Український Таганріг. У 1926 році українці становили понад 70 відсотків населення Таганрозького округу

У статті президента Росії Володимира Путіна «Про історичну єдність росіян та українців», яку жваво обговорюють, була висловлена «цікава ідея». Мовляв, при розпаді СРСР треба було, щоб республіки отримали ті кордони, які вони мали при утворенні цієї держави. А й справді, тоді б Росія втратила чимало територій. Туву, фінські землі, відібрані після радянсько-фінської війни, Калінінградську область. А також Таганріг і його околиці, які тоді належали радянській Україні.

Подібні сентенції, які висловлює Путін, можна почути з уст й інших представників правлячої російської верхівки. Тим самим вони намагаються виправдати свої агресивні дії на пострадянському просторі, зокрема щодо України.

Карта 1918 року. Повна назва мапи: «Загальна карта України. Зладив М. Дячишин. Заходом i накладом час. „Свобода”, орґану Українського Нар. Союза в Америцї». Масштаб 1:2580000. Формат мапи 85×52 см. (Щоб відкрити мапу у більшому форматі, натисніть на зображення. Відкриється у новому вікні)

Справді, республіки, які ввійшли в 1922 році до Радянського Союзу, мали інші кордони, ніж зараз. Приміром, тоді в складі Російської Федерації не було Калінінградської області, Тувинської республіки, Виборгу, а також деяких інших територій. І взагалі за часів існування СРСР межі союзних республік не лише змінювалися, а й створювалися нові республіки, що, як правило, обумовлювалося політичною доцільністю. Так, із 1940 по 1956 рік існувала Карело-Фінська Радянська Соціалістична Республіка, територія якої зараз входить до Росії.

Також Російській Федерації в 1922 році не належали деякі райони, населені в той час українцями, зокрема таке цікаве місто, як Таганріг (Таганрог) із навколишньою округою.

Донецька губернія, фрагмент карти «Адміністраційна Мапа Української Соц.[іалістичної] Рад.[янської] Республіки», яку було видано у Харкові в січні 1922 року

Місто прихильників гетьмана Івана Мазепи

Початки Таганрогу сягають 1696–1698 років. Перед тим московський цар Петро І при допомозі козацьких військ під проводом гетьмана Івана Мазепи здійснив Азовські походи. Тоді ж на узбережжі Азовського моря була побудована фортеця Троїцьк-на-Таганрозі (з часом утвердилася назва Таганріг). Планували її побудову західні фахівці, а будівельні роботи здійснювали переважно українські козаки. Це була перша військово-морська база Московії, перший її порт на відкритому морському узбережжі й перше місто в цій державі, побудоване за регулярним планом.

Як писала Катерина ІІ в листі до Вольтера, Петро І довго не міг вирішити, куди перенести столицю – в Таганріг чи Петербург. Справді, на той час чорноморська морська торгівля була не менш інтенсивна й прибуткова, ніж балтійська. І утвердження держави Петра І в Чорноморському басейні відкривало перед нею непогані перспективи.

Деякий час цей місто і його околиці входили до складу земель Нової Запорізької Січі, яка була автономною структурою в складі Турецької держави

Звісно, можна уявити, якою б була Російська імперія, і яку б роль у ній відігравав би український чинник, якби її столиця була в Таганрозі. Але це вже питання альтернативної історії.

Принаймні можемо констатувати, що українські козацькі впливи на початках існування Таганрогу були сильні. Коли Мазепа підняв повстання проти Петра І в Таганрозі виявилося чимало симпатиків гетьмана, з якими розправилася московська влада.

Таганріг входив до Катеринославської губернії, заселеної переважно українцями. Правда, в 1887–1888 роках його передали до складу Області Війська Донського

У 1711 році, після Прутського походу Петра І, де московський цар зазнав поразки, Таганріг опинився в складі Османської імперії. Деякий час цей місто і його околиці входили до складу земель Нової Запорізької Січі, яка була автономною структурою в складі Турецької держави.

1774 рік, після чергової російсько-турецької війни, яка велася за Північне Причорномор’я, Таганріг увійшов до складу Російської імперії. Він став не лише важливою військовою базою, а й великим торговим портом. Входив до Катеринославської губернії, заселеної переважно українцями. Правда, в 1887–1888 роках його передали до складу Області Війська Донського.

