Склад ООН. Організація обєднаних націй: список держав

ООН являє собою міжнародну організацію, створену для підтримки, встановлення безпеки і дипломатичних відносин у всьому світі. Концепція організації, її статут почали розроблятися ще в часи Другої світової війни основними представниками антигітлерівської коаліції (53 держави).

Виникнення

Перша згадка терміна “об’єднані нації” зафіксовано в січні 1942 року в Декларації об’єднаних націй. Підписання та затвердження Статуту відбувалося на конференції в американському місті Сан-Франциско, яка відбулася в 1945 році протягом трьох місяців. Участь взяло понад 50 провідних держав.

Структура

Організація складається з восьми частин: Генсек на чолі Секретаріату, Генеральна Асамблея ООН, Рада Безпеки, Рада з опіки, Міжнародний суд, Економічна і соціальна поради, спеціальні міжнародні організації широкого профілю. Всі вищеперелічені структури виконують свою роль у світовому співтоваристві. Штаб-квартира ООН розташована в Нью-Йорку. Будівля розміщена на острові Манхеттен. Крім центральної штаб-квартири ООН, є додаткові в Женеві, Відні і Найробі.

Генеральна Асамблея організації – це представницький орган, що займає центральне місце. До складу асамблеї входить декілька основних органів управління, які займаються такими питаннями:

• міжнародна безпека і відмова від зброї, у тому числі ядерного;
• питання фінансової та економічної діяльності;
• питання і проблеми культурної діяльності;
• питання політичної спрямованості;
• питання бюджету;
• нормативний та правової сектори.

Крім основних органів, були створені ще два, які займаються організаційними питаннями, порядком денним і іншим. Робота асамблеї йде за принципом сесій. Збори членів буває трьох видів: надзвичайні, або регулярні спеціальні, в залежності від типу сесії. Деякі збори можуть бути скликані Радою Безпеки протягом доби після указу Генсека організації. Генеральний секретар може обиратися строком до п’яти років, в його обов’язки входить інформувати світову спільноту про можливі загрози.

Секретаріат на чолі з генсеком виконує функцію посередника міжнародних спорів, робить доповіді по поточним світовим соціальним і економічним тенденціям. Зберігає міжнародні договори і стежить за їх виконанням. Персонал секретаріату складає більше 40 тисяч людей по всьому світу.

Рада Безпеки — організація, що стежить за дотриманням світової безпеки, має повноваження для введення або зняття санкцій проти окремих держав, що дає право на проведення військових або миротворчих організацій. До складу її входять постійні члени, що володіють правом вето. До таких відносяться: Сполучені Штати америки, Російська Федерація, Китай, Франція, Королівство Великобританія. Додатково десять країн переобирається кожні 2 роки.

Міжнародний суд виступає посередником з вирішення питань територіальної цілісності, а також є головним консультантом інших організацій, включених до складу ООН. Суддями призначають 15 незалежних осіб, повністю нейтральних по відношенню до конфліктуючих сторін. Всі вони мають дипломатичний статус і імунітет. Левова частка рішень суду носить суто рекомендаційний характер.

Рада по опіці — орган, що стежить за підконтрольними територіями. Станом на сьогоднішній день діяльність органу була скасована.

Коли збираються 193 країни: що таке ООН і навіщо вона існує?

Організація Об’єднаних Націй заснована в 1945. Це був рік закінчення Другої світової війни, смерть нацистської Німеччини, а разом з нею – відхід від політики ксенофобії, антисемітизму та расизму. Війна зруйнувала не одну країну, забрала життя мільйонів. Світу потрібно було оговтатися після цього, він потребував змін на краще. А зміни можливі, якщо небайдужі об’єднуватимуться і робитимуть усе, що можуть, заради миру.

Після Першої світової війни було засновано Лігу націй – прототип майбутньої ООН. Під час Другої світової війни зароджувалась ідея всесвітньої організації. Її обговорювали та розробляли учасники антигітлерівської коаліції: країни, які об’єдналися та виступали проти держав нацистського блоку.

