Володимир Антонович – патріарх української історичної школи

Володимир Антонович – один із найвидатніших українських істориків, батько археології, етнограф, публіцист і громадський діяч. А ще видатний педагог, який присвятив понад 30 років викладацькій діяльності. Виховав когорту видатних дослідників: Михайла Грушевського, Дмитра Багалія, Петра Голубовського, Митрофана Довнар-Запольського. Український історик Михайло Брайчевський так схарактеризував постать Антоновича в науці:

“Орієнтація на европейську культуру, зокрема й історіографію, вирізняла Володимира Антоновича з-поміж переважної більшості його попередників і сучасників, які звикли озиратися на російську і польську літератури. Він був перший справжній европеєць у вітчизняній історіографії, що підніс її над тим провінціалізмом, в якому вона потерпала досі”.

Володимир Боніфатійович Антонович народився 6 (18) січня 1834 року в містечку Махнівка Київської губернії (нині Козятинський район) у родині бідних, безземельних шляхтичів. Змалку Антонович бачив, як пани з презирством дивилися на людей, які говорили українською та мовчки тягли на собі кріпацьке ярмо. Ще тоді в юній голові роїлися думки, що це неморально, неправильно.

Володимир Антонович (праворуч) із Тадеєм Рильським і його наймолодшим сином Максимом – майбутнім поетом, початок 1900-х

Освіту Володимир здобував в одеській гімназії та в Київському університеті Святого Володимира. Спочатку вступив на медичне відділення, та за рік перевівся на історико-філологічний факультет. Його закінчив кандидатом історії (перший академічний ступінь в Російській імперії, нижче магістра, не слід плутати з кандидатом наук) у 1860 році й став викладачем Першої київської гімназії. За кілька років перейшов до канцелярії генерал-губернатора, де займався розбором давніх актів.

До того часу під впливом матері вважав себе поляком. Однак у 1862 році опублікував статтю “Моя сповідь” у першому українському часописі “Основа”, де зрікся своєї польської національності та пристав до українства – зважаючи на багатолітнє визискування польською шляхтою українського населення. Цього кроку поляки ніколи не пробачили Антоновичеві.

“Притулюючи свої слабі знання про українство до загальної демократичної французької теорії, я відкрив сам собі українство; і чим більше займався наукою, чим більше читав і знайомився з історією, тим більше переконувався у тому, що моє відкриття – була не зайва вигадка”, – писав Володимир Антонович у своїй біографії.

Свою першу дослідницьку працю “О происхождении казачества” Антонович написав у 1863-му. Його світогляд як історика сформувався ще в період студентства під впливом творів Тараса Шевченка, Пантелеймона Куліша. Сам об’їздив Волинь, Поділля, Холмщину, Херсонщину, щоби вивчити побут та життя місцевих жителів. У 1860-х роках став членом товариства “Громада”. Очолив “хлопоманський” гурток, учасники якого пропагували, що українці мають право на національне відродження та самовизначення.

У 1870 році Антонович захистив дисертацію й отримав ступінь магістра. Відтоді розпочалася його викладацька діяльність, він став доцентом катедри російської історії в університеті Святого Володимира. За вісім років Володимир Боніфатійович захистив докторську “Очерк истории Великого княжества Литовского до смерти великого князя Ольгерда” й був обраний професором тієї ж катедри. У 1880-му Антонович став деканом історико-філологічного факультету, окрім того завідував мюнц-кабінетом (для збереження монет і нумізматичних колекцій) та музеєм старожитностей.

Окрім викладацької Антонович багато часу приділяв науковій діяльності. У період 1860-1890 років дослідник видав низку монографій, статей, книг з історії Правобережної України від найдавніших часів до ХІХ століття. Ці праці стали основою зародження історичного краєзнавства. Опус “Нарис історії Великого князівства Литовського” (1878) і нині високо цінується дослідниками та краєзнавцями. Вивчається студентами історичного факультету КНУ імені Тараса Шевченка в межах курсу “історія України”. У ній автор детально розглянув питання інкорпорації українських земель до складу Литовсько-Руської держави у ХІV столітті.

