрям, для якого характерне зображення неймовірних речей, розрив логічних зв’язків, протиприродність: сюрреалістичними полотнами також вважаються картини-двузори сучасного художника Олега Шупляка.

Ольга була освіченою, як на ті часи, дівчиною, навіть перекладала українською мовою Еміля Золя і братів Гонкурів, роман Надії Ланської «Обрусителі», оповідання шведської письменниці Мари-Софії Шварц «Сімнадцяті і двадцять перші уродили». Разом з Іваном Франком Ольга збирала весільні пісні, саме їй він присвятив свою першу поетичну збірку «Баляди і розкази» (1876). У розриві із закоханим поетом Ольга не була винна – все вирішив суворий і владний батько. Дівчина дуже вдало вийшла заміж, мова не лише про матеріальні статки. Її шлюб із Володимиром Озаркевичем виявився щасливим. Спочатку ніхто не міг зрозуміти, чому син посла, громадського діяча згодився одружитись на «підупалій в громадській опінії» 1 дочці бідного священика. А закоханий в Ольгу Володимир, нехтуючи власного кар’єрою і кілька років поспіль стійко зносячи глузування близьких, свідомо подав руку Франковій коханій і зробив це з великої пошани до обох.

Удруге І. Франко закохався в красуню Юзефу Дзвонковську, але дівчина була хвора на тоді невиліковний туберкульоз (сухоти) і вирішила не зв’язувати себе шлюбом, щоб не принести горя коханому:

Явилась друга – гордая княгиня,

Бліда, мов місяць, тиха та сумна,

Таємна й недоступна, мов святиня.

Мене рукою зимною вона

Відсунула і шепнула таємно:

«Мені не жить, тож най умру одна!»

1 Громадська опінія – тут: громадська думка.

Мечислав Рейзнер. Портрет незнайомки (Цей портрет Іван Франко розмістив у своєму кабінеті над робочим столом. Дослідники вважають, що це єдине зображення Юзефи Дзвонковськоі)

Третя кохана – Целіна Журовська, у заміжжі – Зигмунтовська – не вважала Івана Франка вигідною для себе партією. Цю жінку в житті Франка можна порівнювати з Ликерою Полусмак у долі Тараса Шевченка. На схилі Франкових літ вона навіть якийсь час доглядала майже спаралізованого поета, але в молоді літа жорстоко знехтувала його коханням, тому страждання серця вразливого митця вилилися у слова гострого болю:

Явилась третя – женщина чи звір?

Глядиш на неї – і очам приємно,

Впивається її красою зір.

То разом страх бере, душа холоне.

Закономірно, що до образу третьої коханої І. Франко підбирає зовсім інші епітети й символи, аніж до двох попередніх. Ліричний герой визнає, що йдеться про жінку надзвичайно примхливу й горду. Ось чому ця обранка серця «женщина чи звір», «сфінкс», – нерозгадана довіку загадка.

Рисунок невідомого художника. Целіна Журовська

це сумна в’язниця,

Бог від якої заховав ключі».

Петро Сорока

Значна частина поезій зі збірки «Зів’яле листя» стала народними піснями, зокрема «Ой ти, дівчино, з горіха зерня. », «Чого являєшся мені. », «Як почуєш вночі край свойого вікна. ». У наш час їх найчастіше виконують як любовні романси. В окремих поезіях «Зів’ялого листя» простежується граничне наближення до народнопісенного віршування, вжито сталі епітети («колюче терня», «тиха молитва») й метафори («остре, як бритва»), а також народні образи-символи («з горіха зерня»).

Для поезій збірки характерна особлива проникливість і висока художність, тому Дмитро Павличко у передмові до «Зів’ялого листя» (1985) писав: «Є в “Зів’ялому листі” речі такої краси і глибинності, що їх сміливо можна віднести до найгеніальніших творів світової любовної лірики». Знаменно, що збірка складалася з трьох розділів, образно названих автором «жмутками».

Вірш «Ой ти, дівчино, з горіха зерня. » відкриває «Другий жмуток» «Зів’ялого листя». Ця поезія написана в дусі народних пісень про кохання: «Ой ти дівчино, горда та пишна, / Чому ти вчора в садок не вийшла? / Я виходила – тебе не було. / Я постояла та й ся вернула. / Більше не вийду, з тобов не стану / Вишлю тя сестру – такую саму. / А я з сестрою цілу ніч стою – / Не та розмова, що із тобою. / Не та розмова, не тії слова, / Лиш очі карі та чорні брови». Віршовий розмір Франкового шедевра – п’ятистопний ямб, римування – парне. Поезія складається із семи дворядкових строф.

У вірші «Ой ти, дівчино, з горіха зерня» передано переживання ліричного героя через свою нерозділену любов. Його кохана – вродлива і мила, але неприступна й безжальна. Поет вдало використав антитезу:

Чом твої устонька – тиха молитва,

А твоє слово остре, як бритва?

Харитон Платонов. Портрет дівчини-українки (1896)

Питання в цій поезії не риторичні, адже ліричний герой сподівається відповіді на них, надіється, що розгадає таємницю неприхильності до нього.

Композитор Анатолій Кос-Анатольський написав до цього вірша надзвичайно вдалу музику, розраховану на три голоси. Пісня вперше пролунала на концерті з нагоди столітнього ювілею Івана Франка у 1956 р.

Поезія «Чого являєшся мені. » – це своєрідний епілог до вже втраченого кохання. Кохана дівчина постійно сниться розтривоженому серцю нещасливого у коханні юнака, і ліричний герой уже готовий ненавидіти за такі ілюзії свою обранку:

Чого являєшся мені

В житті ти мною згордувала,

Моє ти серце надірвала.

«Це такі легкі, ніжні вірші, з такою широкою тамою чувства і розуміння душі людської, що, читаючи їх, не знаєш, кому оддати перевагу: чи поетові боротьби, чи поетові-лірикові, співцеві кохання і настроїв».

Михайло Коцюбинський

Із розпачу та відчаю парубок готовий заборонити коханій приходити в його сни, але несподівано відчуває, що без такої солодкої омани світ для нього зробився б порожнім:

Являйся, зіронько, мені!

Цей вірш також написаний ямбом, але чотиристопним. Складні метафори й порівняння допомагають читачам відчути зміни настрою ліричного героя, а тавтологічні повторення, риторичні запитання і розпачливі звертання з елементами надії, віри, сподівань перетворюють цю поезію на складне високоемоційне естетичне явище. Зворушливий монолог ліричного героя стає зовнішнім відображенням пекельних мук закоханого серця, образи, ревнощів, болю.

Проте сучасники Івана Франка не могли пробачити митцеві боротьби й молодому проводирю нації розчуленості, афішування вразливості власного серця. Врешті, більшість відгуків на «Зів’яле листя», серед яких були й анонімні, тому авторство таких рецензій досі спірне, засвідчували одне-єдине: читацька публіка не сприйняла і не зрозуміла Франкових високих небуденних почуттів. Навіть щирий і давній друг поета, також поет, літературознавець і критик Василь Щурат не сприйняв потреби Франка писати задушевні вірші й назвав автора «Зів’ялого листя» «декадентом», тобто митцем, якому притаманні песимістичні, занепадницькі настрої в той час, коли нація потребує актуальних творів громадянського звучання.

На цей закид Франко, як ми знаємо, відповів віршем «Декадент», а також досить виваженими словами про своє ставлення до власне ліричних творів: «По моїй думці, лірична поезія тільки тоді може мати для нас інтерес, коли поза нею рисується в нашім умі і в нашім серці справді інтересна нещоденна особистість її автора».

Належно збірку «Зів’яле листя» оцінили аж через століття. Вона наново ожила і стала затребуваною у «великому часі» (Михайло Бахтін), як це притаманно творам геніїв. Особливо високо у наш час цю книгу оцінює Дмитро Павличко: «Саме цією збіркою Франка записана й наша українська література до світових, найщемливіших для всіх народів і поколінь зрозумілих співів закоханої душі». Павличко зробив унікальний науковий художній аналіз «Зів’ялого листя», пояснив глибокий внутрішній зміст і філософський підтекст поезій, зауважив надзвичайно струнку побудову і плавний перехід від одного настрою до іншого в усій збірці.

У збірці «Зів’яле листя» є два вірші про жіночу трагедію, як про два полюси жіночого нещастя. Це – поезії «Привид» і «Покоїк і кухня, два вікна в партері». Героїня поезії «Привид» – повія, героїня іншого твору – законна дружина нікчемного чоловіка. Любов ліричного героя до цих нещасних колишніх обраниць його серця – особлива, всепрощаюча і світла.

Усі без винятку поезії збірки «Зів’яле листя» вражають природністю і щирістю. За словами Д. Павличка, кожен із цих віршів, «здається. існував завжди, здається, він був не написаний, а знайдений, як діамант-самородок, бо такого ні видумати, ні вистраждати неможливо», і в той же час «без цього маленького творіння важко уявити собі гігантський материк Франкової поезії, де кожна нива й кожна грудка дорога, але грядочка цих восьми рядків – рідна, ніби ти виріс коло неї й жив тим повітрям, що над нею світиться».

Сучасні читачі поважають Франка-трибуна у громадянській ліриці, але по-справжньому їм імпонує любовна лірика поета.

Діалог із текстом

1. Скільки років було І. Франкові, коли вийшла у світ його збірка «Зів’яле листя»? Чому вона викликала неоднозначну реакцію тодішніх літературознавців?

2. Про яких трьох фатальних жінок у долі І. Франка йдеться у вірші «Тричі мені являлася любов»?

3. Як ви розумієте афоризм про кохання сучасного поета П. Сороки?

4. Чому поезії І. Франка «Ой ти, дівчино, з горіха зерня. », «Чого являєшся мені. », «Як почуєш вночі край свойого вікна. » зі збірки «Зів’яле листя» стали народними піснями й любовними романсами?

5. Проінтерпретуйте поезію «Ой ти, дівчино, з горіха зерня. » так, як особисто ви її розумієте. Доведіть, що в цій поезії йдеться про нерозділене кохання ліричного героя.

6. Схарактеризуйте ритмомелодику й художні засоби цієї поезії.

7. Чим прикметний вірш «Чого являєшся мені. » І. Франка?

8. Поділіться власною думкою щодо наведеного у підручнику висловлювання М. Коцюбинського про поезії І. Франка зі збірки «Зів’яле листя».

9. Чому саме ця збірка інтимних віршів збурила емоції та спричинила діаметрально протилежні оцінки сучасників поета?

10. Як ставляться до поезій із «Зів’ялого листя» наші сучасники? Чи змінилися погляди літературознавців на увесь доробок І. Франка?

Діалоги текстів

• Чим саме вірш «Ой ти, дівчино, з горіха зерня. » близький до народної пісні «Ой ти, дівчино, горда та пишна. »?

Мистецькі діалоги

1. Уважно розгляньте цифрову картину сучасного австрійського художника К. Склое, який створює діджитал-ілюстрації у стилі поп-сюрреалізму, і поміркуйте, чи може його робота «Кохання» стати ілюстрацією до збірки І. Франка «Зів’яле листя».

2. Прослухайте пісню на слова Івана Франка та музику Анатолія Кос-Анатольського «Ой ти, дівчино, з горіха зерня. » у професійному виконанні. Порівняйте образи, створені Іваном Франком і композитором Анатолієм Кос-Анатольським у пісні та художником Харитоном Платановим на картині «Портрет дівчини-українки». Як вони взаємодоповнюють поширений образ дівчини-українки?

(1814—1861)

Тарас Шевченко народився 9 березня 1814 р. в с. Моринцях Київської губернії (тепер Черкаська область). Батько майбутнього поета був кріпаком-хліборобом, стельмахом і чумаком; умів читати й писати. Його заповіт виявився пророчим: «Синові моєму Тарасові зі спадщини після мене нічого не треба. Він не буде людиною абиякою, з нього вийде або щось дуже добре, або велике ледащо; для нього спадщина по мені. нічого не значитиме. »

Коли хлопчику виповнилося вісім років, його віддали в науку до дяка. Через рік померла мама майбутнього поета й батько залишився з п’ятьма дітьми. Згодом він одружився з жінкою, яка мала трьох дітей. У родині були постійні сварки й між дорослими, і між дітьми. В одинадцятирічному віці Тарас утратив і батька: «Там батько, плачучи з дітьми / (А ми малі були і голі), / Не витерпів лихої долі, / Умер на панщині. » Мачуха вигнала Тараса з батьківської оселі. Деякі спогади про сирітське дитинство закарбовані в рядках вірша «Мені тринадцятий минало. ».

