На якому цвинтарі похований Петлюра

Діяч, що став символом українського визвольного руху. Головний отаман Армії УНР. Голова Директорії УНР. Очільник української держави в найскладніший її період.

Від 1917 року став одним із національних лідерів, будівничим українського війська. На першому Всеукраїнському військовому з’їзді обраний головою Українського генерального військового комітету. В першому уряді України обійняв пост Генерального секретаря військових справ. Один із ініціаторів українізації війська. Під час першої російсько-української війни сформував Гайдамацький кіш Слобідської України. За часів гетьманату брав активну участь в діяльності Українського національного союзу.

У 1919-1920 роках став головою першого революційного уряду (УНР). Увійшов до Директорії УНР, а з 11 лютого 1919 року – її голова. Очолював збройну боротьбу Армії УНР проти червоної та білої Росії.

Під час піку його політичної могутності відбулося об'єднання УНР і Західно-Української Народної Республіки. 22 січня 1919 Директорія УНР підписала з урядом Західної України «Акт злуки», вперше об'єднавши Західну, Центральну і Східну Україну в єдину державу; Однак незабаром цей політичний союз розпався.

1 квітня 1920 Симон Петлюра від імені УНР уклав договір з Польщею про спільні військові дії проти Радянської Росії і 7 травня 1920 року зумів на 2 тижні захопити Київ, звідки при новому наступі більшовицької Росії був змушений з боями відступити до Львова. Після військової поразки від Радянської Росії Петлюра в еміграції намагається знову організувати боротьбу за незалежність України. З 1923 року оселився у Парижі, де керував урядом УНР в екзилі. Заснував тижневик “Тризуб”.

У травні 1925 року в Парижі Симон Петлюра був убитий таємним агентом НКВС Шварцбардом. Похований на цвинтарі Монпарнас у Парижі.