В своїх роботах Антонович звертався й до суперечливих тем, зокрема тих, що стосувалися виникнення та формування української нації, проблем міжетнічних відносин, українсько-польських взаємозв’язків на Правобережжі.

У 1870-1890 роках Антонович їздив у відрядження та експедиції, співпрацював із місцевими дослідниками. Під час наукової подорожі по Дністру в межах сучасної Вінниччини та Хмельниччини звернув увагу на печери Середнього Подністров’я, дослідивши які написав статті “Про скельні печери на березі Дністра” (1894) та “Бакотський скельний монастир” (1891). Також Антонович відкрив низку пам’яток неоліту й започаткував археологічне вивчення знайдених артефактів. Написав: “Археологічні знахідки і розкопки в Києві і Київській губернії” (1879), “Археологічна карта Київської губернії” (1895) і “Археологічна карта Волинської губернії” (1901).

Антонович зробив значний внесок у дослідження історії Правобережної України. 1892 року він став почесним членом Подільського церковного історико-археологічного товариства. 1893-го – Волинського церковного історико-археологічного товариства в Житомирі. 1901-го – Товариства дослідників Волині. Протягом усього життя він підтримував зв’язки з провідними дослідниками історії краю – Юхимом Сіцинським, Миколою Біляшівським, Орестом Фотинським, Федором Штейнгелем та іншими.

Окрім того, Володимир Боніфатійович приділяв увагу й історії розвитку культури, займався етнографічними дослідами. З-під його пера вийшло кілька робіт, присвячених цьому питанню. Разом із Драгомановим уклав збірку “Исторические песни малорусского народа”.

У 1882-му Антонович став співзасновником часопису “Киевская старина”. Одним із перших він висунув концепцію споконвічності української самобутності. Запровадив у науковий обіг термін “Україна-Русь”, який активно використовував у своїх працях найвидатніший учень Володимира Антоновича – історик Михайло Грушевський.

Разом із Олександром Кониським Антонович створив Загальну українську безпартійну демократичну організацію, яка мала об’єднати свідомих українців Російської імперії. Перший з’їзд цієї організації відбувся у 1897 році. За наступні чотири роки до них приєдналося товариство “Громада”, а осередки діяли у понад 20 містах України. Сама ж організація проіснувала до 1904 року, а після була перетворена в Українську демократичну партію.

Редакція та працівники журналу ”Киевская старина”, 1898 рік. Сидять, зліва направо: мовознавець Павло Житецький, історик ­Олександр Лазаревський, поміщик-меценат Василь Тарновський, Михайло Чалий – ­педагог і біограф Тараса Шевченка, правник і мистецтво­знавець Микола Шугуров, історик Володимир Антонович, мовознавець та етнограф Кость Михальчук, історик і славіст Андрій Стороженко, історик Володимир Щербина. Стоять, зліва направо: історик і публіцист Євген Кивлицький, історик ­Микола Василенко, філолог і журналіст Володимир Науменко, Андроник Дудка-Степович – історик-славіст і літературо­знавець, історик Никандр Молчановський, Орест Левицький – історик, етнограф і письменник, історик Микола Стороженко, історик і письменник Венедикт Мякотін. Фото: Історико-меморіальний музей Михайла Грушевського в Києві

В останні роки життя Антонович працював в архіві Ватикану. Там він знайшов чимало матеріялів, пов’язаних із українською історією, збирав документи для історико-географічного словника, який так і залишився в рукописному варіанті. За рік до своєї кончини вирішив написати автобіографічну книгу “Спомини”, яку зі слів дослідника записував Дмитро Дорошенко.

