Хто грав Івана в Іванов Іванов
Тут Іван сів одпочити.
Ніжно дзвеніла над ним хвоя смерек, змішавшись з шумом ріки, сонце налляло злотом глибоку долину, зазеленило трави, десь курився синій димок од ватри[9], з-за Ігриця оксамитовим гулом котився грім.
Іван сидів і слухав, забувши зовсім, що має доглядати корови.
І ось раптом в сій дзвінкій тиші почув він тиху музику, яка так довго і невловимо вилась круг його вуха, що навіть справляла муку! Застиглий і нерухомий, витягнув шию і з радісним напруженням ловив дивну мелодію пісні. Так люди не грали, він принаймні ніколи не чув. Але хто грав? Навкруги була пустка, самотній ліс і не видно було живої душі. Іван озирнувся назад, на скелі, — і скаменів. На камені, верхи, сидів “той”, щезник, скривив гостру борідку, нагнув ріжки і, заплющивши очі, дув у флояру. “Нема моїх кіз… Нема моїх кіз…” — розливалась жалем флояра. Та ось ріжки піднялись вгору, щоки надулись і розплющились очі. “Є мої кози… Є мої кози…” — заскакали радісно згуки, і Іван з жахом побачив, як, виткнувшись з-за галузок, затрясли головами бородаті цапи.
Він хтів тікати — й не міг. Сидів прикутий на місці і німо кричав од холодного жаху, а коли врешті видобув голос, щезник звинувся і пропав раптом у скелі, а цапи обернулись в коріння дерев, повалених вітром.
Іван гнав тепер вниз, без тями, наосліп, рвав зрадливі обійми ожин, ламав сухі гіллячки, котився по слизьких мхах і з жахом чув, що за ним щось женеться. Нарешті впав. Скільки лежав, не пам’ятає.
Прийшовши до себе і вздрівши знайомі місця, він заспокоївся трохи. Здивований, наслухав якийсь час. Пісня, здавалось, бриніла вже в ньому. Він вийняв денцівку. Зразу йому не йшло, мелодія не давалась. Починав грати спочатку, напружував пам’ять, ловив якісь згуки, і коли врешті знайшов, що віддавна шукав, що не давало йому спокою, і лісом поплила чудна, не відома ще пісня, радість вступила у його серце, залляла сонцем гори, ліс і траву, заклекотіла в потоках, підняла ноги в Івана, і він, пожбурнувши денцівку в траву та взявшись у боки, закрутився в танці. Перебирав ногами, ставав легко на пальці, бив босими п’ятами в землю, щібав голубці, крутився і присідав. “Є мої кози… Є мої кози…” — щось співало у ньому. На сонячній плямі полянки, що закралась в похмуре царство смерек, скакав біленький хлопчик, немов метелик пурхав зі стебла на стеблину, а обидві корови — жовтаня і голубаня, просунувши голови межи галузки, привітно дивились на нього, жуючи жуйку, та зрідка дзвонили йому до танцю.
Так знайшов він у лісі те, чого шукав.
Вдома, в родині, Іван часто був свідком неспокою і горя. За його пам’яті вже двічі коло їх хати трембітала трембіта[10], оповіщаючи горам і долам про смерть: раз, коли брата Олексу роздушило дерево в лісі, а вдруге, коли браччік Василь, файний веселий леЄінь, загинув у бійці з ворожим родом, посічений топірцями. Се була стара ворожнеча між їхнім родом і родом Гутенюків. Хоч всі в родині кипіли злістю й завзяттям на той диявольський рід, але ніхто не міг докладно розказати Іванові, звідки пішла ворожнеча. Він теж горів бажанням помститись і хапавсь за татову бартку, важку ще для нього, готовий кинутись в бій.
То байка, що Іван був дев’ятнадцятий в батька, а Анничка двадцята. Їхня родина була невелика: старині двоє та п’ятеро дітей. Решта п’ятнадцять спочило на цвинтарі біля церковці.
Всі вони були богомільні, любили ходити до церкви, і особливо на храм. Там можна побачитись було з далеким родом, що осівся по околишніх селах, та й траплялась нагода оддячить Гутенюкам за смерть Василеву та за ту кров, що не раз чюрила з Палійчуків.
Витягалось найкраще лудіння (одежа), нові крашениці, писані кептарі, череси і табівки, багато набивані цвяхом, дротяні запаски, черлені хустки шовкові і навіть пишна та білосніжна гугля, яку мати обережно несла на ціпку через плече. Іван теж дістав нову кресаню і довгу дзьобню, що била його по ногах.
