§ 18. Королівство Руське (Галицько-Волинська держава) у період поступового занепаду (перша половина XIV ст.)
ОПРАЦЮВАВШИ ЦЕЙ ПАРАГРАФ, ВИ ДІЗНАЄТЕСЬ: що зумовило поступовий занепад Галицько-Волинської держави та припинення династії Романовичів; яким було правління останнього галицько-волинського князя; якими були причини загибелі Галицько-Волинської держави; чим відзначилося правління князя Любарта на Волині.
ЗАВДАННЯ НА ПОВТОРЕННЯ: 1. За часів правління якого князя Галицько-Волинська держава досягла розквіту? 2. Яку внутрішню й зовнішню політику здійснював Данило Романович? 3. Назвіть нащадків Данила Романовича. Як їхня політика вплинула на подальшу долю держави?
1. Правління Юрія І. Загибель князів Андрія і Льва II. Після смерті Мстислава і Льва І Даниловича більшу частину Галичини та Волині успадкував Юрій І Львович (1301—1308 (1314—1315) рр.).
Юрій І Львович. Середньовічний малюнок
Дитячі роки Юрія минули в постійних походах і війнах, у яких він брав участь разом зі своїм батьком Львом. Проте роки свого самостійного правління він провів переважно в мирі. Юрій І переніс свою столицю з Холма до Володимира, тим самим знову з’єднавши Волинь і Галичину, але то вже була зовсім інша Галицько-Волинська держава, ніж за часів Данила. Юрій І був змушений поступитися Литві Дорогочином і Берестям, Польщі — Західною Галичиною та Любліном, Угорщині — Закарпаттям.
Проте, скориставшись послабленням Золотої Орди, у якій спалахнула міжусобна війна, Юрій І відновив владу над Пониззям, розширивши його кордони аж до гирла Дністра й Південного Бугу, і звільнився від зверхності монголів. Він установив дружні відносини з Польщею та Тевтонським орденом.
Юрій І домігся утворення окремої Галицької православної митрополії (1303 р.), зміцнивши свою владу та незалежність держави. Галицька митрополія включала в себе Галицький, Волинський, Луцький, Перемишльський, Турівський, Холмський єпископати.
Такий крок Юрія І був продиктований подією, яка сталася в 1299 р., коли митрополит київський і всієї Русі перебрався до Московської землі. Першим митрополитом галицьким був, імовірно, грек Нифонт, а другим — русин Петро, який згодом під тиском константинопольського патріарха перебрався до Володимира-на-Клязьмі.
Польський хроніст Ян Длугош розповідає: «Юрій був людиною спритною і шляхетною, щедрою для духовних осіб. За його правління Русь користувалася благами миру і величезного добробуту».
Після смерті Юрія І у володіння Галицько-Волинською державою вступили його сини Андрій і Лев II (1308—1323 рр.), що титулувалися як «божою милістю князі всієї Руської землі, Галичини і Володимирії». Інформації про їх правління вкрай мало. Відомо, що між 1316—1320 рр. та в 1323 р. брати змогли відбити напади монголів, а також стримати наступ литовців. Проте під час одного з боїв за невідомих обставин Андрій і Лев II загинули. Династія Романовичів припинилася.
Печатка Льва II з його зображенням
2. Правління Юрія II Болеслава. На початку 1325 р. галицько-волинський престол посів 14-річний син мазовецького князя й дочки Юрія І Львовича Болеслав Тройденович. Він прийняв православ’я та став останнім самостійним володарем князівства під ім’ям Юрій II Болеслав (1325—1340 рр.).
Юрій II Болеслав. Сучасний малюнок
Незважаючи на своє польське походження, князь здійснював антипольську політику. Для цього він уклав союз із Литвою, одружившись із дочкою литовського князя Гедиміна Євфимією, і Тевтонським орденом. Другий напрям політики він убачав у протидії монголам.
За його правління було остаточно втрачено землі Берестейщини, Підляшшя та Пониззя.
Хоча в зовнішній політиці князя були певні успіхи, міцної опори серед місцевої знаті його правління не знайшло. Князю докоряли за надмірну підтримку городян-іноземців — чехів і німців, поблажливість щодо католицького духовенства, а також утиски в правах волинської верхівки.
