Круглі дати подій 1989 року треба відзначати всією Центрально-Східною Європою – діячі польської «Солідарності»

Bаршава – 30 років тому в Польщі сформували уряд, який очолив Тадеуш Мазовецький. Це був перший некомуністичний кабмін після Другої світової, який розпочав процес демократизації країни та виведення польської економіки з глибокої кризи. Уряд реформаторів створили внаслідок тривалих і складних перемовин між владою та опозицією. Як сталося, що за столом переговорів опинилися комуністи і їхні жертви, які щойно вийшли з тюрем? Про причини успіху «круглого столу» та інших подій переломного в історії Польщі 1989 року Радіо Свобода запитало відомого польського історика Антонія Дудека та видатних діячів «Солідарності» Ґражину Станішевську і Владислава Фрасинюка.

Професор Антоній Дудек, член ради польського Інституту національної пам’яті, каже, що 1989 рік у Польщі був винятково багатим на важливі події. Утім, три з них мали першорядний вплив на подальшу історію країни, а навіть цілої Центрально-Східної Європи. Він називає ці події семимильними кроками в процесі переходу Польщі від соціалізму до демократії та від планової економіки до ринкової.

Дудек розповідає: «Першим таким кроком було проведення «круглого столу», засідання якого тривали від лютого до квітня 1989 року. Одним із найважливіших результатів цих перемовин стали частково демократичні вибори до Сейму, та повністю вільні до Сенату. Успішні для «Солідарності» вибори відбулися в червні. Це був другий семимильний крок. А вже внаслідок червневих виборів, тобто виграшу «Солідарності» і програшу комуністичної партії, відбувся черговий стрибок Польщі уперед – формування уряду Тадеуша Мазовецького».

Перший некомуністичний прем’єр Польщі 1989 року Тадеуш Мазовецький вітає депутатів Сейму з урядового ложе, ще не маючи призначених міністрів. Варшава, 12 вересня 1989 року

Історик зазначає, що поштовхом до польського «круглого столу» стала політика перебудови й гласності, здійснювана в СРСР Михайлом Горбачовим.

Тодішній керівник комуністичної Польщі генерал Войцех Ярузельський відчув більшу свободу дій. Історик пояснює: «Це був третій рік влади Горбачова, тож Ярузельський дійшов висновку, що новий радянський лідер протримається при владі. А саме в той час у Польщі відбулося погіршення суспільних настроїв, у 1988 року країною прокотилися дві хвилі страйків – так звана весняна і літня. Ярузельський боявся, що вони можуть перерости в повстання, внаслідок якого він втратить владу».

За таких обставин Ярузельський вирішив шукати спільної мови з частиною опозиції. Він сподівався, що це спричинить спад протестних настроїв, а також уможливить зняття з авторитарної Польщі західних санкцій та отримання кредитів. Переговорів із владою хотіла й поміркована частина опозиції, очолювана Лехом Валенсою.

Лех Валенса (на передньому плані) під час «круглого столу» між опозицією та представниками комуністичної влади Польщі. Варшава, 6 лютого 1989 року

Наслідком перемовин мав стати компроміс – перенесення центру влади до адміністрації президента. Йшлося про те, що президентську посаду, якої у комуністичній Польщі не було, займе Ярузельський. Натомість опозиціонери очікували легалізації забороненої під час воєнного стану «Солідарності», а також здобуття майже всіх мандатів на виборах до Сенату, та 35 відстотків місць у Сеймі.

«Комуністи сподівалися, що внаслідок таких домовленостей вони збережуть владу, а опозиція, що її легалізують і вона буде представлена в парламенті. Такий план написали до 1993 року, це мав бути перехідний період, а щойно після нього відбулися б повністю вільні вибори. Та оскільки під час червневих виборів комуністичні кандидати зазнали поразки, то це прискорило події і з чотирьох років зробилося чотири місяці, внаслідок чого було сформовано уряд Мазовецького. Під час «круглого столу» ніхто не уявляв собі такого розвитку подій», – наголошує Антоній Дудек.