У 1940-х роках 53 країни виступали проти нацистської політики та будь-яких її проявів: Австралія, Аргентина, Бельгія, Болівія, Бразилія, Великобританія, Венесуела, Гаїті, Гватемала, Гондурас, Греція, Данія, Домініканська Республіка, Єгипет, Індія, Ірак, Іран, Канада, Китай, Колумбія, Коста-Рика, Куба, Ліберія, Ліван, Люксембург, Мексика, Нідерланди, Нікарагуа, Нова Зеландія, Норвегія, Панама, Парагвай, Перу, Польща, Сальвадор, Саудівська Аравія, Сирія, СРСР, США, Туреччина, Уругвай, Філіппіни, Франція, Чехословаччина, Чилі, Еквадор, Ефіопія, Югославія, Південно-Африканський Союз.

Вперше назву «Об’єднані Нації» використали в декларації, підписаній у 1942 році. Статут майбутньої організації був затверджений під час Сан-Франциської конференції, що проходила з квітня по липень 1945 року. Підписали статут представники 51 держави.

День ООН відзначають 24 жовтня – саме ця дата знаменує початок офіційної дії Статуту.

З 14 липня 2011 року до складу ООН входить 193 держави. Фінансують організацію країни-члени. Офіційних мов в ООН шість: арабська, китайська, англійська, французька, російська та іспанська.

Структура ООН

ООН складається з різних органів, які виконують відповідні функції. До головних органів ООН належать Генеральна Асамблея, Рада Безпеки, Секретаріат, Міжнародний Суд, Економічна і соціальна рада, Рада з Опіки.

Генеральна Асамблея приймає рішення про прийом нових членів до ООН, обирає непостійних членів Ради Безпеки ООН, членів Економічної і Соціальної Ради; Генерального секретаря ООН і п’ятнадцять суддів Міжнародного Суду (ICJ). Крім того, Асамблея затверджує бюджет та може надавати рекомендації чи пропозиції Раді Безпеки.

Секретаріат

Голову Секретаріату – генсека ООН – обирає Генеральна асамблея на п’ять років. Секретаріат допомагає іншим органам ООН організовувати конференції, підготовувати звіти, дослідження та бюджет.

Міжнародний Суд

До складу суду входить п’ятнадцять суддів, які обираються Генеральною Асамблеєю на дев’ять років. Суд вирішує суперечки між тими державами, які визнають його юрисдикцію, видаючи юридичні висновки та рішення більшістю голосів. Цей суд створений безпосередньо для вирішення конфліктів між країнами.

Рада Безпеки

Рада складається з п’ятнадцяти учасників, п’ять з них постійні з правом вето (Китай, Франція, Росія, Сполучене Королівство Великої Британії та Північної Ірландії і Сполучені Штати Америки), а десять – обрані. Рада відповідає за підтримання міжнародного миру та безпеки. Лише цей орган має повноваження ухвалювати рішення, обов’язкові для виконання всіма членами ООН, і може скеровувати воєнні сили для вирішення воєнних конфліктів.

Економічна і Соціальна Рада

До складу входить 54 учасники, яких обирає Генеральна Асамблея. Сама Рада відповідає за співпрацю між країнами з приводу економічних і соціальних питань. Також орган координує співпрацю між численними спеціалізованими установами.

Рада з Опіки

Раду було створено, щоб спостерігати за управлінням колишніми колоніями. Відповідно, після здобуття останньою з 11 колоній незалежності в 1994 році, Рада формально припинила своє існування. Проте якщо в цьому буде потреба, орган проведе засідання. Президентом Ради з Опіки є Джон Монтер.

Україна є однією з країн-засновниць. До 1991 року вона входила до ООН як УРСР, а вже з 1991 року – як незалежна Україна. Діяльність у складі ООН є одним з пріоритетів нашої держави.

Над чим працює ООН?

Створена в 1945 році, зараз ООН налічує у своєму складі 193 країни. Офіційною метою організації є об’єднання держав та розвиток їхнього співробітництва, зміцнення миру й міжнародної безпеки.

