Система права

Так само як політика (політична система суспільства) і держава (система державного апарату, інших державних організацій), своєрідні соціальні системи утворюють також різноманітні юридичні явища. Розрізняють, зокрема, правову систему і систему права, кожна з яких має своєрідну структуру.

Будь-яке право має свою систему, навіть якщо воно несистематизоване. Система показує, з яких частин, елементів складається право, і як вони співвідносяться між собою. Система права об’єднує всі норми, що належать до внутрішньодержавного права. Вона взаємодіє із системою міжнародного права, яке являє собою систему норм, що виражають узгоджену волю різних держав.

Система права – це побудова права, що об’єктивно існує, яка полягає в поділі єдиного права на окремі частини (галузі), пов’язані між собою. Правові норми, які складають систему права, створюються законодавцем, але групуються за галузями об’єктивно у відповідності зі змістом і суспільними відносинами, які вони регулюють. Система права має об’єктивний характер, бо відображає систему суспільних відносин, що реально існує, і не може будуватися з суб’єктивних міркувань. Вона є єдиним цілим, в якому норми права узгоджені між собою і не діють ізольовано.

Система права має структуру, право поділяється на складові відносно самостійні частини – право в цілому, галузі права та інститути, які регулюють певні групи суспільних відносин, норми права.

Система права – це правова категорія, яка означає внутрішню побудову правових норм будь-якої держави. Система права (її галузі та інститути) складається історично. На її формування і розвиток впливає система джерел, форм права, правові ідеї, принципи, політичні цілі. Тому в різних державах при одному й тому ж типі держави можуть бути різні системи права. Система права кожної держави відносно стабільна та динамічна. В залежності від змін суспільних відносин система права може змінюватися. Поява нових сфер суспільних відносин або посилення їх значення тягнуть за собою утворення нових структурних частин системи права.

Отже, система права – це обумовлена станом суспільних відносин внутрішня побудова права, яка полягає в єдності і узгодженості всіх чинних правових норм, їх логічному розподілі за галузями та інститутами.

Риси сучасної системи права: 1) єдність і узгодженість норм права, що складають систему права; 2) диференціація норм права на галузі та інститути; 3) об’єктивний характер розподілу юридичних норм на галузі та інститути.

Елементи системи права: юридична норма; правовий інститут; галузь права. Юридична норма – загальнообов’язкове формально визначене правило поведінки, яке встановлюється і гарантується державою. Вона формулюється у вигляді прав та обов’язків і є обов’язковою для виконання всіма суб’єктами. Всі норми права, що регулюють однорідні суспільні відносини, об’єднуються в галузь права. Галузь права – система юридичних норм, що регулюють певну групу (вид) однорідних суспільних відносин. Кожна галузь права включає в себе правові інститути. Інститут права – система юридичних норм, що регулюють різновид певного виду суспільних відносин.

Центральне місце в питаннях внутрішньої будови системи права має проблема виділення галузей права. Щоб відмежувати одну галузь від іншої, треба виділити критерії розмежування. Основним таким критерієм є предмет правового регулювання (матеріальний критерій), і додатковим – метод правового регулювання (юридичний критерій).

Предметом правового регулювання є відокремлена група суспільних відносин. За своїм змістом ці відносини неоднорідні. Якість, зміст відносин, їх класифікація і регулювання нормативно-правовими актами веде до можливості класифікувати їх на якісно однорідні суспільні відносини. Тому за предметом правового регулювання вся система права поділяється на галузі права.

Метод правового регулювання дає можливість з’ясувати, як держава за допомогою права впливає на суспільні відносини, якими прийомами і засобами. Завдяки методу встановлюються межі відносин, права та обов’язки суб’єктів, приписи про необхідну поведінку. Учасники суспільних відносин наділяються правоздатністю і дієздатністю. Завдяки методу можна визначити міру відповідальності за порушення передбачених норм. Метод правового регулювання як сукупність прийомів впливу права і держави на регулювання суспільних відносин, знаходить юридичне закріплення у нормативно-правових актах. Найважливіше значення мають авторитарний та автономний методи.

