Зміст:

1 Хто є субєктом правотворчої ініціативи
2 Законопроект про правотворчу діяльність: факти невідповідності Конституції
3 5.1.7.1. Законодавча ініціатива

Хто є субєктом правотворчої ініціативи

Об’єднуємо зусилля заради досягнення стандартів демократії, верховенства права та належного урядування в Україні.

Аналіз законопроєкту №5707 «Про правотворчу діяльність»

Закон України «Про адміністративну процедуру»: основоположний акт для реформування адміністративно-процедурного законодавства України

Інші новини

Проєкт закону є необхідним і актуальним, але надто недосконалим для його ухвалення навіть у першому читанні.

Розробка законопроєкту про правотворчу діяльність: історія

Спроби законодавчого врегулювання нормотворчості в Україні робилися, починаючи з средини 1990-их років. Проте результату не було, насамперед через конфлікти між харківськими та київськими науковцями – авторами двох альтернативних законопроєктів – «Про нормативно-правові акти» і «Про закони та законотворчу діяльність». Майже кожне скликання ВРУ поверталося до цього питання. Тому немає ніякого сумніву в його актуальності.

25 листопада 2019 року Міністр юстиції Малюска утворив робочу групу для підготовки нового доопрацьованого та узгодженого варіанту законопроєкту «Про нормативно-правові акти». Група активно працювала приблизно 4 місяці, до оголошення першого локдауну в квітні 2020 року. За цей час була обговорена та узгоджена структура і ключові проблеми даного законопроєкту. На основі чого працівники Мінюсту підготували до кінця 2020 року текст законопроєкту і подали для міжвідомчого узгодження на початку 2021 року. Проте процес не був завершеним.

Замість цього 25 червня 2021 року у Верховній Раді був зареєстрований проєкт закону «Про правотворчу діяльність» №5707, авторами законодавчої ініціативи щодо якого виступили: Перший заступник Голови ВРУ Руслан Стефанчук, а також Голова ВРУ, Заступник Голови ВРУ та ще понад 190 народних депутатів. При цьому, автори не провели не те що публічних консультацій щодо такого важливого законопроєкту, а навіть жодного обговорення з членами Робочої групи Мінюсту, яка працювала над ним.

У результаті зареєстрований законопроєкт, будучи цілком актуальним та необхідним, містить цілий ряд недоліків теоретико-термінологічного характеру, щодо повноти правового регулювання, юридико-технічного характеру та просто помилок.

Недоліки законопроєкту про правотворчу діяльність

Проблемність використання терміну «правотворча діяльність»

Традиційно в нашій літературі та правовому вжитку використовується термін «нормотворчість» – нормотворчі повноваження, суб’єкти нормотворчості. Термін «правотворчість» вживається також, як правило, в якості синоніма «нормотворчості» (див. наприклад «Загальну теорію права» за редакцією М.І.Козюбри, 2016 року).

Автори ж Законопроєкту розмежовують ці поняття, додаючи до правотворчості крім нормотворчості ще «планування»: «Правотворча діяльність – це діяльність з планування, розробки проекту нормативно-правового акта (його концепції) та прийняття (видання) нормативно-правового акта, метою якої є правове врегулювання та/або охорона суспільних відносин» (ч.1 ст.2).

І це не лише не відповідає усталеній термінології, але й породжує проблему вживання терміну «планування», яким автори часто замінюють аналіз правозастосування, аналіз реалізації законодавства, аналіз політики – це все дійсно важливі елементи функціонування суспільного механізму, проте вони не можуть замінятися плануванням нормотворчої діяльності, яка насправді є лише одним із етапів усіх перечислених видів аналітичної діяльності.

Крім того, ч. 2 ст. 2 встановлює, що «Правотворча діяльність в Україні регламентується Конституцією України, цим Законом, іншими законами України та підзаконними нормативно-правовими актами.», але планування нормотворчого процесу, як правило, регулюється документами політики – концепціями, стратегіями, програмами діяльності, планами… – які не є, принаймні не повинні бути, правовими актами.

Також назва «Про правотворчу діяльність» породжує проблему відповідності її з предметом правового регулювання закону – адже за логікою до правотворення не відноситься правозастосування, тобто реалізація законодавства та її правила. Ці питання дуже важливі для практики і ніякий інший закон не зможе вругулювати їх окремо.

Таким чином, зміна назви породжує проблему не самим застосуванням слова «правотворчість», а його розумінням у даному Законопроєкті та співвідношенням із предметом правового регулювання. Значно краще зберегти за даним законом традиційну назву – «Про нормативно-правові акти»

Необґрунтовані вилучення із предмету правового регулювання

Ч.2 ст.1 Законопроєкту вилучає з предмету його регулювання все що пов’язане з референдумами, воєнним та надзвичайним станами, а також із «застосуванням Збройних Сил України, проведенням операцій Об’єднаних сил, антитерористичних операцій та іншими невідкладними питаннями забезпечення обороноздатності держави».

Щодо референдуму – це приводить до вилучення із суб’єктів правотворчості народу, повертає нас до радянської традиції державної природи права. Проте з іншими вилученнями проблема набагато більша – фактично пропонується в цих сферах не керуватися принципами та правилами правотворчості, а діяти волюнтаристськи, як вождю захочеться. Це серйозна проблема. Тим більше, що в цих сферах у нас уже величезна кількість проблем із юридичним забезпеченням.

Суперечливі принципи правотворчої діяльності

Дуже дивно виглядають принципи правотворчої діяльності (ст.3). Відсутній взагалі принцип правовладдя (верховенства права), який саме в цій сфері мав би розкриватися відповідно до практики Європейського Суду з прав людини. Нетрадиційне визначення принципу пропорційності (п. 6). Зовсім не зрозуміло, яке відношення до принципів має ресурсна забезпеченість (п. 10).

На робочій групі багатьма підтримувалася пропозиція визначити принципи, виходячи з того, що базовим принципом для нормотворення та правозастосування в європейській державі, звичайно, має бути принцип правовладдя (верховенства права), зміст якого розкривається в «Доповіді про правовладдя» Європейської комісії «За демократію через право» (Венеційська комісія), Страсбург, 4 квітня 2011 року, CDL-AD(2011)003rev. Фактично він є набором або сукупністю більш конкретних і зрозумілих для застосування принципів («принцип принципів»).

Проте не всі принципи, яких варто дотримуватися в цій сфері охоплюються ним. Тому варто сформулювати відповідну статтю в законопроекті принаймні з двох частин. Першою розкрити найважливіші складові принципу правовладдя, які мають значення для нормотворення та правозастосування, а другою – сформулювати інші принципи, які не випливають із правовладдя. Наприклад:

Стаття. Принципи нормотворення та правозастосування

1. Базовим принципом нормотворення та правозастосування є принцип правовладдя (верховенства права), який передбачає зокрема:

Законність –
Юридична визначеність –
Недопущення свавілля –
Гарантування чи дотримання прав людини –
Рівність перед приписами права, недопущення дискримінації –
Підсудність нормативно-правових актів або судовий контроль за нормативно-правовими актами –
(можливо) Пропорційність –

2. Іншими принципами нормотворення та правозастосування є:

Науковість та раціональність (обґрунтованість) –
Системність –
Гуманізм чи гарантування (спрямованість на забезпечення) соціальної справедливості – (якщо це не охоплюється правами людини п.4 частини першої)
Демократизм –
Своєчасність –
Прозорість та відкритість –
Єдність політики –

3. Дотримання принципів, перелічених у цій статті, є обов’язковим при підготовці нормативно-правових актів, їх ухваленні та тлумаченні при застосуванні.

