Що символізує смолоскип

Москва вантажівками вивозила документи, що стосуються історії українського визвольного руху та агентури в Україні

Івано-Франківський обласний музей визвольної боротьби імені Степана Бандери нещодавно налагодив процес відновлення архівних документів. Документальні свідчення та світлини – це головні експонати музею, тут їх рятують від вологи й різних пошкоджень, яких артефакти зазнали за кілька десятиліть зберігання у схованках. Як поповнює Музей визвольної боротьби свої експозиції, про що розповідають архіви та як відзначали свято Покрови раніше в підпіллі ОУН, кореспондентові Укрінформу розповів директор музею, історик Ярослав Коретчук.

НАШІ МУЗЕЇ НЕ МОЖУТЬ КОНКУРУВАТИ НА АНТИКВАРНОМУ РИНКУ

– Пане Ярославе, нещодавно Павло Клімкін передав архівні документи до обласного Музею визвольної боротьби імені Степана Бандери. Чи досліджували ви ці архіви? Яке значення для історії УПА вони мають?

Цікавим є лист Йосифа Сліпого до підпільників, де він розповідає про умови свого перебування в радянських таборах

– Павло Клімкін передав нам документи підпілля ОУН періоду 1947-1949 років. Частково – це звіти, які розкривають життя суспільства під радянською окупацією – місцевої влади, органів МГБ, тодішньої міліції, ставлення населення до радянської влади, до визвольного руху. Більша частина цих документів походить зі Львівщини і стосується цього регіону. Друга частина архівів – це пропагандистська робота: листівки, заклики, оголошення ідеологічного змісту. Доволі цікавим є лист Йосифа Сліпого (архієпископ, предстоятель УГКЦ, – ред.) до підпільників, де він розповідає про умови свого перебування в радянських таборах. Водночас там є завуальований заклик до боротьби і праці для утвердження Української держави. Загалом, Клімкін нам передав 53 документи щодо діяльності українських націоналістів.

– Де найчастіше знаходять подібні архіви?

Архіви краще передати музеям. У приватних руках вони є недоступними для громадськості

– Ось ці документи – це архіви з повстанського бідона, який свого часу знайшли і зберігали у приватних руках, а потім віддали політикові. Коли Клімкін їх прочитав, то вирішив передати їх нашому музеєві, і ми йому вдячні за це.

Такі архіви доволі часто знаходять. Сьогодні стало модним придбати собі металошукач і мандрувати з ним місцями колишніх поселень націоналістів, історичних боїв. Оскільки такі архіви зберігали в металевих бідонах від молока, то їх швидко знаходять із цим пристроєм. Частину документів віддають Львівському музею «Тюрма на Лонцького», частину приносять до нас. Ми їх реставруємо, зберігаємо і демонструємо людям. На жаль, ще частина таких знахідок мандрує на антикварний ринок. Ними успішно торгують, обмінюються. В Україні є потужні колекціонери, які цим займаються. Я завше наголошую, що архіви краще передати музеям. У приватних руках вони залишаються недоступними для громадськості, лише – для вузького кола людей.

– Музеям важко конкурувати з приватними колекціонерами на антикварному ринку?

– Так. Прикро, але наші музеї не мають коштів на придбання експонатів. Гроші на це не передбачені, тоді як досвід США та країн ЄС демонструють, що музеї успішно можуть викуповувати на антикварних аукціонах раритети до своїх колекцій. Та можу похвалити наш музей у цьому плані. Ми не перший рік активно використовуємо європейський досвід, залучаючи громадськість до викупу історичних артефактів. По-перше, поповнюємо музейну колекцію, по-друге, рятуємо раритети і по-третє – спонукаємо людей до важливої справи, щоб вони не залишались осторонь і не були байдужими. Адже у меценатів потім з’являється питання: «А на що я дав кошти?» Тобто, виникає зацікавлення до цих речей. У такій системі краудфандингу (фінансування громадою, – авт.) ми – у трійці музеїв, які це роблять.

Тепер із приватної колекції продається повстанський бідон, у якому є 271 документ ОУН

За останні два з половиною роки ми залучили понад 300 тисяч гривень. Так вдалося викупити кілька десятків оригінальних світлин вояків УПА, а їх є не так уже й багато. Також є світлини «Дивізії СС «Галичина», придбали оригінальні кліше, з яких повстанці виготовляли листівки, прапор товариства «Сокіл» і ще кокарди, особисті речі повстанців того періоду. Процес пошуку як мецената, так і раритету є клопітким і довготривалим.

– А є сьогодні на антикварному аукціоні речі, які б ви хотіли отримати для музею? Що саме?