Ставши служником-козачком пана Енгельгардта, Тарас разом з ним переїхав до тодішньої столиці Російської імперії — Петербурга. Саме тут (ви вже знаєте це з попередніх класів) майбутній поет у Літньому саду познайомився з художником І. Сошенком, який виявився його земляком. Завдяки йому молодий художник і поет увійшов у коло передової інтелігенції, яка й допомогла викупити двадцятичотирирічного Т. Шевченка з кріпацтва.

Рання творчість митця (1837-1843) позначена передусім виходом у світ 1840 р. поетичної збірки «Кобзар». У творах цього періоду проявився інтерес поета до незвичайного, яскравого, таємничого та навіть фантастичного, тобто до романтичного (балади «Тополя», «Причинна» та ін.). Деякі з творів цього періоду ви читали в 6 класі, серед них «Тарасова ніч», «Іван Підкова», «Думка».

У 1838 р. Т. Шевченка викуплено з кріпацтва, після чого він став вільним слухачем Петербурзької академії мистецтв, а згодом і одним з найулюбленіших учнів відомого російського художника К. Брюллова. Молодий митець мав неабиякі успіхи в малярській справі, які були гідно оцінені: він був удостоєний срібної медалі Академії мистецтв за картину «Хлопчик-жебрак, який дає хліб собаці».

Поетичну творчість пізнішої доби (1843-1847) можна вважати «золотою порою» Шевченка-поета. У цей час надруковано цикл віршів «Три літа». Поетичними здобутками згаданого періоду є поеми «Кавказ», «Наймичка», усесвітньовідомий вірш «Заповіт» («Як умру, то поховайте. »), а малярським здобутком — серія картин «Живописна Україна», де відображено історичні місця нашої країни, її природу й побут.

Третій період творчості — це так звана невольницька поезія (1847-1857). За співпрацю з членами таємної політичної організації (Кирило-Мефодіївське братство), а передусім за написання творів, спрямованих проти царя й панів, поета було заарештовано. У Петербурзі, очікуючи вироку, Т. Шевченко написав цикл віршів «У казематі». «За сочинение возмутительных и в высшей степени дерзких стихотворений» поета було заслано до Оренбурзького окремого корпусу на десять років рядовим солдатом без права писати й малювати. Проте йому вдавалося і тут творити: за перші три роки заслання написано сто віршів і сім поем, однак за наступні сім років — лише один вірш через жахливі умови перебування в неволі.

Творчість після заслання (1857-1861) позначена виходом у світ оновленого «Кобзаря», «Букваря» — посібника для навчання грамоти українською мовою, створенням гравюр. До речі, 1860 р. Рада Петербурзької академії мистецтв присвоїла Т. Шевченкові звання академіка-гравера.

У засланні здоров’я поета було підірвано: на автопортреті у сорок три роки він схожий на шістдесятилітнього дідуся. 10 березня 1861 р. Т. Шевченко помер.

N. N.

Мені тринадцятий минало.

Я пас ягнята за селом.

Чи то так сонечко сіяло,

Чи так мені чого було?

Мені так любо, любо стало,

Уже прокликали до паю 1 ,

А я собі у бур’яні

Молюся Богу. І не знаю,

Чого маленькому мені

Тойді так приязно молилось,

Чого так весело було.

Господнє небо, і село,

Ягня, здається, веселилось!

І сонце гріло, не пекло!

Та недовго сонце гріло,

Мов прокинувся, дивлюся:

Боже небо голубеє

Поглянув я на ягнята —

Обернувся я на хати —

Нема в мене хати!

Не дав мені Бог нічого.

І хлинули сльози,

Тяжкі сльози. А дівчина

При самій дорозі

Недалеко коло мене

Та й почула, що я плачу.

Утирала мої сльози

Неначе сонце засіяло,

Неначе все на світі стало

Моє. лани, гаї, сади.

І ми, жартуючи, погнали

Чужі ягнята до води. (. )

1 Пай (рідко) — частина їжі, дана кому-небудь.

Запам’ятайте!

Поширеним художнім прийомом у літературі є контраст. Контраст — це різко окреслена протилежність у чомусь: рисах характеру, у властивостях предметів чи явищ. Цей прийом з давніх-давен зафіксований в усній народній творчості (казка «Правда і Кривда») і в інших видах мистецтва. За основу вірша Т. Шевченка «Мені тринадцятий минало. » узято контраст — першу й третю частини твору протиставлено другій: «. сонце гріло, не пекло! — Та недовго сонце гріло. ; Тойді так приязно молилось — Недовго молилось; Чого так весело було — хлинули сльози, тяжкі сльози». За допомогою контрасту автор передає глибину й мінливість відчуттів, зміну настрою, увиразнює такі протилежності, як добро і зло, краса і потворність. Для створення контрасту майстри слова часто вдаються до використання антонімів. Ось як майстерно через контрасти український письменник М. Коцюбинський передав складні переплетення почуття й думки: «А люди йдуть. За одним другий, і третій, і так без кінця. Вороги і друзі, близькі та сторонні — і все кричить у мої вуха криком свого життя або своєї смерті, і всі залишають на душі моїй сліди своїх підошов».

К. Штанко. Ілюстрація до збірника «Мені тринадцятий минало». 1989 р.

1. Установіть послідовність періодів творчості Т. Шевченка.

Роки

Період творчості

1 1837-1843 рр.

2 1843-1847 рр.

3 1847-1857 рр.

4 1857-1861 рр.

А невольницька поезія

Б «золота пора»

В рання творчість

Г творчість після заслання

2. Збірка поетичних творів Т. Шевченка має назву

• А «Гайдамаки»
• Б «Тополя»
• В «Буквар»
• Г «Кобзар»

3. У вірші «Мені тринадцятий минало. » звучать роздуми про

• А науку в дяка
• Б малярський талант
• В поетичне натхнення
• Г сирітське дитинство

4. Скільки років Т. Шевченко був кріпаком і в засланні? Чи знищили вони в ньому митця та особистість? Аргументуйте відповідь.

5. Що таке прийом контрасту? Якого ефекту досягає Т. Шевченко, використовуючи цей прийом у вірші «Мені тринадцятий минало. »?

6. Який період в історії України зображено у вірші «Мені тринадцятий минало. »?

7. Відшукайте рядки вірша, де читач дізнається, що головний герой — сирота-наймит. Які автобіографічні факти наявні в них?

8. Типовою чи винятковою була доля головного героя в зображеній у вірші Україні?

9. Якими настроями перейнято вірш? Чим викликана зміна настрою ліричного героя?

10. Поміркуйте, чому Т. Шевченко написав такий вірш саме в засланні.

11. Запишіть вірш «Мені тринадцятий минало. » у зошит і замалюйте олівцями (поверх тексту) рядки, добираючи той колір, який виникає в уяві під час читання. Подивіться на утворену палітру кольорів. Чи відповідає вона змісту й мінливості настрою ліричного героя? Чи збігаються тут поетичний і малярський контрасти як художні засоби?

12. Доберіть і зачитайте рядки з вірша «Мені тринадцятий минало. », яким відповідає репродукція картини К. Штанко до збірника «Мені тринадцятий минало» (c. 53). Прокоментуйте, за допомогою яких засобів (кольори, лінії, пейзаж, емоції малого Тараса, загальний настрій тощо) художниця відтворила Шевченкові рядки.

• Підготуйте невелике повідомлення про Шевченка-художника (до 1 с.).

Усміхніться

Варфоломій Шевченко, троюрідний брат поета, розповів про такий випадок: «Сидячи в кріпості, Тарас відростив бороду. Потім прибув за Арал. Раз ходить він понад Аралом і зустрічає козацького офіцера з уральських козаків. Офіцер підійшов до нього й почав просити благословення, подумавши, що він піп. Тарас запевняє, що він не піп, але офіцер божиться і присягається, що про його благословення ніхто у світі не знатиме. Далі дістав з кишені двадцять п’ять карбованців і тиче Тарасові в руку, просячи прийняти на молитви. Тарас не взяв грошей і не дав благословення, але офіцер так і не повірив, що Тарас не піп, засланий урядом за Арал. Після цього випадку Тарас поголив бороду».

До речі.

Вступ до балади «Тополя» став популярною народною піснею, а музику до фрагментів цього твору написали М. Лисенко, К. Стеценко й інші українські композитори.

ТОПОЛЯ

По діброві вітер виє,

Край дороги гне тополю

Стан високий, лист широкий

Кругом поле, як те море

Чумак іде, подивиться

Та й голову схилить,

Чабан вранці з сопілкою

Подивиться — серце ниє:

Кругом ні билини.

Одна, одна, як сирота

Хто ж викохав тонку, гнучку

В степу погибати?

Постривайте — все розкажу.

Слухайте ж, дівчата!

Полюбила — не спинила:

Пішов — та й загинув.

Якби знала, що покине —

Було б не любила;

Якби знала, що загине —

Було б не пустила;

Якби знала — не ходила б

Не стояла б до півночі

З милим під вербою.

Що нам в світі зострінеться.

Не знайте, дівчата!

Не питайте свою долю.

Само серце знає,

Кого любить. Нехай в’яне,

Бо не довго, чорнобриві,

Біле личко червоніє —

Не довго, дівчата!

До полудня, та й зав’яне,

Кохайтеся ж, любітеся,

Як серденько знає.

В лузі на калині,

Виспівує, поки вийде

Чорнобрива з хати,

А він її запитає,

Чи не била мати.

Стануть собі, обіймуться —

В. Журавель. Тополя. 1964 р.

Ніхто того не побачить,

Ніхто не спитає:

«Де ти була, що робила?»

А серденько мліло —

Чуло серце недоленьку,

Сказати не вміло.

Не сказало — осталася,

День і ніч воркує,

Як голубка без голуба,

Не щебече соловейко

В лузі над водою,

Не співає чорнобрива,

Стоя під вербою,

Не співає — сиротою

Білим світом нудить:

Без милого батько, мати —

Без милого сонце світить —

Як ворог сміється,

Без милого скрізь могила.

А серденько б’ється.

Минув і рік, минув другий —

Сохне вона, як квіточка;

«Чого в’янеш, моя доню?»

Стара не спитала,

За сивого, багатого

«Іди, доню, — каже мати, —

Не вік дівувати!

Він багатий, одинокий —

«Не хочу я панувати,

Рушниками, що придбала,

Спусти мене в яму.

Нехай попи заспівають,

А дружки заплачуть,

Легше, мамо, в труні лежать,

Ніж його побачить».

Не слухала стара мати,

Робила, що знала —

Сохла і мовчала,

Пішла вночі до ворожки,

Чи довго їй одинокій

На сім світі жити.

Серце моє, ненько,

Скажи мені щиру правду,

Чи жив-здоров, чи він любить?

Скажи ж мені, де мій милий?

Край світа полину!

Скажи, бо [ти] знаєш.

Мене мати хоче дати

За старого заміж.

Любить його, моя сиза,

Серце не навчити!

Пішла б же я утопилась —

Жаль душу згубити.

Коли не жив чорнобривий,

Зроби, моя пташко!

Щоб додому не вернулась.

Тяжко мені, тяжко!

Там старий жде з старостами.

Скажи ж мою долю».

«Добре, доню! Спочинь трошки.

Чини ж мою волю.

Сама колись дівувала —

Твою долю, моя доню!

Позаторік і зіллячка

Для того придбала».

Пішла стара, мов каламар

Достала з полиці.

«Ось на тобі сього дива.

Піди до криниці.

Поки півні не співали,

Випий трошки сього зілля —

Все лихо загоїть.

Вип’єш — біжи якомога;

Що б там не кричало,

Не оглянься, поки станеш

Аж там, де прощалась.

Одпочинеш; а як стане

Місяць серед неба,

Випий ще раз; не приїде —

Втретє випить треба.

За перший раз, як за той рік,

А за другий — серед степу

Тупне кінь ногою, —

Коли живий козаченько,

То зараз прибуде.

А за третій, моя доню!

Не питай, що буде.

Та ще, чуєш, не хрестися —

Бо все піде в воду.

Тепер же йди, подивися

На торішню вроду».