Авторитарний (імперативний) метод правового регулювання – це державно-владний метод, що будується на правовій нерівності суб’єктів правовідносин. Він характерний для галузей фінансового, кримінального, адміністративного права. Автономний (диспозитивний) метод правового регулювання надає учасникам суспільних відносин рівні права та обов’язки, закріплює їх відносну незалежність до вступу у правові відносини, а з вступом у них дає можливість автономно виконувати свої зобов’язання. Цей метод застосовується переважно у цивільному, сімейному, трудовому праві. Разом з тим у всіх галузях права застосовуються обидва зазначені методи.

Висловлюються пропозиції окрім предмета і метода правового регулювання для розмежування галузей права застосовувати такий критерій, як юридичний режим регулювання. Це пояснюється наступним: 1) юридичний режим галузі матеріально обумовлений предметом регулювання (особливості управлінських, майнових, трудових, сімейних та інших відносин); 2) на основі одного з базових методів формується галузевий метод правового регулювання, тобто спосіб юридичного впливу, який визначається особливими юридичними засобами регулювання (засоби юридичного впливу, способи виникнення прав та обов’язків, захисту прав тощо); 3) принципи (загальні положення) – специфічні для галузі ідеї, які характеризують її з точки зору змісту (рівність подружжя, здійснення правосуддя судом тощо); 4) особлива галузь законодавства, яка має основний кодифікований нормативно-правовий акт. Якщо такий акт є і він має юридично змістовну загальну частину (сукупність норм права, які закріплюють основні положення і галузеві принципи), то є підстави для виділення окремої галузі права.

Таким чином, галузь права – це сукупність якісно однорідних норм права, які регулюють сферу суспільних відносин за допомогою певних методів. В залежності від предмету правового регулювання розрізняють галузі права: конституційне право, цивільне право, трудове право, сімейне право, кримінальне право, кримінально-процесуальне право та інші.

Існує точка зору, що за місцем, яке галузі права посідають у правовій системі, вони поділяються на основні і комплексні. Основні галузі права утворюють головний масив у правовій системі держави. Серед них розрізняють: а) профільні галузі, що утворюють юридичну основу і є обов’язковою частиною системи права (конституційне, адміністративне, цивільне); б) процесуальні галузі, що закріплюють порядок (процес) застосування матеріального права; в) спеціальні галузі, які на базі профільних розвивають основні галузі права і забезпечують спеціальний правовий режим для певного виду суспільних відносин (трудове, земельне, сімейне, екологічне право). Комплексні галузі – це надбудова над основними галузями, що зовні відособлюють менші,, ніж основні галузі, правові масиви (страхове, морське право та інші).

В окремих галузях в системі права виділяють підгалузі права; Підгалузь – це відокремлена частина галузі права, що регулює особливо; великі групи (підрозділи) суспільних відносин, які входять до сфери відносин, що регулюються галуззю права. Ця система норм права входить, до галузі або регулює тісно пов’язані відносини (право соціального забезпечення як підгалузь трудового права; бюджетне, податкове та банківське право як підгалузі фінансового права).

Слід підкреслити, що система права пов’язана з міжнародним правом. Так, міжнародні правові акти, які ратифіковані Верховною Радою України, повинні входити до структури національної системи права і системи законодавства.

У цілому для галузі права характерними ознаками є предмет правового регулювання, специфічні правові принципи, особливості внутрішньої і зовнішньої форми, особливий механізм регулювання, об’єднання інститутів, що входять до неї та особливості законодавства. Галузь права як підсистемне утворення системи права сама виступає в якості системи по відношенню до інститутів права.

Але й інститут права має всі ознаки системного утворення, тому що являє собою групу правових норм, яка об’єктивно склалася всередині галузі права у вигляді її відокремленої частини, і за допомогою якої’регулюються типові суспільні відносини. Тим самим інститут права набуває відносну самостійність, стійкість та автономність функціонування. Отже, інститут права (правовий інститут) – це група норм права, що регулюють певну групу однорідних суспільних відносин у межах галузі права. Окрема норма права не може повністю врегулювати певні суспільні відносини без взаємодії з іншими нормами. Сукупність норм права, які зведені в системне ціле, і створює правовий інститут.

