«Тарас Бульба» Олександр Довженко

— А повернись-но, сину! Який-бо ти смішний,— каже Бульба до синів, намагаючись повернути Остапа, щоб оглянути його з усіх боків. Остап, однак, не повернувся.

Тарас Бульба з синами стояв посеред великого двору. Двір поріс споришем. Спереду невеликий старосвітський полковницький будинок, соломою вкритий. На стрісі мох і навіть кущик жита. Праворуч комора дерев’яна, рублена. Між коморою та будиночком ворота й хвіртка. Біля воріт дві тополі. Ворота відчинені. Видно, що сини тільки що заїхали в двір. Тут стояли їх коні й слуги. За ворітьми — кілька вершників. У хвіртку входили сусіди й сусідки. З комори до будинку пробігла моторна дівчина.

— І отак у вас усі ходять в академії?

Остап і Андрій хотіли були рушити в напрямку до будиночка:

— Ого, які на вас довгі свитки! Ні, та й свитки! А побіжи-но котрий з вас. Подивлюся, чи не шелепнеться він об землю, заплутавшись у поли.

І вже Бульба хотів був примусити побігти Андрія.

— Ну, годі. Не смійтеся, батьку,— промовив нарешті старший з них, Остап.— Чого сміятися?

— Диви, який пишний. А чом би й не сміятися?

— А так. Хоч ви мені й батько, а як будете сміятися, то, їй-богу.

Бульба не дав Остапові вимовити останнє слово.

— І. Ах ти ж, вражий сину! Як? Батька? — і здивований Бульба відступив на кілька кроків.

— Так хоч би й батька. За образу не подивлюся й не уважу нікому,— промовив Остап.

Тарас дивиться на Остапа такий здивований, начебто це був і не Остап зовсім, а не знать що.

— То як же ти хочеш зі мною битися? Хіба навкулачки?

— Ну, давай навкулачки,— сказав Тарас, засукавши рукави.— Подивлюся я, що за митець у кулаці.

І от батько з сином замість привіту після довгої розлуки почали молотити один одного. На ґанок вибігла мати:

— Тарасе. Боже мій. Дивіться, люди добрі: здурів старий. Діти приїхали додому, більше як рік їх не бачили, а він вигадав казна-що, навкулачки битися. Тарасе!

— А він здорово б’ється! — сказав Бульба, напівобертаючись до жінки й оправляючись після ударів.— їй-бо, добре. Славний буде козак.

— Ну, здоров, синку. Почоломкаємось. — І стали батько з сином цілуватися.

— Добре, синку. Отак лупцюй кожного, як мене колотив. Нікому не попускай.

— А ти, байбасе, чого стоїш, руки звісив,— звернувся Бульба до Андрія.— Чого ж ти, собачий сину, не відлупцюєш батька?

— От іще що вигадав, — сказала мати, обіймаючи Андрія.— І влізе ж таке в голову, щоб рідне дитятко та батька било. Дитятко молоде, таку дорогу проїхало, йому б тепер відпочити та попоїсти чого-небудь.

— Е, та ти мазунчик, я бачу, — зауважив Бульба.— Не слухай, синку, матері: вона баба, що вона знає?

І рухом руки Бульба підкликав до себе Андрія.

— Бачите шаблю? Оце ваша мати. А академія і всі ті книжки, букварі й філозофія — все це казна-що, і чхав я на все це.

— Помовч. А от краще я вас на тому тижні виряджу на Запорожжя. От де наука! От де школа! Отам тільки й наберетеся розуму.

— І. один тиждень дома. Боже ж мій. — почувся плач матері,— і погуляти їм, бідним, не доведеться.

— Ну, годі скиглити, стара,— сказав Бульба.— Козак не на те, щоб возитися з бабами. Ти б сховала їх собі під спідницю та й сиділа на них, як квочка на яйцях!

Мати подивилась з докором на Бульбу й пішла.

— Іди, іди та постав нам мерщій на стіл усе, що є! — гукав Бульба услід жінці.— Нам не треба пампушок, медяників. маковників та всяких там пундиків! Тягни нам цілого барана. Та горілки, та не з озюмом та всякими там витребеньками, а чистої, щоб грала, як скажена.

Бульба засміявся, як гроза, і рушив з синами до світлиці.

Бульба з нагоди приїзду синів запросив усіх сотників і всю полкову старшину, хто тільки був на місці. Гості сиділи за столом у світлиці, прибраній на смак того часу. Був вечір.

— Ну, боже ж благослови. Здорові будьте, синки! І ти, Остапе, і ти, Андрію. Дай же, боже, щоб на війні нам завжди щастило.