Взяла зілля, поклонилась:

Вийшла з хати — чи йти, чи ні.

«Ні! Вже не вернуся!»

Прийшла. Вмилась, напилася,

Вдруге, втретє напилася

І не оглянулась.

Полетіла, мов на крилах,

Серед степу пала,

Пала, стала, заплакала

«Плавай, плавай, лебедонько!

По синьому морю —

Рости, рости, тополенько!

Все вгору та вгору,

Рости гнучка та висока,

Спитай Бога, чи діжду я,

Чи не діжду пари?

Рости, рости, подивися

По тім боці — моя доля,

По сім боці — горе.

Там десь милий чорнобривий

А я плачу, літа трачу,

Скажи йому, моє серце!

Що сміються люди,

Скажи йому, що загину,

Коли не прибуде!

Сама хоче мене мати

В землю заховати.

А хто ж її головоньку

Хто догляне, розпитає,

На старість поможе?

Мамо моя. Доле моя.

Боже милий, Боже.

Як нема — заплачеш,

До схід сонця, ранісінько,

Щоб ніхто не бачив.

Рости ж, серце-тополенько,

Все вгору та вгору;

Плавай, плавай, лебедонько!

По синьому морю».

Отак тая чорнобрива

І на диво серед поля

По діброві вітер виє,

Край дороги гне тополю

Теорія літератури

Балада

Балада «Тополя» — один з ранніх творів Т. Шевченка (1839). Що ж це за літературний жанр? Балада (з фр. танцювати) — невеликий віршований ліро-епічний твір казково-фантастичного, легендарно-історичного чи героїчного змісту з драматично напруженим сюжетом і співчутливо-сумним звучанням. Баладі властиві такі ознаки:

• невелика кількість персонажів;
• незвичайність і загадковість подій;
• гострота, а часто й трагічність у розв’язанні конфлікту;
• похмурий колорит;
• ліризм.

Ви, мабуть, помітили, що балада «Тополя» дуже поетична й образна, їй властиві незвичайність, таємничість, казковість та емоційність, тобто романтичність. У ній романтичним є і пейзаж, який вважають засобом зображення внутрішнього світу людини. У Шевченковій баладі романтичний пейзаж — це дзеркало, що відображає душу митця та ліричного героя. Тут пейзаж співзвучний із відтворюваними подіями й почуттями, він гармонійно поєднує внутрішній світ людини з природою:

По діброві вітер виє,

Край дороги гне тополю

Метаморфоза

Як у народних, так і в літературних баладах часто використовують прийом метаморфози, за основу якого взято перетворення людини на рослину чи тварину. У Шевченковій «Тополі», як і в народній баладі «Ой чиє ж то жито, чиї ж то покоси. », дівчину перетворено на тополю. Цей фольклорний твір має багато спільного з літературною баладою «Тополя» Т. Шевченка.

1. Події в баладі «Тополя» розгортаються в такій послідовності

• А перетворення дівчини на тополю — наполягання матері одружити доньку зі старим — дівчина у ворожки — умивання біля криниці, поки півні не співали
• Б дівчина у ворожки — перетворення дівчини на тополю — умивання біля криниці, поки півні не співали — наполягання матері одружити доньку зі старим
• В наполягання матері одружити доньку зі старим — перетворення дівчини на тополю — дівчина у ворожки — умивання біля криниці, поки півні не співали
• Г наполягання матері одружити доньку зі старим — дівчина у ворожки — умивання біля криниці, поки півні не співали — перетворення дівчини на тополю

2. Метаморфозою в баладі «Тополя» є

• А уживання дівчиною зілля
• Б умивання героїні біля криниці
• В перетворення дівчини на тополю
• Г нічні відвідини ворожки

3. У першому реченні балади «Тополя» використано

• А метаморфозу
• Б персоніфікацію
• В речитатив
• Г гіперболу

4. Який епізод у баладі вас найбільше вразив і чим саме?

5. Які казкові події наявні в баладі?

6. Назвіть ознаки романтичного пейзажу. Підтвердьте свою відповідь прикладами з тексту.

7. Що в баладі — реальне, а що — фантастичне? Яким іще літературним жанрам властиве поєднання реального та фантастичного?

8. Знайдіть і випишіть у зошит фольклорні мовні ознаки балади «Тополя». Що спільного має цей твір з баладою «Вільшаний король» Й. В. Ґете?

9. Скільки разів героїня балади мала випити зілля? Що символізує така кількість і в якому жанрі усної народної творчості її часто використовують?

10. Визначте мотиви балади «Тополя».

11. Підготуйтеся до виразного читання балади Т. Шевченка «Тополя» за ролями й візьміть участь у конкурсі на найкращого читця.

12. Поділивши текст балади «Тополя» на частини за змістом, доберіть до кожної з них заголовок.

• 1. З’ясуйте значення таких символів в інтернеті: соловей, тополя, вітер. Поміркуйте, чи з таким значенням їх використано в баладі Т. Шевченка «Тополя».
• 2. Проілюструйте епізод, який вас найбільше вразив у баладі Т. Шевченка «Тополя», і візьміть участь у конкурсі на найкращий малюнок (підпишіть його рядками з тексту вірша).

Зауважте

З 1962 р. в нашій країні щорічно присуджують Державну премію України імені Т. Г. Шевченка в галузі літератури й мистецтва (з 2000 р. — Національна премія України імені Тараса Шевченка).

До речі.

У грудні 1845 р. Т. Шевченко, гостюючи на Переяславщині, занедужав на запалення легень. У ті часи ця хвороба була смертельною, тому поет вирішив написати прощальний вірш. Ним і став «Заповіт», проте так він був названий пізніше; спочатку вірш був без заголовка, а потім у різних передруках називався «Завіщанієм» і «Думкою». Лише після смерті поета вірш дістав назву «Заповіт».

ЗАПОВІТ

Як умру, то поховайте

Серед степу широкого

На Вкраїні милій,

Щоб лани широкополі,

І Дніпро, і кручі

Було видно, було чути,

Як реве ревучий.

Як понесе з України

Кров ворожу. отойді я

Все покину, і полину

Молитися. а до того

Поховайте та вставайте,

І вражою злою кров’ю

І мене в сем’ї великій,

В сем’ї вольній, новій,

Не забудьте пом’янути

Незлим тихим словом.

Теорія літератури

Ідея художнього твору

Художня література виконує різні функції: навчає жити, допомагає знайти відповіді на важливі запитання, є джерелом естетичної насолоди тощо. Прочитавши художній твір, людина часом переосмислює пережите й пройдене, інакше починає сприймати навколишній світ — отже, література виконує ще й виховну функцію. Як же письменнику вдається в одному художньому творі поєднати всі ці завдання: навчати, виховувати, духовно збагачувати читача, приносити йому естетичну насолоду. По-перше, ви скажете, потрібно мати талант до красного письменства; по-друге, майстерно володіти мистецтвом слова. А по-третє, треба мати ідеї.

Що таке ідея в художньому творі? Передусім пригадайте, що таке тема твору, оскільки ідея нерозривно з нею пов’язана. Поняття «тема художнього твору» ви вивчали в 5 класі. Нагадаємо, тема (з грецьк. те, що лежить в основі) художнього твору — це коло подій, життєвих явищ, представлених у художньому творі в тісному зв’язку з проблемами, які з них постають і потребують осмислення. Провідним мотивом Шевченкового «Заповіту» є зображення життя в Україні за часів кріпаччини.

Ідея (з грецьк. першообраз) художнього твору — це основна думка про зображені у творі життєві явища, висвітленню якої підпорядковано всі картини й образи. За змістом «Заповіт» можна чітко поділити на три частини (по дві чотирирядкові строфи), кожна з яких має свою провідну думку. У першій частині автор заповідає поховати його в рідному краї, де «лани широкополі, і Дніпро, і кручі. ». Читаючи ці рядки, перед нами постає панорама всієї України з її красою та величчю, і кожний починає усвідомлювати громадянську відповідальність за її долю. У другій частині «Заповіту» Т. Шевченко спонукає трудящих скинути кайдани й боротися за краще життя, за волю. А в заключній частині поет закликає після знищення гнобителів побудувати вільну сім’ю народів.

Сукупність ідей твору (провідних думок) і становить його ідейний зміст.

У повісті І. Франка «Захар Беркут» ідея нерозривно пов’язана з темою: зображаючи у творі мужню боротьбу тухольців проти монгольських завойовників (тема), письменник утверджує думку: сила народу — у єдності й згуртованості (ідея).

Зауважте

Чому Т. Шевченко заповідає поховати його «на могилі», а не «в могилі»? «На могилі» означає бути похованим на козацькому кургані, тобто поділити долю захисників свого краю.

До речі.

Вірш Т. Шевченка «Заповіт» був найдратівливішим для видавців і цензорів, тому його трактували по-різному. Як же розуміти такий Шевченковий рядок: «. а до того / Я не знаю Бога»? Скажімо, упорядник М. Костомаров помістив у «Кобзарі» 1867 р. лише перші вісім рядків. Галичани на Шевченківських вечорах замінювали 15-й і 16-й рядки на: «А до того — / Я вже знаю Бога». І. Огієнко, використовуючи першодрук, заперечував відповідність 16-го рядка до оригіналу. У радянські часи стверджували, що ці слова є незаперечним свідченням того, що поет не вірив у Бога. Сучасні ж дослідники творчості Т. Шевченка так тлумачать зміст цих рядків: «Після смерті поета його душа не буде допущена до Бога, аж доки Україна не стане вільною» (А. Рудницький). Ці рядки, очевидно, і надалі залишатимуться предметом дискусій між критиками різних поглядів.

«Заповіт» Т. Шевченка перекладено багатьма мовами світу. Багато композиторів написали до нього музику, серед них М. Лисенко, М. Вербицький, Г. Гладкий та ін. Мелодія саме Г. Гладкого набула найбільшої популярності в народі й передається з покоління в покоління.

1. Твір «Як умру, то поховайте. » мав усі названі заголовки, ОКРІМ

• А «Думка»
• Б «Заповіт»
• В «Завіщаніє»
• Г «Кобзар»

2. Основну думку про зображені в художньому творі життєві явища називають

• А ідеєю
• Б темою
• В мотивом
• Г сюжетом

3. Твір «Як умру, то поховайте. » за жанром —

• А дума
• Б поема
• В балада
• Г ліричний вірш

4. У чому полягає відмінність між темою та ідеєю художнього твору?

5. Розкажіть історію написання Т. Шевченком вірша «Заповіт».

6. Чому поет заповів поховати його «на могилі», а не «в могилі»?

7. Поміркуйте, чому в такому пафосному вірші, як «Заповіт», немає жодного знака оклику. Поясніть використання крапок у середині речень.

8. Як ви розумієте такі рядки: «Поховайте та вставайте, / Кайдани порвіте / І вражою злою кров’ю / Волю окропіте»?

9. Випишіть із вірша епітети, які часто вживають у творах усної народної творчості. Яку роль вони відіграють?

10. Визначте, як змінюються ритм та інтонація при читанні «Заповіту». Поясніть ці зміни.

11. Знайдіть і випишіть слова, що асоціюються з кольорами та звуками. Подумайте, як кольори та звуки пов’язані зі змістом поетичних рядків.

12. Поміркувавши над тим, чи виконали українці заповіт Т. Шевченка, візьміть участь у дискусії щодо цього питання.

• 1. Знайдіть у довідковій літературі чи в інтернеті матеріал про Чернечу гору й музей Т. Шевченка в м. Каневі та підготуйте про це невелике усне повідомлення з ілюстраціями (фото, репродукції картин).
• 2. Підготуйтеся до виразного читання напам’ять вірша Т. Шевченка «Заповіт».

Гобсек

Дія відбувається взимку 1829-1830 рр. у вітальні віконтеси де Гранльє, де зібралося кілька гостей. Після від’їзду молодого графа Ернеста де Ресто віконтеса пошепки радить закоханій у нього дочці Каміллі бути обережнішою. Репутація цього чоловіка, який справляє надзвичайно приємне враження, заплямована жахливою поведінкою його матері – жінки, здатної, як подейкують у світському товаристві, «поглинути й мільйонний статок». Господиня дому зауважує, що «поки його мати жива, у жодній порядній родині батьки не зважаться довірити юному де Ресто майбутнє і посаг своєї дочки».

