Григір Тютюнник — Климко (характеристика та аналіз героїв твору)

Климко. Головний герой повісті, сирота. Спершу жив з дядьком Кирилом, та коли чоловік загинув від рук німців, залишився сам і жив у ваговій. Лицарська відвага відчувається в кожному слові, кожній дії маленького героя. Сирота відправляється у сувору та складну подорож заради своєї вчительки і її донечки, які не мають їжі. Це відчуття було дуже знайомим для хлопчика, тому він без вагання відправляється в далеку дорогу по сіль, за яку в такий складний час можна виміняти хоч якісь харчі. Після того, як згорів барак, у Климка немає ніякого взуття, тому він вирушає босий. Дорога його була складна та довга, доводилося ночувати у полі, в курені, ноги мерзли і боліли, Климко голодував.

Климко виявив недитячу мужність під час Другої світової війни, велике почуття любові до рідної землі. Він не почувався героєм, а просто робив те, що підказувала йому совість. Через те й кожен, хто зустрічався з ним, відчував до підлітка глибоку симпатію, хотів бодай чим-небудь йому допомогти, вберегти дитячу душу від опіків жорстокого дорослого світу, бо тільки там буває війна, голод, зрада.

Григір Тютюнник добирає для характеристики маленького героя своєї повісті найтепліші барви, найласкавіші слова. Проте деякі художні деталі – зашкарубла дядькова “діжурка”, плащ-палатка, подарована солдатом, — ніби навмисне підкреслені автором. Вони вказують на безглуздість війни, яка так рано змусила подорослішати Климка.

Здобуття звичайної солі для хлопчика перетворюється на справжній подвиг. Тяжкою була Климкова дорога, “солона” як сльози, як сама сіль. Переживши стільки випробувань, уже майже на порозі дому він гине від ворожої кулі, бо допоміг своєму солдату-втікачеві, показавши, що попереду балка, у якій можна сховатися.

Цитатна характеристика Климка: “…завжди був небалакучий у товаристві. Він любив слухати і тихо всміхався, або сумнів, або напружувався весь, уявляючи те, про що розповідав товариш.”, “Це була найбільша радість Климкова – покласти перед дядьком чепурно списані зошити, а самому заходитись поратися: винести миску з дьогтяною водою, витерти підлогу, де набризкано, і тихо, покрадьки, щоб дядько не обернувся, насипати йому юшки, якої сам і наварив, — гарячої та запашної.”.

Дядько Кирило. Був для Климка найближчою людиною, поки не загинув. Дядько добре ставився до хлопця, цікавився його успіхами у школі, завжди приносив гостинці, піклувався. Дядько Кирило носив “…шкіряного картуза з білими молоточками, від якого на лобі лишався червоний тугий пружок, що ніколи не встигав зійти до чергової зміни”. “Увечері дядько Кирило, чистий, виголений і ясний, знову йшов на станцію зі своєю скринькою в руці, і Климко проводжав його аж до паровоза”. Після похорону “На могилу дядькові поклали його шкіряний картуз із білими молоточками”. Для Климка спогади про дядька були найщасливішими: “…було інколи й так, що ФД зникав кудись на цілу добу чи й дві, а дядько лишався вдома. Найчастіше це траплялося у свято. Дядько Кирило, в білих напрасованих брюках, білих паруси нових черевиках і блакитній сорочці, легко перехопленій у стані шовковим поясом, одягав Климка в матроський костюм з безкозиркою, в нові рипучі сандалі, брав його за руку, і вони йшли до магазинів по морозиво та цукерки — смугасту “Ракову шийку”. Вітер грався стрічками безкозирки і лоскотав ними тоненьку Климкову шию. Климко напихав кишеньки цукерками, лизав кругле морозиво, а дядько присідав біля нього навпочіпки і казав: — Біжи тепер додому, а я ще побуду з товаришами. Очі в нього були усміхнено-печальні — він ніколи не усміхався ними весело, — а біляве хвилясте волосся світилося на сонці шовком.”