Протягом останніх шести десятиліть ООН створила і направила в «гарячі точки» планети 69 місій з підтримання миру і спостереження. Діяльність ООН зі встановлення та підтримання миру і запобігання конфліктів стала одним з головних чинників зменшення з 1990-х років конфліктів у світі на 40%. Експерти МАГАТЕ стежать, щоби ядерні матеріали використовувалися виключно в мирних цілях.

Організація допомагає знищувати протипіхотні міни в приблизно 30 країнах і територіях, в тому числі в Афганістані, Боснії і Герцеговині, Демократичній Республіці Конго, Іраку, Колумбії, Лівії Мозамбіку і Судані. Спеціальний представник Генерального секретаря з питань сексуального насильства в умовах конфлікту допомагає країнам розробляти і реалізовувати закони, що передбачають кримінальну відповідальність за зґвалтування у воєнний час; реалізує програми навчання поліцейських, прокурорів і суддів; підтримує розвиток спеціалізованих підрозділів жінок-поліцейських, які розслідують звинувачення у зґвалтуванні.

Програма розвитку ПРООН, співробітники якої працюють у 170 країнах, підтримує понад 4800 проєктів, спрямованих на скорочення масштабів убогості, сприяння розбудови благоустрою, врегулювання криз та збереження навколишнього середовища. Дитячий фонд ЮНІСЕФ працює в понад 150 країнах. Його сфера – це захист дітей, імунізація, освіта для дівчаток та надзвичайна допомога. З 1978 року МФСР інвестував понад 15 млрд. доларів США для надання допомоги 430 млн. людей, які перебувають за межею бідності.

Злидні, відсутність нормальної освіти в багатьох країнах, економічні та політичні міждержавні конфлікти, гендерна нерівність, ксенофобія, епідемії, екологічні проблеми – все це проблеми, які входять у коло діяльності ООН. З метою їх вирішення у 2015 році організація затвердила цілі сталого розвитку. Цій темі ми вирішили присвятити окрему статтю.

ООН-75: про шлях України від «маріонетки Москви» до гравця, з яким рахуються

День Організації Об’єднаних Націй відзначається 24 жовтня – тоді у 1945 році набрав чинності Статут ООН, під яким 26 червня 1945 року в Сан-Франциско поставив свій підпис і представник України, тоді ще радянської і навіть сталінської. Як пише історія, делегація України на чолі з міністром закордонних справ Української РСР Дмитром Мануїльським брала активну участь у розробці Статуту ООН і підписала його в числі перших. Так вона увійшла до групи з 51 держави-засновниці ООН, організації, яка нині нараховує 193 країни.

І хоча її членство в ООН, на думку відомого українсько-американського історика Сергія Плохія, було лише «розігруванням української карти в інтересах Радянського Союзу», – до того, як Сталін завів в ООН своїх сателітів з числа підкорених східноєвропейських держав, – згодом участь України в ООН допомогла становленню незалежної української дипломатії.

Про те, як зміцнювалася незалежна українська зовнішня політика, як вона вперше заговорила своїм голосом ще за Радянського Союзу, як ділили радянське майно, і про те, як розійшлися шляхи українських та російських дипломатів, ми говоримо з одним із ветеранів української дипломатичної служби.

Олександр Мацука почав свою дипломатичну кар’єру в Нью Йорку ще у 1986 році з посади у Постійному представництві України при ООН, а потім з 1989 року 27 років пропрацював у політичному департаменті Секретаріату ООН. Останні сім років перед виходом на пенсію, в серпні 2016 року, очолював Секретаріат Ради безпеки ООН. Його розповідь – це захоплива подорож за лаштунки дипломатичних відносин, відверта розмова про успіхи і промахи української дипломатії.

– Через ваші руки проходили важливі міжнародні документи в Раді Безпеки, ви були свідком проголошення української незалежності, розподілу радянського майна, початку російської агресії – всі головні події новітньої української історії, що мали міжнародний вимір, проходили перед вашими очима, багато – за вашої участі. Скажіть, коли Україна стала незалежною, чи мало значення те, що вона на той момент вже була понад 45 років членом ООН, нехай «маріонетковим», але все ж – членом і співзасновницею?