Почувши цю розмову, друг родини пан Дервіль вирішив розповісти історію, яка мала довести, що становище молодого графа не безнадійне.

(. ) – Ця історія пов’язана з романтичною пригодою, єдиною у моєму житті. Ну от, ви й смієтеся, вам здається кумедним, що у стряпчого 1 можуть бути якісь романи. Однак і мені було колись двадцять п’ять років, і на той час я вже багато набачився у житті. Розповім спочатку про одного чоловіка, який брав участь у цій історії і якого ви не могли знати. Ідеться про лихваря. Не знаю, чи зможете ви з моїх слів уявити собі обличчя цього чоловіка, що його я, з дозволу Академії, назвав би «місячним ликом», так його жовтава блідість скидалася на колір срібла, з якого облупилася позолота. Волосся в мого лихваря було гладеньке, акуратно причесане, із сивиною попелясто-сірого кольору. Риси обличчя, незворушного, як у Талейрана 2 , здавалися відлитими в бронзі. Оченята, жовті, як у куниці, були майже без вій і боялися світла; але дашок старого кашкета надійно захищав їх від нього. Гострий ніс, подовбаний на кінчику віспою, скидався на свердлик, а губи були тонкі, як у алхіміків або старих карликів, зображених на картинах Рембрандта і Метсю 3 . Розмовляв він завжди тихим, лагідним голосом і ніколи не сердився. Вгадати його вік було неможливо: я ніколи не міг збагнути, чи то він завчасу постарів, чи задумав до похилого віку зберегти молодість. Усе в його кімнаті, від зеленого сукна на письмовому столі до килимка біля ліжка, було якесь однакове, охайне й потерте, наче в холодній оселі старої дівки, котра з ранку до вечора тільки те й робить, що натирає меблі. Узимку головешки в його каміні завжди тільки жевріли, поховані під купою попелу. Від тієї хвилини, коли він прокидався, і до вечірніх нападів кашлю його вчинки були розмірені, мов рухи маятника. Це була людина-автомат, яку щоранку накручували. Якщо торкнути мокрицю, яка повзе по паперу, вона вмить замре; так і цей чоловік раптово замовкав під час розмови і чекав, поки проїде вулицею екіпаж, бо не хотів напружувати голос. За прикладом Фонтенеля 4 він заощаджував життєву енергію і пригнічував у собі всі людські почуття. І життя його текло так само безшелесно, як ото сиплеться пісок у старовинному пісковому годиннику.

1 Стряпчий – особа, допущена до адвокатської практики в комерційних судах.

2 Талейран, Шарль Моріс, князь (1754-1838) – політичний і державний діяч Франції. Міністр закордонних справ у 1797-1799 рр. за часів Директорії і в 1799-1807 рр. у період Консульства та імперії Наполеона І.

3 Метсю, Габрієль (бл. 1630 – 1667) – нідерландський художник.

4 . за прикладом Фонтенеля. – натяк на надзвичайно врівноважений характер французького письменника Бернара ле Бов’є де Фонтенеля (1657-1757), автора оперних лібрето, галантних віршів і пасторалей.

Кадр із кінофільму «Гобсек» (режисер О. Орлов, 1987 р.)

Іноді його жертви обурювалися, кричали в нестямі – а тоді раптом западала мертва тиша, наче в кухні, коли там ріжуть качку. Надвечір людина-вексель перетворювалася на звичайну людину, а зливок металу в її грудях ставав людським серцем. Коли він бував задоволений з того, як минув день, то потирав собі руки, а з глибоких зморщок, які мережили його обличчя, здавалося, курився димок веселості; далебі, важко описати інакше німу гру його лицевих м’язів – вона, либонь, виражала ті самі почуття, що й безгучний сміх Шкіряної Панчохи 5 . Навіть у хвилини свого торжества говорив він односкладово і всім своїм виглядом виражав незгоду. Отакого сусіда послала мені доля, коли я жив на вулиці Гре, а був я тоді тільки молодшим службовцем адвокатської контори та студентом права на третьому курсі. Біля того похмурого, вологого будинку нема подвір’я, усі вікна виходять на вулицю, а розташування кімнат нагадує розташування монастирських келій: усі вони однакові завбільшки, кожна має одні двері, які виходять у довгий коридор, тьмяно освітлений малесенькими віконцями. Колись цей дім і справді належав до монастирських будівель. У такій похмурій оселі життєрадісність якого-небудь світського гульвіси, синка аристократичної родини, згасала навіть раніше, ніж він заходив до мого сусіда. Дім та його мешканець пасували один одному – як ото скеля та приліплена до неї устриця. Єдиною людиною, з якою старий, як то кажуть, підтримував взаємини, був я; він приходив до мене попросити вогню, брав почитати книжку або газету, а ввечері дозволяв мені заходити в його келію, і ми розмовляли, коли він був у доброму гуморі. Ці вияви довіри були наслідком чотирирічного сусідства та моєї розважливої поведінки, бо через брак грошей мій спосіб життя вельми скидався на спосіб життя цього старого. Чи мав він родичів, друзів? Багатий він був чи бідний? Ніхто не зміг би відповісти на ці запитання. Я ніколи не бачив грошей у нього в руках. Його багатство, певне, зберігалося десь у підвалах банку. Він сам стягував борги за векселями, бігаючи по всьому Парижу на своїх сухорлявих, як у оленя, ногах. Через свою обачність він одного разу навіть потерпів. Випадково при ньому було золото, і якимсь чином подвійний наполеондор вислизнув з його жилетної кишені. Пожилець, який спускався за старим сходами, підняв монету й подав йому.

5 Шкіряна Панчоха – прізвисько мисливця Натті Бампо, героя серії романів американського письменника Фенімора Купера (1789-1851).

«Це не моя! – вигукнув він, замахавши руками. – Золото? У мене? Та якби я був багатий, то хіба жив би так, як живу?»

Уранці він сам варив собі каву на залізній пічці, яка стояла в закіптюженому кутку каміна; обід йому приносили з харчівні. Стара воротарка приходила в призначений час прибирати його кімнату. З дивної примхи долі старого звали Гобсек 1 . Коли я згодом зайнявся його справами, я довідався, що на той час, як ми познайомилися, йому було майже сімдесят шість років. Народився він десь року 1740-го в передмісті Антверпена; мати в нього була єврейка, а батько – голландець на ім’я Жан Естер ван Гобсек. Ви, певно, пам’ятаєте, як весь Париж говорив про вбивство жінки, прозваної Прекрасною Голландкою? Коли випадково я згадав про це в розмові зі своїм тодішнім сусідом, він сказав мені, не виявивши найменшого інтересу чи подиву:

«Це моя двоюрідна онука».

1 Гобсек (франц.) – глитай; багатий власник.

Тільки ці слова й вирвала в нього смерть його єдиної спадкоємиці, онуки його сестри. На судовому процесі я довідався, що Прекрасну Голландку звали Сара ван Гобсек. Я запитав у старого, якими дивними обставинами можна пояснити те, що сестрина онука носила його прізвище.

«У нашому роду жінки ніколи не виходили заміж», – усміхнувшись, відповів він.

Цей дивний чоловік ніколи не побажав побачити бодай одну особу з чотирьох жіночих поколінь, які складали його рідню. Він ненавидів своїх спадкоємців, і думка, що хтось може заволодіти його багатством, була для нього нестерпна. Уже в десять років мати прилаштувала його юнгою на корабель, і він відплив у голландські володіння в Ост-Індії, де й мандрував протягом двадцяти років. Зморшки його жовтавого лоба зберігали таємниці життєвих випробувань, раптових жахливих подій, несподіваних удач, романтичних пригод, незмірних радощів, голодних днів, розтоптаного кохання, нажитого, утраченого і віднайденого багатства, безлічі випадків, коли життя його було в небезпеці й урятуватися щастило тільки завдяки миттєвим, рішучим і часто жорстоким заходам, які виправдовувала необхідність. (. )

Він перепробував усі засоби, щоб здобути багатство, і навіть намагався знайти знаменитий скарб – золото, яке дикуни закопали десь начебто поблизу Буенос-Айреса. Він брав участь чи не в усіх подіях війни за незалежність Сполучених Штатів Америки. Проте згадував він про своє життя в Ост-Індії чи в Америці тільки в розмовах зі мною, і то дуже рідко, причому щоразу в таких випадках, здавалося, картав себе за нестриманість. Якщо людяність, спілкування з ближніми вважати релігією, то Гобсек у цьому відношенні був переконаним атеїстом. Хоча я поставив собі за мету вивчити його, мушу признатися, на свій сором, що до останньої хвилини його душа була непроникна для мене. Іноді я навіть запитував себе, до якої статі він належить? Якщо всі лихварі схожі на нього, то, мабуть, думалося мені, вони належать до розряду безстатевих. Лишився він вірний релігії своєї матері й дивився на християн як на здобич? Чи став католиком, лютеранином, магометанином, послідовником брахманізму? Я нічого не знав про його віросповідання. Він здавався мені радше байдужим до релігії, аніж безбожником.

Якось увечері я зайшов до цього чоловіка, який перетворився на золотого ідола і якого його жертви, що їх він називав «своїми клієнтами», з любові до парадоксів чи для глуму, прозвали «татусь Гобсек». Він сидів у кріслі, нерухомий, мов статуя, втупившись поглядом у камін з таким виразом, ніби перечитував свої боргові розписки та векселі. Закіптюжена лампа на облупленій підставці, що колись була зеленою, відкидала на його обличчя світло, у якому воно здавалося ще блідішим. Він мовчки подивився на мене й показав рукою на стілець.

«Про що думає це створіння? – запитував я себе. – Чи знає воно, що у світі є Бог, почуття, жінки, щастя?»

І мені навіть стало шкода його, наче тяжкохворого. Хоча я добре розумів: якщо в нього мільйон у банку, то подумки він міг володіти всіма тими країнами, які він об’їхав, обнишпорив, зважив, оцінив, пограбував.

«Доброго вечора, татусю Гобсек», – привітався я.

Він обернув голову, і його густі брови ледь ізсунулися – цей характерний для нього порух був рівнозначний веселій усмішці південця. (. )

Уперше я заговорив з ним про гроші. Він поглянув на мене і якось насмішкувато ворухнув бровами. Потім своїм тоненьким голоском, схожим на звук флейти, коли в неї забувають вставити мундштук, пропищав:

«Я сьогодні розважаюся».

«То ви іноді й розважаєтеся?»

«А ви гадаєте, тільки той поет, хто друкує вірші?» – мовив він, знизавши плечима і кинувши на мене зневажливий погляд.

«Поезія? У такій голові?» – здивувався я, бо ще не знав тоді нічого про його життя.

«А кому життя може принести стільки радості, як мені? – сказав він, і очі його спалахнули. – Ви молодий, кров у вас нуртує, ви дивитесь на полум’я в каміні й бачите жіночі личка, а я там бачу одне вугілля. Ви всьому вірите, а я не вірю нічому. Що ж, тіштеся ілюзіями, якщо можете, а я зараз підіб’ю вам підсумок людського життя. Чи мандруєте ви світом, чи ніколи не розлучаєтесь із дружиною, з роками життя для вас неминуче перетворюється на звичку до певних умов існування. І тоді щастя знаходить той, хто вміє застосувати свої здібності за будь-яких обставин. Крім цих двох правил, усе інше омана. Мої погляди змінювались, як і в усіх людей, мені доводилося міняти їх залежно від географічної широти. В Азії карають за те, чим захоплюються в Європі. Те, що в Парижі вважають вадою, за Азорськими островами стає необхідністю. На світі немає нічого постійного. Існують лише умовності – свої для кожного клімату. Для того, хто мусив пристосовуватися до різних суспільних мірок, усякі ваші переконання та правила моралі – пусті слова. Незрушне лише одне почуття, яким нас наділила природа, – інстинкт самозбереження. У суспільствах європейської цивілізації цей інстинкт називають особистим інтересом. Якщо доживете до мого віку, ви зрозумієте: з усіх земних благ варто домагатися тільки. золота. У золоті зосереджені всі сили людства. Я багато мандрував, бачив, що всюди є рівнини або гори. Рівнини знуджують, гори стомлюють, – отож байдуже, де саме жити. Ну а щодо звичаїв, то люди скрізь однакові: усюди точиться боротьба між бідними і багатими, усюди вона неминуча. Тож краще самому визискувати, ніж дозволяти, щоб визискували тебе. Скрізь люди мускулисті працюють, а люди хирляві мучаться. Та й утіхи всюди однакові, і всюди вони виснажують сили. Найтривкіша з усіх насолод – марнославство. Марнославство – це наше “я”. А задовольнити його можна тільки золотом. Потоком золота! Щоб здійснити свої примхи, ми потребуємо часу, засобів і зусиль. Так от, у золоті все це є в зародку, і воно все дає у житті. Тільки божевільні або хворі можуть знаходити щастя в тому, щоб марнувати вечори за грою в карти, сподіваючись виграти кілька су. Тільки йолопи можуть марнувати час на пусті роздуми про те, чи якась там дама вляглася на канапу сама, чи в приємному товаристві, і чого в неї більше – крові чи лімфи, темпераменту чи цноти. Лише простаки можуть вірити, ніби вони приносять користь ближньому, створюючи принципи політики, щоб керувати подіями, яких ніколи не передбачиш. Тільки бовдурам приємно базікати про акторів та повторювати їхні дотепи, щодня прогулюватися, кружляючи, наче звірі в клітці, хіба що на трохи ширшому просторі; одягатися задля інших, влаштовувати бенкети задля інших, вихвалятися конем або екіпажем, який пощастило купити на три дні раніше, аніж сусідові. Ось життя ваших парижан, усе воно вкладається в кілька фраз, хіба не так? А зараз погляньмо на життя з тієї височини, на яку їм ніколи не піднятися. Щастя або в сильних емоціях, які підточують наше життя, або в розмірених заняттях, які перетворюють його на щось подібне до чудово настроєного англійського механізму.