Ми змінили устрій без кровопролиття – Станішевська

Однією з небагатьох жінок, які брали участь у «круглому столі», була вчителька та працівник культури Ґражина Станішевська. У 1980-х роках комуністи переслідували її за активну діяльність у профспілці «Солідарність» в Підбескидському регіоні . В 1989 році вона стала депутатом Сейму від опозиції.

Станішевська згадує буремні події 30-річної давності: «Круглий стіл» був чимось унікальним, унаслідок розмов відбулася зміна політичного устрою без кровопролиття. Це виняткова подія не тільки у Польщі, але й у світовому масштабі, про що я дізналася згодом, коли мене почали запрошувати до різних країн як свідка історії».

Станішевська каже, що результати «круглого столу» перевершили сподівання опозиціонерів. Представники «Солідарності» передусім прагнули узаконення діяльності своєї організації, а тим часом їм вдалося тріумфально ввійти до Сейму вже в першому турі виборів.

«Це дало нам велику силу і натхнення до проведення змін. А наші опоненти були шоковані і це паралізувало їхню активність протягом кількох наступних вирішальних місяців», – розповідає політик.

Станішевська зауважує, що про необхідність перемовин між владою та опозицією у Польщі говорили вже задовго до проведення «круглого столу». Мовляв, опозиція була виснажена підпільною діяльністю, а влада не мала ідей як оздоровити економічну та політичну ситуацію.

«Протягом 1980-х багато людей відійшли від активної діяльності в «Солідарності», тому що їх залякали репресіями. Скажімо, в моєму регіоні активістів залишилося не більше від двадцяти. Ми розуміли, що залишаючись на нелегальному становищі не змінимо ситуації в державі», – говорить діячка.

Лідер польського опозиційного руху «Солідарність» Лех Валенса виступає перед робітниками суднобудівного заводу у Ґданську під час страйку. 8 серпня 1980 року

У свою чергу комуністична влада довго не могла зважитись на перемовини з антикомуністичною опозицією. Станішевська згадує: «Перший «круглий стіл» мав відбутися ще всередині 1988 року, але потім комуністи передумали і заявили, що в них є інші ідеї. Вони призначили журналіста Мечислава Раковського прем’єром, який сказав, що для поляків важливіший стіл повний наїдків, ніж «круглий». Утім, його ідеї були невдалими і невдовзі тема переговорів влади та опозиції знову стала актуальною».

Політик наголошує, що всередині Польської об’єднаної робітничої партії (назва партії польських комуністів) було потужне середовище, яке нізащо не погоджувалося на перемовини з опозицією.

На початку 1989 року під час засідання центрального комітету Войцех Ярузельський і його права рука генерал Чеслав Кіщак не переконали своїх однопартійців погодитися на проведення «круглого столу».

Станішевська розповідає подробиці: «Тоді вони заявили, що йдуть у відставку, а це було геть неочікуваним, адже раніше такі персональні зміни планувалися заздалегідь. Тож коли Ярузельський і Кіщак вийшли, всі остовпіли. Рішення про «круглий стіл» проголосували за другим разом, та й то з невеликою перевагою».

Як згадує Станішевська, «круглий стіл» тривав протягом двох місяців щоденно, за винятком неділь. За її словами, спершу кожна зі сторін намагалася обіграти суперника. Представники опозиції хотіли домогтися легалізації «Солідарності» й після цього залишити засідання. Втім, згодом обидві сторони вирішили, що треба спільно шукати виходу з кризової ситуації.

«Підсумком цих переговорів були успішні для «Солідарності» вибори в парламент. А це стало поштовхом уперед для Польщі та інших комуністичних держав. Невдовзі розпочався демонтаж комунізму в Чехії, навіть у республіках СРСР відбувалися революційні зміни. В листопаді впала Берлінська стіна. Таким чином 1989-й був неймовірно насичений подіями. Іноді стільки подій стається протягом десятиліття, а тут протягом одного року», – каже Ґражина Станішевська.

