Без задишки піднімається по сходах: як почувається львів’янин, якому вперше в Україні пересадили легені (відео)

56-річний львів’янин Віктор Бабій, якому першому в Україні пересадили легені, уже піднімається сходами без задишки і зустрічає з роботи дружину. А ще три місяці тому навіть не виходив на вулицю, бо був залежний від кисневого концентратора.

Як йдеться у випуску ТСН, сам прийшов до Клінічної лікарні швидкої допомоги на плановий огляд і розповів, як йому живеться із новими легенями.

Каже – почувається добре, багато гуляє і робить дихальні вправи. Лікарі обстежили пацієнта і теж задоволені результатом.

Чоловікові пересадили легені у вересні. Він не міг пройти й кілька метрів без жахливого болю у легенях та задишки, а кожен подих був справжньою тортурою: десять років страждав від хронічної хвороби легень. Без кисневого концентратора не міг, на вулицю останні кілька років взагалі не виходив.

Донором для Бабія став 54-річний чоловік, який помер від інсульту. Трансплантація легень одна з найважчих. Орган донора має ідеально підходити реципієнту, і ризик відторгнення надвисокий. Тривала тоді операція півдоби. Легені пересаджували почергово. Вже за 6 годин після операції львів’янин почав сам дихати, а на наступний день зробив перші кроки.

“Справи йдуть на краще, що не тиждень, то краще. Бігати не бігаю, але нормально ходжу, нормально дихаю, не то що я був прив’язаний до квартири, до кисню. Вдячний лікарям і людині, яка віддала свої легені, теж дуже дякую родині”, – говорить Бабій.

Нагадаємо, навесні 2021 року в Японії вперше пересадили легені від живого донора пацієнту з COVID-19.

Вас також можуть зацікавити новини

Ігор Гуменний: «Трансплантації легенів щороку потребують майже сто українців»

Відродження трансплантації в Україні до широкомасштабного вторгнення росії в Україну набирало значних обертів. Тоді вперше у Львівській клінічній лікарні швидкої допомоги провели трансплантацію легенів, трансплантологи відтак готувалися пересаджувати комплекс «серце-легені».

Пропонуємо інтерв’ю з кардіохірургом, трансплантологом відділення кардіохірургії та трансплантації серця Львівської лікарні швидкої допомоги та випускником нашого університету Ігорем Гуменним.

– За яких недуг показана трансплантація легенів і скільком українцям вона потрібна?

– Потреба в трансплантації легенів в Україні – майже 100 на рік. Її «забезпечують» такі хвороби, як ідіопатичний пневмофіброз, бульозна емфізема легенів, хронічне обструктивне захворювання легенів, легенева гіпертензія, муковісцидоз, саркоїдоз. До цього сумного переліку приєднується ще й COVID-19. Прямим показанням до трансплантації є термінальна дихальна недостатність, незалежно від того, яка патологія її спричинила. Пацієнти після ковіду – це специфічні хворі, й до початку широкомасштабної російсько-української війни провели кілька трансплантацій легенів у Польщі. Ми також мали одного пацієнта на трансплантацію легенів після COVID-19. У планах – проводити пересадку комплексу «серце-легені», бо наразі в Україні є потреба ще й у таких операціях. До слова, їх у світі виконують дуже мало, але такі хворі є.

– Раніше єдиною надією таких хворих було потрапити на лікування за кордон…

– Ще коли я працював торакальним хірургом в тодішній Тернопільській університетській лікарні, то мене часто викликали до хворих, які без трансплантації просто не мали шансів на життя. Особливо запам’яталася дівчинка в одному з районних центрів, до якої я виїздив чи не щотижня. Вона очікувала пересадки легенів, але так і не дісталася закордонної клініки. На жаль, в Україні такі хворі або помирають удома в очікуванні трансплантації або ж їдуть до Індії чи Білорусі, де подібні операції донедавна проводили для іноземців. Українських пацієнтів в Індії було, здається, вісім осіб, але донорські легені отримала лише одна пацієнтка. Інші втратили такий шанс, бо нещодавно в Індії внесли зміни в законодавство, й родичі потенційних донорів не хочуть дарувати органи своєї рідної людини іноземцям. Не вирішено й фінансової складової цього питання, бо державні кошти, які Україна надсилала на рахунки центрів трансплантації в Індії, там і залишилися й, здається, ніхто їх уже не поверне. А скільком нашим співвітчизникам вони подовжили б життя!

