А. Ліндґрен «Міо, мій Міо». Основні події у творі. Перемога добра над злом
Сучасна література. Зростання і взаємини зі світом
ІI семестр

розвивати навички аналізу художнього тексту, уяву, творче, асоціативне й образне мислення; учити висловлювати власні судження щодо зображених у творі подій, добираючи цитатний матеріал; прищеплювати інтерес до художньої літератури.

Обладнання: підручники, аудіозапис мелодії сопілки з кінофільму «Міо, мій Міо» (режисер В. Гоаматиков, 1987 р.).

Тип уроку: комбінований.

Лише добро одне безсмертне, Зло довго не живе!

Хід і структура уроку

I. Організаційний момент.

II. Оголошення теми, мети, епіграфа уроку.

ІІІ. Актуалізація опорних знань.

✵ Дидактична вправа «Незакінчене речення».

– Правильно продовжте наведені твердження.

1. У повісті-казці «Міо, мій Міо» оповідь ведеться від імені. (головного героя, сироти Буссе).

2. Найбільше головний герой твору мріє. (знайти рідного батька).

3. Єдиною розрадою для сироти був. (приятель Бенко).

4. Продавчиня Лундін подарувала хлопчику. (яблуко).

5. Листівку, яку мав укинути в поштову скриньку герой, було адресовано. (королю Країни Далекої).

6. Краще роздивившись яблуко, хлопчик побачив, що воно. (золоте).

7. У парку герой знайшов. (пляшку з-під пива, у якій ЩОСЬ ворушилося).

8. З пляшки хлопчик випустив. (духа).

9. Дух із пляшки прибув у місто з метою. (забрати того, у кого буде знак, до казкової країни).

10. У Країні Далекій героя зустрів. (тато-король).

11. Король шукав загубленого сина протягом. (дев’яти років).

12. Король називав свого сина. (МІО, мій МІО).

IV. Сприйняття і засвоєння учнями навчального матеріалу.

1. Коментоване читання уривків з повісті-казки «Міо, мій Міо» («У Мертвому лісі», «Найглибша печера в найчорнішій горі»).

2. Евристична бесіда за змістом прочитаних уривків.

1. Хто у Країні Далекій став для Міо найкращим другом і першим помічником?

2. Яким був кінь Міраміс? Які подорожі здійснив з ним Міо?

3. Від чого потерпали жителі Країни Далекої?

4. Хто такий лицар Като? Де він владарював і як поводився з людьми?

5. Хто мав урятувати Країну Далеку від сваволі Като?

6. Чому Міо не наважувався стати на герць із жорстоким лицарем?

7. Що отримав Міо від вірних друзів, вирушаючи до Країни Чужинецької? Чи здогадувався він про чарівні властивості цих речей?

8. Хто вирушив з Міо в далеку путь? Дружбу яких літературних героїв нагадує дружба Міо та Юм-Юма?

9. Якою постала перед хлопчиками Країна Чужинецька?

10. Яка зброя потрібна була для бою з лицарем Като? Де друзі мали шукати Зброяра, який міг викувати меч для поєдинку?

11. Чому ліс, через який ішли хлопчики, назвали Мертвим?

12. Кого лицар Като послав на пошуки Міо та його друга? Як вивідувачі переслідували хлопчиків?

13. Як героям удалося врятуватися від вивідувачів? Чому дерево, земля, гора стали на захист дітей? За що вони ненавиділи Като?

14. Як почувався Міо, загубивши друга? Чому принц занепав духом? Чи свідчать сльози Міо про його слабкість і боягузтво?

15. Який чарівний предмет допоміг Міо знайти Юм-Юма й повірити у свої сили? Яку мелодію грали хлопчики і як вона відновила сили до боротьби?

16. Які ознаки фольклорної казки наявні в прочитаних вами уривках?

У Країні Далекій Міо щиро потоваришував із сином садівника Юм-Юмом. Незабаром у нього з’явився ще один друг – чудовий золотогривий кінь Міраміс, який міг скакати понад хмарами. Разом з Юм-Юмом та Мірамісом Міо подорожував Країною Далекою і щоразу знаходив нових приятелів.

Мешканці Країни Далекої жили за законами добра і справедливості, але потерпали від утисків володаря Країни Чужинецької лицаря Като. Удень і вночі жорстокий лицар кував зло у своєму замку, тримаючи в страху всіх довкола. Залізним пазуром він виривав з людських грудей живі серця й замість них вкладав кам’яні. Люди з кам’яними серцями ставали вірними слугами Като, а тих, хто не корився, він перетворював на птахів.