– Є. Тепер із приватної колекції продається повстанський бідон, в якому є 271 документ ОУН, з них 10 – це рукописи українського поета Марка Боєслава – Михайла Дяченка з села Боднарів (крайовий референт пропаганди Карпатського краю ОУН, – авт.) Вартість цих документів настільки велика, що я поки що не можу знайти людину, до якої звернутись за допомогою у викупі.

– Про яку суму йдеться?

– 15 тисяч доларів.

МОСКВА ВАНТАЖІВКАМИ ВИВОЗИЛА ДОКУМЕНТИ ПРО УПА ТА АГЕНТУРУ

– Нещодавно Музей визвольної боротьби зумів налагодити відновлення пошкоджених документів. Тепер у музеї всі знахідки можна відновити і прочитати?

– На жаль, ні. Зараз ми маємо два бідони документів, але через іржаву поверхню посудини – всередину потрапила вода. Архівам це завдало непоправної шкоди. Вони були брудні, порвані, в ґрунті, воді. Навіть професійні реставратори відмовлялися з ними працювати. Ми ж наважились їх зберегти. Мочили, сушили, складали докупи частинки текстів. Так, більша частина буде втрачена назавжди, але дещо врятуємо. Тут маємо ще одну проблему. Кілька років поспіль просимо, щоб нам виділили кошти для роботи професійного реставратора. Через брак фінансування поки що це неможливо зробити. Тому все робимо власними силами і, очевидно, що не так професійно. Але реставратор потрібний, бо в основі нашої збірки – документи й фотографії. Ці речі дають нам можливість краще зрозуміти історію національно-визвольного руху. Вони є унікальними для написання історії сіл, міст, районів. У таких документах є багато інформації про підпільників ОУН, те, як вони працювали, де і коли загинули. А реставрація документів – дуже дорога справа.

– З архівними установами співпрацюєте у цьому напрямку?

У Росії гриф «секретності» архівам продовжили ще на 70 років та розкидали їх по всій країні: Санкт-Петербург, Владімір, Москва

– Так. З обласним архівом ми організовуємо спільні виставки до історичних подій. У нас ще є архіви СБУ, МВС, колишніх районних військових комісаріатів. Якщо архів СБУ тепер відкритий, то з ознайомленням із документами МВС є труднощі. Вони спираються не на закон, а на внутрішні розпорядження. Тобто, людина не може почитати про виселення родини, конфісковане майно чи депортацію. Архіви МВС уже два роки передають Поліції. Є труднощі з документами районних військових комісаріатів. Адже у 1940-х роках деякі з них брали участь у боротьбі з повстанським рухом. На жаль, велика частина українських архівів є на території Російської Федерації. Свого часу вони були вивезені. Багато документів зникли у 1990-і роки, коли в Україні на зміну КГБ ставала СБУ. У цей перехідний період Москва вантажівками вивозила документи, особливо ті, що стосуються історії українського визвольного руху та їхньої агентури в Україні. Усі ці документи залишаються засекреченими. Навіть росіяни з ними не можуть ознайомитись. Там гриф «секретності» архівам продовжили ще на 70 років та розкидали їх по всій Росії: Санкт-Петербург, Владімір, Москва.

Розумієте, у кожному документі криється окрема історія. Ось тепер у музеї ми готуємо презентацію архівів про страту сімох зрадників у лавах УПА. Вони були агентами НКВД і видавали повстанців. Після проведення допитів, а ми маємо їх протоколи, є свідчення про знищення цих людей. Звичайно, перед цим відбувалося слідство. Український повстанський рух в умовах підпільної боротьби вирізнявся тим, що мав певну систему законності. Тобто, страти не проводили за кілька хвилин лише тому, що хтось на людину наговорив. Ні. Відбувався процес. Якщо були підозри, що людина співпрацює з органами НКВД, її повідомляли з проханням усе це припинити. Далі Служба безпеки УПА вимагала підтвердження про цю діяльність із трьох джерел. У кожному селі був інформатор СБ, представник мережі ОУН, часто це був станичний, а потім шукали підтверджувальні документи про зраду. Лише після цього таку людину арештовували, проводили допит. Арештованому пропонували зізнатись. Це радянська пропаганда намагалась нам нав’язати, що повстанці були злочинцями та без слідства й доказів убивали людей. У нас сьогодні є десятки протоколів допитів, де повстанці зізнавались у доносах. Звичайно, залишити людину живою в умовах кривавого протистояння було неможливо. Покарання здійснювали у двох форматах: публічно або таємно. Перевагу надавали непублічності.

У ПІДПІЛЛЯ ЙШЛИ МОЛОДІ РОМАНТИКИ

– Ось ви читаєте ці архівні документи, протоколи допитів, свідчень. Яким бачите українського повстанця? Можете змалювати його портрет?

