Волинь історична. Погляд з минулого в майбутнє

Волинь давня історична територія України. Край вирізняється вигідним геополітичним розташуванням, багатою природою, унікальною суспільно-політичною та історико-культурною спадщиною. Волинь приваблює неповторною красою своєї природи, древніми архітектурними комплексами, різноманітними пам’ятками старовини. Однак, головним скарбом цієї землі є люди, які творять історію цього краю.

Сьогодні, в третьому тисячолітті, Україна і світ по новому відкривають для себе Волинь через її історію і культуру. Рубіж тисячоліть був позначений історичними ювілеями в житті Волині й України. Це – 1000-ліття Зимненського Святогорського монастиря, 920-річчя з часу першої писемної згадки про м. Луцьк, 800-річчя Галицько-Волинської держави, 575-річчя з’їзду європейських монархів у Луцьку, 350-річчя Берестецької битви. На Волині була віднайдена і повернена до життя найдавніша в Україні ікона Холмської Божої Матері ХІ ст.

Нове тисячоліття спонукає повернутись до вивчення давньої історії Волині, по новому побачити її в контексті актуальних подій сучасності, насамперед триваючого євроінтеграційного процесу, використати для майбутнього історичний досвід попередніх століть.

Волинь – давня українська земля, розташована в центрі Європи. Звідси беруть свій початок ріки Балтійського та Чорного морів, безпосередньо сполучаючи водними шляхами цивілізації Півдня, Півночі, Заходу та Сходу. Через Західну Волинь і Подніпров’я проходили найважливіші торговельні шляхи Європи. Це зумовило особливості політичного, економічного, культурного та релігійного життя волинського регіону.

Назва «Волинь» походить від однойменного слов’янського племені та міста Велинь чи Волинь (нині Городок над Бугом на території Польщі). Поняття «Волинська земля» вперше зустрічається в літописі під 1077 р.

Землі Волині були заселені з давніх давен. Перші поселення у басейнах південних річок Прип’яті і верхів’ях Західного Бугу виникли ще в епоху пізнього палеоліту 300 – 200 тис. р. тому. Відомі пам’ятки ранньопалеолітичної доби (35 – 10 тис. р. тому), мезоліту, неоліту, енеоліту, епохи бронзи та залізного віку.

Давньослов’янський період історії Волині (І ст. до н.е. – ІХ ст. н.е.) позначився існуванням групи археологічних культур (Зарубинецька, Празька, Луки Райковицької, Черняхівська і таких інших).

Згадка про давньоруську землю Волинь зустрічається у джерелах давньої України-Руси, зокрема, «Галицько-Волинському літописі», «Повісті минулих літ», «Слові о полку Ігоревім». Першу писемну згадку про волинян в історичних джерелах давньої України – Руси знаходимо в найдавнішому літописі «Повість минулих літ», де вказується місце проживання тодішніх волинських племен: «… бужани сиділи по Бугу, а потім же волиняни». І далі: «Дуліби тоді жили по Бугу, де нині волиняни …».

В Іпатіївському літописі під 981 р. зазначається, що земля дулібів-волинян входить в Київську Русь. Князь Володимир Великий (Святий) заклав місто неподалік від давнього городища Волинь і назвав його Володимиром. Першим волинським князем, який перебував на княжому престолі у Володимирі з 988 р., був його син Всеволод згадується у «Повісті минулих літ». Згодом на Волині княжили Святослав Ярославович, Олег Святославович, Святополк Ярославович. Понад 200 років княжила на Волині династія Мономаховичів, яку започаткував онук Володимира Мономаха князь Ізяслав (1136 – 1154 рр.). За його сина князя Мстислава Ізяславича у Володимирі було споруджено Успенський собор (Мстиславів храм), який став усипальницею волинських князів. Будучи столицею однойменного, а пізніше Волинського та Галицько-Волинського князівств місто Володимир залишалося державним, адміністративним, торговельним і культурним центром не лише Волині, а й сусідніх князівств і земель.

