Опричнина

У грудня 1564 цар несподівано для своїх підданих покинув Москву і сховався разом з родиною в Олександрівській Слободі, яка знаходилася приблизно в 100 кілометрах від столиці. Послані звідти гінці привезли в столицю дві грамоти. Одна з них звинувачувала бояр і вище духовенство в зрадах і змовах проти царя. Інша, адресована городянам, оголошувала, що “гніву і опали” на них цар не тримає. Цим спритним маневром Іван розраховував придбати союзників в особі населення. Через кілька днів цар прийняв делегацію Боярської думи і вищого духовенства. В якості умови повернення на престол Іван назвав установа опричнини (схема 64). Проіснувала дуже короткий час (1565-1572) опричнина залишила глибокий слід в російській історії і викликала чимало суперечок серед її дослідників.

Це поняття, що походить від слова “опріч” (крім), існувало в феодальному праві і до Івана Грозного. Колись так іменували земельну доля, що виділяється князівської вдові. Цар Іван по-своєму витлумачив значення цього слова. Опричниною стали називати і спеціально виділений царю земельну доля, і штат царських наближених, і особливе військо. Опричних володіння включали в себе ряд міст і повітів в центрі країни (Суздаль, Можайськ, Вязьму), багаті землі російської Півночі, деякі повіти на південних рубежах держави. Інша його територія отримала назву Земщина. Весь державний апарат був розділений на дві частини: опричний і земський. Навіть у столиці країни з’явилися опричних і земські слободи і вулиці. Що увійшли в опричнину феодали (спочатку їх було 1 тис. Чоловік, а до 1572 – 6 тис.) Носили спеціальну уніформу: чорний каптан і чорну ж гостроверху шапку. Відданість своєму государю, готовність “вимести і вигризти” зрадників символізували прив’язані до ший коней і сагайдаком для стріл мітли і собачі голови.

Вже перші місяці існування опричнини ознаменувалися жахливими за своєю жорстокістю стратами неугодних царя людей. Жертвами кривавих розправ виявлялися запідозрені у зраді бояри і державні діячі, члени їх сімей та слуги. За звинуваченням у змові були страчені двоюрідний брат царя Володимир Старицький, його дружина, дочка і мати. Одним з найстрашніших злочинів Івана Грозного була каральна експедиція в Новгород взимку 1570г. Неправдивий донос про зраду новгородських бояр і духовенства послужив приводом для вбивства тисяч ні в чому не винних жителів міста. Опричники не шкодували ні жінок, ні дітей. Людей піддавали всіляким катуванням, топили в річці, обливали якимось вогненним складом. За словами літописця, нещасні гинули на очах царя “в лютих і несповідимі муках”. Наступним мав стати Псков. За переказами, його рятівником виявився юродивий Нікола. “Довго тобі лити неповинну кров християнську, цар-кровопивця?” – Присоромив царя безстрашний юродивий.

“Непереможний” у війні з власним народом опричного військо виявилося нездатним протистояти зовнішньому ворогу. Влітку 1571 кримський хан Девлет-Гірей зробив спустошливий похід на Москву. Кримські татари підпалили московський посад і відвели в рабство більше 100 тис. Російських полонених. Влітку наступного року набіг повторився. На цей раз ворог був зупинений і розбитий невеликим за чисельністю військом, до складу якого входили опричники, земські бояри і дворяни. Командував військом князь М.І. Воротинського. Полководця чекала трагічна доля: незабаром після перемоги над кримським ханом він потрапив в опалу і був страчений.

Восени 1572 опричнина була офіційно скасована. Під загрозою покарання цар заборонив своїм підданим навіть вимовляти це слово. Багато колишніх опричники з катів перетворилися на жертви. Їх звинуватили у державних злочинах і стратили. Не можна не відзначити, що після скасування опричнини, цар створив так званий “двір” і знову поділив країну на земську і дворову частини. Але великої ролі в політичному та економічному житті країни це вже не грало. З відмовою від опричних порядків припинився або, вірніше, скоротився масовий терор. У 1575 Іван Грозний за не цілком зрозумілих причин провів своєрідний політичний маскарад. Главою держави він оголосив хрещеного татарського князя Симеона Бекбулатовича, а себе – лише скромним удільним князем, підданим Симеона. Гра в зречення тривала всього лише рік. Татарський князь був зміщений, і все встало на свої місця.

Які цілі переслідувала опричнина? Навіщо Івану Васильовичу знадобилися масові вбивства і страти? Відповіді на ці питання намагалося дати не одне покоління дослідників (схема 65). Історики XVIII-XIX ст., Пояснюючи внутрішню політику Івана IV, часто висували на перший план особисті якості царя. Н.М. Карамзін писав про психічний розлад Івана IV. Але ще С.М. Соловйов зрозумів, що опричнина нічим пояснюється однією лише царської жорстокістю. У діях Грозного він побачив боротьбу за утвердження нових державних почав проти старих родових. С.Ф. Платонов вважав, що опричнина замислювалася як цілеспрямована державна реформа, покликана розтрощувати політична й економічна могутність бояр-вотчинників і нащадків удільних князів.

У 1930-1940-і рр., З подачі І.В. Сталіна, радянська історіографія вихваляла мало не кожне діяння Івана IV. Цей цар проголошувався видатним державним діячем і борцем з сепаратизмом реакційних бояр. У постанові ЦК ВКП (б) він називався людиною “з сильною волею і характером”. Історик А.А. Зімін побачив у діях царя протиріччя: борючись з пережитками питомої старовини, він створив у своїй державі новий доля – опричнину. На думку А.А. Зіміна, опричних терор був спрямований не тільки проти питомої системи, а й проти самостійності церкви і колись незалежного Новгорода, проти залишків свобод селянського населення Росії.

Інший сучасний історик, Р.Г. Скринніков, вважає, що опричнина була покликана ліквідувати економічну могутність боярсько-князівської знаті. З цим категорично не погоджувався великий фахівець з історії російського середньовіччя В.Б. Кобрин. Розвиваючи положення робіт А.А. Зіміна, В.Б. Кобрин прийшов до висновку, що опричнина не змінила характер і структуру феодальної земельної власності. Боярське і княже землеволодіння пережило опричнину. На думку В.Б. Кобрина, ніякого протистояння боярства і дворянства не було. Головною метою опричнини було зміцнення особистої влади царя.

Сучасний дослідник А.Л. Хорошкевич вважає, що опричнина була засобом для придушення невдоволення тривалою і непопулярною Лівонської війною. Дуже цікаву, хоча й потребує доказах, гіпотезу висловлював недавно А.Л. Юрганов. Історик припускає, що головними в політиці Івана Грозного були не політичні чи соціальні, а релігійні мотиви. Опричних терор був для релігійного фанатика прообразом “страшного суду” на землі.

Опричнина мала далекосяжні політичні наслідки (схема 66). Вона призвела до ліквідації пережитків питомої часу і зміцненню режиму особистої влади царя. Її соціально-економічні порядки виявилися згубними. Опричнина і тривала Лівонська війна розорили країну. Глибока економічна криза, що охопила Росію в 1570-1580-і рр., Сучасники називали “напастю”. Одним з згубних наслідків внутрішньої політики Івана Грозного стало закріпачення російського селянства. У 1581 р були встановлені “Заповідні літа”, надалі до скасування яких селянам заборонялося покидати своїх власників. На ділі це означало, що селян позбавили древнього права переходу в Юра до іншого хазяїна, хоча формально закону про його скасування, ймовірно, не було.

Іван Грозний і політика опричнини

[ виправити ] текст може містити помилки, будь ласка перевіряйте перш ніж використовувати.

ЗМІСТ
I Введення . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 3
II Основна частина . . 6
1. Формування особистості Івана Васильовича,
витоки політики опричнини . . . . . . . . . . . . . . . 6
2. Указ про опричнині . . 9
2.1. Введення опричнини, її сутність . . . . . . . . . . 9
2.2. Перші дні опричнини . . . . . . . . . . . . . . .13
3. Розбрат з церквою . . . . . . . . . . . . . . . . . . .. 16
4. Опричний терор . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .18
5. Скасування політики опричнини . . . . . . . . . . . . . . .21
5.1. Передумови та скасування опричнини . . . . . . . . . .21
5.2. Підсумки опричнини . . . . . . . . . . . . . . . 23
6. Судження сучасності . . . . . . . . . . . . . . . .. 26