Щоб усунути від влади свавільних бояр, Юрій II намагався реформувати систему управління державою. Так, до боярської ради були включені лише ті бояри, що безпосередньо служили князеві. Владу на місцях він передав своїм відданим намісникам (палатинам), які зосередили у своїх руках адміністративну, судову й військову владу.
Юрій II знову відновив Галицьку православну митрополію. Митрополитом став Теодор.
Однак боротьба з боярами коштувала Юрію II життя. У 1340 р. його було отруєно.
6 квітня 1340 р. князь Юрій II прибув до міста Володимира. Наступного дня володимирський тисяцький Юрій Лисий справив на честь князя бенкет. Під час цього бенкету хтось підсипав до княжої чаші з вином отруту. Вона виявилася настільки сильною, що Юрій II одразу помер. Винуватців злочину так і не знайшли.
3. Боротьба Польщі, Угорщини та Литви за землі Галицько-Волинської держави. Раптова смерть Юрія II не дала новій династії можливості утвердитися в Галицько-Волинській державі. Ще в 1339 р. Польща й Угорщина домовилися про спільні дії проти Галицько-Волинської держави. Смерть князя стала сигналом до вторгнення.
Польський король Казимир III Великий (1333—1370 рр.) уже через кілька днів після смерті Юрія II оволодів Львовом, де захопив князівську скарбницю, а далі стрімко пройшовся Волинню, узявши Володимир. Проте втримати ці території він не міг. У Галичині бояри на чолі з Дмитром Дедьком (Дятьком) звернулися по допомогу до монголів, а на Волинь рушило сильне литовське військо. У результаті Казимир III був змушений визнати владу місцевого боярина Дмитра Дедька. Під титулом управителя (або старости) Руської землі він визнавав себе васалом волинського князя Любарта, Казимира III і тогочасного короля Угорщини Лайоша І Великого.
Проте така ситуація довго тривати не могла. Після смерті Дмитра Казимир III відділив від Галичини Сяноцьку землю, а в 1349 р. здійснив масштабний похід, захопивши Львів, Белз, Холм, Берестя та Володимир. Наступного року місто Володимир, Берестейщину й Белзьку та Холмську землі захопив волинський князь Любарт, який мав більше підстав на панування в Галицько-Волинській державі. Проте поляки перейшли в новий наступ і змогли відвоювати деякі землі.
Казимир III Великий. Художник Я. Матейко
Зрештою в 1352 р. між Польщею та Литвою було укладене перемир’я: Галичина відійшла до складу Польщі, а Волинь із містами Володимир, Луцьк, Белз, Холм і Берестейщиною — до складу Литви. Такий поділ був скріплений «Вічним миром» 1366 р., у результаті якого територія Польської держави збільшилася в 1,5 разу. Проте боротьба за Галичину не припинилася.
На захоплених землях польська влада одразу почала запроваджувати польське право та систему управління. Одночасно із цим насаджувався католицизм і чинилися всілякі перешкоди для розвитку православ’я. Уже в 1361 р. було утворено католицьке архієпископство із центром у Львові. У 1374 р. константинопольський патріарх ліквідував Галицьку православну митрополію. Наприкінці XIV ст. її було відновлено, але на початку XV ст. знову скасовано.
Карта «Українські землі у другій половині XIV ст.»
Після смерті Казимира III у 1387 р. за династичною угодою Галичина від Польщі перейшла до Угорщини. Тут «Королівство Галицьке» стало власним володінням короля Лайоша І Великого, який додав собі титул «короля Русі». Правителем приєднаних земель він поставив свого племінника — сілезького князя Владислава Опольського. «Королівство Галицьке» стало васалом Угорщини.
Лайош І Великий. Художник М. Баччареллі
Проте Владислав, що правив у Галичині в 1372—1378 і 1385—1387 рр., прагнув позбутися залежності. Він створив свій апарат управління, карбував власну монету з гербом і навіть титулувався «самодержцем Русі». Однак у реалізації своїх планів Владислав спирався не на місцеве українське населення, а на переселенців — поляків, німців, угорців; активно насаджував католицизм.
Закладення Казимиром III Великим католицького собору у Львові. Художник Я. Матейко
Така політика робила його владу хиткою, що дало змогу Польщі після смерті Лайоша І знову захопити Галичину. Цьому сприяло те, що королевою Польщі було обрано молодшу дочку Лайоша І Ядвігу. Чоловіком Ядвіги й королем Польщі за умовою Кревської унії 1385 р. став литовський князь Ягайло.