Можливо доцільно розділити принципи нормотворення та правозастосування, хоча вони сильно перетинаються і зробити це буде складно.

Суперечливе та неповне визначення «учасників правотворчої діяльності»

Визначаючи в ст. 4 учасників правотворчої діяльності, автори не згадують про суб’єктів права нормотворчої ініціативи. А в ст.37 фактично ототожнюють їх з суб’єктом правотворчої діяльності, що не відповідає дійсності. Наприклад, суб’єктом законотворення є ВРУ, а правом законодавчої ініціативи наділені президент, уряд і кожен народний депутат окремо. Так само з нормотворчою ініціативою в Кабінеті Міністрів, не він сам є її суб’єктом. Тому суб’єктів права нормотворчої ініціативи варто виділити в окрему групу.

Невдало названо в п.2 ч.1 ст.4 «суб’єкти забезпечення правотворчої діяльності». За значенням слова «забезпечення» це і наукові та експертні установи, радники, помічники, але також друкарки, охоронці… – вони всі беруть участь у забезпеченні правотворчої діяльності. Краще назвати їх допоміжними учасниками правотворчої діяльності або суб’єктами, які сприяють правотворчій діяльності.

Недоліком ст.4 є перелік державних органів в п.5 ч.2. За змістом цієї норми він зовсім не потрібний. Крім того, в ньому є органи, які не повинні мати правотворчих повноважень, наприклад Адміністрація Державної служби спецзв’язку та захисту інформації. Згадування їх ще й в цьому законі додатково ускладнює процес наведення порядку в організації виконавчої влади відповідно до принципів належного урядування.

Згадування «саморегулівних організацій» в дужках після органів професійного самоврядування (п.9 ч.2) та окремо в ч.5 свідчить про нерозуміння авторами різниці між органами професійного самоврядування, як публічно-правовими інституціями, утвореними на основі закону для кожної вільної професії окремо, та саморегулівними організаціями – приватно-правовими громадськими організаціями в сфері бізнесу, яким можуть делегуватися окремі управлінські функції.

До речі, частини 3 в цій статті чомусь немає.

Юридично некоректні або незрозумілі норми щодо делегування правотворчих повноважень

Ст.5 не допускає найбільш поширеного виду делегування правотворчих повноважень, в тому числі в нашій країні, – від ВРУ до КМУ законом. Наприклад, норма закону «порядок діяльності комісії затверджує КМУ» – це і є делегування правотворчих повноважень. Фактично ця стаття забороняє подібне на майбутнє.

Делегування за нею може здійснюватися лише від органів виконавчої влади, при цьому Уряду це також забороняється. Але найдивніше, що «делегування правотворчих повноважень здійснюється шляхом видання індивідуального правового акта».

Тобто іншими словами повноваження органу влади чи місцевого самоврядування визначаються індивідуальним правовим актом. Тоді як Конституція визначає що «органам місцевого самоврядування можуть надаватися законом окремі повноваження органів виконавчої влади» (ч.3 ст.143).

Встановлення відкритості засідань колегіальних органів влади, що неправильно і не є предметом регулювання даного закону

П.2 ч.1 ст.7 виходить за межі предмету правового регулювання цього закону та ще й при цьому неправильно встановлює обов’язок гарантувати доступ до засідань колегіальних суб’єктів правотворчої діяльності. Доступ має бути лише до представницьких органів правотворчої діяльності. До інших суб’єктів, навіть колегіальних, доступу без запрошення не повинно бути. Це стандарти належного урядування.

Крім того в цій статті, яка регулює гарантії забезпечення права на доступ до інформації щодо правотворчої діяльності, присутня юридична невизначеність. Наприклад, що таке «інформація щодо правотворчої діяльності» (п.1 ч.1), яку необхідно оприлюднювати, або коли якась думка чи записка перетворюється в цю інформацію?

Включення до системи нормативно-правових актів України актів СРСР

Ч.4 ст.9 визначає, що «до системи нормативно-правових актів України належать акти органів державної влади і управління Союзу РСР, Української РСР, Української СРР, які є чинними відповідно до пункту 1 розділу XV Конституції України та щодо яких не прийнято рішення щодо їх незастосування на території України та/або припинення» замість того, щоб згадати про них в перехідних положеннях, як це і зроблено в Конституції України. Для чого на 30-му році незалежності знову узаконювати радянщину?

Проте в цьому переліку відсутні декрети КМУ, деякі з яких ще продовжують діяти. Очевидно про них також необхідно згадати в перехідних положеннях закону.

Крім того в цій статті чомусь акти органів державної влади – голів місцевих державних адміністрацій – ідуть після актів органів АРК, які за природою своєю є органами регіонального самоврядування.

Дуже поверхове регулювання підзаконних нормативно-правових актів

Ст.12 дуже лаконічно регулює підзаконні нормативно-правові акти, не класифікує їх за змістом чи завданнями. Наприклад, є різниця між постановами КМУ, які видаються на виконання делегованого законом повноваження щось врегулювати і фактично є продовженням законодавчого регулювання чи доповненням його, та актами органів влади, спрямованими на врегулювання внутрішньої організації та порядку їхньої діяльності.

Суперечливе визначення «основних та похідних нормативно-правових актів»

Дивно виглядає термінологія, яка запроваджується в ст.13. Наприклад, положення про міністерство чи якусь комісію є похідним НПА, а постанова КМУ з одного рядка про затвердження положення є основним НПА.

А ч.2 цієї статті взагалі все запутує, визначаючи похідним НПА «прийнятий (виданий) суб’єктом правотворчої діяльності для конкретизації правового регулювання та/або охорони відповідних суспільних відносин». Фактично це повністю відповідає ситуації з постановами КМУ, які видаються на основі делегування законом повноваження, чому вони похідні? Принаймні юридичною визначеністю тут і не пахне.

У цьому питанні вартує подивитися на проблему більш широко. Чи правильним і логічним є те, що в нас сформувалася практика одні нормативно-правові акти затверджувати іншими нормативно-правовими актами? Думаю ні. І ухвалення закону про нормативно-правові акти – це саме той момент і той інструмент, який повинен змінити неправильно сформовану практику. Значно коректніше називати так звані «похідні НПА» нормативно-правовими документами, які затверджуються нормативно-правовими актами, відповідно мають їх юридичну силу.

Неприйнятні з правової точки зору норми про «програмний правовий акт»

Абсолютно юридично некоректна стаття 15 про «програмний правовий акт». Таким визначається «документ програмно-цільового характеру, у якому відображаються основні напрями розвитку публічної політики», тобто документ, який не є правовим актом за означенням. Ч. 4 цієї статті містить приклади «програмних правових актів»: послання Президента, коаліційна угода. Програма діяльності КМУ… Фактично робиться спроба назвати документи політики правовими актами.

Дуже суперечливе регулювання планування правотворчої діяльності

Оригінальним винаходом авторів Законопроєкту є законодавче регулювання планування правотворчої діяльності. Цьому присвячений цілий розділ на три статті (ст.17-19). Нема заперечень щодо важливості планомірної правотворчої діяльності, але з цих норм нічого позитивного не вийде.

Планування за Законопроєктом ніяк не зв’язано з аналізом політики ні в директоратах міністерств, ні в комітетах ВРУ, взагалі не пов’язується з жодними документами політики. Передбачені обов’язкові поточні та перспективні плани виглядають штучними, відірваними від політики відповідних органів. Програма діяльності Кабінету Міністрів – основний документ політики, передбачений Конституцією України, – згадується аж в кінці другої статті цього розділу, хоча з неї все планування мало б починатися.

