Азербайджанці України. Хто вони?

Низка подій, що призвела до появи азербайджанців в Україні, строката, наче візерунок відомих на весь світ азербайджанських килимів. Служба в Радянській армії, студентські обміни між вишами радянських республік, а далі — Перша карабаська війна і перші біженці, розпад Радянського Союзу, кризові 90-ті й пошуки кращого життя. Сьогодні в Україні мешкає понад 45 тисяч азербайджанців, серед яких є покоління народжених вже у незалежній Україні. Родинна історія кожного з них — неначе сага про азербайджанську традиційну культуру, яка в момент переплелася з українською.

А зербайджанська спільнота в Україні налічує понад 45 тисяч осіб і є однією з найчисельніших. Поодинокі контакти між Україною на Азербайджаном почалися ще у перші десятиліття ХХ ст., а вже масові міграційні процес припали та період Радянського Союзу і його розпаду. У 1970-х роках, коли в Радянському Союзі діяла політика молодіжного обміну, до України на навчання приїхало чимало азербайджанської молоді.

Наступна міграційна хвиля пов’язана з Першою карабаською війною кінця 80-х — початку 90-х років. І сучасна хвиля — це знов-таки молоді люди, які приїжджають сюди навчатися. До війни на Сході України в українських вишах навчалися понад 12 тисяч азербайджанців. Вони були на першому місці серед іноземних студентів за чисельністю. Зараз ця статистика зменшилася: нині їх трохи більше 7 тисяч. Ті ж, хто у 90-ті приїхав із Азербайджану в пошуках роботи, вже мають дітей, які народилися в Україні або провели тут більшу частину свого дитинства і вже називають себе українськими азербайджанцями, не забуваючи, однак, про своє коріння.

Ільгама

Вдома у Ільгами — український та азербайджанський прапори. Від бабусі їй дісталося нахічеванське намисто, від діаспори — шовкова розписна хустка кялагаї (традиційний азербайджанський жіночий головний убір. — ред.). У таких хустках та вишуканих тканих килимах закладений культурний код Азербайджану. Їх Ільгама любить і колекціонує.

Ільгама Аллахвердієва, які і три її рідні сестри, народилася в Україні, а її батьки — у Нахічеванській автономній республіці, частині Азербайджану, цілком відділеній від нього територією Вірменії. Батько Ільгами — ліквідатор аварії на Чорнобильській АЕС. За радянських часів він приїхав у тоді ще молоде місто Прип’ять, яке тільки розбудовувалося, працювати на атомній електростанції.

Та вперше в Україну батько потрапив під час служби в Радянській армії. Після закінчення служби ненадовго повернувся до Азербайджану і тут-таки поїхав до Прип’яті працювати. Одружуватися, однак, їздив на Батьківщину, адже за азербайджанською традицією створювати сім’ю варто лише з представниками свого народу. Тож звідти батько привіз майбутню маму Ільгами в Україну, де родина й залишилася остаточно.

Після аварії на ЧАЕС у квітні 1986 року родина Ільгами, як і решта мешканців Прип’яті, змушена була евакуюватися з міста. Їм пощастило, бо вони мали власну автівку і батько міг вивезти рідних трішки раніше, не чекаючи на автобуси, якими тоді масово вивозили людей. Тоді, каже Ільгама, вони ще не розуміли, що більше додому не повернуться. Згадує, що всім тоді казали, що це (евакуація. — ред.) триватиме лиш кілька днів і потім буде можливість повернутися. Масштабів трагедії тоді ще не розумів ніхто. Батько повіз родину до Азербайджану.

— Влітку ми всі поїхали до Азербайджану і ми з сестрами там залишилися. Я тоді була ще маленькою, і мені здавалося, наче це просто літні канікули. Але батько потім повернувся до Прип’яті. Ми також згодом повернулися, але вже до Києва.

У Києві родині дали квартиру замість тієї, що залишилася у Прип’яті.