III Висновок . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 29
IV Список використаної літератури . . . . . . . . . . . . 31
V Додатка
I. ВСТУП
У нашій історії царювання Івана Васильовича (Додаток 1) (1530-1584), що становить половину XVI століття, є однією з найважливіших епох, що містять у собі ключові моменти становлення Держави Російської: розширення територій, підконтрольних Москві, зміни вікових укладів внутрішнього життя і нарешті опричнина – одне з найбільш кривавих і найбільших за історичним значенням діянь царя Івана Грозного.
Обрана мною для даної курсової роботи тема – «Іван Грозний і політика опричнини», описує період в історії Росії, цікавий як історичний урок, як повчання наступним поколінням про вплив на долю народу і держави суперечливою, деспотичної особистості, яка стоїть на вершині диктатури.
Що ж таке опричнина? Яка її сутність і місце в історії? На всі ці та багато інших питань я постараюся відповісти при написанні даної роботи. Якщо звернутися до словника російської мови С. І. Ожегова, то ми побачимо: 1. У царювання Івана Грозного: частина держави, що знаходилася в безпосередньому управлінні царя і служила йому опорою в боротьбі за створення сильної центральної влади, а так само саме правління цього часу. 2.Специально війська цього часу. 3. У стародавній Русі: земельний наділ вдові князя.
Центральна подія в історії XVI століття-опричнина. Протягом 7 років, з 1565 по 1752 р. У Московській державі розгорівся і палав за образним висловом сучасника цих подій князя Андрія Курбського, «пожежа лютості”, що забрав десятки тисяч людських життів. Так що в пам’яті людей XVI-го століття опричнина залишилася таким же символом людської м’ясорубки, як у нашій -1937 рік. І все ж не випадково символом терору стала саме опричнина: кількість страт і садистських розправ було в цей семиріччя особливо велике.
Взагалі, правління Івана Грозного викликало і викликає суперечливі оцінки сучасників і нащадків. У цьому я неодноразово переконувалася, перечитуючи безлічі літератури з даної теми. Одні бачать в його діяннях великий державний сенс-прагнення до централізації, до зміцнення держави. Що ж стосується жорстокостей, в тому числі і опричного терору, то не без резону йдеться про звичаї епохи, характерних для Росії. Інші різко негативно судять особистість і діяння Грозного, акцентують увагу на стратах, опричнині, руйнуванні країни.
Історик Скринніков вважає, що під час політики опричнини загинуло близько чотирьох тисяч осіб, а Кобрин – п’ятнадцять тисяч. Але тим не менш втрати були катастрофічними. За спогадами сучасників річка Волхов виходила з берегів від трупів, яких туди скидали.
Опричнина закінчилася так само несподівано, як і почалася, але при цьому залишила в історії незгладимий слід. Безсумнівно, цар досяг зміцнення режиму особистої, необмеженої влади. Опричнина стала свого роду східній тиранією, деспотією. У Росії 70-80-х роках вибухнув справжній господарський криза – запустіння сіл, селищ, міст, загибель величезної маси людей, страшний голод. Взагалі, мені здається, що правління Грозного нагадувало швидше державний розбій, війну проти свого народу, вжиті тільки заради зміцнення своєї особистої влади, що в свою чергу впливало на моральну атмосферу в суспільстві.
На мій погляд, одними з найцікавіших літературних джерел (використані в даній курсовій роботі), де більш повно і точно представлені основні моменти, сутність і значення політики опричнини Івана Грозного, є книги Скриннікова Р. Р. «Царство терору» та «Іван Грозний »
Я не буду зупинятися на біографії Івана Васильовича, а лише коротко вкажу ті причини (причини у формуванні особистості Грозного), які призвели до введення політики опричнини Іваном Грозним.
II. Основна частина
1. Формування особистості Івана Васильовича;
витоки політики опричнини
Підходило до кінця правління Василя III. Він помер у 1533 р., залишивши спадкоємцем трирічного сина Івана при регентші-матері Олені Василівні (з роду князів Глинських). Невдовзі, п’ять років, великий князь втратив і матір. Правитель-хлопчик, наділений розумом тямущим, глузливий і спритний, з ранніх років відчував себе сиротою, обділеним увагою. Оточений пишністю та раболіпством під час церемоній, в повсякденному житті в палаці він тяжко переживав зневага бояр і князів, байдужість і образи оточуючих. До цього додалася запекла боротьба за владу боярських угруповань Глинських і Бєльських, Шуйских і Воронцових. Пізніше, вже в зрілі роки, цар Грозний не міг забути дитячі негаразди: «Бувало, ми граємо в дитячі ігри, а князь Іван Васильович Шумський сидить на лавці, спершись ліктем на ліжко нашого батька і, поклавши ногу на стілець, а на нас не дивиться ».
У такій обстановці ріс великий князь. Вже в ті роки в його характері формуються непривабливі риси: полохливість і скритність, помисливість і боягузтво, недовірливість і жорстокість. Спостерігаючи сцени міжусобиць і розправ, він і сам, дорослішаючи, входить у смак – віддає, наприклад своїм псарям наказ зацькувати неугодного йому князя Андрія Шуйського.
Вбивства, інтриги і насильства, що оточували його, сприяли розвитку в ній підозрілості, мстивості й жорстокості. Іван не пам’ятав батька, і вже у вісім років залишився без матері. Перші усвідомлені враження дитини, яка потрапила в таке середовище, пов’язані з досконалим розладом держави. Ось витяг з його власних спогадів: «По смерті матері нашої Олени залишилися ми з братом Георгієм круглими сиротами; піддані наші бажання своє улучив, знайшли царство без правителя: про нас, государя своїх, піклуватися не стали, почали клопотати тільки про придбання багатства і слави , почали ворогувати один з одним. І скільки зла вони наробили! Скільки бояр і воєвод, доброхотів батька нашого вбили! Двори, села та маєтки дядьком наших взяли собі й осілися в них! Казну матері нашої перенесли у велику скарбницю, причому несамовито пхали ногами ея речі і спицями кололи; інше і собі побрали . ». Такі враження розвивали в дитині почуття самотності, досади і безпорадності. Мстивість, і злість як насіння, що потрапили на благодатний грунт м’якою і вразливою натури, незабаром дали сходи. Коли він почав приходити в вік, був років дванадцяти, то став, перш за все, проливати кров безсловесних, кидаючи їх на землю з високих теремів, а пестун дозволяли йому це і навіть хвалили, навчаючи отрока на свою біду. У результаті до 17-ти років з’явилася передчасна зрілість, яка супроводжується постійним невдоволенням, дріб’язкової, нервовою дратівливістю. У ньому рано розвинулися підозрілість, звичка приховувати свої думки, недовіра до людей, схильність до лицемірства, що свідчили про відсутність батьківського піклування та материнської ласки. Народжений для престолу, він виніс з дитинства пекучу задачу помсти своїм кривдникам.
Молодого великого князя обурювали неправедні справи бояр у містах і волостях – захоплення селянських земель, хабарі, судові штрафи та інші. Від його хабарництва страждали «чорні люди» – селяни і ремісники, і головне (в очах Івана IV), скарбниця, порядок і спокій в державі.
Цар Іван, у міру змужніння, все більше обтяжувався опікою «вибраних раді», запереченнями своїм курсом у внутрішніх і зовнішніх справах. Не всі були, природно, задоволені тривалими і не завжди успішними війнами, непосильними тяготами, розоренням «підлих людей», годували своєю працею всіх у державі. Терор проти непокірних, вишукування нових зрад, найчастіше вигаданих, прагнення звалити свої промахи на інших вели царя по дорозі неправди, немилосердя.
. У 1553 р. Сталася царя хвороба тяжка. У його ліжка зібралися близькі люди – родичі, думці. Побоювалися кончини царя в ту пору молодого ще, 23 років, людини. Почали думати про пристрій. Поки сперечалися і ворожили, цар одужав, і почалася перетасовування правлячих осіб. Серед інших втратив вплив і відійшов від справ протопоп Сильвестр.
Опала на діячів «вибраних раді», розбіжності серед правлячих осіб за Лівонському питання послужили для недовірливого царя поштовхом до нових репресій. Існували для того й інші причини-невдоволення основної маси дворян, які служили в армії, тим, що бояри і княжата володіють багатьма землями і селянами, переманюють до себе їх селян і холопів. Та й сам цар обтяжувався вельможами, схильними до незалежності, до незабутих ще порядків питомої минулого. Ходили розмови, що деякі князі, з перших осіб у державі, ведуть таємне листування із зарубіжними володарями.
Сам Іван Васильович у всіх підданих, в народі російському, бачив тільки «холопів»; їх обов’язок-беззаперечно коритися його волі. Про те він написав у епістоли до князя-втікачу Курбскму у відповідь на його «многошумящее послання»: «ми своїх холопів поважати і стратити вільні».
2.Указ про опричнині
2.1 Вступ опричнини, її сутність
Проведені реформи, що обмежують владу феодалів стали зустрічати їх опір, незгоду з царською політикою, непокора волі царя. Проблеми централізації та зміцнення влади, боротьби з опозицією вимагали від царя рішення про встановлення в країні диктатури і розтрощення опозиції за допомогою терору і насильства.
Тим часом позиція думи і церковного керівництва була відома і не обіцяла успіху підприємству. З цієї причини цар змушений був обрати абсолютно незвичайний спосіб дії. Прагнучи нав’язати свою волю раді великих феодалів, він оголосив про зречення від престолу. Таким шляхом він розраховував «вирвати у думи згоду на введення в країні надзвичайного стану».
Зречення Грозного передували події самого драматичного властивості. На початку грудня 1564г. царська сім’я стала готуватися до від’їзду з Москви. На превеликий незадоволення церковної влади він звелів забрати і звести до Кремля найшанобливіші ікони. У неділю, 3 грудня, Грозний був присутній на богослужінні в кремлівському Успенському соборі. Після закінчення служби він зворушливо попрощався з митрополитом, членами Боярської думи, дяками, дворянами і столичними гостями. На площі перед Кремлем вже стояли «сотні навантажених возів під охороною кількох сотень озброєних дворян. Царська родина покинула столицю, забравши з собою всю московську “святість” і всю державну скарбницю, які стали свого роду заставою в руках Грозного »
Царський виїзд був незвичайний. Ближні люди, що супроводжували Івана, отримали наказ забрати з собою сім’ї. Що залишилися в Москві бояри і духовенство перебували в повному подиві і невіданні про задуми царя. Царський “поїзд” поневірявся в околицях Москви протягом декількох тижнів, поки не досяг укріпленої Олександрівської слободи.
З слободи цар направив до Москви гінця з листами до думі і городянам. У той час, коли члени думи і єпископи зійшлися на митрополичому дворі і вислухали звістка про царську на них опалі, дяки зібрали на площі великий натовп і оголосили їй про зречення Грозного. У прокламації до городян цар просив, «щоб вони собі нікоторого сумненія не тримали, гніву ними і опали ніякої немає».
Оголошуючи про опалі можновладцям, цар як би апелював до народу у своєму давньому спорі з боярами. Він не соромлячись говорив про утиски й образи, заподіяних народу «зрадниками-боярами». Серед членів боярської думи, звичайно ж, були противники Грозного, які користувалися великим впливом. Але через загальне обурення на “зрадників” ніхто з них не наважився підняти голос. Розрахунок Івана VI на віру народу в доброго царя бореться з боярами-утискувачами виправдався. Натовп на палацової площі прибувала час від часу, а її поведінка ставала все більш загрозливим. Допущені до митрополичих покоїв представники купців і городян заявили, що залишаться вірні старій присяги, будуть просити у царя захисту «від рук сильних і готові самі” спожити “всіх государевих зрадників».
Під тиском обставин Боярська дума не тільки не прийняла зречення Грозного, але «змушена була звернутися до нього з вірнопідданські клопотанням». Представники митрополита і бояри, не гаючи часу, виїхали до слободи.
Цар допустив до себе духовних осіб і в переговорах з ними заявив, що його рішення остаточне. Але потім він “поступився” слізним моління близького приятеля Чудовського архімандрита Левків та новгородського єпископа Пимена. Потім у слободу були допущені керівники думи.
Слобода справляла враження військового табору. Бояр призвели до палацу під сильною охороною, як явних ворогів. Керівництво думи просило царя скласти гнів і правити державою, як йому “придатно”.
Іван Грозний поставив умову: він буде їх карати зрадників на свій розсуд. Виговорив собі право стратити бояр без суду і слідства, що й було одним із засобів зміцнення абсолютної влади. На підготовку вироку про опричнині пішло більше місяця. У середині лютого цар повернувся до Москви і подав на затвердження думі і священній собору текст вироку. У промові до собору Іван сказав, що для “охорони” свого життя має намір “вчинити” на своїй державі “опричнину” з двором, армією і територією. (Додаток 2, Додаток 3). Опричнина не була будь-яким новим справою, бо так називався здавна спадку, що князь видавав своїй вдові, “опріч” (крім) іншої землі. Проте в даному випадку опричнина означала особистий доля царя. Інша частина держави стала іменуватися земщиною, управління якою здійснювалося Боярської думою.
Всі, хто жив на території опричнини, але не були опричниками, виселялися. Цар забрав у опричнину Суздальський, Можайський і Вяземський повіти, а також близько десятка інших зовсім дрібних. До складу опричного “спадку” увійшло кілька великих палацових волостей, які повинні були постачати опричних палац необхідними продуктами, і великі північні повіти Вологда, Устюг Великий, Вага, Двіна з багатими торговельними містами. Ці повіти служили основним джерелом доходів для опричной скарбниці. Фінансові турботи спонукали опричне уряд взяти під свій контроль також головні центри солепромишленності: Стару Русу, Каргополь, Сіль Галицьку, Балахну і Сіль Вичегодской. Свого роду соляна монополія стала найважливішим засобом фінансової експлуатації населення з боку опричнини.
Політичним та адміністративним центром опричнини став “особливий двір” зі своєю Боярської думою і наказами, частково переведеними з земщини. Формально Боярську думу очолював удільний князь молодий кабардинець Михайло Черкаський, брат цариці. Але фактично всіма справами в думі розпоряджалися Плещєєви, бояри Олексій Басманов і Захарій очинь, кравчий Федір Басманов і їхні друзі Вяземський і Зайцев.
У опричнині була особлива скарбниця. Повітові дворяни були викликані до Москви на огляд. Опричная дума на чолі з Басмановим прискіпливо допитувала кожного про його походження, про родовід дружини і дружніх зв’язках. У опричнину відбирали худородних дворян, що не знали з боярами. Укомплектоване з незнатних дворян опричне військо повинно було стати, за задумом Грозного, надійним знаряддям у боротьбі з феодально-аристократичної опозицією.
При зарахуванні до государева доля кожен опричник клятвено обіцяв викривати небезпечні задуми, що загрожували царя, і не мовчати про все поганому, що він дізнається. Опричникам заборонялося спілкуватися з земщиною. Опричная тисяча була створена як привілейована особиста гвардія царя. Служба у опричнині відкривала широкі перспективи перед худородних дворянами. Їм збільшили земельні “оклади”, для чого провели конфіскацію земель у тих землевласників, які не були прийняті на опричних службу. Спочатку в опричнину була взята тисяча (до кінця опричнини – вже 6 тисяч) в основному служивих людей, але були й представники деяких старих князівських і боярських родів. Для опричників вводилася особлива форма: питомі васали царя носили чорний одяг, зшитий з грубих тканин, а до шиях своїх коней вони прив’язували собачі голови, у сагайдака зі стрілами – мітлу. Це означало, що опричник повинен гризти “государевих зрадників” і вимітати зраду.

