§ 27-30. Захопливий сюжет повісті Всеволода Нестайка «Тореадори з Васюківки»

• Чи можна швидше вирости, якщо поливати себе, як квітку, дощем?

• Чи вдасться підліткам збудувати метро в селі?

• Що таке або хто такий Ява?

1. Про письменника.

У дитинстві Всеволода Нестайка (1930-2014) була велика мрія — одна на двох із другом дитинства Вітасиком. Мабуть, під впливом улюблених пригодницьких книжок М. Трублаїні, Дж. Лондона та Ж. Верна вони мріяли стати капітанами далекого плавання. Згодом з’ясувалося, що через стан здоров’я — дальтонізм (письменник не розрізняв червоного та зеленого кольорів) — він не зможе розрізняти світлову сигналізацію на морях. Натомість його друг таки став капітаном.

Дитинство Всеволода закінчилося в 11 років, бо саме стільки йому було, коли почалася Друга світова війна. Письменник вважає тих, хто в дитинстві пережили окупацію Києва, особливим «плем’ям» людей — ніхто інший не в змозі збагнути, як відбилися в їхніх серцях ці страшні два роки. «Деякі мої колеги, яким під час війни було років по три-чотири, написали чимало повістей про неї, зокрема про партизанів, — розповідає Вс. Нестайко. — Я ж написав тільки одне оповідання — “Вітька”. Ніколи не хотів писати про війну, не люблю її згадувати. Надто трагічними, тяжкими були мої спогади». Письменникові, навпаки, хотілося знайти те втрачене дитинство, догратися, досміятися, зробити те, чого він свого часу не зміг. І йому це вдалося, щоправда, у віртуальній художній дійсності — у повісті «Тореадори з Васюківки», яку ви сьогодні почнете читати.

• НЕПРАВИЛЬНИМ є твердження, що

• А Вс. Нестайко не любив писати твори про Другу світову війну
• Б у дитинстві він захоплювався пригодницькими книжками
• В йому було 11 років, коли почалася Друга світова війна
• Г він утілив свою дитячу мрію — став капітаном далекого плавання

2. Знайомство з героями, які будували метро під свинарником, а потім улаштували бій биків.

• Прочитайте перший розділ повісті (частина перша) і виконайте завдання.

ТОРЕАДОРИ З ВАСЮКІВКИ (1963-1970)

(Уривки з трилогії про пригоди двох друзів)

(яку розповідає Павлуша Завгородній)

Надзвичайні пригоди Робінзона Кукурудзо та його вірного друга й однокласника Павлуші Завгороднього в школі, удома та на безлюдному острові поблизу села Васюківки

Розділ перший

Метро під свинарником. Тореадори з Васюківки. Собакевич

— От знайдибіда, авантюрист шмаркатий! Ванькоо-о! Вилазь зараз же! Бо такого втру маку — тиждень чухатимешся! Вилазь, чуєш!

Ми лежимо в густих бур’янах за клунею, уткнувшись у землю носами, і не дихаємо.

— Вилазь, убоїще, бо гірше буде! Ти ж мене знаєш!

— Знаю, знаю, — ледь чутно зітхає мій друг і нарешті наважується подати голос.

— Діду! — жалібно озивається він.

— Діду, — ще жалібніше повторює мій друг, — ви відійдіть за хату, ми виліземо, бо ж ви битиметеся.

— Вони ще мені умови ставлять, вишкварки! Ану, вилазьте!

— Та ми ж не хотіли. Ми ж хотіли метро. Таке, як у Києві.

— Я вам дам метра! Я вам такого метра дам, що.

— Ми ж не знали. Ми зараз усе закидаємо — нічого й видно не буде. Одійдіть, діду.

Довго ще тривають переговори. Нарешті дід востаннє лайнувся, закашлявся, плюнув і почовгав за хату.

Ми вилазимо з бур’янів.

Біля свинарника нас зустрічає гундосим рохканням п’ятипудова льоха Манюня, противнюча й плямиста, як географічна карта.

— У-у, скотиняка! Щоб ти.

Це через неї ми вскочили в халепу.

У нас була прекрасна благородна ідея — провести під свинарником метро. Це мало бути сюрпризом. Перша лінія метро у Васюківці! Станція «Клуня» — станція «Крива груша». Три копійки в один кінець. Родичі — безплатно. З учительки математики — п’ять копійок.

Ми вже підкопалися майже до половини свинарника, і раптом — непередбачена катастрофа! — клята льоха Манюня провалилася в наше метро. Провалитися вона зуміла, а от вилізти — дзуськи! І зняла такий вереск, що причовгав дід. Ну і.

Гірко зітхаючи, ми засипаємо метро. Раз у раз злодійкувато озираємося — чи не заскочить нас зненацька дід, щоб нам’яти вуха. Хоч і обіцяв він, що не чіпатиме, поки не закінчимо, але хто його зна. Ви б почули, як він лаявся, коли витягав льоху! Ох і лаявся! І де він отих слів набрався?

Проте діда не видно. І поки ми працюємо (а справа це довга й нудна), я вас познайомлю з моїм другом.

Ви, звичайно, знаєте, що є такий острів — Ява. В Індійському океані. Ото, що Ява, Суматра, Борнео, Целебес, — Великі Зондські.

Ну, так Ява — це не острів.

Ява — це мій найкращий друзяка й напарник. Ява Рень.

Мабуть, вам дивно, що то за ім’я таке — Ява? То він сам себе так назвав, коли йому лише років півтора було. Чи то воно, пискля мале, хотіло сказати: «Я — Ваня», а вийшло «Ява», чи то «Іван» у нього так прозвучало (бо насправді його Іваном звати), але причепилось оте «Ява» до нього, як реп’ях до собачого хвоста. Навіть міліціонер Валігура, що живе в нашому селі, так його зве.

У них узагалі вся сім’я інтересна.

Батько на скрипці грає. Корову — Контрибуцією називали. А дід (ви вже з ним знайомі) — мисливець завзятий, на полюванні, коли стріляє, ліве око онучею зав’язує, бо в нього ліве око без правого не примружується. Як ліве примружить — праве саме заплющується. Але ж і б’є дід Варава з тою онучею, ох же ж і б’є!

Городські мисливці, що «Волгами» з Києва приїжджають, тільки охають. «Ви, дедушка — абсолютний чемпіон», — кажуть.

На честь старого Реня навіть польове озеро, що біля нашого села, люди Реневим назвали.

Мати ж Явина — депутат райради, ланкова кукурудзоводів. Якось Ява з Яришкою, сестричкою меншою, посварився та при всіх плескачів їй надавав. Так вона, замість того, щоб заплакати, раптом як закричить:

— Опозогив! — Вона букву «р» не вимовляє. — Маму-депутата на все село опозогив. Загаза чогтова!

Такого шелесту наробила — Ява не знав, куди й очі подіти. Стояв-стояв, червоний мов рак, а тоді як дав дриза — тільки п’ятами залопотів.

Та то лише раз таке було. А взагалі характер у Яви ого-го! Сталь, а не характер. Таких на мільйон лише один буває.

— Ми, — казав, — з тобою, Павлушо, хлопці неабиякі. Справді, без брехні, ми таки хлопці із фантазією. Скажи?

— З фантазією, — підтакував я.

— Ти чув, як дід Салимон учора біля сільмагу казав: «Ондо, — каже, — Ява й Павлуша пішли. От хлопці! Орли! Соколи! Гангстери 1 , а не хлопці! Немає на них буцегарні».

1 Гангстер — учасник організованої групи злочинців, бандит.

— Треба, щоб усі про нас так говорили. Треба, щоб слава про нас гриміла на всю Васюківку, як радіо на травневі свята.

— Треба, — погоджувавсь я.

І Ява весь час вигадував різні штуки-викаблуки заради нашої слави. Отож ми з ним піймали в лісі пугутькало й випустили в клубі під час лекції на тему «Виховання дітей у сім’ї». Лектор упав із трибуни й вилив собі на голову графин із водою.

А старі дідові підштаники на телевізійну антену над клубом, думаєте, хто повісив? Ми, звичайно.

А то якось улітку Ява сказав:

— Улаштуємо бій биків.

— Га? — не відразу второпав я.

— Ти пам’ятаєш, ми в клубі закордонне кіно дивилися «Тореадор»?

— Пам’ятаєш: на арені розлючений бик, а тут дядько в капелюсі, з гинджалом, перед ним танцює?

— А потім — рраз! Бик — беркиць! Й оплески.

— Ага. Класнючо. Але це ж убивати треба. Хто ж нам дозволить убивати поголів’я?

— Тю, дурний! Убивати! Що це тобі — м’ясозаготівля, чи що? Це ж видовище. На стадіоні. Як футбол. Головне тут — красиво вимахувати червоною плахтою і ловко вивертатися, щоб рогом не зачепило. Ти ж бачив. Тореадори — то найсміливіші герої й ловкачі. Головне — тренування та спритність. Розумієш? Уперше в історії Васюківки — бій биків. Тореадор Іван Рень і тореадор Павло Завгородній! Гості з’їжджаються з усієї України. Трансляція по радіо й по телевізору. Навіть у Жмеринці видно буде.

Я усміхнувся. Це було класнючо. По радіо, по телевізору й узагалі.

Ми повмощувалися зручніше й почали обговорювати подробиці. Насамперед — бик. Кандидатура колгоспного бугая Петьки була відхилена відразу. То таке страшнюче мурмило, що його навіть сам зоотехнік Іван Свиридович боїться. Очі — наче тракторні фари. Землю гребе ногами, як екскаватор.

Цього літа один дачник мало не вмер із переляку. Лежав на вигоні голий-голісінький — загоряв. Голова під парасолькою, усе інше на сонці. І раптом — Петька. Дачник як рвоне. Бугай за ним. Дачник товстий, із черевцем. Бачить — не втече. А тут телеграфний стовп на дорозі. Як той дачник на стовп видряпався — досі невідомо. Але факт — пів дня загоряв на ізоляторах, тримаючись за дроти, аж поки не під’їхав комбайнер Микола на комбайні й не зняв його. Дачник штани надів і відразу на станцію: додому їхати.

Ні, хай із бугаєм Петькою вороги наші б’ються.

Другою кандидатурою був цап Жора. Це я його кандидатуру висунув, щоб помститися. Дуже мені противнючий був цап Жора, бо з’їв мою сорочку, коли я в калабані 1 купався.

1 Калабаня (діал.) — тут: велика калюжа.

