Шануй свого батька та матір свою

Декалог було написано на двох таблицях. На першій є три заповіді, які впорядковують стосунки людини з Богом, а на другій – заповіді, що становлять фундамент міжлюдських взаємин. На обох таблицях найважливішою є початкова заповідь. Заповіддю “Шануй свого батька та матір свою” розпочинається друга група заповідей, які врегульовують контакти з іншими людьми. Ця заповідь дуже конкретна, стосується кожної людини і її неможливо проігнорувати. Першою таблицею Декалогу людина може знехтувати, взагалі не цікавитися стосунками з Богом, не відкривати для Нього своє серце й розум. Однак щодо батьків таку позицію зайняти неможливо. Хочемо того, чи ні, вони завжди надзвичайно сильно, відчутно присутні в нашому житті. Про Бога, можливо, вдасться забути, про батьків – ніколи. Вони – це той ґрунт, на якому нас було посіяно.

Четверта заповідь у тексті Біблії звучить таким чином: “Шануй свого батька та матір свою, щоб довгі були твої дні на землі” (Вих. 20:12). У біблійній мові словосполучення “довгі дні” також означає “щасливий”. Отож, якщо хочеш жити щасливо – шануй своїх батьків. Але що це, врешті, означає? Значення цього наказу, з яким знайомимося в дитинстві, дуже просте й очевидне: слухайся мами й тата. Але ж у певний момент життя кожна людина стає дорослою й, здебільшого, покидає своїх батьків і починає жити самостійно. І що тоді? Як виконувати четверту заповідь по-дорослому, проявляючи зрілість?

По-перше, – наголошу на цьому особливо – треба перестати сприймати цю заповідь по-дитячому. Ми не зобов’язані виконувати її так, як робили це в минулому. У такій формі дорослих людей вона не стосується. Тепер усе цілком навпаки. Дитина мусить слухатися, бо інакше не навчиться орієнтуватися у світі: відрізняти добро від зла, те, чому можна довіряти, від того, що становить загрозу. Та коли перестаємо бути дітьми, не тільки не мусимо, а й навіть не повинні – для нашого ж добра – слухатися батьків. Маємо право й обов’язок самі робити вибір, самостійно простувати обраною дорогою дорослого життя. Мусимо взяти на себе повну відповідальність за власне життя, не намагаючись ні на кого її перекласти. Більшість із нас, зрештою, ліпше чи гірше дає собі з цим раду. Те, що в зовнішньому житті приймаємо власні рішення, є очевидним. Проте окрім цього є ще сфера наших стосунків із батьками, якій нерідко забуваємо приділити належну увагу, далі залишаючись залежними від їхніх очікувань, уже навіть як дорослі люди.

Дуже часто батьки, у менш чи більш прихований спосіб, повідомляють своїм дітям: “Дитино, будь для мене опертям, допоможи мені нести мій тягар”. Цього нам робити не можна, треба захищатися від такого обтяження, уникати його. Якщо візьмемо на себе тягар життя своїх батьків, зробимо те, що суперечитиме четвертій заповіді. Можливо, це прозвучить дивно, навіть парадоксально, але я глибоко переконаний у правоті цієї тези. Пошана до іншої людини означає, зокрема, що ми не втручаємося в її справи, не відбираємо в неї тягаря, який випав на її долю.

Одним із найдраматичніших наслідків хаосу, який постав у результаті гріха, є те, що батьки й діти міняються ролями. Батьки великі, дитина мала. Батьки дають, дитина бере. А зміна полягає в тому, що несподівано приходить момент, коли дитина повинна давати, а батьки мають брати. Дитина стає великою, а батьки стають малими. Якщо трактуємо батьків як менших від себе, то це означає, що не шануємо їх – тобто грішимо. Цей гріх має дуже серйозні наслідки для любови. Любов між батьками й дітьми перестає в такій ситуації вільно плинути з сердець. З’являються напруження, біль, злість. Певна річ, що не можна покидати старих, хворих, немічних батьків. Але й, опікуючись ними, не можна розв’язувати за них їхні проблеми – ті, які вони здатні вирішити і з якими повинні впоратися самі. А передусім не можна втручатися в стосунки матері й батька. Чинячи так, дитина – незалежно від того, скільки їй років, – грішить. Діти – останні особи на світі, які можуть допомогти батькам полагодити їхні взаємні конфлікти. Не визнаючи цього факту, діти щораз більше вплутуються в нездорові стосунки батьків і в проблеми, які неможливо вирішити. Кожна реальна, конкретна допомога, пов’язана з якоюсь проблемою, завжди має початок і закінчення. Уплутавшись у взаємини батьків, дитина ніколи вже не зможе вирватися з цього зачарованого кола. Завжди буде “замало”, ніколи не вдаватиметься досягти остаточного вирішення проблеми…