Вище цього щастя стоїть так звана благородна допитливість, прагнення розкрити таємниці природи й навчитися впливати на її явища. Ось вам у двох словах мистецтво й наука, пристрасть і спокій. Ви згодні? Отож, усі людські пристрасті, розпалені зіткненнями інтересів у вашому нинішньому суспільстві, проходять переді мною, і я влаштовую їм огляд, а сам живу спокійно. Тобто вашу наукову допитливість, своєрідну боротьбу, у якій людина завжди зазнає поразки, я замінюю вивченням усіх потаємних пружин, що рухають людством. Одно слово, я володію світом, не стомлюючи себе, а світ не має наді мною ніякої влади». (. )

Запитання і завдання до прочитаного

1. Опишіть зовнішність Гобсека. Визначте деталі портрета, що наголошують на властивій йому жадобі до золота й влади.

2. Які подробиці опису житла лихваря свідчать про його надзвичайну скупість?

3. Чому Гобсек жив на самоті? Чи страждав він через свою самотність?

4. Розкажіть про минуле героя. Чи можна назвати його молодість романтичною? Відповідь обґрунтуйте. Що, на вашу думку, спричинило переродження колишнього мандрівника в лихваря?

5. Поясніть, чому Гобсек відмовився визнати монету, що випала з його кишені, своєю.

6. Чим для Гобсека є золото? А щастя? На чому ґрунтується переконаність лихваря в тому, що він володіє світом?

7. Подискутуймо! Групова робота. Об’єднавшись у дві групи, обговоріть одне із запропонованих запитань.

• Чи є в «життєвій філософії» Гобсека раціональне зерно? Що ви заперечили б героєві, якби стали свідками його розмови з Дервілем?
• Чи випадало вам спілкуватися з людьми, світобачення яких близьке до «філософії» Гобсека? Якщо так, то як ви до них ставитеся?

Далі Гобсек розповів про відвідини двох «клієнток» – графині де Ресто, яка взялася сплатити борги свого коханця Максима де Трая, та швачки Фанні Мальво. Ранкові візити лихваря були невдалими: графиня, що повернулася з балу о третій годині ранку, ще спала, а Фанні, яка до ранку працювала, уже пішла з дому. За кілька годин Гобсек знову спробував з ними зустрітися. Рівно опівдні старий був у вітальні графині де Ресто.

«Із солоденького голосу служниці я зрозумів, що заплатити господиня не має чим. Зате яку красуню я там побачив! У поспіху вона тільки накинула на голі плечі кашемірову шаль і куталася в неї так уміло, що під шаллю легко вгадувалися форми її прегарного тіла. На ній був пеньюар, оздоблений білосніжним рюшем, – отже, не менше двох тисяч франків на рік тут витрачали тільки на пралю, адже не кожна візьметься за прання такої тонкої білизни. Голова у графині була недбало пов’язана. яскравою шовковою хустинкою, з-під якої вибивалися пишні чорні кучері. Розкрита зібгана постіль свідчила про тривожний сон. Художник дорого заплатив би, щоб побути хоч кілька хвилин у такій спальні. Від складок запони віяло солодкою млістю, пом’ята подушка на голубій пуховій перині, що чітко вирізнялася на лазуровому тлі білосніжним мереживом, здавалося, ще зберігала відбиток досконалих форм, які збуджували уяву. На ведмежій шкурі, розстеленій під левами, вирізьбленими на ліжку з червоного дерева, біліли атласні черевички, які жінка недбало скинула там, повернувшись стомлена з балу. Зі спинки стільця звисала пом’ята сукня, торкаючись рукавами підлоги. Панчохи, які здуло б найлегшим подихом вітерцю, обвилися навкруг ніжки крісла. Білі підв’язки, здавалося, майоріли над диванчиком. На поличці каміна переливалося всіма барвами напіврозкрите коштовне віяло. Шухляди комода лишилися висунутими. По всій кімнаті були розкидані квіти, діаманти, рукавички, букет, пояс. Я вдихав тонкі пахощі парфумів. Усюди була розкіш і безлад, краса, позбавлена гармонії. Та вже злидні, причаєні під усією цією розкішшю, підводили голову й загрожували цій дамі або її коханому, показуючи свої гострі зуби. Стомлене обличчя графині пасувало до її спальні, усіяної рештками вчорашнього торжества. Дивлячись на розкидані повсюди одежини та прикраси, я відчув жалість: ще вчора вони складали її убір і хтось милувався ними. Ці ознаки кохання, отруєного каяттям, ознаки розкоші, марноти та легковажного життя свідчили про танталові зусилля впіймати швидкоплинні насолоди. Червоні плями на обличчі в молодої жінки свідчили про ніжність її шкіри; але риси її обличчя немов застигли, темні плями під очима позначалися різкіше, ніж звичайно. І все ж таки в ній нуртувала природна енергія, й усі ці сліди нерозважливого життя не псували її краси. Очі в неї іскрилися. Вона була схожа на одну з Іродіад пензля Леонардо да Вінчі (адже я колись перепродував картини), від неї віяло життям і силою. Ні в лініях її стану, ні в рисах обличчя не було нічого жалюгідного, вона вселяла кохання, а сама здавалася сильнішою, ніж кохання. Вона сподобалася мені. Давно вже моє серце так не калатало.

Отже, я вже одержав плату! Хіба не віддав би я тисячу франків за те, щоб пережити відчуття, які нагадали б мені дні молодості?

Графиня запропонувала мені сісти.

“Чи не будете ви такі ласкаві, добродію, і не відсунете трохи термін сплати?” – запитала вона.

“До завтрашнього полудня, графине, – відповів я, згортаючи вексель, який показав їй. – Раніше я не маю права опротестувати ваш вексель”.

А подумки я говорив їй: “Плати за всю цю розкіш, плати за свій титул, за своє щастя, за переваги, якими ти користуєшся. Щоб охороняти своє добро, багатії винайшли трибунали, суддів, гільйотину, до якої дурні люди самі пориваються, наче метелики до згубного вогню. Та хоч ви й спите на шовках і шовком укриваєтесь, вам немає куди сховатися від докорів сумління, ви усміхаєтесь, а під усмішкою скрегочете зубами, і страшні химери вгороджують вам пазурі в серце”.

“Опротестувати вексель? Та ви що! Невже ви так мало мене шануєте?!” – вигукнула графиня, втупивши в мене погляд.

“Якби мені заборгував сам король, графине, і вчасно не заплатив, я подав би на нього в суд ще скоріше, ніж на якогось іншого боржника”.

У цю хвилину хтось тихенько постукав у двері.

“Мене нема вдома!” – владно гукнула молода жінка.

“Анастазі, мені треба поговорити з вами”.

“Пізніше, любий”, – відповіла вона вже не так різко, але й не ласкаво.

“Що за витівки! Ви ж із кимось розмовляєте”, – відповів голос, і до кімнати зайшов чоловік – безперечно, сам граф.

Графиня подивилася на мене, і я зрозумів її погляд: вона стала моєю рабою. Був час, юначе, коли я іноді мав дурість не опротестовувати векселів. Тисяча сімсот шістдесят третього року в Пондішері я пожалів одну жінку, і вона обвела мене круг пальця. Так мені було й треба, навіщо я їй повірив?

“Вам чого треба, добродію?” – запитав мене граф.

І я побачив, що жінка затремтіла з голови до ніг, а її атласна шия вкрилася дрібненькими пухирцями – гусячою шкірою, як ми кажемо. У душі я засміявся, хоча жоден м’яз у мене на обличчі не здригнувся.

“Це один із моїх постачальників”, – сказала вона.

Граф повернувся до мене спиною, а я витяг із кишені ріжок згорнутого векселя. Побачивши цей невблаганний жест, жінка підійшла до мене й тицьнула мені в руку діамант.

“Візьміть і йдіть звідси”, – сказала вона.

Кадр із кінофільму «Гобсек» (режисер О. Орлов, 1987 р.)

В обмін на діамант я віддав їй вексель і, уклонившись, вийшов. Діамант я оцінив не менш як у тисячу двісті франків. На подвір’ї я побачив цілий натовп челяді – одні чистили собі лівреї, другі ваксували чоботи, треті мили розкішні карети. “Ось що приводить цих людей до мене, – подумав я. – Ось що змушує їх у пристойний спосіб красти мільйони, зраджувати свою батьківщину. Щоб не брьохати по багнюці пішки, великий пан або той, хто його мавпує, ладен з головою пірнути в іншу багнюку”. У цю мить ворота розчинилися і пропустили екіпаж молодика, який дисконтував 1 у мене вексель.

1 Дисконтувати – здійснювати дисконт, тобто кредитну операцію купівлі банком векселів та інших боргових зобов’язань до закінчення їхнього терміну.

“Ласкавий пане, – звернувся я до нього, коли він вийшов, – ось двісті франків, передайте їх, будь ласка, графині й скажіть їй, що я згоден потримати в себе заставу, яку вона мені сьогодні дала, але не більше тижня”.

Світський хлюст узяв двісті франків і глузливо посміхнувся, наче хотів сказати: “Ага! Заплатила! От і чудово!”

І на його обличчі я прочитав усе майбутнє графині. Цей білявий красень, цей холодний, бездушний картяр і сам розориться і розорить графиню, розорить її чоловіка, розорить дітей, процвиндрить їхню спадщину, та й у багатьох інших салонах учинить розгром страшніший, ніж артилерійська батарея у ворожому полку.

Потім я подався на вулицю Монмартр, до Фанні Мальво. Вузькими крутими сходами я піднявся на шостий поверх, і мене впустили у квартиру з двох кімнат, де все блищало чистотою, як нова монета. Я не помітив жодної порошинки на меблях у першій кімнаті, де мене прийняла мадемуазель Фанні, молода дівчина, вдягнена просто, але з вишуканістю парижанки: у неї була граціозна голівка, свіже личко, привітний погляд; красиво зачесане каштанове волосся, спускаючись двома півкругами і прикриваючи скроні, надавало якогось витонченого виразу її голубим очам, чистим, наче кришталь. Денне світло, пробиваючись крізь фіранки на вікнах, осявало м’яким світінням увесь її скромний вид. Повсюди лежали стоси розкроєного полотна, я зрозумів, чим заробляє вона собі на життя, – Фанні була швачкою. Вона стояла переді мною, наче дух самоти. Я подав їй вексель і сказав, що вранці не застав її вдома.

“Але ж я залишила гроші у воротарки”, – мовила вона.

Я вдав, ніби недочув.

“Ви, мабуть, рано виходите з дому?”

“Взагалі я рідко виходжу. Та коли ти всю ніч працюєш, іноді хочеться вранці скупатися”.