Ч.1 ст.18 мала б бути в Регламенті ВРУ, а не в цьому Законі.

Ст.19 виглядає як фрагмент наукової статті, а не стаття закону, суперечить принципу юридичної визначеності. Крім того в останній частині узаконюється і монополізується Національна академія правових наук, що неприйнятно, оскільки це лише одна з багатьох наукових та експертних установ у нашій країні.

Суперечливі норми щодо концепцій нормативно-правових актів та публічних консультацій

Стаття 21 Законопроєкту присвячена регулюванню концепцій проєктів НПА. З одного боку вона переобтяжена надмірною конкретикою, а з іншого боку містить неприйнятні норми.

По-перше, вона передбачає необхідність підготовки концепцій не для всіх проєктів НПА, навіть не для всіх законів.

По-друге, знову відсутній зв’язок концепцій НПА з документами політики, яким вони повинні відповідати за стандартами належного урядування.

По-третє, ч.4 передбачає, що Кабінет Міністрів має окремо затверджувати своїм рішенням (не зрозуміло яким) кожну концепцію проєкту НПА, а потім окремо розглядати сам проєкт НПА. Таким чином вдвічі збільшується навантаження за пленарні засідання Уряду. По-четверте, публічні консультації щодо концепцій НПА і проєктів НПА також необов’язкові, а лише можуть проводитися.

Процедура розробки проєкта НПА, яка регулюється в ст.23 також надмірно деталізована, причому вимагає повторного виконання багатьох робіт, які вже робилися для підготовки концепції цього НПА. При цьому ч.2 цієї статті вказує, що перелічені в ній етапи розробки проєкту НПА є обов’язковими.

Публічним консультаціям присвячена ще й окрема стаття 39, яка містить ряд некоректних норм. Наприклад, ч.6 може тлумачитись таким чином, що на основі інформації отриманої на публічних консультаціях не можна підготувати звернення громадян (петицію). А ч.7 встановлює, що «без проведення публічних консультацій можлива розробка і прийняття (видання) проектів актів з питань запобігання виникненню надзвичайних ситуацій, ліквідації їх наслідків, з інших питань, пов’язаних з виникненням загрози життю, здоров’ю, свободі, безпеці людини…».

Ідеться не про індивідуальні акти, спрямовані на рятування, а про нормативні акти, які можуть суттєво зачіпати питання прав людини, зокрема здоров’я людини, свободи людини, безпеки людини…

Узаконення вживання в законах поняття «ЦОВВ» в значенні «міністерства»

Даний закон має стати основою правового регулювання нормотворчої діяльності в державі, тому важливо щоб сам він був підготовлений бездоганно з точки зору юридичної техніки. Він має бути взірцем на майбутнє. З цієї точки зору не витримує критики узаконення в ньому практики вживання поняття «центральний орган виконавчої влади» в ситуаціях, коли мається на увазі виключно міністерство і не може бути інший центральний орган виконавчої влади.

Зокрема в статтях 25, 28, 45, 64 згадується «центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування державної правової політики». Звичайно, це може робити тільки міністерство. Чому не писати «міністерство, що забезпечує формування державної правової політики»? Це коротше, точніше, не породжує провокативних думок покласти цю функцію на якийсь інший орган, а не міністерство, і т.д.

Закріплення в базовому законі хаосу в структурах законів та інших НПА

Стаття 27 Законопроєкту присвячена регулюванню структури нормативно-правових актів. Проте насправді вона просто перелічує всі можливі, очевидно наявні в нашому законодавстві, варіанти назв структурних елементів законів – розділи, підрозділи, глави, параграфи. Причому без вказання коли яка назва використовується. Фактично замість врегулювання важливого елемента юридичної техніки підготовки НПА, Законопроєкт узаконює хаос, який у нас виник у цій сфері через відсутність даного закону.

Неповнота регулювання назви НПА

Стаття 30 про назву НПА не містить важливої норми про неприпустимість використання в назвах, принаймні законів, оціночних понять – найкращий, справедливий, найефективніший тощо. Нажаль ця практика в останні роки стала дуже поширеною.

Неповнота регулювання перехідних положень

Стаття 34 про зміст перехідних положень не має згадки про одне з найважливіших питань для перехідних положень – визначення продовження тривання або зміну правовідносин у зв’язку з ухваленням нового НПА. Наприклад, законом змінюється порядок призначення на якісь посади, в перехідних положеннях необхідно визначити, що відбувається з тими, хто займає ці посади на момент набуття законом чинності – продовжують виконувати повноваження, всі звільняються і перепризначаються, проходять переатестацію тощо.

Юридично некоректне регулювання «правотворчої ініціативи»

Юридично некоректно виписано правотворчу ініціативу в ст.37. З ч.1 випливає, що суб’єктами правотворчої ініціативи є самі суб’єкти правотворчої діяльності, хоча насправді це в багатьох випадках не так. Додатково див. абзац 1 пункту 4 цього Аналізу.

У ч.2 цієї статті знову повторюється необов’язковість підготовки концепції НПА.

У ч.4 цієї статті йдеться про ситуацію коли підготовлений НПА змінює «правове регулювання, яке відноситься до міжнародно-правових зобов’язань України у сфері європейської інтеграції». А в інших сферах (міжнародної торгівлі, міжнародної безпеки, міжнародного правового співробітництва…) виходить можна суперечити міжнародно-правовим зобов’язанням.

Некоректне вживання терміну «правовий»

У багатьох положеннях Законопроєкту слово «правовий» вживається згідно радянської традиції в значенні юридичний, а не в значенні правовий, тобто такий що відповідає праву. Наприклад, правова експертиза (ст.38), правовий моніторинг (ст. 61) тощо. Це знову ж таки породжує проблему узаконення радянщини у базовому для правотворчості законі.

Дуже суперечливі норми щодо юридичної експертизи проєктів НПА

Стаття 38 про експертизу проєктів НПА містить норми, які не є і не повинні бути предметом регулювання цього закону. Зокрема, ч.3 вказує, що юридичну експертизу проєктів актів КМУ здійснює Міністерство юстиції, що не відповідає стандартам належного урядування, хоч так, на жаль, сьогодні і є.

На практиці це призводить до підміни юридичної експертизи політичним баченням міністерства, що має бути викладено в висновку міністерства на проєкт акта, а не в юридичній експертизі.

Ч.4 знову монополізує Національну академію правових наук для незалежної юридичної експертизи.

Юридично некоректне вживання терміну «розумний строк»

Ч.3 ст. 39 свідчить про нерозуміння авторами терміну «розумний строк». Там написано: «Публічні консультації мають проводитися у розумний строк, що становить не менше ніж 15 робочих днів…». Розумний строк – це найкоротший строк необхідний для всебічного, повного та якісного розгляду і вирішення якогось питання, або строк пов’язаний з якоюсь подією, шо має відношення до розгляду питання… Він не може вимірюватися конкретною кількістю днів. Може бути одне з двох – або розумний строк, або строк не менший ніж 15 днів. Компроміс може бути в обмеженому розумному строці – розумний строк, але не більше (чи не менше) стількох-то днів.