Але Ява мене не підтримав.

— Ні, — сказав він, — Жора дуже балакучий. Увесь час мекекече. Ми й оплесків не почуємо. І йдеться про бій биків, а не цапів. Треба, щоб було щось бичаче, коров’яче щось — велике й крутороге.

— Коров’яче? — кажу. — Слухай, то, може, узяти просто корову? Бо, крім Петьки, справжніх биків у нас чортма, а корів скільки хочеш. І взагалі ніде не сказано, що обов’язково має бути бик.

— Хтозна, може, і так.

— Тоді, — кажу, — кращої кандидатури, ніж ваша Контрибуція, і не придумаєш.

— А чому Контрибуція? Чому не ваша Манька?

— Бо в нашої Маньки теля й один ріг зламаний. Ти хочеш, щоб із нас сміялися? Тореадори з однорогою коровою! Карикатура. Такого ще ніколи у світі не було.

— Можна, звичайно, і Контрибуцію. Але вона трохи психічна.

— Що значить «психічна»? Скажи краще, що ти просто мами боїшся.

— Я — боюся? От я зараз дам тобі у вухо, і ти побачиш, як я боюся. Ану забери свої слова назад!

— Я забираю, але ти все одно боїшся.

Я схопився рукою за вухо й, у свою чергу, затопив Яві кулаком у живіт. Ми покотилися по траві та викотилися на дорогу. Усе, що було на дорозі поганого, ми, качаючись, підібрали на свої штани й сорочки. Першим отямивсь я.

— Стривай, — кажу, — годі, а то замість бою биків у нас вийшов бій дурнів.

— Це ж ти винен. Ну, гаразд, спробуємо Контрибуцію. Завтра поженемо пасти та спробуємо, бо ж твоя Манька й справді для телевізора не підходить. Ще люди подумають, що то не корова, а собака.

Мені вже остогидло битися, і я вдав, ніби не зрозумів, як тяжко він образив нашу Маньку.

Наступного ранку ми зустрілися на шляху, що вів до вигону. Я гнав Маньку, Ява — Контрибуцію. Корови пленталися, легковажно метляючи хвостами, і не підозрювали, який це історичний день.

У Яви на голові був крислатий дамський капелюшок, який залишився нам у спадок від однієї дачниці, що відпочивала в нас позаторік. Капелюшок був на Яву завеликий і насувався на очі. Щоб хоч що-небудь бачити та не впасти, Ява мусив увесь час сіпати головою, поправляючи його. Здавалося, ніби він комусь кланяється.

У мене під пахвою був килимок. То був знаменитий килимок. Я його пам’ятаю стільки, скільки взагалі щось пам’ятаю. Він висів над моїм ліжком. Килимок був червоний, і на ньому вишито троє кумедних цуценят, що сиділи вкупочці, прихилившись одне до одного головами. То були Цюця, Ґава та Рева, про яких мені мати колись розповідала різні баналюки 1 , аж поки я не засинав. Останні два роки, позаяк я вже виріс, килимок лежав у скрині, і тепер від Цюці, Ґави й Реви дуже тхнуло нафталіном.

Килимок і капелюшок — то був наш тореадорський реманент 2 . По дорозі ми ще вирізали з ліщини дві прекрасні шпаги. Ми були в повній бойовій готовності.

1 Баналюки — небилиці.

2 Реманент — сукупність предметів, необхідних для якої-небудь роботи.

Ми йшли й співали арію Хозе з опери Бізе «Кармен», яку багато разів чули по радіо:

Торе-гадор, сміли-ги-ги-во в бій, торегадор, торе-гадор.

Там жде тебе-ге-ге-ге любов, там жде-ге тебе любов.

Ми співали, та не знали, що нас чекає.

Небо було синє-синє — справжнє іспанське небо. Погода — саме підходяща для бою биків.

Ми погнали корів аж на край вигону, туди, де ставок, — далі від людських очей.

— Оджени свою Маньку вбік, щоб не заважала, — сказав Ява, — і давай починати.

Я не став сперечатися. Тим більше, Манька в нас дуже нервова, їй краще не бачити бою биків.

Ява поправив на голові капелюшок, підтягнув штани, узяв мій килимок і, витанцьовуючи, навшпиньках став підходити до Контрибуції. Підійшов до самісінької морди й почав вимахувати килимком перед очима. Я затамував подих — зараз почнеться.

Ява замахав килимком ще дужче. Контрибуція — анічичирк! Спокійнісінько щипає собі траву.

Ява мазнув її килимком по ніздрях. Контрибуція лише відвернула морду. Ява роздратовано верескнув і щосили хльоснув її килимком. Контрибуція, ліниво переступаючи ногами, повернулася до Яви хвостом.

Ява знову забіг наперед і почав витанцьовувати.

Через пів години він сказав:

— Вона до мене просто звикла, вона мене любить і тому не хоче. Ану, давай ти!

Через годину, захекавшись, я сказав:

— Якась дровиняка, а не корова. Шкода, що в Маньки немає рога, я б тобі показав, що таке справжня тореадорська корова.

Ява знову змінив мене. Він раз у раз міняв тактику: то підходив до корови потихеньку й несподівано бив килимком, то підскакував із розгону, то набігав збоку. Контрибуція не приймала бою. Чуби в нас змокли, килимок нервово сіпався в руках, — здавалося, що Цюця, Ґава та Рева от-от загавкають. А Контрибуція — хоч би що, не звертала на нас аніякісінької уваги.

Один раз, коли Ява схопив Контрибуцію за вухо, вона з докором глянула на нього своїми сумними очима й сказала:

У перекладі з коров’ячої це, мабуть, означало: «Ідіть, хлопці, отсюдова. Не займайте мене».

Але ми вчасно не зрозуміли попередження.

Хекаючи, ми стрибали навколо неї, викликаючи на двобій. Яві було соромно переді мною за свою Контрибуцію — я це бачив.

Нарешті розлючений Ява крикнув:

— Ану вдар, ану вдар її, Павлушо, добряче! Що — боїшся. Ну, то я сам!

Він розмахнувся й дзибнув Контрибуцію ногою по губі.

І раптом. Раптом я побачив Яву десь високо в небі. І звідтам, з неба, почув його відчайдушне верескливе:

Він почав бігти, по-моєму, ще в небі, бо коли ноги його торкнулися землі, він уже щодуху мчав до ставка. Я рвонув за ним. То був наш єдиний порятунок. Ми з розгону влетіли в ставок, здіймаючи цілі гейзери води й грязюки. Спинилися десь аж на середині. Те, куди ми влетіли, чесно кажучи, ставком можна було назвати лише умовно. Колись справді тут був величенький ставок-копанка, але він давно пересох, замулився й перетворився на звичайнісіньку калабаню. У найглибшому місці нам було по шию. Саме в цьому місці ми зараз і стояли відсапуючись.

Контрибуція бігала навколо калабані та мукала на нашу адресу якісь свої коров’ячі прокльони. У калабаню лізти вона не хотіла. Вона була бридлива, охайна корова. Ми це знали.

Ми стояли й мовчали.

Дно калабані було грузьке, замулене. Ми по самісінький пуп стояли в бридкій слизькій багнюці. Тільки від пупа до шиї була вода — брудна, каламутна й смердюча. Справжнісінькі помиї. Довго ми тоді стояли з Явою в отих помиях. Пів години, не менше. Аж поки Контрибуція не заспокоїлась і не відійшла. Вона ще була дуже гуманна й благородна корова, ця Контрибуція, бо підкинула тореадора Яву не рогами, а просто мордою. І коли ми нарешті вилізли з калабані, нещасні та брудні, як поросята (не ми, а сама грязюка), вона й словом не згадала нам нашого до неї ставлення. Ми залишилися з нею друзями. Ява після того не тільки ніколи її більше не вдарив, а завжди частував цукерками, які давала йому мати.

І тепер, коли ми, скрушно зітхаючи, засипаємо наше невдале метро, Контрибуція виглядає з корівника та співчутливо дивиться на нас. І нам навіть здається, що на очах у неї сльози. Дорога Контрибуціє! Яке в тебе велике й ніжне серце! Ти єдина розумієш і жалієш нас. Дякуємо тобі, корово!

— Ще не скінчили, анциболотники? — так несподівано гримнув ззаду дід Варава, що ми аж поприсідали. Ми втратили пильність і не тютьки, що в нас за спинами робиться. Попались-таки.

Спереду — стіна свинарника, з боків — густі бур’яни, ззаду — дід Варава. Тікати нікуди. Так і заклякли ми, присівши, мов курчата перед шулікою.

— Не бійся, не трону!

Ці слова виструнчили нас, розігнули нам ноги. І ніби велосипедним насосом хтось качнув — то ми зітхнули. І тремтячі вуста наші самі собою розтяглися в противну підлесливу посмішку. Але дід на посмішку нашу не відповів. Не любив дід таких посмішок. Суворий був дід Варава.

Обличчя в нього сіре й плямисте, як торішнє листя. Губи тонкі й так стулені, мов у роті вода. Очі без вій, круглі й нерухомі, як у півня. Через оті очі здавалося, ніби дід навіки чимось здивований. Та це лише здавалося. Мабуть, не було вже у світі нічого, що могло б здивувати діда Вараву. Вісімдесят третій йому пішов.

— Кінчайте, шминдрики, і йдіть учити вроки, екзамент на носі.

Ми скривилися. Ми це знали, але нам не хотілося думати про це. І хто вигадав оті екзамени! Та ще навесні, коли повітря пахне футболом і цурками-палками, коли пташки галасують, як баби на базарі, і коли так сонячно й тепло, що ми з Явою вже тричі купалися. Як добре було ще торік у четвертому класі! Жодних тобі екзаменів. Краще було б і не переходити в п’ятий. Ніколи в житті ми з Явою ще не складали іспитів. Це буде вперше. І хоча ми костричимось і кажемо: «Наплювати!» — але кожному з нас при згадці про екзамени тенькає в животі. Краще двадцять «метрів» засипати, ніж один екзамен.

— Здається, діду, усе. Так, як і було. Правда ж? — несміливо питає Ява, притоптуючи ногами свіжу землю.

Дід криво дивиться на нашу роботу — видно, що він не дуже задоволений, але каже:

— Ідіть, ідіть уже, але знайте: ще раз щось таке — вуха пообриваю та свиням викину.

Тулячись спинами до самих бур’янів, ми боком проходимо повз діда й, тільки-но його минаємо, щодуху біжимо.