Я подивився на неї і з першого погляду розгадав її. Цю дівчину нестатки змушували трудитися, не розгинаючи спини. Мабуть, вона походила з чесної селянської родини, бо в неї досі було помітне дрібне ластовиння, властиве сільським дівчатам. Від неї віяло глибокою порядністю, справжньою доброчесністю. Я мав таке відчуття, ніби опинився в атмосфері щирості, душевної чистоти, і мені навіть дихати стало легко. Бідолашне, невинне дівча! Вона й у Бога, напевне, вірила: над її простою, дерев’яною кушеткою висіло розп’яття, прикрашене двома гілочками самшиту. Я майже розчулився. У мене навіть виникло бажання позичити їй грошей усього лише з дванадцяти відсотків, аби допомогти їй купити якесь прибуткове діло. “Е, ні, – сказав я собі. – У неї, либонь, є двоюрідний братик, що змусить її ставити підпис на векселях і оббере бідолашну”. Отож я пішов, картаючи себе за недоречну великодушність, бо не раз мав нагоду переконатися в тому, що, хоча самому добродійнику добра справа часом і не завдає шкоди, вона завжди занапащає того, кому зроблено послугу. Коли ви увійшли, я саме подумав про Фанні Мальво – от із кого вийшла б хороша дружина й мати. Я зіставляв її життя, доброчесне й самотнє, із життям графині, яка, почавши підписувати векселі, неминуче скотиться на саме дно ганьби. (. ) У мене погляд, як у Господа Бога, я зазираю в душі. Від мого пильного ока ніщо не сховається. А хіба можуть у чомусь відмовити тому, у чиїх руках мішок із золотом? Я досить багатий, щоб купувати людську совість, щоб управляти міністрами через тих, хто має на них вплив, починаючи від секретарів і кінчаючи полюбовницями. (. ) Таких, як я, у Парижі набереться десяток. Ми – повелителі ваших доль, мовчазні, нікому не відомі. Що таке життя? Машина, яку приводять у рух гроші. Знайте, що засоби завжди зливаються з наслідками, неможливо відокремити душу від почуттів, дух від матерії. Золото – ось душа вашого нинішнього суспільства. Поєднані спільними інтересами, я і мої приятелі по ремеслу збираємося в певні дні тижня в кафе “Феміда”, біля Нового мосту. Там ми відкриваємо один одному фінансові таємниці. Ніяке багатство не може нас обманути, ми володіємо секретами всіх значних сімейств. (. ) Один з нас наглядає за судейським станом, другий – за банкірами, третій – за чиновниками, четвертий – за торгівцями. А під моїм наглядом перебувають світські гультяї, митці, картярі – тобто найцікавіша людність паризького суспільства. Кожен з таких завжди готовий вибовкати таємницю свого ближнього. Ошукані пристрасті, вражене марнолюбство – балакучі. Пороки, розчарування, помста – найкращі агенти поліції. Як і я, мої товариші по ремеслу всім натішилися, усім переситилися і люблять владу й гроші тільки задля самої влади і самих грошей. Ось тут, – провадив він, показуючи мені свою холодну кімнату з голими стінами, – найпалкіший коханець, що десь-інде скипить від невинного натяку і викличе на дуель за одно слово, ось тут він благає мене як Бога, притискаючи до грудей руки. Проливаючи сльози люті або розпачу, благає мене і найпихатіший купець, і найсамовпевненіша красуня, і найгордовитіший військовий. Тут принижуються і знаменитий митець, і письменник. Ну, тепер ви зрозуміли, – сказав він, обернувши до мене бліде, наче вилите із срібла, обличчя, – які пристрасті й насолоди ховаються за цією застиглою маскою, що так часто дивувала вас своєю нерухомістю?»

Я повернувся до себе, геть приголомшений. Цей дідок виріс у моїх очах, перетворився на фантастичного ідола, на уособлення влади золота. І життя, і люди вселяли мені в ту хвилину жах.

«Невже усе зводиться до грошей?» – запитував я себе. (. )

Дервіль звернувся до Гобсека з проханням позичити йому суму, потрібну, щоб придбати власну контору. Стряпчий пообіцяв повернути борг за десять років.

Назавтра, о восьмій ранку, я був уже в старого. Він узяв мою метрику, надів окуляри, прокашлявся, сплюнув, загорнувся у свій чорний плащ і прочитав моє свідоцтво від першого до останнього рядка. Потім покрутив його в руках, подивився на мене, знову кахикнув, завовтузився на стільці й сказав:

«Ну що ж, спробуймо домовитися».

«Я беру за свої позики п’ятдесят відсотків, – провадив він. – А іноді сто, двісті, а то й п’ятсот».

«Але з вас по знайомству я візьму тільки дванадцять з половиною відсот. – Він затнувся. – Тобто я хотів сказати, що з вас я візьму тринадцять відсотків річних. Влаштовує?»

«Влаштовує», – відповів я.

«Але якщо для вас це дорого – торгуйтеся. Я прошу з вас тринадцять відсотків, бо таке моє ремесло; а ви подумайте, чи зможете їх заплатити. Мені не до вподоби, коли людина зразу так погоджується. Це не забагато для вас?»

«Ні, – сказав я. – Я розквитаюся, доведеться тільки налягти на роботу».

«Розумію! – мовив він. – Отже, клієнти розквитаються?»

«Е, ні, хай йому чорт! – вигукнув я. – Я радше руку собі відрубаю, ніж грабуватиму людей!»

«Домовилися», – мовив Гобсек.

«Гонорари я братиму за таксою», – мовив я.

«На деякі справи такси не існує, – наприклад, на полюбовні угоди, на відтермінування платежів. Тут можна брати дві-три, а то й до шести тисяч франків, залежно від того, наскільки важлива справа, та ще за переговори, за роз’їзди, за складання актів, виписок, за балаканину в суді. Треба вміти знаходити такі справи. Я скрізь рекомендуватиму вас як обізнаного й тямущого стряпчого, і вам принесуть стільки кляузних судових позовів, що ваші приятелі по ремеслу луснуть від заздрощів. Мої колеги Вербруст, Пальма, Жигонне доручать вам свої справи про відчуження нерухомого майна, а в них таких справ сила-силенна. Отже, ви матимете дві клієнтури; одна дістанеться вам у спадок від колишнього патрона, другу забезпечу вам я. Мабуть, слід би взяти з вас п’ятнадцять відсотків за свої півтораста тисяч».

«Гаразд, хай буде п’ятнадцять, але не більше», – мовив я твердо, усім своїм виглядом показуючи, що це – межа.

Татусь Гобсек полагіднішав. Він, певно, був задоволений мною.

«Я сам заплачу вашому хазяїнові за контору, – сказав він, – і постараюся домогтися істотної знижки і з ціни, і з авансової суми».

«Я згоден. Вимагайте яких завгодно гарантій».

«А ви після цього дасте мені п’ятнадцять векселів, кожен на десять тисяч франків».

«Тільки треба зареєструвати цю подвійну угоду».

«Ні! – урвав мене татусь Гобсек. – Чому це я маю довіряти вам більше, ніж ви мені?»

«А крім того, – провадив він уже приятельським тоном, – ви зобов’яжетеся безкоштовно вести мої справи, поки я житиму. Згода?»

«Згода. Але всі видатки – вашим коштом».

«Справедливо», – погодився лихвар. (. )

«Дозвольте запитати, якщо моє запитання не здасться нескромним, – сказав я старому, коли він провів мене до дверей, – навіщо вам потрібне моє метричне свідоцтво?»

Жан Естер ван Гобсек стис плечима, лукаво посміхнувся й відповів:

«До чого ж молодь дурна! Так от знайте, пане стряпчий, а знати вам це треба, щоб вас не ошукали при нагоді: якщо людині менше тридцяти, то її чесність і талант ще можуть певною мірою служити забезпеченням позики. А на того, кому за тридцять, покладатися вже не можна».

І зачинив за мною двері. (. )

Запитання і завдання до прочитаного

1. Описи кімнат графині де Ресто та Фанні Мальво побудовані на принципі антитези. Визначте, що саме протиставляє оповідач у цих описах. Як характеризують жінок їхні оселі?

2. Порівняйте портрети графині де Ресто та Фанні. Як у них відбиваються характери героїнь? Кому з жінок симпатизує Гобсек? Чому? Доведіть свою думку цитатами з твору.

3. У яких деталях розмови з «клієнтками» лихвар виявляє тонке розуміння людської психології?

4. Як повівся Гобсек, коли Дервіль попросив у нього грошей для власної справи? Чим керувався Гобсек у цій ситуації: людяністю чи «професійним» інтересом? Обґрунтуйте свою думку цитатами з тексту.

5. Подискутуймо! Робота в парах. Обговоріть одне з поданих запитань.

• «Невже усе зводиться до грошей?» – підсумовує свої спостереження за Гобсеком Дервіль. Що ви хотіли б йому відповісти?
• Чи згодні ви з характеристикою капіталістичного суспільства, яку дає Гобсек? Обґрунтуйте свою позицію.

6. Філологічний майстер-клас. У свідомості Дервіля Гобсек стає таким собі «фантастичним ідолом». Як цей образ пов’язаний з портретом лихваря, поданим на початку повісті? Спрогнозуйте подальший розвиток подій з огляду на те, що «Гобсек» є: а) романтичним твором; б) реалістичним твором. Обидві версії стисло занотуйте.

Дервіль повертається до історії родини де Ресто. Він згадує коханця графині Максима де Трая, що має репутацію світського лева й водночас людини вкрай небезпечної, розбещеної. Це, за словами стряпчого, «створіння дивовижне, на все придатне й ні до чого не здатне, суб’єкт, який розбуджує в людях страх і зневагу, всезнайка і цілковитий неук, завжди готовий зробити добре діло і вчинити злочин, іноді – утілення самої підлоти, іноді – уособлення шляхетності, відчайдух, більше заляпаний багнюкою, аніж заплямований кров’ю, людина, яку можуть гризти турботи, але не докори сумління і яка більше турбується про своє травлення, ніж про духовні потреби, натура зовні пристрасна, а всередині холодна як лід».

Випадково пообіцявши допомогти Максиму де Траю, Дервіль разом з ним поїхав до Гобсека.

Коли ми приїхали на вулицю Гре, світський лев почав озиратися навколо з такою напруженою тривогою, що я вкрай здивувався. Його обличчя то блідло, то червоніло, то навіть ставало жовтим, а коли він побачив двері будинку Гобсека, на лобі в нього заблищали крапельки поту. Тої миті, коли ми вискочили з кабріолета, до вулиці Гре завернув фіакр. Своїм яструбиним оком світський чепурун одразу помітив у глибині того екіпажа жіночу постать, і на його обличчі промайнув вираз майже дикої радості. Він покликав вуличного хлопчака і попросив його потримати коня. Ми піднялися до старого лихваря.

«Пане Гобсек, – сказав я, – рекомендую вам одного зі своїх найкращих друзів. (“Остерігайтеся його, як чорта”, – прошепотів я на вухо старому). Сподіваюся, що на моє прохання ви повернете йому свою прихильність (за високі відсотки, звісно) і визволите його зі скрути (якщо вам це вигідно)».

Пан де Трай вклонився лихвареві, сів і, готуючись вислухати його, прибрав улесливо-граційної пози царедворця, що зачарувала б кого завгодно; але мій Гобсек і далі сидів у кріслі біля каміна нерухомо, незворушний і схожий на статую Вольтера. На знак привітання він тільки трохи підняв над головою зношеного кашкета, відкривши смужку жовтого, наче старий мармур, черепа, яка довершила його схожість зі статуєю.

«Гроші я маю тільки для своїх постійних клієнтів», – сказав він.

«То ви справді розсердилися, що я пішов розорятися до інших?» – сміючись, відповів граф. (. )

З вулиці почувся шум фіакра, що зупинився біля під’їзду.

«Зараз я принесу вам дещо, і, гадаю, ви будете задоволені», – сказав молодик і вибіг з кімнати.

«О сину мій! – вигукнув Гобсек, підвівшись і схопивши мене за руки. – Якщо застава в нього справді цінна, ти мені врятував життя! Адже я мало не вмер. Вербруст і Жигонне надумали влаштувати мені лихий жарт. Та завдяки тобі я сам сьогодні посміюся з них».

У радості старого було щось моторошне. Уперше він так веселився при мені, і хоч дуже короткою була та мить торжества, вона ніколи не зітреться з моєї пам’яті.