Узаконюється можливість неоприлюднення нормативно-правових актів, видання секретних НПА тощо

Всупереч стандартам належного урядування Законопроєкт знову відтворює радянську практику неоприлюднення нормативних актів, що містять інформацію з обмеженим доступом, секретну інформацію чи службову інформацію (ст. 43, 45, 46). Згідно європейських підходів норми права не можуть бути секретними. Індивідуальні акти – можуть, а нормативні – ні.

Некоректно визначено поняття дії НПА в часі

Дивне визначення дії НПА в часі дається у ст.47 – «це застосування нормативно-правового акта щодо фактів (дій, подій) чи суспільних відносин, що виникли після набрання ним чинності або до набрання ним чинності і тривали на дату набрання актом чинності». Дія НПА в часі це не застосування, а визначення часу, коли відбулися, відбуваються чи відбуватимуться події, до яких можна застосовувати даний НПА.

Крім того, Законопроєкт не визначає що робити з НПА, строк дії яких сплив. Ми маємо сьогодні в базі даних законів України немало прикладів недіючих законів.

Невизначено поняття дії НПА в просторі та за колом суб’єктів

На відміну від ст.47, де дано, хоч і некоректне, визначення дії НПА в часі, ст. 55 і 56 взагалі не містять визначення дії НПА в просторі та за колом осіб. Хоча зробити це значно простіше. Дія НПА в просторі – це визначення території (чи іншого простору, наприклад, космос), на яку поширюється дія даного НПА. Дія НПА за колом осіб – це визначення суб’єктів, на яких поширюється НПА.

Проблеми регулювання прогалин та колізій при правозастосуванні

По-перше, Розділ ІХ має дивну і незрозумілу назву «Реалізація результатів правотворчої діяльності». Насправді він складається з п’яти статей (ст.57-60 і 66), які продовжують тематику попереднього розділу про дію нормативно-правових актів у випадку прогалин та колізій, а також статтю щодо офіційного роз’яснення нормативно-правових актів. П’ять інших статей цього розділу (ст. 61-65) стосуються так званого «правового моніторингу», про них в наступному пункті. Чому вони всі об’єднані в одному розділі з незрозумілою назвою, неясно.

По-друге, в ст.57 аналогія закону і аналогія права як методи подолання прогалин правового регулювання допускаються виключно для судів. Як поступати органам виконавчої влади та місцевого самоврядування, їх посадовим особам, коли вони стикаються з прогалиною в правовому регулюванні, Законопроєкт відповіді не дає.

По-третє, в Законопроєкті є ряд сумнівних норм щодо колізій. Наприклад, ч.1-2 ст.59 виглядають як фрагмент якоїсь публіцистичної чи наукової статті, а не норми права. Крім того, колізійне регулювання (ч.2 ст.60) не містить критерію про перевагу закону, який має спірні відносини своїм основним предметом правового регулювання.

Це не завжди співпадає з критерієм загальний-спеціальний. Загальне-спеціальне мало б враховуватися лише в рамках законодавства, яке цільово врегульовує спірні відносини, а не між цільовим та іншим законом, де ці норми є «фланговим» регулюванням. Не врахування критерію цільовості поряд з темпоральним і змістовним критеріями якраз і приводить до вакханалії неправового позитивізму в нашому правозастосуванні.

Суперечливе регулювання «правового моніторингу», неузгодженість з теорією аналізу політики та принципами належного врядування.

Винахід авторів Законопроєкту під назвою «правовий моніторинг» (ст.61-65) робить спробу новим терміном назвати види робіт, які досі називалися аналіз реалізації законодавства, аналіз правозастосування, аналіз політики, узагальнення судової практики тощо. По-перше, це невдалий термін. А по-друге, зміст цих статей не врегульовує всієї діяльності необхідної в цій сфері.

В Законопроєкті «правовий моніторинг» здійснюється виключно суб’єктами правотворчої діяльності. Насправді ж аналіз законодавства та правозастосування має здійснюватися на систематичній основі п’ятьма видами суб’єктів:

комітетами парламенту в процесі парламентського контролю за реалізацією ухвалених законів;
міністерствами в процесі аналізу та формування політики;
судами в процесі правосуддя та узагальнення судової практики;
науковими установами та аналітичними центрами в процесі наукових досліджень та експертних розробок;
громадськістю (об’єднаннями громадян) в процесі вирішення своїх проблем та реалізації інтересів.

Тільки при такому підході ті цілі, про які, хочеться вірити, думали автори «правового моніторингу», можуть бути досягнуті. Але для цього це треба виписати в даному законопроєкті. Можна не врегульовувати діяльність громадськості в цій сфері.

Але навіть щодо наукових установ і аналітичних центрів – якщо ніхто не замовлятиме досліджень реалізації законодавства, то звідки вони візьмуться. Адже органи влади роблять те, що визначено для них законом. Тому спочатку треба прописати відповідні завдання та повноваження в законах, а потім вимагати їх виконання від влади.

Висновки: про ухвалення законопроєкту «Про правотворчу діяльність»

Проєкт Закону «Про правотворчу діяльність» №5707 є необхідним і актуальним, але надто недосконалим для його ухвалення навіть в першому читанні. Він має бути відкликаний суб’єктами законодавчої ініціативи, суттєво доопрацьований і обговорений з фахівцями та повторно внесений у новій редакції.

У разі ухвалення його Верховною Радою в першому читанні за основу, має бути створена робоча група, яка його серйозно доопрацює до другого читання.

Ухвалення даного Законопроєкту у такій редакції, як він поданий для реєстрації, породить численні проблеми в нормотворчій діяльності та правозастосуванні в Україні.

Законопроект про правотворчу діяльність: факти невідповідності Конституції

У статті наводяться факти, які свідчать про невідповідність проекту закону про правотворчу діяльність (реєстраційний № 5707 від 25.06.2021 р.) Конституції України.

Як відомо, 25 червня 195 народних депутатів зареєстрували законопроект про правотворчу діяльність за № 5707. Як зазначено в ч. 1 ст. 1 документа, цей закон спрямований на визначення засад та порядку здійснення правотворчої діяльності в Україні, зокрема принципів правотворчої діяльності та регулювання відносин, пов’язаних із її плануванням, розробкою, прийняттям (виданням) та реалізацією нормативно-правових актів.

Читайте також: «Закон про закони»

Під правотворчою діяльністю в законопроекті розуміється діяльність із планування, розробки проекту нормативно-правового акта (його концепції) та прийняття (видання) нормативно-правового акта, метою якої є правове врегулювання та/або охорона суспільних відносин (ч. 1 ст. 2 законопроекту).

Визначається й поняття нормативно-правового акта — це офіційний письмовий документ, прийнятий (виданий) суб’єктом правотворчої діяльності, який встановлює, змінює, зупиняє, відновлює чи припиняє норму (норми) права у встановленому Конституцією та законами України порядку (ч. 2 ст. 8 законопроекту). Отже, його автори фактично зводять правотворчу діяльність до формування (створення) офіційних письмових документів, якими є нормативно-правові акти. І хто ж їх створює? Відповідь на це запитання міститься в ч. 2 ст. 4 законопроекту. Зокрема, під суб’єктами правотворчої діяльності в цьому законі слід розуміти органи державної влади, органи місцевого самоврядування, їх посадові особи та інші суб’єкти, наділені законом повноваженнями щодо прийняття (видання) нормативно-правових актів, а саме: Верховна Рада України; Президент України; Кабінет Міністрів України; міністерства та інші державні органи (наводиться перелік цих органів. — Прим. авт.), яким відповідно до закону надано правотворчі повноваження. А ще Верховна Рада Автономної Республіки Крим, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, міністерства Автономної Республіки Крим; голови місцевих державних адміністрацій; органи місцевого самоврядування й органи професійного самоврядування (саморегулівні), яким відповідно до закону надано повноваження суб’єктів правотворчої діяльності.