Дід Бочонок. “…так звала аптекаря вся дітвора у висілку й на станції — цілими днями, навіть у неділю, просиджував у висілковій аптеці коло базару і (це було видно через вікно) розважував на манюніх вагах якісь ліки або стояв за прилавком, упершись у нього великим животом. Він знав усіх, і його теж знали всі. Сивий, вусатий і кругло-товстий, як справжнісінький бочонок, аптекар любив походжати ранками по базару — в широких смугастих штанях, у довгій, ледь не до колін, синій косоворотці, підперезаній крученим шовковим поясом з білими китицями. На ногах у нього були величезні жовті черевики. Бочонок ніколи не купував, а лише весело перемовлявся з базаровими і реготав басом з-під білих розпущених вусів: “Гу-гу-гу! Кха-кха-кха! О, моє вам шануванняч-ко!” І знову реготав, причому живіт йому здіймався, мов велика пругка подушка, і двигтів. Шовкові китиці на поясі теж двигтіли, йому тут-таки просто посеред базару скаржилися на всілякі немочі, і він одказував по важно: “Куальцексс, куальцексс приймайте, мій друже”. Або: “Авспіріні, авспіріні пийте, моя ласко. Тричі на день по одній пігулці. Крейди не шкода!””, “Другого дня по тому, як не стало дядька Кирила, дід Бочонок прийшов до Климка в барак, мовчки заплакав, притулившись товстим плечем до одвірка, і, втерши сльози, присів біля Климка на стілець, що так і охнув під важким тілом. Тоді дістав з кишені широченних своїх штанів стосик червоних тридцяток і поклав перед Климком на столі: — Може, хоч хлібину колись купиш. На всі. Бо зараз вони — безцінь. А ще краще, якби ти подався на села та пристав до якоїсь бабусі в поміч та й перебув цю лиху годину. Я тобі харчів на дорогу дам.”, “На прощання він поцілував Климка, притиснувши до свого великого живота й лоскотнувши вусами, вийняв з кишені хустку і став умочати її в кожне око по черзі. “

Бочончиха. Дружина аптекаря, “його жінка, — худа, злюща і скупа Бочончиха. Климкові завжди, коли вони бували з дядьком Кирилом в гостях у Бочонків, здавалося, що Бочончиха не ставляє миски із святковим їстивом на стіл, а кидає їх, на що дід Бочонок тільки прикахикував і йорзався на стільці, проте мовчав.”. Промовистим є епізод, коли жінка жаліє миску борщу для Климка: “несла поперед себе миску борщу. Вона кинула її на стіл і знову зачинилася на кухні. — Я не голодний, — сказав Климко, одсуваючи миску, і похнюпився, щоб не дивитися на борщ. — Їж, — попросив Бочонок, винувато кліпаючи очима й хапаючи себе то за той, то за той вус. — Ти на бабу не дивись. Вона така і є.”

Зульфат Гарєєв. Друг Климка, онук дідуся Гарєєва з хлібопекарні. Хлопець ледь не щодня залишався ночувати у Климка, коли той залишився після втрати дядька сам. Зульфат допоміг Климкові позбутися щурів у ваговій і навести порядок у новому житлі. Зульфат “з гарячими рум’янцями на гострих смуглих вилицях, “був дужий хлопчик, хоча й нижчий від Климка, вважай, на голову”, мав “вузькі й такі чорні, що аж різучі, очі”. На базарі, коли здоровань з бородою насміхався з Наталі Миколаївни, Зульфат став на її захист, кинувши у чоловіка камінь. Хлопець допомагав вчительці переносити речі у вагову, приніс для маленької Олі свою колиску. Зульфат дуже хотів піти по сіль разом з Климком, але мусив залишитися, щоб допомагати вчительці. Він щодня виглядав Климка і хвилювався за нього. На його у Климка стріляють.

Дідусь Гарєєв. Дідусь Зульфата, працював у пекарні, “…низенький, сухоплечий, у ватяних штанях, вовняних шкарпетках і гостроносих шахтарських чунях”. Дідусь відвідав Климка у ваговій, приніс торбинку сухарів для вчительки, наказав онуку роздобути молока для Олі. Дідусь розумів увесь жах, який принесла війна. Він нарікав, що хліб став зовсім не такий, як раніше, хвилювався за Олю, якій було потрібне молоко.

