✅Цікаві факти про Пушкіна

Олександр Сергійович Пушкін, мабуть, – це найвідоміший поет в історії Росії. Вашій увазі представлені деякі цікаві факти про Пушкіна.

Ефіопія є, ймовірно, батьківщиною предків поета. У столиці цієї африканської країни – Аддіс-Абеба в 2002 р. був встановлений пам’ятник О. С. Пушкіну. На мармуровому постаменті слова: «Нашому поетові». Там ще в 17 столітті жив прадід поета – Ібрагім Петрович Ганнібал.

Його: африканського арапа, подарував Петру I турецький султан. Однак, його африканські коріння йдуть по материнській лінії, цікавий також той факт, що по батьківській лінії Пушкін походив з розгалуженого, але нетитулованого дворянського роду, який сходив з генеалогічної легенди до «чоловікові чесно» – Ратша, що є сучасником Олександра Невського. Пушкін часто писав про свій родовід, він цінував і поважав своїх предків, бачачи в них зразок древнього роду, істинної «аристократії», жаль не здобув прихильності правителів.

Пушкін непогано пам’ятав себе з чотирьох років. Наприклад, він кілька разів розповідав, як одного разу в дитинстві на прогулянці помітив як трясеться земля та сильно тремтять колони, а, як відомо, останнім, хоча і не сильним, землетрус в Москві був в 1803 р., тобто коли Пушкіну було 4 роки.

Цікаво, що вже в 8 років Пушкін писав французькою мовою невеликі комедії і епіграми. Однак, сам поет говорив, що почав писати з тринадцяти років.

Ще один цікавий факт про Пушкіна, а саме про його талант, який залишив слід в гімні Росії того часу, так в 1816 р. державним гімном Росії став всім відомий англійський гімн, назва якого: «Боже, бережи короля». Його переклав Жуковський, але доповнив текст Пушкін. Він був переведений як «Боже, царя храни» в 1833 році.

О. С. Пушкін непогано знав французьку та англійську, італійську та німецьку, а також латинську, іспанську, грецьку, і слов’янські мови – деякі досконало, а інші не припиняв вивчати все своє недовге життя. У його бібліотеці було 3560 томів книг – 1 522 найменування, з них 529 російською мовою і 993 – на інших мовах.

Кумедний факт про Пушкіна: в 1818 році після хвороби («гарячки») йому поголили голову, і він деякий час носив перуку. І Пушкін, будучи в перуці, в Великому театрі, під час, напевно, самої патетичної сцени, скаржачись на спеку, зняв з себе перуку і тут же почав їм обмахуватися як віялом! Цією своєю нестандартною поведінкою він насмішив глядачів.

Дуель з Дантесом була 21-ю для поета. Пушкін був ініціатором 15 дуелей, чотири з яких відбулися. Інших не сталося в результаті примирення сторін, як правило, стараннями друзів нашого запального «світила». Перша дуель поета трапилася в Царськосільському ліцеї.

І ще кілька цікавих фактів про Пушкіна: згідно з останніми офіційними даними, в Росії налічується понад вісімсот осіб, які можуть документально довести свою спорідненість з Авраамом Ганнібалом. У 1937 р., до 100-річчя від дня смерті Пушкіна, Царське Село перейменували в місто Пушкін.

А якщо вірити «Британській енциклопедії» виданої в 1961 році, то Євгеній Онєгін – є першим російським романом (хоча і в віршах). Ще в ній сказано, що до поета Пушкіна російська мова фактично була не придатна для будь-якої серйозної художньої літератури.

Олександр Пушкін спалив усі листи колишньої коханки 5

У травні 1820 року Олександра Пушкіна за епіграми, спрямовані проти царського уряду, заслали на південь Російської імперії. Термін покарання не був визначений. Через три роки поета перевели до Одеси. Він став тридцять сьомим чиновником у канцелярії губернатора Новоросійського краю графа Михайла Воронцова. Тодішня Одеса була справжнім європейським містом — з італійською оперою, казино, модними ресторанами і магазинами. Сюди вчасно надходили французькі газети та нові книжки. Олександр із друзями розважався на балах і маскарадах, грав у карти, пив вино та залицявся до місцевих панночок.

6 вересня 1823 року на балу в губернатора він познайомився з його дружиною Єлизаветою. Графині було вже за тридцять. Вона не славилася вродою, однак мала багато шанувальників. Пушкін також закохався. У цей час він працює над “Евгением Онегиным”. На полях рукопису з’являються профілі та силуети Елізи. Однак усамітнитися коханцям удавалося нечасто. Граф почав щось підозрювати. До того ж між Пушкіним та Воронцовою став іще один чоловік. З Києва повернувся давній приятель поета 28-річний Олександр Раєвський. Він доводився Єлизаветі троюрідним племінником і таємно був у неї закоханий. Раєвський стежив за графинею та ревнував її і до графа, і до Пушкіна. Він радив Воронцову, як позбутися суперника.