Міо дізнався, що саме він, королівський син, має здолати мучителя. Попри страх і невпевненість у своїх силах хлопчик таки наважився стати на захист людей. Збираючись у дорогу, Міо отримав від друзів хліб, сопілку, ложечку і плащ, про чарівні властивості яких навіть не здогадувався. Разом з ним до Країни Чужинецької вирушив вірний Юм-Юм.

Моторошною і спустошеною постала перед друзями Країна Чужинецька, сотні вивідувачів нишпорили скрізь, шукаючи королівського сина.

Хлопці дізналися, що Зброяр з Країни Чужинецької викував меч, здатний розтинати камінь, і лише за допомогою цього меча можна перемогти Като. Шлях до печери, у якій було ув’язнено Зброяра, лежав через грізний Мертвий ліс. Друзів уперто переслідували вивідувачі, але дерево, печера і скеля захистили їх. Опинившись у найглибшій печері в найчорнішій горі, Міо загубив Юм-Юма. Страх і відчай скували серце принца, але чарівна сопілка допомогла друзям возз’єднатися.

3. Робота над текстом.

1. Які природні сили допомагають героям у повісті-казці «Міо, мій Міо»? Чому? Знайдіть у тексті відповідні епізоди.

2. Подайте свою відповідь у вигляді плану або схеми.

3. Перекажіть згадані епізоди близько до тексту.

Сили природи в повісті-казці «Міо, мій Міо»

Як допомагають героям

Дерево в Мертвому лісі

Чорний стовбур старого дерева біля самих нас розчахнувся, і я побачив, що він усередині дуплистий. І не встиг я усвідомити, що й до чого, як ми з Юм-Юмом уже сиділи в тому дуплі.

Жорстокість лицаря Като вбила й отруїла його. Навряд чи дерево вибачило тому, хто вбив його зелене листя.

Перед нами розступилася земля, і я побачив невеличку печеру. І не встиг я усвідомити, що й до чого, як ми з Юм-Юмом уже сиділи в ній.

Навряд чи земля могла вибачити тому, хто вбив її м’яку траву, яка тут колись росла.

Скеля, у яку ми впиралися спинами, подалась, і не встиг я усвідомити, що й до чого, як ми опинилися всередині гори.

У творі Ліндґрен три рази повторюється ситуація, коли Міо та його друг конче потребують допомоги й отримують її від самої природи. Такий сюжетний елемент характерний для фольклорних чарівних казок, де сили природи допомагають героям, які мають здолати зло.

4. Мелодекламація уривка «Міо та Юм-Юм знаходять один одного в печері».

1. Прослухайте аудіозапис мелодії сопілки з кінофільму «Міо, мій Міо» (режисер В. Граматиков, 1987 р.).

2. Як музика передає настрій самотності й віру в порятунок друзів?

3. Виразно прочитайте уривок повісті-казки під музику з кінофільму.

5. Робота в парах.

– Назвіть чарівні предмети, про які йдеться у творі Ліндґрен. Укажіть незвичайні властивості кожного з них.

Меч – розтинає камінь.

Сопілка – допомагає знайти тих, хто заблукав.

Ложечка – може нагодувати голодного.

Плащ – робить невидимим.

Хліб – дає фізичну силу й наснагу.

✵ Хвилина компаративного аналізу.

Порівняйте повість-казку «Міо, мій Міо» та народну чарівну казку. Визначте спільне й відмінне в цих творах. Оформіть відповідь у вигляді таблиці.

Народна чарівна казка

Подорож героя в невідому дивовижну країну.

Зустріч із чарівними персонажами.

Наявність чарівних предметів.

Причина подорожі до невідомої країни – необхідність виконати завдання, пошук.

Причина подорожі до Країни Далекої неочікувана, не зрозуміла для героя.

Причина подорожі до Країни Чужинецької – боротьба з жорстоким лицарем Като.

Мета подорожі – здолати зло.

Мета подорожей – знайти щастя, здолати зло.

Сюжет розвивається за сталою схемою: зачин, потрійний повтор, кінцівка.

Сюжет розвивається несподівано для читача.

Чарівні предмети мають визначене призначення.

Герой не знає призначення чарівних речей.

В оповіді відсутні розлогі описи, роздуми героя.

В оповіді є детальні описи див, докладно подано роздуми героя.

У тексті використано повтори, постійні епітети, гіперболу.

У тексті використано літературні засоби художньої виразності.

У фіналі добро перемагає зло, герой повертається у свій світ.