У 90-х, згадує Ільгама, батько робив усе, щоб сім’я не бідувала. Крім роботи ліквідатором на ЧАЕС, він також займався оптовою торгівлею.

— Наша квартира була ніби готель. Сюди (в Україну. — ред.) постійно хтось приїжджав на заробітки: чи родичі, чи односельчани.

У школі Ільгамі неодноразово доводилося пояснювати, чим насправді займається її батько, бо її родину сприймали з пересторогою.

— Як в 90-х сприймали азербайджанців? «Лицо кавказской национальности». Я дізналась, що це синонім криміналітету, і тому вони (однокласники. — ред.) нас побоювалися. Такі цікаві роки, чесно кажучи. Важкі, але цікаві. Мені здається, це було певним загартуванням.

Виховання. Концентрована традиція

Ільгаму та сестер виховували суто в азербайджанських традиціях. Батьки у такий спосіб намагалися зберегти свою культуру вдалині від батьківщини. Молоді азербайджанці, говорить Ільгама Аллахвердієва, які народились в Україні, є принципово інакшим поколінням, аніж ті, які сюди приїхали.

— Мої батьки приїхали в Україну, а ми вже народилися тут. Ми — на своїй Батьківщині. У цьому й різниця. Батьки, які виховують дітей за межами Азербайджану, дають не просто традиційне азербайджанське виховання. Вони дають концентроване традиційне азербайджанське виховання.

У дитинстві, згадує Ільгама, це часом викликало у неї протест, бо ти живеш в одному середовищі, а тобі ніби намагаються нав’язати середовище інше. Та коли трохи дорослішаєш, настає момент, коли треба збалансувати обидві традиції, аби зрозуміти ким ти є, яке твоє минуле і ким ти хочеш бути надалі.

Тож удома був світ родинний, традиційний, а вже у школі, у дворі пристосовувалися до інших реалій.

— Ми поєднали цінності з азербайджанських традицій і такі ж цінності з українських традицій. У нас дуже відкриті контакти і з сусідами, і з друзями, і з нашим оточенням — у дворі, у школі, в університеті, тому бар’єрів не було.

Кожен народ має тісний зв’язок із рідною землею. Азербайджанці — не виняток. Навіть ті, хто народився вже не там, відчувають цей зв’язок.

– Коли я їжджу в Азербайджан, в Баку, а особливо — в Нахічевань, то відчуваю трепет до тієї землі і до того, що я бачу. Мені там все в кайф. Ти вже дорослий і сприймаєш це по-іншому, це твоє коріння, твоя кров. Мені здається, що це генетично передається.

Спілка азербайджанської молоді. Культурна дипломатія

У 2010 році під час навчання на історичному факультеті Київського національного університету ім. Тараса Шевченка Ільгама та кілька її університетських друзів заснували молодіжну організацію — Спілку азербайджанської молоді в Україні (САМУ).

На той час це була перша молодіжна азербайджанська організація в Україні. Під час Всеукраїнського форуму азербайджанської молоді у Дніпрі ухвалили рішення створити координаційну раду азербайджанської молоді в Україні. Київська делегація повернулася до столиці й вирішила, що це історичний момент, можливість для молоді об’єднатися у спільноту.

— Ми — ті, хто почали цей рух і змогли об’єднати навколо САМУ дуже крутих азербайджанських дівчат і хлопців. До нас доєдналися навіть ті, хто раніше тримався подалі від громадської діяльності.

САМУ, розповідає Ільгама, створювалася насамперед для того, аби об’єднати азербайджанську молодь, яка проживає у різних регіонах України. Це стосується також і студентів, які сьогодні приїздять з Азербайджану в Україну здобувати вищу освіту. Спілка націлена на культурний обмін між народами. Зокрема постійно організовує виставки зразків азербайджанського мистецтва та концерти азербайджанських виконавців, проводить зустрічі та круглі столи за участі українських та азербайджанських громадських та культурних діячів.