22 травня 1824 року граф наказав Пушкіну їхати в сусідні повіти із завданням зібрати відомості про втрати, яких завдала сарана місцевим посівам. Олександр благав свого приятеля барона Вігеля заступитися за нього. Той спробував поговорити з графом. Однак Воронцов розлютився: “Если вы хотите, чтобы мы остались в приязненных отношениях, не упоминайте мне никогда об этом мерзавце. А также и о достойном его друге Раевском”.

Повернувшись до Одеси, Пушкін написав на графа епіграму: “Полу-милорд, полу-купец, полу-мудрец, полу-невежда, полу-подлец, но есть надежда, что будет полным наконец”, а сам подав прохання про відставку. Через тиждень він дізнався, що губернатор наказав арештувати його та відправити до батьків. Олександр розгубився. Хотів тікати до Туреччини, навіть застрілитися. Але зрештою підкорився долі та поїхав до Михайлівського.

Деякий час вони з Воронцовою листувалися. Він присвятив їй вірші “Талисман”, “Сожженное письмо”, “Ангел”. Але жоден з листів не зберігся. Пушкін спалював їх, бо не хотів компрометувати кохану. Зате він зберігав усі подарунки від Елізи. А з її перснем-талісманом не розлучався до самої смерті.

Вона сподівалася, що ніхто не дізнається про цю зустріч

У жовтні Пушкін отримав від Воронцової ще одного листа. Що було в ньому, невідомо. Але поет кинув писати чергового вірша і вивів на папері: “Прощай, дитя моей любви, Я не скажу тебе причины?”.

Мабуть, графиня писала, що чекає на дитину. 3 квітня 1825 року вона народила дівчинку, яку назвали Софією. Зовні вона відрізнялася від інших членів родини. Серед блондинів — батьків, братів і сестер — єдина була смаглявою і темноволосою. Можливо, Воронцов підозрював, що Софія не його донька. У своєму щоденнику він не згадав про її народження. Вона ж до кінця життя вважала його рідним батьком.

Існування позашлюбної дитини довгий час залишалося родинною таємницею Пушкіних. Знала про це і дружина Олександра Сергійовича — Наталя Гончарова. Мабуть, перед шлюбом він сам зізнався. Проте якось Пушкін таки засумнівався у своєму батьківстві.

Після того як він залишив Одесу, Еліза мала роман з Раєвським. Він тривав до кінця 1824 року. Однак потім Воронцова віддалила коханця від себе. На початку 1826-го його арештували за підозрою у змові декабристів. Проте згодом відпустили, і він повернувся до Одеси. Але Воронцова продовжувала уникати Раєвського. Його це бісило. Одного разу, з батогом у руці, він зупинив на вулиці її екіпаж і вигукнув: “Беспокойся хорошо о нашей дочке!”.

Коли Пушкіну виповнилося тридцять, він вирішив, що непогано було б одружитися. Взимку 1829 року на новорічному балі поет побачив 16-річну Наталю Гончарову. А вже у травні попросив її руки. Через рік відбулися офіційні заручини, а 18 лютого 1831 року Олександр і Наталі побралися.

Пушкіну подобалось, як Наталі хазяйнує, свариться з його книгопродавцями через гроші, народжує дітей, сяє на балах. У неповних двадцять вона стала першою красунею Петербурга. У неї з’явилося багато шанувальників, серед яких був і сам цар.

Тим часом Пушкіним постійно не вистачало грошей. Поету довелося взяти у царя позику — 45 000 рублів. Пушкін хотів кинути все, їхати до села, писати. Проте борг змушував залишатися у Петербурзі й виконувати службові обов’язки — поет отримав придворний чин камер-юнкера.