— Дай, боже,— промовив тихенько осавул Дмитро Товкач.

— Щоб бусурманів били, і турків били, і татарву били, а коли й ляхи почнуть щось проти віри нашої чинити, то й ляхів щоб били.

— Та дай же, боже,— згодився Товкач. Бульба до Андрія:

— А як по-латині горілка? Не знаєш? От дурні, синку, були латинці: вони й не знали, що існує на світі горілка. Як пак той прозивався, що латинські вірші писав? Я на грамоті розуміюся не дуже, отож і не знаю, Горацій, чи як?

Останні слова Бульба промовив, звертаючись до Товкача.

— Бач, який батько? — пошепки сказав Остап Андрієві.

— Все старий сич знає, а прикидається.

— Ось гляньте, які молодці! На Січ їх скоро пошлю! — радів підпилий Бульба, показуючи Товкачеві та іншій старшині Остапа й Андрія.

— Я думаю, архімандрит не давав вам і понюхати горілки. Признавайтеся, синки, добре вас шмагали березовими віниками? — казав далі Тарас, звертаючись до синів.

— Нічого, батьку, згадувати. Що було, те пройшло,— відповів стримано Остап.

— Хай тепер спробує,— сказав Андрій,— хай тепер хто зачепить! От хай тільки навернеться тепер яка-не-будь татарва! Буде вона знати козацьку шаблю!

— Добре, сину! їй-бо, добре! Та коли вже на те пішло, то й я з вами їду,— захвилювався Бульба, немов дивуючись, як це він не додумався до цього зразу.

— Якого біса мені тут сидіти! — здивувався Бульба, звертаючись до Товкача.— Щоб я став гречкосієм, пічкуром. Доглядати вівці та свині та з жінкою бабитися! А хай воно пропаде.— До синів: — Поїду з вами на Запорожжя. Їй-бо, поїду! Га?! Чому ж бо мені не поїхати?

Старий Бульба гарячився, гарячився, нарешті розсердився зовсім і встав із-за столу. Гордо випроставшись, він тупнув ногою:

— Завтра ж їдемо! Навіщо відкладати? Якого біса ми тут можемо висидіти? Нащо нам ця хата? Для чого усе це? Нащо ці горшки?

Сказавши це, Бульба почав бити й шпурляти горшки і пляшки.

Бідна мати, звикши вже до таких вчинків свого чоловіка, сумно дивилася, сидячи на лавці. Безмовне горе тремтіло в її очах і в міцно зціплених устах.

Бульба добивав посуд — сулії, пляшки зеленого та синього скла, карбовані срібні кубки і турецькі чарки.

Бульба тримає в руках ногу коня і перевіряє, як підігнано підкови. Заглядає коневі в зуби. Кінь не дається. Бульба сердиться.

Серед коней і слуг Бульба підходить до другого коня, до третього. Від коней Бульба покотився, як вогняна куля, через увесь двір від стаєнь до комори. За ним поспішав хвіст челяді. Поруч нього, трохи відстаючи, спішив Товкач.

— Візьмеш, Дмитре, тутечки всю мою владу. Чув? — казав він на ходу Товкачеві.

— Чув. А чого ж не чув? — відповів Товкач.

— А коли часом подам з Січі знак, рушай з полком просто.

Зупинившись біля комори, Бульба звернувся до конюхів, коло яких він тільки що був.

— Ага! Демид! Не забудь же всипати в ясла пшениці, та найліпшої, чув?

І пішов Бульба швидко у відчинену комору.

Бульба з Товкачем знову мчить через двір.

— Е, годі вилежуватись по запічках та годувати глад— • ким тілом мух! — говорить він, може, Товкачеві, а може, й сам собі або ж і всій челяді.

— От! Леванці, баболюби! — сказав він, підійшовши до слуг.

— Поїдете: ти, Омельку, ти, Демиде, поїде Порохня, Шпак.

— Батьку, я поїду. їй же богу,— сказав один із слуг.

— Не поїдеш. Не вмієш мовчати. Поїдеш ти, Чорнота, ти, Литвине, ти, Вороний.

— А хто мені там плаче?! —крикнув Бульба.— Вже. Вже закудкудакали! Чортів курятник! — сердився Тарас, шугаючи панорамою від слуг до сіней мимо жіночої челяді.

Бульба в коморі вибирає шаблі, мушкети. Бульба, з мушкетом, на мить замислився.

— Все,— сказав він тихо сам до себе.

— Ну, діти, спати. А завтра будемо робити, що бог дасть,— сказав Бульба, увійшовши до світлиці.