— Спілка є таким містком між Україною і Азербайджаном, між молоддю, між народами. Стрижень всіх наших проєктів — це культурна дипломатія.

Ті, хто живе в Україні, може поділитися побутовим та культурним досвідом з тими, хто сюди лишень прибув. А ті, хто приїжджає, розповідають про сьогодення Азербайджану.

— Це важливо зараз, бо ті, хто виросли у 90-х роках, пережили певний інформаційний вакуум, тому що інформацію про Азербайджан вони могли отримати або від своїх батьків, або під час поїздок до Азербайджану. Але в обох випадках ти спілкуєшся лиш зі своєю родиною — міні-республікою, де все одно не мають повного розуміння про Азербайджан, а знають лише те, що притаманно саме тій місцевості чи родині.

Інтерес Ільгами до громадської діяльності, пов’язаної з діаспорою, має родинне коріння.

— Мій батько був активістом діаспорського руху в 90-ті роки, коли це тільки починалося, коли створювалися організації, коли пішла вже структуризація азербайджанської діаспори.

Українські азербайджанці, за словами Ільгами, були першими у світі азербайджанцями, які структурувалися в організацію. Згодом український досвід перейняли й громади азербайджанців в інших країнах світу і почалося масштабне формування організацій.

Ільгама ж бачила ці рухи з дитинства, тож природно, що обрала шлях саме громадської діячки. Втім, на батьківщині її вибір скоріше засудили б, аніж підтримали. Причиною цього є подекуди надмірна консервативність традицій.

Бути азербайджанською громадською діячкою

Азербайджанське суспільство — патріархальне. Бути громадською діячкою в Азербайджані навіть сьогодні — новаторство. Проактивних жінок, каже Ільгама, там наразі меншість, і ставлення до них неоднозначне. Жінка, за традиційними уявленнями азербайджанців, не має займати активної позиції в суспільстві. Часто основна її роль — родина і діти. А краще декілька. Шлюби за домовленістю родичів та багатодітні сім’ї почасти й досі є нормою в цій культурі.

— Колись я робила захід для азербайджанської діаспори в Україні. Мій батько, такий консервативний, тоді сказав: «Зробила?» Кажу: «Так». І він відповідає: «Ну то все, більше не треба».

Батько, пояснює Ільгама, не сумнівався тоді у її здібностях, у ній самій. Він сумнівався як її ініціативність сприймуть чоловіки з їхньої спільноти.

У Спілці є чимало дівчат. Та на зустрічах лідерів діаспори, зізнається Ільгама, вона зазвичай єдина жінка. Розповідає про ситуацію, коли один з лідерів різко засудив той факт, що її обрали керівницею робочої групи на одній з таких зустрічей. Мовляв, одна дівчина не може керувати десятьма чоловіками.

— Багато дівчат мені писали, що я є прикладом для них, тому що вони бачать, що азербайджанка може бути активною у громадській діяльності. Я розумію, що це дуже-дуже важливо, якщо це може змінити картину. Вже змінює!

Тож спершу Ільгама була єдиною дівчиною у Спілці азербайджанської молоді в Україні, але дуже скоро ситуація змінилася, і сьогодні жінок там чи не більше за чоловіків.

Одним з напрямів діяльності САМУ є заохочення до вивчення азербайджанської мови. У Києві та інших містах України нині функціонують недільні школи, де діти можуть вивчати азербайджанську мову, історію, займатися танцями і вокалом. Це здебільшого азербайджанські діти, чиї батьки хочуть, щоб ті знали мову. Мовні курси періодично діють і у Спілці. Серед охочих їх відвідувати — не лише азербайджанці.

— Запускаючи курси, ми думали, що наша аудиторія — це азербайджанці, а до нас прийшли кілька азербайджанців, а решта — це були українці. Нам дійсно було цікаво, чому українці обирають азербайджанську мову. Виявилися, що це або дружини азербайджанців, які хочуть долучитися до культури, або працівники азербайджанських компаній. Приходили навчатися навіть представники нашого МЗС.