І якраз вчасно: ще мить — і шкарубка дідова рука з розмаху приліпилася б до наших штанів.

Я живу по сусідству з Явою. І за якусь хвилину ми вже відсапуємось у нашому садку.

Ми сидимо в картоплі під вишнею. Сидимо й журимося, що така прикра невдача спіткала нас з отим «метром». Однак довго журитися ми не вміємо.

— Слухай, — раптом каже Ява, — а давай зробимо. підводного човна.

— Давай, — не задумуючись кажу я. І тільки тоді питаю: — А із чого?

— Із старої плоскодонки. Отієї, що біля верби. напівзатоплена.

— Воду вичерпати, дірки позатикати, просмолити, верх забити дошками. Отут перископ. Отут люк. На дно — баласт.

— На веслах буде. Нам же не треба, щоб дуже швидкохідний, аби підводний.

— А на поверхню як випливати?

— Баласт викинем і випливемо.

— А як водою заллє й затопить?

— Ти що — плавати не вмієш? От іще! «Як? Як?» Дулю з маком із тобою зробиш!

— Сам ти дуля з маком! Який розумний!

— Та ну тебе, — сказав Ява вже примирливо. А я і зовсім не відповів нічого — сьогодні сваритися не хотілося.

Ми проходили повз старий набокуватий колодязь із журавлем, з якого давно вже й воду не брали — так замулився. Я перехилився й голосно крикнув у задушливу, пропахлу цвіллю й болотом темряву: «Го!» Я люблю гокати в колодязь: таке «го» виходить — аж у вухах лящить. Такого «го» ніде не почуєш, як у колодязі. Краса, а не «го». От і зараз.

Тільки виляски пішли — наче аж до центру землі.

І раптом у ці виляски вплелося жалібне тонке скімління. Я нашорошив вуха.

— Яво! — кажу. — Там хтось є.

— Ану гокни й послухай.

Ява перехилився й гокнув. Ми прислухалися. І виразно почули з глибини плаксиве щеняче скімлення.

— Якась свиня вкинула туди цуцика, — сказав Ява.

— Точно, — сказав я.

— То що? — сказав Ява.

— Треба витягти, — сказав я. Хоча міг цього й не говорити, бо він таким тоном спитав, що то вже була й відповідь.

— Отже, так, — сказав Ява. — Я сідаю в цеберку й опускаюся. А ти мене держиш.

— За що! Хіба я тебе так удержу?

— Ти й справді слабак. Не вдержиш.

— Отже, я спускаюся, а ти мене держатимеш, як ти такий могутній.

— Ні, спускатимусь я. Я перший сказав. І. і в тебе була ангіна тиждень тому. Тобі не можна в колодязь. І взагалі в тебе носоглотка. Ми, знаєш що, вірьовку прив’яжем он до того бруса-переваги. І ти тягтимеш. Дуже зручно.

— А де взяти вірьовку?

— А ондо припиначка.

— Так на ній же коза! Разом із козою прив’яжемо, чи що?

— Коза так погуляє, ніде не дінеться.

— Мме-е-е! — радісно проспівала відв’язана коза й негайно побігла в шкоду. Та нам ніколи було її виховувати.

Ява сів у цеберку, я взявся за припиначку, прив’язану до бруса-переваги на короткому плечі журавля.

— Попускай! Попускай потроху! — скомандував Ява.

Спуск пройшов нормально. Мені було зовсім не важко попускати припиначку, і за якихось пів хвилини почулося глухе, як із бочки, Явине:

Я кинувся до зрубу:

— Галльоу! Криниценавт Яво? Як себе почуваєте?

— Атлічно! Пульс нормальний. Невагомості немає. Тиск — триста атмосфер. Прийняв на борт потерпілого товариша Собакевича. Ой-йо-йой! Що ж ти відпустив! Тут дуже грязько! Засмоктує! Тягни швидше.

Я ойкнув і кинувся назад до припиначки. Учепивсь обома руками й почав тягти.

Ого-го! Ох! Ех! Ух! Ну й важко! Тягну, аж присідаю. Усіма силами своїми, усією вагою тіла свого тягну за припиначку вниз. І раптом відчуваю, що ноги мої відриваються від землі. Ой лишенько! Це ж я зараз піднімусь і висітиму над землею, як жаба на гачку, тільки ногами дриґатиму. Переважують мене Ява із цуциком. Ой-йо-йой!

— Яво! — кричу у відчаї. — Яво! Хапайся за цямрини, помагай, бо я в небо злітаю!

Зрозумів, видно, Ява ситуацію, послухав мене, бо п’яти мої знову торкнулися землі. А тут я ще й ногою загачився за корінь, що якраз біля мене із землі випружинився. Закректав я з усіх сил — от-от жили, як струни, з дзенькотом полопаються — і з колодязя, мов булька з носа, повільно з’явилася Явина голова.

Першим на землю ступив «товариш Собакевич» — кудлате, капловухе руде цуценя, а тоді вже Ява.

Я відразу побачив, що цуценя — не з нашого кутка. У себе ми всіх собак до одного знали — від здоровеннецького діда Салимонового кунделя Гривка до позавчора народжених, сліпих іще цуценят баби Меланчиної Жучки.

— От хотів би я знати, хто його туди вкинув, — сердито проскрипів Ява. — Ноги б повисмикував!

— Якийсь фашист хотів позбутися, — сказав я.

Цуценя, схиливши набік голову, глянуло спершу на Яву, потім, перехиливши на другий бік, глянуло на мене та заметляло хвостиком, очевидно, дякуючи за порятунок. Знайомство відбулося. Ми відразу сподобалися одне одному.

— Гайда на річку! — сказав Ява. — Треба помити Собакевича — бач, який!

Те, що він Собакевич, а не Шарик, Полкан або Жучка, — уже не викликало жодного сумніву. Ім’я, жартома дане йому Явою в смердючій темряві колодязя, пристало до нього відразу й назавжди.

Ми побігли до річки.

Підводний човен із плоскодонки навічно потонув у забутті.

3. Завдання.

1. Урятованого цуцика Ява жартома назвав

• А Жучкою
• Б Шариком
• В Полканом
• Г Собакевичем

2. Словами «То таке страшнюче мурмило, що його навіть сам зоотехнік Іван Свиридович боїться. Очі — наче тракторні фари» описано

• А цапа Жору
• Б бугая Петьку
• В корову Маньку
• Г собаку Полкана

3. Установіть відповідність.

Герой твору

Опис

А «— Вони ще мені умови ставлять, вишкварки! Ану вилазьте!»

Б «— Орли! Соколи! Гангстери, а не хлопці! Нема на них буцегарні».

В «Родичі — безплатно. З учительки математики — п’ять копійок».

Г «— Опозогив. Маму-депутата на все село опозогив. Загаза чогтова!»

Д «— Пульс нормальний. Невагомості немає. Тиск — триста атмосфер».

4. Як хлопчики ставляться до льохи Манюні, до корови та цуценяти Собакевича? Проілюструйте свою відповідь фрагментами з тексту.

5. Які кумедні слова використовує у своєму мовленні дід Варава? Як такі слова його характеризують?

6. Про які риси характеру Яви й Павлуші свідчить те, що вони врятували Собакевича?

7. Прокоментуйте слова діда Салимона й хлопців: — Ти чув, як дід Салимон учора біля сільмагу казав: «Ондо, — каже, — Ява й Павлуша пішли. От хлопці! Орли! Соколи! Гангстери, а не хлопці! Нема на них буцегарні».

— Треба, щоб усі про нас так говорили. Треба, щоб слава про нас гриміла на всю Васюківку, як радіо на травневі свята.

8. Знайдіть і прочитайте опис зовнішності діда Варави. Які деталі опису викликали у вас усмішку? Як називають опис зовнішності героя в літературному творі?

9. Прочитайте за ролями уривки, у яких ідеться про наслідки будівництва «метро» та про врятування Собакевича.

10. Домашнє завдання.

1. Пригадайте, що таке фразеологізми (з ними ви ознайомилися на уроках української мови). Знайдіть і випишіть із тексту ті фразеологізми, що викликають сміх, наприклад: галасують, як баби на базарі; дуля з маком; дати дриза тощо.

2. Прочитайте розділ дев’ятий першої частини повісті Вс. Нестайка «Тореадори з Васюківки». Випишіть у зошит незрозумілі слова.

4. Друзі на все життя.

• Прочитайте дев’ятий розділ повісті (частина перша) і виконайте завдання.

Розділ дев’ятий,

у якому Павлуша розповідає, як він потоваришував з Явою

До четвертого класу я з ним не дружив. Він був страшенно вредний.

Так я вважав, бо він мене при всіх у калюжу пхнув, як я його картуза на вербу закинув. А я був у новісіньких шевйотових 1 штанях. Мені мама лише вранці їх у раймазі купила. І тими новісінькими штаньми я в самісіньке рідке багно сів. І Ганька Гребенючка так сміялася, так сміялася, що в неї аж булька з носа вискочила.

1 Шевйотовий — пошитий із шевйоту — дорогого сорту м’якої, легкої, трохи ворсистої шерстяної або напівшерстяної тканини.

Я дружив з Антончиком Мацієвським. Він мене малиною частував. У них було багато в саду малини, а в нас не було. А малину з молоком — ви ж знаєте! Я навіть більше, ніж вареники з вишнями, люблю.

Я думав, що дружитиму з Антончиком та їстиму малину аж до старості. Але.

Був сонячний, теплий вересневий день. Ми сиділи на баштані й з присьорбом хрумкали кавуни.

Ви не були на нашому баштані? О-о! Тоді ви нічого не знаєте. Такого баштана немає ніде. Справді! Кінця-краю не видно. Від обрію до обрію. І кавунів — тисячі, мільйони. І всі смугасті. Як тигри. Тисячі, мільйони тигрів. Я живих бачив у цирку. У Києві. Але то хіба тигри? От дід Салимон — баштанник наш — ото тигр! Ох же ж б’ється! Як улупить своєю кістлявою рукою по штанях — два дні чухаєшся. Він чогось не любив, як ми крали кавуни з баштана. Він любив, щоб ми просили. А ми не любили просити. Воно не так смачно.

Коротше, ми сиділи на баштані та хрумкали кавуни. Крадені. Діда не було. Не було й близько. Він пішов у сільмаг по цигарки. Ми бачили. І ми були спокійні. Він там обов’язково зустріне якогось свого друзяку, діда Вараву абощо, і вони заведуться про американських агресорів чи про ще когось там аж до смерку. Це вже напевно. Дід Салимон цілими днями знічев’я слухав у самотині на баштані транзистор «Атмосфера», що купив собі в сільмазі, і його просто розпирало від різних новин.