— Та не стели нам постелі! — звернувся він досить лагідно до жінки, начебто ніякого посуду він і не бив зовсім і нікуди не збирається їхати.— Нам не треба постелі. Ми будемо спати надворі.

Ніч тільки що огорнула небо, й будинок, і двір, і сад, і ставок, і тополі.

Посеред двору на сіні, на килимі, укритий баранячим кожухом, хропів Тарас.

Хропе сторож, що упився з нагоди приїзду паничів. Спить Тарас.

Не спить Андрій. Очі його широко розплющені. До нього долітає хропіння і Тараса, і слуг, і далекий спів дівчат, але він нічого не чує. Він не присутній.

Андрій дивиться на зоряне небо. Поступово перед його очима виникає панночка. Андрій простягає до неї руки. Панночка зникає.

Здоровезний сірий український віл лежить і тихо ремиґає.

(Продовження на наступній сторінці)

• Україна в огні
• «Зачарована Десна» Олександр Довженко
• «Федорченко» Олександр Довженко
• «Капітан Ус» Олександр Довженко
• «Хата» Олександр Довженко
• «Корінь життя» Олександр Довженко
• «Китайський святий» Олександр Довженко
• «Невідомий» Олександр Довженко
• «Сіятель» Олександр Довженко
• «Сон» Олександр Довженко
• «У полі» Олександр Довженко
• «Аероград» Олександр Довженко
• «Антарктида» Олександр Довженко
• «Арсенал» Олександр Довженко
• «Бронза» Олександр Довженко
• «Мати» Олександр Довженко
• «Мічурін» Олександр Довженко
• «На колючому дроті» Олександр Довженко
• «Незабутнє» Олександр Довженко
• «Ніч перед боєм» Олександр Довженко
• «Перемога» Олександр Довженко
• «Поема про море» Олександр Довженко
• «Потомки запорожців» Олександр Довженко
• «Повість полум’яних літ» Олександр Довженко
• «Прощай, Америко!» Олександр Довженко
• «Щоденник» Олександр Довженко
• «Щорс» Олександр Довженко
• «Слава» Олександр Довженко
• «Стій, смерть, зупинись!» Олександр Довженко
• «Тризна» Олександр Довженко
• «Україна у вогнях (нарис)» Олександр Довженко
• «Відступник» Олександр Довженко
• «Воля до життя» Олександр Довженко
• «Земля» Олександр Довженко
• «Життя в цвіту» Олександр Довженко
• Всі твори автора

Микола Гоголь — Ніч перед Різдвом (характеристика та аналіз героїв твору)

Вакула. Сільський коваль і живописець, гарний український парубок, сором’язливий і добрий. Автор зобразив його спритним, веселим, сильним і сміливим, Вакула вмів вірно любити й завзято відстоювати своє щастя. Особливо вражає й захоплює його вчинок, який Вакула зробив заради коханої Оксани: не побоявшись чорта, здійснив на ньому подорож у далекий і загадковий Петербург та дістав царицині черевички. У цьому епізоді дуже яскраво проявляється готовність парубка зробити все можливе і неможливе заради коханої. Самовідданість, сміливість Вакули, його безмежна любов були винагороджені, бо він отримує згоду на шлюб від Оксани і її батька. Автор наділяє коваля такими рисами вдачі: фізична сила, сором’язливість, гарний маляр, наполегливість (він був єдиним, хто упадав за Оксаною, не зважаючи на її опір та глузування парубків з нього), простодушність, здатність на самопожертву, богобоязливість.

Цитати: “силач і хлопець хоч куди, що був чортові осоружніший, ніж проповіді отця Кіндрата. На дозвіллі коваль малював і вславився як найкращий живописець на всю околицю”, “Коваль був богобоязлива людина й малював часто образи святих… тріумфом його майстерності була одна картина, намальована на церковній стіні у правому притворі, на якій зобразив він святого Петра в день страшного суду з ключами в руках, як той виганяв з пекла нечисту силу; переляканий чорт кидався на всі боки…”, “Один тільки коваль був упертий і не кидав свого залицяння, дарма, що й з ним поводились анітрохи не краще, ніж з іншими”, “Все в ньому хвилювалось, і він думав тільки про одну Оксану.”, “Як укопаний, стояв коваль на одному місці. “Ні, не можу; несила більше…” промовив він нарешті. “Але, боже ти мій, чому вона така з біса гарна? її погляд, і мова, і все, ну, от так і палить, так і палить… Ні, немає вже снаги перемогти себе! Час покласти край усьому: пропадай душа, піду втоплюся в ополонці, та й поминай, як звали!””, “Коваль і собі не хотів осоромитись та виявити себе новаком, до того ж, як уже мали нагоду бачити нижче, він знався і сам на письменній мові.”, “Запорожці, почувши коваля, що так вільно говорив, зробили висновок дуже для нього вигідний.”, “Прокинувшись, він злякався, коли побачив, що сонце вже високо. “Я проспав утреню й обідню!” Тут побожний коваль засмутився, міркуючи, що це, певно, бог, навмисне, караючи за грішний його намір занапастити свою душу, наслав сон, який не дав йому навіть побувати такого великого свята в церкві. Та проте, заспокоївши себе тим, що наступної неділі висповідається у цьому попові і з нинішнього дня почне бити по п’ятдесят поклонів цілий рік, заглянув він до хати; але в ній не було нікого.”.