Ільгама добре знає азербайджанську, адже чула батьківську мову змалечку, виростала в родині, де спілкувалися переважно азербайджанською. Та навіть вона постійно вдосконалює свої мовні навички. Азербайджанська та українська для дівчини — основні робочі мови спілкування. Із сестрами ж спілкується здебільшого російською, а з батьками — міксом азербайджанської та російської.

— Я для себе свого часу поставила мету: знати азербайджанську на побутовому рівні. Я вирішила вивчити і вдосконалювати азербайджанську мову для того, щоб я могла нею вільно — так само, як і українською — висловлювати свої думки. Я ще поки що в процесі, але, якщо порівнювати, якість моєї азербайджанської мови поліпшилась.

Виростаючи в Україні, Ільгама завжди переймалася подіями та суспільно-політичними процесами, які переживала і переживає країна. Під час Помаранчевої революції 2004-2005 років Ільгама була в Азербайджані. Згадує, що, приїхавши, застала вже тільки наметове містечко на Хрещатику.

— А вже під час Революції Гідності я була тут і, чесно кажучи, важко переживала цей момент. Не було зрозуміло, що відбувається. Ти начебто розумієш те, за що люди виходять: за можливість жити гідно, за можливість йти європейським шляхом розвитку для держави, але в мене були змішані думки. Моментом, аби розставити всі крапки над «і» у моєму сприйнятті Майдану для мене були, звичайно, розстріли активістів наприкінці лютого 2014 року.

— У мене немає дилеми щодо самоідентифікації. Я ідентифікую себе як азербайджанка і також як громадянка України. Мені здається, що можу відносити себе до активних громадян України, тому що дуже переживаю за долю своєї держави, країни.

Азербайджан та Україна

Активні зв’язки між Україною та Азербайджаном розвинулись ще на початку ХХ століття. У той час, коли території нинішніх України та Азербайджану були у складі Російської імперії, в університетах найбільших українських міст — Києва, Одеси, Харкова — навчалася велика кількість азербайджанської молоді.

Азербайджанець Юсиф Везир Чеменземінлі у 1910 році вступив на юридичний факультет Імператорського університету Святого Володимира у Києві. Ставши згодом послом новоутвореної Азербайджанської Демократичної Республіки в УНР, він був одним з перших азербайджанських дипломатів, які офіційно представляли молоду державу за кордоном.

За його сприяння та ініціативи відбувалися літературні вечори, у періодичні виданнях друкувалися статті про культуру та економіку АДР.

Та перші помітні міграційні процеси з Азербайджану в Україну відбувалися вже за часів Радянського Союзу. Чимало азербайджанців воювали у лавах Радянської армії під час Другої світової війни. Досить велика хвиля міграції припадає на період розпаду Радянського Союзу і перші сутички Азербайджану та Вірменії за територію Нагірного Карабаху, які згодом назвали Першою карабаською війною. Частина азербайджанців тоді отримали в Україні статус біженців.

Також тисячі азербайджанців приїздили у вже незалежну Україну в пошуках роботи на початку 90-х і залишалися тут. Поступово азербайджанська спільнота в Україні зросла з 4-х до понад 45 тисяч осіб.

Азад

Журналіст Азад Сафаров народився і до 1994 року жив у Азербайджані. Батьки Азада належать до тієї міграційної хвилі, представники якої в 90-х роках приїхали в Україну в пошуках роботи. Спершу батько поїхав у Росію, відкрив приватне підприємство і почав торгувати.

— Він їздив, привозив якісь товари, продавав тут, їздив в Москву, всі родичі просили його брати з собою, показувати, як це робити. Він ніколи не був бізнесменом, але він намагався щось робити. Потім він приїхав в Україну, в Донецьк, йому там сподобалось.