І хоча в законопроекті наявна стаття 5 з назвою «Правотворчі повноваження та їх делегування», але саме визначення поняття «правотворчі повноваження» відсутнє. Отже, за цим проектом закону творцями нормативно-правових актів (читай — творцями права, бо діяльність ж правотворча), є вищезазначені державні органи та органи місцевого самоврядування, які мають владні повноваження. Іншим же учасникам правотворчої діяльності автори документа відводять більш скромні ролі у ієрархії правотворців: тим, хто бере участь у правотворчому процесі й виконує функції наукового, експертного, консультативного, технічного та інших видів забезпечення правотворчого процесу відводиться роль так званих суб’єктів забезпечення правотворчої діяльності (ч. 4 ст. 4 законопроекту); ну а громадянам України та всім тим, на кого вплине прийняття (видання) нормативно-правового акта, відводиться роль так званих заінтересованих осіб (ч. 5 ст. 4 законопроекту).

Наскільки конструкція «учасниками правотворчої діяльності є суб’єкти правотворчої діяльності, суб’єкти забезпечення правотворчої діяльності та заінтересовані особи» виправдовує себе — це окреме питання, яке потребує відповіді. В цій же статті хотілося б проаналізувати те, наскільки буква цього законопроекту відповідає духу Конституції України в частині правомірності (конституційності) задіяння терміна «правотворча діяльність» та похідних від нього термінів, як то «учасники правотворчої діяльності», «суб’єкти правотворчої діяльності», «правотворчі повноваження» тощо.

На моє переконання, про очевидну невідповідність цього законопроекту Конституції України (в частині задіяння терміна «правотворча діяльність» та похідних від нього термінів) свідчать норми таких статей:

1) частина 2 статті 2 законопроекту з назвою «Правотворча діяльність та її правові засади»:

«Правотворча діяльність в Україні регламентується Конституцією України, цим Законом, іншими законами України та підзаконними нормативно-правовими актами». Це не відповідає дійсності, оскільки правотворча діяльність не регламентується Конституцією України. Зокрема, в Конституції України відсутня згадка про правотворчу діяльність. І навіть натяку на таку діяльність немає. За такого стану речей немає й підстав стверджувати, що Конституція України хоч якимось чином регламентує правотворчу діяльність;

2) пункт 1 частини 1 статті 3 законопроекту з назвою «Принципи правотворчої діяльності»: «Правотворча діяльність здійснюється відповідно до таких принципів: а) принцип верховенства Конституції України — правотворча діяльність здійснюється виключно відповідно до положень Конституції України». Як я вже зазначав, Основний Звкон країни не містить положень, відповідно до яких здійснюється правотворча діяльність, оскільки про таку діяльність в ньому взагалі не йдеться;

3) частина 1 статті 5 законопроекту з назвою «Правотворчі повноваження та їх делегування»: «Суб’єкти правотворчої діяльності здійснюють її на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України». Ні підстав, ні повноважень суб’єктів правотворчої діяльності (як і переліку цих суб’єктів), ні способів здійснення правотворчої діяльності Конституція не визначає. Дивно й те, що, формуючи цей законопроект, його автори не дотримуються тих положень, які самі в ньому прописали. Прикладом є частина 2 статті 18 документа з назвою «Мова і стиль нормативно-правового акта»: «Терміни, що вживаються в тексті нормативно-правового акта, мають відповідати термінології Конституції України, цього Закону, нормативно-правових актів вищої юридичної сили».

Слово «правотворча» означає «творити право». В тексті Конституції не так багато виразів зі словом «право» (правова держава, верховенство права, права людини і громадянина, конституційні права тощо). Але фрази зі словами «право» і «творити», «право» і «творчість», «право» і «діяльність» відсутні. Натомість, термінологія Конституції України містить вирази, які опосередковано вказують на те, що Верховна Рада України здійснює законопроектну роботу (ч. 1 ст. 89), законодавчу діяльність (ст. 6, ст. 75); визначаються суб’єкти законодавчої ініціативи (ст. 93).

На жаль, у наукових статтях часто висловлюються думки про те, що правотворча і законотворча діяльності є синонімами; що законотворчість є вужчим поняттям, ніж правотворчість, оскільки стосується лише ухвалення конкретних законів, а правотворчість охоплює процес прийняття як законів, так і інших нормативно-правових актів; що правотворчість є формою владно-вольової діяльності держави й здійснюється задля створення нормативно-правового акта. Навіть висловлюється думка про те, що Верховна Рада України, як єдиний законодавчий орган, уповноважена провадити законотворчу діяльність, а представники виконавчої гілки влади — правотворчу.

На мою думку, такі позиції науковців не сприяють розмежуванню права і закону. А без такого розмежування неможлива реалізація принципу верховенства права, який закріплений в ст. 8 Конституції України. Також за таких наукових позицій втрачається й сенс в існуванні права, як суспільного регулятора, який через своє верховенство над законами і підзаконними актами держави блокує свавілля держави, яке остання чинить шляхом прийняття неправових законів та підзаконних актів, — таких, що порушують права і свободи людини.

І що ж буде, коли органи державної влади та місцевого самоврядування де-факто стануть творцями права? Це одне й те саме, що, приміром, правопорушники будуть обіймати посади в органах правопорядку! Отже, антиконституційність законопроекту про правотворчу діяльність є очевидною, у зв’язку з чим його авторам варто відмовитися від використання терміна «правотворча діяльність» та похідних від нього, замінивши його та термін «законодавча діяльність», який прямо випливає зі змісту Конституції України та відповідає її термінології. До речі, подібні законопроекти депутатів минулих скликань мали назви «Про нормативні правові акти в Україні» (1997 рік), «Про закони і законодавчу діяльність» (2005 рік), «Про нормативно-правові акти» (2010 рік). І правотворча діяльність в них не згадувалася.

5.1.7.1. Законодавча ініціатива

Положення частини першої статті 93 Конституції України передбачають вичерпний перелік суб’єктів права законодавчої ініціативи на початковій стадії законодавчого процесу – ініціювання законопроекту шляхом внесення його на розгляд Верховної Ради України.
Розроблення проекту закону є окремим видом діяльності, що передує стадії подання (внесення) законопроекту, і, таким чином, не стосується безпосередньо суб’єктів, визначених у частині першій статті 93 Конституції України.
Виходячи з цього Конституційний Суд України вважає, що розроблення проекту закону про Державний бюджет України (пункт 6 статті 116 Конституції України, частина перша статті 32 Кодексу) та його подання до Верховної Ради України (частина друга статті 96 Конституції України, частина друга статті 37 Кодексу) – це самостійні стадії бюджетного процесу.
Отже, є підстави для висновку, що положення абзацу тринадцятого пункту 1 частини першої статті 20 Закону не можуть бути предметом офіційного тлумачення в аспекті положень пункту 6 статті 116 Конституції України, оскільки визначають стадію розроблення проектів законів про Державний бюджет України та про внесення змін до Державного бюджету України, а не етап їх подання до Верховної Ради України.

