Санітарні втрати. Як лісівники жонглюють законодавством, щоб знищити останні дикі ліси Карпат

Цього разу в мене закрадаються сумніви – чи не перегинає він палицю? Адже разом із двома колегами-природозахисниками він приїхав у Карпати, щоб показати мені, де лісівники порушують закони. А зовсім не для того, щоб хвалити лісівників та їхню роботу.

Дорога достатньо широка для лісовозу і, як не крути, ліс не завжди заховає подорожніх від палючого післяобіднього сонця.

Трішки пізніше я зрозумів, в чому “фокус”. Цієї дороги, як і багатьох інших у Карпатах, взагалі не мало бути. Тут могла бути стежка або просто темний ліс, але не відкрита сонцю дорога.

Вона не веде до гірського села чи спортивної бази. Не вливається в іншу дорогу, яка кудись приводить. І жодним чином не допомагає розвивати туризм у Карпатах, як запевняють лісівники. Вони також кажуть, що нові дороги дозволяють легше та швидше гасити лісові пожежі. Щоправда, альтернативна думка стверджує, що ліси горять там, де з’явилися дороги.

Справжня головна функція цієї та багатьох інших нових лісових доріг – дістатися до тих карпатських лісів, які донедавна не вдавалося вирубати. Можна сказати, що ця дорога веде в нікуди.

На початку серпня я провів один день у карпатських лісах разом із Єгором Гриником та його колегами з “Української природоохоронної групи”, щоб на власні очі побачити, наскільки “успішно” лісівники нехтують або жонглюють законами, щоб вирубувати ліси там, де робити цього не можна.

Єгор Гриник вважає, що з огляду на поточні тенденції Україна може втратити останні старовікові ліси в Карпатах. Штучні насадження не можуть замінити їх з погляду збереження біорізноманіття. Це означає, що ще більше видів рослин і тварин потраплять до Червоної книги України. А ті, які там вже є, можуть змінити статус на “зниклий”

Штучний ліс

Перша зупинка на початку дня – на трасі за кілька кілометрів до Вигоди – колись “смт”, а за новим законом – села в Калуському районі Івано-Франківської області. Стрілка на зеленому фоні вказівника повідомляє, що ліворуч розташоване урочище “Полюк”. Як і всі ліси, що ми побачимо цього дня, воно належить філії “Вигодське лісове господарство” державного підприємства “Ліси України”.

На ґрунтовій дорозі чимало багнюки та калюжі, які доводиться обходити кущами. Йдемо по рівному, бо справжні Карпатські гори починаються вже далі за Вигодою.

Обабіч дороги – штучний ліс. Щоб побачити “штучність” не потрібен диплом ботаніка чи лісівника. Праворуч від дороги височіють червоні дуби. Їхнє листя з гострими “променями” справді дуже ефектно червоніє восени. Але біда в тому, що на землі воно не розкладається й утворює килим, через який не можуть пробитися інші рослини.

Дерево родом з Північної Америки, але в нас до самого недавнього часу його висаджували в лісах. Бо добре росте, тому його вигідно вирощувати на деревину.

Але для лісу та його мешканців цей дуб створює масу проблем. Тому нещодавно Міндовкілля заборонило висаджувати в лісах його та інші чужорідні види дерев, чим викликало справжню хвилю обурення з боку лісівників.

Якщо рухатися за стрілкою, можна на власні очі побачити, як справжній природній ліс зі старими буками відрізняється від штучних насаджень смереки та американського дуба

По інший бік лісової дороги росте чистий ялиновий ліс. Ялина звичайна, або смерека, як її називають у Карпатах – не просто місцевий вид, але й певний символ Карпат.

Проблема в тому, що тут, де ми йдемо, на висоті менше ніж пів кілометра над рівнем моря, “чисто ялинових” лісів не було, поки їх не посадила людина. Натомість були мішані, де крім смереки ріс бук чи ялиця.

І це не просто так, адже чистий смерековий ліс у тутешніх кліматичних умовах почувається не надто добре. Інша справа – в горах, на висоті тисяча метрів і більше – тут ялині добре в лісі без інших дерев.

Справжній ліс

В якийсь момент Єгор звіряється зі своїм смартфоном, і з лісової дороги ми пірнаємо в ліс без найменшого натяку на стежку. Схилом балки, по якій біжить лісовий струмок, ми рухаємося вниз, аж поки не потрапляємо в інший ліс.

“Інакшість” впадає в око. Про американські дуби тут навіть не йдеться. Натомість з’являються наші рідні. А крім ялини можна побачити буки.

Я прошу Тетяну Шаміну з “Української природоохоронної групи” разом обійняти стовбур одного з них. Нам бракує сантиметрів десять, щоб замкнути коло. Цьому буку ніяк не менше 120 років.

Але не всі дерева тут старі. Це ознака нормального природного лісу – як і нормальне людське суспільство, він – різновіковий. Є ті, хто нещодавно народився, молоді дерева в розквіті сил і ті, які готуються до наступного життя.

Життя мертвого дерева

В дерев воно, тобто “наступне життя”, абсолютно точно можливе і дуже важливе.

Єгор звертає мою увагу на так звану мертву деревину навколо. Тут вона є в асортименті: товстий пеньок, який трухлявіє вже багато років, старе дерево, яке впало після того, як згнило його коріння, а також стремп. Так називається давно мертве дерево, яке зламалося на висоті кілька метрів, але все ще стоїть.

Мертве дерево не має економічної цінності, але має велике значення для біорізноманіття. Адже з ним пов’язано життя грибів, базхребетних та більших тварин, які ними харчуються

Екологи люблять говорити, що в мертвій деревині більше життя, ніж у живій. І в цьому вислові немає перебільшення. Мертве дерево дає життя безлічі видів грибів та дрібних тварин, які розкладають деревину, щоб хімічні елементи могли повернутися в коло життя.

Наприклад, личинки жука-оленя живляться виключно відмерлою деревиною. А те, що він занесений до Червоної книги, наводить на певні роздуми. Поруч із ним мешкають безліч не таких помітних, але не менш важливих комах та інших безхребетних.

Все, що ми бачимо навкруги, говорить, що ми потрапили у справжній природний ліс. Якщо його хтось і рубав, то давно і в невеликих обсягах. На щастя, він для цього і не призначений. Адже заготівля деревини проводиться не в усіх, а тільки окремих, призначених для цього лісах. Цей же – має рекреаційну функцію.

Але Єгор звертає мою увагу на стовпчик. Напис “ВРС–23” під номером ділянки лісу означає, що цього року лісівники збираються провести тут вибіркову санітарну рубку (скорочено її позначають ВСР або ВРС).

Вирубати, щоб врятувати

Якщо серед людей поширюється інфекційна хвороба, їй треба перерізати шляхи: закрити кінотеатри, поставити на паузу школи та садочки і, може, навіть обмежити користування громадським транспортом.

Серед дерев теж вистачає своїх хвороб та шкідників. Наприклад, короїд–типограф селиться в ослаблених деревах і вбиває їх. Також дерева хворіють на заразний “рак”, хоча зі справжнім його не поєднує нічого, крім назви.

Якщо діяти за людською логікою, то хворі дерева в лісі потрібно ізолювати від решти. Тобто вирубувати їх, щоб інші не постраждали. Це й називається вибіркова санітарна рубка.

Її головна задача – “вилікувати ліс”. Хоча отриману в такий спосіб деревину ніхто, звісно, викидати на смітник не буде. Закон дозволяє проводити такі рубки в різних лісах, а не тільки в тих, які існують заради деревини. Логічно, бо ж ліси треба оберігати.