8 листопада 1833 року до столиці Росії приїхали голландський посол барон Геккерн і його прийомний син Жорж Дантес. При дворі поповзли чутки, що вони коханці. Дантес сподівався зробити вигідну кар’єру, а для цього необхідно було мати добру репутацію. Отож він вирішив, що скандальний роман з якоюсь придворною дамою позбавить неприємних для нього пліток. Свій вибір Жорж зупинив на дружині Пушкіна. Надсилав їй букети, любовні записки, говорив компліменти. Наталі ігнорувала залицяльника, однак про них гомонів увесь Петербург. Зрештою Пушкін викликав Дантеса на дуель. Той злякався і заявив, що залицявся не до Наталі, а до її сестри Катерини і готовий з нею одружитися. Пушкін забрав виклик. Проте й після шлюбу Дантес продовжував упадати за Наталі. Якось вона призначила йому побачення на квартирі своєї подруги. За словами самої Гончарової, щоб покласти край переслідуванням Дантеса. Вона сподівалася, що ніхто не дізнається про цю зустріч. Однак наступного ранку її чоловік отримав анонімного листа, в якому його називали “почесним рогоносцем”. Пушкін надіслав другий виклик.

На дуелі 8 лютого 1837 року поет був смертельно поранений. Коли його занесли до будинку, він сказав дружині: “Будь спокойна, ты ни в чем не виновата!”.

Гончарова була сто тринадцятим коханням Пушкіна

Узимку 1829–1830 року Пушкін гостював у свого московського друга Миколи Ушакова. У родині було дві доньки — Катерина та Єлизавета. Поет жартома залицявся до обох. Але в цей час його думки були зайняті Наталею Гончаровою. Перед шлюбом Пушкін не раз згадував свою бурхливу юність. В один з таких моментів він записав до альбому Лізи 33 імені жінок, яких колись кохав. То був неповний перелік уподобань поета. Згодом він сам зізнавався: “Наталі — моє сто тринадцяте кохання”.

1799, 6 червня — народився в Москві у родині відставного майора Сергія Пушкіна
1811–1817 — навчається у ліцеї в Царському Селі
1813 — пише перший вірш “К Наталье”
1820 — створює поему “Руслан и Людмила”
1820–1824 — Пушкіна відправляють у заслання на південь Росії. Він перебуває в Катеринославі, на Кавказі, у Криму, Кишиневі, Києві, Одесі. Пише поеми “Кавказский пленник”, “Цыгане”, “Бахчисарайский фонтан”
1823 — закохується у Єлизавету Воронцову (1792–1880)
1826 — цар Микола I дозволяє Пушкіну повернутися із Михайлівського до Москви
1831 — одружується з Наталею Гончаровою (1812–1863), закінчує роботу над романом “Евгений Онегин”
1832, 1833, 1835, 1836 — у родині Пушкіних народжуються діти Марія (1832–1919), Олександр (1833–1914), Григорій (1835–1905) та Наталя (1836–1913)
1837, 8 лютого — Пушкіна смертельно поранено на дуелі з Дантесом. 10 лютого поет помирає у своєму будинку в Петербурзі. Похований у Святогорському монастирі біля родинного маєтку в с. Михайлівське під Псковом

100 років, як вирішили створити СРСР: «опонентом Сталіна була українська сторона»

100 років тому, 30 грудня 1922 року, постав Союз Радянських Соціалістичних Республік. Проте одні історики кажуть, що він був створений, а інші – що лише проголошений намір його створити, а створили його дещо пізніше. У будь-якому разі СРСР проіснував трохи менше ніж 70 років.

Історик Геннадій Єфіменко розповів проєкту Радіо Свобода «Історичній Свободі», як створювали СРСР і чому ключовою в цьому процесі є інша дата.

– Що відбулося 30 грудня 1922 року? Чому від цієї дати дехто відраховує існування СРСР, а ви так не вважаєте?

– Відраховують, бо так у підручниках із середини 1930-х років писали. Це просте незнання фактів виникло через те, що з середини 1930-х років і до кінця існування СРСР, та й після того, дата 30 грудня була закарбована сталінською пропагандою в історичній пам’яті.

– Все-таки щось та й сталося 30 грудня 1922 року.

– Звичайно, у той день відбувся І Всесоюзний з’їзд рад, на якому було вирішено, що СРСР будемо створювати.

– Цікава ситуація: Союзу ще немає, а всесоюзний з’їзд рад вже є?

– І Всеросійський з’їзд рад теж відбувся тоді, коли про владу рад ще не йшлося.

Сталіну не вдався його план автономізації, виробляли процедуру створення Радянського Союзу. Опонентом Сталіна переважно була українська сторона

Фактично рішення про створення нової федерації ухвалили на партійних форумах, перш за все на пленумі ЦК РКП(б), ще у жовтні 1922 року. Після того, як Сталіну не вдався його план автономізації, виробляли процедуру створення Радянського Союзу. І так трапилося, що опонентом Сталіна переважно була українська сторона.