У Донецьку, згадує Азад батькові розповіді, тоді досить добре ставилися до приїжджих. Тож батько залишився там працювати у торгівлі, відкрив кілька кіосків, і згодом покликав до себе сім’ю. Маленький Азад із мамою приїхали в 1994-му.

— Перше, що я пам’ятаю, — це морозиво. Найкраще морозиво у світі, яке ми їли, було в Донецьку. Ми купили за один день вісім чи дев’ять стаканчиків пломбіра. Я їх з’їв майже всі сам, і це був реально крутий досвід, перше розуміння якості продукту. Українці вважали, що тоді в Україні не було якісних продуктів. Для нас після морозива, яке я їв в Баку, це було просто круто.

Родина Азада Сафарова. Донецьк, 1995 рік.

Азад має дуже яскраві спогади про свій перший приїзд в Україну.

— Їхали дуже довго. Приїхали в аеропорт, сіли в Луганську, це був майже Новий рік. Мама везла з собою казан плову, тому що всі розуміли, що святкуватимуть десь в дорозі.

Батько Азада домовився з працівниками аеропорту, щоб ті дали їм з мамою окрему кімнату, де вони переночували, з’їли новорічний казан плову і поїхали у Донецьк. Їхати довелося майже цілий день попри відносно невелику відстань. Відтоді Азад із батьками мешкав у Донецьку 15 років.

Азад працював із раннього дитинства, допомагаючи батькам із торгівлею. Восьмирічним він разом із батьком наприкінці кожного робочого дня рахував зароблені кошти.

— Тато мене навчив, що треба взяти зошит і писати, скільки вони продали за день, скільки було залишку, і я це рахував там. Наприклад, ввечері приходив тато з роботи, клав гроші і каже: «Рахуй!». Їм було важко, зрозуміло, але мій тато був дуже харизматичною особою, в нього було дуже багато друзів, він дуже швидко знаходив цих друзів. Коли він ішов вулицею, до нього всі зверталися і він завжди мені казав: «От тут я віддав борг стільки-то грошей; от тут мені винні стільки-то грошей». Він був дуже доброю людиною.

Родичі з Баку, згадує Азад, часто звертались до батька з проханням допомогти переїхати в Україну. Він багатьом допомагав з переїздом і стартом власного бізнесу на новому місці.

— Ми торгували в горсаду в Донецьку. Зараз це місце називається Золоте кільце. І в цьому місці, по суті, першим, хто поставив стілець і почав торгувати, був мій тато. Після того всі почали там цим займатися. Батьки були за те, щоб я розумів цінність роботи і привчався до цього з дитинства. Наприклад, коли я захотів телевізор, він сказав: «Окей, заробиш там за літо, ми тобі купимо». І я дійсно заробив сам, працював, і тоді вони купили лише там.

Після батькової смерті мати Азада переїхала назад до Баку.

Коли чоловіки танцюють

Палким захопленням азербайджанських чоловіків є танець. Батько Азада завжди хотів, аби той навчився танцювати. Клав гроші десь на видноті і ставив умову: «До вечора вивчиш це па і можеш забрати гроші». Якщо вивчив — хлопець забирав гроші собі. Вивчив погано — забирав половину, а решту міг отримати лиш коли вивчить усе.

— В Баку танці для чоловіків — це фетиш, це дуже важливо. Вони можуть бути скромними в житті, але не в танцях. Це дуже круто, коли чоловіки танцюють, особливо діти. Коли я їздив в Баку на весілля, всі знали, що я вмію танцювати, всі просили мене вийти і потанцювати.

Азад та його мама. Донецьк, 1997 рік.

Азад не раз брав участь у свого роду танцювальних батлах традиційних азербайджанських танців на весіллях та інших урочистостях. І завжди виходив переможцем, бо міг танцювати довше й енергійніше за інших.