– На відміну від інших радянських республік, яким довелося після набуття незалежності ставати членами ООН і розбудовувати свою дипломатичну службу «з нуля», нам членство ООН допомогло тим, що на серпень 1991 року в нас уже існувало ядро саме української зовнішньо-політичної служби. Досить подивитися на те, що першим міністром закордонних справ, який не виріс з української ще радянської дипломатії, це був 11-й міністр МЗС Леонід Кожара, який прийшов на цю посаду у 2012 році. Єдиним винятком був Костянтин Грищенко, який до того працював у Москві. Тобто все вище керівництво пройшло через цю школу і було, на чому будувати.

На відміну від інших міжнародних організацій, куди Україні потім довелося вступати, в ООН Україну вже знали, з українською делегацією вже співпрацювали

На відміну від інших міжнародних організацій, куди Україні потім довелося вступати, в ООН Україну вже знали, з українською делегацією вже співпрацювали. Всім, крім України, Білорусі і чомусь Росії, довелося вступати в ООН. І до речі, статус Росії досі не є закріплений в ООН, бо їй якось дозволили не вступати знову до ООН, хоча те, що вона є правонаступницею СРСР, визнали лише країни СНД, а в Статуті ООН, якщо ви його візьмете сьогодні і прочитаєте, Росії немає – є СРСР як член ООН і постійний член Ради безпеки ООН. Це – певний феномен, бо, наприклад, та ж Сербія, яка стала правонаступницею Югославії, мала подавати заявку на вступ заново.

Що дало членство в ООН, думаю, що реальну користь ми від цього членства відчули вже з 2014 року

А повертаючись до питання, що дало членство в ООН, думаю, що реальну користь ми від цього членства відчули вже з 2014 року. Україна в ООН має дуже важливий майданчик для висловлення нашої позиції, але також нам вдалося провести багато важливих рішень. Візьміть до прикладу низку резолюцій по Криму і Донбасу – хтось може сказати, мовляв, що з того, що вони ухвалені – Росія далі Крим окупує. Але насправді проти кожної резолюції Росія піднімає всі свої ресурси, і не просто так вони це роблять, бо вони не хочуть, щоб ця тема взагалі звучала на міжнародному рівні, їм не подобається постійне представлення в Раді безпеки доповіді щодо прав людини в Криму, де всі російські злочини документуються.

Тому для нас – це дуже важливий інструмент протидії російській агресії. Бо це є важливе правове забезпечення, навіть якщо Росія ігнорує рішення Генеральної асамблеї. Але для нас воно важливе, бо ми не просто кажемо, що Росія окупувала наш Крим, – а Росія каже, що він завжди був їхнім, – а ми при цьому посилаємося на резолюції Генеральної асамблеї. І в цьому випадку це вже не просто ми говоримо, а міжнародне співтовариство сказало.

Як колись казав генеральний секретар Кофі Аннан, ООН існує головним чином для маленьких і середніх держав, щоб захищати і представляти їх, бо великі держави можуть подбати про себе самі.

– У багатьох в Україні та і за кордоном склався образ української держави, яка весь час про щось просить, якій інші мають допомагати. Але ж насправді в масштабах ООН Україна є тим, хто робить важливий внесок у міжнародний мир. Наприклад, незважаючи на російську агресію, війну у власній країні, Україна не вивела своїх миротворців з інших країн, продовжувала виконувати миротворчу місію. Який є внесок України в ООН?

– Так, крім політичних ініціатив, внесення резолюцій, яких було багато за ці роки, я всі не буду згадувати, але з таких важливих і помітних ролей – це підтримання миру. І дійсно, участь в миротворчих операціях почалася вже за великим рахунком після набуття Україною незалежності. Починаючи з 1990-х років, з початку кризи у колишній Югославії, Україна бере активну участь в операціях з підтримання миру. На сьогодні – це операції в шести країнах, при чому, наприклад, в Демократичній республіці Конго український контингент є найбільшим з усіх.