Замок Любарта в Луцьку. Сучасний вигляд
Підписуючи унію, Ягайло зобов’язувався «навік приєднати всі свої землі, литовські й руські, до Корони Польської».
Таким чином, до 1772 р. Галичина перебувала під владою Польщі.
4. Волинь за правління Любарта. Любарт Гедимінович (? — 1385) — син великого князя литовського Гедиміна. Він прийняв православну віру й одружився з дочкою галицького й волинського князя Андрія Юрійовича Анною-Буче. Завдяки цьому династичному шлюбу після смерті братів Андрія та Льва II Юрійовичів він отримав Східну Волинь із Луцьком як зять померлого й переселився на ці землі.
Після смерті Юрія II Болеслава Любарт став першим претендентом на Галицьке князівство (він був дядьком Болеслава по лінії матері). Проте, як уже зазначалося, йому довелося майже 40 років відстоювати своє право на ці землі. За «Вічним миром» 1366 р. Любартові залишався лише Луцьк. Решту земель Волині отримав Олександр Коріятович як намісник польського короля. Однак Любарт не бажав миритися із ситуацією.
Печатка Владислава Опольського
Скориставшись смертю Казимира III та присутністю на його похороні Олександра Коріятовича, він легко захопив Володимир і зруйнував польський замок. У 1382 р. після запеклої боротьби Любарт повернув собі й Галичину. (Проте вже після смерті Любарта Галичина знову відійшла до Польщі.)
Незважаючи на тяжкі війни й великі невдачі, Любарт дбав про розвиток торгівлі, був засновником оборонного замку в Луцьку, зводив церкви, побудував місто Любар. А найголовніше: за його князювання Волинь залишалася руською (українською) землею за своєю суттю.
Князь Любарт Гедимінович. Художник А. Слапшис
Запам’ятайте дати
1301—1308 рр. — правління Юрія І Львовича.
1303 р. — створення окремої Галицької православної митрополії.
1323 р. — загибель князів Андрія і Льва II; припинення династії Романовичів.
1325—1340 рр. — правління Юрія II Болеслава.
1325—1385 рр. — правління Любарта Гедиміновича на Волині.
1349 р. — захоплення Галичини польським королем Казимиром III.
1366 р. — «Вічний мир» між Литвою й Польщею. Поділ галицько-волинської спадщини між двома державами — Польщею (Галичина) і Литвою (Волинь).
1387 р. — остаточне встановлення польської влади в Галичині.
Надгробок Казимира III у Вавельській кафедрі в Кракові (Польща)
Чи погоджуєтесь ви з тим, що. Чому?
• За правління Юрія І Королівство Руське опинилося під владою одного правителя. Йому вдалося стабілізувати становище держави. Одним із головних досягнень правління Юрія І було створення Галицької православної митрополії (1303 р.).
• Припинення династії Романовичів дало поштовх швидкому занепаду Галицько-Волинської держави. Отруєння Юрія II Болеслава не дало утвердитися новій династії. Головними причинами цього були боярське свавілля та агресія сусідніх держав — Польщі, Угорщини та Литви.
• Після смерті Юрія II Болеслава між Польщею, Угорщиною та Литвою спалахнула запекла боротьба за галицько-волинську спадщину. Зрештою за «Вічним миром» 1366 р. Галичина увійшла до складу Польщі, а Волинь — до складу Литви.
• У складі Литви Волинь під владою князя Любарта зберігала свій руський (український) характер, у той час як у Галичині він нещадно викорінювався.
Запитання та завдання
1. Перевірте рівень засвоєння матеріалу параграфа за допомогою гри «Три речення». Правила гри. Учням та ученицям необхідно передати зміст пунктів параграфа трьома простими реченнями. Перемагає той(-а), у кого розповідь буде стислішою, але водночас правильно передаватиме зміст матеріалу. Гру доцільно проводити в письмовій формі.
2. Якими були найважливіші події в житті Галицько-Волинської держави першої половини XIV ст.? 3. З ініціативи якого князя було створено Галицьку православну митрополію? 4. Чим політика Юрія І Львовича відрізнялася від політики його батька? 5. Розкрийте зв’язок між заходами правління князя Юрія II Болеслава та його трагічною смертю. 6. Чому, на вашу думку, після отруєння Юрія II не було жодного претендента на владу з колишніх князівств Русі-України? 7. Яким був результат правління князя Любарта Гедиміновича на Волині?