У 1199 р. князь Роман Мстиславович (1173 – 1205 рр.) об’єднав Волинські і Галицькі землі в єдину Галицько-Волинську державу, проводячи при цьому активну зовнішню політику. Нова держава досягла найбільшого розквіту за князя Данила Галицького (1205 – 1264 рр.), який мав великий авторитет у Європі, проводив боротьбу проти монголо-татар і одержав королівську корону. На кінець ХІІІ ст. за літописними даними в державі було близько 80 міст, які були значними центрами ремесел і торгівлі, форпостами у боротьбі з ворогами, серед них: Луцьк, Холм, Галич, Белз, Володимир, Устилуг, Камінь, Турійськ, Чорторийськ та інші.

У 40 – 60 рр. XIV ст. Волинь потрапила під владу Литви і частково Польщі. Луцьк став столицею Волині і другою після Вільно столицею Великого князівства Литовського. У Луцьку осів князь Любарт Гедимінович, з іменем якого пов’язана розбудова Луцького замку (1337 – 1383 рр.) і, зокрема, будівництво мурованого Верхнього замку. Оборонні укріплення на цій території існували вже на час першої згадки про місто в Іпатіївському літописі у 1085 р.

Найбільше піднесення міста припадає на XV ст. Міжнародний авторитет Луцька, як другої столиці Литви, був підтверджений проведенням тут у 1429 р. з’їзду європейських монархів, де вирішувались питання оборони Європи від турків та коронації Великого Литовського князя Вітовта. Ця подія стала знаковою, як для Волині, так і для всієї Європи. У середньовічному Луцьку було досягнуто домовленостей принципово нової якості з оборони та розвитку європейських країн. Як тоді, так і сьогодні актуальними були і залишаються спільна безпека та забезпечення вільного економічного розвитку європейських держав. Вивчення найкращих надбань минулого має допомогти нам максимально ефективно рухатися цим шляхом. Використовуючи досвід минулого, Україна нині впевнено повертається у Європейську спільноту.

Наступний князь Свидригайло княжив у Луцьку, як удільний князь Волинський. При ньому стабілізувались торгівля, землеробство, ремесло.

У XV – XVІ ст.ст. міста Волині отримують Магдебурзьке право, розвиваються ремесла і торгівля. За Люблінською унією 1569 р. Волинь у складі Литовського князівства увійшла в новостворену державу Річ Посполиту. Створюється Волинське воєводство з центром у Луцьку. Найбільш вагомим політичним наслідком Люблінської унії для Волині, як і України загалом, було її об’єднання в складі єдиної держави.

Історія Волині пов’язана з діяльністю ряду відомих князівських родів, зокрема, багатого і впливового роду Острозьких. Князі Костянтин і Василь Острозькі були родоначальниками знаменитої Острозької Академії (1578 р.), захисниками православної церкви.

Кінець XVІ – початок XVІІ ст.ст. характеризується посиленням національного і релігійного гніту Польщі, що викликало збройні повстання в Україні та Білорусі, найбільше з них 1594 – 1596 рр. під проводом Северина Наливайка. Збройні виступи вилились у визвольну війну українського народу під проводом Богдана Хмельницького. Під Берестечком на Волині 28 червня – 10 липня 1651 р. відбулася найбільша битва часів війни між селянсько-козацькими військами і 150-тисячною польсько-шляхетською армією.

Важливу роль у боротьбі проти національного і релігійного гніту відіграло Луцьке Хрестовоздвиженське братство, створене у 1617 р. Видатними діячами братства були поет Данило Братковський, митрополит Київський Петро Могила, гетьман Іван Виговський, іконописець Йов Кондзелевич. Серед фундаторів братства були Марина Мазепина – мати гетьмана Івана Мазепи, Галшка Гулевичівна, гетьман Петро Конашевич- Сагайдачний.

Після третього поділу Польщі 1795 р Волинь входить у склад Росії. У 1797 р. створюється Волинська губернія.