Петлюра. Випробовування владою

1916 року Петлюра вступив на посаду Уповноваженого Головного Всеросійського Земського З’їзду на Західному фронті. Союз було створено для допомоги уряду імперії в організації постачання армії. Службовці носили військову форму і презирливо іменувалися інтендантами, «земгусарами». Петлюра з сім’єю поселився в Мінську, де перебував штаб Західного фронту. Після повалення самодержавства Петлюра організував проведення в Мінську українського з’їзду фронту, на якому був обраний головою української фронтової ради.
За кілька місяців разом із самостійником Миколою Міхновським провів військовий з’їзд у Києві. Очільники Центральної Ради не хотіли, щоб керівництво військовим осередком дісталось Міхновському. Цей переполох автономістів-ліваків підніс Симона Петлюру на вершину: 28 червня Петлюру обрали до Генерального секретаріату (уряду УНР) на посаду Генерального секретаря з військових справ. До генерального військового комітету увійшов Микола Міхновський. І тут спрацювала амбітність, побоювання конкуренції Симона Петлюри: після заколоту полуботківців Міхновського відправили на Румунський фронт.
У Петлюри виникли тертя з Володимиром Винниченком ще 1904 року, коли Петлюра критикував письменника та не дав посісти посаду редактора газети. І ось вони зіткнулися: високий, богемно-розбещений красень і сіренький непомітний бухгалтер, інтендант із внутрішньою магією оратора.
Прем’єр-міністр УНР Володимир Винниченко звинуватив Петлюру у конфлікті з Радою народних комісарів Росії. Добився його відставки за «перевищення повноважень». На знак протесту проти більшовицької орієнтації голови секретаріату 18 грудня 1917 року Петлюра подав у відставку і очолив Гайдамацький кіш Слобідської України. Петлюра особисто керував штурмом «Арсеналу», боями за Київ. Гайдамаки першими увійшли до міста після звільнення столиці від більшовиків. Жили Петлюри у двох кімнатках готелю «Прага», Ольга вчителювала та готувала Лесю до школи. Тільки не шукайте там таблиці – немає.
Після перевороту Скоропадського Петлюра налагодив антигетьманське підпілля. 27 липня 1918 року Петлюру арештували, 12 листопада 1918 року звільнили з Лук’янівської в’язниці. Він одразу виїхав до Білої Церкви – місця дислокації загону Січових стрільців Євгена Коновальця.
Петро Болбочан розумів, що тільки єдність українців приведе до державності, намагався примирити гетьмана з урядом Петлюри. Симон Петлюра, не бажаючи воювати з більшовиками, наказав Петру Болбочану розпочати мирні переговори з командуванням Червоної армії. На це Болбочан відповів: «З більшовиками я можу розмовляти тільки зброєю». Такого Петлюра не міг ні забути, ні простити. Талановитого полководця, улюбленця солдат арештували. Даремно до Петлюри зверталися з проханням про помилування дружина члена Центральної Ради Миколи Макаренка, отаман Євген Коновалець, інспектор Дерещук, 6-та, 7-ма, 8-ма частини Запорізької дивізії полковника Сальського. 28 червня 1919 р. відбулася жахлива страта Петра Болбочана.
19 грудня 1919-го після зречення гетьмана Директорія прибула до Києва. Симон Петлюра вимагав оголошення війни РСФСР. Винниченко прагнув порозумітися з росіянами, тому війну оголосили 16 січня, коли більшовики взяли Харків, Чернігів, підійшли до Полтави. 9 травня Петлюра став головою Директорії, отримав диктаторські повноваження; десять місяців очолював боротьбу проти більшовиків і Денікіна. На чолі об’єднаних Українських збройних сил 30 серпня 1919 року здобув Київ, однак наступного дня полишив місто. Командувачі Української галицької армії підписали договір із білогвардійцями і денікінці, розпочали наступ на УНР.
Восени 1919 року Василь Вишиваний служив дорадником Петлюри з особливо важливих доручень, начальником відділу закордонних зв’язків, був присутнім на нарадах і переговорах Петлюри з іноземними місіями. Правда, із Симоном Петлюрою Василь Вишиваний геть зіпсував відносини. Знаючи, що вождь не терпить заперечень, полковник виступив проти союзу УНР із Польщею, ціною передачі їй Галичини. Ерцгерцог писав: «Україна була потрібна Польщі лише доти, доки можна було використовувати українську армію у боротьбі проти більшовиків». Стався розрив Вишиваного з Головним Отаманом, від`їзд полковника.
4 грудня 1919 року Симон Петлюра приїхав у Варшаву на зустріч із Юзефом Пілсудським. Підписали Варшавський договір. Польський уряд визнав УНР, відмовився від намірів розширити територію Польщі до кордонів Речі Посполитої 1772 року, Петлюра визнав українсько-польський кордон по річці Збруч. 18 березня 1921 року Польща заключила Ризький мир з більшовицькою Москвою, зігнорувала вимоги уряду УНР.
Ольга з Лесею переїхали до Чехословаччини, оселилися біля Праги. Тут мати продовжила домашню освіту дочки. Леся добре читала українською, віршувала, малювала. Вона пішла до першого класу чеської школи. Крім того вивчала дівчинка німецьку та польську мови. Через рік уряд Массарика дав їм дозвіл на виїзд до Тарнова, дав машину. Так родина Петлюр аж шість днів була разом. Таке життя стало причиною раннього в’янення Ольги, вона ж соромилася звертатися до гінеколога. Три роки мати з дочкою прожили в Чехословаччині. Нарешті вони у Варшаві, всі разом. Леся вступила до польської школи, студіювала французьку, брала уроки малювання у Віктора Цимбала. Ожила, підлікувалася Ольга Петлюра.
30 грудня 1923 р. Петлюра з паспортом на прізвище Степана Могили залишив Варшаву. Через Відень, Будапешт і Женеву дістався Франції. Пізніше до нього переїхала родина, але жили на різних квартирах.
У Парижі Петлюра організував видання тижневика «Тризуб», продовжував виконувати обов’язки третього голови Директорії УНР і головного отамана УНР. 25 травня 1926 року біля книгарні Самуїл Шварцбард розстріляв Симона Петлюру. Похований Петлюра на цвинтарі Монпарнас у Парижі. У 1941 р. поряд із батьком лягла 30-річна Леся. Пані Ольга продовжувала упорядковувати матеріали архіву чоловіка. У 1959-му приєдналася до родини.
40 польських генералів у день похорону Симона Петлюри стали на коліна в костьолі у Варшаві. Того ж року на вулиці Петлюри було відкрито його музей. З часом там розмістилася редакція газети «Українське слово».

141 рік тому народився Симон Петлюра – український військовий та політичний діяч

Симон Петлюра в українській історії минулого століття — одна із найсуперечливіших постатей. Одні відгукувались про нього з великим захопленням і повагою, інші – з ненавистю. З того дня, коли Симон Васильович загинув від рук агента ВЧК минуло майже століття, а суперечки навколо нього досі не затихають. Хто ж він насправді, Симон Петлюра? Читайте в АрміяInform.