8. Колективне обговорення. Яку дату можна вважати кінцем існування Галицько-Волинської держави? 9. Покажіть на карті, як були розподілені між сусідніми державами володіння Галицько-Волинської держави. 10. Складіть план розповіді за темою «Загибель Галицько-Волинської держави». 11. Визначте роль Дмитра Дедька в долі Галицько-Волинської держави. 12. Складіть схему «Причини загибелі Галицько-Волинської держави». Зробіть відповідні висновки.
13. Робота в малих групах. Чи мала Галицько-Волинська держава шанс за тогочасних умов зберегти незалежність? Поясніть свою відповідь. 14. Чому після припинення династії Романовичів у Королівстві Руському розпочалася боротьба за поділ його володінь, а не за утвердження нової династії? Чому між країнами-сусідами велася така гостра боротьба за галицько-волинську спадщину?
Феномен Достоєвського (спроба осмислення): відлуння з українських глибин
2021 рік оголошений ЮНЕСКО роком Ф.М. Достоєвського (1821– 1881), адже цьогоріч минає 200 років з дня народження письменника і 140-ліття його відходу у вічність. Це ще одне підтвердження визнання того, що творчий спадок письменника є культурним надбанням усього людства.
Достоєвський – один з найпотужніших письменників і мислителів світового масштабу за глибиною питань, які він намагався порушити й знайти на них відповіді в своїх творах. Фундаментальна проблематика людського життя, пов’язана з моральними проблемами, яких торкався в своїй творчості письменник-гуманіст, з XIX століття не змінилася. Таємниця першопричини зла, яке існує в світі й у людській природі, його «виправдання» протягом всієї осмисленої історії людства, завжди хвилювала й переймала релігійну, богословську, мистецьку, філософську свідомість. Проблема теодицеї – виправдання Бога, примирення ідеї розумного, благого, Божественного управління світом з паралельним існуванням у ньому світового зла, узгодження віри в Боже милосердя з реальністю темних сил і сторін світобуття, – так і залишається невирішеною. Кожен митець, як знаряддя в руках Творця, тільки наближається до її розгадки.
Українські витоки Ф.М. Достоєвського
Про українські корені Федора Михайловича Достоєвського я дізналася на початку 1990-х років від Юрія Володимировича Покальчука, співробітника нашого відділу зарубіжної україніки, письменника й українознавця, який привозив книжки й розповіді від наших співвітчизників з різних куточків світу. Серед його близьких друзів був Михайло Демкович-Добрянський, (журналіст, історик, працював на радіо «Свобода» в Мюнхені, жив у Лондоні), автор книжки «Україна і Росія»/видання Українського Католицького Університету св. Климента Папи. Рим, 1989. Том. LXVII. Ця книжка була привезена Ю. Покальчуком до нашого відділу. Саме в ній було опубліковане дослідження про українське коріння в походженні Достоєвського – факти маловідомі на той час, тож ми багато обговорювали це з Покальчуком.
Тепер уже й інші джерела зарубіжної україніки, які раніше були для нас неприступними, стали відкривати різні аспекти цього питання. Отже, з джерел випливає, що предки Достоєвського тривалий час жили на Волині. Далекий прародич письменника Данило в 1506 році отримав у володіння село Достоєво, що на просторах Пінщини. Від назви цього села й пішла назва роду Достоєвських. І хоч зараз воно у складі Білорусі, але це не білоруська, а українська етнічна територія.
Однак насправді предки Достоєвського проживали не стільки в Достоєво, скільки на Волині, а точніше – на Ковельщині. Саме тут у 70-х роках XVI століття проживав Феодор Достоєвський, який служив у князя Андрія Курбського. Близько 1664 року в селі Секунь (поблизу Ковеля) згадується ще один Достоєвський. У 1775 році Достоєвські продали свої маєтки на Ковельщині. Тоді прадід Федора Достоєвського, Григорій Гомерович, перебрався в Янушпіль, де став греко-католицьким (уніатським) священником. Два його сини теж стали священниками. Один з них, Андрій, дід письменника, був уніатським священником, він служив у селі Війтівцях на Поділлі в 1782– 1820 роках. А уніатським священником міг стати тільки українець, ні поляк, ні росіянин не могли, – зазначає М. Добрянський (с. 131).