На «круглий стіл» майже з в’язниці

Владислав Фрасинюк у 1980-х роках був керівником одного з найбільших регіональних підрозділів «Солідарності» – у Нижній Сілезії. Політика обрали на лідера цієї організації, коли йому було 26 років. Опозиціонер провів у комуністичних в’язницях чотири роки. Він каже, що на засідання «круглого столу» потрапив майже з тюремних нар.

Фрасинюк твердить, що роки, проведені за в’язничними мурами, не засліпили його ненавистю, тому він знайшов у собі сили сісти за стіл переговорів разом зі своїми вчорашніми мучителями.

Політик згадує свої тодішні відчуття: «У в’язниці діє неписане правило – не можна подавати руку катам. Тому я сідав за «круглий стіл», не подаючи руки комуністам. Але я потиснув їм руку, коли ми закінчили ці історичні для країни переговори».

Фрасинюк зізнається, що він дуже хвилювався, коли в серпні 1989 року прем’єр-міністром Польщі став представник опозиції Тадеуш Мазовецький. Це означало, що опозиціонери беруть на себе відповідальність за економіку країни, яка була в стані розкладу. На полицях польських магазинів тоді не було основних продуктів.

«Відповідальність за вихід з цієї біди на себе взяли ми, опозиціонери, люди, які не мали фахової підготовки. Владислав Фрасинюк «навчався» у в’язниці, а не в американському університеті. І такий молодий лідер мусив швидко навчитися, що таке демократія, що таке ринкова економіка, як децентралізувати державу і як навчити громадянина, щоб він брав на себе відповідальність за те, що відбувається навколо нього», – згадує польський політик.

Як твердить Фрасинюк, польські опозиціонери, які у 80-х роках вийшли з комуністичних в’язниць, керувалися особливою філософією. За його словами, демократія дає друге життя – як тим, хто вийшов із тюрем, так і тим, які були в комуністичній партії.

«Важливо про це пам’ятати в час, коли зростає агресія і популізм, повертаються націоналістичні гасла. Свобода дає шанс усім, зокрема й тим, хто був по інший бік барикад», – розмірковує політик.

Лех Валенса виступає з нагоди 30-ї річниці перших вільних виборів у Польщі, які відбулися на початку червня 1989 року. Ґданськ, 4 червня 2019 року

Владислав Фрасинюк переконаний, що 30-річчя подій 1989 року у Польщі – це надзвичайно важлива дата не тільки для поляків, але й для їхніх сусідів.

«Як на мене, це весна незалежностей країн Східної Європи, які тоді ставали Центральною Європою. Вільною країною ставала Польща, але наша свобода долала кордони і давала надію іншим народам із так званого східного блоку», – підсумовує діяч антикомуністичного руху.

1989: Чому польській «Солідарності» вдалося повалити комунізм?

Лех Валенса в касці активіста українського Євромайдану під час церемонії в Ґданьску 29 вересня 2014 року. Євромайдан отримав премію Леха Валенси в 2014 році за «відданість, виявлену тисячами українців, незважаючи на ризики, а також проєвропейські та продемократичні устремління»

(Вперше матеріал був опублікований 15 вересня 2019 року)

30 років тому, 9 грудня 1990 року, Леха Валенсу обрали президентом Польщі.

Як робітник Лех Валенса спромігся на чолі «Солідарності» змінити долю Польщі і цілої Центрально-Східної Європи?