(підпункт 3.3 пункту 3 мотивувальної частини)
Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 54 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення положень абзацу тринадцятого пункту 1 частини першої статті 20 Закону України „Про Кабінет Міністрів України“, частини другої статті 52, частини третьої статті 53, частини другої статті 54 Бюджетного кодексу України в аспекті положень частини першої статті 93, частини другої статті 96, пункту 6 статті 116 Конституції України (справа про право законодавчої ініціативи щодо внесення змін до закону про Державний бюджет України) від 13 січня 2009 року № 1-рп/2009

Положення частини другої статті 52, частини третьої статті 53, частини другої статті 54 Бюджетного кодексу України в аспекті положень частини першої статті 93, частини другої статті 96 Конституції України слід розуміти так, що подання до Верховної Ради України проектів законів про внесення змін до закону про Державний бюджет України не є виключним правом Кабінету Міністрів України.
Право подавати до Верховної Ради України проекти законів про внесення змін до закону про Державний бюджет України мають усі суб’єкти права законодавчої ініціативи, визначені в частині першій статті 93 Конституції України.

(пункт 1 резолютивної частини)
Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 54 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення положень абзацу тринадцятого пункту 1 частини першої статті 20 Закону України „Про Кабінет Міністрів України“, частини другої статті 52, частини третьої статті 53, частини другої статті 54 Бюджетного кодексу України в аспекті положень частини першої статті 93, частини другої статті 96, пункту 6 статті 116 Конституції України (справа про право законодавчої ініціативи щодо внесення змін до закону про Державний бюджет України) від 13 січня 2009 року № 1-рп/2009

Конституція України не містить положень, які виключали б можливість народних депутатів України вносити на розгляд Верховної Ради України законопроекти про ратифікацію та денонсацію міжнародних договорів України.

(абзац шостий підпункту 2.2 пункту 2 мотивувальної частини)
Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 47 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) частини першої статті 202 Регламенту Верховної Ради України, затвердженого Законом України „Про Регламент Верховної Ради України“, у редакції Закону України „Про внесення зміни до Регламенту Верховної Ради України“ (справа про законодавчу ініціативу) від 30 травня 2012 року № 12-рп/2012

Реалізація права законодавчої ініціативи передбачає не лише внесення проектів законів, інших актів до парламенту, а й обов’язковий розгляд законодавчих ініціатив відповідних суб’єктів.

(абзац десятий пункту 2 мотивувальної частини)
Рішення Великої палати Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 57 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону України „Про засади державної мовної політики“ від 28 лютого 2018 року № 2-р/2018

Відповідно до частини другої статті 5 Конституції України народ є носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні, тому його не може бути визначено суб’єктом законодавчої ініціативи без встановлення в Конституції України відповідної кількості громадян України, які мають право голосу, для здійснення законодавчої ініціативи запропоноване Законопроектом положення унеможливлює реалізацію такої ініціативи.
(абзац четвертий підпункту 3.1.1 підпункту 3.1 пункту 3 мотивувальної частини)

Пропоновані пунктом 1 Законопроекту положення, за якими право законодавчої ініціативи реалізують суб’єкти такого права „у випадках і порядку, визначених Конституцією України і законами України“, мають упроваджуватися лише таким чином, щоб ухвалені на їх реалізацію закони відповідали приписам Конституції України та не закріплювали положень, які б встановлювали обмеження права законодавчої ініціативи будь-кого із суб’єктів цього права, визначених Конституцією України.
…
З огляду на наведене Конституційний Суд України вказує на те, що звуження (обмеження) законом України реалізації права законодавчої ініціативи у Верховній Раді України, зокрема, народними депутатами України може призвести до обмеження їх прав щодо вільного волевиявлення та безперешкодного здійснення своїх повноважень в інтересах усіх громадян України і, як наслідок, – до обмеження прав і свобод людини і громадянина.
(абзаци перший, третій підпункту 3.1.2 підпункту 3.1 пункту 3 мотивувальної частини)

Висновок Конституційного Суду України (Велика палата) у справі за конституційним зверненням Верховної Ради України про надання висновку щодо відповідності законопроекту про внесення змін до статті 93 Конституції України (щодо законодавчої ініціативи народу) (реєстр. № 1015) вимогам статей 157 і 158 Конституції України від 13 листопада 2019 року № 5-в/2019