Проблема з санітарними рубками полягає в тому, що, з наукового погляду, їхня ефективність щонайменше під сумнівом.

Так, якщо заражене короїдом дерево виявити дуже швидко і одразу зрубати та прибрати з лісу, це справді може вберегти решту дерев. Але на практиці це зробити вкрай складно. Коли ж ідеться про бактеріальні інфекції дерев, то санітарними рубками цю проблему не вирішити, хоча лісівники з цим і не погоджуються.

Це правда, що ліси в Карпатах сохнуть. Але, як правило, це відбувається через те, що їх рубають. Чим більше рубають, тим більше вони сохнуть

Та найголовніша проблема полягає в іншому. На кількох старих буках внизу на стовбурі ми бачимо відмітки сокири. Лісівники вибрали їх, щоб пустити під санітарні рубки. Але дерева здорові, а якщо й загрожують комусь, то хіба що птахам чи кажанам, які можуть оселитися в їхніх дуплах.

Саме про такі дерева екологи говорять, що вони важливі з погляду біорізноманіття.

Прямі лінії природи

“Природа виявляє неабиякі знання з геометрії – вона любить правильні форми”, – каже Петро Тєстов, ще один учасник нашого рейду.

Поки ми піднімаємося до нашої наступної ділянки у Свічівському лісництві, він показує мені гірські схили навпроти. Посеред зеленого лісу то тут, то там видніються вирубані клапті з напрочуд правильними контурами.

Це вже сліди суцільних санітарних рубок. Не складно здогадатися, що лічівники вдаються до них тоді, коли захворіли не окремі дерева, а одразу ціла ділянка лісу.

Гірка іронія в тому, що на практиці майже неможливо, щоб ліс хворів “прямокутниками” чи якимись іншими фігурами з правильними контурами. Але “санітарять” його часто саме так. Тобто вирубують і здорові дерева разом з хворими (якщо вони там взагалі були).

У Петра є принаймні кілька іпостасей. Останні півтора року в якості волонтера він активно допомагає військовим. Паралельно з цим вже багато років продовжує займатися природоохоронною справою. А колись давно в якості мандрівника об’їхав кількадесят країн світу і ледве не всю Україну, з її горами, лісами, ріками та териконами.

Але “..хто примножує пізнання, примножує скорботу”. Чим довше він займався охороною природи, тим складніше ставало насолоджуватися її красою.

“Часто для мене туристичні змагання завершувалися кількома кримінальними справами”, – каже він.

Посередині фото можна бачити вирубку. А на вершині ліворуч ліс не росте через цілком природні причини. Адже вершина та схили гори вкриті щільним шаром каміння. Це типова картина для цього регіону українських Карпат, що зветься Ґорґа́нами

Корисна арифметика

Обабіч лісової дороги штучні насадження ялини подекуди всихають. Лісівники часто вказують на цей факт, мовляв, хоч-не-хоч, а треба рубати, щоб зберегти решту лісу. Але річ у тім, що ліс часто сохне на краю вирубки і це не випадково. Якщо його вирубати, буде сохнути новий край і так далі. Це стародавній змій, який кусає себе за хвіст.

Ми зупиняємося біля двох стовпчиків, літери та цифри на яких розповідають нам, що цього року лісівники збираються провести тут суцільні санітарні рубки. Одна на площі 0,9 гектара, інша – на 0,6 гектара (це той випадок, коли арифметика справді стане нам у нагоді).

Стовпчики розташовані на відстані буквально витягнутої руки один від іншого. Отже, дві ділянки насправді є однією, штучно “розбитою”. Цей фокус має просте пояснення.

Якщо лісгосп хоче, тобто має потребу здійснити суцільну санітарну рубку на площі більше одного гектара, він мусить попередньо провести процедуру оцінки впливу на довкілля. ОВД, як її скорочено називають, загалом має супроводжувати будь-які проєкти, що можуть вплинути на довкілля – будівництво електростанції, нової дороги тощо.

Для цього збираються експерти і зважують всі ризики для природи, які може створити той чи інший проєкт. До процесу також залучається громадськість. А потім вже Міндовкілля дивиться на аргументи і приймає рішення – дозволяти проєкт чи ні. А якщо так, то на яких умовах.

В лісі оцінка впливу на довкілля може виявити, що вирубувати одразу всю ділянку не можна, навіть якщо треба. Бо вона, наприклад, захищає схили струмка. Або на ній ростуть червонокнижні рослини. Або на ділянці ще лишаються здорові дерева, і рубати їх разом із сухими чи хворими не тільки немає сенсу, але й шкідливо.

Очевидно, що лісівники від процедури ОВД, м’яко кажучи, не в захваті. На щастя для них, якщо суцільна санітарна рубка планується на площі менш як один гектар, ОВД не потрібна!

Тому замість одної ділянки на півтора гектара значно легше вирубати одну ділянку на 0,9 гектара і поруч із нею іншу – на 0,6 гектара. Тоді щодо ОВД можна не турбуватися.

Екологи знають про цю нехитру схему, і так само про неї знають правоохоронці. Тому лісівники вирішили зробити все по-чесному – внести правки в закон, щоб суцільні санітарні рубки можна було проводити без процедури оцінки впливу на довкілля. Одним із авторів законопроєкту №9516, до речі, є Олександр Матусевич, який свого часу очолював Вигодський лісгосп.

У каламутній воді

Під палючим сонцем “дорогою в нікуди” ми йдемо до нашої третьої та останньої із запланованих на цей день локацій.

Подекуди зі схилу стікають струмки з кришталевою-прозорою водою. Як і сто років тому, її все ще можна пити без найменшого страху за здоров’я. Можливо, ніде більше в Україні, крім Криму, посеред природи такої чистої води ви вже не знайдете. Але більший потік, який збирає ці струмочки, щоб віднести їхні води до річки Свічі, зовсім каламутний – від того “кришталю” не лишилося й сліду.

В карпатських річках подібне можна побачити після великої зливи. Рівень води очевидно піднімається, вона вирує і може наробити справжньої біди. Але сьогодні зовсім не та погода.

“Це означає, що десь вище за течією відбувається рубка лісу, – каже Єгор. – У нас в Карпатах дуже поширена тема, коли лісівники тракторами, лісовозами просто їздять по струмку. Коли вони їздять по струмку, вони піднімають величезну муляку, плюс – з місць рубки ґрунт стікає і відбувається ось така фігня”.

Зазвичай вода в Карпатських струмках абсолютно прозора. Але тут вона каламутна, бо, за словами Єгора Гриника, десь вище руслом струмка їздить техніка

Українське законодавство прямо не забороняє транспорту їздити через струмки. Але ріка Свіча входить до складу ландшафтного заказника місцевого значення “Ріка Свіча з притокою Мізункою”. Тому, за словами Єгора, в даному разі точно йдеться про порушення закону “Про природно-заповідний фонд”.

Є ще й інший аргумент. “Вигодське лісове господарство”, як і багато інших лісгоспів України, має сертифікат FSC.

Міжнародний сертифікат

Ці три літери, які означають “Forest Stewardship Council” (“Лісова опікунська рада”) можна побачити на деяких упаковках харчових продуктів поруч зі стилізованим зображенням дерева. Міжнародні аудитори дають такий сертифікат лісгоспам, які у своїй роботі турбуються про збереження біорізноманіття більше, ніж того вимагає наше національне законодавство.

Лісівникам такі сертифікати потрібні для того, щоб продавати свою продукцію до Європи. Але на практиці вони далеко не завжди гарантують, що те чи інше лісове господарство справді дружнє до довкілля.