Щодо Білорусі, то в цій країні проведено лише 15 трансплантацій легенів – це мізерна кількість. Отож, дуже дорогою ціною обходиться нашій державі трансплантація за її кордонами.

Якщо першу трансплантацію серця в нас провели ще 15 років тому, а трансплантації нирок, печінки від родинного донора здійснювали практично повсякчас упродовж багатьох років, то трансплантації легенів від посмертного донора не виконували взагалі. Тому й не дивно, що після прийняття нового закону про трансплантацію цілком логічно постало питання про пересадку легенів в Україні.

– Ви здійснили справжній прорив у цій сфері. Яким був шлях від ідеї до втілення?

– Першу трансплантацію легенів я побачив у Польщі у Сілезькому центрі хвороб серця в місті Забже під час кардіохірургічного стажування. Для нас, молодих кардіохірургів з України, це тоді видавалося справжнім дивом і мистецтвом. Особливе захоплення викликала команда лікарів, анестезіологів, операційних медсестер, які працювали в єдиному ритмі. Тоді ми не дуже й уявляли, як узагалі таке можливо, але дуже зацікавилися цим питанням. Почали тісніше спілкуватися з кардіохірургами, які проводять трансплантацію легенів.

Відтоді, власне, можна вести відлік підготовки до трансплантації легенів в Україні. Пригадалося, коли ми приїхали на стажування до цього центру, то його керівник, всесвітньовідомий кардіохірург Мар’ян Зембала сказав нам, що вірить у нас й переконаний у тому, що саме ми здійснимо трансплантацію легенів в Україні. Ці слова додали впевненості, що все вдасться, й стали пророчими.

– Чому для стажування обрали клініку в Забже?

– У цій клініці проводять майже 70-80 пересадок легенів (найбільше порівняно з іншими медзакладами) та понад 100 трансплантацій серця на рік. Попри те, що клініка розташована в районному центрі, де мешкає майже 180 тисяч осіб, вона є однією з найкращих і найпотужніших у Польщі, де, до речі, дуже розвинене посмертне донорство.

У клініці свого часу впровадили технологію трансплантації легенів школи Ганновера, яка є найефективнішою. До речі, її методики ми теж запозичили. Але до того був тривалий шлях. Коли до нас звернувся перший реципієнт, головний лікар Олег Савчук доклав усіх зусиль, аби втілити ідею в життя. Забезпечив заклад необхідним обладнанням, медикаментами, коштами, бо це дуже дороговартісна послуга. Ми, лікарі, почали прицільно стажуватися та навчатися. За першим дзвінком, незважаючи на час доби, коли траплялася операція, сідали в автівку та їхали до центру трансплантації в Забже, до того ж усією командою – кардіохірурги, анестезіологи, операційна медсестра, анестезисти, фізіотерапевт. І ми не просто спостерігали за роботою в операційній, нам дозволяли оперувати. Відтак свої перші трансплантації легенів я виконав ще в Забже під керівництвом польських колег. Це було життя в турборежимі Львів-Забже та навпаки. Після складних операцій та недоспаних ночей у Польщі ми поверталися до своїх операційних в Україні.

– У чому особливості цієї операції, що до неї в Україні дійшли лише тепер?

– Окрім того, що трансплантація легенів має багато професійних нюансів, виникали проблеми й з реципієнтами. Ми відкрили листок очікувань, але люди не поспішали ставати на облік, бо просто боялися – такі операції в Україні не проводили, що й викликало недовіру. І це, попри те, що життя хворого в очікуванні на таку пересадку перетворюється на справжнє пекло, бо він чи не весь час проводить у ліжку, його виснажують часті легеневі кровотечі та інші ускладнення. Аби ментально підготувати цих людей, знадобився час.

Інша проблема – підшукати пару «донор-реципієнт», адже донорські легені набагато важче отримати, ніж інші органи. І це ще одне пояснення того, чому так мало трансплантацій легенів виконують у світі, зокрема й в Україні.

– У чому саме проблема?

– Консервація донора для трансплантації легенів інша, ніж зазвичай. Якщо донор перебуває в реанімації більше чотирьох-п’яти днів, його легені вже непридатні для цієї процедури. Коли донорські легені контактують із зовнішнім нестерильним повітрям, то бактерії, які потрапляють у легені, спричиняють зміни, що почасти унеможливлюють пересадку. Газообмін у донорській легені має бути достатнім і відповідати всім визначеним показникам. Особливо важливо, щоб легеневі поля та розмір легенів донора відповідали розміру легенів реципієнта. Якщо для інших органів розмірами можна нехтувати, то з легенями це важливо. Грудна клітка – це фактично «коробка», яка має сталий розмір, і хоча дозволяється похибка у десять відсотків, але потрібно, щоб легені донора «вписалися» в грудну клітку реципієнта. Це один з основних чинників для подальшої трансплантації.