Попередньо узгодили, що спочатку буде проголошено про намір створення СРСР, а потім буде робота з формування союзного договору. Але на одне із засідань наприкінці листопада 1922-го голова українського радянського уряду Раковський не приїхав. І Сталін протягнув зміну процедури. Мовляв, спочатку відбудуться з’їзди рад радянських республік, які мають увійти в СРСР, делегують повноваження на підписання договору – і підписуємо договір. І справді, республіканські з’їзди відбулися буквально через кілька днів, в тому числі Всеукраїнський з’їзд рад, і дали повноваження підписати цей договір. Але це йшло всупереч попереднім планам.

Тому 16 грудня відбувся пленум ЦК РКП(б), на якому вирішили повернутися до раніше затвердженої процедури: зараз лише декларуємо намір, а вже після обговорень ухвалюємо текст договору і вводимо його в дію. І це було проговорено на попередній зустрічі 29 грудня між представниками республік перед відкриттям Всесоюзного з’їзду рад.

Сталін ніби погодився, що договір треба ще доопрацьовувати, але на самому з’їзді сказав: давайте ухвалимо в цілому! Тобто фактично затвердимо створення СРСР

Попервах на партійних пленумах йшлося про ухвалення конституції СРСР, яка мала складатися із декларації та договору про його створення. Проте на цьому попередньому обговоренні голова Всеукраїнського центрального виконавчого комітету Петровський запропонував: а давайте, раз декларація у нас і так вже чудова, ухвалимо в цілому, а от договір, який треба доробляти, візьмемо за основу. На це йому Сталін заперечив: та нас же засміють, ці два документи є єдиним цілим, так не можна.

Сталін на словах ніби погодився з рішенням, що договір треба ще доопрацьовувати. Але на самому з’їзді він закінчив свою промову: і давайте ми ухвалимо в цілому! Тобто фактично затвердимо створення СРСР. Здавалося, все. Але слідом за Сталіним вийшов Фрунзе, який представляв радянську Україну, і сказав, що так не можна. Тобто він повернув з’їзд до раніше узгодженого рішення.

Відтак І Всесоюзний з’їзд рад ухвалив Договір і Декларацію про створення СРСР в основному, як матеріали для подальшої роботи.

Щоб було зрозуміліше: у проєкті договору, який було ухвалено за основу, було 26 статей, а у кінцевому договорі, який після тривалих обговорень і суперечок затвердили і ввели в дію 6 липня 1923 року, було 72 статті.

Йосип Сталін, генеральний секретар Комуністичної партії Радянського Союзу доповідає про проєкт нової радянської конституції у Кремлі. Москва, 1936 рік

– Але декларацію проголосили 30 грудня 1922 року?

– Декларація теж була проголошена в основному. Так, згодом в її тексті нічого не змінилося, вона була проголошена потім і в цілому 6 липня. Але 30 грудня і декларація і договір були ухвалені в основному, тобто для подальшої роботи!

– Даруйте, незалежність України також була по етапах: 24 серпня 1991 року проголошення Акту про незалежність, а потім 1 грудня референдум цей акт якби «освятив». Але Незалежність ми відраховуємо від 24 серпня.

– Референдум, якщо юридичними термінами, Акт ратифікував. Так от, Конституція СРСР, тобто Договір і Декларація, вступили в дію 6 липня, а ратифіковані вони були ІІ Всесоюзним з’їздом рад вже в січні 1924 року.

– Це ж у січні 1924-го, здається, Ленін помер?

– Так, одразу після смерті Леніна. Але він помер неочікувано в тому плані, що, навпаки, очікували його одужання.

– Все одно, символічно: остаточне оформлення СРСР і Ленін помирає.

– Це не оформлення, це підтвердження. Оформлення відбулося 6 липня 1923 року. До речі, Ленін номінально був головою Ради народних комісарів СРСР саме з 6 липня 1923 року. Це в усіх документах написано. До того просто не було цього РНК.

– Процитую два рядки з українського перекладу гімну Радянського Союзу: «Хай квітне народами створений спільно єдиний могутній Радянський Союз».

– Назва «Союз Радянських Соціалістичних Республік» вперше пролунала з вуст майбутніх укапістів (членів Української комуністичної партії – ред.) у грудні 1919 року. Тоді це ще були УСДРП (незалежники), але вони вже задекларували намір перетворитися на Українську комуністичну партію. Так от, їхня газета «Червоний прапор» виходила з гаслом «Хай живе союз соціалістичних радянських Республік!».

На межі 1920–1921 років один із керівників радянської України Володимир Затонський написав «Тези з національного питання». Там якраз поставало одне з ключових питань: треба щось робити з відносинами між радянськими республіками, бо на словах одне, на ділі інше, а кожен ще розуміє ще по-третьому, треба якось узгодити.