“Величезна кількість порушень лишається поза увагою аудиторів, на жаль, – стверджує Петро Тєстов. – Зокрема й найочевидніші. Щоб їх фіксувати, не треба далеко їхати – це переїзди через водотоки. Просто достатньо зайти на будь–яку ділянку в ліcгосп, щоб побачити, що на ній наявні такі порушення”.

Нові дороги в Карпатах будуються під різними приводами – для потреб місцевих мешканців, розвитку туризму та легшого гасіння природних пожеж. Проте головна їхня задача – забезпечити доступ до нових ділянок лісу, щоб їх легше було вирубувати

Кінцевий пункт “дороги в нікуди”

Після ділянки стрімкого підйому ми виходимо на плато, що є кінцевим пунктом нашого “сходження”. Землі під ногами не видно в буквальному сенсі, бо вся вона вкрита шаром дрібних гілок, що лишилися після вирубки лісу.

Єгор каже, що до минулого року тут був справжній природний ліс віком 140 років, якщо вірити документам. Але коли до нього дісталася дорога, яка, за словами лісників, потрібна для гасіння пожеж, тут почалися суцільні санітарні рубки. Ніби якісь паразити і справді захопили цей ліс.

“Я вважаю, що це були незаконні рубки, тому що ліс тут не демонструє жодних ознак всихання, це нормальний природний ліс, – каже Єгор. – Лісівники рубають його незаконно “санітарними рубками” тільки тому, що інші рубки тут заборонені. Тут навіть пеньки зі смолою, купа зеленої хвої. Ну і плюс – я в цьому лісі був восени і сам все бачив, як воно виглядає.

Це незаконно з екологічної точки зору, з точки зору охорони біорізноманіття. Просто ми по-тупому втрачаємо безцінні залишки старовікових лісів.

В Європі люди просто, вибачте, окропом сцють, щоб їх зберігати. В Україні ми просто забиваємо на це і маємо те, що маємо”.

Так виглядає місце, де ще зовсім недавно ріс справжній старовіковий ліс. Порівняно зі штучними, такі ліси особливо цінні для збереження біорізноманіття: різних видів тварин, рослин та грибів

Як захистити ліс

Переважна більшість незаконних чи необґрунтованих рубок проводяться під виглядом цілком законних та обґрунтованих. На спеціальних ресурсах лісівники повідомляють про них заздалегідь.

Будь-хто з небайдужих громадян за бажання може розібратися з цими “анонсами”, які звуться лісорубними квитками, і поїхати в Карпати чи деінде, щоб на власні очі пересвідчитися, як лісівники дотримуються законів. Припустимо, що не дотримуються. Далі може бути кілька варіантів.

Якщо виявиться, що окремі дерева чи ділянку лісу вже зрубали, довести порушення буде майже неможливо. Навіть якщо на них натякають опосередковані докази у вигляді живих зелених гілок.

Можна, як це було на першій ділянці в урочищі “Полюк”, побачити цілком здорові, до того ж важливі з погляду збереження біорізноманіття дерева, які лісівники збираються зрубати. В цьому разі можна, та й навіть треба звернутися до Держекоінспекції, яка опікується подібними питаннями. Петро Тєстов каже, що саме так він та його колеги неодноразово вчиняли. Але толку з того було настільки мало, що зрештою полишили цю справу.

Єгор Гриник в цьому місці не вперше. Але раніше він бачив тут справжній природний ліс. За словами Єгора, найкраще, що людина може зробити для таких лісів – дати їм спокій

З початку воєнного стану ситуація з погляду природоохоронців ускладнилася ще більше.

Тепер екоінспекція, щоб провести таку позапланову перевірку лісгоспа, мусить отримати погодження від Міндовкілля. Це точно займає не один день і, навіть якщо всі зорі на небі зійдуться, та Держекоінспекція таки доїде до лісу, це точно не буде сюрпризом для лісівників. А від дерева залишиться вже пеньок – “нема тіла, нема справи”.

Петро розповідає, що кілька років тому, коли він працював у Міндовкіллі, в Брустурянському лісовому господарстві на Закарпатті колеги-природоохоронці виявили заплановані суцільні санітарні рубки, які були незаконними. Міністерство швидко дало дозвіл, Держекоінспекція виїхала на місце вже за три дні та справді зафіксувала порушення. Але оскільки рубка ще не відбулася, то все завершилося адміністративною справою проти рядового лісівника, який припустився помилки.

І навіть подібний результат складно вважати перемогою. Лісівники можуть за деякий час цілком законно запланувати нову рубку на цьому ж місці та провести її, якщо нічого знову не завадить.

Все ж на моє прохання Єгор написав звернення до Держекоінспекції, де попросив провести позапланову перевірку Вигодського лісгоспу, й обіцяв повідомити, що з того вийде. Поки Держекоінспекція відповіла, що чекає на дозвіл Міндовкілля, щоб провести позапланову перевірку.

Втрата європейського ринку

Організація “Forest Stewardship Council”, яка сертифікує наші лісгоспи, має систему реагування на скарги. Тобто, якщо якесь господарство порушує встановлені вимоги, його можуть позбавити сертифікату, а заразом – європейського ринку.

На перший погляд, це мав би бути дієвий механізм. Але Петро Тєстов каже, що, скільки б він та його колеги не зверталися до цієї організації, толку не було жодного. Крім одного випадку.

“Один раз ми вирішили серйозно зарубитися. Написали багато скарг у всі можливі інстанції, – розповідає Петро. – Приїхали іноземні аудитори. Одного їхнього візиту вистачило для того, щоб Цуманський держлісгосп (Волинська обл. – УП), який п’ять років був сертифікований, миттєво втратив сертифікат. Тому що там було порушено майже все, що могло бути”.

Але результат з’їв так багато часу в екологів, що вони не вважають цей інструмент ефективним. Складність полягає в тому, що роботу аудиторів фінансують самі лісові господарства. Вони залежать одне від одного, тому зовсім не налаштовані псувати стосунки.

Проблема лісів у тім, що їхню цінність для країни та її суспільства люди часто вимірюють виключно в кубометрах деревини чи її вартості. З подібним успіхом можна оцінювати книгу лише за кількістю сторінок, шрифтом чи щільністю паперу. І так само характеристики їжі не зводяться до калорій і навіть вмісту заліза, вітамінів та клітковини. Хоча всі перелічені фактори справді важливі.

Дикі природні ліси є складними системами. Складними не в тому сенсі, що “як вони влаштовані, до снаги зрозуміти лише екологам”. А в тому, що їх населяють різні види дерев, різного віку, зокрема й мертві. А також інші рослини та безліч грибів і тварин, про існування яких більшість із нас не здогадується.

Всі вони пов’язані між собою власним “інтернетом”, через який обмінюються молекулами, енергією та інформацією. І завдяки цій складній павутині очевидних і не дуже зв’язків ліси упродовж багатьох тисяч років давали собі раду без санітарних рубок і будь-якого втручання людини взагалі.

Рубки не тільки знищують ліси, але й роблять їх крихкими у хижому світі, де змінюється клімат.

Інструменти, які сьогодні є в руках лісівників, в ідеалі мали би бути спрямовані на те, щоб ліси справді були здоровішими та ефективнішими й виконували не лише функцію “полів для вирощування деревини”.

Однак на цілком конкретних прикладах видно, що ці інструменти використовуються для легалізації рубок, які не мають нічого спільного із тим, що зветься сталим веденням лісового господарства.