Українські вертольоти Мі-8 під прапором миротворчих сил ООН виконують місію зі стабілізації в тій африканській країні. Летовище Букаву, Конго, жовтень 2018 року

Це є важливе джерело поваги до країни. Я сам бачив, з якою повагою ставляться до наших військових, особливо військових льотчиків. Військові вертольотчики, льотчики транспортної авіації часом виконують завдання, які не спроможні виконати колеги з інших країн.

І це – лише частина місій, в яких Україна бере участь, бо багато наших військових беруть участь в операціях НАТО, які підтримують операції ООН. Можу нагадати про Боснію та Косово, де ООН брала на себе політичний компонент, НАТО – військовий, але наші військові підрозділи брали участь і в тій, і в другій місії. Тобто Україна є важливим учасником спільних зусиль з підтримання миру. Але це вигідно і нам, бо наші військові набувають міжнародний досвід, спілкуються з представниками інших армій, міжнародних організацій, бачать інше життя.

Українські та французькі миротворці ООН ховаються від снайперського вогню в центрі боснійської столиці Сараєво під час осади та обстрілів міста військами боснійських сербів. 21 липня 1994 року

– Чи цей досвід, як ви вважаєте, був вповні використаний в Україні після 2014 року?

– Вважаю, що ні. Бо наші підрозділи складаються з військових з різних частин. Це – не так, як, скажімо, в Грузії – була бригада, яка служила в Афганістані, а потім повним складом повернулася назад. У нашому випадку люди повертаються назад до різних частин, тому не думаю, що цей досвід було використано.

– Я б хотіла, щоб ми повернулися до часу проголошення незалежності, коли всі три радянські місії – Українська, Російська та Білоруська були розташовані в одному будинку на 67-й вулиці в Нью Йорку. Україна порушувала питання про поділ майна, але питання не вирішувалося і дуже гостро не стояло. Але після 2014 року воно стоїть гостро, бо для того, щоб потрапити на свій поверх будинку, українським дипломатам доводиться проходити через «російські кордони», де всі, хто входить і виходить, фіксуються. Це і досі так? Чи питання якось вирішується?

– Постпредство України займало 5-й поверх в цьому будинку на 67-й вулиці з того дня, коли цей будинок був придбаний. Коли Україна стала незалежною, росіяни почали вимагати від нас оплати оренди – мовляв, будинок треба утримувати, охорону. На це ми їм сказали, що ваша охорона – ви і платіть.

Український прапор відсутній на флагштоці перед постійним представництвом Російської Федерації при ООН в Нью-Йорку, США

Удовенко оригінал купчої просто вихопив з рук – сказав, що поки ми не домовимося, як будемо ділити цей будинок, я вам оригінал не віддам

Ці суперечки точилися довго, доки не почали з’ясовувати, кому ж цей будинок по праву належить, почали шукати документи.

І виявилося, що свого часу, коли в 1940-х роках купували цей будинок, то купчу підписали три постпреди – України, Росії та Білорусі. Тобто ми маємо формальне юридичне право на цей будинок, і без нас росіяни навіть ремонтувати його не мають права.

Я пригадую, що тодішній посол Геннадій Удовенко цей оригінал купчої просто вихопив з рук – забрав і нікому не віддавав – він сказав, що поки ми не домовимося, як будемо ділити цей будинок, я вам оригінал не віддам. І це був єдиний спосіб змусити росіян взагалі з нами почати домовлятися.

Серед засновників «Народного руху» було двоє міністрів закордонних справ – Геннадій Удовенко (в центрі) та Борис Тарасюк, який на фото тисне руку Іванові Драчу

Коли Україна стала незалежною, росіяни почали вимагати від нас оплати оренди – мовляв, будинок треба утримувати, охорону. На це ми їм сказали, що ваша охорона – ви і платіть

Залишати там постпредство ми не могли, бо зрозуміло, чим був нашпигований цей будинок, і проходити через ті «російські кордони» ми не хотіли, але і віддавати росіянам цей будинок без компенсації ми також не хотіли. Тому зараз постпредство перебралося на 51-у вулицю, а на 67-й залишили той поверх для візитерів.