Українці й Таганріг

Таганріг став важливим торгово-економічним і культурним центром Північного Причорномор’я, який конкурував з Одесою. Закономірно, місто було поліетнічним. Жили тут росіяни, греки, представники інших народів. Але значну частину населення становили українці. А в Таганрозькій окрузі останні помітно домінували.

Із Таганрогом та його округою пов’язана діяльність низки культурних діячів.

Так, неподалік від міста народився український поет-романтик, видавець альманаху «Сніп», а також творець першого українського правопису Олександр Корсун (1818–1891).

Обкладинка альманаху «Сніп, український новорічник» (СНJПЪ, украинській новорочникъ), 1841 рік. Видавець і редактор Олександр Корсун

У Таганрозі провів останні роки свого життя письменник Нестор Кукольник (1809–1868), який мав українське походження. Його батько народився на Закарпатті. Сам Кукольник навчався з Миколою Гоголем у Ніжинському ліцеї. Разом зі своїм однокласником зробив блискучу письменницьку кар’єру в Петербурзі. Як поет, конкурував із Олександром Пушкіним. На його вірші писав романси відомий російський композитор Михайло Глінка.

Нестор Кукольник (1809–1868) – письменник походженням із Закарпаття, драматург, поет, літературний критик, композитор, видавець, громадський діяч. Автор портрету – художник Карл Брюллов

У 1857 році Кукольник перебирається на постійне місце проживання у Таганріг, де розпочинає активну громадську діяльність. У його планах – відкриття у місті університету, видання газет, спорудження залізниці Харків-Таганріг. Така залізниця була побудована завдяки наполегливості Кукольника й дала поштовх для освоєння багатств Донбасу. У Таганрозі письменник написав низку творів. Але в 1868 році раптово помер, збираючись у театр.

До речі, Таганрозький театр належав у той час до найкращих театрів на території Російської імперії. І, безперечно, театральне життя міста вплинуло на знаменитого уродженця Таганрога Антона Чехова (1860–1904).

Творчість цього прозаїка й драматурга, як і Кукольника, належить до російської літератури. Але за походженням Антон Чехов був українцем. І це він визнавав.

В анкеті, яку Чехов заповнив під час перепису населення в 1897 році, він назвав себе малоросом (саме так тоді офіційно іменувалися українці). А в своїх листах Чехов неодноразово жартома іменував себе «хохлом».

Таганріг. Сім’я Чехових. Сидять в центрі батьки – Павло Чехов із Полтавщини і його дружина Євгенія. Зліва – Михайло і Марія; праворуч – тітка Людмила із сином Георгієм; стоять Іван, Антон, Микола, Олександр, дядько Митрофан. Фото періоду 1874–1875 років

Будинок Антона Чехова на дореволюційній листівці. Батько майбутнього письменника – Павло Чехов, родом із Полтавщини – проживав із родиною в цьому орендованому будинку з кінця 1859 по березень 1861 року, й тут 29 січня 1860 року народився третій син Чехових, Антон

Літературний музей Антона Чехова в Таганрозі у колишній будівлі чоловічої класичної гімназії, де він навчався з 1868 по 1879 рік

Пам’ятник письменникові Антону Чехову в Таганрозі, який був відкритий у 1960 році

Українська стихія землі Таганрозької так чи інакше впливала на письменника. Згідно зі згаданим переписом 1897 року, в Таганрозькому окрузі проживало 61,7 відсотка українців.

Під час визвольних змагань 1917–1921 років Таганріг навіть на деякий час, у березні-квітні 1918 року, став столицею Української радянської республіки. Але в травні цього року місто вже контролювали німецькі війська. До гетьмана Павла Скоропадського таганрожці послали делегацію, яка звернулася з проханням включити місто до складу Української Держави. І деякий час Таганріг був у її складі.

Коли ж більшовики в 1920 році утвердилися на теренах більшості українських земель, вони включили Таганріг із навколишніми землями до складу радянської України. Тим самим визнавалося, що це українська етнічна територія.

«Світова мапа з розміщенням Українців по світу» Юрія Гасенка, видана в 1920 році у Відні. (Щоб відкрити мапу у більшому форматі, натисніть на зображення. Відкриється у новому вікні)

Однак у 1924 році, уже за часів існування СРСР, більшовицьке керівництво вирішило змінити кордони України й Російської Федерації. Тоді від України було відібрано низку територій – серед них Таганріг і землі навколо нього.

