Основні типи ґрунтів в Україні та їх характеристики

Земля – основне багатство України. Т ретина світових запасів найродючіших земель зосереджена саме тут. Оскільки наша країна географічно знаходиться на великій рівнині з рівним рельєфом, понад шістдесят відсотків її площі зайнято сільськогосподарськими угіддями. Тож не дивно, що саме сільське господарство є «локомотивом» всієї вітчизняної економіки.

За показниками родючості український чорнозем визнано найкращим у світі.

Плодючість землі значною мірою залежить від хімічного складу та фізичних властивостей поверхневого шару, який формується під впливом багатьох факторів: клімату, рельєфу місцевості, вологості повітря, тепла, рослинного покриву, мікробіоти (живих організмів, що його населяють), мікроелементів тощо.

Зазвичай чорнозем формується на карбонатних породах, вкритих багатою трав’янистою рослинністю. Рослинні та тваринні рештки, завдяки помірній кількості опадів, розкладаються і перетворюються на значну кількість поживних речовин, які з часом накопичуються у ґрунті й утворюють потужний гумусовий родючий горизонт (гумус є найважливішою органічною складовою, що забезпечує родючість землі, оскільки містить усі необхідні елементи для повноцінного живлення більшості рослин).

Крім чорноземів найбільш розповсюджені в Україні дерново-підзолисті , бурі та сірі лісові ґрунти.

Знамениті українські чорноземи розташовуються в лісостеповій та степовій зонах. Ці ґрунти мають насичений сірий колір, багаті на гумус і оптимально зволожені, а товщина гумусового горизонту може становити один метр і навіть більше. Такі землі займають близько шістдесяти відсотків території України. Їхньою характерною ознакою є висока якість родючого шару, структура якого добре утримує вологу. Вміст гумусу в чорноземних грунтах може сягати п’ятнадцяти (!) відсотків. Разом з тим реакція «рН» (кислотно-лужний баланс ґрунтового розчину) зазвичай нейтральна, тому ідеально підходить для вирощування більшості сільськогосподарських культур.

Для північної частини нашої країни характерні дерново-підзолисті, сірі лісові та торф’яно-підзолисті ґрунти, які сформувались у дубових, хвойних і змішаних лісах в умовах достатнього зволоження (найчастіше на річкових терасах і піщаних рівнинах). Через велику кількість середньорічних опадів Полісся, як зазвичай називають північ України, сильно заболочується в низинах, оскільки має багату трав’янисту рослинність.

Дерново-підзолисті ґрунти характеризуються незначною кількістю родючого гумусу (не більше двох відсотків) і мають досить кислу реакцію, оскільки містять велику кількість сполук заліза й алюмінію (рН коливається в межах чотирьох, п’яти одиниць), тому вони не підходять для вирощування більшості тих культур, які надають перевагу нейтральному середовищу. Тому, щоб створити умови для вирощування більшості культурних рослин на дерново-підзолистих грунтах, слід проводити на таких землях попереднє вапнування, а також збагачувати ґрунт органічними та мінеральними добривами.

У лісостепу та південних районах Полісся переважають дерново-підзолисті , сірі лісові , а також темно-сірі лісові ґрунти з трохи більшим вмістом гумусу (до 4,5%), які поступово переходять у чорноземи. Ці ґрунти переважно також мають кислу реакцію «рН», і частка гумусу в них досить незначна.

На півночі лісостепової зони (Волинської, Подільської, Придніпровської, Середньоруської височин) здебільшого поширені опідзолені чорноземи . Вони мають досить потужний гумусовий шар (гумус становить близько п’яти відсотків), який був утворений завдяки широколистим лісам, що поступово зайняли великі степові простори. Ці землі цілком родючі та придатні для агрономії.

Каштанові ґрунти переважають у степових зонах України, на ділянках з бідною рослинністю, де панує досить сухий клімат з сильними вітрами, що висушують землю. Таким ґрунтам властива висока лужна реакція ґрунтового розчину, низький вміст гумусу (не більше 3%) і знижена вологість, тому для успішного вирощування на цих землях культурних рослин необхідно попередньо проводити закислення ґрунту і забезпечити його додаткове зрошення. Крім того, сильні вітри провокують небезпеку виникнення у верхньому, родючому шарі вітрової ерозії, тому основою успішного землеробства на каштанових ґрунтах є убезпечення земель від посухи та руйнівної сили вітрів.