Відводячи батькам роль своїх дітей, втрачаємо їх. І тоді позаду нас з’явиться порожнеча, ми втратимо опертя, бо як можна опертися на того, хто слабший від тебе? Беремо на себе тягар, який не зможемо нести, бо він не належить нам.

Звідки все це береться? Причина (не вина – батьків ліпше не звинувачувати, бо це теж ні в чому нам не допоможе) завжди полягає в батьках. Це вони змінюють ролі. Будучи неспроможними порозумітися, дати собі раду зі своїм життям, вони звертаються до дітей. А дитина – це лише дитина. Вона бере те, що батьки дають. Слухняно виконує роль, яку батьки накидають їй.

Поважати батька й матір – це дозволити їм бути такими, якими вони є, жити так, як живуть. Якщо їм вдалося створити зв’язок, дати нам життя, прожити разом певну кількість років, якщо якось дають собі раду зі своїм життям, то це означає, що обраний ними спосіб життя має сенс. Якщо вибрали б інший, нас не було б. І те, що нам не подобається, як вони живуть, що ми хотіли б чогось іншого, не означає, що вони не мають рації. Тому, хто найліпше знає, що добре для іншої людини, бракує поваги до неї. Найліпше знати, що добре для власних батьків, означає не шанувати їх.

І ще одна дуже важлива справа, пов’язана з четвертою заповіддю. Шанувати батька й матір – це завжди дивитися на них з любов’ю. І це стосується всіх батьків. Час від часу нас вражає інформація про те, що батьки здатні заподіяти своїм дітям. І тоді ми вдаємося до міцних слів, кажучи, що хтось – потвора, що це жахливо, що так чинити не можна, що це патологія… Усе це правда. Якщо суспільство хоче існувати, воно мусить установити певні норми й вимагати, щоб усі його члени їх дотримувалися. Але водночас, коли пробуємо запровадити такі правила всередині родини, наприклад, намагаючись накинути їх дітям батьків, яких вважаємо злими, то зовсім цим дітям не допомагаємо. Замислімося, як почувається дитина, коли чує, що її батько – потвора або що в неї звиродніла матір. Той, хто змальовує дитині батьків, використовуючи лише чорний колір, відсікає її від джерела, від єдиного джерела, яке вона має. Відбираючи в когось батьків, неможливо дати йому щось взамін. Кожен має тільки одного батька й одну матір… Якщо дивлюся на своїх батьків без любови, якщо кажу собі: “Мій батько поганий, моя мати зла”, – то в такому разі повідомляю собі: “Я поганий”. Бо ж чи може зле дерево принести добрі плоди? Силу любити, налагоджувати стосунки, виховувати дітей черпаємо з коріння, а тим корінням завжди є батьки, якими б вони не були. Неможливо черпати, не п’ючи з цього джерела. Навіть якщо воно каламутне, все одно завжди залишається джерелом. Батьки завжди щось дають нам. І навіть якщо вони не дали нам нічого, крім життя, то це вже достатня причина для того, щоб дивитися на них із любов’ю та вдячністю. Не поспішаймо називати когось поганим. Чисте зло й чисте добро бувають тільки в казках.

І якщо вже мова зайшла про казки…

Ось сіяч вийшов сіяти. Чимало зерен упало на добру й родючу землю, і вродило одне в сто разів, інше – в шістдесят, а ще інше – в тридцять. Дві зернини впали на неродючий ґрунт. Одна з них обурилася, що сіяч учинив так недбало, і сказала: “Це несправедливо”. За кілька днів зігнила. А друга сказала собі: “Спробую вирости” – і покільчилася.