Наталя Миколаївна. “Климко побачив Наталю Миколаївну, вчительку свою і Зульфатову. Вона стояла з немовлям на руках, притиснувши до себе разом з немовлям трояндову, мов сто троянд, сукню”, “”Наталя Миколаївна стояла осторонь від натовпу, що затулив підводу, і, маленька, бліда, дивилася на бороданя широко розплющеними очима. В них не було ні презирства, ні гніву, а лише зляканий подив. Одна її брова, поторкана золотом од ранкового сонця, напружено піднялася вгору і дрібно-дрібно тремтіла”, “Наталя Миколаївна всміхнулась і опустила очі: їй справді ніде було жити. Коли італійські солдати отаборилися в школі і вчинили там галасливий курячий бенкет (вони ламали парти, розкладали в шкільному саду вогнища і смалили над ними курей, з реготами й співами), Наталя Миколаївна з дитиною і чемоданом, у якому були одяг та дещиця сухарів, тихцем пішла із своєї кімнати у виселок і назад уже не повернулася, бо кімнату було пограбовано й затоптано брудними черевиками”.

Дівчина з хустиною. З нею познайомився Климко на базарі, у місті, куди прибув по сіль. Ця дівчина працювала на шахтах Донбасу, але через війну вирішила повертатися на Сумщину до матері. “Біля крайньої тачки на дерев’яних колесах стояла дівчина, з напуском на очі зап’ята старенькою чорною хустиною. Вона тримала в руках чепурно, квітка до квітки складений букет чорнобривців. На плечах у неї була ще одна хустка — велика, у веселих червоних та зелених квітах, а темно-вишневі шовкові китиці ледь не торкалися землі. Щоки у дівчини були перепнуті по-старечому, навкіс, як у хворої на зуби, а маленькі тонкі пальці, що тримали квіти, тремтливо перебирали зелені стебельця. — Купіть мою хустку. Дивіться, яка ловка. — тихим голосом так лагідно і боязко просила дівчина, що Климко зупинився біля неї. — Я й чорнобривців на додачу ще дам. Купіть мою хустку. “, “…Дівчина сполохано глянула на нього темними затіненими очима і швидко вп’ялася пальцями в квітчасту хустку. — Та ви мене не бійтесь, — усміхнувся Климко і згадав, що він сьогодні не вмивався. — Я не вурка, я по сіль сюди прийшов. “. Цій дівчині допомогли врятуватися від німців дядько-швець і Климко. Цитати: “Дівчина, бліда, з величезними карими очима, в яких аж кричала безпорадна мука од страху, зібгала хустку тремтячими пальцями і сховала її під полу жакетика.”

Швець. Людина, яка дуже допомогла Климкові. Чоловік подарував хлопцеві тапочки і познайомив з тіткою Мариною, в якої хворий Климко знайшов притулок і взяв для Олі молока. “Дядько сидів просто на землі, обгорнувши ноги старою сукняною ковдрою. На скронях йому густо висіялася кучерява розсадка сивини, а лице було все в зморшках.

Герої Радянського Союзу: солдати, космонавти, керівники

За 57 років цього звання удостоїлись 12776 осіб, 154 людини – двічі. Маршал Семен Будьонний та аси Другої світової війни Іван Кожедуб та Олександр Покришкін – тричі, маршал Георгій Жуков та Леонід Брежнєв – чотири рази.

Серед Героїв 95 жінок та 44 іноземці.

Понад 90% Героїв (11657 осіб) нагородили за подвиги під час Великої Вітчизняної війни (3051 осіб посмертно, 107 осіб двічі, 90 жінок, 10 польських і чехословацьких військовослужбовців та четверо французів з авіаполку “Нормандія-Німан”).

До офіційної статистики не входять 72 особи, яких позбавили звання за погані вчинки, а також 13 осіб, чиї подання скасували як необґрунтовані (загалом, це особи, яких нагородили посмертно, а вони насправді, як пізніше з’ясувалося, опинилися в полоні).

Крім того, 73 особи, яких позбавили звання Героя, включно з 11 особами з 15 розстріляних, реабілітували і відновили в правах. Зокрема 1995 року повернули Золоту Зірку учаснику Великої Вітчизняної війни Михайлу Грабському, у якого її відібрали у радянські часи під час виїзду до США.

Перші герої

Приводом для заснування нагороди стала челюскінська епопея.

Після того, як 1932 року криголам “Сибиряков” уперше в історії пройшов Північним морським шляхом протягом однієї навігації, вирішили перевірити, чи здатний таке зробити звичайний корабель не криголамного класу. Експеримент виявився невдалим: пароплав “Челюскін” затерло в кризі, і він потонув, а учасники експедиції висадилися на дрейфуючу крижину.