Сідлались коні, і суточками[11] зеленим верхом ішов пишний похід та закосичував плай гейби червоним маком.
По горах, долами й верхами, тяглися святочно прибрані люди. Зелена отава царинок розцвіталася раптом, вздовж Черемошу плив різнобарвний потік, а десь високо, на чорному запиналі смерекових лісів, жаром горів під ранішнім сонцем червоний дашок гуцульського парасоля. Незабаром Іван побачив стрічу ворожих родів. Вони вже вертали з храму, тато був трохи напитий. Раптом на вузенькій дорозі, між скелею і Черемошем, зробився тиск. Вози, кінні і піші, чоловіки й жінки — спинились і збились в купу. В лютому Євалті, що звіявсь одразу, як вихор, невідомо од чого, заблищали залізні бартки та заскакали перед самим обличчям. Як кремінь і криця, стялись роди— Гутенюки з Палійчуками, і перше ніж Іван встиг розібрати, про що їм йдеться, тато розмахнув бартку і вдарив плазом комусь по чолі, з якого бризнула кров, залляла лице, сорочку та пишний кептар. Йойкнула челядь[12], кинулась одтягати. а вже людина з лицем червоним, як його гачі, тяла барткою ворога в голову, і похитнувся Іванів тато, як підтята смерека. Іван кинувся в бійку. Не пам’ятав, що робить. Щось підняло його. Але дорослі потолочили йому ноги, і він не міг протиснутись туди, де бились. Все ще гарячий, роз’юшений злістю, він наскочив з розгону на маленьке дівча, що тряслось з жаху біля самого воза. Ага! Се, певно, Гутенюкова дівка! І, не думавши довго, ударив її в лице. Вона скривилась, притулила руками до грудей сорочку і почала тікати. Іван зловив її коло ріки, шарпнув за пазуху і роздер. Звідти впали на землю нові кісники, а дівчинка з криком кинулась їх захищати. Але він видер і кинув у воду. Тоді дівчинка, зігнута вся, подивилась на нього спідлоба якимсь глибоким зором чорних матових очей і спокійно сказала:
Іванов Іван Іванович
Іванов Іван Іванович народився 8 березня 1911 р. у Петербурзі. Навчався у Києві в ФЗУ, працював токарем на паровозовагоноремонтному заводі. В 1930— 1932 роках — студент Українського інституту лінгвістичної освіти. Серед його викладачів був Максим Рильський, який знав Іванова ще з трудової школи, де учителював наприкінці 20-х років. Саме там Максим Тадейович звернув увагу на обдарованого юнака, підтримував його літературні спроби, а коли Іванов став працювати в 4-й Роменській школі на Сумщині, листувався з ним.
Арештований був Іванов 2 грудня 1936 р. як “учасник контрреволюційної троцькістської організації”. Як видно із слідчої справи, ще 1927 р., будучи учнем ФЗУ, Іванов ознайомився з платформою троцькістської опозиції. Цього він на слідстві не заперечував, бо йому й на думку не спадало, що це може стати підставою для обвинувачення в контрреволюції. В обвинувальному висновку, складеному оперуповноваженим Чистовим і затвердженим заступником начальника УНВС по Чернігівській області Самовським, Іванову, окрім цього, інкримінувалося й те, що він “внедрял в умы детей буржуазную науку”. Це на уроках російської літератури!
Особливою нарадою при НКВС СРСР 9 березня 1937 р. Іванова І. І. засуджено на три роки виправно-трудових таборів. Покарання відбував на Колимі. Після звільнення з-під варти працював бухгалтером, а потім учителем російської мови і літератури в Хабаровському краї та Якутії.
В червні 1945 р. подавав апеляцію, підтриману Управлінням НКВС по Крайній Півночі, про зняття судимості, але у цьому прокурором відділу у спецсправах Прокуратури СРСР йому було відмовлено.
В 1949 р. повернувся на Україну, закінчив Київський педінститут, але до вчителювання правовірні сталіністи з облвно його не допустили. Два роки працював бухгалтером у ковальському цеху паровозовагоноремонтного заводу в Києві, а потім до виходу на пенсію в 1971 р.— бібліотекарем Боярської середньої школи № 1 на Київщині.
Із заяви І. Іванова до Комісії Президії Верховної Ради СРСР по розгляду справ засуджених та з протоколів його допиту у зв’язку з реабілітацією видно, що справу щодо нього було сфабриковано (“допити проводилися часто, були тривалі і настільки виснажливі, що я підписував протоколи, не читаючи їх, а по завершенні слідства мені не дали можливості ознайомитися з матеріалами моєї справи”).