Те, що Таганрозький округ був українським, засвідчив всесоюзний перепис 1926 року. Українці становили 71,5 відсотка населення округу. Хоча в самому місті Таганрозі переважали росіяни. Але в цьому немає нічого дивного. Навіть у тогочасній радянській Україні чимало міст, як і Таганріг, були русифікованими.

Карта Таганрізької округи у складі Донецької губернії, 1923 рік

Під час Голодомору 1932–1933 років Таганріг і навколишні землі стали місцем активної міграції українців. Останні втікали сюди, рятуючись від голодної смерті. У Таганрозі вони влаштовувалися на промислові підприємства, які потребували робочих рук. При цьому самовільно заселяли північні околиці міста. Там виник район Північний, який українці з гірким гумором називали «Соловки».

Паризька мирна конференція 1919 року: на мапі України були Крим і Кубань

Однак, рятуючи своє життя, українські переселенці на Таганрожчину змушені були зрікатися своєї національності. Більшовицькій владі не потрібні були українські етнічні райони в Російській Федерації. Українці не мали тут своїх шкіл, засобів масової інформації, бібліотек, культурних інституцій. Їх, фактично, змушували визнати себе росіянами. І чинити цьому опір в умовах жорстокого тоталітаризму часто було небезпечно.

Таким чином відбувалася масова русифікація українських етнічних районів Російської Федерації. Всесоюзний перепис 1939 року показав, що на Таганрожчині та в інших місцях компактного проживання українців в Російській Федерації українська більшість десь «зникла». Насправді ж, українці звідти нікуди не поділися. Просто вони «стали росіянами», точніше їх змусили стати такими.

Та, попри цю тотальну русифікацію, український дух на Таганрожчині все ж давав знати про себе. Низка вихідців із цього краю стали діячами української культури, а в сільській місцевості люди ще довгий час спілкувалися українською мовою. Та й навіть зараз у Таганрозі є група людей (хай і невелика, близько 3 відсотків), які ідентифікують себе українцями.

Детально про українське життя в Таганрозі писав історик Ігор Роздобудько.

Український Таганрог

Колись тут жили давні греки, а у ХІІІ столітті недовгий час існувала італійська колонія Порто-Пізано. Турецька навала повністю знищила міське життя на північному узбережжі Озівського моря. Російський цар Пьотр І, за допомогою українських козаків захопивши турецький Озів 1696 року, наказав збудувати нову фортецю і базу військово-морського флоту на мису Таганний Ріг неподалік від впадіння в море річки Міусу.

Будівниками і першими жителями нового міста ставали здебільшого саме українці. По-перше, Україна була поблизу, по-друге, у кріпацькій Росії важко було знайти потрібну кількість робочих рук, а поміщики не хотіли заселювати ці землі своїми селянами, бо близькість земель запорозьких і донських козаків приваблювала кріпаків до втечі та переходу в козацтво. В Україні ще існувало вільне селянство, яке разом з незаможним козацтвом і склало ядро первісного населення Таганрозького краю.

Хоча офіційно Таганрог і не входив до складу українських земель, місцеве населення соціально і політично тяжіло до українського Запорожжя та Гетьманщини. Коли 1708 року запорозькі козаки перейшли на бік Мазепи в його боротьбі з Росією, серед мешканців виявилося забагато симпатиків українського гетьмана. Навесні 1709 року Пьотр І відправився на Дон чинити розправу над донськими козаками, які брали участь в антидержавному повстанні Кіндрата Булавіна. 22 квітня цар на суднах прибув до Озова, де керував стратою багатьох повстанців, а 26 квітня був уже в Таганрозі. З’ясувалося, що у місті існував досить великий гурток на чолі з місцевим протопопом, вони встановили зв’язок з гетьманом Мазепою та чекали на прихід шведів. Слідство над таганрозькими українцями тривало два тижні і закінчилося, як і в Озові, стратою всіх учасників антиросійського повстання.

Перемога Петра І під Полтавою невдовзі обернулася для нього втратою і Озова, і Таганрогу. Спочатку запорожці визнали турецький протекторат, а 1711 року, програвши турецьку війну, цар змушений був повернути Туреччині всі російські надбання на узбережжі Озівського моря. Таганрог і Озів було зруйновано, а землі віддані турками до складу Запорозької Січі.