«Зробіть мені ласку і залиштеся тут, – попросив він. – Хоча при мені пістолети і я певен, що не схиблю, адже мені доводилось і на тигра полювати, і битися на смерть у абордажній сутичці, я, проте ж, остерігаюся цього елегантного мерзотника».

Він сів у крісло за стіл. Обличчя його знову стало блідим і спокійним.

«Так, так, – озвався він, обернувшись до мене. – Зараз ви, безперечно, побачите красуню, про яку я вам уже колись розповідав. Я чую в коридорі ходу дами-аристократки».

Справді, молодий чепурун увійшов, ведучи під руку даму, у якій я одразу впізнав одну з дочок старого Горіо, а з розповіді Гобсека – ту саму графиню, у чиїй спальні він колись побував. Графиня спочатку мене не помітила, бо я стояв у ніші вікна й відвернувся до шибки. Опинившись у похмурій кімнаті лихваря, вона скинула на Максима недовірливий погляд. Вона була така гарна, що я пожалів її, попри її гріхи! Певно, жорстока мука краяла їй серце, шляхетні й горді риси зсудомлював погано прихований біль. Молодий франт став її злим генієм. Я подивувався проникливості Гобсека, який ще чотири роки тому передбачив майбутнє цих двох людей, коли йому потрапив до рук їхній перший вексель. «Мабуть, цей демон з ангельським обличчям, – подумав я, – панує над нею, користаючись з усіх її слабкостей: гордині, ревнощів, прагнення до втіх, до світської марноти».

«Добродію, чи можна одержати повну вартість ось за ці діаманти, проте лишивши за собою право потім викупити їх?» – запитала графиня тремтячим голосом, подаючи Гобсекові скриньку.

«Можна, ласкава пані», – втрутився я до розмови, виходячи зі своєї криївки.

Вона обернулася в мій бік, одразу мене впізнала, здригнулася і кинула на мене погляд, який усіма мовами означає: «Не виказуйте мене».

«Юридичною мовою така угода називається “продаж із правом наступного викупу”, і полягає вона в передачі рухомого або нерухомого майна на певний час, по закінченні якого можна повернути свою власність, заплативши покупцеві обумовлену суму».

Графиня зітхнула з полегкістю. Граф Максим спохмурнів, боячись, що за цієї умови лихвар дасть менше, адже вартість діамантів нестійка.

Гобсек схопив лупу й заходився мовчки роздивлятися, що там лежало в скриньці. Навіть якщо я проживу сто років, я не забуду тієї картини. Його бліде обличчя зарум’янилося, очі, у яких віддзеркалювався блиск діамантів, ніби спалахнули потойбічним вогнем. Він підвівся, підійшов до вікна, підніс діаманти до свого беззубого рота, мовби хотів їх пожерти. Підносячи до очей то браслети, то сережки з підвісками, то намиста, то діадеми, він белькотів щось незрозуміле і роздивлявся їх на світлі, щоб визначити відтінок, чистоту води й грані діаманта. Він діставав коштовності зі скриньки, клав їх туди, знову витягував і обертав у себе перед очима, щоб вони заграли всіма своїми вогнями, схожий у цей час більше на дитину, ніж на старого діда, а власне, і на дитину, і на діда водночас.

Кадр із кінофільму «Гобсек» (режисер О. Орлов, 1987 р.)

«Чудові діаманти! До революції такі коштували б триста тисяч. Якої вони чистої води! Безперечно, з Індії – з Голконди або Вішапура. Та хіба ви знаєте їм ціну? Ні, ні, у всьому Парижі один Гобсек може їх оцінити. За Імперії, щоб виготовити ці прикраси на замовлення, зажадали б не менше двохсот тисяч. – Він сердито махнув рукою й провадив: – А нині діаманти щодня падають у ціні. Після укладення миру Бразилія завалила ними ринок, хоч вони і не такі прозорі, як індійські. Та й жінки носять тепер діаманти лише на придворних балах. Ви, пані, буваєте при дворі? – Сердито кидаючи ці слова, він з невимовною втіхою роздивлявся камінці один по одному. – Ось цей без жодного ґанджу, – бурмотів він. – А на цьому цяточка. А отут тріщинка. А оцей бездоганний».

Кадр із кінофільму «Гобсек» (режисер О. Орлов, 1987 р.)

Його бліде обличчя було освітлене зблисками коштовного каміння, і мені згадалися старі зеленаві дзеркала в провінційних готелях, тьмяне скло яких нічого не віддзеркалює і зухвальцеві, що зважиться подивитися в них, показує обличчя людини, яка вмирає від апоплексичного удару.

«Ну, то як?» – спитав граф, ляснувши Гобсека по плечу.

Старий малюк здригнувся. Він відірвався від улюблених цяцьок, поклав їх на письмовий стіл, сів у крісло і знову перетворився на лихваря – твердого, незворушного й холодного, як мармуровий стовп.

«Скільки вам треба?»

«Сто тисяч франків. На три роки», – відповів граф.

«Можна», – сказав Гобсек, відкривши скриньку з червоного дерева й діставши свою коштовність – бездоганно точні терези.

Він зважив діаманти, визначаючи на око (бозна як!) вагу оправи. Під час цієї операції обличчя лихваря виявляло то радість, то незворушність. Я помітив, що графиня наче заціпеніла, поринувши в роздуми. Може, нарешті вона збагнула, у яку прірву скотилася? Може, у душі цієї жінки ще лишилася крихта совісті? І треба тільки докласти одне зусилля, простягти співчутливу руку, щоб урятувати її? Отож я спробував подати їй руку.

«Ці діаманти належать вам, пані?» – напрямки запитав я.

«Так!» – відповіла вона, кинувши на мене погордливий погляд.

«Складайте угоду про продаж із правом викупу, базіко», – мовив Гобсек і, підвівшись із-за столу, показав мені на своє крісло.

«Ви, пані, звісно, маєте чоловіка?» – поставив я друге запитання.

Графиня ледь нахилила голову.

«Я відмовляюся складати угоду!» – вигукнув я.

«Чому?» – запитав Гобсек.

«Як чому? – обурився я і, відвівши старого до ніші вікна, сказав йому впівголоса: – Заміжня жінка в усьому залежить від чоловіка, угоду визнають недійсною, а вам не вдасться послатися на своє незнання у зв’язку з наявністю тексту угоди. Отож вам доведеться повернути власникові діаманти, віддані вам у заставу, адже в угоді буде вказано їхню вагу, вартість і грань».

Гобсек урвав мене кивком голови та обернувся до двох злочинців.

«Він має рацію, – сказав він. – Умови змінюються. Я даю вісімдесят тисяч готівкою, а ви залишаєте мені діаманти, – додав він глухим і тоненьким голоском. – При угодах на рухоме майно власність краща від будь-яких паперів».

«Але. » – озвався був де Трай.

«Або погоджуйтесь, або забирайте назад, – сказав Гобсек, повертаючи скриньку графині. – Я й так ризикую».

«Вам було б краще кинутися в ноги вашому чоловікові», – прошепотів я графині на вухо.

Молодий чепурун зблід як смерть. Графиня вочевидь вагалася. Граф підійшов до неї і, хоч він говорив пошепки, я розчув слова: «Прощай, люба Анастазі, будь щаслива! А я. завтра я вже звільнюся від усіх тривог».

«Я приймаю ваші умови, добродію!» – вигукнула молода жінка, звертаючись до Гобсека.

«От і гаразд, – відповів старий. – Нелегко ж вас умовити, красунечко. – Він підписав банківський чек на п’ятдесят тисяч і подав його графині. – А на додачу до цього, – сказав він з усмішкою, що вельми скидалася на вольтерівську, – я в рахунок платіжної суми дам вам на тридцять тисяч векселів, надійність яких ви не будете заперечувати. Це те саме, якби я виклав вам цю суму золотом. Граф де Трай щойно заявив мені: “Мої векселі буде оплачено”», – додав Гобсек, подаючи графині векселі з підписом графа де Трая, які напередодні опротестував хтось із Гобсекових приятелів і які, мабуть, дісталися йому за безцінь.

Молодий чепурун загарчав, – і в тому гарчанні виразно почулися слова: «Старий негідник!»

Татусь Гобсек і бровою не ворухнув. Він дістав з картонної коробки два пістолети й холодно сказав:

«Перший постріл мій – за правом ображеної сторони».

«Максиме, ви повинні вибачитися перед паном Гобсеком!» – тихо скрикнула графиня, вона вся тремтіла.

«Я не мав наміру вас образити», – пробелькотів граф.

«Я це знаю, – спокійно відказав Гобсек. – У ваші наміри входило тільки не заплатити за векселями».

Графиня підвелася, уклонилася й вибігла, мабуть охоплена жахом. Панові де Траю довелося вийти за нею, але на прощання він сказав:

«Якщо ви бодай словом прохопитеся про це, панове, проллється ваша кров або моя».

«Амінь! – відповів йому Гобсек, ховаючи пістолети. – Щоб пролити свою кров, хлопче, треби мати її, а в тебе в жилах багно замість крові».

Коли двері зачинились і обидва екіпажі від’їхали, Гобсек підхопився на ноги і почав витанцьовувати, приказуючи:

«А діаманти в мене! А діаманти тепер мої! Чудові діаманти! Бездоганні діаманти! І як дешево дісталися! Ха-ха! Ага, Вербрусте і Жигонне! Ви хотіли ошукати старого Гобсека? Ну, так хто кого ошукав? Ну, то чиє зверху? Як роззявлять вони з подиву роти, коли між двома партіями в доміно я розповім їм про сьогоднішню оборудку!»

Ця люта радість, це торжество дикуна, який заволодів блискучими камінчиками, змусили мене здригнутись. Я отетерів, заціпенів. (. )

Цієї миті до лихваря увійшов де Ресто. Він сподівався скасувати незаконно укладену дружиною угоду, але Гобсек був невблаганний. Звернення до суду могло коштувати графові репутації, тож він мусив викупити діаманти.

Невдовзі, щоб уберегти родинне майно від марнотратства Анастазі, де Ресто вирішив доручити свої статки Гобсеку. За фіктивними документами, усі маєтки графа після його смерті повинні були перейти до лихваря. Водночас де Ресто збирався підготувати зустрічну записку, яка гарантувала, що майно повернеться до його старшого сина Ернеста, коли той стане повнолітнім. Розписка мала зберігатися в Дервіля, але стряпчий її так і не отримав.

Дізнавшись, що граф помер, Дервіль разом з Гобсеком приїхали до його будинку. Юний де Ресто попередив про небажаних візитерів матір: вона саме метушилася в кімнаті небіжчика, шукаючи папери, у яких ішлося про спадок.

Гобсек відкинув малого, наче пір’їнку, і відчинив двері. Яке видовище постало перед нашими очима! У кімнаті був справжній розгром. Графиня стояла посеред розкиданого повсюди одягу небіжчика, паперів, зібганого жужмом ганчір’я і розгублено дивилася на нас блискучими очима, розпатлана, з виразом розпачу на обличчі. Страшно було бачити такий хаос біля смертного ложа. Не встиг граф випустити дух, як його дружина повиламувала з письмового столу всі шухляди, порозбивала всі скриньки, порізала портфелі – килим навколо неї був усіяний клаптями паперу та уламками дерева, її зухвалі руки обнишпорили геть усе. Мабуть, спочатку її пошуки були марними, та її схвильована поза наштовхнула мене на думку, що зрештою їй пощастило виявити таємничі документи. Я глянув на ліжко, і чуття, яке розвинулося в мене завдяки моїй практиці, підказало мені, що тут сталося. Труп графа лежав ницьма, майже втиснутий між ліжком і стіною, зневажливо відкинутий, як один з тих конвертів, що валялися на підлозі, бо й він тепер був лише порожньою, нікому не потрібного оболонкою. Заклякле тіло з неприродно розкинутими руками й ногами застигло в безглуздій і моторошній позі. Очевидно, вмирущий ховав зустрічну розписку під подушкою, немовби прагнув у такий спосіб уберегти її до останньої своєї хвилини. Графиня розгадала намір свого чоловіка, який, власне, неважко було збагнути по останньому конвульсивному жесту руки, по скоцюрблених мертвих пальцях. Подушка лежала на підлозі, й на ній іще виднівся слід жіночого черевичка. А під ногами в графині я побачив роздертий пакет з гербовими печатями графа. Я швидко підняв пакет і прочитав напис, який свідчив, що вміст пакета належало передати мені. Я подивився на графиню пильним, проникливим і суворим поглядом – так слідчий дивиться на допитуваного злочинця.