Володимир Антонович залишив по собі величезний науковий спадок – понад 300 праць з історії, археології та етнографії України. Зібрав, відредагував і видав 9 томів “Архива Юго-Западной России” з історії Правобережної України XVI-XVIII століть. Михайло Грушевський написав:

“Ти висловляв надію, переходячи в ряди української суспільности, що горячою любовию і працею для нашого народу ти станеш своїм, рідним для неї. Ти здобув більше – бо став для неї любленим між любленими, від перших працю твоїх і до кінця многотрудного твого віку. Але невмирущий могутній дух твій, в творах твоєї мислі, буде вічним участником українського життя, доки житиме українське ім’я”.

Помер Володимир Боніфатійович Антонович 21 березня 1908 року. Похований у Києві на Байковому кладовищі.

Сподобався матеріал? Підтримай Український інтерес. І на оновленій землі врага не буде! Слава Україні! Приватбанк 5457 0822 9082 5491 Монобанк 4441 1144 0359 2361 PayPal – [email protected]

Князь Володимир Великий

Князь Володимир Великий по праву вважається одним з найвидатніших правителів Київської Русі.

За часів його князювання були проведені кардинальні реформи у всіх сферах життя держави, він зміг не лише побудувати сильну монархію, а й нарешті поставити крапку в «цивілізаційному виборі» країни, впровадивши християнство.

Дитинство і молоді роки

Князь Володимир був сином київського правителя Святослава Ігоровича і Малуши, ключниці княгині Ольги. Оскільки його мати вважалася рабинею, то коли стало відомо про її вагітність, княгиня Ольга відправила Малушу в село Будутино. Саме там в 968 році й народився майбутній київський князь. Вважається, що сина відлучили від матері в дуже ранньому віці.

Позбавлений любові матері, він не зміг знайти і духовну близькість з батьком – виховували хлопчика бабуся княгиня Ольга й брат матері Добриня.

Вважається, що давши хлопчику князівське ім’я «Володимир», Святослав не викреслював його з черги престолонаступників на рівні зі старшими братами.

Боротьба за Київський престол

Володимир Святославович став Новгородським князем ще за життя батька. Після смерті Святослава він залишився у Новгороді, його старший брат Ярополк став правити у Києві, а Олег – на землі древлян.

Після смерті батька між братами розгорілася міжусобна війна. Приводом до неї стало вбивство Олегом одного із прибічників Ярополка. Воно зіграло на руку київському князю, який давно бажав об’єднати всі землі під своїм керівництвом. В 977 році Ярополк переміг Олега, який загинув при штурмі міста Вручия, одночасно князь київський зміг захопити й Новгород. Володимир, був змушений втекти до Швеції, де в той час перебував його дядько, там він з допомогою свого тестя, шведського конунга, зібрав військо вікінгів – найманців, з яким у 978 році повернувся до руських земель.

Повернути Новгород Володимир Великий зміг майже без зусиль, наступним його кроком став Київ. По дорозі до Києва він захопив місто Полоцьк, де проживала наречена Ярополка Рогніда. Для того, щоб «узаконити» приєднання нових земель, Володимир одружився з нареченою брата. Не затримуючись у Полоцьку, він рушив з військом до Києва. Обложивши місто, Володимир Святославович домігся, щоб брат, зляканий ймовірним заколотом проти нього киян, втік до містечка Родня, де Ярополк і був вбитий.

Правління та основні реформи

Згідно «Повісті минулих літ», роки правління князя Володимира 980 – 1015, але деякі з тогочасних джерел називають іншу дату початку князювання – 979 або 978 рік.

Ставши на чолі Київського князівства, Володимир Великий розумів, що держава, яка опинилася у його руках, потребує багатьох реформ і перетворень. Для того щоб гідно заявити про себе на міжнародній арені, він розпочинає проводити прогресивну внутрішню політику.

Портрет Володимира Великого

Внутрішня політика

Адміністративні перетворення були направлені на централізацію князівства – він усунув від влади місцевих князів, посадивши на їхні місця своїх синів. Система «племінних князівств» була зруйнована, а всі землі поділені на 8 адміністративних округів, таким чином він домігся зосередження влади в руках однієї князівської родини.

Розуміючи, що без сильного війська Київська держава не зможе захищати свої кордони, князь провів і перетворення в сфері оборони. Були ліквідовані військові об’єднання племен, тепер землі роздавалися конкретним особам за умови військової служби.