Семеро льотчиків, які врятували полярників, і стали першими Героями Радянського Союзу. Грамоту під номером 1 отримав Анатолій Ляпідевський.

Перше присвоєння звання Героя Радянського Союзу за військові заслуги відбулося 31 грудня 1936 року, коли нагородили 11 льотчиків і танкістів – учасників війни в Іспанії.

Усього за Іспанію Героями стали 60 осіб, включно з двома іноземцями: льотчиками-інтербригадівцями італійцем Примо Джибеллі та болгарином Волканом Горановим.

За бої біля озера Хасан звання отримали 26 осіб, за Халхін-Гол – 70.

Зміна концепції

У розпал конфлікту на Халхін-Голі, 1 серпня 1939 року, Президія Верховної Ради СРСР заснувала для Героїв особливий знак – золоту п’ятикутну зірку, а 16 жовтня затвердила її ескіз, створений художником Мироном Мержановим. До цього Героям вручали орден Леніна та Грамоту Президії Верховної Ради.

Брежнєв запам’ятався любов’ю до нагород

Практика подвійного нагородження збереглася. В указах так і писали: “із врученням ордена Леніна і медалі “Золота Зірка”.

Офіційно орден Леніна вважався “найвищою нагородою СРСР”, а зірка – “особливою відзнакою”, але у масовій свідомості саме вона розглядалася як найпочесніша нагорода.

До 1939 року вважалося, що звання Героя можна присвоювати лише один раз, що було загалом логічно: або людина – герой, або ні. Однак пізніше вирішили розглядати Золоту Зірку як звичайний високий орден, яким можна нагороджувати безліч разів. Видачі ордену Леніна у наступні рази не передбачалася.

В указі було виписано, що бронзові бюсти двічі Героїв мають встановлювати у них на батьківщині, а тричі Героїв – біля входу до московського Палацу рад. Позаяк найвищий у світі хмарочос так і не побудували, бюсти тричі і чотири рази Героїв установили в Кремлі.

Після Халхін-Гола з’явилися перші двічі Герої: льотчики Сергій Грицевець, Григорій Кравченко та Яків Смушкевич, яких раніше відзначили за бої в Іспанії й Китаї.

Їхні долі виявилися трагічними: Грицевець розбився під час випробувального польоту у вересні 1939 року, так і не отримавши свої Золоті Зірки. Смушкевича, який прославився в Іспанії як “генерал Дуглас”, а перед війною займав пост командувача ВПС, у жовтні 1941 року розстріляли за сфабрикованим звинуваченням. Кравченко загинув у повітряному бою у лютому 1943 року.

Масові нагородження

За війну з Фінляндією звання Героя Радянського Союзу отримали 412 осіб – більше, ніж за битву під Москвою.

З одного боку, бійці і командири, які йшли на кулемети по пояс у снігу, безумовно виявили мужність і героїзм.

З іншого боку, більшість істориків оцінюють цю кампанію як таку, яка, м’яко кажучи, не принесла великої слави російській зброї. Це невелике досягнення – перемогти крихітну країну, маючи величезну перевагу в людях і техніці, та зазнати втричі більших втрат, ніж супротивник.

Однак Сталін, судячи з його відомої промови на засіданні з вищим командуванням 17 квітня 1940 року, так не вважав. На армію вилили дощ нагород, нових звань та призначень. Пропаганда спиралася на те, що ми здолали грізного супротивника і тепер точно кого-завгодно згорнемо в баранячий ріг.

Учасники трагічних подій літа 1941 року багато разів казали про надзвичайну шкоду, завдану підлабузницькими настроями напередодні великої війни.

Зірки за довголіття

Звичай ювілейних або, як жартували в народі, “данських” нагород почався з Георгія Жукова, який отримав четверту зірку Героя Радянського Союзу в 1956 році до свого 60-річчя.

Маршали Климент Ворошилов та Андрій Гречко та Адмірал Флоту Радянського Союзу Сергій Горшков брали участь у війні, але двічі Героями Радянського Союзу стали в мирний час.

Леоніда Брежнєва вперше нагородили у роки війни як начальника політуправління 4-го Українського фронту, а згодом він отримав ще три зірки Героя Радянського Союзу і одну – Героя Соціалістичної Праці.

“Добре, що грудина широка!”- іронізували громадяни.