Каталог юридичних позицій
- Каталог юридичних позицій Конституційного Суду України (за рішеннями, висновками)
  - 1. Конституція України
    - 1.1. Преамбула
    - 1.2. Розділ I Загальні засади (статті 1 – 20)
    - 1.3. Розділ II Права, свободи та обов’язки людини і громадянина (статті 21 – 68)
    - 1.4. Розділ ІІІ Вибори. Референдум (статті 69 – 74)
    - 1.5. Розділ IV Верховна Рада України (статті 75 – 101)
    - 1.6. Розділ V Президент України (статті 102 – 112)
    - 1.7. Розділ VI Кабінет Міністрів України. Інші органи виконавчої влади (статті 113 – 120)
    - 1.8. Розділ VII Прокуратура (статті 121 – 123)
    - 1.9. Розділ VIII Правосуддя (статті 124 – 131-2)
    - 1.10. Розділ IX Територіальний устрій України (статті 132 – 133
    - 1.11. Розділ X Автономна Республіка Крим (статті 134 – 139)
    - 1.12. Розділ XI Місцеве самоврядування (статті 140 – 146)
    - 1.13. Розділ ХІІ Конституційний Суд України (статті 147 – 153)
    - 1.14. Розділ ХІІІ Внесення змін до Конституції України (статті 154 – 159)
    - 1.15. Розділ XIV Прикінцеві положення (статті 160 – 161)
    - 1.16. Розділ XV Перехідні положення
    - 2.1. Адміністративне право
    - 2.2. Адміністративне процесуальне право
    - 2.3. Виборче право
      - 2.3.1. Референдум
        2.3.1.1. Всеукраїнський референдум
        2.3.1.2. Місцевий референдум
        2.3.2.1. Види виборів
        2.3.2.2. Виборчі округи
        2.3.2.3. Передвиборчі операції
        2.3.2.4. Виборча кампанія
        2.3.2.5. Голосування та встановлення результатів виборів
        2.3.2.6 Звернення та скарги
        2.4.1. Корпоративні права
        2.21.1. Банківське право
        2.21.2. Бюджетне право
        2.21.3. Податкове право
        2.22.1. Корпоративні права
        3.1. Народовладдя
        3.1.1. Представницька демократія
        3.1.2. Пряма демократія
        3.1.3. Плюралістична демократія (принцип багатопартійності)
        3.2.1. Процедура
        3.2.2. Межі повноважень
        3.6.1. Державна мова
        3.6.2. Державні символи
        3.6.2.1. Державний Прапор
        3.6.2.2. Державний Гімн
        3.6.2.3. Державний Герб
        3.6.2.4. Столиця
        3.16.1. Воєнна безпека
        3.16.2. Громадська безпека і порядок
        3.16.3. Державна безпека
        3.16.3.1. Запобігання корупції
        3.16.3.1.1. Декларування доходів
        4.1. Загальні питання
        4.1.1. Суб’єкти прав
        4.1.2. Межі та обмеження. Втручання
        4.1.3. Правові обтяження
        4.2.1. Право на життя
        4.2.2. Право на свободу та особисту недоторканність
        4.2.2.1 Обмеження волі
        4.2.2.1.1. Арешт
        4.2.2.1.2. Попереднє ув’язнення
        4.2.7.1. Кореспонденція
        4.2.7.2. Телефоні розмови
        4.2.7.3. Електронний зв’язок
        4.3.1. Право на інформацію
        4.3.2. Право на свободу об’єднання
        4.3.3. Право на участь в управлінні державними справами
        4.3.4. Право доступу до державної служби
        4.3.5. Право обирати
        4.3.6. Право бути обраним
        4.3.7. Право на мирні зібрання
        4.3.8. Право на звернення громадян
        4.3.9. Право на судовий захист
        4.3.9.1. Доступ до суду
        4.3.9.2. Право бути заслуханим
        4.3.9.3. Право на доступ до інформації
        4.3.9.4. Публічні слухання
        4.3.9.5. Право на інформацію щодо рішення
        4.3.9.6. Судочинство протягом розумного строку
        4.3.9.7. Незалежність
        4.3.9.8. Неупередженість
        4.3.9.9. Рівність сторін
        4.3.9.10. Використання мов
        4.3.9.11. Презумпція невинуватості
        4.3.9.12. Право мовчати
        4.3.9.13. Право на інформацію щодо причин затримання
        4.3.9.14. Право на інформацію щодо звинувачень
        4.3.9.15. Право на достатній час і здатність для підготовки справи
        4.3.9.16. Право на допит свідків
        4.3.9.17. Принцип ne bis in idem
        4.3.9.18. Права жертв злочину
        4.3.9.19. Принцип застосування найбільш сприятливого закону
        4.3.9.20. Право на компенсацію за збитки, спричинені державою
        4.3.9.21. Неретроактивність закону
        4.3.9.22. Право на обгрунтоване судове рішення (виправлення помилок тощо)
        4.3.14.1. Експропріація
        4.3.14.2. Націоналізація
        4.3.14.3. Інші обмеження
        4.3.14.4. Приватизація
        4.3.14.5. Корпоративні права
        4.4.1. Право власності на результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності
        4.4.2. Право на підприємницьку діяльність
        4.4.3. Право на працю
        4.4.4. Право на страйк
        4.4.5. Право на відпочинок
        4.4.6. Право на соціальний захист
        4.4.6.1. Пенсії
        4.4.6.2. Внаслідок Чорнобильської катастрофи
        4.4.6.3. Державна допомога
        4.5.1. Захист Вітчизни
        4.5.2. Шанування державних символів
        4.5.3. Незаподіяння шкоди природі, культурній спадщині
        4.5.4. Сплата податків і зборів
        4.5.5. Додержання Конституції України та законів України
        4.5.6. Непосягання на права і свободи, честь і гідність інших людей
        5.1. Верховна Рада України
        5.1.1. Склад ВР України
        5.1.2. Повноваження та функції ВР України
        5.1.3. Вибори народних депутатів України
        5.1.4. Народні депутати України
        5.1.4.1. Статус
        5.1.4.2. Депутатська недоторканність
        5.1.4.3. Гарантії діяльності
        5.1.4.4. Запити та звернення народних депутатів України
        5.1.5.1. Сесії
        5.1.5.2. Пленарні засідання
        5.1.5.3. Голова ВР України
        5.1.5.4. Комісії
        5.1.5.4.1. Постійні комісії
        5.1.5.4.2. Тимчасові спеціальні
        5.1.7.1. Законодавча ініціатива
        5.1.7.2. Кворум
        5.1.7.3. Більшість
        5.1.7.4. Право внесення доповнень
        5.1.7.5. Види актів
        5.1.7.6. Офіційне оприлюднення
        5.1.7.7. Набрання чинності актом
        5.1.7.8. Втрата чинності актом. Правові наслідки
        5.1.7.9 Вимоги до закону. Наслідки їх недотримання.
        5.1.7.9.1. Кримінальний та кримінально-процесуальний
        5.1.9.1. Законопроекти про внесення змін до Конституції України
        5.1.9.2. Державний бюджет України
        5.1.9.3. Дострокове припинення повноважень глави держави
        5.1.9.4. Надання згоди на обов’язковість міжнародних договорів
        5.1.9.5. Введення воєнного чи надзвичайного стану
        5.1.12.1. Призначення
        5.1.12.2. Гарантії незалежності
        5.1.12.2.1. Тривалість мандату
        5.1.12.2.2. Несумісність
        5.1.12.2.3. Імунітети
        5.2.1. Порядок обрання та припинення повноважень
        5.2.1.1. Вимоги до кандидата на пост Президента України
        5.2.1.2. Вступ на посаду
        5.2.1.3. Тривалість перебування на посаді
        5.2.1.4. Неможливість виконувати обов’язки
        5.2.1.5. Закінчення терміну перебування на посаді
        5.2.1.6. Обмеженість кількості мандатів
        5.2.2.1. Відносини з органами законодавчої влади
        5.2.2.2. Відносини з органами виконавчої влади
        5.2.2.3. Відносини з органами судової влади
        5.2.2.4. Промульгація законів
        5.2.2.5. Міжнародні відносини
        5.2.2.6. Право вето щодо законів
        5.2.3.1. Юридична відповідальність
        5.2.3.1.1. Імунітети
        5.2.3.1.2. Цивільна відповідальність
        5.2.3.1.3. Кримінальна відповідальність
        5.3.1. Порядок формування та склад КМ України
        5.3.2. Повноваження та функції КМ України
        5.3.3. Порядок роботи та організація КМ України
        5.3.4. Відставка Уряду
        5.4.1. Фонд державного майна
        5.4.2. Державна фіскальна служба (раніше – ДПС)
        5.4.3. Органи державної виконавчої служби
        5.4.4. Міністерство закордонних справ
        5.5.1. Судова система України
        5.5.1.1. Орган верховної юрисдикції
        5.5.1.2. Орган загальної юрисдикції
        5.5.1.3. Органи адміністративної юрисдикції
        5.5.1.4. Органи фінансової юрисдикції
        5.5.1.5. Органи військової юрисдикції
        5.5.1.6. Органи виключної юрисдикції
        5.5.1.7. Органи господарської юрисдикції
        5.5.1.8. Інші судові органи
        5.5.2.1. Кваліфікація
        5.5.2.2. Призначення. Обрання
        5.5.2.3. Тривалість повноважень. Закінчення строку повноважень
        5.5.2.4. Звільнення. Відставка
        5.5.2.5. Матеріальний та соціальний захист
