Хто входив до складу білої армії

Лютнева революція 1917 року зруйнувала стару систему влади в Російській імперії, докорінно змінивши тогочасні політичні реалії. А невдовзі революційна хвиля вирвалася за кордони та лінії фронту, поширившись на інші держави. Однією з ознак тієї революційної доби стала цілковита ротація еліт – до влади прийшли люди, які донедавна не мали навіть підстав на це розраховувати. Усе це повною мірою стосується і провідних діячів Української революції та національно-визвольної боротьби 1917-1921 років – їхні долі вражають своєю карколомністю.

У даному випадку дозволимо собі визначення «Українська революція» розглянути в широкому контексті та взяти до уваги не лише діячів українського національно-визвольного руху, і не лише революціонерів, а й усіх, хто, визнаючи себе українцем, безпосередньо творив Україну.

«Українська історія» білої армії

Дев’яносто років тому повстання українського куреня зірвало плани адмірала Колчака вийти до Волги. Вже у наші дні ця подія знайшла відображення у кінофільмі «Адмірал»: «Господа! Измена! Второй украинский полк перешел на сторону противника!».
Навесні 1919 р., довівши свою армію до 400 тисяч бійців, верховний правитель Росії адмірал Олександр Колчак розпочав наступ проти більшовиків. Головною метою першого етапу наступу було досягти Волги. Однак, багато мобілізованих в армію Колчака селян були вкрай незадоволені як самою мобілізацією, так і політикою верховного правителя.

Тим часом, більшовики старалися впровадити своїх агентів у колчаківську армію. На початку 1919 р. група з п’яти більшовицьких підпільників потрапила і до Українського куреня ім. Шевченка, що закінчував формування у Челябінську. Курінь у складі чотирьох сотень (загалом десь 1100 бійців) складався здебільшого з українських переселенців Південно-Західного Сибіру (Сірий клин) та біженців з Холмщини, яку в 1915 р. окупували австро-угорські та німецькі війська.

Як «шевченків ці» стали «ленінцями»

Серед більшовицьких агентів, які потрапили до куреня, був колишній червоноармієць Д.Лебединський, який згодом розповів про ті події у спогадах:

На мне — форма особого куреня им. Т. Шевченко: бурая меховая папаха с кокардой царского образца, на плечах — желтые погоны с синим кантом — эмблема «жовтоблакитных самостийникив». На погонах три белые лычки. Я — старший урядник.
Постепенно осматриваюсь, знакомлюсь с окружающей обстановкой… Все построено на гайдамацкий лад. Унтер-офицеры именуются урядниками, фельдфебель — бунчужный, командир сотни — сотник, командир полка — куренной атаман. Форма обращения по инстанциям вверх: «пан бунчужный», «пан сотник»…

Більшовицькі агенти обійняли дві посади командирів відділень, створили ревком і стали агітувати козаків:

Осторожно подвожу их к решению вопроса, как быть, когда пошлют на красных? А пошлют, наверное, скоро. Неужели умирать, неизвестно за что? Не лучше ли перейти к красным? Потом, исподволь, убеждаю их в непрочности колчаковского режима, в близости победы Советской власти. Большевистская партия непобедима! Царь сидел на троне намного крепче Колчака. Большевики свалили царя, скоро разгромят и Колчака. В Сибири крестьяне уже восстают против колчаковского режима, отказываются платить подати, давать солдат… При первой возможности надо переходить к красным. Пока что надо быть осторожными. Контрразведчики имеются и у нас в сотне. Надо их выявлять. Чтобы начальство в нас не сомневалось, нужно «по службе» стараться. Иногда и мне как отделенному командиру придется на вас покрикивать, для показа бунчужному. Не принимайте это всерьез.

Відтак, почали виникати підпільні «п’ятірки» і невдовзі вже до двох третин особового складу куреня було під більшовицьким впливом. Хоч аж якими вправними конспіраторами були більшовики – все одно дивно, що їхньої активності не помітила контррозвідка білих.

Наприкінці березня полк був відправлений на фронт. Першого травня 1919 р. курінь прибув до прифронтового села Кузькіне (біля станції Сарай-Гір – зараз Оренбурзька область Росії).

В село зашли в приподнятом настроении, как говорится, с шиком. Полк вообще имел неплохой внешний вид: добротные шинели и сапоги, … лихо сдвинутые набекрень меховые папахи, офицеры в серых смушковых папахах со шлыком и с золотыми «китыцями». При входе в село «взяли ногу», дружно подхватили старинную запорожскую песню «Ой, на гори та й женци жнуть».