Отже, ми сиділи й хрумкали, тобто вже й не хрумкали навіть. Один лишень товстий Грицько Сало хрумкав — той міг день і ніч їсти. А ми всі сиділи та хукали.

От понаїдалися кавунів! Що називається, од пуза. Далі їсти вже немає змоги — нікуди.

Ми сиділи під величезною горою кавунів — їх зібрали для відправки, завтра прийдуть машини.

І їсти несила, і несила кинути цей кавунячий рай — коли ще так пощастить, щоб діда не було, та й вивезуть же завтра.

Пробували ми у футбол кавуном грати — важко, ноги болять. Пробували у «війни». Виклали з кавунів на землі військовий об’єкт — ворожу укріплену лінію. Узяли в руки по кавунові — це бомби, — підняли над головою — і в-у-у-у-. Летять наші штурмовики-бомбовики. Підлітають — р-реп! р-реп! Репаються смугасті бомби, летять урізнобіч осколки й шрапнель — чорні слизькі зернятка, ллється червона кавуняча кров.

Побомбили декілька хвилин, глянули — аж самим стало страшно й совісно. Червоно-біло-зелена каша на землі.

— Е, хлопці! Це вже свинство! Так тільки фашисти роблять!

— І справді! Давайте не будемо!

Знову посідали, сопемо.

Подивився тоді Степан Карафолька на гору кавунів та й каже:

— Але й здоровеннецька! Справжнісінька тобі піраміда єгипетська. — І раптом підхопився: — Хлопці! А давайте гратися у фараона та єгипетську піраміду.

— Га? Що? Кого? — не розшолопали ми.

Степана ми не любили. Він щодня чистив зуби, робив зарядку й узагалі був свиня. Словом, він був те, що називається зразковий учень: учився на самі «п’ятірки», поводився в школі бездоганно, не бешкетував, не бив вікон, не вмочав косу дівчинки, що сидить попереду, у чорнило, не підпалював на уроці «жабку» з кінострічки. І цим дуже всіх нас підводив.

— А от Карафолька, бачиш.

— А чому Карафолька.

— А подивися на Карафольку.

І — лясь! лясь! лясь!

«А щоб тобі, Карафолько, чиряк сів на носі!» — завжди думалося в такі хвилини.

Але іноді ми Карафольці прощали за те, що, на наш погляд, він ду-у-же багато знав, бо читав удень і вночі. І був для нас таким собі ходячим довідником. От і зараз.

— А. що воно за таке — єгипетські піраміди? — жуючи, спитав Грицько Сало.

— Не знаєш, барахольщику? Це такі здоровущі гробниці в Єгипті. У них єгипетських царів — фараонів — ховали. Багато століть тому. Досі стоять, як новісінькі, і туристи з усього світу приїздять на них дивитися.

— Ага, про це в п’ятому класі проходять, я в братовому підручнику бачив, — підтвердив Антончик.

— А я по телевізору в кіножурналі, — сказав Васько Деркач.

— Ну то й що? — спитав я. — А як же грати?

— Як? Гм! — презирливо гмикнув Степан. — Виберемо серед нас фараона. Він помре, і ми його поховаємо. І піраміду зробимо. З кавунів.

— А що — це клас! — У Яви загорілися очі. — Інтересно! Давай!

— Хлопці! Та ви що? Тю! — сказав я. — На біса нам у того смердючого фараона! У мертвяка! Теж іще весело — у похорон гратися! Ха-ха. Давайте краще в прикордонника й шпигуна. Я згоден шпигуном!

— Старий! Домовилися — усе! — рішуче сказав Ява. — Давай щитаться, кому фараоном. Ну! Сітка-вітка, дуб-дубки, поставали козаки! Шабельками брязь — вийди князь! Тобто. фараон.

Я! Так і знав. Чуло моє серце.

— Старий! По-чесному! — сказав Карафолька. Це ми від київських мисливців навчилися говорити один на одного «старий».

Я зітхнув. Я був страшенно невезучий. Хоч би в що ми грали, мені завжди випадало бути чи то розбійником, чи злодієм, чи шпигуном, чи фашистом. Одним словом, ворогом. Я вже не пам’ятаю навіть, коли я був нашим! А я так любив наших. І завжди був ворогом.

— Старий! Нічого, не хвилюйся! Тобі в коханні везтиме! їй-богу! Є така прикмета! — заспокоювали мене хлопці. — Ондо Гребенючка на тебе задивляється.

— Подавіться своїм коханням! Плював я на кохання. — з ненавистю процідив я крізь зуби й поплентався займати свої ворожі позиції.

І коли Карафолька тільки вимовив слово про ту єгипетську піраміду, я вже не сумнівався, що фараоном буду саме я. І не помилився.

— Ну, то що робити? — сумно спитав я.

— Отже, так, — швидко заговорив Карафолька. — Ти — славний, знаменитий, могутній єгипетський фараон. Який хочеш — вибирай: Хеопс. Тутанхамон. Гаменготеп.

— Гаменготеп, — байдуже сказав я.

— Прекрасно. О великий і мудрий фараоне Гаменготепе! — звів руки до сонця Карафолька. — Ти завоював багато земель, ти підкорив багато народів, ти вписав своє ім’я в історію віків стародавнього світу! Але невблаганна смерть підстерегла тебе, й ось ти вмираєш. Плачте, раби, великий Гаменготеп умирає!

Хлопці завили, як шакали.

— Ну, давай-давай — лягай і вмирай, — під акомпанемент цього виття сказав Карафолька.

— Прощайсь і. — махнув рукою Карафолька.

— Прощайте, — похмуро проказав я, — не поминайте лихом. Пробачте, мо’, що не так. Кланяйтеся мамі, татові, Галині Сидорівні й усім нашим.

— Обійдеться! Помирай, помирай швидше! — нетерпляче перебив Карафолька.

Я заплющив очі та голосно зітхнув — випустив дух.

— О люди! О народи! Великий Гаменготеп сконав! О горе-горе! — так одчайдушно заверещав Карафолька, що мені самому стало страшно й жаль себе. — Але ім’я його буде славне у віках! І піраміда великого Гаменготепа збереже для поколінь пам’ять про нього. До роботи, жалюгідні раби!

І хлопці заметушилися, обкладаючи мене кавунами. Через декілька хвилин я відчув, що на груди мені навалюється важенний тягар і мені немає вже чим дихати.

— Гей! — скрикнув я. — Давить! Гей! Так я і справді помру. Гей!

— Цить! — гаркнув Карафолька. — Не розмовляти. Мертвяк, називається. Убивать треба таких мертвяків!

І поклав мені величезного кавуна прямо на пику. Я тільки кавкнув.

— Е нє, хлопці, так він і справді ґиґне, — чую раптом голос Яви. — Так не можна.

І кавун із моєї пики відкотився.

— А що ж? Як же ж тоді? Не вийде ж піраміда, — почулися голоси.

— Як не вийде! Вийде! — закричав Карафолька. — Я ж забув зовсім. Фараонів ховали сидячи, а то й стоячи. Уставай! Уставай, Гаменготепе! Тільки мовчи — ти ж мертвий!

Я встав — і робота знову закипіла.

Тепер було легше. Хоч і давило в боки, але дихати можна. Я стояв із заплющеними очима, а хлопці обкладали мене кавунами. Незабаром навколо мене вже була справжнісінька піраміда, з якої стирчала тільки моя голова, що, як казав потім Ява, теж була подібна до кавуна.

Карафолька був дуже задоволений та весело наспівував похоронний марш:

І раптом пролунав пронизливий крик Антончика:

— Хлопці! Тікай! Дід!

І всі кинулися врозтіч. Це було так несподівано, що я навіть не відразу злякався. І лише коли від хлопців залишилася сама курява, я похолов.

Я стояв, обкладений кавунами, не в змозі ворухнути ні ногою, ні рукою й дивився, як до мене, розмахуючи кийком, біг дід Салимон.

— Хлопці! — безнадійно верескнув я. — Куди ви?! А я? Раби! Гади! Гаменготепа кинули! Антончику! Друже!

Але вони вже й почути не могли.

Ну все! Гибель! Зараз дід підбіжить, побачить, що ми наробили, побачить оту гору побитих кавунів, розмахнеться — і кийком мені по кумполу. І буде на одного розбитого кавуна більше. Буде мені гробниця. Піраміда.

Я вже бачив розлючене обличчя діда та чув, як він сопе. Ближче, ближче, ближче.

І тут, як із-під землі, з’явився Ява. Дід уже був зовсім близько, уже змахнув кийком. Ява підскочив до мене, схопив кавуна, що лежав біля самої моєї щоки, і пожбурив у діда. Дід випустив із рук кийка й ледь устиг піймати кавуна. Він же був баштанником, той Салимон, і не міг допустити, щоб кавун упав на землю й розбився. А Ява вже схопив другого кавуна та знову кинув. І знову дід піймав. Це було прямо як у цирку, як у кіно. Ява кидав, дід ловив і клав на землю. Ява кидав, дід ловив і клав на землю.

Я потроху звільнявся. От уже і я схопив кавуна й кинув. Тепер ми кидали з Явою вдвох, а дід Салимон ловив. Ловив, хекаючи й примовляючи:

— Ох, шелегейдики! Ох, шмарогузи! Ох, катові гаспиди!

За декілька хвилин ми з Явою вже щодуху лопотіли п’ятами по баштану. Тепер доганяй, діду! Шукай вітра в полі.

Я біг поряд з Явою нога в ногу, наче ми були одним механізмом. І мені здавалося, що серця наші теж б’ються, наче одне серце.

Мені було дуже хороше!

Мабуть, таке відчувають справжні друзі-солдати, коли плече в плече йдуть в атаку.

Отак біг би й біг на край світу. Немає нічого кращого в житті за дружбу!

. На другий день наша дружба з Явою була ще більше скріплена. Так би мовити, кров’ю, бо дід Салимон поділився своїми враженнями про фараонську піраміду з нашими батьками. І батьки наші зробили нам чотириста двадцять восьме серйозне попередження по тому місцю, про яке при дівчатах не говорять. Роблячи попередження, батьки примовляли:

— А от Карафолька! Карафолька не такий! Карафольки там не було! Га? Не було ж?!