Вперше за часів Київської держави почалося карбування монети – «златники» та «срібники», на яких викарбовувалось зображення князя. Ця реформа сприяла економічному піднесенню країни.

Володимир спромігся на деякі зміни і в судовій системі – його діяльність в цій сфері була спрямована на розмежування єпископських та міських судів.

Хрещення Русі

Але найбільший вплив на розвиток країни мала релігійна реформа Великого князя. Розуміючи, що держава, яка сповідує язичництво, не сприймається на Європейській арені серйозно, він вирішив об’єднати все населення під знаменами однієї віри.

«Хрещення Русі», картина Василя Перова

Князь Володимир Великий вибирав майбутню релігію з декількох можливих варіантів: іслам, буддизм, юдаїзм, християнство. Вибір саме християнської віри був обумовлений такими факторами як:

• Іслам забороняв вживати алкоголь, а князь полюбляв влаштовувати банкети.
• В юдаїзмі немає інституту єдиної держави.
• В буддизмі не існую єдиного Бога, а йому був потрібен єднальний фактор.
• Християнська спільнота була в Києві ще з часів князів Аскольда і Діра, до того ж християнство ставило Русь на один рівень з Європейськими країнами.

Зробивши вибір, Володимир в 988 році прийняв хрещення. Нова релігія стала обов’язковою для всього населення. На місцях старовинних язичницьких капищ почали будувати християнські церкви.

Після хрещення Русі правитель взявся за перетворення в сфері освіти – в державі почали створювати школи, перша при Десятинній церкві в Києві, до Київської держави почали приїжджати грецькі монахи та науковці, які сприяли подальшому розвитку науки.

Зовнішня політика

Зовнішня політика князя була спрямована на укріплення кордонів країни та покарання племен, які відмовлялися підпорядковуватись київській державі. Так Володимир Великий зміг підпорядкувати своїй владі в’ятичів, ятвягів, радимичів, хорватів та волжських болгар.

Міжнародна політика князя містила в собі й шлюбну дипломатію – він сам укладав шлюби з іноземними принцесами й одружував своїх дітей з представниками європейських королівських сімей:

• В 977 році він одружився з донькою шведського конунга Еріка Переможця.
• В 989 році князь уклав шлюб візантійською царівною Анною.
• За декілька років до смерті він взяв за дружину доньку німецького графа Куно фон Енгінгена.
• Донька Премислава стала дружиною угорського принца.
• Марія Добронега вийшла заміж за польського короля Болеслава.
• Син Святополк одружився з донькою польського князя Болеслава I Хороброго.
• Ярослав Володимирович був одружений на шведській принцесі Інгігерді.

Історичний спадок

Князь Володимир помер в 1015 році й був похований поруч з дружиною Анною в побудованій ним Десятинній церкві. Київська Русь за часи Володимира Великого вперше за всю історію держави стала на один рівень з розвиненими Європейськими країнами. Завдяки прийняттю християнства, країну перестали вважати спільнотою язичницьких племен, а шлюб із представником княжої родини став почесним для будь-якого європейського двору.

Через величезний вклад в поширенні християнства, Великий князь був канонізований, його вшановують у католицькій і православній церкві як святого рівноапостольного. Документальних підтверджень коли саме він був канонізований немає, перші згадки про «святого князя» датовані 1254 роком.

Пам’ятник князю Володимиру в Києві

Цікаві факти

• Згідно з біографією князя за древніми літописами, у нього в різний час було до 900 наложниць і 7 офіційних дружин.
• Після смерті князя залишилося 16 законних синів та доньок, кількість позашлюбних дітей невідома.
• В кінці правління князя його сини почали боротьбу за владу, по черзі вони організовували заколоти, що призвело до міжусобних війн після смерті Володимира.

Важко давати характеристику політиці князя Володимира через 1000 років після його смерті, але можна сказати зі стовідсотковою впевненістю, що вона була направлена на здобуття величі Київської держави.