У цьому селі члени більшовицького ревкому збурюють солдатів на бунт. Першими жертвами повсталих солдатів-українців стали офіцери-українці: командир куреня Святенко, командир 2-ї сотні Лушня та штаб куреня. Позривавши синьо-жовті погони та російські кокарди, бунтівники змайстрували зі скатертини червоний прапор. Повстання в українському курені стало сірником, від якого спалахнули сусідні білі частини (вже суто російські). Перебивши до 60 офіцерів, близько 3000 бунтівників з 3 гарматами, 11 кулеметами та обозами перейшли на бік Червоної армії. У білій армії ця подія отримала назву «української історії».

Вже наступного дня курінь став «210-м стрілецьким ім. В. Леніна українським полком», а очолив його один з ватажків повстання – уродженець Холмщини Степан Пацек (влітку того ж року він загинув під час боїв за Актюбінськ). Високо оцінюючи українців-перебіжчиків, більшовицьке командування невдовзі поповнило полк росіянами, які ухилялися від призову, сподіваючись на їхнє перевиховання.

В листопаді 1919-го полк став 216-м – все ще ім. Леніна, але вже не українським. В 1920 р. полк брав участь в радянсько-польській війні, а під час скорочення Червоної армії в 1921 р. – влитий до 212-го Московського стрілецького полку.

Пригоди західноукраїнських асенізаторів

Крім куреня ім. Шевченка, в армії Колчака були ще щонайменше дві українські формації: курінь ім. Сагайдачного та Карпатороський стрілецький полк, сформований з закарпатців та галичан, що потрапили до полону під час Першої світової війни. Про сагайдачників достовірних відомостей майже немає. Що ж до карпаторосів, то попервах це був добровольчий батальйон, який добре себе зарекомендував. Проте, коли справи в білих пішли погано, вони провели мобілізацію «западенців».

«Подняли большую шумиху с поголовной мобилизацией бывших пленных из Карпаторуссии, — згадував з цього приводу білий генерал Олексій Будберг. —
Бедных карпаторуссов стали хватать с помощью облав. Благодаря этому, Омск остался без хлебопеков и ассенизаторов, так как миролюбивые и неприхотливые карпаторуссы специализировались по черному труду… В результате новая глупость и новый вред: до сих пор у нас был добровольческий карпаторусский батальон очень хорошего состава. Теперь эта надежная и прочная горсточка растворена в насильно согнанных и нехотящих воевать людей».

12 жовтня 1919 р. в Омську відбулися урочисті проводи полку на фронт. Було освячено прапор полку, який урядова газета описувала так: «На одной стороне его изображена икона Почаевской Божией Матери, покровительницы карпаторуссов, на другой лев, берущий приступом гору». Від інших частин білої армії карпаторуський полк відрізнявся погонами – помаранчевими з чорною літерою “К”.

У першому ж бою біля села Большекурєйне (нині Курганська область) полк зазнав важких втрат – більше 300 чоловік вбитими, пораненими та полоненими. З 15 офіцерів полку, що приймали участь в бою, в строю лишилося лише двоє. Після цього полк в боях більше не використовувався і невдовзі більшість його бійців потрапила до полону. Деякі з них згодом стали червоноармійцями і воювали на польському фронті.

Помітну роль українці відіграли у громадянській війні на Далекому Сході, де на початку ХХ ст. вони становили найбільшу етнічну групу. Ось як зобразив це відомий радянський письменник Олександр Фадєєв у романі «Последний из Удэге»:

[Командир партизанського загону] «Бредюк, пользуясь холмистой местностью, поросшей густым кустарником, к ночи стянул все силы к крайним от тайги казармам, а сам, переодевшись офицером, во главе двадцати конных, переодетых в колчаковскую форму, поехал в Шкотово.
Вместе с Бредюком поехал и его ординарец и правая рука, Шурка Лещенко, — из тех преданных Бредюку и только его и признававших отчаянных ребят…
На стук в дверь вышел заспанный босой денщик в нижней рубашке и ватных солдатских штанах с вылезающими из-под них белыми подштанниками.
— Их высокоблагородие спыть, — сказал он в ответ на просьбу Бредюка пропустить их.
— Де ж воно спыть? — ласково спросил Шурка.
— А у горници, — ответил денщик, удивленно посмотрев на солдата, осмелившегося вмешаться в офицерские дела.
— А может, тут еще кто живет, с кем поговорить: дело срочное, — сказал Бредюк.
— Хто ж тут живе, только вин и живе, — почтительно подавляя зевоту, отвечал денщик. Бредюк двумя руками схватил его за рубаху и отшвырнул от двери.
— А ну, вдарь его, Шурка! — сказал он.
Денщик, охнув, с разрубленным лицом упал с крыльца.
Взяв ночник, горевший в передней, а в другой руке держа обнаженную шашку, Шурка, за ним Бредюк на цыпочках прошли в комнаты.
Начальник гарнизона, запрокинув голову и храпя так, точно он стакан грыз, спал, разметавшись на пуховой перине. Синее стеганое одеяло сползло на пол; видны были задранные кверху усы, верхний ряд зубов и обнаженное по пояс упитанное безволосое тело: по спортсменской привычке начальник гарнизона спал без белья.
— Який гладкий… Видать, ще николы не битый, — с удивлением и завистью шепотом сказал Шурка.
— Сейчас мы его научим жить, — раздув ноздри, просипел Бредюк и плетью, висевшей у него на руке, изо всей силы стегнул по ровно вздымавшемуся и опускавшемуся во сне белому телу.
Начальник гарнизона взвился на постели и, выпучив оловянные глаза на стоящих перед ним … незнакомых людей, обиженно хрюкнул.
— Вдарь его, Шурка! — сказал Бредюк.
Лещенко взмахнул шашкой, и начальнику гарнизона так и не удалось узнать, что же, собственно, с ним произошло…