Ми зціплювали зуби й мовчали. Ми нікого не виказали. Нікого! Хай кажуть про Карафольку! Хай! А я все одно знав, хто такий Карафолька, хто такий Антончик, а хто такий Ява!

То хіба міг я, скажіть, поїхати сам у табір до моря після цього?! Нізащо. Ніколи у світі!

Дружба! Велике це слово — дружба! Може, найбільше з усіх слів людських.

Заради дружби люди йдуть на тортури, сідають у тюрму, навіть життя віддають.

5. Завдання.

1. Ява й Павлуша навчилися від київських мисливців називати одне одного

• А тигром
• Б старим
• В соколом
• Г гангстером

2. Щодня чистив зуби й робив зарядку

• А Грицько Сало
• Б Васько Деркач
• В Степан Карафолька
• Г Антончик Мацієвський

3. Слова «Хоч би в що ми грали, мені завжди випадало бути чи то розбійником, чи злодієм, чи шпигуном, чи фашистом» належать

• А Яві
• Б Степану
• В Павлуші
• Г Антончику

4. Про які риси вдачі свідчить Явина допомога «замурованому» у кавунах Павлуші? Ява рятував Павлушу один раз чи двічі? Знайдіть і зачитайте ті рядки, що підтверджують вашу відповідь.

5. Яка ще позитивна риса вдачі Павлуші та Яви проявилася наприкінці цього розділу?

6. Хто з хлопців має прізвище, яке відповідає його звичкам? Здавна вважають, що ім’я, яке дають батьки своїм дітям, впливає на характер і навіть на долю людини. А чи знаєте ви, що означає ваше ім’я, прізвище й по батькові? Якщо так, розкажіть історію свого імені однокласникам та однокласницям.

7. Як змінилася мова Степана Карафольки, коли той почав здійснювати обряд поховання Павлуші-Гаменготепа? Чим викликана зміна стилю мовлення?

8. Запишіть у зошит імена всіх шести баштанних бешкетників і напроти кожного з них — слова-характеристики, які їм відповідають. Яких характеристик вийшло більше — позитивних чи негативних? Зіставте свої записи із записами однокласників та однокласниць. Якщо вони не збігаються, то про що, на вашу думку, це свідчить?

9. Пригадайте й запишіть у зошит якомога більше прислів’їв і приказок, які характеризують справжні дружні стосунки.

10. Домашнє завдання.

1. Прочитайте розділ «Випадок у метро. “Космонавт”. Конфлікт із київською міліцією». Випишіть у зошит незрозумілі слова.

2. Напишіть невеликий роздум на тему «Чим вимірюється дружба», використовуючи приклади з повісті Вс. Нестайка «Тореадори з Васюківки» і з власного життя (1 с.).

6. Нескінченні пригоди в Києві.

• Прочитайте другий розділ повісті (частина друга) і виконайте завдання.

(розказана знову-таки Павлушею Завгороднім)

Незнайомець із тринадцятої квартири, або Злодії шукають потерпілого

Розділ другий

Випадок у метро. «Космонавт». Конфлікт із київською міліцією

Ми приїхали до Києва. На цілий місяць. У гості до мого рідного дядька й моєї рідної тітки.

Це було прекрасно. Ми цілий рік мріяли про цей день. Не те що ми ніколи не бували в Києві. Бували. Ява — один раз, а я — аж двічі. Але тоді, уперше, ми були всім класом на екскурсії, усього лише два дні. А вдруге я був сам, без Яви. То було, звичайно, не те, зовсім не те. Ви ж самі знаєте, що радість, якої не можна розділити з найліпшим другом, — то не повна радість. І навіть не пів радості. А якась четвертинка. Отож не дивуйтеся, що в нас був такий піднесений настрій.

Коли люди приїздять до Києва, із чого вони починають? Правильно! З Хрещатика! Так уже заведено. Ви злазите з поїзда, заносите свої «чамайдани» у квартиру, і ноги механічно самі несуть вас на Хрещатик, навіть не питаючи вашого дозволу й бажання. Тітка ледве встигає гукнути вам навздогін: «Глядіть же не загубіться. І на обід не. » — далі ви вже не чуєте.

Через двадцять хвилин після того, як ми приїхали, ми вже йшли Хрещатиком.

Що я сказав? Ішли? Ні, ми пливли, ми линули, ми викроковували гордо й урочисто, як на параді. По Хрещатику не можна просто собі йти, коли щойно приїхав до Києва. Така вже то незвичайна вулиця. Той, хто потрапив на Хрещатик, стає ніби іншою людиною. Усі на Хрещатику здаються якимись радісними та святковими. І напрочуд чемними, увічливими. І всі всміхаються. Хоч ідуть люди по Хрещатику щільно, як у черзі, майже притулившись одне до одного, але я не бачив, щоб хтось когось копнув ногою, ударив ліктем або навіть просто вилаяв. Штовхне ненароком — «Вибачте!» — усміхнеться та йде собі далі. «Хороші люди на Хрещатику! Треба, щоб на всіх вулицях такі були. Пливемо ми, линемо, викроковуємо. »

м. Київ. 1960 ті роки

Широкий, як Дніпро, Хрещатик (по радіо на свята завжди так кажуть). Попід берегом, на тротуарах, — люди; посередині, на бруківці, — машини. І так, як на тротуарі не побачиш жодної машини, так на бруківці не побачиш жодної людини. Кожному своє. І щоб одне одному не заважати, навіть переходи під землю поховали. Такий же на Хрещатику лад — любо глянути. «Легше в нас під воза вгнатися, ніж тут під машину», — подумав я. Та тільки встиг я це подумати, аж раптом із тротуару, як Пилип із конопель, вирвався на середину вулиці просто під машини огрядний та лисий дядько в темних окулярах, з фотоапаратом через плече й наче без штанів, у самих трусах. Тільки по ґудзиках ми здогадалися, що то були такі штани, але коротенькі, шорти називаються. З-під тих штанів некрасиво стирчали голі, укриті густим чорним волоссям товсті ноги. По всьому було видно, що то не наш чоловік, а якийсь інтурист.

Ми з Явою завмерли — невже перебіжить?!

Та враз — цюррр! — наче з-під землі виринув молоденький стрункий міліціонер із хвацько підкрученими вусиками. І голоногий інтурист, не добігши навіть до середини бруківки, так і присів, смішно розчепіривши руки.

Потім крутонувся й підтюпцем побіг назад. Міліціонер йому навіть слова не сказав, тільки усміхнувсь і посварився пальцем, наче вчитель на недисциплінованого учня (хоч інтурист був удвічі старший за міліціонера).

— О! Бачив? — гордо сказав Ява. — Думає, мабуть, якщо приїхав з якогось там Лондона чи Ріо-де-Жанейро, то можна тут швендяти, де хочеш! Дзуськи! Лізь, голубе, під землю, як усі люди.

Потім Ява захоплено глянув на молоденького симпатичного міліціонера та сказав:

— Ти знаєш, Павлушо, а все ж немає у світі лучче, як бути міліціонером. По-перше, благородно! Борешся з усілякими злодіями, бандитами та хуліганами. По-друге, усі тебе поважають, а коли треба, і бояться. По-третє, цікаво. Не життя, а суцільне тобі кіно пригодницьке. Я, мабуть, таки стану міліціонером. А ти?

— А я — льотчиком, — уперто сказав я. — Ти ж знаєш.

— Як хочеш, — сказав Ява й зітхнув.

Ява міняв професії, як циган коней. Сьогодні він — моряк, капітан далекого плавання. Завтра він — геолог. Післязавтра — директор кондфабрики («по три кілограми “барбарису” на день можна їсти»). Тоді — футболіст київського «Динамо». Тоді — художник. Тоді — звіролов, що ловить для дресирувальників хижих тигрів, барсів та ягуарів. А сьогодні, бачте, міліціонер.

Я ж — ні. Я як ото вирішив ще в першому класі, що буду льотчиком, так досі й держуся, не схибив.

Навіть дід Салимон сказав недавно: «Ти диви, яке вперте. Мабуть-таки, буде льотчиком цей слинько, хай би його муха вбрикнула!»

Хіба що іноді я не витримую та ненадовго пристаю до Яви — за компанію. Та й то тільки на таку комбінацію, щоб залишатися льотчиком. Я вже був і морський льотчик, і льотчик-футболіст, і льотчик-художник, і льотчик-звіролов, і льотчик-геолог, і навіть льотчик на кондфабриці, що возить літаком «барбарис».

Але цього разу я від комбінації утримався, бо не уявляв собі льотчика-міліціонера — кого ж ти в повітрі затримуватимеш і штрафуватимеш! Чорногузів хіба!

Ні, хай уже цього разу залишуся я просто льотчиком.

Пливемо ми, линемо, викроковуємо Хрещатиком.

Праворуч багатоповерхові будинки, подібні до величезних, кахлями обкладених груб, один на одного громадяться, угору на Печерськ лізучи.

Ліворуч універмаг склом на сонці виблискує. Далі здоровеннецька десятиповерхова міськрада (скільки ж то в ній людей радиться — така велика!).

Десь за міськрадою вежа телевізійна небо аж у космос проштрикує.

Оце висота! Нічого вищого у світі не бачив! От де від матері після двійки ховатися! Не те, що на нашій груші! Не тільки б не стягли, не догукалися б ніколи!

Далі на тлі неба круглі з хрестами бані вимальовуються — колишній костел.

Після міськради, за вулицею Прорізною, Хрещатик завертає праворуч і, порозсувавши будинки далі від себе (наче збирається крикнути: «Пустіть мене, я хочу пірнути в Дніпро!»), утикається на Європейській площі у філармонію. І через ту філармонію в Дніпро не пірнає.

Та після вулиці Прорізної ми по Хрещатику далі не пішли, бо праворуч була станція метро. А метро, як ви самі знаєте, — це метро! І я хотів би глянути на того, хто, приїхавши до Києва з Васюківки, байдуже пройшов би повз метро!

Не змовляючись, ми, як по команді, одночасно повернули до входу в метро.

На нас одразу війнуло свіжістю та якимсь особливим «метрівським» запахом.

Хоча контролера десь не було й проходи між спеціальними тумбочками були гостинно відчинені, проходити «зайцями» ми навіть і не подумали. Хай хтось дурніший це робить, ми вже раз пробували. Хоч би як швидко ти біг, ще швидше за тебе з тумбочок вискакують навперейми спеціальні держаки, і ти гепаєшся на них пузом. Отож .

Ми інтелігентно наміняли в касі п’ятаків, кинули та пройшли .