При цьому цар особливо наполягав на необхідності покінчити зі зловживаннями влади та іншими несправедливостями. У цьому, як не парадоксально, полягав один з найголовніших аргументів на користь опричнини. Уряд без праці домоглося від собору схвалення підготовленого указу. Члени думи зв’язали себе обіцянками в дні династичного кризи. Тепер їм залишалося лише вірнопідданські подякувати царя за турботу про державу.
В організації опричнини Іван Грозний по суті показав, що він зберіг у собі питомий світогляд своїх предків: опричнина не що інше, як нова пізніша форма тієї боротьби, яку предки Івана вели зі своїми питомими родичами. І буквально, слово опричнина на мові XIV століття означало доля. Так питома інстинкт предків позначився в Івані в хвилину рішучого зіткнення з опозицією.

Підозрілий і вихований з дитинства на прикладах підступності й жорстокості, неврівноважений, і в той же час глибоко релігійний Іван розв’язав масовий терор в країні, страчуючи, знищуючи населення часто без найменшого приводу. Він прагнув зміцнити особисту владу шляхом нагнітання загального страху, знищуючи думає і що думають, страчуючи правих і винуватих. Загальна атмосфера в країні, вдачі та звичаї того часу добре відтворені в історичній повісті А.К. Толстого “Князь Срібний”.
2.2 Перші дні опричнини
У перші дні опричнини Москва стала свідком кривавих страт. Стратили десятками, сотнями, цілими сім’ями і навіть родами. При визначенні провини, ступеня участі бояр в «змови» літопису замінили відсутні слідчі матеріали, скомпрометувавши багатьох впливових опозиціонерів. За наказом царя опричних кати обезголовили князя Горбатого, його 15-ти річного сина і його тестя – П. П. Головіна. У 1567 році цар викликав до палацу боярина Федорова – одного з найбагатших і шанованого в народі людини, одягли його в шати, посадив на трон, а потім власноруч зарізав його ножем, вважаючи винним у змові. У “справі” Федорова було знищено 370 осіб. У 1569 році за наказом царя прийняв отруту його двоюрний брат, князь Старицький, другий за знатності в Росії після самого царя, разом з ним були вбиті його сім’я і слуги. 25 липня 1570 на ринковій площі були по-звірячому страчені 116 осіб “опальних”. Не щадили навіть сіл і сіл, що належали “опальним”. Але самої моторошної сторінкою опричнини став розгром Новгорода, куди Іван IV нагрянув з опричних військом і де творив розправу півтора місяці. “Мертві тіла людей і тварин загатили річку Волхов, куди вони були скинуті. Історія не знає такої жахливої ​​різанини “- пише англієць Дж.Горсей. Самі скромні підрахунки числа страчених в Новгороді говорять про 2-х – 3-х тисяч жертв. Нащадки мали повне право називати Івана IV Грозним. Втім, за кордоном його називали Іваном Жахливим.
Очевидці перших днів опричнини Таубе і Крузе відзначили, що царські опричники форменим чином тероризували мешканців княжих гнізд. Опальних княжат хапали і вивозили на заслання, а членів їх сімей виганяли з садиб, і ті повинні були добиратися до місць поселення самі. Оскільки опальним заборонялося брати з собою що-небудь з майна, деякі змушені були годуватися в дорозі милостинею.
Згідно з даними офіційної літописі, при установі опричнини були публічно страчені п’ятеро. За розмахом ці репресії ніяк не відповідали військовим приготуванням опричнини. Наскільки б впливовими не були страчені люди, цар міг знищити їх без поділу держави та установи опричной гвардії. Факти, пов’язані з казанської посиланню, дозволяють пояснити парадокс. Особлива збройна сила знадобилася царя в той момент, коли він замислив здійснити широку конфіскацію княжих земель. Перші опричних репресії мали чітку антікняжескую спрямованість. Вони відрізнялися великою послідовністю. Казанська посилання завдала чимало лиха суздальської знаті. Установа опричнини спричинило за собою крах князівського землеволодіння. Катастрофа була настільки велика, що ніякі подальші амністії і часткове повернення родових земель опальним князям не могли ліквідувати її наслідків.
Весна 1566г. принесла з собою довгоочікувані зміни. Опричних страти припинилися, влада оголосила про прощення опальних. За клопотанням керівників земщини цар Іван повернув із заслання удільного князя Михайла Воротинського і подарував йому стару “вітчизну” з укріпленими містами. Одоєв і Новосіль. Першого травня 1566г. до Казані прибув гонець, який оголосив засланим “государеве жалування”. Грозний “пробачив” велику частину опальних княжат і дворян і милостиво дозволив їм повернутися до Москви.
Ця поступка, втім, носила половинчастий характер: у Казані були залишені на поселенні найвпливовіші з засланців. Як би там не було, амністія призвела до радикальної зміни опричной земельної політики. Казна змушена була подбати про земельний забезпеченні повернулися з заслання та замість втрачених ними родових вотчин стала відводити їм нові землі. Але земель, хоча б приблизно рівноцінних князівським вотчинам, виявилося недостатньо. І тоді спочатку в окремих випадках, а потім і в більш широких масштабах скарбниця стала повертати родові землі, помітно запустевшие після вигнання їх власників до Казані.
По суті опричних владі довелося відмовитися від курсу, взятого при установі опричнини. Земельна політика опричнини швидко втрачала свою первинну антікняжескую спрямованість.
Пояснювалося це тим, що конфіскація княжих вотчин викликала протидію знаті, а монархія не мала ні достатньої самостійністю, ні достатнім апаратом насильства, щоб тривалий час проводити політику, що йде в розріз з інтересами могутньої аристократії. До того ж, з точки зору влади, казанське переселення досягло основної мети, підірвавши могутність суздальських княжат.