І, між іншим, казав: ми за федерацію, але вона не має бути російська, а має бути радянська. Ленін навпроти того, що федерація має бути радянська, а не російська, написав: «ха-ха!». Ці сторінки якраз є в ленінському архіві. Бо ті сторінки, де він не робив поміток, викинули, а ті, де робив – зберегли.

– А що Леніна так насмішило?

Коли Сталін спробував автономізувати республіки, то побачив великий спротив, насамперед України і Грузії

– Бо в Україні ще з 1919 року говорили про намір увійти Україні в міжнародний союз республік. Боротьбисти тоді наголошували: ми ж об’єднуємо всі радянські республіки в єдиний союз. Тобто ідея, що це має бути не російська федерація, а радянська, постійно з України йшла. Але росіяни дуже тривалий час заперечували цю ідею.

Коли восени 1922 року Сталін спробував автономізувати республіки, то побачив великий спротив, насамперед України і Грузії.

– Автономізувати – щоб вони стали автономіями в складі радянської Росії, а не окремими республіками?

– Так, автономіями в складі Росії. Тобто, як він казав, привести їхній формальний статус до реального. Така у нього теза була.

– Оце Путін досі плаче, що цього не зробили.

В Україні казали, що така політика може викликати велике невдоволення і повстання. Раковський особисто з цього приводу звертався до Леніна

– Але ж коли в Україні почали це обговорювати, то казали, що така політика може викликати велике невдоволення і повстання. Раковський особисто з цього приводу звертався до Леніна. І вже в жовтні 1922 року Ленін запропонував створити новий поверх федерації, над всіма республіками, які тоді були. А на той час Вірменія, Грузія і Азербайджан ще були об’єднані в Закавказьку соціалістичну федеративну радянську республіку.

Так от, чотири республіки – Російська, Українська, Закавказька і Білоруська – мали об’єднатися в нову федерацію. Але основне те, що вони формально рівноправні і що задеклароване право кожної республіки на вихід зі складу цього Радянського Союзу.

– Тобто у Москві тоді республіки справді мали право голосу і свою позицію відстоювали на цьому з’їзді в грудні?

– З’їзд – це суто декларативна річ була.

– Ви ж кажете, що Фрунзе вийшов і сказав: ні!

– Фрунзе виконав партійну настанову. Це Сталін пішов проти партійної настанови. Мабуть, Фрунзе тому й наважився вийти, бо відстоював раніше ухвалене партійне рішення.

А реально все вирішувалося в комісіях. Спочатку у 1922 році була українсько-російська комісія, яка навіть збільшила повноваження України. 10 серпня 1922 року Політбюро затвердило результати цієї комісії, а 11 серпня Сталін через підконтрольне йому Оргбюро створив нову комісію. Бачите, самі комісії по відносинах радянських республік із Росією. І ця комісія попервах взяла курс на автономізацію, але потім Україні і Грузії таки вдалося відстояти бодай формальну рівноправність.

– СРСР від початку назвали «країною рад». Але насправді ради суто декларативну роль відігравали в СРСР. Натомість дуже велику роль відігравав партійний і державний лідер. Майже кожен із них наклав свій відбиток на цю державу: великий сталінський відбиток, великий хрущовський відбиток, брежнєвський, горбачовський. Інші дуже мало керували, не встигли аж так сильно накласти.

Як би ви цей парадокс пояснили: з одного боку, «країна рад», а з іншого – вождь має вирішальне значення?

– Ще в Конституції 1936 року було закріплено, що влада-то рад, але «керівна і спрямовуюча» роль саме Компартії. Так що тут формально від 1936 року не було істотної суперечності.

До речі, попервах навіть українською переважно називали «совіти», а не «ради».

– Навіть самі більшовики називали «совіти» чи тільки їхні вороги?

– Ні, якраз самі більшовики! Коли наприкінці 1919 року ухвалили резолюцію про радянську владу України, то в Москві її переклали як резолюцію про «совітську» владу. Ідея «радянськості» – це ідея боротьбистів. Боротьбисти, які на межі 1919-1920 років вели перемовини з більшовиками України про об’єднання в одну партію, весь час у своїй риториці вживали «радянська влада». Більшовики навіть закидали їм, що вони хочуть повалити владу совітську, а встановити якусь «радянську». У стенограмі навіть йшлося про «рОдянську» владу. Натомість Полоз, один із лідерів боротьбистів, який вів перемовини, пояснював, що це просто переклад.

Офіційний переклад резолюції «Про радянську владу в Україні» з російської на українську. Бюлетень Секретаріату ЦК КП(б)У, 15 грудня 1919 року