У фіналі пригоди закінчуються, але герой залишається в чарівній країні.

VI. Домашнє завдання.

1. Опрацюйте запитання № 4 з рубрики «Запитання й завдання до прочитаного твору» (підручник, С. 209).

2. Доберіть цитати для характеристики Міо.

Віртуальна читальня Зарубіжної літератури для студентів, вчителів, учнів та батьків.

Наш сайт не претендує на авторство розміщених матеріалів. Ми тільки конвертуємо у зручний формат матеріали з мережі Інтернет які знаходяться у відкритому доступі та надіслані нашими відвідувачами.

Якщо ви являєтесь володарем авторського права на будь-який розміщений у нас матеріал і маєте намір видалити його зверніться для узгодження до адміністратора сайту.

Дозволяється копіювати матеріали з обов’язковим гіпертекстовим посиланням на сайт, будьте вдячними ми приклали багато зусиль щоб привести інформацію у зручний вигляд.

© 2007-2024 Всі права на дизайн сайту належать С.Є.А.

Міо, мій Міо

Може, хтось пам’ятає, що передавали по радіо торік п’ятнадцятого жовтня? Може, хтось пам’ятає, що йшлося про зниклого хлопчика? Ось що тоді передавали:

“Стокгольмська поліція розшукує дев’ятирічного Бу Вільгельма Ульсона, що вчора о шостій годині вечора зник зі свого дому на Упландській вулиці, тринадцять. У Бу Вільгельма Ульсона білявий чуб, блакитні очі, а того вечора на ньому були короткі брунатні штани, сіра вовняна сорочка і червона шапочка. Звістки про зниклого просимо надсилати черговим поліційних дільниць”.

Отак передавали в радіо. Але про Бу Вільгельма Ульсона не надійшло жодної звістки. Хлопчик зник, і ніхто не знав, куди він дівся. Ніхто не знав про нього більше за мене. Бо це я — Бу Вільгельм Ульсон.

Мені дуже кортіло б прийти й розповісти про все, принаймні Бенкові. Я любив гратися з Бенком. Він теж мешкає на Упландській вулиці. Власне, його звуть Бенгт, але кажуть на нього Бенко. І мене ніхто не зве Бу Вільгельм Ульсон, а просто Буссе.

Звали просто Буссе, та й годі. А тепер, коли я зник, уже ніяк не звуть. Лише тітка Едля й дядько Сікстен казали на мене Бу Вільгельм. Хоч ні, дядько Сікстен не казав: він ніколи не розмовляв зі мною.

Я був годованцем у тітки Едлі й дядька Сікстена. Опинився в них, ще коли мені було всього рік. А до того жив у сирітському притулку. Мене взяла звідти тітка Едля. Власне, вона вибирала дівчинку, але не було такої, як їй хотілося, тому взяла мене. Хоч ні тітка Едля, ні дядько Сікстен не любили хлопчиків, принаймні восьмирічних і дев’ятирічних. Їм здавалося, що через мене в їхньому помешканні стало надто гамірно: я, мовляв, приношу надто багато бруду з парку Тегнера, коли граюся там, розкидаю скрізь по кімнаті свій одяг, надто голосно розмовляю і надто голосно сміюся. Тітка Едля раз по раз казала:

— Проклятий той день, коли ти з’явився в нашому домі!

А дядько Сікстен мовчав. Хоч ні. Інколи він казав:

— Ану гайда з-перед моїх очей, щоб я тебе не бачив!

Я здебільшого сидів у Бенка. Його тато завжди розмовляв із ним, допомагав йому будувати моделі літаків, позначав карбами на одвірку в кухні, скільки він виріс, тощо. Бенкові не забороняли сміятися, розмовляти й розкидати одяг, скільки він хотів. І однаково тато його любив. І всім хлопцям можна було приходити гратися до Бенка. А до мене не дозволяли нікому приходити, бо тітка Едля казала, що в них не дитячий майданчик. А дядько Сікстен додавав:

— Досить з нас і одного шибеника.

Вечорами, коли я вже лежав у ліжку, мені часто хотілося, щоб Бенків тато був і моїм татом. І тоді я розмірковував, хто мій справжній тато і чому я не мешкав у нього і в своєї матері, а в притулку і в тітки Едлі та дядька Сікстена. Тітка Едля якось була сказала мені, що моя мати померла, коли я народився. А хто мій батько, нікому не відомо.