В XXI столітті далеко не кожен зможе ставитися до лісу, як до храму. Але, безперечно, важливо розуміти, що це не тільки джерело деревини. Але й частина “системи життєзабезпечення планети”, яку наші технології, принаймні поки, не здатні замінити

Санітарні рубки – суцільні та вибіркові, до речі, лише одна зі шпаринок у законодавстві, що дозволяє лісівникам рубати ліс там, де їм заманеться. Є й інші, але це вже тема для окремої розмови.

Захистити ліс від лісівників, навіть коли в законах та правилах є такі шпаринки, все ще можливо, хоча й дуже складно. Але лісівники хочуть прибрати на своєму шляху майже останні обмеження. Пояснюється це, зокрема, вимогами воєнного часу, а також “європейським досвідом”.

Крім вже згаданого законопроєкту №9516, який пропонує спростити суцільні санітарні рубки, навесні цього року Держлісагентство оприлюднило проєкт “Правил рубок в лісах України”.

В “Українській природоохоронній групі” кажуть, що майже всі їхні пропозиції до цього документу Держлісагентство відхилило. Якщо він буде прийнятий у тому вигляді, який є, це означатиме катастрофу для українських лісів.

Він пропонує скасовувати обмеження на суцільні санітарні рубки у високогірних карпатських лісах. А також дозволяє вирубувати дерева, важливі для біорізноманіття, та знімає цілу низку інших запобіжників, які ще хоч якось стримують апетити лісівників.

“Українська правда” звернулася із запитом до Міністерства захисту довкілля та природних ресурсів України щодо запланованих змін у законодавстві, але на момент написання матеріалу відповіді не отримала.

“Лікування” лісу за допомогою санітарних рубок призводить до того, що хворіють нові дерева та ділянки лісу. Іншими словами, це процес, який підживлює себе сам

Дмитро Сімонов, УП

В Україні горить ліс, зникає вода у криницях, а рисей продають на OLX. Чи є вихід?

На початку квітня в Україні почала горіти Чорнобильська зона. Палали трав’яний настил, очерет і лісова підстилка – вигоріло близько 5% території заповідника. Найбільше постраждали покинуті сільськогосподарські землі (55%) та ліси (35%).

16 квітня пожежі спалахнули по сусідству, на територіях 9 лісгоспів Житомирщини. А згодом перекинулися на цілі села, одними з найбільш постраждалих стали Личмани та Магдин.

6 травня, за місяць після спалаху пожежі в Чорнобилі, лісова охорона продовжує проливати окремі місця залягання торфу, який тліє після пожеж.

Попри сотні новин, репости фотографій втомлених пожежників і десятки оголошень про збір коштів на допомогу частина киян помітила наслідки лісових пожеж інакше – коли відчинила вікно і не змогла нормально дихати, тобто коли проблема у прямому сенсі з’явилася під їхнім носом.

Утім лісові пожежі – далеко не єдина відповідь на запитання, чому в Києві пилова буря або неприємний запах. А підпали трави – далеко не повна відповідь на запитання, чому горить ліс.

“Українська правда” разом з експертами WWF Україна спробувала відшукати ґрунтовніше пояснення цьогорічним лісовим пожежам, відсутності води в криницях та зменшенню кількості рідкісних видів тварин.

А також дізнатися більше про водну культуру українців, стан рідкісних видів і причини збільшення кількості рубок.

“Немає води, яка була би бар’єром для поширення пожеж”. Український ліс

Близько 16% території України – ліси.

Їхня площа сягає майже 10,4 мільйона гектарів. Україна посідає дев’яте місце за площею лісів у Європі (без урахування Росії).

У першій трійці Швеція, Іспанія та Фінляндія.

Найбагатшими на ліси є Закарпатська та Івано-Франківська області. Також високу лісистість мають Волинська, Рівненська та Житомирська.

Найбільше українського лісу – у власності держави, у приватній – менше 0,2%.

Як в Україні використовують ліс: 38% – на забезпечення економіки деревиною, 33% – захисні ліси, які висаджують вздовж залізниць, автодоріг тощо, 15% – ліси для туризму, спорту та відпочинку. Найменшу частину, 14%, складають ліси в заповідниках, меморіальних зонах, пам’ятках історії тощо.

Керівник практики “Ліси” WWF Україна Андрій Плига. Зоолог, екс-координатор волонтерів фонду

Українські ліси NOW

Більше половини лісів в Україні – штучного походження, тобто їх посадила людина, здебільшого на місці вирубок, деякі – на місці полів.

Якщо ми подивимося мапу Полісся 30-х років, дуже багато територій, на яких зараз є ліс, позначені як поля або пасовища. Тобто ліс був там, наприклад, 400, 300 або 150 років тому, але його вирубали. На початку 20 століття там не було лісу, його посадили штучно.

Штучні ліси виростають менш стійкими. Зазвичай, це посадки з одного-двох видів дерев, усі однакового віку. Інша справа – з природними, більш різноманітними лісами. У посадженому лісі сильний буревій може повалити значні площі одноманітних тонких дерев; у природному, складеному із різновікових дерев, буревій може повалити слабші дерева, проте залишаться витриваліші, отже, менша ймовірність, що буде знищена ціла ділянка лісу.

Ще приклад: певним дятлам потрібні великі дерева для дупел. Якщо ліс природний і різноманітний, вони можуть знайти ці дерева, а якщо ліс сосновий, посаджений, і йому 50 років, то цим дятлам не буде де робити дупла. Немає дупел – немає двох десятків видів птахів, які живуть в дуплах, кажанів, вовчків, менше білок й так далі.

Чи треба нам, попри це, насаджувати ліси? Усе залежить від мети конкретної ділянки. Якщо вона знаходиться в природному заповіднику, то там заборонена будь-яка людська господарська діяльність, його мета – охорона і збереження природних процесів. Навіть якщо пройшов масовий вітровал, пожежа чи ділянка лісу засохла, впала, немає сенсу там відновлювати ліс, він сам чудово відновиться.

Але якщо ми говоримо про ліс, який має категорію експлуатаційного, то його призначення – задоволення потреб у деревині. У таких випадках є сенс його відновлювати. Наприклад, посаджений сосновий ліс росте прогнозованіше і швидше, ніж природний, отже, ми можемо запланувати певний вихід деревини.

Як ми (і чи лише ми) знищуємо ліс

Найбільше у контексті лісової екосистеми ми шкодимо лісам вирубкою. 99% зміни лісового покриву – це вирубки. За даними попереднього десятиліття пожежі були відповідальні менш ніж за 1% у зміні площі лісу. Тобто зазвичай пожежі у порівнянні з рубками відіграють дуже незначну роль.

Якщо брати локальніше, а не на рівні країни, то, звичайно, негативний вплив може бути від будь-чого: від рекреації, коли люди приїжджають на шашлики в ліс, ламають гілки, смітять; від забудов, що теж часто трапляється.

Незалежно від людини на ліс впливає сукупність факторів: посухи, зливи, надмірні температури. Але ліс – система, здатна до самовідновлення, до самопідтримання. Пройшла пожежа чи ліс загинув з інших причин – ліс відновиться.

Є ще один негативний процес, але він пов’язаний з людиною – зміна клімату.

Внаслідок зміни клімату почалося зміщення природних зон. За останніми даними вважається, що межа лісостепової та степової зони просунулася дещо на північ, і ліси, які вважалися лісостеповою зоною, за кліматичними факторами вже у степовій зоні (а степова зона, звичайно, менш придатна для лісів). Якщо така тенденція продовжиться, то здатність лісів до відновлення зменшуватиметься.