Наступні вимоги – має збігатися група крові. Крім того, необхідне проведення cross-match-тесту – визначення сумісності реципієнта та потенційного донорського органу з аналізу сироватки крові. Все це потрібно для того, аби розпочати процедуру трансплантації легенів, звісно, за тих умов, якщо готова операційна з обладнанням, команда, розчини для консервації легенів, яких, до слова, в Україні немає. Донедавна їх надавали нам польські колеги, але профільне Міністерство мусить подбати про те, щоб налагодити постачання цих розчинів в Україну.

– Виконання операції також має певні особливості?

– Щодо інтраопераційних моментів, то ця операція була виконана без під’єднання пацієнта до апарата штучного кровообігу, як це зазвичай роблять під час втручань на серці, тобто пацієнт був у більш фізіологічних умовах, що є однією з переваг. До речі, зі штучним кровообігом операції теж проводять, скажімо, в Індії, Австрії, але ми обрали техніку виконання без штучного кровообігу та з двох мінідоступів, бо це менш травматично та більш фізіологічно для пацієнта, хоча важче для всієї операційної бригади.

– Скільки таких операцій виконують у світі, і чи досягне цього рівня Україна?

– Скажімо, 2019 року у світі провели 6 800 тисяч трансплантацій легенів. У Польщі виконують 130 таких втручань на рік. Чи зможе Україна досягти рівня інших державах? Вважаю, що після війни неодмінно зможе.

– Де та як навчити кадри для нарощування обсягів?

– Спочатку лише за кордоном. Якщо в Україні проводитимуть до 100 операцій на рік, то можна буде навчати фахівців і в нас.

– Яка вартість такої операції в Україні була до війни?

– Вартість трансплантації легенів – 2,6 мільйона гривень. Йдеться про лабораторні дослідження, обстеження, технічне, анестезіологічне, інтраопераційне забезпечення та післяопераційний період, який, за світовими даними, триває у середньому від 25 до 60 днів і також потребує значних коштів (нашого пацієнта ми виписали додому на 37-й день).

– Чи можуть виникати проблеми в пацієнтів після трансплантації, наприклад, із забезпеченням ліками?

– Легені – єдиний трансплантований орган, який контактує із зовнішнім середовищем і нестерильним повітрям та й на тлі імуносупресії обумовлює деякі проблеми, що потребує призначення більшої кількості препаратів. Півроку після втручання пацієнти повинні постійно застосовувати інгаляційні протигрибкові препарати та антибіотики, противірусні таблетки. Ці ліки доволі дороговартісні, і це є проблемою для пацієнтів з пересадженими легенями. Держава пожиттєво забезпечує їх препаратами імуносупресивної дії, але інші ліки для них не передбачені. Тож у мирний час ми подали до МОЗ перелік необхідних препаратів для цієї категорії пацієнтів.

– Що потрібно, щоб цей напрямок активніше розвивався в нашій країні?

– Те, що трансплантація легенів в Україні необхідна, як ковток свіжого повітря – факт беззаперечний, як і те, що наші фахівці з подібними операціями можуть впоратися не гірше закордонних колег. Якщо потреба в трансплантації легенів нині становить майже сто на рік, то цілком можливо, що двох центрів було б цілком достатньо для України. Щоб цей напрямок медицини активніше розвивався, і ми могли проводити більше оперативних втручань, необхідно більше потенційних донорів. Але практика доводить, що лише у 20-30% випадків під час забору серця донора можна кваліфікувати до трансплантації ще й легені. Це дуже мало. Перешкоджають, наприклад, бактеріальне ураження легенів, вірусна, грибкова інфекція тощо.

Нічого особливого вигадувати не потрібно, але для активізації процесу потрібно передусім впровадити рутинну практику діагностики смерті мозку в усіх реанімаційних відділеннях України, які й стануть сателітами для всієї мережі трансплантології України. Що більше лікарень зголоситься на таку процедуру, то більше органів для трансплантації з’явиться. Так працює весь цивілізований світ.

Лариса ЛУКАЩУК