Разом з тим він цитує спогади дочки Достоєвського, яка каже, що «…поетичні здібності були вже в українській родині мого батька, а не були дані щойно через мою матір-москвичку, як припускають літературні приятелі Достоєвського». Любов Федорівна говорить так багато про українськість предків Федора Достоєвського, що в українській національності його діда не може бути сумніву» (с. 131). «Коли приходите з Петербурга до Києва, – продовжує Л.Ф. Достоєвська, – чуєте, що ви на півдні. Вечори теплі, вулиці повні веселих співучих людей… Усе дихає поезією на цій гарній, лагідно хвилястій рівнині (Україні), що купається в теплому сонці… В Україні все є поезія…». « У перших творах Достоєвського є багато з тамтої української поезії, що така наївна, сентиментальна й романтична» (с. 132).
Цікаві дослідження про українські корені Достоєвського були опубліковані нещодавно відомим культурологом Петром Кралюком. Він увів у науковий обіг працю Арсена Річинського 1933 року, яка свого часу була знищена більшовиками. В ній, як зазначає П. Кралюк, покладено початок дослідженню українських коренів у творчості Достоєвського. «Якщо Гоголь хитався ще між двома душами й не міг віддати переваги ані одній з них, – писав Річинський, – (мається на увазі хитання між душею українською та російською – ред.), то після цього приходить мислитель, який вже повністю віддався російській культурі, в якого українська душа лише зрідка звучала своєрідними мотивами, незрозумілими й чужими для росіян. Був це – Ф. Достоєвський. Його ідеї в зародку стрічаємо вже в Гоголя. Це, з одного боку, віра в спасенну ролю краси у світа; з іншого – намір викрити життя без світла, занурити душу в темні безодні зла й тим примусити її здригнутися й забажати знову світла… Цей метод найбільш уживаний Достоєвським».
Подібну думку про суть творчості письменника висловив його біограф Л. П. Гроссман: «в більшості творів Достоєвського прослідковується «шлях людської душі, яка спускається в підземний світ гріховних блукань для відродження до нового життя, що стає можливим від пережитих страждань». Письменник досліджує природу людини в її бездонності й безмежності, відкриває її найглибші шари, досліджує людину відпущену «на свободу», яка випала з-під закону, як вона переходить «у сваволю». Він веде вас через непроглядну темряву, втягає в темну безодню, яка відкривається всередині людини. І там відкриває Бога й диявола, рай і пекло. «Там диявол з богом бореться, а поле битви – серце людини». На ті часи, коли створювалися романи Достоєвського, – ці думки й прозріння були відкриттями світового масштабу. Постановка проблеми свободи вибору зробила Достоєвського одним із попередників філософської течії екзистенціалізму, яка виникла в ХХ столітті.
Головне завдання творчості – «знайти людське в людині»
Федір Достоєвський вважав головним завданням своєї творчості «знайти людське в людині». Він пояснював це тим, що людина не механізм, який керується якимись зовнішніми силами, а в ній самій закладене джерело внутрішнього саморозвитку, життя, розрізнення добра і зла. А тому людина, за Достоєвським, у будь-яких, навіть найбільш несприятливих обставинах, сама несе відповідальність за свої вчинки. Ніякий вплив зовнішнього середовища не може бути виправданням лихої волі злочинця. Будь-який злочин неминуче містить у собі моральне покарання , як про це свідчать долі трагічних героїв письменника.
Усі його великі романи – це фактично містерії, побудовані певною мірою за зразками античної й середньовічної релігійної драми. Творчий спадок письменника – це своєрідна середньовічна алхімічна лабораторія з дослідження еволюції людського духу. Відома фраза про те, що все людство ділиться на три категорії: тих, хто прочитав роман «Брати Карамазови», хто збирається його прочитати і тих, хто читати його ніколи не буде. Тобто це чтиво для рафінованих інтелектуалів, а таких мало. Ця лабораторія стала фундаментом для побудов теорій психологів, філософів, релігієзнавців, які прийшли в світ після Достоєвського. «Творчість Достоєвського позначена поліфонією думок і картин, в його творах легко віднайти обґрунтування для тез повністю протилежних, – розповідає викладачка кафедри богослов’я Українського католицького університету Галина Кришталь. – Одні бачать в ньому мало не апостола, інші – не без підстав знаходять в його творчості непоборні сумніви щодо існування Бога. Деякі православні богослови називали Достоєвського великим теологом, а інші – єретиком. Однак у світовій літературі немає іншого прикладу письменника з такими великими богословськими амбіціями».