Якби в нас були інші відносини, вони могли б нам заплатити компенсацію, щоб ми їм більше не заважали, а ми б їх більше не бачили. Бо їм це також незручно – вони живуть в морально застарілому будинку, з яким нічого не можуть зробити. Колись покійний Віталій Чуркін намагався якось домовлятися, бо вони хотіли щось перебудувати, але не могли без нашого дозволу. А після нього вже ніхто і не намагається, бо знають, що ми з ними зараз ні про які майнові справи говорити не будемо.

Та і досвід ми вже маємо з ними. Коли у 1990-х роках наш постпред жив тоді у радянській резиденції в Ґлен-Кові, Анатолій Зленко це тоді був, то росіяни його попросили звідти виселитися, бо вони робитимуть ремонт. Він вибрався, а назад вони його вже не впустили. Ми тієї купчої не мали, не бачили її ніколи, не можемо, спираючись на неї, з ними позиватися.

Кілленворт, маєток, побудований в 1913 році для Джорджа дю Понта Пратта. Радянське керівництво придбало його у 1950-х роках. Ґлен-Ков, Лонг-Айленд, Нью-Йорк, США

– Ми згадали ті часи, коли замість СРСР з’явився СНД і в Москві не полишали надію на те, що і ділити нічого не треба, бо скоро всі ці колишні республіки повернуться назад. Але принаймні Україна не збиралася повертатися, на відміну від тієї ж Білорусі, яка продовжувала рухатися в фарватері російської зовнішньої політики і рухається дотепер. А ви можете пригадати момент, коли Україна в ООН стала на свої позиції, які не збігалися з російськими?

– Можу. Це був 1988 рік. Ми почали будувати свою незалежну зовнішньополітичну позицію ще до розвалу Радянського Союзу. Це було дуже складно, бо з суто політичних питань все було дуже жорстко – Москва не давала нам ступити крок вліво чи вправо. Але ми почали собі трішки більше дозволяти у питаннях прав людини, в соціальних питаннях, питаннях прав жінок, наприклад.

Ми почали будувати свою незалежну позицію ще до розвалу СРСР. Це було дуже складно – Москва не давала нам ступити крок вліво чи вправо

А 1988 рік я назвав, бо за рік перед цим Москва вимагала, щоб від нашого імені було подано досить провокаційний проєкт резолюції щодо прав людини. Він називався приблизно «про недопущення використовування питання прав людини для втручання у внутрішні справи». Ми були змушені його подати, і від нас всі колеги після цього відвернулися. А росіяни тут же почали казати, що вони тут ні при чому і українська делегація сама це подала. А коли дійшло до того, щоб ставити її на голосування, то ми побачили, що вона провалиться, а ми зганьбимося.

І ми тоді внесли пропозицію – процедурну – відкласти розгляд цього питання на наступну сесію. Всі втішилися, що це питання на колись пізніше переноситься. А коли почалася та нова сесія наступного року, то ми цю ініціативу повністю переробили, з голландцями ще проконсультувалися. І змінили її зміст на протилежний – вона вже була про співробітництво з питань прав людини.

І коли росіяни побачили цю пропозицію, то російський завідувач соціально-правовою референтурою Дмитро Васильович Биков кричав на мене і казав, що я – «антісовєтчік». А я йому кажу, що коли ви нас минулого року підставили, нас всі тут топтали, ви сміялися з нас, а тепер ми не відступимо. Крім того, я знав, що резолюція матиме підтримку, ми вже впевненіше почувалися. Це, звичайно, не була революція, але якась фронда вже була, і вона була відчутна і для нас, і для них.

На момент незалежності росіяни вже дуже добре розуміли, що ми не будемо їхніми сателітами

Тобто на момент незалежності росіяни вже дуже добре розуміли, що ми не будемо їхніми сателітами. Наші дії цих уже кількох років показали їм це і особливих надій в них уже щодо нас не було. Ми ще певний час підтримували стосунки, особисті стосунки головним чином, але як розійшлася політика наших держав, так і наші стосунки розійшлися.

Я пригадую, що з Сергієм Лавровим ми в футбол грали разом. А потім настільки неприємно було його бачити, що я коли знав, що він буде виступати на Раді безпеки, то намагався в зал навіть не заходити. Я вже сприймав його лише як міністра тієї держави, з якою в нас війна.