Повернення запорожців до Росії 1734 року негативно відбилося на долі територіальних надбань січових козаків. 1746 року місце, де розташовувався колись Таганрог, російський уряд вилучив зі складу запорозьких земель, а з 1769 року тут почалося нове будівництво морського порту. І знову чільною силою в цьому будівництві були українці. Головним осередком українського життя в тодішньому Таганрозі стала Троїцька слобода на околиці міста, яку заснували колишні запорожці і звідки щоранку сотні робітників відправлялися на працю до таганрозького порту.

Місцевою аристократією ставали українські поміщики, які скуповували ґрунти в окрузі та заселяли їх своїми селянами з України. Адміністративно місто підпорядковувалося Катеринославу на Дніпрі і було частиною спочатку Катеринославського намісництва, а потім Новоросійської і Катеринославської губерній.

Крім українців і росіян, у Таганрозі жило ще багато греків. Це були так звані понтійські греки, які за закликом російського уряду з кінця ХVІІІ століття переселялися на відвойовані від турків землі зі своєї колишньої батьківщини – південного узбережжя Чорного моря, так званого Понту. Греки здавна займалися торгівлею і в Таганрозі вступали до купецького стану, дуже швидко створивши своєрідний торговельно-аристократичний клан у місті. Українська стихія не могла не охопити і греків. Як згадував відомий етнограф Володимир Богораз, який у 70-ті роки ХІХ століття навчався в Таганрозькій гімназії, крім справжніх прізвищ таганрозькі греки мали ще й вуличні прізвиська, які звучали суто по-українськи. Так, він пише про грека Лікіардопуло, якого прозвали Свинячою Шиєю за те, що колись його батько чи дядько «стягнув на базарі з воза вказану частину свинячої туші». (Минув час, і забулося, хто саме скоїв цей ганебний вчинок, але його нащадку постійно нагадувалося про це, і то була дуже дієва народна педагогіка). Іншого грека, на прізвище Попандопуло, на вулиці звали Макітрою – своїм виглядом він був дуже схожий на цей український народний посуд.

Українське населення Таганрогу не було простою етнічною масою. Так, на ниві розвитку української культури плідно працювали митці. Уродженцем таганрозької землі був Олександр Корсун – поет, видавець та етнограф, реформатор українського правопису, якого дуже цінував Тарас Шевченко і якого незаслужено забуто в сучасній Україні. Тут народився і Микола Щербина, учасник українського альманаху «Молодик». У ХХ столітті ця земля подарувала Україні мовознавця, громадського діяча Олександра Пономаріва та архітектора Ярослава Ткаченка. Ну а про «українського поета» Антона Чехова завдяки Віктору Януковичу тепер знають усі, і спритні дослідники без великих зусиль відшукали українське коріння в родоводі цього найбільш знаного в Росії уродженця Таганрогу.

Прагнув побувати в Таганрозі і Тарас Шевченко, плануючи в листопаді 1844 року подорож на Кубань до свого друга, українського драматурга і майбутнього наказного отамана Чорноморського козачого війська Якова Кухаренка. «Я на те літо буду у Таганрозі, напиши, будь ласкавий, як там найти шлях до тебе, от набалакаємось!» – писав він йому з Петербурга. На жаль, ця подорож на Дон і до Кубані так і не відбулася – замість неї українського генія заслали на десять років в оренбурзькі степи, у солдатчину.

1887 року Таганрог було вилучено зі складу Катеринославської губернії та приєднано до Області війська Донського. Попри це земля і тоді, як і раніше, залишалася українською етнічною територією. Згідно з першим загальноросійським переписом населення 1897 року у Таганрозькому окрузі Області війська Донського кількість українців становила 61,7% усього населення, а росіян тільки 31,7%.

Як і скрізь у Російській імперії, до 1905 року українське друковане слово й українські організації в Таганрозі було заборонено. Лише внаслідок Першої російської революції цих заборон вдалося позбутися. Тут одразу сформувалася українська громада. Організоване українське життя у місті тривало десять років і було заборонене знову 1915 року за законами воєнного часу в роки Першої світової війни. Від часів вільного використання української мови в громадському вжитку в сучасному Таганрозі залишилася лише одна пам’ятка. Напис на одній з могил Старого цвинтаря повідомляє: «Микола Кулик помер 12 вересня 1914 року, 78 літ від побачення сонця. Подай же нам, всещедрий Боже, життя як батько перейти, любов беззвучную сугубу на той світ тихий принести».