Повстанці хотіли стати «тим добривом для українського ґрунту, на якому виростуть нові покоління борців за Незалежність України»

– Найперше, це була молода людина 18-25 років. Майже всі – романтики, й усі вони були дуже ідейними людьми, аж до самопожертви. Перебуваючи у криївці в оточенні енкаведистів, без шансів порятувати своє життя, багато з них не здавались, а знищували себе. Левова частка повстанців були освіченими. Це були представники заможних селянських родин, діти священників, викладачів гімназій та університетів, лікарів. Людей зі слабшою освітою у криївках підтягували. Тобто, самоосвіта у повстанців була теж на першому місці. У підпілля пішли люди, які роками вивчали історію України, приклади героїзму попередників. Усе це закладало усвідомлення того, що Україна має бути самодостатньою нацією. Процитую Романа Шухевича: «Я свідомо розумію зі своїми вояками, що ми всі загинемо». Так і було. Особливо після 1947 року вони всі це розуміли. Втім вони прагнули і хотіли стати «тим добривом для українського ґрунту, на якому виростуть нові покоління борців за Незалежність України». Нам сьогодні багато закидають, мовляв, Незалежність упала нам в руки з небес. Ні. Повстанці своєю самопосвятою залишили у суспільстві ідею «Великої України». І ця ідея наче визріла у 1991-му, коли українці отримали шанс визначити свою долю.

Нам роками нав’язували образ «хлопців з автоматами», які ховались у лісі та били москалів

Переконаний, маємо шанувати пам’ять повстанців, бо багато з них віддали все за цю ідею. Одні гинули, навіть не створивши своєї сім’ї. Є десятки підпільників, у яких діти народились і померли у криївках від голоду, бо мама не могла принести молока. Є випадки, коли підпільники віддавали своїх дітей чужим людям, розуміючи, що вони не виживуть. До прикладу, Галас (Василь Галас – крайовий провідник ОУН, – авт.) так віддав дитину, а потім його шантажували її життям, вимагаючи, аби він вийшов з лісу. Я завжди кажу: уявіть, що вашу родину вивозять до Сибіру, а енкаведисти просять здатись, і лише тоді обіцяють помилувати дітей та дружину. І тут є велика самопосвята – залишитись у підпіллі. Так, дехто осуджує повстанців. Мовляв, здались у 1955 році. Але ж вони пішли у ліс у 1942-му, і всі ці роки могли загинути щосекунди, бо жили там, де постійно може бути облава, де немає води, їжі, дошкуляють комахи і загрожує звірина, де хворіли і вмирали без меддопомоги. Оці моменти люди мають розуміти. Нам роками нав’язували образ «хлопців з автоматами», які ховались у лісі й били москалів. Але документи нам розповідають про інше життя.

Шухевич не хотів стати ще одним емігрантом, який з-за кордону буде розповідати, як боротись за Україну

Кожний папірець сьогодні відкриває нам героїчну історію повстанців. Є ще десятки імен, яких ми знаємо лише на псевдо і не здогадуємось, де їхні могили і що трапилося з їхніми сім’ями. Ми працюємо з архівами, аби повернути ці імена й історію повстанського руху. А вона, запевняю, не завершується іменами Романа Шухевича і Степана Бандери. Кожен із тих хлопців був Героєм. Наголошую, кожен.

– Романові Шухевичу пропонували виїхати за кордон?

Виношую ідею створити музей просто неба і відтворити там умови, в яких жили підпільники

– Так. Але він відмовився. Він не хотів стати ще одним емігрантом, який з-за кордону буде розповідати, як боротися за Україну. Він міг вивезти за кордон свою родину, але не зробив цього. Знаєте чому? Бо розумів, що не зможе дивитись у вічі своїм воякам, в яких родини тоді вивозили до Сибіру. Так сім’я Шухевича залишилась. Дружина Наталя опинилась у радянському концтаборі, дітей Юрка і Марійку вивезли у донецький сиротинець. І таких прикладів самопожертви серед повстанців є багато.

– Як розвіяти в суспільстві цей стереотипний образ «хлопця з автоматом»?

– Його нам роками нав’язували. Я кілька років виношую ідею створити музей просто неба на Рогатинщині. Ця територія – на стику трьох областей: Івано-Франківської, Львівської та Тернопільської. Там розташовувався свого часу повстанський табір. Добре було б відтворити всі ті умови, у яких жили підпільники. Тоді українські родини могли б приїжджати і спробувати жити, як повстанці. Носити такий самий одяг, споживати ті ж страви, вночі виходити на варту зі зброєю, жити у криївці. Тобто, заглибитись у це життя, аби збагнути його. Бо можна нескінченно розповідати про повстанців і читати лекції, але вони так не зайдуть людям, як те, коли вони спробують стати повстанцями на кілька днів. Так у Норвегії люди у вихідні мають можливість жити, як вікінги, вивчаючи у такий спосіб історію своїх предків. В Україні є добрий приклад скансену – Хортиця, де є козацькі курені. Ось таких музеїв нам треба більше, щоби краще зрозуміти свою історію. Друге. Нам потрібні хороші фільми. Я завше наводжу приклад фільму «Хоробре серце» з Мелом Гібсоном. Якщо ми створимо добре кіно, яке охопить мільйони українців, зокрема й тих, які живуть поза Україною, ми всі краще будемо розуміти – хто ми і що нас об’єднує.