«Шануй батька твого і матір твою…»

Божі заповіді абсолютно чітко говорять, чого бажає від нас Господь. Але коли ми переходимо в практичну площину їх виконання, то починаються труднощі. І щоб себе якось оправдати, ми намагаємось ці труднощі якось узагальнити, або відсуваємо їх «на задній план». Це найчастіше відбувається, коли збираємось до сповіді. І особливо тоді, коли наша сповідь є формальною, тобто коли йдемо до сповіді, щоб «виконати обов’язок». У такому випадку, щоб якнайскоріше «виконати обов’язок» сповіді, ми намагаємось не вдаватися у власні гріховні глибини, не заглиблюємось у суть Божих Заповідей, не бажаємо до кінця «розшифрувати» наші упадки… Ми – поспішаємо. Куди? Поспішаємо, щоб далі грішити, забуваючи, що суттю сповіді є покаяння, тобто постанова припинити грішне життя.

Мабуть, кожен із нас у своїх початкових сповідях признавався, що «не слухав тата і маму». Воно й не дивно, адже Господь дуже конкретно говорить: «Шануй батька твого і матір твою, щоб добре тобі було і щоб довго ти прожив на землі!» Саме так звучить четверта заповідь Божа. І наші батьки, шануючи Бога, нас цього вчили, бо вбачали у цій Заповіді своє добро. Діти повинні шанувати своїх батьків.

Ми всі, що сьогодні є дорослими людьми, вийшли родом з дитинства. І сьогодні всі ми, що є дорослими людьми, повинні б так само вчити наших дітей. Але чи не будемо ми лукавити перед нашими дітьми, якщо найперше заглянемо у наші теперішні стосунки з нашими найріднішими людьми – з батьком і матір’ю – і побачимо щось дуже неприглядне. І щоб себе якось оправдати, навіть у власних очах, ми можемо запротестувати: «Все це так. Але як їх можна любити чи шанувати, якщо колись вони зі мною обходилися непоштиво? Якщо вони зіпсували мені життя! Якщо вони «дістали» мене своїми докорами!»

Розуміється, що в деяких випадках не все у наших стосунках відбувалося належним чином, але погодьмося, що всі оці батьківські «діставання» були спроектовані на наше добро. Очевидно, що ми просто не зуміли цього зрозуміти і належно оцінити, тому й маємо тепер упередження до наших батьків. Як наслідок – у нашому серці затаїлася гординя, котрої маємо найкращу нагоду позбутися у сповіді. А, як відомо, наріжним каменем сповіді є прощення.

Прощаймо їм

Мабуть, найважливішим способом вшанувати наших батьків – це прощати їм. Мусимо визнати, що досконалих батьків не буває. Очевидно, що всі батьки, так чи інакше, не «дотягують» до того рівня, якого від них очікують їхні діти. А якщо по-щирості, то інколи навіть до своєї власної планки вони «не дотягують». Бувало, що наші батьки не завжди підходили до нас вповні розважливо, вимагали від нас чогось неможливого; можливо, що говорили і робили те, що нас ранило. Саме через це багато дітей покидають своє дитинство з багажем гніву і гіркоти; покидають його нездатними залишити позаду помилки і промахи своїх батьків. І цей затаєний гнів наносить велику шкоду нам самим – він «поїдає» наш спокій. Ми є неспокійними, бо в глибині нашого серця чудово прочитуємо Заповідь Божу «шануй батька і матір». Біс гордині шепоче нам: «Не прощай», – а Господь каже: «Простіть, то й вам проститься». Розумні люди завжди слухають Бога.

Говорімо про них добрі слова

Ще один спосіб пошанування наших батьків – це говорити про них з повагою. Сьогодні живемо в часах, коли брутально висловлюватись вважається чимось пристойним, чимось надто «крутим». Часто, не замислюючись, ми із задоволенням непоштиво відгукуємось про наших батьків, наших рідних. І тут вартує нагадати про покарання, які належаться тим, хто проклинає батьків або нападає на них, як про це читаємо у Старому Завіті: «Хто вдарить батька свого або матір – скарати його смертю. Хто проклинатиме свого батька або матір – скарати того смертю» (Вих. 21, 15-17). Або ж: «Хто проклинає свого батька чи свою матір, того мусять покарати смертю; він кляв свого батька й свою матір, тож кров його нехай упаде на нього» (Лев. 20, 9).