Відьма. Показана у домашньому просторі, набуває людських рис і діє поруч з персонажами-людьми. Здатна перетворюватися на звичайну жінку – Солоху. Зображена напрочуд гарною відьмою. Вона не шкодить головним героям, хоча певною мірою впливає на хід подій. Те, що Солоха-відьма є матір’ю коваля Вакули, відповідає традиціям українського фольклору. Герой, наділений чарівною силою, має й чарівне походження. За Солохою упадало багато чоловіків з Диканьки, але вона мріяла стати дружиною козака Чуба.

Цитати: “Мати коваля Вакули мала не більше як сорок літ. Вона була ні гарна, ні погана з себе. Важко й бути гарною в такі роки. Однак вона вміла так причаровувати до себе найстатечніших козаків (яким, не завадить між іншим сказати, мало було діла до краси), що до неї вчащали і голова, і дяк Йосип Никифорович (звісно, коли дячихи не було дома), і козак Корній Чуб, і козак Касян Свербигуз. І, на похвалу їй слід сказати, вона так уміло обходилася з ними, що жодному з них і на думку не спадало, що в нього є суперник.”, “А піде бувало Солоха у свято до церкви, надягнувши барвисту плахту з китайчатою запаскою, а поверх неї синю юпку з понашиваними ззаду золотими вусиками, та стане просто біля правого криласа, то дяк уже, далебі, закашлювався і примружував мимохіть очі у той бік; голова гладив вуси, закладав за вухо оселедець і говорив до ближчого сусіда: “Ех, добра жінка! Чорт — не жінка!” Солоха вклонялась кожному, і кожний думав, що вона вклоняється тільки йому.”, “Солоха була найпривітніша до козака Чуба”, “Солоха була не така вже жорстока; до того ж чорт, як відомо, діяв з нею заодно. Вона таки любила бачити цілий натовп, що упадав біля неї, і рідко бувала без компанії; а цей вечір, однак, думала перебути сама, бо всіх значних людей в селі було закликано на кутю до дяка.”

Чорт. У Святвечір йому залишилось мало часу для перебування на землі, тому чорт хотів нашкодити Вакулі, якого найбільше ненавидів. Чорту притаманні риси характеру звичайної людини. Наприклад, він, як і решта чоловіків, залицяється до Солохи. З допомогою чорта Вакула здійснює подорож в Петербург до цариці. Найбільше чорт боявся хреста, і цим користався Вакула, який, використавши чорта, дав йому доброї прочуханки.

Цитати: “Спереду достоту німець: вузенька мордочка, яка безнастанно вертілася на всі боки та нюхала все, що тільки траплялося, закінчувалась, як і в наших свиней, кругленьким п’ятачком; ніжки були такі тоненькі, що коли б такі мав яреськівський голова, то він поламав би їх за першим козачком. А зате ззаду був він точнісінько губернський стряпчий в мундирі, бо в нього теліпався хвіст, такий гострий та довгий, як теперішні мундирні фалди; хіба тільки по цапиній бороді під мордою, по невеличких ріжках, які стирчали на голові, та що увесь був не біліший од сажотруса, можна було догадатися, що то не німець і не губернський стряпчий, а просто чорт…”, “ця тварина прудкіша за всякого фертика в панчохах”, “Чорт тимчасом не на жарт розніжився в Солохи: цілував їй руку з такими вихилясами, як засідатель попівні, хапався за серце, охкав і сказав прямо, що коли вона не погодиться вдовольнити його спрагу і, як водиться, нагородити, то він ладен на все: кинеться у воду, а душу пошле прямо в пекло.”.

Корній Чуб. Багатий козак, вдовець, батько красуні Оксани, не любив Вакулу, хотів одружитися з Солохою.