Історія Волині в різні історичні періоди була пов’язана з життям і діяльністю видатних діячів науки, культури, освіти, серед них: польський письменник і художник Юзеф Ігнатій Крашевський, лінгвіст Микола Крушевський, польська актриса і драматург Габріела Запольська, український художник Андроник Лазарчук, російський композитор Ігор Стравінський, історик і політолог В’ячеслав Липинський, сходознавець Агатангел Кримський, математик Михайло Кравчук. На Волині, в Луцьку і Колодяжному, проживала родина Косачів, яка дала світові геніальну Лесю Українку.

У різні історичні періоди Волинь ставала ареною військових дій. Під час Вітчизняної війни 1812 р. на Волині в районі Луцька, Рожищ і Ковеля вела бойові дії проти французьких військ російська армія на чолі з генералом О. П. Тормасовим. У роки Першої світової війни через Волинь декілька разів проходила лінія фронту між російськими і австро-угорськими військами. У 1916 р. під Луцьком було здійснено одну з переможних операцій російської армії, відомої у військовій історії, як Брусиловський або Луцький прорив. У результаті революційних подій 1917 р. і громадянської війни за Ризьким договором 1921 р. Волинь майже на 20 років потрапила під владу Польщі. У вересні 1939 р. вона входить до складу Української РСР.

У роки Другої світової війни, під час окупації Волині фашистською Німеччиною, край зазнав великих втрат. Було знищено 165 300 жителів області, понад 30 тис. волинян вивезено на каторжні роботи до Німеччини. Спалено і знищено 107 волинських сіл. Волинь стала центром опору проти загарбників, партизанським краєм. Тут діяло більше 50 партизанських загонів і з’єднань. На Волині формувалася Українська Повстанська Армія, яка боролась за незалежність України.

У повоєнні роки трудівники краю піднімали з руїн і попелу міста і села Волині, відновлювали народне господарство. За роки радянської влади Волинь стала аграрно-промисловим краєм.

З серпня 1991 р. Волинь – невід’ємна складова частина незалежної України.

Розбудова спільного європейського дому, стратегічний курс України на приєднання до європейських та євроатлантичних структур, нові можливості і горизонти України в Європі мають міцний історичний фундамент закладений ще з часів Київської Русі і Великого князівства Литовського.

Волинь – 43 як чорна сторінка історії і Польщі, і України

11 липня 1943 року була неділя. Для Волині той день стане “кривавою неділею” – апогеєм різанини, влаштованої українським націоналістичним підпіллям проти волинських поляків. Посеред ночі жорстокі напади було скоєно на десятки польських сіл у кількох районах Волині, що на той час була окупована нацистською Німеччиною. За один той день загинули 11 тисяч людей.

На гребені хвилі насильства, яка охопила Волинь і згодом поширилася на Галичину, за підрахунками істориків, загинули до 100 тисяч поляків і біля 20 тисяч українців.

Після десятиліть замовчування, напівправд і інформаційних маніпуляцій незалежна Україна і Польща почали шукати пояснення цим трагічним подіям – своє для кожного народу.

На офіційному рівні політики обох країн регулярно робили заяви про примирення, порозуміння і взаємне прощення історичних провин. Однак кожна кругла дата трагічних подій на Волині стає черговим нагадуванням про прірву нерозуміння, яка досі розділяє їхнє тлумачення істориками та суспільствами України та Польщі.

“Трагедія” чи “різанина”?

Від того, якою мовою досліджувати тему Волинських подій, залежить визначення і формулювання: те, що українські дослідники і політики окреслюють як “Волинська трагедія”, польські історики називають “Волинською різнею”.

Дебати загострилися до чергового ювілею, коли обидві палати парламенту Польщі – Cенат (20 червня) і Cейм (12 липня) – ухвалили резолюції про вшанування жертв Волинської різанини, де події 1943 року визначено як “етнічні чистки з елементами геноциду”.