Перед візитом до ФРН генсек засумнівався, чи варто з’являтися в Європі з таким іконостасом. “А чого тобі соромитися чесно зароблених нагород?” – сказав міністр закордонних справ Андрій Громико.

За сформованим неписаним правилом, члени політбюро і секретарі ЦК, як правило, отримували першу зірку Героя Радянського Союзу або Героя Соціалістичної Праці до 60-річчя, другу – до 70-річчя.

Безпрецедентна історія трапилася з Костянтином Черненком. У 60 років він ще не обіймав відповідної посади. У 65 і 70 років отримав дві Зірки Героя Соцпраці, а третю – до “некруглої” дати, 73-річчя. Були серйозні побоювання, що до 75-го дня народження він не доживе (як згодом і вийшло), а ховати голову партії і держави “усього” з двома зірками вважали неприйнятним.

Треба зауважити, що подібний порядок існував в Російській імперії, причому, на відміну від СРСР, цілком офіційно. У законі було чітко обумовлено, скільки років “бездоганної служби” і в якому чині необхідно для отримання того чи іншого ордена.

Назви нагород перетворилися на позначення соціальних типів: “Володимир в петлиці” (орден святого Володимира 3-го ступеня) – 30-річний ад’ютант або чиновник з особливих доручень, перспективний кар’єрист і завидний наречений; “Анна на шиї” (орден святої Анни 2-го ступеня) – самовдоволений резонер років п’ятдесяти; “дві зірки” (ордена святого Володимира і святої Анни 1-го ступеня), як у чеховського “товстого” – найвищий чин, на якого глянути знизу вгору – шапка з голови звалиться.

Щоправда, на “героїзм” царські сановники не претендували.

Герої Соцпраці

27 грудня 1938 в СРСР запровадили звання Героя Соціалістичної Праці, прирівняне до звання Героя Радянського Союзу, але, яке, за неформальною ієрархією, вважалося менш престижним.

Нагородженим вручали орден Леніна і Золоту Зірку “Серп і Молот”, яка відрізнялася від зірки Героя Радянського Союзу загостреними кінцями.

20 грудня 1939 перший Героєм Соцпраці став Йосип Сталін. З незрозумілої примхи вождя, з цією зіркою він постійно з’являвся на публіці і зображувався на портретах, а зірку Героя Радянського Союзу, отриману за війну, так само як погони генералісимуса – не носив.

Звання Героя Соціалістичної Праці удостоїлися 20605 людей, переважно – працівники сільського господарства.

205 людей отримали його двічі і 16 людей – тричі, зокрема фізики-ядерники Ігор Курчатов, Андрій Сахаров, Яків Зельдович і Юлій Харитон, президент Академії наук Мстислав Келдиш, організатори військової промисловості Борис Ванников та Юхим Славський, авіаконструктори Сергій Ільюшин та Андрій Туполєв і політики Микита Хрущов, Костянтин Черненко та Дінмухамед Кунаєв.

Позбавленими звання Героя Соціалістичної Праці виявилися з різних причин 122 особи, зокрема Андрій Сахаров. Михайло Горбачов хотів повернути йому нагороди, але академік відмовився знову прийняти їх, поки в СРСР не будуть звільнені всі політв’язні, і в результаті своїх золотих зірок так і не отримав.

У письменницькому і артистичному середовищі колег, удостоєних цією відзнакою, іронічно називали “Гертруда”.

“Хто за нас, встаньте в знак протесту”

4 вересня 1965 року у київському кінотеатрі “Україна” під час показу фільму “Тіні забутих предків” відбувся перший в Україні публічний протест проти хвилі політичних репресій серед інтелігенції у постсталінський період, що став також першим публічним правозахисним виступом на теренах СРСР. Ця історія вже стала легендою, має певні відмінності у різних джерелах, а в епіцентрі її такі відомі нам нині постаті як Іван Дзюба, В’ячеслав Чорновіл, Василь Стус та Сергій Параджанов.