З цього випливає, що нам, християнам, належить говорити про батьків добрі слова. Добрі слова належить говорити, коли вони живі, і тоді, коли вони вже померли. Добрі слова про батьків належить говорити, коли розмовляємо зі своїми братами і сестрами, зі своїми дружинами, зі своїми дітьми. Ми повинні говорити про батьків добрі слова, коли розповідаємо про них у церкві та суспільстві, показуючи приклад універсального пошанування і поваги тих, які на землі являють нам Божу доброту.

Поважаймо їх на людях і наодинці

Дуже важливо виявляти нашу повагу до батьків на кожному місці – як на людях, так і на самоті. Не секрет, що багато речей ми переймаємо у них навіть без слів. Сама їхня життєва постава стає для нас прикладом. А для батьків є важливо бачити, яким чином вони позитивно вплинули на своїх дітей – вони хочуть побачити у дітях своє віддзеркалення. Ми інколи навіть не уявляємо, як для них важливо почути від нас щось на кшталт «а я навчився від вас розпоряджатися грошима», або «це ви мене завжди вчили ось так поступати… саме так я тепер і роблю». Нам такі речі видаються чимось простим і малозначимим, але вони приносить радість нашим батькам і зворушують їх.

Такі слова ми можемо говорити в розмовах наодинці, а можемо говорити про це публічно, коли за родинним святковим столом, чи в якомусь товаристві потрібно виголосити тост чи якусь іншу промову. Пишаймося тим, що ми «вдалися» в них, що можемо достойно представляти наших батьків у будь-якому середовищі.

Радьмося з ними

Ми шануємо батьків і тоді, коли запитуємо в них поради в різних життєвих ситуаціях. Святе Писання досить часто асоціює вік з мудрістю, а молодість – з безглуздям. Зокрема, читаємо: «Слава молодих – їхня сила; старих окраса – їхній сивий волос» (Пр. 20, 29). Воно й правда: батьки завжди є мудрішими від своїх дітей. Хоча б тому, що вони мають досвід життя. Тому не соромно покладатися на поради і мудрість старших, коли потрібно приймати важливі життєві рішення. Хтось із цим погодиться, хтось – ні, але в будь-якому випадку, коли ми звертаємося до батьків за допомогою, ми виявляємо цим нашу повагу до них, навіть якщо згодом їхньою порадою і не вдасться скористатися.

Підтримуймо їх

Пригадаймо життєву історію Давида, коли в дуже важкий момент від нього відвернулися друзі і напали вороги. У цій ситуації він звернувся до Бога, закликавши: «Не відкидай мене, коли постаріюсь, не покидай мене, коли зникне моя сила» (Пс. 71, 9). Бачимо, що Давид боявся ситуації, коли поєднуються похилий вік і відчуження, боявся статися старим і самотнім. Наші батьки цього теж бояться. Якщо ми молоді і сильні, то жадаємо незалежності. Наші батьки, виховуючи нас сильними і вільними, з кожним роком самі втрачають ці достоїнства, як про це читаємо у Книзі Еклезіаста (12,1-8).

Ми тоді шануємо батьків, коли обіцяємо їм не залишити їх самотніми у похилому віці. І не лише обіцяємо, але належно цей обов’язок виконуємо. У той час, коли мільйони людей похилого віку живуть у самоті, коротають свою старість у будинку для людей похилого віку або в лікарні, оточені професіоналами, а не сім’єю, ми, як християни, отримали можливість показати всьому світу особливу повагу до батьків. Нам належить зрозуміти, що у цьому віці батькам не потрібні гроші, не потрібні подачки – їм потрібна наша увага і турбота. І жодна няня чи доглядальниця їм цього не дасть.

Забезпечуймо їх

Коли діти маленькі, їх забезпечення Господь Бог покладає на батьків. Про це повчає св. апостол Павло: «Не діти повинні збирати батькам маєтки, а батьки дітям» (2 Кор. 12, 14). Але коли батьки старіють і слабшають, тоді ролі міняються місцями. І знову про це говорить апостол: «Коли якась удовиця має дітей або внуків, то насамперед нехай вони навчаться шанувати власну родину й віддячуватися батькам, бо це вгодно Богові» (І Тим. 5, 4). Як бачимо, Святе Письмо закликає християн до відповідальності за турботу про членів своєї сім’ї. І ця заповідь розподіляється як на батьків маленьких дітей, так і на дітей літніх батьків. Тобто, християнські дочки і сини несуть відповідальність за фінансову турботу про безпорадних батьків і бабусь з дідусями. Отож, піклуючись про них матеріально, ми знову ж таки шануємо наших батьків, як цього від нас жадає Господь Бог.