— Часом, коли гості приходили, ми торгувалися, скільки вони заплатять, якщо я затанцюю. Та, тобто це було вже така традиція, батькові це дуже подобалося. З тих пір навчився танцювати, і коли зараз я їжджу до Азербайджану, і всі запрошують потанцювати, я намагаюсь казати: «Ні-ні, я вже не можу, я вже старий, будь ласка, не треба».

Батьки Азада тримали дітей поруч себе стільки, скільки це було можливо. Переважно через страх негативного ставлення до них, як до мігрантів.

— Дуже багато наших родичів і знайомих їздили в Москву працювати, а відбувалися з ними не дуже нормальні речі: переслідували, били, нападали. Але в Україні такого не було. Та батьки все одно боялися, думали, що Донецьк як Москва.Тому вони завжди хотіли, щоб діти були поруч.

Доля Азада, як справжнього азербайджанця, була визначена усіма родичами наперед — він мав би неодмінно одружитися з мусульманкою, з азербайджанкою. Хоч зараз Азада вже перестали питати про одруження, а раніше це було чільною темою для обговорень між родичами.

— Якщо взяти радикально традиційну родину і помножити на 10, і помножити це ще на 100 — це моя родина. За азербайджанськими традиціями я вже занадто старий: я би мав одружитися в 21 рік, у 24 в мене мало бути троє дітей, в 25 у мене мала б бути квартира, в 26 треба було б зробити в квартирі третій раз ремонт і треба мати дві машини, і хвалитися цим.

Азад зізнається, що таке пряме втручання родини в особисте життя є однією з головних причин, через які йому важко спілкуватися з родичами на Батьківщині. Він уже більшу частину свого життя прожив в Україні, де давно панують інші уявлення про свободу вибору у житті кожного.

Наступний постулат, якого мають дотримуватися азербайджанці — це тотальна повага до батьків і слухняність, каже Азад.

— Якщо ти слухаєшся батьків — ти хороший, якщо ти не слухаєшся — «ти став руським». Тобто, в 90-х роках ніхто взагалі в Азербайджані не казав «Україна», всі казали: «Ти поїхав в Росію». Тобто не розуміли навіть що таке Україна. Це потім лише, після Революції гідності зрозуміли, що «О, це Україна, це окремо від Росії. Це не Росія». Ну це добре, що вони так кажуть насправді. Хай кажуть про руських. Тобто «руський» — це означає, що ти неслухняний, ти вже гулящий, ти вже типу асимілювався, ти вже втратив коріння і все таке.

Та Азад попри все пишається своїм азербайджанським походженням і сприймає своє зростання в середовищі консервативних азербайджанських традицій скоріше як цінний досвід, аніж як тягар. Каже, що йому подобається бути і мислити наполовину як азербайджанець, а наполовину — як українець.

— Найголовніше, шо мені дала моя нація – вміння не втрачати позитиву. У нас навіть є муган – пісні, які починають дуже журливо співати, а потім переходять на танці. Це така ментальність: як би погано не було – залишайся на позитиві. Це мені дуже допомагає.

1. Як ще називають легку атлетику? 2.Дати визначення поняттю ” крос ”
3. Як називають бігуна на довгі дистанції
4.Як називають бігуна на короткі дистанції
5.Яка довжина марафонського бігу
6. За допомогою якої вправи в легкій атлетиці визначається швидкість
7. Початок бігу це
8.Заключне прискорення під час пробігання дистанції
це..
9.Які дистанції класифікують як довгі
10. В чому полягає відмінність бігу від ходьби
11.Які дистанції називають короткими
12.Назвіть види легкоатлетичних вправ?
Дати письмову відповідь на запитання
Дати письмову відповідь
Єто физра

Легку атлетику також називають “матір’ю всіх видів спорту”. Це пов’язано з тим, що легкі вправи є основою для багатьох інших видів спорту, таких як футбол, баскетбол, волейбол та інші.