Темно-каштанові і каштанові ґрунти поширені також на півдні Причорноморської низовини та в північній частині Степового Криму, де кліматичні умови досить посушливі. Верхній шар ґрунту має цілком прийнятну потужність (до п’ятдесяти сантиметрів), але вміст гумусу в ньому невисокий (не більше 4%).

На висотних поясах Карпат (у рівнинних зонах Закарпаття та Прикарпаття), а також на північних схилах Криму переважають бурі лісові (буроземи або буро-подзолисті) ґрунти , які були сформовані широколистяними, подекуди хвойними. а також мішаними лісами. Завдяки високому вмісту сполук заліза їм властивий бурий та жовто-бурий відтінок. Зазвичай бурі лісові ґрунти щільні, щебнисті, і вміст у них гумусу в середньому становить до 6 %.

Стосовно солонців і солончаків слід зазначити, що це вкрай бідні й проблемні ґрунти, до того ж вони мають високий вміст солей. Землі такого типу характерні для південних степів, морських узбереж і прибережних територій Дніпра, Дунаю, Дністра та Південного Бугу.

Солончаки й солонці мало придатні для проведення сільськогосподарських робіт, оскільки мають низький вміст поживних речовин, вимагають додаткового гіпсування і потребують розсолення за допомогою промивання. В Україні переважають содові й хлоридно-сульфатні солончаки, рівень природної родючості яких дуже низький.

А ось ґрунт у заплавах українських річок (здебільшого луговий і дерновий ) повністю насичений необхідними для рослин поживними речовинами, що утворились завдяки луговій рослинності. Ґрунтові води на цих ділянках зазвичай знаходяться досить високо, а вміст гумусу може досягати шести відсотків.

У північних передгір’ях Кримських гір сформувалися рендзини або дерново-карбонатні ґрунти – малородючі та з великою кількістю дрібних твердих включень (камінців, щебеню, гравію тощо). Гумусовий шар кримських чорноземів невеликий, близько двадцяти п’яти сантиметрів, проте ці грунти придатні для вирощування виноградників.

Види ґрунтів

Успіх у вирощуванні садових і городніх культур залежить від багатьох чинників: кліматичних і погодних умов, термінів посадки, сорту рослини й від того, наскільки сумлінно ви виконуєте агротехнічні умови. Одну з домінуючих ролей у рільництві відіграє ґрунт, у якому ви вирощуєте рослини.

Про те, яких типів бувають ґрунти, як можна їх поліпшити чи змінити їхній склад, ми й розповімо в цій статті.

Основні типи ґрунтів

Існує сім основних типів ґрунту:

• піщаний,
• супіщаний,
• глинистий,
• суглинний,
• вапняний,
• торф’яний,
• чорноземний.

Будь-який із цих ґрунтів має з погляду рільництва як чесноти, так і недоліки. У чистому вигляді ці типи зустрічаються нечасто.

Піщані ґрунти

Піщаний ґрунт вирізняється крихкістю, легкістю, сипучістю, він легко пропускає повітря, воду, тепло й підживлення до коріння рослин, проте ці переваги водночас є й недоліками: піщані ґрунти швидко висихають, остигають, а поживні речовини легко з них вимиваються.

Щоб підвищити родючість піщаного ґрунту, необхідно регулярно вносити в нього ущільнюючі та зв’язуючі речовини:

і за три або чотири роки можна значно поліпшити якість піщаного ґрунту.

Поки ж триває процес окультурення, у піску можна вирощувати моркву, смородину, саджати полуницю, сіяти цибулю, гарбузові культури та плодові дерева, а якщо часто вносити в ґрунт малі дози швидкодіючих добрив, то цілком можна вирощувати також картоплю, саджати буряк, різну капусту й горох.

Деякі садівники не хочуть роками поратися з поліпшенням структури й чинять простіше: вдаються до глинування, тобто укладають під грядки шар глини завтовшки 5-6 см, а самі грядки заввишки 35-40 см роблять із привезеного суглинку або супіщаного ґрунту.

Супіщаний ґрунт

Цей ґрунт за механічним складом теж вважається легким, але він містить певну кількість глини, тому краще утримує повітря, воду й поживні речовини, добре прогрівається й не так швидко остигає. Супіщаний ґрунт легко обробляти, а вирощувати на ньому можна практично будь-яку культуру, проте бажано підтримувати родючість цього ґрунту внесенням органіки, вирощуванням та закладенням сидератів і регулярним мульчуванням.