Значним є вплив письменника на розвиток не тільки російської, а й світової культури. Достоєвський занурюється в глибини колективного підсвідомого, щоб знайти шлях до побудови справедливого суспільного устрою, ефективного устрою людського суспільства, шукає відповіді на питання, як людині жити в цьому суспільстві на принципах добра й милосердя.
Пріоритет духовних цінностей та ідеалів і їх сприйняття суспільством
Вершина його творчості – це «Легенда про великого інквізитора» (вставна новела в роман «Брати Карамазови»), один з найвищих проявів бунтарських настроїв письменника, суть якої в тому, що «Не хлібом одним буде жити людина, а кожним словом, що виходить з уст Господа Бога». Всі відомі йому форми політичної й церковної влади, починаючи з періоду Римської імперії аж до свого часу, Достоєвський розглядає тут як споріднені одна одній форми насилля над людською свободою й совістю. За судженням письменника, вони не відрізняються від середньовічної інквізиції. В цій легенді синтез його позитивного релігійного світогляду, бо в ній вирішується питання про свободу людського духу. Свобода приводить людину або до Христа, або до Великого Інквізитора. І треба вибирати. В Легенді зустрічаються віч-на-віч два універсальні принципи – свобода і примус, Христос і Антихрист.
Образ Великого інквізитора подано як образ страдника за людство. Він не вірить у Бога. Він зрозумів, що переважна більшість людей не в змозі нести тягар свободи, відкритої Христом. Шлях свободи – страдницький, трагічний, він вимагає героїзму від такої марної істоти, як людина. Великий інквізитор заради малої людини повстав проти Бога, але він не вірить і в людину. Збунтований проти Бога, обмежений людський розум намагається влаштувати ліпший порядок світу від того, що створений Богом, бо він повний страждань, які поклав на людину тягар свободи і відповідальності. Але такий розум невідворотно мусить прийти до Великого Інквізитора, тобто до побудови царства безмежного деспотизму. Процес переродження свободи в деспотизм – це одне з найгеніальніших прозрінь Достоєвського (детальніше див.: Добрянський, с. 136– 138).
Другою вершиною творчості Достоєвського є образ князя Мишкіна в романі «Ідіот». У цьому образі він намагався показати ідеально прекрасну людину. Князь Мишкін хотів собою врятувати світ. Усі персонажі роману навколо нього (поки перебувають в його аурі) чарівним чином трансформуються під дією його енергетики, бо він у кожному бачить красу і благородство. Але не може одна людина своїм диханням обігріти весь світ. Його на всіх не вистачає. Врешті-решт люди його знищують. Це споконвічна історія про Ісуса Христа, яка повторюється в різні історичні часи. Божественне начало в героєві й реальність земного життя входять у трагічні суперечності, подолати які герой не в змозі. Аглая в романі «Ідіот» говорить, що в людині є розум вищий і є нижчий. Розум вищий – це серце. Князь Мишкін думає серцем. «Серце вище», на думку А. Річинського, це «стара ідея українська», яка зустрічається в Григорія Сковороди, Памфіла Юркевича й інших українських мислителів. Зараз у нас цю ідею називають «філософією серця», і чимало дослідників вважають її основною ідеєю української філософії.
У романі «Ідіот» порушується великий комплекс морально-етичних проблем. Думки Достоєвського про кохання, про пристрасті актуальні й у наш час. Сильна любов має свій зворотній бік, вона часто переходить у тиранію й закінчується трагічно. Навіть через милосердя, співчуття не можна переступати межі дозволеного, бо тим самим ти руйнуєш своє життя, яке є найвищою цінністю. Князь Мишкін дуже співчував двом жінкам і любив їх, і це закінчилося трагедією. Але в різних втіленнях роману в різні часи (в кіно, театрі) навіть такий гіркий фінал не виглядає катастрофічним. Добро зазнає поразки за поразкою, але воно все ж таки існує.
Цікаво, що прообразом князя Мишкіна був частково сам Достоєвський, а частково Григорій Олександрович Кушелев-Безбородко (псевдо Грицько Григоренко) (1832 – 1870), сучасник письменника, який мав українське коріння, родовий маєток у Чернігівській губернії, писав оповідання з українського життя, утримував ліцей князя Безбородка в Ніжині. Він захоплювався україномовною творчістю Тараса Шевченка, зокрема любив вірш «Заворожи мені, волхве». В журналі «Русское слово», який він видавав, вийшли рецензії на «Кобзар» Шевченка, публікувалися матеріали про журнал «Основа» (перший український журнал в Російській імперії), про життя Тараса Шевченка.