**2. Дати визначення поняттю ” крос “**

Крос – це біг по пересіченій місцевості. Крос є одним з видів легкої атлетики. Крос часто проводиться в лісі, парку або на іншій місцевості, де є перепади висоти, трава, пісок та інші перешкоди.

**3. Як називають бігуна на довгі дистанції**

Бігуна на довгі дистанції називають **стайєром**. Стаєри бігають на дистанції від 800 метрів і більше.

**4. Як називають бігуна на короткі дистанції**

Бігуна на короткі дистанції називають **спринтером**. Спринтери бігають на дистанції до 400 метрів.

**5. Яка довжина марафонського бігу**

Марафонський біг – це біг на дистанцію 42,195 кілометра. Марафонський біг є найдовшим видом бігу в легкій атлетиці.

**6. За допомогою якої вправи в легкій атлетиці визначається швидкість**

Швидкість бігуна визначається за допомогою **бігу на 100 метрів**. Біг на 100 метрів є найкоротшою дистанцією в легкій атлетиці.

Початок бігу – це момент, коли бігун ставить ногу на стартову лінію. Старт бігу може бути ручним або автоматичним.

**8.Заключне прискорення під час пробігання дистанції це..**

Заключне прискорення під час пробігання дистанції це **фінішний ривок**. Фінішний ривок – це остання частина дистанції, на якій бігун намагається розвинути максимальну швидкість, щоб перемогти в забігу.

**9.Які дистанції класифікують як довгі**

До довгих дистанцій в легкій атлетиці відносяться дистанції від 800 метрів і більше. До довгих дистанцій відносяться:

* 1500 метрів
* 5000 метрів
* 10000 метрів
* марафон (42,195 кілометра)

**10. В чому полягає відмінність бігу від ходьби**

Біг відрізняється від ходьби тим, що під час бігу одна нога бігуна завжди знаходиться в повітрі, а під час ходьби дві ноги бігуна завжди знаходяться на землі.

**11. Які дистанції називають короткими**

До коротких дистанцій в легкій атлетиці відносяться дистанції до 400 метрів. До коротких дистанцій відносяться:

* 100 метрів
* 200 метрів
* 400 метрів

**12.Назвіть види легкоатлетичних вправ**

До видів легкоатлетичних вправ відносяться:

* біг
* стрибки
* метання
* спортивна ходьба

Новые вопросы в Литература

1. Що мав бідний ґідальго, який жив в одному селі у Ламанчі… 2. Ґідальго той гулящого часу – тобто замалим не цілий рік – водно … 3. Наш герой як день … , так ніч, од рання до смеркання, а од смеркання знов до рання, і з того недосипу та з того перечиту … 4. Вичистив, вилагодив, як міг, аж бачить – щерб у ній великий: зоборола бракує, є самий тільки шишак. Однак же хитро зумів тому лихові зарадити:… 5. Чотири дні над тим думав, як його назвати – бо де ж видно, щоб кінь такого зацного рицаря, та ще такий сам собою гарний, не мав якогось голосного імені. І назвав. 6. Хуан Лантух, багатій із села Кінтанари, був винен своєму наймиту Андреасу… 7. Кого повинні були прославляти толедські купці, що правилися до Марсії, аби там щовку накупити. 8. Як «переміг» крилатих велетнів рицар Сумного Образу? 9. Яким чином оберігав свого господаря Санчо Пансо? 10. Що хотів забрати Санчо Пансо у ченця як за законні трофеї? 11. Метою своїх мандрів Дон Кіхот визначав як… 12. «Я роблю це все не на жарт, а насправжки, інакше я зламав би лицарський закон…»Зарубежная литература по Донки Хоту. ПОМОГИТЕ ПОЖАЛУЙСТА!!​

чому О. Вайльд називає Доріана Ґрея “дитям любові та смерті”, “чарівним принцом”, “створінням диявола”?​

твір-роздум відданість та самопожертва – це найкращі риси людської особистості(+має бути приклад з літератури М. Коцюбинський “Дорогою ціною”)​