Могло бути гірше, вказують журналісти, бо, фактично, партія “Громадянська платформа” виявилася єдиною політичною силою парламенту Польщі, яка обстоювала прагматичний і виважений підхід до дражливого питання спільної з Україною сторінки історії. І ліві, і праві фракції Сейму обстоювали потребу включити до тексту постанови слово “геноцид”.

Ще більшого сум’яття до розбурханих емоцій у польському парламенті додав лист за підписами 148 депутатів Верховної Ради України від урядової більшості – фракцій Партії регіонів і комуністів – із закликом засудити дії УПА на Волині в 1943 році як акт геноциду. Тому голосування обох палат польського парламенту в політичному істеблішменті Польщі сприймають як компроміс заради очікуваного підписання Угоди про асоціацію між Україною і ЄС.

Водночас в Україні багато хто сприйняв формулу “етнічні чистки з елементами геноциду” як занадто різку і таку, що не сприяє залагодженню історичних претензій і загоєнню ран минулого.

Примирення як процес

Як сказав ВВС Україна Марчин Войцеховський, заступник голови Фонду міжнародної солідарності, створеного за сприяння МЗС Польщі для підтримки проектів розбудови демократії, ці різнотлумачення і різні підходи до оцінок і формулювань – одна з найбільших проблем процесу примирення між українцями і поляками.

Він нагадує, що сам цей процес почався щойно 20 років тому, коли Польща стала суверенною, а Україна – незалежною. Те, що в комуністичні часи ця тема була взагалі заборонена, спричинила ситуацію, за якої третина молодих поляків узагалі не знають, що таке Волинь, а політики повертаються до цієї теми з наближенням чергової “круглої дати”.

“Поляки дивляться на Волинь лише крізь призму антипольської етнічної чистки 1943 року і забувають про загальний історичний контекст – те, що Польща кілька століть блокувала створення незалежної української держави на землях, де більшість становили етнічні українці. Маю на увазі події XVII, XIX, початку XX століття і весь соціальний, економічний і політичний контекст відносин”, – каже Марчин Войцеховський.

Водночас він додає: “А українці повинні чесно подивитися на те, що відбувалося під час війни. Я можу погодитися, що польська політика щодо України була несправедливою і неправильною, але фактом є те, що українські націоналісти свідомо проводили етнічну чистку і знищували польське населення”.

Львівський історик Василь Расевич вважає, що політики обох країн заявами і ухвалами про Волинь розраховують передовсім на внутрішню аудиторію. З огляду на використання історії як інструмента мобілізації суспільства історик скептично налаштований щодо можливості примирення.

“Тут не ідеться про примирення – тут ідеться про мобілізацію під свої знамена. Історія є надзвичайно мобілізуючим засобом, тому її так активно використовують у політичних цілях. За таких обставин важко сподіватися якогось примирення чи логічного діалогу, де б звучали аргументи і, особливо, щоб ті аргументи були почуті з обох боків”, – сказав Василь Расевич.

Президенти Кучма і Квасневський започаткували процес єднання довкола Волині у 2003 році

Історик, який сам родом з Волині і дядько якого воював у лавах УПА, де й загинув від рук НКВД у 1945 році, вважає, що волинські події 1943 року є беззаперечною плямою в історії українського націоналістичного підпілля.

“Якщо говорити про якісні характеристики дискусії між українцями і поляками, то насправді ці події, які відбувалися на Волині, – масове вбивство польського населення і змушування його покинути територію, – ці дії є злочином і мають бути засуджені, незважаючи на жодні обставини, без жодних дискусій”, – вважає старший науковий співробітник Інституту українознавства Національної академії наук України.

УПА: суперечливі герої

Василь Расевич вважає, що тема Волинської різанини в липневі і серпневі дні лунає надто емоційно, аби можна було вести об’єктивну і – головне – відсторонену від емоцій – дискусію про передумови і ширший соціально-історичний контекст тих подій.

Український історик розуміє, чому саме цього року вшанування пам’яті поляків, убитих на Волині під час війни, набрало в Польщі такого великого масштабу.