«Які ми все ж культурні й благородні», — з гордістю подумав я. Коли б я, дурний, знав, що зараз станеться.

— Диви! Диви! Старшина Паляничко! — зненацька вигукнув Ява. — Давай доженемо!

І тільки я встиг роззявити рота: «Га? Де?» — як він уже дріботів по ескалатору.

Попереду нас стояв на ескалаторі величезний опасистий дядько з кошиками, клумаками та ще й з новісінькими ночовками в руках (видно, попродав на базарі крашанки абощо, накупив краму та їхав на вокзал).

За декілька метрів нижче від дядька стояла струнка мальована дівчина з височенною, подібною до копиці сіна зачіскою — справжнісінька тобі кінозірка. А ще нижче від «кінозірки» їхав міліціонер — справді, дуже зі спини схожий на старшину Паляничка, з яким ми за досить-таки цікавих обставин познайомилися торік, коли приїздили всім класом до Києва на екскурсію. Звичайно, добре було б із ним знову зустрітися й побалакати. Особливо Яві, який відсьогодні готується в міліціонери.

Я, не роздумуючи, задріботів слідом за Явою. Опасистий дядько з покупками загородив собою майже весь прохід. Яві вдалося прослизнути повз нього. А я хотів проскочити й ненароком зачепив цинкові ночовки, що стояли біля дядька та які він придержував тільки двома пальцями. Ночви гримонули на ескалатор і ковзнули вниз.

Гур-гур-гур! Мить — і ночви вдарили ззаду по ногах «кінозірку». «Зірка» не встояла й гепнулась у ночовки. І ночовки, тепер уже з пасажиркою, загримотіли по ескалатору.

Сліпучо красива, як цяця мальована, «кінозірка», сидячи в ночвах і держачись за них обома руками, мчала ескалатором донизу. Мовчки, без крику, без жодного слова. Чи то вона була така мужня, чи то, навпаки, оніміла з переляку й несподіванки — важко та й ніколи було зрозуміти.

Ще мить — і міліціонер, що не встиг обернутися й помітити небезпеку, збитий із ніг, присів на ескалатор. А «зірка», не міняючи пози, гайнула далі.

Опасистий дядько, не глянувши навіть на нас з Явою, одразу сіртонувся за своїми ночвами. Він важко біг із клумаками по ескалатору й раз у раз діловито скрикував: «Побережись! Побережись!» — наче візник, що їде через базар своєю тарадайкою, тільки що батогом не цвьохкав.

«Зірка», збивши з ніг ще декількох пасажирів, вилетіла з ескалатора, проїхала через увесь зал і спинилася.

Якийсь інтелігентний дідусь, прямо під ноги якому вона підкотилася, здивовано глянув на неї та суворо сказав:

— Що це ви, мадам?! Поводитеся, як дитина!

Дядько все ще важко гупав ескалатором, хрипко та якось не дуже стурбовано, навіть спокійно вигукуючи:

— Мої ночви. Мої ночви.

Збитий міліціонер (тепер ми бачили, що то був ніякий не Паляничко) поспішав за дядьком, на ходу обтрушуючи кітель, і, невідомо до кого звертаючись, гукав:

— Стривайте! Стривайте! Одну хвилинку!

Ми підтюпцем бігли за міліціонером. Іншого виходу в нас не було. Ескалатори в метро мають таку властивість, що на них можна їхати лише в один бік, — це тобі не звичайні сходи, по яких можна йти і туди, і сюди!

На наше щастя, міліціонер ще не уявляв собі, хто справжній винуватець цієї скандальної пригоди, переслідував дядька й на нас не звертав жодної уваги, але скоро він довідається. Ще декілька секунд — він наздожене дядька, і дядько. У мене холонуть ноги. Ось уже ескалатор довіз нас донизу.

«Кінозірка», яка лише тепер, мабуть, оговталася, раптом усміхається та, усе ще сидячи в ночвах, бадьорим голосом каже:

— Політ пройшов нормально. Почуваю себе добре. Невагомість і перевантаження перенесла задовільно.

Як вітали «зірку-космонавтку» міліціонер, опасистий дядько й інші люди, що веселим натовпом оточили її, ми вже не бачили й не чули, бо притьмом заскочили в поїзд. Двері за нами клацнули, поїзд рушив.

На наступній станції «Арсенальній» ми так бігли ескалатором угору, що аж серця наші з грудей вискакували. А там аж два ескалатори, і такі довжелезні.

Коли вибігли з метро, завернули у двір величезного сірого будинку й опинилися на схилах у чагарнику, — ми вже були майже мертві від знесилення. Життя в наших тілах залишалося відсотків п’ять, не більше. Та й ці п’ять відсотків — то було не життя, а сама макуха. В очах темно, ні рукою, ні ногою не ворухнеш. Не те що говорити — ми дихати неспроможні були. Ротами лише плямкали, повітря хапаючи, як риба без води. Трирічне дівча могло зараз нас брати за п’яти, кидати в торбу й нести на базар продавати по дві копійки за пучок. Така була нам зараз ціна.

Лише за хвилин десять.

— Ну? — ледве сказав Ява.

— Ага, — ледве сказав я.

— Тю, — ледве сказав Ява.

— Тьху, — ледве сказав я.

Це вся розмова, на яку ми спромоглися.

І тільки за хвилин двадцять ми нарешті отямились і змогли обмінятися думками з приводу того, що сталося.

— Так . — зітхнув Ява. — Можна сказати, зіпсував ти мені кар’єру.

А що?! Хто ж мене тепер у міліцію візьме.

7. Завдання.

1. Хрещатик «утикається» на Європейській площі в

• А метро «Арсенальна»
• Б метро «Хрещатик»
• В колишній костел
• Г філармонію

2. Репліка «Лізь, голубе, під землю, як усі люди» адресована

• А інтелігентному дідусеві
• Б опасистому дядьку
• В міліціонерові
• Г інтуристу

3. Установіть відповідність.

Герой повісті

Опис зовнішності

2 дядько в метро

А «. величезний опасистий дядько з кошиками, клумаками, ще й із новісінькими ночовками в руках . »

Б «. огрядний та лисий дядько в темних окулярах, із фотоапаратом через плече . . З-під штанів . стирчали товсті ноги».

В «. обличчя в нього сіре й плямисте, як торішнє листя. Губи тонкі й так стулені, мов у роті вода. Очі без вій».

Г «. молоденький . із хвацько підкрученими вусиками . навіть слова не сказав, усміхнувсь і посварився пальцем . »

4. Чому, на вашу думку, Ява так часто «міняв професії, як циган коней»? А наскільки часто вам доводилося змінювати вподобання щодо вибору майбутньої професії? Поміркуйте, чому так стається.

5. Чи засуджуєте ви Яву й Павлушу, які зникли з місця злочину? Обґрунтуйте свою думку.

6. Чи має «кінозірка» почуття гумору? Із чого це видно? Проілюструйте свою думку прикладом із тексту.

7. Чи погоджуєтеся ви з думкою Павлуші, що «радість, якої не можна розділити з найліпшим другом, — то неповна радість. І навіть не пів радості. А якась четвертинка»? Чи переживали ви у своєму житті таке відчуття? У яких ситуаціях?

8. Опишіть подію, зображену на ілюстрації до розділу «Випадок у метро . » (с. 119).

9. Знайдіть і випишіть у зошит приклади персоніфікації в описі Хрещатика (в абзаці, що починається словами «Після міськради, за вулицею Прорізною . »).

10. Домашнє завдання.

1. Прочитайте розділ «Усе! Кінець! Я дарую велосипед . ». Випишіть у зошит незрозумілі слова.

2. Підготуйтеся до виразного читання цього розділу.

8. «Загаза чогтова!»

• Прочитайте двадцять п’ятий розділ повісті (частина третя) і виконайте завдання.

(яку розказав уже Ява Рень)

Таємниця трьох невідомих, або Повість про те, як посварилися Іван Васильович із Павлом Денисовичем і що з того вийшло

Розділ двадцять п’ятий

Усе! Кінець! Я дарую велосипед. «Загаза чогтова!». Я видужую

Прокинувшись, я побачив, що біля ліжка сидить на стільці Яришка й читає журнал «Барвінок».

У хаті було сонячно, аж очі сліпило, годинник на стіні показував десяту, і я зрозумів, що то ранок.

Яришка зразу відклала журнал і скочила зі стільця:

— О. Гідний бгатику! Загаз будеш снідати.

Вона в нас не вимовляє літеру «р».

За мить Яришка вже ставила на стільці переді мною молоко, яєчню, сир і хліб із маслом.

Я збагнув, що в хаті нікого немає, усі на роботі, і їй доручено доглядати мене.

— Будь ласка, гідний бгатику, їж! — сказала вона солодким голосом.

А коли вона втретє сказала «гідний бгатику» («Гідний бгатику, спегшу пгоковтни таблетку»), це вже мене зовсім збентежило.

«Гідний бгатику!» Вона ніколи мене так не називала. Вона завжди казала на мене «загаза чогтова», «так тобі й тгеба», «щоб ти гозбив свою погану могду. » І раптом — «гідний бгатику. »

Отже, кепські мої справи. Може, і зовсім безнадійні. Може, я уже й не встану. Тому-то всі такі ніжні до мене: і батько, і мати, і дід. І весь час заспокоюють — видужуєш, мовляв. А я.

Бач, сплю весь час. Значить, немає в організмі сили, енергії для життя. Отак засну й не прокинуся більше. Ось голову навіть підняти від подушки не можу. Підведуся, сяду на ліжку, і йде обертом голова, аж нудить.

Я глянув на сир, на яєчню та згадав слова діда Салимона, які він любив повторювати: «Їжа — джерело життя. Доти живеться, поки їсться й п’ється. Добре кусай — і будеш як бугай ».

— Яришко, дай іще шмат хліба з маслом, — сказав я тихим глухим голосом.

— Тю, ти ж іще цього не з’їв?!

— Жалко? — з гірким докором глянув я на неї. — Може, я . Може .

— Та що ти, що ти! Будь ласка! — вона побігла на кухню, відремізувала від буханки величезну партику, намазала з палець масла та поклала на стілець. Пирснула й побігла за піч сміятися!

Я зітхнув. Нічого, нічого! Дивися, щоб на кутні не засміялася, як я . як мене вже не буде .