Якщо говорити про Україну, то раніше межу між лісовою та лісостеповою зонами проводили по Києву, тепер її малюють уже під Чорнобилем, тобто Київ вже суто в лісостеповій зоні.

У Карпатах вирубують найбільше?

Інтенсивність рубок в Карпатах загалом не більша, ніж на Поліссі. На Поліссі рубки місцями є значно інтенсивніші й більші за площею.

Річ в тому, що на рівнині ми не бачимо увесь масштаб, а в Карпатах – гори, рельєф і великі плями вирубок. Скандали піднімаються і на Поліссі, але у Карпатах більше, тому що там це помітніше візуально.

Об’єктивно – кількість рубок значно зросла за останні 30 років, але досі менша, ніж була в повоєнний час, тому казати про безпрецедентне і небачене раніше нищення лісів не зовсім коректно. Але нам і не можна рівнятися на попередні епохи, це зовсім інші цілі, потреби, бачення. Казати, що зараз не так багато, як було раніше, – не виправдання.

Чому кількість рубок збільшується

Зараз лісові господарства не мають державного фінансування. Заробітна плата працівників лісгоспу прямо залежить від обсягу заготівлі деревини. Вони заробляють те, що вирубали. Тобто вони прямо в цьому зацікавлені.

Ситуація трохи абсурдна, бо є ресурсні області – поліські й карпатські, де лісу достатньо, і там можуть бути пристойні заробітні плати.

І водночас є лісгоспи степових областей – Одеська, Миколаївська, Херсонська – де лісу мало, він низькоякісний. Там немає чого рубати, і лісгоспи мають великі фінансові проблеми, грошей не вистачає банально на зарплати.

Інший фактор – є досить багато лісів, посаджених перед Другою світовою війною або після, і вони саме зараз досягли так званого віку стиглості, у якому ліс має максимальну товарну якість.

Наприклад, для сосни на Поліссі віком стиглості вважається 80 років. Коли сосновий ліс сягає 80 років, за господарськими нормативами, його мають вирубати, заготовити деревину і посадити новий, або залишити ділянку для природного відновлення.

Ще один момент – недосконала нормативна база, яка дозволяє проводити рубки там, де вони заборонені або дуже обмежені. Яскравий приклад – санітарні рубки, які призначають, якщо ліс всох або перебуває у всихаючому стані. З господарського погляду, є сенс посадити новий, а цей вирубати, поки він ще не повністю “пропав”.

Але в об’єктах заповідного фонду це не має сенсу, бо в них інша ціль – збереження природних процесів. Крім того, старі дерева та відмерла деревина важливі для функціонування лісової екосистеми. На жаль, у багатьох працівників лісової галузі цього розуміння немає, а чинна нормативна база і слабка правоохоронна система сприяють таким рубкам.

Ми шкодимо лісу, купуючи на Новий рік законно зрубане дерево?

Якщо ми на Новий рік купуємо висаджене лісництвом на плантації й законно зрубане ним дерево, ми не шкодимо лісу.

Крім того, якщо говорити про суцільні рубки й посадку соснових лісів на цих рубках, то відбувається цілий ряд циклів вирубок.

Перший – у періоді до 10 років дерева трохи проріджують, це так звані рубки освітлення. Вони потрібні, щоб соснова культура далі росла нормально і не виростав перегущений ліс. З таких рубок теж можна отримати ялинки на продаж.

Але закладаються й окремі соснові плантації для продажу на новорічні потреби. У такому разі, теж, вочевидь, немає шкоди для лісу, якщо ми купуємо в лісовому господарстві ялинку зі спеціальною біркою.

Це питання більше етичного боку – чи є сенс купувати дерево, яке пиляють, щоб воно постояло кілька днів?

Хто і що зникає разом з лісами

Кожен п’ятий вид тварин і кожен восьмий вид рослин, які є в Червоній книзі України, зникають через вирубку лісу. Найсуттєвіші зміни стаються, коли вирубують ліс і змінюють цільове призначення цієї землі.

Наприклад, вирубали ліс і зробили поле або побудували котеджне містечко – це тотальна зміна, зникають повністю всі види лісових тварин і рослин.

Якщо йде суцільна вирубка для заготівлі деревини, зникають усі види, пов’язані зі старим лісом, змінюється набір видів рослин і тварин. Тобто на свіжій вирубці ми побачимо багато злакових рослин, з’являться лісові жайворонки, вівсянки, а потім, коли ліс стає старішим, поступово з’являються види, характерні для наступних вікових стадій. І чим старіший ліс, тим більше різноманіття тварин і рослин.

Найрідкіснішими й найвразливішими є саме ті види, що пов’язані зі старими лісовими масивами і значною кількістю мертвої деревини. Мертва деревина – один з ключових індикаторів стану здорового лісу. Тобто цілком нормально, що в природному лісі багато сухих, опалих, гниючих дерев або окремих гілок.

Село Колочава у Міжгірському районі Закарпатської області, розташоване на території Національного природного парку “Синевир”

У лісах, де господарює людина, всихаючі, сухі дерева підлягають видаленню в першу чергу, згідно з так званими санітарними правилами, що позбавляє цілу низку рослин, тварин, грибів, лишайників їхніх домівок.

У нас до десятка видів дятлів, і є такі, що тісно пов’язані з мертвою деревиною. Вони роблять дупла виключно в мертвих деревах і шукають поживу на сухих або майже на сухих деревах. Якщо ми маємо хороший ліс, але там недостатньо всихаючих великих дерев, то дятлів там просто не буде.

Ліси vs Пожежі

На проблему пожеж треба дивитися стратегічніше й глобальніше.

Цьогоріч часто запитують, що спричинило такі масштабні пожежі в лісах Полісся? А кількома місяцями раніше суспільство спостерігало за масовими пожежами в Сибіру, Амазонії, Конго та Австралії. Між усіма цими точками на карті можна провести умовний зв’язок із зміною клімату.

Останній рік був історичним за температурами, зима була історично теплою, і взагалі – останнє п’ятиріччя визнане в Європі найтеплішим за історію.

Останні 30 років в Україні є чітка тенденція підвищення температури. Вона зросла більше ніж на градус, тобто є тенденція підняття температури й погодних аномалій.

Тут і простежується зв’язок з пожежами.

Зазвичай узимку лежить сніг, навіть якщо його небагато, під час танення він просочує ґрунт і лісову підстилку вологою. Крім того, навесні, як правило, відбуваються повені.

Останніми роками вони здебільшого були невеликі, але таки траплялися. Це означає, що заплави річок, болота хоча б частково були заповнені водою.

Трав’яні пожежі зазвичай відбуваються в заплавах, тобто на луках, а потім перекидаються на ліс. У 2020-му не було снігу, мало опадів, і лісова підстилка, і ґрунт – сухі повністю. Болота сухі, річки сухі.

Заболочені ліси стоять повністю сухими навесні 2020 року, Київщина

Зараз рівень води в річках такий, як зазвичай у липні-серпні. Це катастрофа. До останніх дощів не було води або принаймні вологи, яка слугувала би бар’єром для поширення пожеж.

Якщо тенденція не зміниться, а поки що ознак змін непомітно, надалі буде все більше сухих періодів, усе менше повеней, і треба думати, як цю ситуацію виправити.

Критичними є кілька речей, одна з яких стратегічна – роботи з відновлення водно-болотних угідь. На Поліссі багато лісів є заболоченими, тобто вони стоять на болотах. Проте більшість боліт Полісся осушено за останні 100 років, подекуди до 90%. Тепер ми маємо проблеми, коли вони горять.