ВАРШАВА – 31 рік тому в країнах Центрально-Східної Європи відбувалися революційні зміни, які історики називають «осінню народів». Одну з провідних ролей у розвалі комуністичного табора відіграла польська профспілка «Солідарність». На початку своєї діяльності ця організація об’єдувала 10 мільйонів поляків, тобто кожного четвертого жителя країни. Хоча в грудні 1981 року її діяльність комуністична влада визнала незаконною, а в 1989-му «Солідарність» переможно ввійшла до парламенту і почала демонтаж комуністичного устрою. У чому секрет феномену «Солідарності»? Як їй вдалося вистояти протягом восьми років заборон і переслідувань? Радіо Свобода запитало про це діячів профспілки, на яких комуністична влада у вісімдесятих роках влаштувала справжнє полювання.

У 1989-му, під час перших напівдемократичних виборів, діяч «Солідарності», робітник-механік за фахом, Збіґнєв Буяк став депутатом польського Сейму. До парламенту його обрали й на другий термін. Колишній активіст профспілки жартує, що свою «вищу освіту», яка стала перепусткою в парламент, здобував у підпіллі. Він був одним із тих переслідуваних комуністичною владою лідерів профспілки, яким вдалося тривалий час перебувати на нелегальному становищі. Спецслужби полювали на нього майже п’ять років.

Буяк, як і багато його побратимів із «Солідарності» законспірувався після того, як у грудні 1981 року генерал Войцех Ярузельський оголосив у Польщі воєнний стан і заборонив діяльність масової профспілки. Тоді понад 10 тисяч антикомуністичних діячів опинилися в так званих таборах інтернованих.

Буяк пояснює, чому тривала конспірація мала сенс. «У комуністичних країнах була поширена думка, що комуністичні спецслужби знають геть усе. Та виявилося, що вони неспроможні впіймати, наприклад, мене, що їм не під силу викрити Радіо Солідарність чи ліквідувати редакцію тижневика «Мазовше». Тож для нас стало очевидним, що вони не є всемогутніми і знають далеко не все. Це було джерелом нашої сили», – розповідає діяч.

Принагідно Буяк зазначає, що п’ять років тому досвід втечі від комуністичних спецслужб знадобився йому. в Україні. Це були останні місяці президентства Віктора Януковича. У січні 2014 року Буяк брав участь у Всеукраїнському форумі Євромайданів, який відбувався в Харкові. Тоді якісь таємні служби влаштували за ним стеження. Досвідченому підпільнику вдалося втекти від «наглядачів». Після повернення до Польщі Буяк дізнався, що українська влада, очолювана Януковичем, його покарала. Колишньому діячеві «Солідарності» заборонили в’їзд в Україну. Цю заборону скасували після перемоги Революції гідності.

Чому члени профспілки не розбіглися в роки гонінь?

Повертаючись спогадами у початок 1980-х, Збіґнєв Буяк наголошує, що тоді членами «Солідарності» було 10 мільйонів поляків, а в період найбільших репресій залишилося від 400 до 700 тисяч.

Утім, він переконаний, що, зважаючи на вкрай несприятливі тодішні обставини, це значна кількість. Таку відданість організації діяч пояснює тим, що «Солідарність» була низовою ініціативою, яка давала людям відчуття причетності до процесу глибоких змін у державі.

Лех Валенса виступає перед членами ще не забороненої «Солідарності» та членами компартії (ПОРП) на Ґданьському суднобудівному заводі після підписання серпневої угоди у 1980 році

Буяк ділиться думками: «Це була організація з широко розгалуженою структурою, яка охопила представників найрізноманітніших професій. Кожна професійна група працювала над програмою реформування своєї галузі. Не було такої сфери суспільного чи економічного життя, навколо якої в «Солідарності» не точилися б дебати. Тому члени організації відчували себе суб’єктами, а не об’єктами історії».

Колишній профспілковий лідер розмірковує про поведінку членів «Солідарності» в роки переслідувань. За його словами, не всі знаходили у собі внутрішні сили, аби протиставитися тискові спецслужб. Він згадує, що люди опинялися без роботи, їхні діти не могли вступити у вищі навчальні заклади, тож у деяких опускалися руки.