Правовому інституту притаманні: а) однорідність фактичного змісту – кожний інститут призначений для регулювання самостійної, відносно відокремленої групи відносин; б) юридична єдність правових норм – норми, що входять у правовий інститут, утворюють єдиний комплекс, виражаються в загальних положеннях, правових принципах, правових поняттях, що утворює особливий, притаманний для даного виду правовий режим регулювання; в) нормативна відокремленість, тобто відокремлення норм, що утворюють правовий інститут, у главах, розділах, частинах нормативного акту; г) повнота відносин, що регулюються (норми забезпечують повне регулювання відносин).

За своїм змістом інститути права поділяються на прості та складні. Простий інститут включає в себе норми однієї галузі права (інститут припинення шлюбу). Складний (комплексний) інститут права – це сукупність норм, що входять до складу різних галузей, але регулюють взаємозв’язані відносини (інститут власності). У залежності від підстав класифікації розрізняють групи правових інститутів: 1) за галузями права (матеріальні і процесуальні); 2) за роллю, яку вони виконують (предметні, функціональні); 3) в залежності від відносин, що ними регулюються.

Правові інститути можуть об’єднуватися. Тому в теорії права розглядають загальні і предметні об’єднання інститутів. Об’єднання в загальні інститути можливе, коли кожний інститут визначає предмет, завдання, межі дії, принципи галузі (підгалузі) права. Предметне об’єднання – це об’єднання двох і більше інститутів, які характеризують збільшення різних інститутів за родовим критерієм в межах певного предмету правового регулювання (об’єднання інститутів права).

В останні десятиліття проявляються тенденції до поділу системи права на публічне (галузі, що регулюють відносини між особою і владними органами держави) і приватне (галузі, що регулюють відносини між громадянами та між громадянами й організаціями, об’єднаннями). Проте у сучасному світі чисто публічних і чисто приватних галузей права не існує.

Отже, система права – це об’єктивно зумовлена внутрішня організація і структура права певної держави, яка виражає єдність і узгодженість юридичних норм та об’єктивний поділ їх на галузі та інститути відповідно до особливостей суспільних відносин. У системі права діють зв’язки 4 рівнів: 1) між елементами норми права; 2) між нормами, що об’єднані у правові інститути; 3) між інститутами відповідної галузі права; 4) між окремими галузями права.

Міжнародне гуманітарне право

Міжнародне гуманітарне право (МГП) – це галузь міжнародного публічного права, яка застосовується під час збройних конфліктів з метою обмеження засобів та методів ведення воєнних дій.

Ця галузь права спрямована на захист цивільного населення від впливу збройного конфлікту та тих, хто припинив брати участь у воєнних діях. МГП покликане на обмеження наслідків конфліктів, виходячи з міркувань гуманності.

Принцип гуманності є найбільш загальним принципом у міжнародному гуманітарному праві, він об’єднує всі положення у логічно побудовану систему норм, які застосовують під час збройних конфліктів і тісно пов’язані з суміжними галузями міжнародного права.

Джерела міжнародного гуманітарного права

Міжнародні договори

• Женевська конвенція (І) про поліпшення долі поранених і хворих у діючих арміях
• Женевська конвенція (ІІ) про поліпшення долі поранених, хворих і осіб, що зазнали корабельної аварії, зі складу збройних сил на морі
• Женевська конвенція (ІІІ) про поводження з військовополоненими
• Женевська конвенція (ІV) про захист цивільного населення під час війни
• Додатковий протокол І, що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів; Додатковий протокол ІІ, що стосується захисту жертв збройних конфліктів неміжнародного характеру; Додатковий протокол ІІІ про введення додаткової відмітної емблеми
• Гаазька конвенція про захист культурних цінностей у випадку збройного конфлікту і два Додаткових протоколи до неї
• Конвенція про заборону або обмеження використання конкретних видів звичайної зброї, які можуть вважатися такими, що наносять надмірні пошкодження або мають невибіркову дію
• Конвенція про заборону використання касетних боєприпасів

Звичаєве МГП

Міжнародно-правовий звичай – у разі універсальності він обов’язковий для всіх держав, всіх суб’єктів, у тому числі недержавних формувань – сторін збройного конфлікту. Звичаєві норми міжнародного права не існують у чітко вираженій формі, вони не закріплені у письмовій формі.