Яєчню з тим першим шматком хліба я вмаламурив досить швидко й легко. А от тарілка сиру, щедро политого сметаною, і партика хліба, принесена на моє прохання Яришкою, пішли туго. Пів тарілки я ще сяк-так виїв, а далі почав давитися. Набивши повен рот сиру та хліба, я жував-пережовував ту жуйку по декілька хвилин і не міг проковтнути. Ремиґав, як той старий віл. Уже й молоком запивав, і різко смикав назад головою, як це робить завжди мати, ковтаючи таблетки, та все марно — не ковталося. «Ну, усе! Уже і їсти не можу. Не приймає організм їжі. Усе! Капець мені! Гаплик!»

Я безсило відкинувся на подушку.

Лежав і прислухався, як усередині в мене щось булькало, бурчало та переливалося. То гуляли в порожньому животі самотня яєчня, трошечки сиру й молока. Гуляли, не в змозі порятувати слабіючий організм.

О! Кольнуло в боці. І нога затерпла, мабуть, кров туди вже не доходить . І рука ліва якась безсило млява. Це ж там серце близько . Видно, серце вже відмовляється працювати .

О! Дихати вже важко. Уривчасте якесь дихання. І пальці на руках уже посиніли, здається, одмирають . Ех, жаль — немає Павлуші. Хотілося б із ним попрощатися. Не встигну, мабуть .

З-за печі визирнуло лукаве Ярищине око. Вона сміялася. Вона й не уявляла, як мені зле. Вона думала, що я придурююся.

Треба їй якось довести, що це не жарти, що мені таки погано, що, може, це останні мої хвилини . Я не міг помирати під її хихикання.

— Яришко, — ледь чутно промовив я. — Іди сюди.

Вона вийшла з-за печі.

— Яришко, — зітхнув я і замовк.

Вона підійшла ближче. Личко її стало серйознішим.

— Яришко, — удруге зітхнув я і знову замовк. Я мусив сказати зараз щось незвичайне, щось значуще, шляхетне й велике, що говорять тільки перед смертю. — Яришко, — сказав я нарешті тихо й урочисто, — візьмеш собі мій велосипед. Я дарую тобі його.

— Ой! — верескнула вона радісно. — Ой! Пгавда?! Ой! Сегйозно?! Ой бгатику мій! Який ти хогоший! Ой! Дай я тебе поцілую.

І її губенята мазнули мене по щоці біля носа. Я відвернувся до стіни, бо відчув, що от-от заплачу.

Ми з Яришкою найчастіше сварилися саме через той мій велосипед. Вона хотіла на ньому кататися, а я не хотів, щоб вона каталася. Я вважав, що вона ще соплива, щоб кататися на дорослому велосипеді. Тільки в перший клас пішла в цьому році, до педалей ще навіть не діставала. Але однак примудрялася їздити — просовувала праву ногу крізь раму та, звиваючись черв’яком, навстоячки крутила педалі. Ця її спритність тільки дратувала мене. Таке потворне катання було, на мою думку, образою для велосипеда.

Кому хочеться, щоб на його велосипеді хтось катався! Це завжди неприємно. Велосипед — це щось дуже особисте, близьке, заповітне. Це ближче, по-моєму, за сорочку, за штани, за що хочеш . І, зараз, подарувавши велосипед Яришці, я відчув, що мої рахунки із життям майже зведені.

Я чув, як вона, забувши від щастя про мою хворобу, уже витягала Вороного із сіней надвір. І він жалібно деренчав і дзвенів. Ці звуки шматували моє вмираюче серце. Так востаннє тужливо ірже вірний кінь, навіки прощаючись із козаком .

Я витягся, як мрець, склав на животі руки й приречено втупився в стелю. Я ждав приходу смерті. Годинник на стіні невмолимо відцокував хвилини.

Але несподівано замість смерті прийшла медичка Люба Антонівна. Грюкнувши дверима, вона зайшла в хату та швидким кроком наблизилася до мого ліжка. Поклала руку мені на лоба, потім узяла за пульс. І все це, не кажучи ні слова, зосереджено, строго. Я завмер у безнадійному чеканні.

Послухавши пульс, вона підняла мені сорочку, схилилась і приклала маленьке холодне вухо до моїх грудей. Вона завжди вислуховувала хворих просто так, вухом, без усякого лікарського причандалля.

І тільки вислухавши мене, вона сказала весело:

— Молодець! Усе гаразд! Скоро будеш здоровий.

І ляснула мене долонею по пузі.

— Еге! Гаразд! — буркнув я. — Оно вже і їсти не можу. Організм не приймає. І голова крутиться, підвестися несила.

— Що? — вона здивовано глянула на тарілки, що стояли на стільці. — А це хто снідав?

— Та я ж . бачите . — зітхнув я.

— Ну! Бачу! І яєчню, бачу, прийняв твій організм, і сиру пів тарілки, і молока. Що ж ти хочеш? Після такої температури це навіть забагато зразу. Забороняю тобі їсти по стільки! А голова крутиться від довгого лежання. Треба вставати потрошку, якщо температури немає. Дозволяю тобі сьогодні встати хвилин на десять-п’ятнадцять і походити по кімнаті. Тільки не більше . «Організм не приймає!» — вона всміхнулася. — Ех, ти! Герой!

Я насупив брови й одвернувся. Я не дуже їй вірив. Вона мусить заспокоювати хворих. Така її робота, їй за це гроші платять.

І все ж після того, як вона пішла, я відчув, що мені полегшало — перестало колоти в боці, і нога відійшла, і руки відпустило. І серце забилося бадьоріше. Смерть поки що відступила.

Мені навіть здалося, що я почув, як вона, загримівши кістками, побігла-покотилася кудись геть по дорозі . Чи, може, то загримів, упавши разом з Яришкою, мій велосипед у дворі.

«Мій? Велосипед? Який же він мій? Немає в мене вже велосипеда! Нема! Подарував. Дурень! Та я ж . я ж . думав, що вмираю».

«Пожди-пожди! Чого це ти так рознервувався? Може, ще вмреш і не будеш дурнем», — шепнув мені глузливо внутрішній голос.

«Тьху на тебе! — лайнув я той голос. — Краще бути живим дурнем, ніж . »

«Ну й що! Ну й подарував! Подумаєш! Рідній сестричці подарував. Хай катається на здоров’я дорога се . »

У дворі знову щось гупнуло й задеренчало.

«Чорт! Чого ж вона, корова, падає! Так же всі шпиці повибивати можна!

Ну й хай вибиває, її ж велосипед — може зовсім його розбити.

Чого тобі тепер хвилюватися? Не треба тобі хвилюватися.

Спи спокійно, дорогий товаришу!

Павлуша, значить, буде на велосипеді, Вася Деркач — на велосипеді, Коля Кагарлицький — на велосипеді, Степан Карафолька, гад, — на велосипеді. Коротше, усі, усі геть-чисто на велосипедах, а я — пішки. На своїх двох. Та-а-ак .

Тоді вже краще вмерти! Що це за життя без велосипеда! Комедія! Сміх!

А який же був велосипед! “Україна”. З багажником, із фарою, з ручним гальмом. А швидкість яка! Вітер, а не велосипед. Був. »

У дворі знову задеренчало.

Серце моє розчахнулося від болю.

«Дозволяю тобі сьогодні встати на десять-п’ятнадцять хвилин».

Я підвівся й сів на ліжку.

«Хоч глянути на нього востаннє. От гляну, потім ляжу й умру».

Я встав і, хитаючись, пошкандибав до вікна.

Яришка, висолопивши від старанності язика, вихилясами кружляла подвір’ям. На лобі в неї полум’яніла здоровеннецька ґуля, на щоці подряпина, коліно розбите, але очі сяяли щастям. І видно, те щастя засліпило її, і вона нічого не бачила. У всякому разі дубового ковбка, на якому ми рубали дрова, вона точно не помічала, бо перла прямо на нього. Я не встиг навіть роззявити рота, як вона перечепилася об ковбок і .

Отут уже я роззявив рота. Я не міг його не роззявити. Душа моя, яка ще трималася в тілі, не витримала.

Велосипед став дибки та з усього маху грюкнув на землю, задеренчавши всіма своїми деталями.

— Ех ти. Щоб тобі. Що ти робиш?! — одчайдушно закричав я. — Хай я вмру, але навіть перед смертю я не можу спокійно дивитися, як гине велосипед!

Лежачи під колесом, Яришка розгублено кліпала очима. Потім ураз насупила брови й мовчки почала вибиратися з-під велосипеда. Устала, підняла велосипед і зміряла мене презирливим поглядом:

— Думаєш . думаєш . я тобі повігила, що ти подагував? Я знала, що ти жагтуєш . загаза чогтова.

І, шморгнувши носом, одвернулася.

Я роззявив рота та . усміхнувся. «Загаза чогтова . »

Сонце засяяло з неба, заспівали пташки та зацвіли-запахли під вікном троянди.

Життя повернулося до мене.

Сумнівів не було — я видужував.

— Дорога Яришко, люба моя сестричко, я тепер завжди даватиму тобі велосипед — коли тільки захочеш! Чесне слово!

Теорія літератури

Повість. Пригодницька повість

«Тореадори з Васюківки» Вс. Нестайка — один із найулюбленіших творів для дітей. Сподіваємося, що вам полюбилися Явині та Павлушині пригоди й ви захочете прочитати їх усі. Цей твір досить великий за обсягом, але читається легко, бо він — пригодницький. Ми настільки захоплюємося перипетіями Павлуші та Яви, що й не помічаємо, як спливає час, коли читаємо повість.

Пригодницьким називаємо той твір, зміст якого наповнений великою кількістю пригод і незвичайних подій. Отже, за жанром «Тореадори з Васюківки» — пригодницька повість. Пригадаймо, що таке повість.

Повість — розповідний художній твір, у якому досить широко змальовано життя одного чи декількох героїв протягом досить тривалого часу. Повість відрізняється від оповідання більш розгорнутим сюжетом, охопленням подій із життя головних героїв, більшою кількістю другорядних персонажів і повнішою їхньою характеристикою, наявністю розлогих описів.

Перші повісті як самостійний літературний жанр з’явилися на початку XIX ст., а до цього повістю називали будь-яку розповідь про життєві й історичні події («Повість минулих літ»).

9. Завдання.

1. Слова «Добре кусай — і будеш як бугай» любив повторювати

• А Ява Рень
• Б дід Варава
• В дід Салимон
• Г Степан Карафолька

2. Після того як Ява прокинувся хворий, його найбільше збентежили Ярищині слова

• А загаза чогтова
• Б гідний бгатику
• В який ти хогоший
• Г загаз будеш снідати

3. Установіть відповідність.