• Астрід Ліндгрен — Детектив Блюмквіст здобуває славу
• Астрід Ліндгрен — Детектив Блюмквіст ризикує
• Астрід Ліндгрен — Пеппі Довгапанчоха в Південних морях
• Ще 10 творів →

• “Міо, мій Міо” (скорочено)
• У яких ситуаціях Міо відчуває страх і відчай. Чи свідчить це про його боягузтво?(та інші запитання)
• Біографія Астрід Ліндгрен

— Та можна собі уявити, який то поганець, — додала вона.

За ці слова про мого тата я її зненавидів. Може, то й правда, що моя мама померла, коли я народився. Але я твердо знав, що мій тато не поганець.

Хто був ласкавий до мене, то це тітка Лундін, що продавала садовину в ятці. Вона деколи пригощала мене цукерками і яблуками.

Тепер, після всього, я часто розмірковую, хто ж була та тітка Лундін. Адже того жовтневого дня торік усе почалося з неї.

Того дня тітка Едля кілька разів сказала мені, яке це лихо, що я опинився в її домі. Надвечір, перед шостою годиною, вона послала мене до пекаря на Дротнінггатан купити її улюблених сухариків. Я надяг червону шапочку і вийшов на вулицю.

Коли я поминав ятку з садовиною, тітка Лундін стояла на порозі. Вона взяла мене за підборіддя й почала якось дивно й пильно приглядатися до мене. Тоді мовила:

— Дякую, хочу, — відповів я.

Вона дала мені гарне червоне яблуко, на око дуже смачне. А тоді попросила:

— Може, вкинеш мені в скриньку поштову картку?

— Аякже, вкину, — відповів я.

Тітка Лундін написала на картці кілька рядків і дала її мені.

— Прощавай, Бу Вільгельме Ульсоне, — мовила вона. — Прощавай, Бу Вільгельме Ульсоне.

Я трохи розгубився. Бо вона ніколи не називала мене інакше як Буссе.

Я пішов до поштової скриньки за квартал від ятки. І коли вже мав опустити в неї картку, помітив, що вона світиться, ніби горить. Атож, літери, які написала тітка Лундін, яскріли, мов жарини. Я не втримався і прочитав картку. На ній було написано:

“Королю Країни Далекої.

Той, кого ти так довго шукаєш, у дорозі. Він у дорозі день і ніч і несе в руці знак — осяйне золоте яблуко”.

Я нічого не втямив. Але мене чомусь обсипало морозом, і я квапливо вкинув картку до скриньки. Хто в дорозі день і ніч? І хто несе в руці золоте яблуко?

Та ось я глянув на яблуко, яке мені дала тітка Лундін. І побачив, що воно золоте. Воно золоте, сказав я сам до себе. В мене в руці було осяйне золоте яблуко.

Я мало не заплакав. Не справді заплакав, а мало не заплакав. Бо відчув себе дуже самітним. Я пішов до парку Тегнера й сів на лавку. Там не було ні душі. Всі люди вечеряли вдома. В парку стояв присмерк і сіявся дрібний дощ. Але в будинках навколо світилось. Мені було видно, що в Бенковому вікні також світилося. Він тепер сидить там і їсть горох та млинці разом з татом і мамою. Мабуть, скрізь, де світилось, діти сиділи зі своїми батьками. Тільки я сидів надворі в темряві. Сидів сам. Сам із золотим яблуком і не знав, що з ним робити.

Поки що я обережно поклав його біля себе на лавку. Поблизу стояв ліхтар, і світло падало на мене й на яблуко. Але те світло осявало й ще щось на землі. Виявилося, що то звичайна пляшка з-під пива, певна річ, порожня. Тільки хтось заткнув її уламком гіллячки. Мабуть, хтось із дітей, що гралися вранці в парку. Я підняв пляшку й прочитав напис на невеличкій наліпці: “Акціонерне товариство стокгольмських броварів. Другий гатунок”. І раптом помітив, що в пляшці щось ворушиться.

У книжці “Тисяча й одна ніч”, яку я колись брав у бібліотеці, писалося про духа, замкненого в пляшці. Але ж то було в далекій Арабії і тисячі років тому, та й не в звичайній пляшці з-під пива. Навряд чи в пляшках стокгольмських броварень могли бути якісь духи. Та в цій принаймні був. Далебі, в цій пляшці сидів дух. І з усього видно було, що він хотів вийти звідти. Він показував на дерев’яну затичку й благально дивився на мене. Я ще ніколи не мав справи з духами і трохи боявся витягти затичку. Але врешті-таки витяг, і дух, страхітливо загуркотівши, вилетів із пляшки й почав рости так швидко, що скоро став вищий за найвищі будинки навколо парку Тегнера. Духи здатні на таке: то вони зіщулюються й можуть уміститись в пляшці, то виростають і стають великі, як будинок.