Якщо з цього уривку забрати згадки про тайгу і колчаківську форму, то можна було б подумати, що дія відбувається десь на берегах Дніпра. Проте події, про які розповідає Фадєєв, розгортаються на узбережжі Тихого океану. Загалом, в «Последнем из Удэге» письменник українську складову прописав краще, ніж в «Молодой гвардии» (хоча Краснодон – це Луганська область України, а не Приморський край Російської федерації).

Кримська епопея: як евакуювалася Біла армія

100 років тому з Криму пішли до Константинополя останні пароплави з частинами Білої армії та цивільними. Радянські фільми показували паніку та хаос. Насправді все було не так.

Хоча наказ про евакуацію частин Білої армії та цивільних осіб з Криму був відданий 11 листопада 1920 року, підготовка до неї розпочалася ще в квітні – згідно з секретною вказівкою штабу генерала Врангеля. Восени 1919-го з Севастополя пішли морем французькі та грецькі частини Антанти, і Збройні сили Півдня Росії (так вони називалися офіційно) залишилися без підтримки. Керченський півострів ще утримували, але ситуацію на фронті оцінювали реалістично. Для перевезення, як вважали на початку, 60 тисяч людей до Константинополя пропонували підготувати плавзасоби в портах Севастополя, Ялти, Феодосії та Керчі, – з необхідним запасом пального та продовольства. Відповідним чином були розподілені по цих містах і військові частини.

Але дуже швидко стало зрозуміло, що ані суден, ані вугілля не вистачить, адже евакуювати доведеться, за новими підрахунками, до 100 тисяч людей, включаючи і цивільних біженців. Та й флот, особливо транспортні судна, були не в найкращому стані. Але і ці цифри виявилися хибними. Насправді впродовж п’яти днів, 12-16 листопада 1920 року, військовими та цивільними суднами, тральщиками, дрібними катерами, буксирами, рибальськими баркасами та навіть підводними човнами, загалом 126, до Константинополя евакуювали близько 146 тисяч людей. Із них, як зазначалося у зведенні штабу французької ескадри, яка забезпечувала безпеку російської флотилії, 29 тисяч людей були цивільними.

Чи була паніка?

У численних радянських фільмах (згадаймо, приміром, “Служили два товариші”) евакуацію “білих” з Криму показували як панічну втечу, збожеволілий натовп, повний хаос, тисняву… Очевидці подій змальовують зовсім іншу картину. “Перше, що хочеться зазначити, це відсутність паніки”, – писав, приміром, Петро Бобровський, відомий у минулому соціал-демократ, який побував у засланні в царські часи і став міністром праці в Кримському уряду. “Чудово проведеною” назвав евакуацію і французьких верховний комісар Дам’єн де Мартель.

Генерал-лейтенант Петро ВрангельФото: Public Domain

Одразу ж після того як генерал Врангель, правитель “білого” Півдня Росії, віддав 11 листопада наказ про евакуацію з Криму, почалася спланована та підготована його штабом заздалегідь операція. До портів почали стягуватися похідним порядком військові частини, вантажились на військові лазарети, які стояли біля причалу, розподілялися цивільні біженці… У наказі Врангеля йшлося про евакуацію “всіх, хто розділяв з армією її хрестовий шлях, сімей військовослужбовців, чинів цивільного відомства з їхніми родинами та окремих осіб, яким могла б загрожувати небезпека в разі приходу ворога”.

Військові частини “білих”, які прикривали перешийки, відірвалися від частин Червоної армії та швидкими переходами рушили у призначені для них порти евакуації. Одна з дивізій кубанських козаків не встигла дійти до Феодосії: транспорт уже вийшов у море, – і тоді Врагнель дав радіотелеграму в Керч, де завантаження ще тривало: хоч заріж дочекатися і завантажити кубанців”. Їх дочекалися.