Валенса мав якийсь внутрішній політичний інстинкт, умів бути лідером, а водночас відзначався рішучістю та здатністю не піддаватися тискові

Діяч зазначає: «Навіть освічені інтелігентні люди, які, на відміну від нас, простих робітників, бачили світ, нерідко вважали, що воєнний стан – це кінець «Солідарності». Саме тоді виникли ідеї переформатувати організацію у так звану жовту профспілку, яка співпрацювала б із владою. Такі думки підтримали деякі опозиціонери, а навіть католицькі єпископи».

Утім, наголошує Збіґнєв Буяк, цих ідей абсолютно не поділяли керманич «Солідарності» Лех Валенса та його оточення. Колишній профспілковий діяч каже, що Валенса залишається для нього великою людиною.

«Він мав якийсь внутрішній політичний інстинкт, умів бути лідером, а водночас відзначався рішучістю та здатністю не піддаватися тискові», – говорить він.

За словами Буяка, Валенса – це людина сильного характеру, та не без вад. Він не приховує того, що не захоплений деякими вчинками свого профспілкового керівника.

«Так, я злий на нього за те, що іноді він поступав неправильно. Але вважаю, що складний життєвий шлях, який він пройшов замолоду, гартував його і готував до ролі лідера. Саме життя готувало його до великої ролі», – вважає Буяк.

«Солідарність» – це значно більше ніж профспілка – Вуєц

Міркування Збіґнєва Буяка поділяє Генрик Вуєц, діяч «Солідарності», який був одним із перших інтернованих після проголошення воєнного стану.

За опозиційну діяльність його звільняли з роботи і двічі ув’язнювали, проте не зламали. Вуєц, фізик за освітою, високо оцінює роль електрика Валенси в створенні та збереженні «Солідарності».

Валенса – це харизматична людина, яка була для нас лідером, що не означає, що він не робив помилок, навіть великих. Але хто з нас їх не робить?

Він говорить: «Це харизматична людина, яка від моменту створення організації у 1980 році була для нас лідером, що не означає, що Валенса не робив помилок. Іноді він робив великі помилки, але хто з нас їх не робить? Та найважливіше, що в найскладніший період, тобто під час воєнного стану, коли здавалося, що ми вже втратили всі надії, він тоді не погодився на те, щоб піти на державне телебачення й своїм авторитетом закликати людей підпорядкуватися комуністичній владі».

Як наголошує Вуєц, Валенса своєю незламністю врятував «Солідарність» від програшу, а польське суспільство від розчарування.

«Наш лідер нас тоді не підвів. Він був звичайним робітником, без вищої освіти, та у нього була велика політична інтуїція», – твердить діяч антикомуністичного руху.

Вуєц зазначає, що «Солідарність» була не тільки профспілкою, але й широким громадським рухом. За його словами, ідею цієї організації добре передає євангельський заклик, який під час одного з візитів до Польщі цитував Іван Павло ІІ.

«Папа звернувся до поляків з промовистими словами: «Носіть тягарі один одного». Оце і є суть «Солідарності». У вісімдесяті роки сильніші брали на себе відповідальність за слабших, заступалися за скривджених. Скажімо, шахтарі солідаризувалися з медсестрами, а відчуття підставленого дружнього плеча неймовірно надихає до дальшої боротьби», – розмірковує свідок та учасник подій буремної польської історії.

Іван Павло Другий в Ґданську вітає лідера «Солідарності» Леха Валенсу під час своєї першої поїздки в Польщут як понтифіка. 11 червня 1987 року

За словами Вуйца, солідаризація із слабшими – це прикметна ознака організації, яка демонтувала в Польщі комунізм. Зокрема, «Солідарність» із перших років свого існування наголошувала на тому, що вона захищатиме національні меншості, зокрема українську.

«Не забуваймо, що вже у 1990 році депутати польського Сенату, де майже всі мандати отримали члени «Солідарності», засудили злочинну операцію «Вісла», – нагадує діяч антикомуністичної опозиції.