Жанр

Назва твору

А «Євшан-зілля» Миколи Вороного

Б «Фарбований Лис» Івана Франка

В «Федько-халамидник» Володимира Винниченка

Г «Тореадори з Васюківки» Всеволода Нестайка

Д «Повість минулих літ» Нестора Літописця

4. Що таке повість? Чим вона відрізняється від оповідання? Обґрунтуйте свою відповідь, використовуючи приклади з тексту повісті Вс. Нестайка.

5. Які повісті ви читали в 5 класі з української та зарубіжної літератур?

6. Проаналізуйте стосунки Яви та Яришки, підтверджуючи свої думки уривками з тексту.

7. Як реагував Ява на незграбне сестрине катання на вже подарованому ним велосипеді в середині розділу й наприкінці?

8. Доведіть, що насправді Ява любив свою сестричку Яришку. Які слова з тексту це підтверджують?

9. Яким ви бачите музичний супровід упродовж останнього розділу та як змінюється його настрій? У який момент музика зникає?

10. Домашнє завдання.

1. Підготуйте сценку у своїй групі до одного з фрагментів повісті Вс. Нестайка «Тореадори з Васюківки».

2. Письмово поділіться своїми враженнями про прочитані розділи повісті (наприклад, у формі листа до Вс. Нестайка) (за бажанням).

Подумайте й розкажіть

• Яка витівка літературних героїв Вс. Нестайка вам найбільше сподобалася?

• Чи прочитаєте ви повний варіант книжки «Тореадори з Васюківки»?

• Чому читачі/читачки симпатизують хлопчикам, які роблять шкоду?

Перший рамковий вулик винайшов українець

Випускника Могилянки Петра Прокоповича обурювало, що бджіл викурювали при відборі меду. У 1814 році він створив розбірний вулик, який оберігає бджіл.

Винахідник народився в 1775 році на Чернігівщині в с. Митченки в небагатій дворянській сім’ї. Чоловік успішно закінчив Київську духовну академію, служив кадетом у кінному полку, а потім вийшов у відставку. Повернувшись додому в 1798 році і побувавши на пасіці у свого молодшого брата, твердо вирішив присвятити життя бджільництву.

Бджоляр сам виготовляв вулики і випробовував їх, уважно спостерігаючи за поведінкою бджіл, працював над удосконаленням догляду за бджолами, вів щоденник, займався лікуванням комах і багатьма іншими питаннями. У ті часи бджіл обкурювали (умертвляли), перш ніж забрати з вуликів мед. При цьому, знищенню підлягали кращі сім’ї бджіл, які збирали більше меду.

Вулик Прокоповича вперше дозволив не викурювати бджіл, а просто виймати рамку

В 1814 році Прокопович винайшов розбірний рамковий вулик, який назвав “Петербурзьким”. Прокопович вперше виділив рамку в самостійну частину бджолиного житла. Такий винахід оберігав бджіл при відборі меду, можна було вільно оглянути сім’ю і активно впливати на хід її розвитку.

Раніше “Телеграф” розповідав, що на Місяць літають траєкторією, яку розрахував українець Юрій Кондратюк. Так звана “траса Кондратюка” або ще “траса равлика” охоплює вертикальний старт і використання опору атмосфери для приземлення.

Випарений піп (українська народна казка)

Любив піп твердо одну Маріку, ходив до неї. І в тої Маріки ґазда був, айбо ґазда мало коли був дома. Кілько ґазда прийде домів, усе Маріка хвора.

— Ой Маріко, що тебе болить? Принесе їй ґазда їсти:

— Хлопе! Не годна я їсти, бо мене дуже болить. Я днесь й огень не клала, бо не треба мені. І крекче Маріка дуже на печі.

— Чи не пила би-сь, Маріко, паленки?

— Коли б мало приніс, то, може би, випила один погарчик, а їсти не годна-м нічого. І пішов Іван.

— Дайте доброї паленки, бо жона хвора.

— Йди, дурний Іване. Твоя жона хвора? Ану, дурний Іване, коли піп прийде, тоді не хвора.

— Ви уже нічого не віруєте і вмрете, а не будете вірувати, сусідо!

— Ну, ну, Іване! Коли б ти надійшов удень, що вони роблять, як ти підеш у дорогу.

Іван приніс паленки і силує Марію:

— На погарчик, випий, бо се добра паленка. Вона випила один погар.

— А чи їла б дащо, аби я тобі зладив?

— Не годна-м нічого їсти ані раз. — Но, небогойко, та чим будеш дихати? Но, кажи, я коло тебе не буду сидіти. Даяк помалу наднимайся, бо я не маю коло тебе часу сидіти, маю роботу.

— Ну, та ти собі йди геть, я уже буду якось бідувати: хоч умру, хоч буду.

І пішов Іван у дорогу із кіньми, у фурманку. Піп увидів, що Івана не є дома. Прийде до Марії і каже:

— Іди лем принеси паленки мало.

— Я не йду,— каже,— бо корчмарі увидять, що я здорова, та оббрешуть мене ґазді.

— Ой правду ти маєш, Маріко! — каже піп.

Приніс паленку піп.

Наладила Марія їсти дороге їдіння для попа. Є що їсти й пити, доста є вшитко.

Та коли вони так собі говорили, їли й пили за столом, увійшов циганин. То було літнього часу, саме у велику спеку. Хатні двері були відчинені.

Піп з Марікою гостилися коло стола, обоє так напилися, що про них міг хоч хто зайти. Та й циганин увійшов до хижі тихо, його не увиділи, не почули. Циганисько так собі думає: «Ачей вони поснуть п’яні, я виджу, що вони усього не поїдять і не вип’ють всіх напоїв, бо є там доста».

І сховався циганин під постіль.

Та що сталося? Надійшов уночі з дороги Маріїн ґазда. На дворі загримів віз. Вона вчула скоро, що ґазда прийшов. Піп каже:

— Маріко, йой, де би я спрятався?

І в хапущох де би то стулитися? І спрятався під постіль. Но і того їдіння і напій вона під постіль склала наскоро. Ну, вже там під постіллю е циганин і піп. Айбо піп не знав, що там є циганин під постіллю. Доки ґазда коні прив’язав, дав їм їсти, Маріка запораяла в хижі, залляла огень водою й скоро лягла собі на піч. Увійшов ґазда до хижі і каже:

— Чи така ти, Маріко, хвора?

— Ой я,— каже,— дуже хвора, не бирую і говорити.

— Чи їла ти дащо днесь?

— Та нічого я не їла.

А циганин їсть під постіллю помовчки. Айбо ґазда її не знає нічого, що є у хижі. І циганин як наївся під постіллю — а на попі волосся коміть стає коло циганина зі страху.

— Йой,— каже циганин,— паночку, я би свистав! А піп зо страху і не дихає, думає собі: «Біда би тебе найшла, циганине!» Каже піп циганинові: — Мовч, біда би на тя найшла. На чоботи, циганине, але мовчи, бо ґазда вчує та нас уб’є!

— Но, паночку, та нас двоє. Циганин чоботи взяв і натяг на ноги.

— Йой, паночку, лем коби я собі мало пошпацірьовав, чи яло ся мені в чоботях.

— На, циганине, ногавиці, лем мовч. Узяв циганин ногавиці з попа.

— Но, паночку, коби раз пройшов по хижі, аби увидів, чи годяться вони мені.

— Мовчи, циганине, на й гийрок, лем мовч. Циганин узяв, айбо тоді не слухав уже попа, а й помалу висунувся з-під постелі та й вийшов геть. Потім увійшов циганин до хижі:

— Дай боже здоров’я, ґаздо!

— Дай боже здоров’ячка й вам! — каже ґазда. Ґазда видить, що одежина попівська, та й думає собі, що се піп такий цілком е, і каже:

— Най сядуть, пан превелебні.

Звідує тоді, що вони так пізно прийшли.

— Та,— каже циганин,— треба мені. Чув-їм, жона вам хвора, та кортіло ня дізнатися за ню. І дуже той піп санує Маріку:

— І що вам, Маріко, так дуже болить? Маріка видить, що то не піп, бо знає, де піп є, під постіллю, і думає собі: «Се зводитель якийсь, а не піп, як мій дурний ґазда гадає».

— Но,— каже піп,— пане ґаздо, чи знаєте що?

— А що, пан превелебні?

— Та я би ваш дім висвятив, бо ваш дім нечистий, кидь ваша жона так хворіє. Я,— каже,— посвячу дім, бо тут е чорт та той вередить вашій жоні.

— Но, пан превелебні, я би вам заплатив чесно, що би хотіли, лем коби мені так дім висвятили, аби моя жона не була хвора.

І вона тоді каже із печі:

— Йди, йди, та би задар кильтовав, чи споможе мені ото, чи ні. І вона дуже не дає те чинити, бо знає, який то піп.

— Цить, жоно, а кидь дасть бог, ліпше тобі буде!

— Ей, ти би давав гроші; ти так тяжко заробляєш!

— Я тебе не звідаюся, Маріко. Та щоби хотіли пан превелебні, аби посвятили?

— Одну десятку, і я зараз посвячу. Мені ніякі не треба збирати помпи. — Ти би планітові давав десятку,— каже Маріка.

— Най мені десятку дадуть. Вийняв ґазда, дав десятку.

— Ну, пане ґаздо, так оби-сь чинив, як я буду розказувати. Та чи маєте, пане ґаздо, один горнець залізний?

— Маю. Та нащо вам треба горнець?

— На окріп налляти.

Налляв ґазда той горнець гріти воду, і скипіла тота вода, гаряча дуже.

— Ну, пане ґаздо, возьміть собі древо в руки, станьте на двері, бо я буду святити.

Узяв циганин кип’ятку і почав лляти в кождого закута помалу. То він святить тим окропом хижу і все каже:

— Свять, боже, свять!

Як прийшло під постіль, де піп є, там май ліпше ллє окропу і все каже:

— Свять, боже, свять!

Піп-сигінь одсувається все далі, а циганин все ліпше ллє окропом. І так попа попарив окропом, що піп мусив відти вийти.

— Но, тепер, пане ґаздо, бийте древом. Видите, який чорт великий! Чи казав я вам, що чорта вижену з домівства?!

Ґазда імив, твердо попа побив.

— Ну, тепер, пане ґаздо, пущайте, вже доста йому. Тепер ваша жона не буде хвора ніколи.