Ба більше, досі тривають проєкти з видобутку торфу, нові болота збираються осушувати! Це абсурд, це просто на голову не налазить. Має бути державна політика щодо заборони подальших осушень боліт і відновлення вже втрачених.

Соснові плантації, які є значно менш стійкими за ліси природного походження, на Поліссі ростуть зокрема там, де є досить багаті ґрунти, і можуть рости інші види дерев, такі, як дуб, липа, клен.

Сосну посадили, тому що це вигідніше з економічних причин. Проте її хвоя легкозаймиста, тим паче суха. Зміни клімату каталізували процес масового всихання посаджених соснових плантацій.

У ситуації, коли всихають соснові плантації – суха погода, сухі ґрунти й суха лісова підстилка – ліси спалахують дуже швидко, тому ми маємо масові пожежі.

Має бути державна політика з адаптації лісів до зміни клімату. Маємо переходити з плантаційної системи насадження соснових лісів до створення більш різноманітних мішаних та листяних лісів, які будуть максимально наближеними до природних. Звичайно, там, де це можливо.

Це дозволить мінімізувати суперпожежі, які зараз відбуваються.

Ліс і Крим

З окупацією Криму ми втратили унікальні ліси. Це ліси південного, середньоземноморського типу, які охоронялися в заповіднику “Мис Мартьян” і в низці об’єктів меншого значення, заказниках тощо. Таких лісів ми більше не маємо, вони на території України були тільки там.

Також є колосальна кількість червонокнижних видів, які зростають саме в Криму, є ендеміками.

З окупацією Криму Україна втратила кожен п’ятий вид рослин з Червоної книги, який зустрічався лише там. З дерев це сосна піцундська, два види ялівця, суничник, а також трав’янисті рослини, зокрема багато видів орхідей.

Окрім лісів середземноморського типу, у Криму є великі масиви букових лісів. В Україні вони присутні переважно в Карпатах (східна межа їхнього поширення проходить поблизу Кам’янця-Подільського) і окремий осередок з буку іншого виду був у Кримських горах. Ми їх теж втратили. Крим – це територія України за будь-яких умов, але ми не можемо туди поїхати й подивитися на них.

Також у Криму розташовані ділянки тисових лісів. Тис трапляється теж у двох місцях: у Карпатах і в Криму. У великому каньйоні Криму є тисові ділянки.

У Криму лишилася колосальна кількість заповідників, у яких охоронялися ліси: Ялтинський гірсько-лісовий, Кримський заповідник, Мис Мартьян, Карадазький заповідник – і ми до всього цього, на жаль, не маємо доступу.

Усі говорять про військово-політично-економічні моменти, а питання про природоохоронні виникають дуже рідко.

Завдання для держави

Зараз необхідно створити нову лісову політику. В Україні немає документу, який дає відповіді на питання – як ми бачимо наші ліси? Які цілі є головними?

Є “командна” система, яка залишилася у спадок з радянських часів, зарегульована купою нормативів, яка не відповідає сучасним реаліям. Відбувається багато змін у законодавстві, щоправда, за дещо хаотичним принципом. Вносять окремі зміни, які не дуже лягають в одну лінію з іншими пунктами законодавства, створюють багато протиріч або навпаки з’являються пробіли. Це все – наслідки відсутньої системної політики в лісовій галузі.

Природоохоронці не задоволені тим, що рубки відбуваються там, де вони не мають відбуватися, недостатньо можливостей для впливу громадськості на прийняття рішень у лісовій галузі, не чітко прописана охорона рідкісних видів. Працівники лісової галузі не задоволені, бо мають проблеми фінансові, податкові.

Подаються окремі точкові зміни, а чогось комплексного, на жаль, немає. Лісову політику має писати не одна організація чи людина, мають бути враховані думки різних сторін.

Ми маємо прийти до такого консенсусу, що всі зрозуміють, у якому напрямку ми повинні рухатися, які ліси ми хочемо отримати, і як саме ми хочемо цього досягти. Поки цього немає, ситуацію буде складно змінити.

“Ми ставимося до води як до безлімітного ресурсу”. Вода в Україні

Водні ресурси України – це поверхневі, підземні та морські води, які ми використовуємо для своїх потреб.

Дві третини поверхневих ресурсів – це ресурси басейну Дніпра. Він забезпечує водою понад 50 міст.

За рівнем води на одну людину ми посідаємо 125 місце зі 180 країн, Україна – одна з найменш забезпечених водою країн у Європі.

Значну частину річок ми ділимо з іншими країнами, наприклад Дніпро – з Росією та Білоруссю.

Керівниця практики “Вода” WWF Україна Ольга Денищик.

Екологиня, фахівчиня з прісної води

Посуха

Чому в криницях нині мало води? З одного боку, бракувало опадів протягом значного проміжку часу, зокрема взимку 2019-2020 не було снігу.

Знижується рівень підземних вод. Коли річки розливалися, вони затоплювали заплави, вода стікала в підземні горизонти.

Зараз все розорано, русла річок спрямлено, тому вода не потрапляє в підземні горизонти так, як мала би. Вона просто швидко стікає в море.

Наша система господарювання не враховувала ймовірність зміни клімату та браку води.

Недостатня кількість опадів разом зі спекотним літом спричинила зниження рівня води у річках, навіть у найбільш “вологій” частині України – Поліссі. Схожа ситуація і в Білоруському Поліссі, де посуха також, як і в Україні, спричиняє пожежі на осушених торфовищах.

На Поліссі кількість самочинних пожеж на осушених торфовищах росте з 2002 року. Ці торфовища необхідно відновлювати, піднімати в них рівень води.

Повернення боліт, торфовищ, річок до природного стану є одним із природних рішень, що допомагає акумулювати воду, регулювати рівень води.

Якщо посуха продовжиться, то найближчі 5 років кількість води зменшуватиметься. Можуть збільшитися спроби штучно акумулювати воду, буде більше ставків, щоб цю воду утримувати. І, звичайно, Державне водне агентство просто буде вимушене лімітувати використання води.

Водна культура українців

На територіях, де люди завжди знали, що в них не вистачає води, існували технології збору дощової води та її дбайливого використання. На більшості території Украіни води завжди було достатньо, тому, на жаль, нашому населенню притаманне ставлення до води як до безлімітного ресурсу.

Це помітно на будь-якому рівні: від людини, яка вирішує – приймати душ чи ванну, до більш високого рівня. У Міністерстві розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства немає людини, яка займається водною тематикою. На зустрічах, де аграрії обговорюють систему адаптації аграрного сектору до змін клімату, немає фахівців-водників. В Україні ще не побудовані ці горизонтальні стосунки.

Необхідно залучати фахівців Державного водного агентства, басейнових управлінь до обговорення будь-яких програм розвитку зараз на всіх рівнях: на районному, обласному тощо. Сьогодні ми повинні дивитися на весь басейн річки, щоб води вистачило всім.

Відновлений WWF острів Малий Татару, один з дунайських островів, що входять до складу регіонального ландшафтного парку “Ізмаїльські острови”

Українцям дуже подобаються ставки. Село будували біля річки, перегороджували її й утворювали ставок. Це частина культури.

Ці штучні водні об’єкти – не такі, як природні. Вони одразу втрачають частину тварин: якщо річка тече, у ній живуть одні види риби, якщо вона перегороджена – видовий склад змінюється. Риби, які живуть у проточній воді, не живуть у стоячій, тому такі ставки штучно зариблюються.