Білоруси, навпаки, намагалися не бути відмінними в своїй політиці від Росії. І їм було комфортно йти в російському фарватері, на відміну від нас

А білорусів ви загадали – вони поводилися навпаки, намагалися не бути відмінними в своїй політиці від Росії. І їм було комфортно йти в російському фарватері, на відміну від нас. Бо в нас з’явилося багато проблем з Росією – розділ флоту, ядерна зброя, стратегічна авіація і багато інших питань. А білоруси жодних з цих питань не ставили росіянам.

Я пригадую, як у 1993 році я, працюючи в Секретаріаті ООН, брав участь у переговорах про виведення російських військ з країн Балтії. Було питання про протиракетний радар у Латвії. Росіяни погодилися радар закрити в Латвії, але американці погодилися з ними, що сам радар Росії потрібен для її протиракетної оборони, то домовилися, що вони побудують новий. Але росіяни побудували цей новий радар не десь там у себе в Смоленській області, а в Білорусі – під Барановичами, бо їм потрібно було ще «зачепити» Білорусь на свій гачок. А білоруси навіть не пручалися. Вони бачили чудово, що і ми, і прибалти намагалися всіляко вирватися з кремлівських пазурів, але вони не мали проблем погодитися на такі речі.

– Я хочу уточнити, що це ще було перед тим, як до влади прийшов Олександр Лукашенко, так?

– Так. Це – 1993 рік. Тобто домовленість була досягнута до Лукашенка, а будувався він уже за Лукашенка.

Засідання Ради безпеки ООН на тему «Співробітництво ООН з регіональними організаціями». Олександр Мацука (в центрі в другому ряду). 4 травня 2010 року

– ООН минає 75 років. Коли, на вашу думку, організація мала свої золоті часи? Чи, може, це був час, який ви пам’ятаєте?

– Про золотий вік скажу так: ООН – це міжурядова організація. Вона ефективна настільки, наскільки хочуть держави-члени. Якщо всі члени ООН хочуть якесь питання вирішити, вона є ефективною. Якщо не хочуть, то вона стає страшенно неефективною. Тому я думаю, що золотий вік в ООН був на початку 1990-х років.

Тоді ООН проводила операції в Камбоджі, в Боснії – не завжди це були добрі результати, але організація показала себе як організація, яка спроможна досягти згоди, здатна проводити миротворчі місії. Бо Росія була досить слабкою, щоб конфліктувати зі Заходом, і намагалася будувати якісь партнерські відносини із Заходом.

Це був період Андрія Козирєва як міністра закордонних справ, і він запам’ятався як конструктивний. Рішення ухвалювалися досить легко, вони нікому не заважали їх ухвалювати. А коли є спільна воля, то можна щось і зробити.

А потім – у 1999-му на початку 2000-х років – політика Росії змінилася і організація стала в результаті неефективною. Особливо зараз це можна помітити, бо Росія стала учасником багатьох вже військових конфліктів у всьому світі – крім України, це і Сирія, і Лівія, і інші країни, де вона бере участь у конфлікті і через регулярну армію, і через найманців. Вони, як і в Україні, нічого не визнають, кажуть, що вони – в жодному разі не сторона конфлікту, а лише посередник.

Місцевий житель проїжджає на мотоциклі повз портрети президента Сирії Башара Асада та президента Росії Володимира Путіна в місті Растан, 15 серпня 2018 року

– У зв’язку з цим вже протягом багатьох років стоїть на порядку денному питання про реформу ООН – говорять про розширення кількості членів Ради безпеки, про можливість позбавлення постійних членів права вето. Наскільки ці пропозиції реалістичні?

– З Радою безпеки – так, багато країн хотіли б мати постійне місце в Раді безпеки ООН – це і німці, і японці, і представники африканських країн про це говорять. Чому вони цього хочуть? Бо вони хочуть отримати право вето. Але жодна з нинішніх країн, які його мають, на це не погодяться. Вони не погодяться ані віддати його – воно як довічне прописане для них, держав-переможців, прописане у Статуті ООН, – і вони не погодяться ним поділитися.