Глинистий ґрунт

Цей важкий ґрунт погано піддається обробці, дуже довго сохне та гріється. Як правило, глинистий ґрунт має кислу реакцію, погано пропускає живлення, тепло, вологу й повітря до коріння рослин, у ньому немає умов для розвитку корисних мікроорганізмів, а рослинні залишки в глині дуже довго розкладаються.

Через те, що глинистий ґрунт довго висихає після танення снігу й повільно прогрівається, посадку культур доводиться затримувати. Щоб поліпшити склад ґрунту, в нього потрібно вносити під перекопування жорсткий пісок, торф і перегній, а для нейтралізації кислої реакції глинистий ґрунт потрібно один раз на три роки вапнувати. Якщо регулярно підвищувати родючість глинистого ґрунту, на ньому можна успішно вирощувати картоплю, квіти, швидкорослі чагарники та плодові дерева.

Суглинний ґрунт

Для вирощування садово-городніх культур суглинок є одним із найкращих ґрунтів: він поживний, тепло-, водо- та повітропроникний, його легко обробляти. А найголовніше – це те, його немає необхідності покращувати, потрібно тільки підтримувати родючість ґрунту мульчуванням і внесенням під перекопування гною з розрахунку 3-4 кг/м². А вирощувані в суглинку культури слід регулярно підживлювати мінеральними комплексами.

Вапняний ґрунт

Вапняні ґрунти можуть бути важкими чи легкими, але всі вони бідні. Вони містять багато кам’янистих фрагментів, їхній pH зрушено у лужну сторону, вони швидко нагріваються й висихають, блокують засвоєння культурами марганцю й заліза, від чого у них жовкне листя й відбувається затримка росту.

Поліпшити структуру ґрунту можна регулярним унесенням органіки під перекопування й використанням її у вигляді мульчі, вирощуванням і закладенням у верхній шар сидеральних культур, унесенням калійних добрив. Після окультурення в вапняних ґрунтах можна вирощувати будь-які культури за умови своєчасного поливу, регулярних розпушувань міжрядь та розумного внесення органічних і мінеральних добрив.

тому не можна підживлювати їх добривами, що підлужують ґрунт, наприклад, сечовиною чи сульфатом амонію.

Торф’яний ґрунт

Торф’яні, або болотисті ґрунти теж не можна назвати придатними для рільництва, оскільки поживні елементи в них перебувають у формі, недоступній для засвоєння рослинами. Ці ґрунти швидко вбирають і так само швидко віддають воду, повільно прогріваються і зазвичай забруднені. Позитивними якостями торф’яного ґрунту можна вважати те, що він піддається окультуренню й затримує в собі мінеральні добрива.

Щоб підвищити родючість торф’яного ґрунту, його глибоко перекопують із глиняним борошном або піском, сильно закислені ділянки вапнують, а в подальшому регулярно удобрюють органікою – гноївкою, компостом, перегноєм, мікробіологічними добавками та калійно-фосфорними добривами.

При висаджуванні дерев посадочні котловани потрібно заповнювати спеціально складеною підходящою для культури ґрунтовою сумішшю, а при розбитті на торфовищах овочевих грядок чинять так, як і з піщаним ґрунтом: укладають у якості основи глиняний прошарок, а поверх нього роблять грядки із суміші торфу з суглинком, органічними добривами та вапном.

Чорноземний ґрунт

Чорноземи – ґрунти високої родючості зі стійкою структурою, високим умістом гумусу й достатньою кількістю кальцію та інших поживних елементів. Вони добре поглинають і утримують повітря, воду й тепло, тому для вирощування овочевих, квіткових і плодово-ягідних культур є найкращими з усіх видів ґрунту. Але, як і будь-який ґрунт, чорнозем із часом виснажується, і через 2-3 роки безперервного використання він вимагає внесення добрив або відновлення структури, чого досягають вирощуванням сидератів. Слід сказати, що чорнозем не є легким ґрунтом, і під деякі культури його доводиться перекопувати з торфом або піском. Окрім того, його реакція може бути як нейтральною, так і зрушеною в лужну чи кислу сторону, тому чорнозем може вимагати як розкислення, так і розлуження.