Полум’я в каміні пожирало аркуші паперу. Почувши, що ми прийшли, графиня кинула їх у вогонь, бо уже в перших рядках документа прочитала імена своїх молодших дітей і подумала, що знищує заповіт, який позбавляв їх спадку, – тимчасом як, за моєю настійною вимогою, спадок їм було там забезпечено. Стривожене сумління, мимовільний жах перед учиненим злочином затьмарили графині розум. Побачивши, що її спіймано на гарячому, вона, можливо, уже уявила себе на ешафоті й відчула, як її таврують розпеченим залізом. Важко дихаючи і втупившись у нас нестямним поглядом, вона чекала наших перших слів.

«Ви розорили своїх дітей, – сказав я, вихопивши з каміна клапоть паперу, який ще не встиг згоріти. – Ці документи забезпечували їм спадщину».

Рот у графині перекосився, здавалося, її от-от розіб’є параліч.

«Хе-хе!» – проскрипів Гобсек, і цей його вигук нагадав мені скрегіт мідного свічника, коли його пересувають по мармуровій підставці.

Після короткої мовчанки старий сказав мені спокійнісіньким тоном:

«Чи не хочете ви навіяти графині думку, що я незаконний володар майна, яке продав мені граф? Від цієї хвилини його дім належить мені».

Мене наче обухом по голові вдарили – такий я був приголомшений. Графиня перехопила здивований погляд, який я кинув на лихваря.

«Добродію, добродію. » – бурмотіла вона, не знаходячи інших слів.

«У вас фідеїкоміс 1 ?» – запитав я в Гобсека.

1 Фідеїкоміс – доручення спадкодавця спадкоємцеві здійснити будь-яку дію на користь третьої особи, зокрема передати їй спадщину.

«Ви хочете скористатися зі злочину графині?»

Я рушив до виходу, а графиня опустилася на стілець біля ложа покійника і залилася гіркими слізьми. Гобсек вийшов за мною. Коли ми опинилися на вулиці, я звернув у протилежний бік, але він наздогнав мене, подивився на мене, як тільки він умів дивитись, поглядом, що проникав у душу, і сердито викрикнув своїм тоненьким голоском:

«Ти що, судити мене збираєшся?»

Від того дня ми бачилися рідко. Гобсек здав будинок графа в найми. Літо він проводив у його маєтках, жив там великим паном, по-хазяйському будував ферми, лагодив млини та дороги, саджав дерева. Якось я зустрівся з ним на одній з алей Тюїльрі.

«Графиня живе героїчним життям, – сказав я йому. – Вона цілком присвятила себе дітям, дала їм чудову освіту та виховання, її старший син – чарівний юнак. »

«Невже ви не відчуваєте, що зобов’язані допомогти Ернестові?»

«Допомогти Ернестові? – вигукнув Гобсек. – Ні, ні! Нещастя – найкращий учитель. У біді він пізнає ціну грошам, ціну людям – і чоловікам, і жінкам. Хай він поплаває хвилями паризького моря! А коли він стане добрим лоцманом, ми його й капітаном зробимо». (. )

Гобсек захворів. Передчуваючи смерть, він послав по Дервіля.

Та ось минулого понеділка Гобсек прислав по мене інваліда, і той сказав, увійшовши до мого кабінету:

«Їдьмо скоріше, пане Дервіль, хазяїн останні рахунки підбиває. Пожовтів, як лимон, хоче з вами поговорити. Смерть уже схопила його за горлянку – хрипить, от-от дух випустить».

Увійшовши до кімнати вмирущого, я побачив, що він стоїть навколішки біля каміна, у якому, проте, не горів вогонь, а тільки лежала величезна купа попелу. Гобсек сповз із ліжка й дорачкував до каміна, але повзти назад у нього вже не було сили й не було голосу покликати на допомогу.

«Мій старий друже, – сказав я, допомігши йому підвестися і дійти до ліжка, – вам холодно, чому ви не звеліли затопити камін?»

«Мені не холодно, – відповів він. – Не треба топити камін, не треба! Я йду звідси, голубе, – вів він далі, кинувши на мене уже згаслий, холодний погляд. – Куди йду, не знаю, але вже не повернуся. У мене карфологія 1 почалася, – додав він, уживши медичний термін, що свідчило про цілковиту ясність свідомості. – Мені привиділося, ніби на підлозі котяться золоті монети, і я підвівся зібрати їх. Кому ж дістанеться моє добро? Я не хочу віддавати його державі, я склав заповіт. Знайди його, Гроцію. У Прекрасної Голландки залишилася дочка. Якось увечері я бачив її, не пам’ятаю в кого, на вулиці Вів’єн. Вона має прізвисько Змійка – здається, так. Гарненька, мов Купідон. Відшукай її, Гроцію. Я тебе призначив виконавцем своєї духівниці. Бери тут усе, що хочеш, їж. Є в мене паштети з гусячої печінки, мішки з кавою, із цукром. Є золоті ложки. Візьми для своєї дружини сервіз роботи Одіо. А кому ж діаманти? Ти нюхаєш тютюн, голубе? У мене багато тютюну, різних ґатунків. Продай його в Гамбург, там у півтора рази дорожче дадуть. Усе в мене є, і з усім треба розлучитися. Ну, татусю Гобсек, кріпися, будь собою. »

1 Карфологія – неспокій у постелі при затьмаренні свідомості, що нагадує збирання дрібних предметів, щипання.

Він випростався і майже сів на ліжку; його обличчя, мов бронзове, чітко вирізнилося на тлі подушки. Він простяг перед собою висхлі руки і вчепився кощавими пальцями в ковдру, наче хотів за неї утриматись, подивився на камін, такий самий холодний, як його металевий погляд, і помер при повній свідомості, явивши воротарці, інвалідові та мені образ одного з тих насторожених старих римлян, яких Летьєр 2 зобразив позаду консулів на своїй картині «Смерть дітей Брута».

2 Летьєр, Гільйом (1760-1832) – французький художник.

«По-молодецькому врізав дуба, старий жмикрут!» – сказав інвалід своїм солдатським жаргоном.

А в моїх вухах досі лунав фантастичний перелік багатств небіжчика, і, побачивши, куди спрямований його застиглий погляд, я мимоволі глянув на купу попелу. Вона здалася мені надто великою. Узявши камінні щипці, я встромив їх у попіл, і вони наткнулися на щось тверде – там лежало золото й срібло, мабуть, його прибутки за час хвороби. У нього вже не було сили заховати їх краще, а підозріливість не дозволила відіслати все це до банку.

«Біжіть до мирового судді, – сказав я інвалідові. – Треба тут негайно все опечатати!»

Згадавши останні слова Гобсека і те, що сказала мені воротарка, я взяв ключі від кімнат обох поверхів і пішов оглянути їх. Уже в першій я знайшов пояснення його балачкам і побачив, до чого може дійти скупість, коли вона перетворюється на сліпий. інстинкт, скупість, вияви якої ми так часто спостерігаємо у провінційних скнар. У кімнаті, суміжній зі спальнею небіжчика, я виявив і протухлі паштети, і купи всілякого харчу, і навіть устриці та рибу, укриту густою пліснявою. Я мало не задихнувся від смороду. Усе кишіло червою та комашнею. Ці дарунки, одержані не так давно, лежали впереміж із ящиками всіляких розмірів, з паками чаю, з мішками кави. На каміні зберігалися накладні вантажів, що надійшли на його ім’я в портові склади Гавра: тюки бавовни, ящики цукру, барила рому, кава, індиго, тютюн – цілий базар колоніальних товарів. Кімната була захаращена меблями, срібними виробами, лампами, картинами, вазами, книжками, чудовими гравюрами без рам, згорнутими в трубку, і найрізноманітнішими рідкісними речами. Можливо, не вся ця гора коштовних речей складалася з подарунків – частина з них, певне, були речі, віддані під заставу і вчасно не викуплені. Я бачив там скриньки з коштовностями, прикрашені гербами або вензелями, білосніжні скатерті, зброю – дорогу, але без клейма. Розгорнувши книжку, яку, здавалося, нещодавно брали з полиці, я знайшов у ній кілька тисячофранкових білетів. Тоді я вирішив пильно оглянути кожну річ, аж до найдрібніших, обдивитися підлогу, стелі, карнизи і стіни, щоб знайти золото, яке так палко любив цей голландець, гідний пензля самого Рембрандта. Ніколи ще за роки своєї юридичної практики не зустрічав я такого дивного поєднання жадібності зі своєрідністю характеру. Коли я повернувся в спальню небіжчика, я знайшов на його письмовому столі розгадку того, яким чином у його кімнатах поступово накопичилося стільки багатств. Під прес-пап’є лежало листування Гобсека з торговцями, яким він продавав подарунки своїх клієнтів. Чи тому, що купці не раз ставали жертвами хитрувань Гобсека, чи тому, що він надто дорого правив за свої їстівні припаси та колоніальні товари, але жодна оборудка не відбулася. Він не продав харчі в магазин Шеве, бо Шеве вимагав тридцятивідсоткової знижки. Гобсек торгувався за кілька франків, а тим часом продукти псувалися. Срібло лишилося непроданим, бо Гобсек відмовився взяти на себе витрати на доставку. Мішки з кавою ніхто не купив, бо він не бажав зробити знижку на утрушування. Одно слово, продаж кожного товару давав йому привід для нескінченних суперечок – очевидний доказ того, що Гобсек уже здитинів і виявляв ту незбагненну затятість, яка розвивається в усіх старих людей, одержимих сильною пристрастю, що переживає їхній розум. І я поставив собі те саме запитання, яке почув від нього: «Кому дістанеться все це багатство?».

Згадавши, які дивні відомості він сповістив мені щодо своєї єдиної спадкоємиці, я зрозумів, що мені доведеться обшукати всі кубла в Парижі й віддати величезне багатство до рук якоїсь непутящої жінки. Та головне – знайте, що на підставі цілком незаперечних документів граф Ернест де Ресто найближчими днями вступить у володіння статком, який дозволить йому одружитися з мадемуазель Каміллою і, крім того, виділити чималі суми грошей матері та братові, а сестрі – дати посаг. (. )

Розповідь Дервіля змінила на краще ставлення віконтеси де Гранльє до молодого графа де Ресто.

Переклад В. Шовкуна

Запитання і завдання до прочитаного

1. Схарактеризуйте стосунки графині де Ресто та Максима де Трая. Які моральні вади цих персонажів розкриваються під час їхнього візиту до Гобсека?

2. Як графиня де Ресто сприйняла смерть чоловіка? Розкрийте психологічні мотиви її поведінки.

3. На яких деталях наголошує автор у розповіді про смерть Гобсека? Про що думав лихвар в останні години життя?

4. Розкрийте символічний зміст картини зіпсованих «скарбів» Гобсека.

5. Про що свідчать останні розпорядження Гобсека: про скупість чи про щедрість? Відповідь поясніть.

6. Чи згодні ви з характеристикою, яку дає Гобсеку Дервіль: «У ньому співіснують двоє людей: скнара і філософ, створіння нице і створіння шляхетне»? Відповідь обґрунтуйте.

7. Який з ваших прогнозів розвитку сюжету (романтичний чи реалістичний) виправдався?

8. Сформулюйте головну «пристрасть» Гобсека і поясніть її зв’язок з умовами суспільного життя.

9. Визначте основні внутрішні суперечності особистості головного героя повісті. Аргументуйте відповідь цитатами з тексту.

10. Які художні засоби Бальзак використовує для розкриття характерів своїх персонажів? Проілюструйте відповідь конкретними прикладами.

11. Подискутуймо! Групова робота. Об’єднавшись у дві групи, обговоріть одне з поданих запитань.

• Ким є Гобсек – романтиком чи прагматиком? Чим він керується в житті – холодним розумом чи пристрастю?
• Чи згодні ви з характеристиками Гобсека як «людини-векселя» та «людини-автомата»?

12. Філологічний майстер-клас. Розкрийте художні функції оповідача в повісті «Гобсек». Яку роль відіграють у творі розлогі описи зовнішності героїв та їхнього житла?