СМОЛОСКИП – НАЧЕ ЖИТТЯ ПОВСТАНЦЯ

– Кілька років тому ваша філія – Музей Степана Бандери у Старому Угринові поповнилася фотоапаратом провідника. Чи є нові раритети?

– Нам приємно, що родина Степана Бандери розуміє важливість передачі його особистих речей в український музей. У Старому Угринові, де народився провідник і жила родина Бандер, крок за кроком поповнюємо колекцію з їх допомогою. Після передачі особистого фотоапарата Степана Бандери нам кілька місяців тому передали родинну скриньку, яку провідникові подарувало Братство вояків УПА Великої Британії у 1955 році. Звичайно, ми ці речі постійно не викладаємо в експозицію. Лише у пам’ятні дні – день народження, роковини смерті, створення УПА. В інші дні є ризик їхнього викрадення чи пошкодження. А ми хочемо зберегти ці раритети.

– Кілька років тому в Старому Угринові стався вибух, що пошкодив двері та вікна музею. Як гадаєте, це була спроба викрадення експонатів чи щось інше?

– Так. Близько двох років тому під приміщення музею були закладені вибухові пристрої. За версією правоохоронців, це були тротилові шашки еквівалентом 400 грамів. Вони пошкодили троє дверей і 30 вікон. Поліція кваліфікувала цей випадок як хуліганські дії, тоді як шибки вибивали далеко не камінням. Вважаю, це був напад на музей. Вірогідно, з метою спровокувати у суспільстві протистояння, а не завдати шкоди експонатам. В іншому випадку, ці люди могли б потрапити в приміщення музею. Якщо пригадаєте, ця подія збіглася у часі з нападами на Польське та на Угорське консульство у Закарпатті. Тобто, я бачу спроби провокацій для протистояння українців з іншими країнами. Не виключаю, що тут є слід Москви. Адже офіційна Польща на той час активно виступила на захист України у її боротьбі проти російської агресії.

– З огляду на такі випадки, чи не важливішим для музею було скерувати кошти на посилення охорони, а не на встановлення 50-метрового флагштока?

– Флагшток у Старому Угринові обійшовся в близько 4 мільйони гривень. Так, з нашої точки зору ці кошти краще було б скерувати на охорону, поповнення музею, збільшення його експозиційних площ, на технічні засоби, які б дозволили відвідувати музей людям із фізичними обмеженнями. Та флагшток – це було рішення центральних органів влади, пов’язане з відзначенням 30-річчя Незалежності України. Такі флагштоки встановлювали в усіх регіонах. Ми ж, завдяки підтримці обласного управління культури, оновили і модернізували систему відеоспостереження та сигналізації в музеї, щоб захистити нашу колекцію від посягань.

– Потік туристів зростає до вашого музею?

– Не скажу, що в геометричній прогресії, але зростає. Наші головні туристи – це учнівська молодь і студенти. Найбільше вони приїжджають до музею восени і навесні. У літній період Старий Угринів відвідують родини з різних регіонів, найбільше – з Півдня та Сходу України. Туроператори не дуже активно з нами співпрацюють. Очевидно, вони прагнуть більше показати гостям те, що не викликає в суспільстві протиріччя. А в нашому випадку – не всі мандрівники мають бажання побачити і почути тему Бандери. Ба більше, щоб відвідати музей у Старому Угринові, туристу, який переважно приїжджає на відпочинок у Карпати, треба затратити півдня. Буду відвертим, щороку до музею їде більше молодих людей, які вже народились і виросли в країні без радянської пропаганди і які вважають Степана Бандеру Героєм України. До речі, за соціологічними дослідженням, кількість таких українців збільшується, як і кількість тих, хто вважає вояків ОУН-УПА борцями за волю України, а це 56%. Рейтинг Бандери сьогодні трохи нижчий. На жаль, ще існує багато міфів, які треба розвінчати, аби змінити погляд людей на нашу історію, особливо в період 1920-х років.

– Наша розмова відбувається напередодні свята Покрови. В Україні кілька років поспіль 14 жовтня відзначають День захисників. Знаю, що повстанці, як і козаки, цей день вважали своїм святом здавна. Як його відзначали у підпіллі? Чи були марші Героїв, смолоскипи?