Любов Крупник

кандидатка історичних наук

“Тіні забутих предків” як явище

Політичний протест відбувся на показі фільму “Тіні забутих предків”, який, зокрема й завдяки резонансу після показу, став культовим. Року 1972 у листі до першого секретаря ЦК КПУ Петра Шелеста Голова Держкіно УРСР Святослав Іванов дав таку характеристику найвідомішому творінню кінорежисера Сергія Параджанова: “Його останній фільм “Тіні забутих предків” (1964) після довгої перерви знову вивів українську кінематографію на міжнародний екран, одержавши багато призів на фестивалях, був проданий більш як в 30 країнах. Сергій Параджанов працює в ключі поетичного кіно, його фільми відзначаються яскравою самобутністю, він прекрасно знає культуру і побут України”. Також у своїх спогадах він зазначив, що в УРСР “був різний ступінь в позитивній оцінці “Тіней забутих предків”, але негативних оцінок не було ні на студії, ні в республіканському Комітеті. Пізніше серед кінематографічної молоді з’явилась легенда, що фільм не хотіли приймати, що в ньому щось вирізали. Ця легенда була даниною моді – модними стали фільми і сценарії, які забороняє начальство… молоді режисери самі розпускали чутки, що їхні фільми “не приймають”. Так-от “Тіні забутих предків” були прийняті на всіх інстанціях, як кажуть без найменшого спротиву”.

Іван Миколайчук у ролі Івана та Лариса Кадочникова у ролі Марічки

Проте “Тіні забутих предків” – це твір, що не вписувався в рамки типового радянського кіномистецтва, а сам Сергій Параджанов був несистемною людиною, не корився правилам “соціалістичного гуртожитку”.

Оператор фільму Юрій Іллєнко так схарактеризував цю роботу: “Що таке “Тіні забутих предків”? Окрім видатних естетичних параметрів – це був політичний вчинок. Фільм працював проти системи соціалістичного реалізму, він запропонував зовсім іншу формулу, за якою повинно було робитися мистецтво. Навіть те, що в центрі картини – особистість, що стрічка виходила на ареал народного життя – було практично тоді заборонено, особливо українського народного життя. Сама українська ідея, яка в цьому фільмі утверджувалась, хоч би через те, що він був зроблений тільки в українському варіанті – то просто був політичний виклик”.

Переважно фільми на українських кіностудіях озвучували російською, лише деякі дублювали українською мовою. У “Тінях забутих предків” російськомовної версії так і не створили, обмежились коротким лібретто російською на початку кожної наступної новели. Тому 4 вересня 1965 року під час показу в київському кінотеатрі “Україна” перетнулися мистецька і політична форми спротиву.

Кінотеатр “Україна”, де проходив показ фільму

Перший публічний політичний протест

Фільм “Тіні забутих предків” здобув нагороди, мав успіх за кордоном, дуже вирізнявся від типових радянських фільмів, а тому став значною національною подією і до його показу в київському кінотеатрі “Україна” була прикута особлива увага і, як показали наступні події, ці очікування більш ніж виправдали себе. Про це багато написано, навіть зафільмовано і ці події в різних джерелах дещо різняться.

З цього приводу я маю такий особистий спогад з 1990-их, коли я була студенткою історичного факультету Національного педагогічного університету імені Михайла Драгоманова. Тоді ще збирали та накопичували інформацію про ці події, не завжди було достатньо джерел для аналізу. Якось на лекції нам дуже цікаво розповідали про цю подію і викладачка сказала, що на заклик встати на знак протесту проти політичних репресій, піднялася значна частина залу. Тоді піднявся мій однокурсник і повідомив, що на демонстрації того фільму була його бабуся і вона розповідала, що насправді встали всього кілька осіб. Жінка пригадувала, що прем’єрний показ (передпоказ) вже був на кіностудії імені Олександра Довженка і всі, хто мав дивитись фільм “по роботі”, подивились його там. Тому показ у кінотеатрі “Україна” був розрахований на широкі глядацькі маси і, на її думку, тому зал і не відреагував, бо це була дуже різна публіка. Вона тоді працювала відповідальним секретарем часопису для зарубіжних українців “Вісті з України” і особисто знала Івана Дзюбу, а з В’ячеславом Чорноволом була незнайома, він тоді не був відомий в широких колах.

Іван Дзюба під час того виступу називав прізвища заарештованих, зокрема Івана Світличного, якого вона також знала. Коли Дзюбу почали відштовхувати від мікрофона, здійнялась метушня і тому в шумі не ясно було, хто закликав зал встати. Кілька десятків осіб підвелися, інші ж просто сиділи, не зовсім розуміючи, що відбувається, або ж швидко прямували до виходу.