Аж не віриться, що можна так злякатися, як я злякався. Я весь тремтів. Дух озвався до мене просто-таки громовим голосом. Ото б почули його тітка Едля і дядько Сїкстен, яким завжди здавалось, що я розмовляю надто голосно!

— Хлопчику, — сказав дух, — ти врятував мене з моєї в’язниці. Скажи, як тобі віддячитись.

Але я не хотів ніякої віддяки за те, що витяг затичку з пляшки. Дух розповів мені, що до Стокгольма він прибув учора ввечері й заліз у пляшку поспати. Бо для духів пляшка — найкраще місце відпочинку. Та поки він спав, хтось затулив йому вихід. І якби я не врятував його, то, може, він сидів би в пляшці з тисячу років, доки дерев’яна затичка не струхлявіла б.

— А це не сподобалося б моєму королю, — додав дух більше до самого себе.

І тоді я зважився запитати його:

— Духу, а звідки ти прибув?

На мить запала тиша. Потім він сказав:

— Я прибув із Країни Далекої.

Він сказав ці слова так голосно, що в мене аж у голові загуло, і щось у тому голосі збудило в моєму серці тугу за невідомою країною. Я відчув, що не зможу жити, коли не потраплю туди. Тому я звів до нього руки й вигукнув:

— Візьми мене з собою! О, візьми мене до Країни Далекої! Там хтось чекає на мене.

Дух похитав головою. Та коли я простяг йому золоте яблуко, він вражено скрикнув:

— У твоїй руці знак! Ти той, кого я маю забрати. Ти той, кого так довго шукає наш король!

Дух нахилився, взяв мене в обійми, навколо нас засвистіло й загуло, і ми полинули в простори. Далеко під нами залишився парк Тегнера і всі будинки з освітленими вікнами, де діти вечеряли зі своїми батьками й матерями. А тим часом я, Бу Вільгельм Ульсон, мчав у високості під зорями.

Ми були понад хмарами, летіли швидше за блискавку і з більшим гуркотом, ніж грім. Навколо нас яскріли зорі, місяці й сонця. То ми поринали в темряву, то в ясне сліпуче світло, аж я мусив заплющувати очі.

— Він у дорозі день і ніч, — прошепотів я про себе. Так було написано на поштовій картці.

Нарешті дух простяг руку й показав удалину на щось зелене. І оно ніби плавало на чистій блакитній воді, освітлене сонцем.

— Це Країна Далека, — мовив він.

Ми почали знижуватися до тієї зеленої плями. Виявилося, що то острів, який плавав у морі. Повітря над ним було напоєне пахощами тисяч троянд та лілей, у ньому бриніла дивовижна музика, краща за будь-яку музику на світі.

На морському березі височів великий білий замок, і ми опустилися біля нього.

Вздовж берега хтось ішов. І це був мій тато-король. Я впізнав його, як тільки побачив. Я знав, що це мій тато. Він простяг руки, і я кинувся йому в обійми. Він довго не відпускав мене від себе. Ми тоді нічого не казали один одному. Я лише обіймав його за шию і мовчав.

Ох, як би я хотів, щоб тітка Едля могла побачити мого тата-короля! Який він був гарний, як мерехтіло золотом та діамантами його вбрання! З вигляду він був схожий на Бенкового тата, тільки вродливіший. Шкода, що тітка Едля не бачила його. Тоді вона б сама зрозуміла, що мій тато не поганець.

Проте тітка Едля правду казала, що моя мама померла, коли я народився. А дурні керівники притулку не подумали повідомити моєму татові, де я опинився. Він шукав мене цілих дев’ять років, і я такий радий, що нарешті знайшовся.

Я вже давно живу в Країні Далекій. Дні мої всі як один веселі й радісні. І кожного вечора тато-король приходить до моєї кімнати, ми будуємо разом моделі літаків і розмовляємо.

Я росту, і мені тут добре. Мій тато-король щомісяця робить карби на одвірку в кухні, щоб побачити, наскільки я виріс.

— Міо, мій Міо, як ти знов вигнався, — каже він, коли ми міряємо мій зріст.

— Міо, мій Міо, — каже він, і голос у нього ласкавий і ніжний.

Виявляється, я зовсім не Буссе.

— Я шукав тебе цілих дев’ять років, — каже мій тато-король. — Я не раз довго не міг заснути і все проказував: “Міо, мій Міо”.