Для мене смолоскип символізує життя повстанця, яке згоріло

– Свято Покрови почали відзначати у першій половині ХХ століття ще в Легіоні Січових Стрільців. Адже вони виховувались на прикладах українського козацтва. Загалом, перші відділи УПА виникли у 1942 році, але чіткої дати історики поки не мають. Роман Шухевич затвердив це свято для українських повстанців у 1947 році. Звичайно, в умовах підпілля Покрову відзначали не гучно: читали реферати про козацьких гетьманів і їхні перемоги, вірші, правили молебні за полеглими, якщо в тому селі був священник. Смолоскипів і походів на честь вшанування героїв не було. Думаю, ця традиція примандрувала до України з Європи, де теж шанували своїх героїв. Я неодноразово брав участь у таких маршах. Мушу сказати, що це дуже емоційно, яскраво. Але в Івано-Франківську в останні роки націоналістичні організації почали від них відмовлятися. Смолоскипи почали запалювати у період, коли більшість людей ще не сприймали визвольний рух, і це зробило своє, бо привернуло увагу в суспільстві до цієї сторінки історії. Особливо спонукало молодь до вивчення повстанського руху. Що для мене символізує смолоскип? Це наче життя повстанця, яке згоріло, а отой дим після вогню для мене символізує пам’ять про цю людину, яка залишається, як і ідея, за яку вона віддала своє життя.

Ірина Дружук, Івано-Франківськ
Фото Юрія Рильчука

Олімпійські смолоскипи в історії

Перша естафета Олімпійського вогню відбулася перед Олімпіадою в Берліні. Автором дизайну смолоскипа був скульптор Вальтер Лемке. Славетна компанія Freidrich Krupp виготовила 3840 смолоскипів для 3331 учасника естафети. Смолоскипи з нержавіючої сталі завдовжки 27см важили 450 г. Вони містили два окремі запобіжники, щоби вогонь не вгасав.

Лондон, Літня Олімпіада 1948 року

У Сполученому Королівстві Олімпіада та естафета Олімпійського вогню востаннє проводилися 1948 року. Дизайнером смолоскипа був Ральф Лаверс, поціновувач класичного стилю в архітектурі. Йому треба було вигадати щось недороге, але надійне, щоби смолоскип витримав подорож повоєнною Європою перед “Ощадливою Олімпіадою”. Було виготовлено два різновиди смолоскипа: один алюмінієвий з таблетками сухого пального всередині, а другий – для завершального етапу естафети – з нержавіючої сталі. У ньому горів магній, який давав яскраве полум’я, добре помітне навіть удень.

Осло, Зимова Олімпіада 1952 року

Перша естафета Олімпійського вогню Зимових Олімпіад відбулася не в Греції, а в норвезькому містечку Моргедаль, що прославилося як центр лижних стрибків з трампліна і слалому. В Норвегії з давніх давен поширена традиція вночі кататися на лижах зі смолоскипами в руках, тож лижники з Моргедаля вирішили передати “смолоскипове привітання” Осло. Держак кожного з 95 смолоскипів, виготовлених для цієї естафети, мав завдовжки 23 см, а на його вигнутій овальній чаші була зображена стріла, яка поєднувала Моргедаль та Осло.

Гельсінки, Літні Ігри 1952 року

Для літньої Олімпіади виготовили лише 22 смолоскипи, зате до них додали 1600 газових балончиків. Одного такого балончика вистачало приблизно на 20 хвилин, тому їх доводилося часто міняти. Чоловіки-учасники естафети бігли по одному кілометру, жінки – трохи менше. Срібна чаша вагою 600 г була насаджена на держак з берези. Після Олімпіади смолоскипи подарували на пам’ять Олімпійським комітетам та різним спортивним організаціям.

Кортіна д’Ампеццо, Зимова Олімпіада 1956 р.

Олімпійський вогонь для Зимових ігор на півночі Італії запалили в храмі Юпітера на римському Капітолії, одному із сімох пагорбів столиці. Адже невдовзі перед тим Рим був обраний як місце проведення літньої Олімпіади 1960 року. Першим естафету Олімпійського вогню пробіг легкоатлет Адольфо Консоліні.

Мельбурн, Літні ігри 1956 року

Одним із можливих взірців для австралійського смолоскипа вважають дизайн Ральфа Лаверса для лондонської Олімпіади 1948 року. Змагання з кінного спорту проводилися в Стокгольмі, тому Олімпійський вогонь подорожував як до Австралії, так і до Швеції. До Мельбурна вогонь принесли 3118 бігунів, які подолали відстань у 20470 км.

Скво-Веллі, Зимові ігри 1960 року

Завдання організувати видовищні церемонії відкриття і закриття Зимової Олімпіади в Каліфорнії було доручене компанії Волта Діснея. Один з її художників Джон Генч вигадав дизайн смолоскипа, використавши за його основу елементи лондонського і мельбурнського смолоскипів.