Позначилися на українському житті Таганрогу і буремні події доби визвольних змагань. Навесні 1918 року сюди перебрався, втікаючи від німців, більшовицький уряд Радянської України, розмістившись в одному з будинків Тургенєвського провулка. Та вже в квітні до міста увійшли німецькі війська, а в травні Українська держава гетьмана Скоропадського оголосила про те, що Таганрог як українська земля повинен перебувати у складі України, приєднавши його знову до Катеринославської губернії. Відтоді розпочалася дипломатична боротьба за Таганрог з урядом Дону, який також проголосив свою незалежність від Росії. Скоропадський вбачав у незалежному Доні українського союзника в протистоянні з більшовицькою Москвою, тому згодився на компроміс. Згідно з угодою, підписаною 7 серпня 1918 року, Таганрог повернено до Всевеликого війська Донського, але місто входило до складу особливого Таганрозького промислового району, керівництво яким здійснювала спільна донсько-українська комісія, дислокована в Харкові. Договір також передбачав зрівняння в політичних правах українців і донських козаків, які проживали в Донській республіці, та залишав відкритим питання про майбутнє приєднання всіх донських земель до федеративної України.

Своєю чергою російські більшовики, окупувавши згодом і Дон, і Україну, визнали право таганрозьких українців на існування в складі єдиної радянської України. Вирішивши втихомирити український національний рух, червона Москва вдавала із себе палкого захисника національних прав поневолених народів. 1920 року Таганрог увійшов до складу Донецької губернії Української РСР, центром якої був спочатку Луганськ, а потім Бахмут (сучасний Артемівськ Донецької області). У складі губернії було створено Таганрозький район, згодом –повіт.

У процесі українізації 1923 року вулицю Михайлівську перейменовано на Тараса Шевченка, а Комерційний провулок, що з’єднує два береги Таганрозької затоки, – на Український. На щастя, ці назви збереглися донині.

Цього разу в складі України Таганрог пробув чотири роки. 1924 року його знову приєднали до Росії, хоча всесоюзний перепис населення 1926 року знову показав, що цей край є етнічно українським – у відсотках кількість українців навіть збільшилася порівняно з переписом 1897 року, і становила тепер 71,5%. А внаслідок Голодомору 1932–1933 років українців у Таганрозі стало ще більше. І це переконливо свідчить про те, що Голодомор був штучним явищем. Не враховуючи Кубані, українські етнічні землі за межами УРСР не зазнали такого нищівного голоду, яким він був в Україні. Тисячі селян з України рятувалися на Стародубщині та Східній Слобожанщині, перетнувши адміністративний кордон УРСР з РРФСР, наче за якимось чарівництвом люди потрапляли з країни суцільної загибелі до землі більш-менш ситого існування. Недарма радянський уряд своїми директивами забороняв українцям виїзд з УРСР та Кубані, адже занадто очевидно межа голоду збігалася з кордоном УРСР.

Однак, не зважаючи на всі кордони, люди тікали з голодної України, рятуючи життя своє та своїх родин. Таганрог був тоді великим промисловим центром, тут була можливість влаштуватися на металургійний, котельний та інші заводи. Українці самовільно заселяли землі на північній околиці міста на шляху, що прямував до українського кордону. Люди будували хатки, робили собі городи навколо. Адміністрації заводів потрібні були робітники, і міська влада змушена була офіційно визнати статус нового поселення, яке називали Північним, а дотепні українці між собою Соловками – і за географічним розташуванням, і за своїм власним непевним становищем щодо майбутніх дій радянської влади.

Та врятувавши своє життя, місцеві українці не змогли врятувати свою національну ідентичність. Радянській владі не потрібні були українські етнічні райони за межами Української РСР. Тут українців змушували визнати себе росіянами, мовляв, «українці живуть в Україні, а в Росії вони росіяни». Будь-який спротив у сталінському СРСР був вкрай небезпечним, і люди в цьому переконувалися не раз. Наступний перепис 1939 року показав, що українська більшість зникла в Росії скрізь – на Кубані, у Східній Слобожанщині, не став винятком і Таганрозький край. А через кілька років почалася Друга світова війна. Пройшовши через горнила стількох випробувань, людям було не до збереження свого українства – передусім треба було виживати. Важко винити їх за це. Українська історія Таганрогу закінчилася.