Багато країн хотіли б мати постійне місце в Раді безпеки ООН – це і німці, і японці, і представники африканських країн

Наприклад, росіяни можуть скільки завгодно сваритися з американцями чи британцями, але коли доходить до цього питання, то вони стоять одним фронтом. І тут питання не лише в тому, що позбавити права вето ядерні держави, такі, як США, Китай та Росію, буде важко, але і Франція, і Британія ніколи не відмовляться від нього, бо ким вони без нього стануть? Коли вони стали членами Ради безпеки в 1945 році, то вони увійшли туди не лише як члени антигітлерівської коаліції, але і як дві світові імперії. А тепер вони хто?

Результати голосування на Генеральній асамблеї ООН щодо резолюції з засудженням російської анексії українського Криму. Нью-Йорк, 19 грудня 2016 року

Якщо брати за економічною могутністю, то тут Німеччина є набагато сильнішою, а є ще Латинська Америка, є Африка – два континенти, які взагалі не представлені в Раді безпеки серед постійних членів. Тобто, з одного боку, старі члени Ради безпеки не хочуть віддавати право вето, а з іншого – нові претенденти не знають, за яким принципом вибрати серед них достойнішого. А крім того, збільшення кількості членів Ради ускладнить ухвалення вето.

– Але є і інші пропозиції – наприклад, щоб право вето можна подолати резолюцією Генеральної асамблеї за тим самим принципом, як вето президента може подолати парламент. Чому вони не проходять?

– Були такі прецеденти – у 1950-х роках, під час Корейської війни була ініціатива United for Peace, «Об’єднані заради миру». І ми розглядали таку можливість – звертатися з нашими проблемами до Генеральної асамблеї.

Обговорення в Раді Безпеки ООН від час корейської війни, між 1950 і 1953 роками

Але члени Ради безпеки, не лише росіяни, дуже обережно до цього ставляться. Бо в них також є свої інтереси і свої проблеми, для яких вони не хочуть створювати прецедентів. Американці, наприклад, не хотіли б, щоб хтось подолав їхнє вето на антиізраїльські резолюції, які вони регулярно ветують. Вони цілком можуть собі уявити, що арабські держави зберуть дві третини голосів і проголосують щось, спрямоване проти Ізраїлю.

Є ще таке неписане правило, яке варто зробити писаним. Якщо країна є учасником конфлікту, вона не повинна голосувати з цього питання. Але його не завжди дотримуються. Зараз у нашому конфлікті росіяни кажуть, що вони тут взагалі ні при чому, і правило важко застосувати. Але і інші країни так само – скажімо, Британія, коли воювала з Аргентиною за Фолклендські острови, вона не утрималася від голосування з цього питання і блокувала рішення Ради безпеки.

– Останнє запитання я хочу поставити знову про Україну. Якщо брати популярну американську метафору про боксерів, Україна б’ється у своїй ваговій категорії, вище чи нижче? Тобто її вплив в ООН відповідає її потужності як країни чи відрізняється в якийсь бік?

– Думаю, що останні десь чотири роки Україна виступає у своїй ваговій категорії, а може, і в дещо вищій, ніж їй дозволяє її вага. По-перше, Україна є дуже активною, а по-друге, не просто активною, а вона є фаховою і результативною.

В цьому випадку, коли країна не дуже багата, багато залежить від особистостей, від кваліфікації та людських якостей наших постпредів. І якщо говорити про Нью Йорк, – бо ж є ще дуже важлива місія в Женеві, яка займається питаннями прав людини, – то люди, які тут працюють, є і фахові, і дуже активні.

Марія Щур

В ефірі Радіо Свобода, як Марія Щур, із 1995 року. Кореспондент, ведуча, автор програми «Європа на зв’язку». Випускниця КДУ за фахом іноземна філологія та Центрально-Європейського університету в Празі, економіст. Стажувалася в Reuters і Financial Times у Лондоні, Франкфурті та Брюсселі. Вела тренінги для регіональних журналістів.