Повірмо Богові

Як можемо зауважити, до цієї заповіді Господь додає обіцянку – довголіття і благополучне життя тим, хто дотримується цієї заповіді. Це означає, що той, хто виконує її, чинить мудро, бо зможе осягнути обіцяну благодать. Відповідно, було б цілком нерозумно і безрозсудно відмовитися від виконання цієї заповіді і втратити можливість отримати обіцяне. Саме про це нагадує св. апостол Павло: «Діти, слухайтеся своїх батьків у Господі, бо це справедливе. Шануй свого батька та матір – це перша заповідь з обітницею, щоб добре велося тобі, і будеш довголітнім на землі» (Еф. 6,1-3).

Аналізуючи написане, хтось, можливо, почне шукати винятки із загального правила: мовляв, «та ви не знаєте моїх батьків», «та мої батьки мене ображали», «та мої батьки мені не дали», «та мої батьки з мене знущалися»… Не маємо наміру оправдовувати те, що не має виправдання. Але нам належить зрозуміти і погодитися, що у цій Заповіді немає ніяких умов «якщо». Ми повинні шанувати наших батьків. Всіх, без винятку.

о. Іван Галімурка,

адміністратор храму свв. Ольги і Єлизавети, м. Львів, УГКЦ

Шануй твого батька і матір – забута заповідь?

«Шануй твого батька і матір твою, щоб довголітній був ти на землі, що Господь, Бог твій, дасть тобі» (Вих. 20:12).

Вперше ці слова ми зустрічаємо в книзі Виходу. Цю заповідь Господь дарував Мойсею на горі Синай приблизно через п’ятдесят днів після того, як євреї залишили Єгипет. Ісус Христос підтвердив її в Своєму Євангелії: «А ви чого порушуєте заповідь Божу вашим переданням?. Бог бо заповідав: Шануй батька твого й матір. І далі: Хто проклинає батька-матір, хай буде скараний на смерть. А ви кажете: Хто скаже батькові чи матері: Добро, яким би я міг допомогти вам, є дар (Божий)! – той може вже й не шанувати свого батька чи матір свою. Тож вашим переданням усуваєте заповідь Божу. О лицеміри! Добре про вас пророкував був Ісая» (Мт. 15:3-7). Апостол Павло також навчає про це: «Шануй батька свого і матір – це перша заповідь з обітницею: щоб тобі добре було і щоб ти на землі був довголітнім» (Еф. 6:2-3).

Шанувати батьків – це не застріле правило, котре потребує відміни чи виправлення, бо ми живемо в епоху смартфонів. Ця заповідь поза часом. На жаль, наша культура про це зовсім забула.

В нашій матеріальній культурі ми поклоняємося та прославляємо молодість, атлетизм, сексуальність та популярність. Люди цінуються доки вони молоді, здорові, працьовиті. Коли вони стають старими та хворими, від них часто відмовляються чи просто їх ігнорують.

В книзі Виході ми бачимо, що Бог Сам накреслив на кам’яних скрижалях ці Десять Заповідей: «Таблиці ж були ділом Божим, і письмо – Божим письмом, виритим на таблицях» (Вих. 32:16). Цей священний список – це єдина частина Біблії, котра не написана богонатхненними людьми. Бог написав ці слова Своєю рукою. Чи можемо ми, християни, їх просто ігнорувати?

Пошана батьків – це щось більше, аніж просто догляд за ними в їхній старості. Адже тут потрібно ретельно підлаштувати свої пріоритети, щоби виконати цю заповідь. Бог закликає нас думати про інші покоління. П’ята заповідь закликає нас турбуватися не тільки про те, що тут відбувається. Вона закликає нас з турботою відносити до тих, хто прямував перед нами і цінувати їхні надбання.

Для нас повинні бути важливіші речі, аніж наші амбіції, фінансові цілі та миттєві задоволення. Якщо ми будемо шанувати тих, хто вклав в нас частину себе, то ми зможемо більшого досягнути.