Рим, Літні ігри 1960

Вишуканий дизайн алюмінієвого, вкритого шаром бронзи смолоскипа вагою 580 г був створений за мотивами античних скульптур. Естафета стартувала в Греції, а смолоскип несли тим самим маршрутом, яким ішли древні греки, коли створювали колонії на Сіцилії та Аппенінському півострові.

Інсбрук, Зимова Олімпіада 1964

Олімпійський вогонь в Інсбруці запалив учасник Зимової Олімпіади 1956 року, австрійський лижник Йозеф Рідер. Того року змагання були затьмарені загибеллю двох атлетів під час тренувань і відсутністю снігу.

Токіо, Літні ігри 1964

Смолоскип діставався до Токіо з Олімпії повітрям, морем і сушею. У Японії вогонь розділили і понесли чотирма маршрутами, знову з’єднавши наприкінці естафети. Останнім учасником Олімпійської естафети був був Йошінорі Сакаі, який народився в Хіросімі 6 серпня 1945 року, коли на місто скинули атомну бомбу. Коли він вніс смолоскип на стадіон, на трибунах розпилили пахощі хризантем.

Гренобль, Зимові ігри 1968

Естафета смолоскипа з бронзи і сталі через Францію проходила з пригодами. Через сильний снігопад одному з атлетів довелося долати гірський перевал Пюї-де-Сансі рачки. А через старий порт Марселя смолоскип переправляв пловець, який тримав його на відстані простягнутої руки, щоб вогонь не згас.

Мехіко, Літні ігри 1968

Зовні всі 3000 смолоскипів нагадували віночки для збивання яєць. На верхівці кожного з них було викарбувано об’ємний напис “Мехіко ’68”. Естафета проходила за маршрутом Христофора Колумба: з Європи до Нового Світу. У Мехіко вперше в історії Олімпіади чашу з вогнем запалила жінка, легкоатлетка Енрікета Базиліо. Тверде пальне всередині смолоскипів виявилося несподівано легкозаймистим, тож в процесі естафети сталося кілька невеликих вибухів, і деякі факелоносці отримали легкі опіки.

Сапорро, Зимова Олімпіада 1972

По Японії смолоскип несла виключно молодь віком від 11 до 20 років. І знову, як і перед Олімпіадою в Токіо, Олімпійський вогонь розділили і пронесли кількома маршрутами, щоб його могли побачити якомога більше японців. Зроблений з алюмінієвого сплаву, за формою смолоскип нагадував вазочку на ніжці довжиною в 55 сантиметрів. І смолоскип, і ідентична за дизайном чаша для Олімпійського вогню були створені художником Мунеміті Янагі, відомим своїм оригінальним стільцем-метеликом.

Мюнхен, Літня Олімпіада 1972

Головною рисою дизайну Ігор стали знамениті піктограми спортсменів, розроблені Отлом Айхером. Газовий смолоскип був виготовлений з нержавіючої сталі і пройшов тести на витривалість в різних погодних умовах, крім екстремальної спеки. Коли на дорозі з Греції до Німеччини температура досягла 46 градусів за Цельсієм, довелося використовувати спеціальний герметичний смолоскип.

Інсбрук, Зимова Олімпіада 1976

Цей факел – родич мюнхенського. Він теж схожий на шпагу, зверху оздоблену олімпійськими кільцями. Цим факелом запалили відразу дві чаші – як символ того, що Зимова Олімпіада в Інсбруку проходила вже вдруге. З Греції факел літаком доставили до Відня, а звідти до столиці Ігор двома маршрутами: через північ і південь Австрії.

Монреаль, Літня Олімпіада 1976

Як смолоскип буде виглядати на телеекранах? Ось головне питання, що турбувало його дизайнерів Джорджа Г’юела і Мішеля Даллера. Дизайнери помістили вогонь у чорний пальник на червоному держаку. Вперше в історії Олімпійський вогонь був перенесений з континенту на континент – з Афін в Оттаву – через супутник у вигляді лазерного променя. А вже в Канаді від променя запалили звичайний смолоскип, який горів на оливковій олії. 22 липня чаша з Олімпійським вогнем на стадіоні в Монреалі згасла під час бурі. Її довелося запалювати знову, використавши для цього запасне джерело привезеного з Греції Олімпійського вогню.

Лейк-Плесід, Зимова Олімпіада 1980

Олімпійський смолоскип знову набуває звичних форм. Але вперше кількість учасників естафети зменшили до 26 чоловіків і 26 жінок, що представляли всі штати США. Олімпійський вогонь несли не лише спортсмени, а й видатні представники інших сфер діяльності. Маршрут естафети розпочався в районі, де англійці заснували свої перші поселення, і пройшов через усі історичні місця Сполучених Штатів.