3. Розбрат з церквою

Розпочаті страти викликали різкий протест з боку вищого духовенства. Митрополит Філіп відвідав царя і довго розмовляв з ним наодинці. Переконавшись у марності умовляння, він почекав момент, коли цар зі всією своєю свитою з’явився на богослужіння в кремлівський Успенський собор, і при великому скупченні народу виголосив проповідь про необхідність скасувати опричнину. Це порушило благочиніє церковної служби і мало несприятливий для Грозного результат. На другий день про зіткнення царя з митрополитом говорила вся столиця.
Відкритий розбрат з главою церкви ставив Грозного у винятково важке становище. Він змушений був піти в слободу і зайнятися там підготовкою суду над Філіпом. Опричних влади поспішили викликати з Новгорода відданого царю архієпископа Пимена, а потім направили на Соловки особливу слідчу комісію, що складалася з опричників і духовних осіб.
Комісія провела розшук про життя Філіпа в Соловецькому монастирі і за допомогою погроз і підкупу примусила кількох монахів виступити з показаннями, порочить їхню колишнього ігумена. Повернувшись із Соловків, слідча комісія представила боярам матеріали про порочне життя митрополита. До того часу опозиція в думі була обезголовлена ​​терором, і ніхто не наважився висловити вголос своїх сумнівів. Слухняно слідуючи волі царя, земська боярська дума винесла рішення про суд над головою церкви. Щоб залякати Філіпа, цар послав йому в монастир зашиту в мішок голову його троюрідного брата М. І. Количева. Пилипа судили в присутності Боярської думи і вищого духовенства. Філіп змушений був служити службу після того, як соборний суд виніс йому вирок. У середині служби в Успенський собор увірвалися опричники. З Количева здерли клобук і мантію, кинули його в прості сани і відвезли його в Богоявленський монастир.
Визнаний винним у “скаредним справах”, Количев підлягав вічного ув’язнення в монастирській в’язниці. Замовкли голоси незадоволених в земщине. Не тільки змовників, але і запідозрених у співчутті їм спіткала сувора кара. Пройшов рік, і посилювався терор поглинув не тільки супротивників опричнини, а й тих, хто стояв біля її колиски.
4. Опричний терор.
Продовженням опричного терору стали набіги на великі повітові міста – Новгород і Псков, де на думку Івана Грозного гніздилися його противники. Розгром Новгорода приголомшив сучасників. У грудні 1569г. цар скликав в Олександрівській слободі всі опричне воїнство і оголосив йому звістку про “великої зраді” новгородців. Не гаючись війська рушили до Новгорода. Погром тривав більше п’яти тижнів-з 6 січня по 13 лютого 1570 року, коли щодня «вкидали в воду» (під лід) 500-600, а в інші дні і до 1500 чоловік.
8 січня 1570 цар прибув у древнє місто. У місті пройшли масові арешти. Опричники відвезли заарештованих в царський табір на Городище.
Суд над головними новгородськими “змовниками” на Городище з’явився центральним епізодом всього новгородського походу. Опричних слідчі і судді діяли прискореними методами, але і при цьому вони не могли допитати, піддати тортурам, провести очні ставки, записати свідчення і, нарешті, стратити кілька сот людей за дві-три тижні.
Опричники пограбували Софійський собор, забрали дорогоцінну церковне начиння та ікони. У опричних скарбницю перейшли безцінні скарби Софійського будинку. За даними новгородських літописів, опричники конфіскували казну також у 27 найстаріших монастирів.
У деяких з них Грозний побував особисто. Царський об’їзд зайняв найменше, кілька днів, може бути, тиждень. Учасники опричного походу і новгородські автори очевидці одностайно свідчать про те, що «новгородський посад жив своїм звичайним життям, поки цар зайнятий був судом на Городище і монастирями.». У цей час нормально функціонували міські ринки, на яких опричники мали можливість продавати награбоване майно.
Положення змінилося після закінчення суду і монастирського об’їзду. У ці дні опричники виробили формене напад на місто. Вони розграбували новгородський торг і поділили найцінніше з награбованого між собою. Прості товари, такі, як сало, віск, льон, вони звалювали у великі купи і спалювали. Пограбуванню піддалися не тільки торги, але і вдома посадських людей. Опричники ламали ворота, виставляли двері, били вікна. Городян, які намагалися противитися насильству, вбивали на місці.
Наступним за Новгородом став Псков. Іван Грозний нещадно здійснював свої задуми
Опричних санкції проти цих міст переслідували дві основні мети. Перша полягала в тому, щоб поповнити опричних скарбницю, а друга – в тому, щоб тероризувати нижчі верстви міського населення, придушити в ньому всі елементи невдоволення, послабити небезпеку народного обурення. Безглузді і жорстокі побиття ні в чому не винного населення зробили саме поняття опричнини синонімом свавілля і беззаконня.
Санкції проти церкви і багатої торгової верхівки Новгорода продиктовані були швидше за все корисливими інтересами опричной скарбниці. Не припинялася війна і дорогі опричних затії вимагали від уряду величезних коштів. Державна скарбниця була між тим порожня. Відчуваючи фінансову потребу, влада все частіше звертали погляди у бік володаря найбільших багатств – церкви. Але духовенство не бажала поступатися своїм майном.
Суд над митрополитом Філіпом завдав сильного удару престижу церкви. Опричне уряд використав це обставина, щоб простягнути руку на багатства новгородської церкви. “Змінити справу” послужило зручним приводом для пограбування новгородсько-псковського архієпископства. Але опричнина зовсім не ставила за мету підірвати вплив церкви, вона не наважилася зазіхнути на головне церковне багатство її землі. Государева розгром завдав великої шкоди посадскому населенню Новгорода, Пскова, Твері, Ладоги. Торгівля Новгорода з західноєвропейськими країнами була підірвана на багато років. Але санкції опричнини проти посаду носили швидкоплинний характер. Їх метою було швидше залякування, ніж поголовне винищення населення.
5.Отмена політики опричнини
5.1.Предпосилкі і скасування опричнини.
У підсумку всіх страхітливих заходів Івана Грозного військова система країни не усталилася, а розхиталася. Кращі воєводи були страчені, інші були до того залякані, що боялися вступити з ворогом у бій, побоюючись потерпіти невдачу і бути за це страченим. Опричне військо виявилася небоєздатним.
У результаті опричной політики, надзвичайних, крутих заходів у 70-80-і роки XVI століття Московська держава увійшла в смугу кризи. У 25-ти річної Лівонської війні Росія зазнала поразки, краща боєздатна частина військ була знищена на полях битв, завойовані території загублені. Країна була доведена до страшного руйнування.
Після спалення Москви в 1571г. уряд почав поволі готуватися до скасування опричних порядків. Загроза татарського вторгнення прискорила злиття військових сил опричнини і земщини. Опричники стали отримувати загальні призначення з земцами і досить часто надходили під начальство старших земських воєвод. Невдовзі ж влада приступила до усунення численних перегородок між опричниною і земщиною у сфері адміністративного управління.
На початку 1572 цар оголосив про відновлення в Новгороді стародавнього наместнического управління та призначив головним намісником боярина І.Ф. Мстиславського. Роздільного управління Новгорода прийшов кінець, хоча формально поділ Новгородської землі на дві половини продовжувало існувати. У зв’язку з введенням намісництва в Новгороді уряд провів об’єднання фінансового управління країни, опричной і земської казни. Опричний друкар був переведений на земський Казенний двір і став помічником земського скарбника. Звезені в Новгород скарби були покладені в церковних підвалах на Ярославовому дворище, вступивши у ведення єдиного казначейства.
Безліч ознак вказувало на те, що опричних порядки доживають останні дні. Проти звичаю, влади на початку року не взяли в опричнину нові повіти. Зупинилося будівництво опричних фортець. Грозний довго не наважувався віддати наказ про розпуск опричной гвардії. Звістка про розгром татар під Москвою, мабуть, поклало кінець його коливань. І ось нарешті у 1572 році Іван IV змушений був скасувати опричнину.
З падінням опричнини почався перегляд служилого землеволодіння в опричних повітах. У найбільшій мірі нова земельна перетасовування торкнулася верхівку опричнини, тобто тих дворян, які встигли вислужити в опричнині чини й маєтки, а також тих “іногородцев”, яких перевели до опричнину з інших повітів. Вони повинні були розлучитися із землями, конфіскованими раніше у земських дворян. Маса місцевих служивих людей, що перейшли в опричнину з повітом, ймовірно, зберегла свої землі, але позбулася права на опричних “збільшення”. Так була скасована головний привілей опричнини: більш високі земельні оклади в порівнянні з земськими.
Оскільки дрібні і середні землевласники отримували додаткові землі виключно на помісному праві, новий земельний перегляд у опричнині звівся до повторного перерозподілу помісного фонду. Останнім гідним завершенням опричних діянь з’явився царський указ 1572 про заборону вживати саме назва опричнини. Порушникам указу загрожувало суворе покарання: “винного оголювали до пояса і били батогом на торгу”. Цей захід, здавалося б, свідчила про повну викоріненні опричних порядків і слугувала своєрідною опричнини з боку Івана Грозного і його «військового керівництва».

5.2 Підсумки опричнини.
При своїй установі опричнина мала різко виражену антікняжескую спрямованість. Опали, страти і конфіскації, що обрушилися на суздальську знати в перші місяці опричнини, послабили політичний вплив аристократії і сприяли зміцненню самодержавної монархії. Об’єктивно подібні заходи сприяли подоланню залишків феодальної роздробленості, найглибшої основою яких було найбільше князівсько – боярське землеволодіння. (Додаток 4)
Однак опричная політика не була чимось – то єдиним протягом семи років її існування, вона не була підпорядкована ні суб’єктивно, ні об’єктивно єдиної мети, принципом або схемою. Слідом за короткою смугою компромісу в 1566г. прийшов час масового терору в 1567-1570гг.
Стрижнем політичної історії опричнини став жахливий процес над прихильниками двоюрідного брата царя князя Володимира Андрійовича, що завершився розгромом Новгорода. Причиною терору був не стільки горезвісний новгородський сепаратизм, скільки прагнення правителів, які втратили підтримку правлячих угруповань панівного класу, за всяку ціну утримати владу в своїх руках.
В обстановці масового терору, загального страху і доносів апарат насильства, створений у опричнині, придбав зовсім непомірну вплив на політичну структуру керівництва. Зрештою пекельна машина терору вислизнула з – під контролю її творців. Останніми жертвами опричнини опинилися вони самі.
Опричний терор послабив вплив боярської аристократії, але він завдав також великої шкоди дворянству, церкви, вищої наказовій бюрократії, тобто тим соціальним силам, які служили найбільш міцною опорою монархії. З політичної точки зору терор проти цих шарів був повною нісенітницею. У Росії в XVI ст. самодержавство було офіційною доктриною і у відомому сенсі політичної формою монархії, хоча глава держави по суті не мав необмежену самодержавної владою. Монарх управляв країною разом з радою великих феодалів – Боярської думою і князями церкви.
Освіта опричнини знаменувало собою свого роду верхівковий переворот, який мав на меті затвердити принципи необмеженого правління. У опричнині цар зміг здійснити такі заходи, проведення яких у звичайних умовах неможливо було без згоди на те думи і вищого духовенства. На час цар позбувся опіки з боку боярської аристократії. Опричнина істотно скоротила компетенцію думи, перш за все у сфері внутрішнього управління.
Терор опричнини обернувся не тільки проти можновладців, “ледачих і багатих”, а й проти “простих воинников”. Мрії дворянства про сильний монарха, правлячому «з грозою, що стоїть за велику правду», втілилися в кривавому деспотизмі і зловживання опричнини.
У боротьбі з непокірною боярської знаттю монархія неминуче повинна була спиратися на дворянство. Але цієї мети вона досягла не шляхом організації дрібного і середнього дворянства в цілому, а шляхом організації привілейованої опричной гвардії, укомплектованої людьми служивих кількох “обраних” повітів і протистоїть решті всієї масі земського дворянства.
Опричнина виявила той факт, що в XVI ст. середнє і дрібне дворянство ще не володіло ні моральними, ні політичними потенціями, ні достатньою освітою і впливом, щоб відтіснити боярську аристократію і зайняти її місце. Свій виступ на історичній арені “худородние” дворяни ознаменували лише кривавими безчинствами, безсовісним грабунком і всякого роду зловживаннями.
Зросло значення служилої дворянської бюрократії. Виникли більш представницькі собори, органи майбутньої станово-представницької монархії. Проведені на початку опричнини земельні конфіскації привели до відомого ослаблення боярської аристократії і зміцненню самодержавства.
Терор залишив глибокий слід у житті російського суспільства. Але опричнина не змінила загальної політичної структури монархії, не знищила значення думи як вищого органу держави, не похитнула місницьких порядків, що захищали привілеї знаті. Опричнина дорого обійшлася країні. Кривава плутанина терору забрала безліч людських життів. Погроми супроводжувалися знищенням продуктивних сил. Безчинства опричників були беспреціндентнимі і не мали виправдань.
Опричнина призвела до утвердження режиму особистої влади царя, сприяла централізації і була спрямована проти пережитків феодальної роздробленості. Але це була форсована централізація, без необхідних економічних і соціальних передумов. Опричнина не була антибоярские політикою, не змінила структуру феодальної власності на землю. У результаті змінився персональний, але не соціальний склад феодалів-землевласників. Наслідки опричнини, посилені невдачами в Лівонській війні, були трагічні для країни. У Росії вибухнула економічна криза. Селянське господарство втратило стійкість, почався голод, скарбниця посилила податковий гніт. У результаті опричнина сприяла утвердженню кріпосного права в Росії.
Особистість Івана Грозного, неприборканого середньовічного деспота, украй суперечлива, однак підсумки його царювання для Росії в цілому плідні. Мабуть, явище царя – тирана на російському престолі в епоху становлення в Європі єдиних національних держав можна вважати закономірним.