Головна проблема евакуації з Криму

Величезна заслуга в організації цієї швидко та грамотно проведеної евакуації належить віцеадміралу Михайлу Кедрову, який командував евакуаційною флотилією. У минулому він був особистим флаг-офіцером адмірала Макарова, потім помічником військового міністра Тимчасового уряду, став відомий як фахівець з морської артилерії. Цікавою є, до речі, і його подальша доля: в еміграції, у Франції, він здобув попри солідний вік другу – цивільну – вищу освіту, став інженером. А в листопаді 1920 року Кедров залишив Севастополь лише після того, як евакуація завершилася, і відправився на катері спочатку до Ялти, а потім до Феодосії, де вона ще тривала.

Віцеадміраль Кедров (ц) на борту підводного човнаФото: Public Domain

Зрозуміло, абсолютно бездоганно така безпрецедентна масова евакуація відбутися не могла. Окремі ексцеси були: і дружин на березі лишали, і зайвий багаж у море викидали, і по канатах на борт забиралися, – але йдеться саме про окремі випадки, і вони стосувалися людей невійськових, які розгубилися від страху та зовсім не уявляли, що на них чекає попереду.

Головна проблема була інша. Уже в наказі про евакуацію йшлося про неминучу “велику скупченість на пароплавах” та інші “тяжкі випробування”, які чекають на “тих, хто від’їжджає з меж Росії”. Реальність виявилася ще більш серйозною: тих, хто побоювався помсти “червоних”, було набагато більше, ніж очікувалося. Пароплави були перевантажені, всі палуби, трюми, містки були забиті людьми.

Під андріївським прапором

Білий офіцер Всеволод Саханєв згадував: “Люди спали всюди, де було місце: на мокрих палубах, у брудних трюмах і біля кіптяви труб”. Генерал-лейтенант Абромов, ветеран російсько-японської та Першої світової війн, один із керівників Білого руху, розповідав, як визначав на око, здалеку, завантаженість пароплавів: він дивився, чи є якийсь рух на палубі, чи ні. Якщо люди рухалися, значить, судно ще не було завантажене до межі.

Пароплав “Саратов” залишає порт. На світлині видно, наскільки він переповненийФото: Public Domain

На пароплаві “Саратов”, розрахованому на максимальне число пасажирів 1860 людей, було понад сім тисяч, майже в чотири рази більше за норму. Перевантажені до межі були й інші судна: на “Мрії” перебували понад шість тисяч людей, на “Володимирі” – 12600. Санітарно-гігієнічні умови – жахливі. Не вистачало продовольства та води. У військових частин було харчування лише на добу, у решти, як правило, – взагалі нічого. Щоправда, у деяких кают-компаніях офіцери пиячили, гримів грамофон, танці під фортепіано, але це, знову ж таки, винятки.

За безпекою флотилії стежили французи. Вони наполягали, аби російські кораблі підняли французькі прапори, але віцеадмірал Кедров відмовився спускати андріївські. Зрештою домовилися про компроміс: на щоглах підняли французькі прапори, на кормі лишилися андріївські.

Червоний терор у Криму

Розповідь про евакуацію буде неповною, якщо не згадати про тих, хто не зумів чи не захотів відправлятися в еміграцію: колишніх військовослужбовців, представників дворянства та інтелігенції, діячів небільшовистських партій. Багато хто повірив зверненню Реввійськради Південного фронту Червоної армії, в якому йшлося: “Ті, хто чесно і добровільно перейшов на бік Радянської влади, не буде покараний. Ми гарантуємо повну амністію…”. Але Ленін, дізнавшись про це, одразу ж роздратовано телеграфував Фрунзе: “Вкрай здивований поступливістю умов… Потрібно розправитися безкарно”. А в Джанкої ревком РКП(б) закликав: “Заб’ємо наглухо труну буржуазії, яка вже подихає!”.

І одразу після того як Червона армія увійшла в Крим, почалися масові розстріли тих, кого більшовики зараховували до класових ворогів. Червоний терор був санкціонований згори, а на місцях його здійснювала “пятаківська трійця”: Розалія Землячка, Бела Кун та очільник “трійці”, видний діяч партії Георгій Пятаков. За офіційними радянськими даними, лише у великих містах Криму було розстріляно 56 тисяч людей. Відомий емігрантський письменник Іван Шмелєв та історик Сергій Мельгунов наводять дані щодо всього Криму: 120 тисяч жертв. У “Червоній книзі комунізму” французьких істориків, яка вийшла 1997 року і включає відкриті після краху соцтабору архівні дані, йдеться у зв’язку з цими подіями про “найбільш масові вбивства на весь час Громадянської війни”.

Колгосп з надгробків: як єврейські пам’ятники на Тернопільщині рятують (14.11.2020)

To view this video please enable JavaScript, and consider upgrading to a web browser that supports HTML5 video