Іван Дзюба перед арештом у 1973 році

У доповідній записці на ім’я голови Держкіно УРСР, директора кінотеатру “Україна” Федора Брайченка від 6 вересня 1965 року йшлося: “В день відзначення VI Київського дня кіно у кінотеатрі “Україна” була запланована зустріч з творчою групою кінофільму “Тіні забутих предків”. Серед присутніх були: режисер-постановник фільму С.Параджанов, оператори Ю.Іллєнко та В.Давидов, режисер В.Луговський, художники тт. Якутович, Байкова, актори Миколайчук, Кадочникова та директор кінокартини т.Юрьєва. Творча група затверджувалась заступником директора кіностудії т. Трусько В.Л. Група з’явилася вчасно. Рівно о 20 год”.

Після короткого вступного слова самого директора кінотеатру, слово взяв режисер-постановник Сергій Параджанов. “Уже на початку свого виступу т. Параджанов почав зводити рахунки з дирекцією студії та керівними установами, які начебто явились тормозом у випуску та показу фільму “Тіні забутих предків. Далі т. Параджанов підкреслив, що його фільм розуміють негри, французи, американці, а керівні органи держави не дають можливості випустити фільм на екран з причин, що його не зрозуміє наш народ. Т. Параджанов виголосив, що у нього точиться боротьба за те, щоб фільм не дублювався на інші мови, бо загубить український національний колорит”, – написав у звіті Брайченко. Присутня на цьому перегляді дружина Івана Дзюби Марта пригадувала, що Сергій Параджанов заелектрезував аудиторію розповіддю про те, наскільки важко було зняти цю стрічку, як багато доган він отримав і як довго він боровся, щоб фільм не дублювали російською мовою. Його виступ був дуже гострим.

Марта Дзюба стверджує, що її чоловік заздалегідь планував виступити на прем’єрі і розповісти про першу хвилю політичних репресій постсталінського періоду, яку влада приховувала від суспільства: “Іван не міг мовчати, знаючи, що відбулася хвиля арештів його соратників. Він був пригнічений цими подіями, бо гадав, що епоха арештів уже минула. Його дратувало те, що затримували тихо у різних місцях, а люди про це не знали. Перед прем’єрою “Тіней забутих предків” Іван зустрівся з Михайлиною Коцюбинською та Юрком Бадзьом і на цій зустрічі вони вирішили, що Іван повинен зі сцени вдарити на сполох про хвилю арештів. Прем’єра відомого фільму була доброю для цього нагодою. Вони свій план тримали у таємниці. Про це не знав ані Параджанов, ані Стус, ані Чорновіл”.

Іван Драч, Микола Вінграновський, Євген Сверстюк, Лариса Світлична, Михайлина Коцюбинська, Іван Світличний. Київ, 1960-ті

У доповідній запискці Брайченко також зазначи, що “після закінчення виступу т. Параджанова з другого боку залу з’явився молодий чоловік, як потім стало відомо, це був член Спілки письменників України Іван Дзюба. Вийшовши на сцену, він вручив квіти художниці кінофільму т. Байковій. Скориставшись тим, що перед ним був мікрофон, Іван Дзюба почав виголошувати націоналістичні антирадянські слова, які звучали приблизно так: “Товариші! Наступила реакція 1937 року. Зараз на Україні ведуться арешти української інтелігенції – письменників, поетів, художників. Так, заарештована група людей в містах Києві і Львові. Стогнуть і плачуть матері України. Ганьба властям. Хто за нас, встаньте в знак протесту про арешти. І закликав присутніх встати на знак протесту”.

Однак згідно зі “Спеціальним повідомленням” КДБ від 6 вересня 1965 року на адресу ЦК КПУ, заява Івана Дзюби звучала дещо інакше: “Зараз проходять масові політичні арешти української інтелігенції і молоді в Києві, Львові і інших містах. Повторюється 1937 рік. Молодь повинна заявити протест владі, затаврувати ганьбою за несправедливість”. Деяка частина глядачів вигуками схвалення і аплодисментами пробували підтримати Дзюбу. Присутній в глядацькому залі кореспондент Чорновіл звернувся до публіки з закликом піднятись з місць в знак протесту проти політичних репресій. Деяка частина публіки пішла за цим закликом.