6. Судження сучасників
У цілому, всі різноликі думки істориків можна звести до двох взаємовиключних тверджень: 1) опричнина була обумовлена ​​особистими якостями царя Івана і не мала ніякого політичного сенсу (В. О. Ключевський, С. Б. Веселовський, І. Я. Фроянов), 2 ) опричнина була добре продуманим політичним кроком Івана Грозного і була спрямована проти тих соціальних сил, які протистояли його “самовладдя”. Остання точка зору, у свою чергу, також “роздвоюється”. Одні дослідники вважають, що метою опричнини було заламання боярсько-князівського економічної і політичної могутності (С. М. Соловйов, С. Ф. Платонов, Р. Г. Скринніков). Інші (А. А. Зимін і В. Б. Кобрин) вважають, що опричнина “цілилася” в залишки питомо-княжої старовини (Старицький князь Володимир), а також спрямовувалася проти сепаратистських устремлінь Новгорода і опору церкви як могутньої, що протистоїть державі організації. Жодне з цих положень не безперечно, тому спір про опричнині триває.
Князь Курбський у своїй Історії, перераховуючи жертви Іванової жорсткості, налічує їх понад 400. Сучасники-іноземці вважали навіть за 10 тисяч. Здійснюючи страти, цар Іван по побожності заносив імена страчених в Помянник (синодики), які розсилав по монастирях для поминання душ покійних з додатком поминальних вкладів. Ці Помянник – дуже цікаві пам’ятники; в деяких з них кількість жертв зростає до 4 тисяч. Але боярських імен у цих мартирологах порівняно небагато, зате сюди заносилися перебиті масами і зовсім не винні в боярської крамолу дворові люди, піддячі, псарі, ченці і черниці – «померли християни чоловічої, жіночої та дитячої чину, імена яких ти сам, господи, весі », як нудно голосить синодик після кожної групи вбитих масами. Нарешті, черга дійшла і до самої «пітьми непроглядної»: загинули найближчі опричних улюбленці царя – князь Вяземський і Басманови, батько з сином
Глибоко зниженим, стримано обуреним тоном оповідають сучасники про смути, яку внесла опричнина в уми, незвичні до таких внутрішнім потрясінь. Вони зображують опричнину як соціальну усобиці. Спорудив цар, пишуть вони, крамолу міжусобну, в одному й тому ж місті одних людей на інших напустив, одних опричних назвав, своїми власними учинив, а інших земщиною найменовував і наказав своїй частині іншу частину людей гвалтувати. Смерті зраджувати і доми їх грабувати. І була туга і ненависть царя в миру, і кровопролиття, і скарбниці учинити багато. Один наглядова сучасник зображує опричнину якоїсь незрозумілої політичною грою царя: всю державу свою, як сокирою, навпіл розсік і цим усіх збентежив, так, Божими людьми граючи, ставши змовником проти самого себе. Цар захотів у земщине бути государем, а в опричнині залишитися вотчинником, удільним князем. Сучасники не могли збагнути цього політичного лукавства, але вони зрозуміли, що опричнина, виводячи крамолу, вводила анархію, оберігаючи государя, коливала самі основи держави. Спрямована проти уявної крамоли, вона підготовляла дійсну. Спостерігач, слова якого я зараз привів, бачить прямий зв’язок між Смутного часу, коли він писав, і опричниною, яку пам’ятав: «великий розкол землі всієї створив цар, і цей поділ, думаю, було прообразом нинішнього всеземского розбіжності». Такий образ дій царя міг бути наслідком не політичного розрахунку, а спотворив політичного розуміння. Зіткнувшись з боярами, втративши до них будь-яку довіру після хвороби 1553 і особливо після втечі князя Курбського, цар перебільшив небезпека, злякався: «за себе есми став». Тоді питання про державний порядку перетворився для нього на питання про особисту безпеку. І він, як не в міру злякавшись людина, закривши очі почав бити направо і наліво, не розбираючи друзів і ворогів. Значить, у напрямку, яке дав цар політичному зіткненню, багато винен його особистий характер, який тому й отримує деяке значення в нашій державної історії.

Опричнина та її наслідки для країни

[ виправити ] текст може містити помилки, будь ласка перевіряйте перш ніж використовувати.

Московський державний технічний університет ім. Н.Е. Баумана

«Опричнина та її наслідки для країни»

Список використаної літератури

Саме слово «опричнина» походить від давньоруського слова «опріч» – окрім. Опричнина – це сукупність заходів, розроблених і здійснених в 1565-1572 рр.. Іваном IV з невеликою групою наближених осіб в ім’я посилення особистої влади царя.

Я вибрав тему опричнини, тому що опричнина є важливим періодом в історії російської держави, позначив гострі суперечності між царем та його оточенням. Опричнина стала часом вибору подальшого шляху розвитку Росії: або самодержавство, коли влада монарха нічим не обмежена, або правління, при якому цар не може приймати будь-які рішення щодо зовнішньо-та внутрішньополітичних питань без схвалення Боярської думи.

До того ж опричнину не варто розглядати як об’єднавчу акцію точно так само, як не варто ототожнювати посилення самовладдя царя з державною централізацією, справі якої було завдано збитків у роки опричнини. У жертву одному її елементу – повновладдя самодержця – були принесені інші, не менш важливі – кваліфікований держапарат і єдність законодавства. Обраний царем шлях боротьби з питомою старовиною не був кращим, бо поділив країну і народ, поселив у душах людей страх і зневіру в державний порядок, народжував почуття вседозволеності, жорстокість і лицемірство в середовищі підданих.

На початку 1560-х рр.. між царем і вибраних радою назріли протиріччя. Одним з приводів, що викликали падіння вибраних ради, були розбіжності із зовнішньополітичних питань. Сильвестр з Адашевим наполягали на продовженні активної східної політики, тоді як цар наполягав на вторгнення в Прибалтику. Але головною причиною була проблема вибору основних шляхів політичного розвитку Росії. Вибрана рада була прихильницею поступових реформ, що ведуть до зміцнення централізації. Але Іван IV не хотів ні з ким ділити державну владу. Він вважав за краще шлях терору, який сприяв швидкому посилення його особистої влади.

У 1560 р. почався розпад вибраних раді. Цар забере від двору Адашева, відправивши його в діючу армію. Після Адашев був переведений в Юра у підпорядкування тамтешньому воєводі. Протопоп Сильвестр, дізнавшись про опалі Адашева, пустив у хід весь свій вплив, прагнучи запобігти його відставку. Але його клопоти скінчилися невдачею. Усвідомлюючи безвихідність становища, Сильвестр оголосив царя про те, що має намір піти на спокій у монастир. Для суду над Адашевим цар скликав у Москві собор. Проте Іван IV розумів, що для цього суду у нього немає ні підстав, ні доказів. Але, не дивлячись на це, Адашев піддався арешту в Юр’єва і потрапив у в’язницю. Царська опалу надломила його. Незабаром після собору він помер. Разом з Адашевим опалі піддався все коло його найближчих родичів та соратників. Почалася чистка наказного апарату від прихильників вибраних раді.

Прихильників Сильвестра в Боярської думи змусили принести спеціальну присягу на вірність цареві. Вони клятвено зобов’язалися порвати всякі відносини з опальними вождями раді.

Після відставки Сильвестра і Адашева цар постарався викорінити саму пам’ять про опальних временщиках. Те, що вважалося при них хорошим тоном, піддалося тепер безумовному осміянню.

Государева двір здавна виконував функції забезпечення безпеки царя і його сім’ї. Множиться государеві опали свідчили, що Іван IV усе більше втрачав довіру до своїх дворянам. Колишній учасник вибраних раді князь Андрій Курбський, який командував російськими військами, в 1564 р., побоюючись за своє життя, перейшов на бік поляків, потім втік до Литви. Ця зрада посилила підозрілість царя до свого оточення.

Для боротьби з непокірними боярами Іван IV вирішив сформувати опричнину, за допомогою якої цар хотів підірвати економічну та політичну силу боярства, покінчити з «боярської зрадою», зміцнити свою деспотичну владу царя. Однак цар не міг ввести в країні надзвичайний стан, всупереч волі Боярської думи і церковного керівництва. З цієї причини він змушений був обрати абсолютно незвичайний спосіб дії. Прагнучи нав’язати свою волю думі, Іван IV оголосив про зречення від престолу. Таким шляхом він розраховував вирвати у думи згоду на введення в країні надзвичайного стану і на репресії проти боярської опозиції.

3 грудня 1564 Іван Грозний, царська сім’я, ближні бояри, дворяни і прикази, а також їх родини залишили Москву. Почалися «поневіряння», що тривали цілий місяць. Цар виїхав до села Коломенське на Москві-річці, на південь від столиці. У Коломенському царська сім’я залишалася два тижні. Причиною затримки були несподівано настали відлига і дощі. Перечекавши негоду, цар путівцями об’їхав Москву зі сходу і зупинився в селі Тайнинское на Яузі, на північ від столиці, де провів кілька днів. Потім він відправився на молитву з Троїце-Сергіїв Монастир, а звідти виїхав в Олександрівську слободу.

У слободі Грозний склав грамоту про зречення від престолу. Готуючи грамоту про зречення, Іван IV допускав, що Боярська дума і духовенство приймуть його відставку. На цей випадок цар і його оточення виробили проект передачі влади малолітнім царевичам. Цар мав намір відмовитися від корони, але при цьому зберегти всі права престолонаслідування за своїми синами. Більш того, він розробив проект, який дозволяв йому зберегти в своїх руках реальну владу після вимушеної відмови від престолу.

3 січня 1565 до Москви прискакав царський гонець з грамотами до думі, митрополиту і населенню. Оголошуючи підданим про зречення, Грозний посилався на свої образи і висловлював надію, що Бог йому допоможе. У посланні до можновладців цар оголошував, що кладе опалу на думу – бояр, конюшого, дворецького, скарбників, а заодно і на дяків і дворян, єпископів, ігуменів та інших васалів, світських і духовних. Далі Іван багатослівно перераховував зради бояр, воєвод і всяких наказових людей. Звернення Івана викликало страх і замішання серед членів Боярської думи, спішно зібралися в Кремлі на подвір’ї митрополита. Тим часом у кількох кроках від митрополичого двору думні дяки П. Михайлов та А. Васильєв по черзі читали царський послання до населення столиці. Чутки про зречення миттєво поширилися по всій Москві. Незабаром площа перед палацом загатила величезна натовп ремісників, дрібних торговців, кабального люду, жебраків і т. д. Спеціальним посланням цар сповіщав посадських людей про своє зречення і просив їх, щоб вони не сумнівалися в тому, що на них царський гнів і опала не поширюються . Висловлюючи милість посадскому населенню, Іван IV в той же час оголошував опалу можновладцям. Тим самим він апелював до народу у своєму давньому спорі з боярством. Цар, не соромлячись, говорив про зраду бояр, утиски й образи, заподіяних ними народу.

Зречення царя та його звернення до народу привели в рух низи і викликали привид бунту. Небезпека хвилювань повністю дезорганізувала апарат управління. Натовп городян, порушених чутками про велику боярської зраді і царської опалі на можновладців, з усіх боків оточила митрополичий двір, де зібралися члени Боярської думи. Представники купецтва і городяни, допущені в митрополичі покої, заявили, що залишаються вірні старій присяги і будуть просити царя не залишати держави. Чолобитна посаду закінчувалася прямими погрозами на адресу вождів боярської опозиції. Небезпека хвилювань істотно вплинула на вирішенні думи і священного собору, присутніх на митрополичому дворі. Супротивники Грозного, які користувалися великою вагою в Боярської думи і серед титулованої знаті, не наважилися підняти голос серед загального обурення на «зрадників» і, таким чином, безповоротно упустили сприятливий момент.

І все ж ніякого єдиного рішення на нараді у митрополита прийнято не було. Кожен дбав про те, щоб висловити царя свої вірнопідданість і відмежуватися від «зрадників». Старшим з ієрархів, які вирушили до царя, був архієпископ ростовський Никифор. Слідом за ним туди виїхали головні бояри, скарбники, дворяни, прикази люди. Слідом за боярами рушили столичні гості, купці і ціла юрба чорних людей. Іван IV не бажав вести переговори з усіма чолобитники разом. Він вважав за краще роз’єднати їх. Лише ті, хто отримав від нього персональне дозвіл, міг потрапити у заміську резиденцію монарха. Першими прибули церковні ієрархи. Вони перш за все просили, щоб цар на них не гнівався. Потім вони просили монарха, щоб він простив членів думи і наказових. Після багатьох слізних молінь цар дав себе вмовити і наказав допустити в Слободу думних людей. Купцов та інший чорний народ, натовпом рушили в Слободу за боярами, в царську резиденцію не пустили.