        5.5.2.6. Статус
        5.5.2.6.1. Несумісність
        5.5.2.6.2. Дисципліна
        5.5.2.6.3. Незмінюваність
        5.5.2.6.4. Незалежність
        5.5.2.6.5. Недоторканність
        5.5.2.6.6. Конкурс. Оцінювання.
        5.5.2.7.1. Присяга судді
        5.5.12.1. Конференції та збори суддів
        5.5.12.2. З’їзд суддів
        5.5.12.3. Рада суддів
        5.6.1. Склад Конституційного Суду України
        5.6.2. Порядок призначення/обрання та звільнення суддів Конституційного Суду України
        5.6.2.1. Вимоги до суддів
        5.6.2.2. Кількісний склад
        5.6.2.3. Органи, які призначають/обирають, звільняють суддів
        5.6.2.4. Обрання/призначення, звільнення судді
        5.6.2.5. Обрання/призначення, звільнення Голови Суду та його заступників
        5.6.2.6. Повноваження голови/заступників Голови Суду
        5.6.2.7. Поділ на колегії
        5.6.3.1. Строк повноважень судді
        5.6.3.2. Строк повноважень Голови та його заступників
        5.6.3.3. Повноваження судді
        5.6.3.4. Гарантії діяльності судді
        5.6.3.5. Припинення повноважень судді
        5.6.4.1. Загальні положення
        5.6.4.2. Обмеження контролю
        5.6.4.3. Попередній контроль
        5.6.4.4. Наступний контроль
        5.6.4.5. Абстрактний контроль
        5.6.4.6. Конкретний контроль
        5.6.5.1. Загальні питання
        5.6.5.2. Звернення (конституційне подання, конституційне звернення, конституційна скарга)
        5.6.5.2.1. Підписання
        5.6.5.2.2. Форми
        5.6.5.2.3. Вимоги
        5.6.5.9.1. Голосування
        5.6.5.9.2. Види
        5.6.5.9.3. Окрема думка судді
        5.6.5.9.4. Оприлюднення рішення
        5.7.1. Національний банк України
        5.7.2. Прокуратура
        5.7.3. Рахункова палата
        5.7.4. Центральна виборча комісія
        5.7.5. Фонд гарантування вкладів фізичних осіб
        5.7.6. Міністерство фінансів України
        5.7.7. Національне антикорупційне бюро України
        5.7.8. Державне бюро розслідувань
        6.1. Правовий статус АРК
        6.2. Повноваження АРК
        6.3. Конституція АРК
        6.4. Верховна Рада АРК
        6.5. Правові акти Верховної Ради АРК
        6.6. Статус депутата Верховної Ради АРК
        6.7. Рада міністрів АРК
        7.1. Поняття місцевого самоврядування
        7.2. Засади місцевого самоврядування
        7.3. Вибори до органів місцевого самоврядування
        7.4. Система місцевого самоврядування
        7.5. Статус органів місцевого самоврядування
        7.6. Повноваження органів місцевого самоврядування
        7.7. Гарантії місцевого самоврядування
        7.8. Матеріальна і фінансова основа місцевого самоврядування
        7.8.1. Комунальна власність
        7.8.2. Місцеві бюджети
        7.8.3. Державне фінансове забезпечення
        9.1. Принципи
        9.2. Державний бюджет
        9.3. Рахунки
        9.4. Грошова одиниця
        9.5. Фінансовий контроль
        9.6. Податкова система
        9.6.1. Принципи
        9.6.2. Оподаткування
        9.7.1. Приватизація
        10.1. Збройні Сили та інші військові формування
        10.1.1. Майно
        11.1. Громадські об’єднання
        1. Право на конституційне подання/звернення/скаргу
        1.1. Суб’єкти права на конституційне подання/звернення/скаргу
        1.2. Відкликання підпису
        1.3. Непряме звернення
        3.1. Вимоги до конституційного подання
        3.1.1. Представництво
        3.1.2. Обґрунтування тверджень щодо неконституційності акта (його окремих положень)
        3.1.3. Обґрунтування підстав, які спричинили потребу в тлумаченні
        3.2.1. Представництво
        3.2.2. Обґрунтування тверджень
        3.2.3. Неоднозначність застосування
        3.3.1. Уповноваження іншої особи
        3.3.2. Неприйнятність конституційної скарги
        3.3.2.1. Порушення строків. Повторне звернення
        3.3.2.2. Істотні формальні недоліки
        3.3.2.3. Очевидна необґрунтованість
        3.3.2.4. Наявне зловживання правом на подання скарги
        4.1. Компетенція інших органів (посадових осіб)
        4.2. Усунення неузгодженості
        4.3. Консультації з питань правозастосування
        4.4. Нечинність акта (окремого положення). Вичерпання дії. Зміна редакції
        4.4.1. Розгляд нечинного акта (окремого положення)
        Конституція України
        Права, свободи і обов’язки людини і громадянина
        Верховна Рада України
        Акти Верховної Ради України
        1. Право на конституційне подання/звернення
        1.1. Суб’єкти права на конституційне подання/звернення
        1.2. Відмова від підпису, доповнення новими підписами
        1.3. Непряме звернення
        3.1. Вимоги до конституційного подання
        3.1.1. Представництво
        3.1.2. Правове обґрунтування тверджень
        3.1.3. Практична необхідність
        3.2.1. Представництво
        3.2.2. Обґрунтування необхідності в офіційному тлумаченні
        3.2.3. Неоднозначність застосування
        4.1. Компетенція інших органів (посадових осіб)
        4.1.1. Необхідність дослідження фактичних обставин
        4.1.2. Неврегульованість правовідносин, прогалини у законодавстві
        4.1.3. Незгода з рішенням, оскарження
        Конституція України
        Права, свободи і обов’язки людини і громадянина
        Верховна Рада України
        Президент України
        Кабінет Міністрів України. Органи виконавчої влади
        Правосуддя
        Місцеве самоврядування
        Інші державні установи (організації, підприємства)
        1. Право на конституційне подання/звернення/скаргу
        1.1. Суб’єкти права на конституційне подання/звернення/скаргу
        1.2. Відкликання підпису
        1.3. Непряме звернення
        3.1. Вимоги до конституційного подання
        3.1.1. Представництво
        3.1.2. Обґрунтування тверджень щодо неконституційності акта (його окремих положень)
        3.1.3. Обґрунтування підстав, які спричинили потребу в тлумаченні
        3.2.1. Представництво
        3.2.2. Обґрунтування тверджень
        3.2.3. Неоднозначність застосування
        3.3.1. Уповноваження іншої особи
        3.3.2. Неприйнятність конституційної скарги
        3.3.2.1. Порушення строків. Повторне звернення
        3.3.2.2. Істотні формальні недоліки
        3.3.2.3. Очевидна необґрунтованість
        3.3.2.4. Наявне зловживання правом на подання скарги
        3.3.3.1. Цитування положень (посилання) без аргументації
        3.3.3.2. Незгода з існуючим законодавчим регулюванням
        3.3.3.3. Незгода із правозастосуванням (судовим рішенням)
        3.3.3.4. Припущення, власна інтерпретація
        4.1. Компетенція інших органів (посадових осіб)
        4.2. Усунення неузгодженості
        4.3. Консультації з питань правозастосування
        4.4. Нечинність акта (окремого положення). Вичерпання дії. Зміна редакції
        4.4.1. Розгляд нечинного акта (окремого положення)
        Конституція України
        розділ ІІ. Права, свободи і обов’язки людини і громадянина
        розділ ІV. Верховна Рада України
        розділ VІІІ. Правосуддя
        Рівність
        Право власності
        Соціальний захист
        Судовий захист
        Адміністративне судочинство
        Конституційне судочинство
        Кримінальне судочинство
        Про КСУ
        Інформаційна довідка про КСУ
        Юридичні документи
        Структура КСУ
        Судді КСУ попередніх каденцій
        Секретаріат КСУ
        Рішення КСУ
        Висновки КСУ
        Ухвали КСУ
        Постанови КСУ
        На розгляді Cуду
        Порядок денний
        Графік роботи органів КСУ
        Щорічна інформаційна доповідь
        Міжнародні зв’язки
        Науково-консультативна рада КСУ
        Асоціація суддів КСУ
        Архів подій
        Дорадча група експертів
        Прийом громадян
        Порядок допуску до КСУ
        Конституційна скарга
        Конкурс
        Оглядові екскурсії
        Інша корисна інформація
        Бібліотека Конституційного Суду України
        Доступ до публічної інформації
        Запобігання корупції
        Очищення влади
        Внутрішній аудит
        Про бюджет
        Публічні закупівлі
        Стратегічне планування
        Новини та події
        Анонси
        Інформація для ЗМІ
        ЗМІ про КСУ
        Контакти

Хто є субєктом правотворчої ініціативиХто є субєктом правотворчої ініціативи