Як пригадує сам Іван Дзюба: “Зал це повідомлення зустрів мовчанням. Люди були залякані. Слова про арешти впали, як камінь у воду. Було зрозуміло, яким вузьким є наше українське коло” . Щодо чисельності тих, хто встав на знак протесту, то за спогадами кінокритика, літературознавця Романа Корогодського, який також там був, маємо такі дані: “1965 рік. Кінотеатр “Україна”. Прем’єра фільму “Тіні забутих предків”. Іван Дзюба повідомляє про арешти української творчої інтелігенції. Що здійнялося в залі! А на естраді! Ґебешники кричать: “Провокація!” Ввімкнули гучномовці, щоб заглушити Дзюбу. І тут у двох проходах з’являються Василь Стус і Славко Чорновіл, і закликають глядачів на знак протесту встати. Встала купка людей. Я оглянувся — може 50-60 людей стояли. Зал був набитий — 800 місць… Але факт відкритого протесту відбувся”.

Василь Стус та Іван Світличний

Фото: Архів Музею шістдесятництва у Києві

Василь Стус та Іван Світличний

Про дальший хід подій директор кінотеатру Федір Брайченко повідомляв так: “Зорієнтувавшись, я негайно вирвав з рук політичного хулігана мікрофон. Секретар партійної організації кінотеатру т. Кузьмич Олег Степанович виключив радіодинаміки, по яких почала транслюватись музика, а в цей час мною було зроблене все, для того, щоб локалізувати подію. За 1,5 – 2 хвилини обстановка нормалізувалась і почалась демонстрація фільму “Тіні забутих предків”. Під час подій глядачевий зал згуртовано і монолітно вимагав приборкати і покарати осіб, які виступили з антирадянськими промовами. В залі були вигуки: “Ганьба”, “Гоніть цих бандюг зі сцени”. Після закінчення сеансу з боку цієї групи молоді була знову спроба звернутись до глядача з аналогічними промовами, але глядач не став їх слухати. Виходячи з залу, з великим обуренням вимагали покарати цих людей за антирадянські виступи”.

За цей виступ Івана Дзюбу та В’ячеслава Чорновола звільнили з роботи. Василя Стуса – вигнали з аспірантури, що означало для сільського хлопця з Донбасу втрату також і даху над головою – гуртожитку у Києві. Крім того, це було фактично перед весіллям з майбутньою дружиною Валентиною Попелюх. Невдовзі всі вони потрапили за ґрати: В’ячеслав Чорновіл 1967-го, Іван Дзюба і Василь Стус 1972-го.

Режисера Сергія Параджанова, який після подій 4 вересня 1965 року остаточно ствердився як людина деструктивна щодо системи, позбавили можливості працювати, забороняли його сценарії, фактично вилучили з кінопроцесу. У 1966 році він вирушив до Вірменії, але повернувся в Київ 1971-го, вже 1973-го його ув’язнили на 5 років за звинуваченням у кримінальному злочині, який мав би принизити та знищити його.

Постановочне фото Сергія Параджанова “За ґратами”. Фото Юрія Мечитова, 1984 рік

Коли Сергій Параджанов уже сидів за ґратами, з трибуни чергового пленуму перший секретар ЦК КПУ Володимир Щербицький виголосив доповідь “Про завдання організацій республіки з дальшого поліпшення ідеологічної роботи у світлі рішень ХХІV з’їзду КПРС”, в якій, зокрема зазначив: “Деякий час прийоми так званого “поетичного кіно” з їх наголосом на абстрактну символіку з різко підкресленим етнографічним орнаментом трактувались окремими кінематографістами ледь не як провідні принципи розвитку кіномистецтва в Україні. Ці погляди, можна сказати, подолано”.

У це же день секретаріат Спілки кінематографістів України виключив Сергія Параджанова зі своїх лав. Проте арешт Параджанова став причиною широкої міжнародної кампанії на Заході, до якої долучилася вірменська інтелігенція, митці Грузії та Москви з метою його звільнення і це сприяло тому, що його достроково випустили, але спонукали виїхати з України. Фільм “Тіні забутих предків” був заборонений, надовго покладений на так звану “полицю”. Вихід фільму на широкі екрани в кінотеатрі імені Олександра Довженка 1986 року у період горбачовської перебудови став важливим символом завершення епохи антиукраїнських репресій, ознакою лібералізації суспільного життя та провісником відновлення української державності.