За традицією цар запросив до себе бояр для ради – думи. У Слободі він дав зрозуміти боярам, ​​що відтепер не має наміру рахуватися з звичаєм. Він звертався з великими боярами як пан з впала в немилість челяддю. Бажаючи завадити думі повернути собі функції вищого органу монархії, Іван IV вирішив розділити її. У день аудієнції, 5 січня, монарх оголосив, що залишає при собі князів І.Д. Бєльського, П.М. Щенятеві та деяких інших бояр, а князів І.Ф. Мстиславського, І.І. Пронського, інших бояр, наказових людей відсилає до Москви з наказом залишатися при своїх наказах і правити Державою по старому звичаю. У промовах до думі в Слободі Іван IV назвав зрадників по іменах і оголосив за ними такі провини, за які вони повинні поплатитися життям. Грозний звинувачував своїх супротивників в намірі повалити законну династію. За традицією глава держави не міг стратити бояр без спеціального розслідування думи і без боярського суду. При нормальному ході справ царя навряд чи вдалося б уникнути опору думи. Але у вирішальний момент вона виявилася роз’єднана, і ніхто з її керівників не наважився суперечити самодержцю. Вислухавши царські мови, представники думи і духовенство не тільки прийняли всі його умови, але і як могли дякували государя. Фактично, вони видали царю на розправу всіх його «непослушникам».

Після повернення до Москви Іван IV викликав до себе обидва стани – дворянство та духовенство – і знову звернувся до чинів з промовою. Засновуючи опричнину, Цар намагався переконати всіх у тому, що піклується про впровадження в країні порядку, миру та єдності. У своїй промові Іван особливо наполягав на необхідності покінчити зі зловживаннями влади та іншими несправедливостями. У цьому «тезі» полягав, як це не парадоксально, один з головних аргументів на користь опричнини.

15 лютого 1565 Іван IV видав указ про введення опричнини, організованої за типом удільного князівства і що знаходилася в особистому володінні монарха. Опричнина отримала свою територію, фінанси і військо. У опричнині виявилися старовинні великокнязівські волості, які повинні були постачати опричних двір всіма необхідними продуктами. Північні території Росії були поділені між опричниною і земщиною. Самі пустельні і, до речі, самі великі райони залишилися за земщиною. Опричнині відійшли повіти з багатими торговельними містами, а також близько десятка повітів з розвиненим служивим землеволодінням. Останні повинні були дати основні контингенти для опричного дворянського війська. Жодна велика прикордонна фортеця в опричнину не увійшла. Також опричне уряд забрав у опричнину важливі центри соляної промисловості країни. У руках опричного уряду соляна монополія стала найважливішим засобом фінансової експлуатації країни, як опричного, так і земського, так як споживачем солі виступало і посадское, і значно більший за кількістю сільське населення країни. Тимчасовою резиденцією Івана Грозного стала Олександрівська слобода.

Москва також була поділена між опричниною і земщиною. З опричних кварталів Москви були виселені всі бояри, дворяни і прикази люди, не прийняті в опричнину. На їх місце осілися опричних служиві люди, бояри дяки і т. д. Тягла посадская громада (гості, купці, дрібні торговці, ремісники та ін) майже зовсім не була порушена опричних переселенням.

Одним з перших заходів опричних влади стало формування опричного дворянського і стрілецького війська. Згідно з указом про опричнині, цар прийняв до себе на службу 1000 дворян. У опричнину цар велів зарахувати лише тих, проти кого у нього не було підозр, і хто не був дружний з князями і боярами. Такі стали його людьми, опричнина. Створену для охорони Івана Грозного і його сім’ї гвардію охоронців з дворян і дрібних бояр очолювали родичі царя: В.М. Юр’єв, А.Д. Басманов, М.Т. Черкаський, а також князь А.І. Вяземський, боярин В. Брудної. Розшуком і катуваннями керував незнатний дворянин окольничий (другий за старшинством чин після боярина) Григорій Лук’янович Малюта (Скуратов-Бєльський), а його найближчим підручним був Олексій Басманов. Опричнина була наділена функціями охоронного корпусу. При зарахуванні до государева доля кожен опричник клятвено обіцяв викривати небезпечні задуми, що загрожували царя, і не мовчати про все поганому, що він дізнається. Також опричники в ім’я інтересів служби клялися відрікатися від рідних і всіх друзів і беззаперечно служити тільки до царя. Опричникам заборонялося спілкуватися з земщиною. Члени «царського війська» носили чернечий одяг, а до сідел пріторачівалі собачі голови і мітли як знаки собачої відданості цареві та готовності вимести будь-яку зраду в державі. Опричники самі визначали «зраду» і тому могли будь-якої людини оголосити зрадником. Найпростішим покаранням «зрадників» було обезглавлення і повішення: у більшості випадків їх спалювали на вогнищах, четвертували, здирали шкіру, заморожували в снігу, цькували собаками, саджали на палі. Фактично опричне військо являло собою військово-каральний механізм, що поєднував в собі зовнішні атрибути чернечого ордену і звичаї бандитської зграї. На утримання опричників Іван Грозний зажадав величезну суму в 100 тис. рублів, що дорівнює за вартістю 2 млн. чвертей жита.

За задумами опричного уряду привілейоване дворянське військо повинно було стати надійним знаряддям у боротьбі з непокірною знаттю. Зважаючи на це при наборі опричной тисячі перевагу чинився худородному провінційному дворянства. Дворяни, прийняті в опричнину мали право безперешкодно вивезти майно з залишаємо маєтків у нові маєтки на території опричнини, але вони зберігали за собою всі старі вотчини, де б вони не були. Така привілей не поширювалася на земських людей, тратили вотчини в опричних повітах.

Щоб додатково забезпечити опричників, потрібні були десятки тисяч чвертей землі. Необхідні землі були конфісковані у землевласників опричних повітів. Царський указ про опричнині категорично наказував «вивести» з опричних повітів вотчинников і поміщиків, які не були прийняті в опричнину.

Управління опричниною здійснював уряд у особі Боярської думи. Паралельно земському був утворений опричних палац. Поряд з палацом у опричнині утворюється відомство скарбників та деякі інші накази, копіювали паралельні земські установи. Опричная скарбниця поповнилася за коштами прямого пограбування земщини. У зв’язку із зреченням від престолу цар вивіз до Слободу всю державну скарбницю, золоті та срібні злитки, судини. Після повернення на державу він повернув частину скарбів земської скарбниці, але одночасно наклав на Земщина величезну контрибуцію. Фактично вся тягар витрат, пов’язана з утворенням опричнини, була звалила на плечі земщини. Тим не менш опричнина не мала такі розгалуженим і складним апаратом, як земщина. Функції різних її відомств не були строго розмежовані. Часто-густо опричних дяки по черзі виконували найрізноманітніші доручення.

При установі опричнини цар оголосив про те, що передає всі управління Московським царством земської Боярської думі на чолі з І.М. ВисКоватий. Передача правління думі носила фіктивний характер. Будучи главою опричного уряду, Грозний зберігав право вирішувати питання та «великі земські справи» у всьому Московському царстві. Фактично жодне важливе рішення не могло бути прийнято в земщине без участі царя, що спирався на поради опричной думи. Опричнина стала своєрідним державою в державі або, точніше, державою над державою. У опричнині цар звільнився від традиційної опіки з боку Боярської думи і князів церкви. По суті, опричнина стала першою спробою установи в Росії самодержавної форми правління.

Опричнина супроводжувалася страшним терором. Терор був тим жахливіше, що був абсолютно непередбачуваний. У середньому на одного вбитого боярина доводилося 3-4 рядових землевласника, а на одного землевласника – 10 простолюдинів. У 1570 р. дійшла черга й до самих організаторів опричнини: всі вони були вбиті не менше звірячим чином, ніж вбивали самі. Характеризуючи епоху Грозного, Карамзін з гіркотою писав: «Ця епоха гірше монгольського ярма».

Головною умовою свого повернення на царство Грозний виставив необмежене право розпоряджатися життям і майном «зрадників». У лютому государ наказав стратити боярина князя А.Б. Горбатого з сімнадцяти річним сином Петром. Горбатий був одним з небагатьох бояр, які володіли достатнім авторитетом і мужністю, щоб протистояти царя і думі. Цим пояснюється поспішність, з якою самодержець усунув самого небезпечного зі своїх супротивників. Горбатого обезголовили до того, як влада оприлюднила і ввели в дію указ про опричнині.

Однією з найбільших репрессіонних заходів опричнини стала казанська посилання. Більшість опальних дворян були відправлені на східну околицю, до Казані, під конвоєм опричників. Їм не давали часу на збори. У не меншому поспіху слідом за опальними відправляли членів їх сімей. Вони не мали можливості забрати з собою все майно, так як для перевезення потрібні були б величезні обози. Вотчини висланих дворян були зараховані до опричнину.

Опричних репресії обезголовили не тільки Боярську думу, але і інший найважливіший інститут в системі російської монархії – Государева двір. Формально опричних заходи не знищили традиційну структуру земського Государєва двору. Але фактично князі, які служили по князівським списками, стали жертвами царських гонінь.

Одними з перших від рук опричників загинули великі церковні діячі. У 1569 в Твері відбулася зустріч скинутого митрополита Філіпа з Малютою Скуратовим, який відвідав Філіпа в його келії і від імені царя просив благословення на розправу з новгородцями. В нагороду за цю послугу колишнього митрополита запропонували знову зайняти митрополичий престол, але Філіп погоджувався «благословити» царя і повернутися на митрополію тільки за умови скасування опричнини. Бесіда опального митрополита з опричниками мала трагічний результат. Коли Количев став у серцях викривати шаленство опричників, Малюта затулив йому рот подушкою і задушив.

Не минула ця доля і супротивника Філіпа новгородського архієпископа Пімена. У другій половині липня 1570 священний собор приступив до суду над Пимоном. Церковники, залякані кривавим терором, не наважилися заперечувати царю. Після недовгого розгляду собор оголосив про позбавлення влади Пімена. Опального архієпископа заточили в Нікольський монастир у Веньова, де він незабаром помер.

Восени того ж року Іван Грозний розправився зі своїм двоюрідний брат Володимиром Старицьким, раніше засланим у Нижній Новгород. Під час перебування Старицького в Нижньому опричники, які керували розшуком, інсценували замах на життя Грозного. Один з кухарів, який їздив у Нижній за рибою для царського столу, доніс, ніби Старицький умовляв його отруїти царя, вручив йому отруту і 50 руб. грошей. Суд над Старицьким проходив у глибокій таємниці. Після короткого судового «розгляду» князь Володимир 9 жовтня 1569 був доставлений до царя і за наказом Грозного прийняв отруту. Разом з ним була отруєна його дружина і дев’ятирічна дочка Євдокія, навіть бабу Єфросинію втопили в річці. Так було ліквідовано останній на Русі княжий уділ.

Грозний творив жорстокий суд над своїми дійсними і уявними противниками. Князь Андрій Курбський у листі Івана IV з гіркотою писав: «вигадуючи наклеп, ти вірних називаєш зрадниками, Християн чарівниками, світло пітьмою, а солодке гірким! .. Але сльози невинних жертв готують страту мучителя . ». На цей лист Іван Грозний гнівно відповів: «Досі Володарі Російські були вільні, незалежні: шанували і стратили своїх підданих без звіту. Так і буде! ».