Москва, Літня Олімпіада 1980

І знову незвичайна форма: на срібному смолоскипі золота верхівка і золота декоративна деталь на ручці з емблемою Московської Олімпіади, що слугувала також захисним екраном. Смолоскип був сконструйований групою ленінградських інженерів під керівництвом Бориса Тучина і запатентований як винахід СРСР під номером 729414. Для естафети Олімпійського вогню було виготовлено 6200 смолоскипів.

Сараєво, Зимова Олімпіада 1984

Смолоскип, виготовлений японською компанією “Мідзуно”, перегукувався з факелом токійській Олімпіади – невелика кругла платформа і тонкий стрижень, в якому міститься пальник. Територією Югославії Олімпійський вогонь пронесли двома маршрутами. Ідея полягала в тому, щоб естафета пройшла по всіх головних регіонах країни. Через п’ять років Соціалістична Федеративна Республіка Югославія почала розколюватися.

Лос-Анджелес, Літня Олімпіада 1984

Смолоскип був виготовлений зі сталі з латунню, а держак оброблений шкірою. На верхній частині смолоскипа зображений меморіальний стадіон Лос-Анджелеса, де пройшли Ігри не тільки 1984-го, але і 1932-го року. Естафета Олімпійського вогню на Іграх-1984 стала чи не найскандальнішою у всій історії Олімпійського руху. Організатори продавали спортсменам право пробігти свій етап по за кілометр. Це викликало обурення у греків, засновників Олімпійських ігор. Крім того, через дві години після початку естафети Радянський Союз оголосив, що бойкотуватиме Олімпіаду в Лос-Анджелесі у відповідь на бойкот американцями московської Олімпіади-1980. Незважаючи на ці скандали, тисячі людей вишикувалися вздовж шляху проходження естафети та вітали Олімпійський вогонь.

Калгарі, Зимова Олімпіада 1988

Порівняно важкий факел вагою в 1,7 кг мав форму вежі, що є пам’яткою Калгарі, а його держак зроблений із канадського клена. Сама чаша – зі сплаву сталі й алюмінію. Вперше на олімпійському смолоскипі було вибито гасло Олімпійських ігор – “швидше, вище, сильніше”. Зроблені лазером піктограми на ручці уособлювали 10 зимових видів спорту, що входять до програми зимових Олімпіад. Естафета тривала 88 днів. У Калгарі факел пронесли зі східного узбережжя через 10 провінцій і дві території.

Сеул, Літня Олімпіада 1988

Цей смолоскип із міді, пластмаси та шкіри виготовила південнокорейська компанія Korea Explosive Company Ltd. Дизайном він дуже нагадував свого канадського попередника. Але гравірування типово корейське: два дракони, що символізують гармонію між Сходом і Заходом. За 22 дні факел подолав відстань у 4167,8 км. Через 21 місто його пронесли 1467 атлетів у супроводі ескорту.

Альбервіль, Зимова Олімпіада 1992

Цей смолоскип із нержавіючої сталі поклав початок добі сучасних естравагантних форм у виконанні всесвітньо відомих дизайнерів. До створення свого факела французи залучили знаменитого Філіпа Старка, який прославився своїми меблями та іншими предметами інтер’єру. За 10 років до Олімпіади Старк придумав дизайн для апартаментів президента Франції Франсуа Міттерана.

Барселона, Літня Олімпіада 1992

Промисловий дизайнер із Барселони Андре Рікард свідомо вигадав смолоскип, який би відрізнявся від усіх попередніх. Як він сам казав, його метою було надання смолоскипу особливого “латинського”характеру”. Естафета пройшла по 652 населених пунктах, подекуди – на велосипедах. Олімпійську чашу на стадіоні на пагорбі Монжуїк запалив лучник-паралімпієць Антоніо Реболло, який пустив палаючу стрілу просто в центр чаші.

Ліллехаммер, Зимова Олімпіада 1994

Уперше Зимові та Літні Олімпійські ігри починають проводитися по черзі через кожні два роки. Цей тонкий смолоскип пройшов тести на стійкість в умовах сильного вітру, щоб вогонь не згас, коли на стадіон його вносив стрибун із трампліна. І знову, як і перед Олімпіадою в Осло, вогонь був запалений не в Греції, а в норвезькому Моргедалі. На цей раз естафета вогню розтягнулася на 12 тисяч кілометрів. Але несподівано греки висловили протест, закликаючи організаторів норвезьких Ігор повернутися до традиції. В результаті вогонь із Греції був таки доставлений до відкриття Ігор, і саме від нього запалили смолоскип, який і довірили стрибуну з трампліна.

Атланта, Літня Олімпіада 1996

Дизайн Малкольма Гріра – в’язанка очерету, перев’язана мотузкою, – навіяний формами античних смолоскипів. 22 алюмінієвих стебла очерету символізують Літні Олімпіади, що пройшли в новітній історії. Насправді стебел було 26, позаяк Олімпіада в Атланті була 26-а за рахунком. Але декілька алюмінієвих трубок розплавилися, і довелося терміново змінювати дизайн. Ручка зроблена з дерева горіха пекан. Це був найдовший смолоскип в історії Літніх Олімпіад. Його довелося запалювати двічі: перший згас практично відразу, ще на території Греції.