Так, це класно – мати шматочок води для рекреації, але треба розуміти, що складно зберегти природні характеристики так, щоб ця система могла самоочищуватись і не шкодити тому, хто живе нижче за течією. Адже нижче за течією також є село, де людям також потрібна чиста вода, і вони також хочуть мати такий ставок.

Тому, коли ми щось робимо на річці, ми повинні це обговорювати з усіма людьми, які тут живуть, п’ють цю воду, поливають свої городи тощо. Це зовсім інший рівень планування, і що скоріше ми будемо це використовувати, то краще.

На жаль, певна кількість людей скористалася можливістю оренди землі під ставок для риборозведення до ухвалення закону про аквакультуру. Як наслідок, ми спостерігаємо випадки, коли до ставка річка є, а після – вже немає.

Як саме ми шкодимо річкам

Загрози для річок залежать від регіону України.

На Сході це, звичайно, індустріальне забруднення. Однією з проблем у зоні військового конфлікту є непрацюючі шахти, у яких піднімається рівень води.

Вода з великою кількістю мінеральних речовин і часто – радіоактивних природних часток – піднімається до рівня поверхні, а потім стікає в річку. Більша кількість мінеральних часток, солей потрапляє в Сіверський Донець, а далі – в Азовське море.

Якщо говоримо про Закарпаття, наприклад, басейн Тиси, дуже красивої важливої річки, там проблемою є непрацюючі очисні споруди, зокрема ті, які зруйнувало ще під час повені 1998-го року.

Дуже часто гідроенергетики кажуть екологам: “Та ви подивіться, як виглядає ця річка. І ви нам забороняєте ставити малу ГЕС? Ви подивіться, яка кількість брудноти туди зливається?“. І вони справді мають рацію. Проблема в тому, що дуже багато каналізаційних стоків без очищення йде в річку. Це цілі міста.

Ше не закріпилося розуміння, що пластикові пляшки не можна кидати у воду. Угорці щороку ловлять в Тисі велику кількість пластикових пляшок, які припливли з України. За європейським законодавством вони не можуть їх пропустити далі в Дунай. За це кожного року Україна отримує чек від Угорщини. Це ганьба.

Зміни, до яких ми не адаптовуємося

Україна – третя знизу серед європейських країн за кількістю води на одну людину. Номер один знизу – це, звичайно, Молдова, номер два – Угорщина, три – Україна, а потім дуже поряд Польща. Що в Угорщині, що в Україні були осушені велетенські території.

Зараз ситуація змінилась: змінився клімат, потреби людей, технології. Система господарювання також має змінюватися.

Раніше річки були вільнотекучими, повними риби. Але будівництво каскаду на Дніпрі для забезпечення електроенергією великої кількості людей у свій час було зрозумілим рішенням. І ми сплатили за це втратою популяції осетрових риб.

Зараз до річок треба дуже обережно ставитися. Зважати, що існують інші технології, які використовують енергію сонця і вітру.

Один із проектів, що багато обговорюється, – це міжнародний водний шлях Е40, який за планом поєднуватиме Балтійське та Чорне моря. Це суднохідний канал, що проходитиме через Польщу, Україну, Білорусь, а саме через території українського та білоруського Полісся, багато з яких охороняються.

І велике питання – що важливіше: недоторкані території для природи чи прохід вантажів від одного моря до іншого? Звичайно, перший варіант. Одні із останніх європейських природних водно-болотних угідь, річки з фауною і флорою важливіші за тимчасові економічні вигоди.

Завдання для держави

В Україні важко досліджувати кількість риб у водоймах, адже річок багато, риби багато, а коштів на державні дослідження практично немає. Товстолоб та білий амур, яких купують на ринках, не є українською рибою. Це риби, яких штучно запускають в річки, щоб вони росли, а потім – щоб їх виловили.

Цю практику треба змінювати. Не можна в природні водойми запускати види, які не є природними для цієї території. Необхідна програма з відтворення місць, де риба може нереститися природно.

Українське законодавство по воді було апроксимоване з європейським. Тепер треба, щоб його дотримувалися, тоді ситуація покращиться. Екологічна інспекція повинна відігравати більшу роль.

Немає необхідності змінювати чинну систему, її необхідно посилити. Переглянути, як готують фахівців, переглянути фінансово, бо недофінансування негативно впливає на будь-яку структуру.

“Ми маємо поважати право рисі жити у глухому лісі”. Рідкісні види тварин в Україні

В Україні понад 180 тварин зараховані до Червоної книги як рідкісні види. Найвідоміші з них – рись, заєць білий, журавель сірий.

Ведмідь бурий має статус зникаючого.

У дикій природі України лишилось близько 300 ведмедів і 500 рисей.

Керівник практики “Рідкісні види” WWF Україна Богдан Вихор.

Координував проекти фонду “Життя великим хижакам Європи” та “Співжиття заради збереження”

Тварини vs Нещодавні пожежі

За багато років існування тварини пристосувалися до впливу пожеж, але це якщо говорити про екосистеми, у яких пожежі виникають природним шляхом. Наприклад, захід США – це так звані залежні від вогню екосистеми, де раз у 50, 100, 120 років ліс вигорає повністю, а на його місці виростає новий. Цикл життя триває і триває.

В Україні інша ситуація: більшість випадків – це умисні підпали, що створює додатковий стрес для тварин.

Горить щороку, навіть гірше – горить двічі на рік, бо палає весною та восени. Великі тварини, наприклад, лосі, олені, косулі, рисі відчувають небезпеку набагато швидше й покидають території. Здебільшого такі тварини рятуються. Дрібнішим тваринам важче, вони можуть загинути в пожежі.

Зайченя з обпеченим пожежею боком і лапою. Тварину знайшли рятувальники, що в березні 2019 року гасили суху траву на Буковині

Нещодавні пожежі в Чорнобильській зоні мали дифузний характер. Горіло у різних місцях, в результаті приблизно 5% території Чорнобильського екологічно-радіаційного біосферного заповідника вигоріло. Тому більшість тварин переорієнтувалися, вони перейшли на інші території, де мають можливість харчуватися.

Ми спілкувалися з працівниками заповідника – туш великих тварин, мертвих лосів, оленів, косуль вони не знаходили. Вигоріла трава піде на добриво. Падає перший дощ, і на цьому місці за кілька тижнів забуяють рясні трави, до яких повернуться тварини, зокрема копитні.

Тому з екологічного погляду вплив пожеж є двояким. Це дозволяє знищити стару суху рослинність і дає можливість вирости новій. Інша проблема – ці пожежі спричинені людиною, і це найгірше.

Хто є в зоні відчуження, крім коней Пржевальського?

У Чорнобилі на фотопастку нещодавно зафіксували одну з рисей. За нашими оцінками, їх там від 10 до 14, хоча дослідження ще тривають.

Рись, яку зафіксувала фотопастка у Чорнобильській зоні відчуження
Фото: WWF Україна, Чорнобильський радіаційно-екологічний біосферний заповідник

До зони час від часу з білоруської частини заходить ведмідь бурий. На жаль, поки що немає підтверджених даних, що на території української частини постійно знаходиться ведмідь і залягає у сплячку. Також там є заплави, де відмічали орлана-білохвоста і інші рідкісні види птахів.

Зона відчуження – унікальна територія, адже вона єдина, мабуть, з мінімальним втручанням і впливом людини впродовж останніх 30 років.

Це хороший приклад, як природа може себе відновити без втручання людини. Там з’явилися ведмеді, рись, вовки, шалена чисельність копитних – це як зоопарк під відкритим небом.

Чому в Україні вбивають ведмедів

Проводили дослідження, чому вбивають ведмедя, і причина зовсім не в тому, що він робить шкоду – роздирає корову чи вівцю, хоча такі факти мають місце.