Від опричнини страждали не тільки бояри, а й простий люд. Так, в 1569-1570 рр.. за наказом Івана Грозного опричники скоїли каральний похід на Новгород, в якому вчинили страшний погром, який тривав майже півтора місяця. По дорозі вони розорили всі міста і багато сіл, а в самому Новгороді було вбито і замордовано від 6 до 10 тис. чоловік різного віку і станів.

Поштовхом до каральної походу на Новгород послужив розшук про змову земських людей на користь Володимира Старицького. Питома князь успадкував від батька двір у Новгороді, що став однією з його резиденцій. Деякі новгородські поміщики служили на наділі. Після страти брата цар вирішив особисто покарати «зрадників-новгородців». Він зібрав всіх опричників здатних носити зброю. По першому зимовому шляху військо рушило в похід на Новгород. Під приводом боротьби з чумою всяке пересування по новгородській землі було заборонено і каралось смертю. Цар, нікому більше не довіряв, велів вбивати кожного, хто спробує проїхати по новгородській дорозі або проникнути в опричних табір. Ніхто не міг попередити новгородців про загрожувала їм небезпеки.

Опричних загони рушили до Новгорода через Клин, Твер, Мідна, Торжок і Бєжецьк Пятину. Підійшовши до Твері, опричная армія обклала місто з усіх сторін. У Твері цар наказав грабувати всі церкви і монастирі. Потім всякі грабежі і насильство в місті були припинені на два дні. По закінченні цього терміну опричники стали громити товариський посад. Опричники грабували торгові склади і комори, вривалися в будинки посадських людей, рубали вікна та двері, били домашнє начиння. Погромив Твер, опричних загони рушили через Бєжецький Пятину до Новгорода.

Передові опричних загони підійшли до Новгороду 2 січня і одразу ж оточили місто міцними заставами. Першим ділом опричники взялися за багату новгородське духовенство. Вони зайняли монастирі та опечатали скарбницю в монастирях і церковних парафіях міста. Через чотири дні в околиці Новгорода прибув цар Іван, який зупинився табором на Городище. Монарха супроводжувала особиста охорона – 1500 опричних стрільців і численні опричних дворяни.

У неділю, 8 січня, цар вирушив до Софійського собору до служби Божої. На Волховському мості його урочисто зустріли з хрестами та іконами духовні чини. Зустріч на мосту скінчилася нечуваним скандалом. Грозний відмовився прийняти благословення і перед усім народом гучно звинуватив новгородців в зраді.

На другий день почався суд у царському селі на Городище. Дізнання велося із застосуванням найжорстокіших тортур. Після викриття і страти головних «змовників» опричники взялися за монастирі. Опричне уряд наклав на новгородське чорне духовенство величезну грошову контрибуцію. Архімандрити повинні були внести в опричних казни по 2000 золотих, настоятелі по 1000, соборні старці по 300-500 золотих. Менш заможне біле духовенство, міські попи платили по 40 крб. з людини.

Після повернення з монастирського об’їзду цар велів громити посад. Опричники розграбували численні торгові приміщення і склади Новгорода і розорили новгородський торг. Всі конфісковані у торгових людей гроші і найбільш цінні товари стали здобиччю скарбниці. Частина товарів була роздана опричникам в якості нагороди. Новгородський посад став жертвою дикого, безглуздого погрому. Опричники грабували не тільки торги, але і житла посадських людей. Вони ламали ворота, виставляли вікна в будинках. Посадських людей, які намагалися противитися насильству, вбивали на місці.

Особливою лютістю відрізнялися дії проти бідноти. Цар, вирішивши вивести в Новгороді бродяжництво, наказав вигнати за міські ворота всіх жебраків. Велика частина з них загинула від сильних морозів і голоду. Трохи пізніше цар велів топити в річці незаможних і волоцюг, які були викриті або підозрювалися в людоїдство.

Царські опричники погромили найбільші новгородські «передмістя» – стародавню Ладогу, Корелу, Горішок і Івангород. Дрібні загони опричників грабували маєтки і села по всіх новгородським п’ятина.

Погром новгородських посадів і земель тривав кілька днів. 13 лютого цар викликав у свій табір представників новгородського посаду і оголосив їм прощення. Він просив жителів не сумувати про минулий і оголосив, що довіряє управління містом земському боярину князю П.Д. Пронському. Слідом за тим Грозний відпустив посадських людей. «Прощення», оголошене городянам, не поширювалося на новгородське духовенство.

Опричних санкції проти посадского населення Новгорода переслідували дві основні мети. Перша полягала з тому, щоб поповнити порожню опричних скарбницю за рахунок пограбування багатою торгово-промислової верхівки Новгорода. Інша мета полягала в тому, щоб тероризувати посад, особливо нижчі верстви міського населення. Грабежі і безчинства опричників викликали обурення народу, і цар бажав попередити саму можливість обурення «черні».

З Новгорода опричная армія рушила на Псков. Жителі Пскова поспішили висловити царя повну покірність. Уздовж всіх вулиць, по яких повинні були проїхати Грозний і його свита, були розставлені столи з хлібом та сіллю. Однак цар не пощадив Пскова, але тут опричних репресії носили куди більш помірний характер, ніж у Новгороді. Псковські дворяни і прикази постраждали менше новгородських. Опричная скарбниця наклала руку на скарби псковських монастирів. Місцеві ченці були пограбовані до нитки. У них забрали не тільки гроші, але також ікони та хрести, дорогоцінну церковне начиння та книги. Опричники зняли з соборів і відвезли в Слободу дзвони.

Грозний пробув у Пскові дуже недовго. Опричники, що почали було грабувати місто, не встигли довершити своєї справи. З Пскова цар виїхав до старицю, де справив огляд опричной армії. Звідти він відправився в Слободу. Каральний похід на Новгород і Псков був закінчений.

В історії кривавих «подвигів» опричнини новгородський погром став самим огидним епізодом. Безглузді і жорстокі побиття ні в чому не винного новгородського населення назавжди зробили саме поняття опричнини синонімом свавілля і беззаконня. Санкції проти церкви і багатої торгово-промислової верхівки Новгорода продиктовані були, швидше за все, корисливими інтересами опричной скарбниці. Безперервна Лівонська війна і дорогі опричних затії вимагали величезних коштів. Державна скарбниця була між тим порожня. Відчуваючи фінансову потребу, влада все частіше звертали погляди у бік володаря найбільших багатств – церкви.

Розгром Новгорода посилив внутрішню кризу в Російській державі. Після повернення з новгородського походу до Москви цар мав тривале пояснення з державним друкарем і «канцлером» ВисКоватий. По суті ВисКоватий вголос висловив настрій стояв за його спиною земського боярства, який протестував проти опричного терору, і ця обставина найбільше турбувало Грозного. Протест Висковатого дав опричном розшукової відомству привід звинуватити в державній зраді верхи наказовій бюрократії – скарбника Фунікова і керівників наказів, що належать до оточення канцлера. Опрічного уряду неважко було домогтися засудження головних земських дяків. Опричних судді приєднали їх до «новгородському справі» і звинуватили за тими ж статтями, що і новгородців.

На 25 липня 1570 була призначена страта людей, привезених з Новгорода. Місцем страти була обрана велика ринкова площа в Китай-місті, що іменувалися поганою калюжею. Вступ опричних військ на земську половину Москви і приготування до страт викликали паніку серед столичного населення. Люди поспішали сховатися в будинках. Вулиці і площі спорожніли. Такий оборот справи спантеличив Івана, який поспішив звернутися до народу з умовляннями. Цар умовляв жителів відкинути страх, наказував їм підійти ближче, кажучи, що, правда, в душі у нього був намір вигубити всіх мешканців міста, але він склав вже з них свій гнів. Паніка, викликана прибуттям опричників, поступово заспокоїлася, і народ заповнив ринкову площу.

Після промови до народу цар «великодушно» оголосив про помилування більш ніж половини засуджених. З 300 опальних, виведених на площу. Приблизно 184 людини були відведені в бік і тут же передано на поруки земським боярам і дворянам. Слідом за тим стали голосно зачитуватися іншим засудженим їх «вини», і почалися страти. Першими на ешафот зійшли члени земської Боярської думи друкар ВисКоватий і головний скарбник Фуніков. Висковатого, роздягнувши догола, прив’язали до колод, складеним на зразок хреста. Друкаря, що висів на хресті, розрізали живцем на частини. Потім на лобне місце вивели Фунікова. Фунікова зварили, обливаючи поперемінно крутим окропом і студеною водою. За Фуніковим прийшла черга інших керівників наказів. Страти на поганих калюжі тривали чотири години. Негайно після страти московських дяків опричники обезголовили новгородських дяків К. Румянцева і Б. Ростовцева. За ними пішли багато знатні васали новгородського архієпископа. Всього за чотири години було страчено 116 опальних дворян.

Але опричники виявилися нездатними боротися з озброєним і сильним ворогом. Хан Девлет-Гірей оголосив про «священну війну» проти росіян. На час походу йому вдалося об’єднати сили найбільших татарських ханств. Крім Кримської орди, у вторгненні брали участь Велика Ногайська орда і Малі ногаї. Ханські емісари підтримували таємні зносини з казанськими і астраханськими татарами, черемиси та іншими народами Поволжя.

У 1571 р. Орда вторглася на Русь з району Сіверського Дінця й Дону. Не маючи точних відомостей про місцезнаходження царя і воєвод, хан не припускав йти на Москву, боячись втратити людей. Його план зводився до того, щоб напасти на Козельськ і, пограбувавши прикордонні місця, повернути в степу. Однак навряд хан досяг Молочних Вод, до нього був приведений перебіжчик. Зрадник заявив ханові, що на підступах до Москви немає великих військових сил. Хан Девлет-Гірей не раз грабував прикордонні російські повіти, але ніколи не наважувався наближатися до російської столиці. Показання перебіжчика підбадьорили хана і наклали на його коливаннями.

У травні земські воєводи зайняли позиції на Оці. Цар з опричниками виступив до них на допомогу у Серпухов. Росіяни чекали татар з боку Тули і Серпухова. Проте хан, звернувши з прямого шляху, попрямував на північ по Свинячий дорозі. При підході до Серпухова цар залишався в повній впевненості, що татари рухаються по дорозі Тула ​​- Серпухов. Земська армія надійно прикривала серпуховский переправи. Але Кримська орда, переправившись через Угру, безперешкодно обійшла Приокское зміцнення із заходу, маючи намір відрізати російську армію з тилу. У такій ситуації Грозний прийняв рішення покинути армію. Бажаючи виправдати свою втечу, цар жовчно лаяв воєвод, не попередили його про пересування татар. Втеча царя з поля бою справило на армію тяжке враження.

Між тим рухлива татарська кіннота кинулася до Москви з боку Калуги, погрожуючи відрізати шляхи відступу руських полків, що перебували у Серпухові. Частина орди повернула до Серпухова, розгромивши по дорозі сторожовий полк опричного війська. Не маючи достатніх сил, щоб зупинити татар, росіяни поспішно відступили до Москви.

23 травня воєводи, підійшовши до Москви, сховалися за Неглинної в опричних кварталах столиці. Татари, що слідували по п’ятах за російськими, вийшли в околиці Москви в той же день, що й воєводи. Хан розбив свій табір неподалік від села Коломенського. 24 травня 1571 татарські роз’їзди підпалили незахищені передмістя Москви і деякі будівлі в Земляному місті.