Звичаєве міжнародне право складається з правил, які виходять із «загальної практики, прийнятої в якості закону» й існують незалежно від договірного права. Звичаї міжнародного гуманітарного права мають вирішальне значення у сучасних збройних конфліктах тому, що вони заповнюють прогалини, залишені договірним правом і, таким чином, зміцнюють захист, який забезпечується жертвам.

Діяльність Мінреінтеграції у сфері МГП

Одним із основних завдань Мінреінтеграції є забезпечення формування та реалізація державної політики з питань дотримання норм міжнародного гуманітарного права на всій території України.

З цією метою Мінреінтеграції збирає, аналізує та узагальнює інформацію про дотримання норм міжнародного гуманітарного права на тимчасово окупованих територіях України, а також прилеглих до них територіях і вносить пропозиції щодо реагування на факти порушення.

Окрім цього, з метою забезпечення належного виконання норм міжнародного гуманітарного права на території України, зокрема реалізації міжнародно-правових зобов’язань України, що випливають з Женевських конвенцій про захист жертв війни від 12 серпня 1949 р., Додаткових протоколів до них та інших міжнародних договорів з питань міжнародного гуманітарного права, з урахуванням викликів, пов’язаних зі збройним конфліктом на сході України, постановою Кабінету Міністрів України від 26 квітня 2017 р. № 329 утворена Міжвідомча комісія з питань застосування та реалізації норм міжнародного гуманітарного права в Україні.

Міжвідомчу комісію очолює голова, яким за посадою є Віце-прем’єр-міністр України – Міністр з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій. До її складу постійні члени комісії, члени комісії, які приймають участь за згодою та представники міжнародних гуманітарних організацій, громадських організацій та наукових/науково-навчальних установ.

Міжвідомча комісія є дорадчим органом, що діє при Кабінеті Міністрів України, у сфері сприяння забезпеченню реалізації міжнародно-правових зобов’язань України у галузі міжнародного гуманітарного права та являє собою платформу для:

• виявлення основних практичних проблем в сфері гуманітарного права;
• визначення короткострокових та довгострокових пріоритетів;
• їх подальшої реалізації всіма відповідальними сторонами;
• дійснення моніторингу вирішення поставлених проблем та оцінка його ефективності.

Правове регулювання: поняття, способи, методи, типи, принципи, предмет

2. Правове
регулювання: поняття, способи, методи, типи, принципи, предмет

Правове регулювання –
це здійснюване громадянським суспільством або державою за допомогою правових засобів
упорядкування, охорона та розвиток суспільних відносин .

Ознаки правового регулювання:

– є
різновидом соціального регулювання;

– здійснюється
громадянським суспільством або державою;

– має
нормативно-результативний характер – здійснюється за допомогою цілісної системи
правових засобів, що забезпечують втілення в життя норм права для досягнення необхідної
мети (результату);

– має
організаційний характер – за допомогою правового регулювання відносини між суб’єктами
набувають певної правової форми (в нормах права закріплюється міра можливої або
належної поведінки)

– має
цілеспрямований характер – спрямоване на задоволення прав, свобод, законних інтересів
суб’єктів права;

– має
конкретний характер – завжди пов’язане з реальними (конкретними) відносинами.

Предмет правового регулювання – це конкретні вольові суспільні відносини, що
регулюються правом чи об’єктивно потребують правового регулювання.

Властивості предмету
правового регулювання :

– суспільні відносини мають вольовий характер, тобто право регламентує лише
свідомі та вольові дії людей (психічно хворі, обмежені в дієздатності особи, люди
під гіпнозом не можуть усвідомлювати свої дії, а тому їх поведінка не може регулюватися
нормами права);

– право регулює лише ті суспільні відносини, що об’єктивно потребують регуляції
та можуть бути об’єктом такого регулювання;

– право регулює найбільш важливі суспільні відносини, що мають значення для
всіх суб’єктів правовідносин.