Народився він 22 травня 1879 року. Полтавець. Ще бувши учнем духовної семінарії записався до Революційної української партії (РУП), за що його вигнали з гімназії. Він їде до Кубані, де займається археологічними розкопками, пише наукові статті про українське козацтво.

Згодом очолює Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП). Під час Першої світової війни публікує маніфест «Війна й українці», у якому закликає українців воювати за Російську імперію, плекаючи надію, що це змінить ставлення її царату до України. Щоправда, водночас проводить агітаційну роботу серед солдатів-українців, закликаючи їх «бути напоготові до боротьби за Україну, оскільки самодержавство ось-ось захитається».

З проголошенням Української Народної Республіки Петлюра закликав готуватись до війни з Росією, вважаючи, що «російські більшовики не терпітимуть незалежної Української держави». І мав рацію. Адже 1918 року вони організували переворот у Києві, який був придушений виключно завдяки Симону Васильовичу. Проте за кілька місяців до влади прийшов Павло Скоропадський, оголосивши себе гетьманом. І Петлюра йде в опозицію. Згодом вірні йому війська беруть штурмом Київ.

Не переповідатимемо всі віхи життя Симона Васильовича, а скажемо лише, що були у нього злети й падіння, блискучі перемоги й тяжкі поразки, помилки.

Даючи оцінку Петлюрі, не слід забувати, за яких умов йому довелося діяти: проти УНР виступали як більшовики, так і білогвардійці. Не міг він цілком покладатись і на Польщу. А хіба найближче оточення завжди поділяло погляди Отамана, зокрема, щодо необхідності мати сильне військо? Дехто вважав, що воно непотрібне – достатньо міліції… З цих та інших причин УНР і припинила своє недовге існування, а Україна опинилася у багатолітньому ярмі російсько-більшовицької окупаційної влади. Сам Симон Петлюра змушений був виїхати до Франції, де налагодив випуск тижневика «Тризуб» і продовжував виконувати обов’язки голови Директорії в екзилі.

Сьогодні деякі російські історики стверджують, що Симон Петлюра, перебуваючи у Парижі, ніякої загрози для російсько-більшовицької окупаційної влади не становив і їй нічого було організовувати його вбивство. Не полемізуватимемо з ними, а процитуємо Леніна. Ось що він заявив, за свідченнями Султан-Галієва – людини, наближеної до нього, ще у 1922 році: «Ніякі Денікіни, ніякі Юденичі нам не страшні, бо їхні програми застаріли. Нам, більшовикам, страшний лише український лідер Петлюра, програма якого небезпечна для нас. І до того часу, доки житиме Петлюра, доти не закінчиться рух повстань проти нас. Тому Петлюру необхідно вбити. Доручаю товаришу Сталіну як представникові партії, а також товаришу Дзержинському — по лінії ЧК – виконати це надважливе завдання».

З різних причин «товариші» не зуміли тоді виконати наказ свого вождя. Але 26 травня 1926 року чекісти все ж дотяглися до Симона Васильовича: на розі вулиці Расін та бульвару Сен-Мішель опівдні його застрелив агент ВЧК Самуїл Шварцбард. Французький суд виправдав убивцю, мовляв, таким чином «він відомстив за єврейські погроми, організовані Петлюрою». Саме ця версія була досить популярною за часів компартійного режиму. З розпадом колишнього СРСР про неї майже не згадували. Та відтоді, як господарем Кремля став відставний підполковник КДБ, вона ожила знову. І це попри неспростовні докази того, що Симон Васильович не лише не був організатором цих безчинств, а й жорстоко карав винних за них, попри результати розслідувань іноземних журналістів і віднайдених в архівах документів.

До речі, полковник КДБ Петро Дєрябін, який 1954 року перейшов на бік американців, теж досить переконливо спростовував радянську версію причин смерті Петлюри.

Симон Васильович похований на паризькому цвинтарі «Монпарнас»: під час поховання 40 польських генералів, у яких із ним були непрості сосунки, стали на коліна в одному з костьолів Варшави.

Покидаючи Україну, Симон Петлюра сказав: «З важкими думами полишаю рідну землю. Але мрію про той день, коли моя нога знову ступить на неї». Не судилося…