При пожежі по всіх церквах і монастирях столиці вдарили на сполох. У міру поширення вогню безперервно дзвонили дзвони стали замовкати один за іншим. Потім місто потрясли сильні вибухи – то злетіли в повітря порохові погреби, влаштовані в Кремлі і Китай-місті. Від вибухів вирвало дві стіни у Кремля. При появі татар населення московського посаду та навколишніх місць сховалося за кріпосними стінами. Коли почалася пожежа, натовпи народу кинулися до північних воріт. У воротах і прилягали до них вузьких вуличках утворилися затори. Кому вдавалося врятуватися від пожежі, гинули в страхітливій тисняві.

Перебувала в Москві армія зазнала важких втрат. Полиці, що стояли на тісних вулицях Земляного міста, втративши всякий порядок, змішалися з населенням, що втік з палаючих кварталів. Протягом трьох годин Китай-місто, Кремль, Земляний місто і передмістя столиці вигоріли вщент. Після тіла згорілих і задихнулись прибирали майже два місяці. Татари намагалися грабувати палаючу Москву, але ті з них, кому вдавалося проникнути за фортечні стіни, гинули у вогні. На другий день після пожежі татари відступили по Рязанської дорозі в степу.

Другий раз хан Девлет-Гірей вторгся на Русь 23 липня 1572 Проте об’єднані земсько-опричних війська під командуванням князя М.І. Воротинського біля села Молоді (у 50 км від Москви) розбили війська кримського хана. Країна була врятована. Проте це не врятувало від смерті самого Воротинського. Через рік після своєї блискучої перемоги він був арештований і убитий.

Опричнина була мірою суто політичною, її завдання зводилося до твердження необмеженої єдинодержавної влади монарха. На шостому році опричнини цар, здавалося б, домігся свого. Під вагою кривавого терору зникли всі видимі ознаки невдоволення в країні. Все кругом мовчав. Але репресії надмірно посилили вплив опричного керівництва, що утворив як би «уряд над урядом». Цар побачив у цьому загрозу для своєї влади.

Творці опричнини, врешті-решт, самі стали жертвами створеної ними пекельної машини. Басманови були відсторонені від справ до початку новгородського походу. Вяземський піддався опалі дещо пізніше. На нього подав донос опричних ловчий Григорій Ловчіков. Малюта Скуратов і Василь Брудної використовували донос Ловчікова, щоб повалити старе керівництво опричнини. Якщо земських «зрадників» стратили публічно, при величезному скупченні народу, то з керівниками опричнини розправилися нишком, без зайвого шуму. Усунувши Басманова і Вяземського, Скуратов приступив до систематичного розгрому опричной думи.

Крах опричного уряду після новгородського походу стало неминучим. Після опали на Басманова чин кравчого був переданий Ф.І. Салтикова-Морозову. Але новому кравчого довелося недовго засідати у опричной думі. Після спалення Москви татарами він був страчений. Після травня 1571 цар Іван звелів утопити в річці видного опричного боярина князя В.І. Тьомкіна і його сина опричного воєводу Івана. Ініціатором страт 1571 був голова опричного розшукового відомства Малюта Скуратов. Цар покладався на його поради при вирішенні як політичних так і суто особистих справ.

В останній період існування опричнини відбулося повне оновлення опричного керівництва. У опричних думу увійшли князі Петро Пронський, Хованські та інші особи, які були ріднею князя Володимира Старицького або раніше служили при його дворі.

Найвищої могутності до кінця опричнини досяг М.Л. Скуратов-Бєльський. У поході на Пайде в січні 1573 р. він знаходився в ближній свиті царя як дворянин з бояр. Під стінами Пайде він і загинув. Руками Скуратова цар розправився зі старою гвардією опричной і придушив всі ознаки невдоволення всередині опричнини. На час ліквідації опричнини Скуратов не тільки не втратив свого впливу, але, навпаки, досяг найвищої могутності.

Великим впливом в опричнині користувався, поряд з М. Скуратовим, думний дворянин В.Г. Брудною. Відразу після загибелі Скуратова він був вигнаний з опричной служби. Брудної був відісланий в Нарву, а звідти на невеличку фортецю Донков на кримській кордоні.

Після падіння опричного керівництва царська дума поповнилася земськими дворянами. У земщине обурення проти опричних зловживань було повсюдним. Влада не могли більше ігнорувати цю обставину. Найбільш далекоглядні члени думи стали усвідомлювати небезпеку повної деморалізації опричнини і спробували якось боротися з нею. Після страти Басманови цар велів підібрати скарги земських дворян і розслідувати найбільш кричущі зловживання опричників. Віз опричного правосуддя зробила настільки крутий поворот, що під її колесами виявилися дуже багато видних опричники. Страти і судові переслідування засмутили механізм опричного управління. Опричная адміністрація, перш діяльна і енергійна, була охоплена паралітичним станом. Спроби покласти край найбільш кричущим зловживань не зачіпали основ опричного режиму, але проводилися вони зі звичайною для Грозного рішучістю і нещадністю і викликали сильне невдоволення в опричном корпусі.

Цар і його сподвижники довго зволікали і вагалися, перш ніж зважилися повністю покінчити з опричнина. Звістка про розгром татар під Москвою, мабуть, поклало кінець коливань. Для початку було введено єдине намісництво, що дозволило здійснити об’єднання опричной і земської казни. З 1572 р. влада приступили до реорганізації військових сил, поділ яких завдало величезної шкоди обороні країни. Об’єднання опричних і земських військових сил і підпорядкування опричних воєвод земським свідчило про те, що опричнина втратила значення привілейованого охоронного корпусу, преторіанської гвардії царя. Численні перегородки між опричниною і земщиною, споруджені в сфері військового і адміністративного управління, впали одна за одною.

Ознаки змін виразно позначилися в другій половині 1572 р., коли опричники стали залишати старі маєтки і підберу володіння в земських повітах. Після скасування опричнини опричники повинні були повернути земським їх вотчини, і всі земські, хто залишався ще в живих, отримали свої вотчини, пограбовані і спустошені опричниками. Натомість одписано земель опричникам мали бути роздані інші маєтки.

Скасування опричнини і оголошення про повернення земцами конфіскованих у них вотчин породили надію на скасування будь-яких обмежень вотчинного землеволодіння. У таких умовах цар і дума видали 9 жовтня 1572 нове Покладання про вотчинах. Вирок 1572 обмежував права бояр як на спадкові вотчини, так і на володіння, подаровані з казни. Спадкоємці боярина могли отримати вотчину тільки при наявності спеціального застереження в дарованій грамоті. В іншому випадку жалувані вотчини переходили в скарбницю відразу після смерті боярина.

Останнім гідним завершенням опричних діянь з’явився царський указ, який забороняв вживати саме назва опричнини. Грозний не велів поминати опричнину під страхом жорстокого покарання. Подібний захід цілком відповідала стилю опричнини. На перший погляд, вона була свідченням повного викорінення опричних порядків, а також слугувала своєрідною оцінкою підсумків опричнини з боку Грозного і його оточення. Але більш вірогідним здається інше пояснення. Влада боялися небажаних розмов і намагалися запобігти критику ненависних опричних порядків за допомогою повного замовчування про них.

Відчуваючи постійний страх перед змовами бояр, в 1575 р. цар спробував відродити опричнину в дещо зміненому вигляді. Грозний ще раз «зрікся» від престолу і «призначив» своїм наступником на царському престолі служилого касимовского хана (хрещеного татарського царевича) Симеона Бекбулатовича, а сам прийняв титул князя московського. На інших територіях Московської держави з неросійським населенням збереглася влада царя Івана IV. Питомий правління тривало рік, допомогло викорінити «зраду» не тільки серед бояр, а й серед розбагатілих опричників, після чого цар відмовився від цієї витівки й повернувся на престол.

Опричнина з’явилася широкомасштабним конфліктом всередині панівних станів, який був викликаний Іваном Грозним. Опричнина вилилася в форсовану централізацію країни, почату без достатніх соціально-економічних підстав, коли влада маскує свою слабкість «підсистемою» тотального страху, і тому звироднілу в масовий терор.

Жорстокі репресії проти боярської «зради» призвели до величезних руйнувань. Багато видатних бояри і дворяни загинули під час страт або в казанської посиланням. У результаті була майже повністю знищена боярська верхівка в уряді, що була політичної та економічної опорою царя та Росії.

Величезні витрати на утримання опричників і ведення Лівонської війни, важкі побори, накладені на Земщина, розграбування або конфіскація церковного майна призвели до розорення країни і спустошення державної казни.

Під час карального походу на Новгород опричники завдали величезної шкоди північно-західним містам, які належали до числа найбільших економічних і культурних центрів Росії. Місцевий торгово-промислове населення було пограбовано до нитки, а торгівля Новгорода і Пскова з країнами Західної Європи надовго підірвана.

Однак опричне військо показало свою слабкість у боротьбі із зовнішнім ворогом – татарами. Кримське навала заподіяло небачені спустошення південних районах країни. Татари розорили 36 міст на південь від Оки, захопили великі табуни коней.

Цар Іван виправдовував запровадження опричнини необхідністю викорінити неправду бояр-правителів, зловживання суддів. На ділі ж опричнина призвела до нечуваного сваволі. Самим великим полем зловживань опричнини служили та звані політичні справи. Опричник міг схопити земця за комір і, відвівши до суду, поскаржитися, ніби той ганьбить його і всю опричнину. У таких випадках позивач, як правило, отримував майно земця, а арештованого чекали в’язниця і плаха.

Країну розоряла чума і голод, дороги були повні голодуючих, у містах не встигали ховати мертвих. Серед усіх цих лих опричники творили свої гидоти, безкарно вбивали і грабували людей.

Всього за роки опричнини були вбиті від 3,5 тис. до 6 тис. бояр, їхніх дітей і навіть онуків. Н.М. Карамзін писав: «Москва ціпеніла в страху. Кров текла в темницях, в монастирях стогнали жертви ». Іван Грозний з люттю обрушував сокиру на всіх, хто був носієм хоча б деякої самостійності і свободи.

Опричная затія, ліквідувавши остаточно феодальну роздробленість Росії, знищивши залишки питомої системи, призвела до економічної і соціальної кризи, масового руйнування народу, особливо селянства. Бояри і дворяни розширювали панщину, збільшували оброк, прагнучи відновити зруйновані вотчини й маєтки. Селяни тікали на околиці країни, де розвивалося козацтво. У 1581 р. Іван Грозний ввів заповідь (заборона) на право селян переходити від одного феодала до іншого навіть протягом двох тижнів від Юр’єва дня і встановив «заповідні літа», це був ще один крок до юридичного закріпачення селян – роки, коли взагалі заборонялися будь-які переміщення городян і селян. Додаткові тяготи принесло поразка в Лівонській війні і татарські набіги.

Список використаної літератури

О.М. Маркова, Є.М. Скворцова, І.А Андрєєва. Історія Росії. 2001.

М.М. Зуєв. Історія Росії з найдавніших часів до початку XXI століття. 2002.

А.В. Захаревич. Історія Батьківщини. 2004.

Р.Г. Скринніков. Великий государ Іоанн Васильович Грозний. 1999.

В.С. Апальков, І.М. Міняєва. Історія Батьківщини. 2008.