“Це є останній шанс віддати належне тим людям, які постраждали на Волині. Ті, хто вижили, зараз у такому віці, що вони вже наступного ювілею не дочекаються. І польські політики та історики це розуміють, що вони цих людей належним чином не вшанували і не сказали, що відчули їхній біль, – каже Василь Расевич. – Бо в часи PRL-ю [ПНР – ред.] говорити на цю тему було заборонено. Потім Польщі був важливий український напрямок і вона чекала розумної політики з українського боку, тому замовчували цю тему. І ці люди, – кресов’яни, які постраждали на Волині чи в Східній Галичині, вони ще дотепер чуються ображеними, шо їхнього болю, їхньої кривди не почули”.

На запитання, коли польське суспільство буде готове подивитися на діяльність УПА очима українців – як на, можливо, приречених на поразку, та все ж борців за незалежність, польський оглядач Марчин Войцеховський каже, що навіть зараз у Польщі є люди, які не сприймають Українську повстанську армію негативно.

“Є група людей у Польщі, які розуміють, що треба чітко розмежовувати злочини, скоєні членами УПА, і ту боротьбу за незалежність України, яку УПА проводила багато років. Мені здається, що ця частина поляків трохи сфрустрована тим, чому такого розмежування не відбувається в Україні: чому вони публічно не можуть заявити, що в її діяльності були помилки, були трагічні сторінки – такі як Волинь чи боротьба проти українців, але все ж були позитивні моменти в діяльності УПА, які ми хочемо вшанувати”, – каже пан Войцеховський.

Він додає, що не полякам, а українцям треба осмислити сторінки власної історії і визначити своє ставлення, серед іншого, і до УПА. Проблема в тому, що в Україні немає єдиного бачення історії, а ставлення до УПА і її контроверсійної спадщини залежить від регіону походження або мови, якою спілкуються в побуті.

Примирити пам’ять

Український історик Василь Расевич погоджується, що для того, щоби поляки побачили в УПА не лише винуватців етнічних чисток на Волині у 1943 році, спершу повинно відбутися “примирення пам’яти” в cамій Україні.

“Має відбутися серйозна ревізія історичної науки і історичних контекстів, які стосуються УПА; має бути проведена “дебандеризація” трактування Другої світової. І якщо не буде в позитивному центрі інтерпретації Другої світової війни групи Степана Бандери в Організації українських націоналістів, тоді не тільки ми, а й інші зможуть говорити про позитивні сторони в Українській Повстанській Армії, – переконаний історик. – В УПА були позитивні сторони, які полягали в тому, що на певній фазі це була антинацистська боротьба і це була антирадянська боротьба: вони дійсно воювали за незалежність”.

Хвиля обурення, якою текст ухвали польського парламенту в Україні зустріли політики правого чи право-центристського крила, на думку Василя Расевича, пояснюється тим, що багато людей перебувають під впливом пропагандистських штампів і стереотипів, які “дісталися нам з різних агіток ОУН і перекочували до масової свідомості з досліджень історії визвольних змагань”.

У Польщі правиця критикує ухвалу про Волинь за недостатню чіткість і гостроту формулювань, в Україні ж її сприймають як конфронтаційну чи однобоку.

Проблема в тому, що люди “говорять різними мовами”, переконаний старший науковий співробітник Інституту українознавства.

“І це є наша біда, бо рішення польського парламенту є нормальним і поміркованим. Тому що етнічна чистка була, і вона була спровокована ОУН під проводом Степана Бандери. Що це означає? Це означає, що поляків попередили, щоб вони або забралися за Сян, покинули цю територію, щоб вона була українською, етнічно одноманітною. Або їх уб’ють, – каже історик Василь Расевич і опонує деяким своїм колегам. – Українські історики націоналістичного типу заявляють, що польське населення Волині було заручником еміграційного уряду Польщі в Лондоні, який наказав полякам залишатися на Волині, прирікши їх на жертву. Але куди ці люди мали забратися?”