Цитати: “старий Чуб ледачий та вайлуватий”, “Чуб поправив свій пояс, що тісно підперізував його кожуха, насунув глибше свою шапку, стиснув у руці батіг – страх та кару для в’їдливих собак…”, “”Здорова будь, Солохо!” сказав, увіходячи до хати, Чуб. “Ти, може, і не чекала мене, га? правда ж, не чекала? може, я перебив…” провадив далі Чуб, показуючи на обличчі жартівливу та значущу міну, яка заздалегідь давала знати, що неповоротна голова його трудилася й готувалася пустити який-небудь ущипливий і химерний дотеп. “Може, ви тут і розважалися з ким-небудь. може, ти кого-небудь і сховала вже, га?” і захоплений таким своїм зауваженням, Чуб засміявся, тішачись у душі, що він один тільки користується з доброї прихильності Солохи.””, “Чуб не виявив ні радості, ні смутку про долю Вакули. Його думки заповняло одне: він ніяк не міг забути зрадливості Солохи і, сонний, не переставав ганити її.”, “Чуб вирячив очі, коли ввійшов до нього коваль, і не знав з чого дивуватись: чи з того, що коваль воскрес, чи з того, що коваль насмілився до нього прийти, чи з того, нарешті, що він вирядився таким чепуруном і запорожцем. Та ще більше здивувався він, коли Вакула розв’язав хустку й поклав перед ним новісіньку шапку й пояс…”, “Чуб трохи подумав, подивився на шапку та пояс, шапка була чудова, пояс теж не поступався перед нею, згадав зрадливу Солоху і сказав рішуче: добре! присилай сватів”.”.

Оксана. “Дивовижна дівка!” – із захватом говорить про Оксану коваль Вакула. Перша красуня на селі, марнолюбна й примхлива. Юрбами переслідували її парубки, Однак помалу, не дочекавшись взаємності, втрачали терпіння. Лише молодий і гарний коваль “був упертий і не залишив свого залицяння”. Розпещена загальною увагою Оксана лише насміхалася з коваля. Дівчина любила ігри і пісні, жарти й веселощі, гуляння з дівчатами. Коли до Оксани дійшли чутки про смерть коваля, вона зрозуміла, що хвилюється за нього і кохає. Так героїня забуває легковажність і пустощі та розуміє серйозність своїх почуттів до коваля.

Цитати: “Оксані не минуло ще й сімнадцяти років, а вже мало не по всьому світу, і по той бік Диканьки, і по цей бік Диканьки, тільки й мови було, що про неї. Парубки гуртом проголосили, що кращої дівки й не було ще ніколи і не буде ніколи на селі. Оксана знала й чула все, що про неї говорили, і була вередлива, як красуня”, “”І чого людям надумалось розславляти, нібито я гарна?” говорила вона, ніби неуважно, для того тільки, щоб хоч про що-небудь побалакати з собою. “Брешуть люди, я зовсім не гарна”. Але свіже, жваве, по-дитячому юне личко, з блискучим чорними очима та невимовно привабливою усмішкою, що пропікала душу, майнувши в дзеркалі, враз довело інше. “Хіба чорні брови та очі мої”, провадила далі красуня, не випускаючи дзеркала: “такі гарні, що вже подібних до них немає й на світі? Яка тут краса в цьому кирпатенькому носі? і в щоках? і в губах? ніби гарні мої чорні коси? Ух! їх можна злякатися увечері: вони, як довгі гадюки, переплелись та обвились круг моєї голови. Я бачу тепер, що я зовсім не гарна!” і, відхиляючи трохи далі від себе дзеркало, скрикнула: “Ні, гарна я! Ой, яка гарна! Диво! Яку радість принесу я тому, кому буду жоною! Як милуватиметься з мене мій чоловік! Він нестямиться від радості! Він зацілує мене на смерть”.”, “”А, Вакуло, ти тут! здоров!” сказала красуня з тою самою усмішкою, що мало не зводила Вакулу з розуму. “Ну, багато наколядував? Е, який маленький мішок! а черевики, які носить цариця, дістав? дістань черевики, вийду за тебе заміж!” і, засміявшись, побігла з гуртом дівчат.”, “Оксана збентежилась, коли до неї дійшли такі вісті. Вона мало вірила очам Переперчихи та бабським теревеням, вона знала, що коваль надто побожний, щоб зважитися занапастити свою душу. Та що, коли він і справді пішов з наміром ніколи не вертатись у село? А навряд чи в іншому місці знайдеться такий молодець, як коваль. Він же так кохав її! він довше за всіх зносив її вередування! Красуня цілу ніч під своїм укривалом поверталася з правого боку на лівий, з лівого на правий, — і не могла заснути.