Ухвалою президії Сумського обласного суду від 2 липня 1958 р. постанову Особливої наради при НКВС СРСР від 9 березня 1937 р. щодо Іванова 1.1. скасовано і його реабілітовано.
У часи брежнєвщини, коли відверто реставрувався сталінізм, І. Іванов, будучи вже тяжко хворим, написав повість “Колима” (опублікована в журналі “Вітчизна” в № 8—9 за 1988 р. та вийшла окремим виданням у “Радянському письменнику”). За свідченням читачів, це один із кращих творів на тему ГУЛАГу. Але своєї многотрудної книжки авторові не судилося побачити — він помер 14 квітня 1989 р.
Хто отруїв Ющенка? Телеведучий Іванов назвав деяких журналістів агентами ФСБ та втрапив у скандал
Телеведучий і блогер Сергій Іванов у своєму розслідуванні про нібито проросійську діяльність голови парламентського комітету з питань фінансів, податкової та митної політики, депутата від «Слуги народу» Данила Гетманцева, зокрема, заявив про причетність українських журналістів Сергія Руденка, Віталія Портникова й Мирослави Барчук до отруєння третього президента України Віктора Ющенка.
Інфографіку під назвою «Агенти ФСБ – учасники отруєння Ющенка» показали на перших хвилинах матеріалу про Гетманцева, який вийшов на каналі «Ісландія» 7 вересня.
Іванов назвав Віталія Портникова, Мирославу Барчук та Сергія Руденка агентами ФСБ
Зокрема, Сергій Іванов назвав «Еспресо» та низку інших телеканалів наведених в інфографіку причетними певною мірою до отруєння Ющенка, а також «викинутими з інформаційного простору».
На звинувачення Іванова відреагувала ведуча телеканалу «Еспресо».
«Судячи з тексту фрагмента, весь «Еспресо» брав участь в отруєнні Ющенка. Що «Еспресо» не існувало в 2004 році, то дрібниці. Хоча Сергій Іванов міг би це й знати, коли сам влаштовувався на «Еспресо» працювати, що з’явилося «Еспресо» в 2013 році. Але то вже таке. Після трьох шановних колег, які, за версією Іванова, отруїли Ющенка, вже якось не дивно, що у Сергія Ющенка травив ще й неіснуючий тоді телеканал.. Цікаво, це у Сергія Іванова заздрість до талановитих колег? Чи, ой невже. замовлення «мочити» Портникова, Руденка і Барчук за їх погляди і публічну діяльність? Ця атака Сергія Іванова на журналістів і «Еспресо» якраз після того, як ГУР розказало, що росіяни розгорнули кампанію з провокування внутрішнього розколу в суспільстві і дискредитації українських політиків та суспільних діячів. До речі, паралельно з Івановим чомусь згадала про Ющенка і російська наймичка Діана Панченко. Дивна спільна методичка», – написала Ольга Лень.
Користувачі соцмереж відреагували та прокоментували розслідування Іванова.
Зазначимо, Сергій Іванов народився в 1976 році в місті Зимогір’я Луганської області. Після школи вступив до Східноукраїнського університету, який закінчив в 1998 році за спеціальністю «правознавство», ставши юристом.
Ще у 2009 році Іванов почав вести авторську колонку і був шеф-редактором місцевого луганського видання «Східний варіант». Також у нього був блог «applecrysis» на Луганському порталі «ТОП» і в Livejournal.
У 2014 році Іванов почав співпрацю з «Українською правдою», але в листопаді 2015 припинив спільну діяльність. Іванов звинуватив власницю «Української правди» Олену Притулу і журналіста видання Сергія Лещенка в інформаційних вкидання і виконанні «замовлень» російського олігарха Костянтина Григоришина, а через нього – і держави-агресора Росії.
У 2016 році Іванов деякий час очолював портал «Еспресо TV», а потім почав роботу на телеканалі «1 + 1», де до 2019 року разом з Наталією Мосейчук вів програму «Право на владу».
З 2019 року Іванов веде авторську програму «Антиподи», яка виходить на YouTube-каналі ISLND TV.
Нагадаємо, 5 вересня 2004 року Ющенко, бувши кандидатом в президенти, зустрічався з керівництвом СБУ, після чого відчув нездужання і 10 вересня був госпіталізований у віденську клініку. Лікарі заявили, що Ющенко отруєний діоксином, причому отрута потрапила в організм пацієнта приблизно за п’ять днів до госпіталізації. Пізніше було проведено низку експертиз. Повторна експертиза в кінці травня 2006 року підтвердила факт наявності діоксину в організмі Ющенка.