Нагано, Зимова Олімпіада 1998

Смолоскип зроблений за подобою традиційних японських факелів Таймацу, але з деякими сучасними елементами. Він виготовлений з алюмінію, а за рахунок того, що горить на основі пропану, вважається екологічно чистим. Шестикутна форма верхівки факела символізує сніжинку, а срібний колір – зиму. Внести Олімпійський вогонь на стадіон Нагано випало британцеві Крісу Муну, що втратив дві кінцівки в Мозамбіку під час розміновування протипіхотних мін.

Сідней, Літня Олімпіада 2000

Ідея дизайну цього факела навіяна незвичайною формою будівлі знаменитої Сіднейської опери, вигином бумеранга і синявою Тихого океану. Три з’єднані воєдино деталі також уособлюють землю, вогонь і воду. Після 10-денного забігу по території Греції естафета була передана австралійським спортсменам. В Австралії шлях Олімпійського вогню проліг від священного для аборигенів місця Улуру до всесвітньовідомого Великого бар’єрного рифу. Легкоатлетка-спринтер, аборигенка Кеті Фріман запалила Олімпійську чашу на стадіоні, а ще через кілька днів стала Олімпійською чемпіонкою на дистанції 400 метрів.

Солт-Лейк-Сіті, Зимова Олімпіада 2002

Дизайн cмолоскипа у вигляді бурульки, зробленої зі срібла і міді зі скляним наконечником, мав ілюструвати гасло Олімпіади в Солт-Лейк-Сіті: “Запали вогонь усередині себе”. Полум’я немовби пробивається крізь лід. Поряд зі спортсменами в естафеті Олімпійського вогню взяли участь родичі загиблих в результаті трагедії 11 вересня в Нью-Йорку.

Афіни, Літня Олімпіада 2004

Грецький дизайнер Андреас Варотсос вирішив звернутися до стародавнього коріння Олімпіад. Смолоскип, виготовлений з дерева і магнію, за формою нагадує лист оливкового дерева. Олімпійський вогонь країни-родоначальниці Олімпійських ігор пронесли по всіх п’яти континентах, давши можливість 260 мільйонам людей побачити естафету на вулицях своїх міст.

Турин, Зимова Олімпіада 2006

Знаменита італійська дизайнерська фірма Pininfarina, що працює з такими гігантами автомобілебудування, як Ferrari, Maserati, Rolls-Royce і Jaguar, вирішила випробувати сили і в створенні олімпійської символіки. За формою смолоскип нагадує лижу, а пробиваючись крізь отвори, язики полум’я створюють ілюзію вогняної кулі. Втім, цей смолоскип критикували за те, що він був занадто важкий. Його вага становила майже 2 кг.

Пекін, Літня Олімпіада 2008

Форма сувою і традиційний дизайн із китайської міфології, який називається “щасливий” або “сприятлива хмара”, уособлюють гармонію. Разом з тим, за ідеєю дизайнерів, смолоскип символізує екологічно чисту, високотехнологічну та народну Олімпіаду. Найдовша за протяжністю естафета в історії пройшла п’ятьма континентами і всією територією Китаю. Однак нерідко Олімпійський вогонь пекінської Олімпіади зустрічали акціями протесту через політику китайського керівництва в царині прав людини і в питанні Тибету.

Ванкувер, Зимова Олімпіада 2010

Дизайн цього смолоскипа належить художникам компанії-виробника транспортних засобів Bombardier і Hudson’s Bay Company. Його довжина – 94,5 см, а вага – 1,6 кг. Форма нагадує сліди лиж на снігу, а також канадський ландшафт. Бічні отвори для горіння вирізані у формі кленового листа. На білосніжному смолоскипі зображена емблема Олімпійських ігор у Ванкувері – Інукшук. Інукшук – нагромадження каменів у формі чоловічка з розведеними в боки руками – корінні жителі регіону, інуїти, встановлювали замість дорожніх знаків.

Лондон, Літні ігри 2012

Лондон приймає Олімпіаду втретє, тому дизайнерська компанія Barber Osgerby запропонувала цей тристоронній смолоскип. Золотистий факел виготовлено з пластин сплаву алімінію. Кожен смолоскип має 8000 отворів, які представляють 8000 учасників естафети Олімпійського вогню. Цей смолоскип – один із найвищих ( 80см), але одночасно один із найлегших, бо разом із газовим пальником важить усього 800-850г. Пропорції смолоскипа дадуть можливість легко його нести наймолодшим учасникам естафети.