Правове регулювання
охоплює :

– специфічну діяльність
держави (її нормотворчих органів) або громадянського суспільства, пов’язану з виробленням
норм права і з визначенням юридичних засобів забезпечення їх дієвості. У цьому аспекті
змістом правового регулювання охоплюється різноманітна діяльність нормотворчих органів
держави, пов’язана з вибором типу, методів, способів регламентації, визначенням
співвідношення нормативних та індивідуальних засобів регулювання, що об’єктивно
необхідні у певних соціально-економічних і політичних умовах для забезпечення нормального
функціонування громадянського суспільства, його інститутів, організації життєдіяльності
людей на цивілізованих засадах;

– діяльність безпосередніх
учасників суспільних відносин , спрямовану на пошук і використання засобів
юридичного регулювання, для узгодження своєї поведінки з нормами права (їх принципами,
цілями, призначенням). Це обумовлює необхідність врахування специфіки духовно-культурної
сфери, зокрема національні та релігійні особливості учасників правовідносин.

Метод правового регулювання – це сукупність
способів і прийомів, за допомогою яких упорядковуються суспільні відносини визначеного
виду.

В юридичній
літературі, зазвичай, виділяють такі основні
методи правового регулювання:

– централізоване регулювання
(метод субординації або імперативний метод) – впорядкування
здійснюється зверху до низу на владно-імперативних засадах (найчастіше цей метод
використовується в адміністративному праві). Засобами централізованого регулювання
є нормативно-правові акти (закони та підзаконні нормативно-правові акти). Він передбачає
встановлення заборон, обов’язків, покарань;

– децентралізоване регулювання
(метод координації або диспозитивний метод) – на хід
і процес такого регулювання впливають учасники правових відносин шляхом укладання
договорів, здійснення односторонніх правомірних юридичних дій (найчастіше цей метод
використовується в цивільному праві). Головним засобом децентралізованого регулювання
є індивідуальні акти.

Способи або ж шляхи
регулювання відносин державою розкривають специфіку методів регулювання і отримують
свій особливий вираз в нормах права.

Способи правового
регулювання :

– дозвіл – це надання особі права на її власні активні дії (роби,
як вважаєш за потрібне). Прикладом здійснення правового регулювання за допомогою
цього способу може бути будь-яка норма права, що надає суб’єкту право на одержання
тих чи інших благ;

– зобов’язання (веління) –
покладання на особу обов’язку активної поведінки (роби тільки так) ;

– заборона – це покладання на особу обов’язку утримуватися від вчинення
дій певного роду (тільки так не роби).

У правовому регулюванні використовуються різноманітні
комбінації цих способів. На основі норм права, що містять зобов’язання складаються
правовідносини активного типу, а на основі норм, що містять заборону – правовідносини
пасивного типу, а на підставі норм, що містять дозвіл – як активного, так і пасивного
типу. При централізованому регулюванні привалюють заборона та зобов’язання, а при
децентралізованому – дозвіл.

Трьом способам правового регулювання (дозволу,
зобов’язанню, забороні) відповідають безпосередні форми реалізації норм права:
використання, виконання, дотримання.

Тип правового
регулювання – це особливий
порядок правового регулювання, що виражається в певному поєднанні способів для задоволення
інтересів суб’єкта права.

Види типів правового
регулювання :

– загальнодозвільний – ґрунтується на загальному дозволі, в межах
якого закон встановлює заборони на здійснення конкретних дій. Базується на принципі
– дозволено все, що прямо не заборонено законом. У контексті цього типу виникають
цивільні, трудові, сімейні, житлові та інші правовідносини (особа має право укладати
будь-які угоди, на власний розсуд, за винятком тих заборон, що передбачені в законі);

– загальнозабороняючий – ґрунтується на загальній забороні, в межах якої закон встановлює
конкретні дозволи. Базується на принципі – заборонено все, що прямо не дозволено
законом (дозволено тільки те, що прямо передбачено законом). За цим типом встановлюються
правові статуси та функції державних службовців, посадових осіб тощо.