Достоєвський і Шевченко
Петербург другої половини XIX століття був містом, де народжувались найсміливіші ідеї про визволення народу, розвивалися російські й українські культурні ініціативи. Передові сили російської імперії мріяли про визволення народу від кріпосного рабства. Достоєвського за участь у гуртку Петрашевського, а Шевченка – в Кирило-Мефодіївському товаристві було засуджено й відправлено в заслання, обоє були політично неблагонадійні. Цікаві оповіді про Достоєвського та Шевченка знаходимо в спогадах Олени Штакеншнейдер в журналі «Русский вестник» (1901, ч.8). Там вона описує літературні читання (аналог сучасних зустрічей з письменниками), які відбувалися в Петербурзі й на яких виступали Федір Достоєвський і Тарас Шевченко після повернення з заслання. Петербурзька публіка зустріла українського поета з надзвичайним ентузіазмом. «Шевченка вона так прийняла, ніби він геній, який зійшов у залю Пассажу просто з небес. Ледве встиг він увійти, як почали плескати в долоні, тупати, кричати. Бідний поет зовсім розгубився… Вшановували мученика за правду». « … Та адже Достоєвський ще більший мученик за ту ж таки справу…Шевченко був лише солдатом, а Достоєвський в Сибіру, на каторзі, а проте – Шевченка приголомшили оваціями, а Достоєвському плескали багато, але не так».
Прикметно, що подібність людської й письменницької доль Шевченка та Достоєвського доповнюється навіть схожістю їхніх типів обличчя.
Зрештою, головний висновок з усіх творів Достоєвського, який намагався розібратися в безкінечній складності внутрішньої природи людини і світу, що її оточує, – світ врятують краса, добро і любов. Найстрашніший хаос і дисгармонія в житті суспільства і в долі окремої людини, вважав письменник, лише загострюють одвічну потребу людини в щасті, її прагнення до радісної повноти, до гармонії буття.
Українська стихія – одне з джерел творчості ДостоєвськогоГоворячи про українське походження предків Достоєвського по лінії батька і про те, що українська стихія, яка проглядається в творчості письменника, виросла значною мірою з його українського архетипу, М. Добрянський висловлює припущення, що «містерія землі», «недогматична, світла, світлоносна релігійність Достоєвського – чи не вийшли вони з українського грунту»? А пафос свободи, «заповідний пафос свободи», що є серцевиною всієї творчості Достоєвського – чи не є пафосом тисячолітньої історії українського народу?» (с. 142).
Тож і ми сьогодні прагнемо звернути увагу й оцінити те, що в усій цій містерії, якою є творча спадщина Достоєвського, одним із джерел живлення його творчості був український архетип предків письменника.
М. Добрянський вважає, що Федір Достоєвський – це «найвизначніший український внесок до російської культури»(с. 142). Всю свою книжку про Україну і Росію, історію їх культурних стосунків він писав як дослідження, яке стане в нагоді будівничим незалежної української держави.
кандидат філологічних наук,
старший науковий співробітник НБУВ
Яка хвороба зявилася у Достоєвського після повідомлення про загибель батька
При оплаті замовлення банківською картою, обробка платежу (включаючи введення номера карти) відбувається на захищеній сторінці процессинговой системи. Це означає, що ваші конфіденційні дані (реквізити карти, реєстраційні дані та ін.) Не надходять до нас, їх обробка повністю захищена і ніхто не може отримати персональні і банківські дані клієнта.
При роботі з картковими даними застосовується стандарт захисту інформації, розроблений міжнародними платіжними системами Visa та MasterCard – Payment Card Industry Data Security Standard (PCI DSS), що забезпечує безпечну обробку реквізитів Банківської карти Власника. Застосовувана технологія передачі даних гарантує безпеку по операціях з банківськими картами шляхом використання протоколів Secure Sockets Layer (SSL).
Ми використовуємо cookies, щоб проаналізувати та покращити роботу нашого сайту, персоналізувати рекламу. Продовжуючи відвідування сайту, ви надаєте згоду на використання cookies та погоджуєтесь з Політикою конфіденційності.