Електроогорожа, що захищає пасіку від ведмедів. Її Вигодському лісгоспу передав WWF Україна

Основною причиною вбивства ведмедя в Карпатах є бажання самоствердитися. Багаті впливові люди з правоохоронних органів, політики, депутати, судді, бізнесмени хочуть утвердити свій статус, їдуть в гори на вікенд, бо в Африку на сафарі немає часу.

За попередньою оцінкою, організація чорного полювання на ведмедя може “коштувати” від 5 до 15 тисяч євро. Людина їде в гори, щоб утвердити свій статус і показати – я можу собі дозволити вбити ведмедя і мені за це нічого не буде. За минулий рік тільки в одній частині Карпат вбили 9 ведмедів.

Вбивство заради шкіри чи м’яса – значно менш вагома причина для людей. Незважаючи на те, що ведмідь вже понад 10 років у Червоній книзі, його чисельність не збільшилася.

У 70-х роках його було приблизно 1200-1500, зараз, за останніми даними Червоної книги, чисельність впала до 300, і вона ні в який бік стабільно не рухається. Ведмежата, які народжуються і виживають, стають жертвами браконьєрів у дорослому віці.

Експерт фонду Богдан Вихор (позаду) біля барлогу ведмедя в Ужанському Національному природному парку

$3,5 тисячі за рись на OLX: як торгують рідкісними видами

Окрім дикої природи, рідкісні тварини є і в неволі. Категорії утримання тварин різні: тримають у зоопарках, звіринцях, приватних садибах. Саме утримання в садибах реально проконтролювати дуже складно.

WWF Україна співпрацює з комітетом Верховної Ради України з питань екології щодо законодавчих актів, які обмежать права людей вільно тримати тварин, що можуть бути небезпечними для інших.

Є міжнародні документи, зокрема СІТЕС, договір про міжнародну торгівлю дикими видами, які відстежують походження тварин. Якщо цей тигр із зоопарку, це одне, а якщо відловлений з дикої природи – це інше.

Але тут постає ще одне, моральне питання: чи ми маємо право утримувати великих хижих тварин у себе вдома? І наскільки це безпечно?

Люди купують, бо просто хочуть їх мати, але не володіють знаннями, як правильно з ними поводитися. Вільно можна купити рисів, левів, тигрів. Рись на OLX коштує 3,5 тисячі доларів. Навіть якби були мамонти, напевно, їх можна було б в Україні купити.

Якщо говорити про незаконну торгівлю рідкісними видами як явище, то це один з найприбутковіших бізнесів загалом. Він займає третє чи четверте місце після торгівлі наркотиками, зброєю та людьми. Обіг становить $20 мільярдів доларів щорічно. І Україна тут не стоїть осторонь.

В Україні є багато так званих притулків для тварин, у яких “розмножують на паперах” рідкісних геконів чи ігуан. Їх оформлюють юридично та вивозять у Євросоюз. Хоча по факту, по цілому світу такі ігуани чи гекони у штучних умовах не розмножуються взагалі. Це результат контрабанди з теплих країв, зокрема Мадагаскару.

Питання торгівлі видами – це теж питання статусності. Мати рідкісну рибку – це круто, бо тільки я її маю і ніхто у світі! Вона плаває саме в моєму акваріумі й більше ні в кого! Люди готові платити мільйони доларів, щоб володіти ексклюзивною рідкісною твариною.

Що сталося з рідкісними видами за останні 10 років?

Упродовж останніх десятиліть не лише в Україні, а й у світі є тенденція до зменшення чисельності видів і середовища їхнього існування. Люди почали будувати автобани з парканами, які мають подвійний ефект.

З одного боку оберігаємо тварин від того, щоб вони не вискочили на дорогу, їх не збили, а вони не спричинили автокатастрофу.

З іншого – ізоляція тварин, які вільно не переміщуються, вільно не схрещуються під час розмноження. Тому в країнах ЄС будують так звані віадуки – спеціальні мости, якими тварини з одного “острівця” чи лісу можуть переходити на інший.

В Україні ми мріємо про хороші та якісні дороги, тому це питання дуже швидко стане актуальним. Коли наша країна почне розбудовувати транспортну інфраструктуру в масштабах, як в ЄС, це значно вплине на видове різноманіття.

Якщо не врахуємо “екологічні коридори”, якими тварини вільно мігрують з однієї території в іншу, їм загрожуватиме вимирання.

Якщо говорити про риб, то колись осетри з Чорного моря могли допливати по Дністру ледь не до самої Львівщини. Внаслідок будівництва дамб Дністровського каскаду утворилися фізичні бар’єри для міграції риб, відповідно риби не мають можливості безперешкодно підійматися по воді на свої нерестовища.

Чи треба контролювати чисельність тварин?

Людина вимушена контролювати чисельність певних видів тварин, бо сама зруйнувала природні процеси.

Якщо говорити про контроль такого виду як лисиця, є конкретні наукові дані: коли чисельність голів на тисячу гектарів території перевищує певний показник, сказ швидко поширюється. І, на жаль, людина, щоб попередити поширення такої хвороби, повинна у деяких випадках втручатися до регуляції чисельності таких видів. Хоча це не обов’язково має бути летальна регуляція.

Є дика природа і є трансформовані людиною ландшафти, назвемо їх сільська й міська агломерації. Для цих агломерацій нормально, коли там бігають собачки чи котики, навіть якщо вони безпритульні. Це нормально, тому що це територія, яка кардинально змінена людиною.

Але коли та ж людина вивозить собачку чи котика у ліс, у дику екосистему, це створює дуже негативний вплив на біорізноманіття. Тварини, щоб там вижити, починають виїдати усе, що бачать. Коти, наприклад, масово виїдають птахів.

Класичним прикладом негативного впливу втручання діяльності людини в природні екосистеми є Австралія, куди навезли кроликів, верблюдів, кіз, лисиць й так далі. В результаті ці види стали так званими інвазійними й знищили велику частину біорізноманіття континенту – вимерли багато унікальних місцевих видів тварин.

Завдання для держави

Ми побудували великі міста-мільйонники, величезні дамби на Дніпрі, перекрили природній рух течії й качаємо воду з водосховищ для своїх побутових потреб – так ми живемо. Це не є віддалена тундра, де ніколи людина не ходила і де належним чином відбуваються усі природні процеси.

Але за нами стоїть відповідальність – що ми зробимо, щоб не допустити зникнення останніх залишків природи, які є довкола нас? Чи ми будемо робити якісь заходи, щоб зберегти середовище існування і самих рідкісних видів?

Не всі види тварин мають можливість пристосуватися до життя разом з людиною. Наприклад, лелека робить гнізда на стовпах, на стріхах, і живе собі з людиною, їсть жабок і все спокійно.

Але є такі тварини як рись, яка не може жити поруч з людиною. Їй потрібен шматочок глухого лісу, де її ніхто не буде турбувати, тому що у неї такий характер. Ми маємо поважати право рисі жити в глухому лісі, який не буде обтяжений надмірними рубками чи дорогами.

Повинна бути національна стратегія збереження біорізноманіття та середовища існування видів. Ми не можемо зберігати рись, якщо ми не думаємо про ліс, у якому ця рись буде жити.

В Україні має бути чітке бачення – що ми хочемо зробити, щоб зберегти у природі взаємозв’язки, і зробити так, щоб кількість рідкісних видів у Червоній книзі щороку зменшувалася, а не так, як зараз, коли маємо тенденцію до збільшення.