«Парад популізмів» нині

Про причину успіху «Солідарності» розмірковує Владислав Фрасинюк, один з лідерів цієї організації, якого у Польщі називають легендарним.

Випускник автомобільного технікуму, водій за фахом, він прославився тим, що за кілька днів до оголошення воєнного стану врятував від конфіскації скарбницю «Солідарності» в Нижній Сілезії. Це була велика сума – 80 мільйонів злотих. У роки переслідувань опозиціонери використовували ці гроші на підпільну діяльність, видання нелегальної преси та допомогу сім’ям репресованих.

Кілька років тому в Польщі про цю історію зняли пригодницький фільм з промовистою назвою «80 мільйонів».

Фрасинюк твердить: «Успіхом «Солідарності» була не її масовість, а реальна участь у створенні громадянського суспільства. У всіх нас було неймовірне відчуття спільноти, усі ми знали, що хочемо разом зробити щось позитивне».

Тоді була Берлінська стіна і не було куди тікати. Тож ми були приречені боротися за зміни в своїй країні. Нині, якщо комусь не подобається ситуація в державі, він може сказати: «Виїжджаю»

Фрасинюк вболіває, що навіть через три десятки років після «осені народів» багато громадян у посткомуністичних країнах все ще інфантильно чекають на когось, хто візьме на себе відповідальність за їхню долю. Саме тому, вважає діяч «Солідарності», в Центрально-Східній Європі відбувається «парад популізмів».

На його думку, сьогодні активістам складніше будувати громадянське суспільство, ніж у часи «Солідарності».

Він розмірковує: «Тоді була Берлінська стіна і не було куди тікати. Тож ми були приречені боротися за зміни в своїй країні. Нині, якщо комусь не подобається ситуація в державі, він може сказати: «Виїжджаю за кордон». Складніше також тому, що є фейсбук, а отже, є імітація активізму і віртуальне геройство».

Кожен третій комуніст у Польщі був у «Солідарності»

Міркування колишніх лідерів профспілки доповнює історик Антоній Дудек, який досліджує історію антикомуністичного руху у Польщі.

Він звертає увагу на те, що з формальної точки зору «Солідарність» існувала та й дотепер існує як профспілка.

«Проте у 1980–1989 роках вона була масовим рухом, який об’єднував дуже різних людей, представників різноманітних політичних поглядів та різних світоглядів, віруючих і невіруючих, яких об’єднувало одне – нехіть до тодішнього соціалістичного устрою», – пояснює дослідник.

За його словами, частина членів профспілки вимагала глибокої реформи соціалізму, а інша частина повністю відкидала цей устрій. Історик каже, що у вісімдесятих роках, тобто в період глибокої економічної кризи, польське суспільство переконалося, що Польську Народну Республіку неможливо реформувати.

«Оскільки реформи виявилися неможливими, то «Солідарність» стала однозначно антикомуністичним рухом, який спричинив падіння авторитарного устрою у Польщі», – каже історик.

Дудек звертає увагу на те, що у 1980–1981 роках у лавах профспілки «Солідарність» був мільйон членів із партквитками Польської робітничої об’єднаної партії (ПОРП), тобто польського аналога КПРС.

«А треба сказати, що в цілому у цій партії було три мільйона членів. Багато комуністів, які пішли в «Солідарність», покинули свою партію, тому ПОРП уже ніколи не мала стільки членів, як до епохи профспілки. Вибори 1989 року показали, що суспільство на боці «Солідарності», а не ПОРП», – пояснює дослідник.

«Гарний трибун, але невдалий президент»

Антоній Дудек вважає, що Лех Валенса відіграв однозначно позитивну роль в подіях вісімдесятих років. За його словами, керманич «Солідарності» був ідеальним народним трибуном.

«У ті часи йому вдавалося маневрувати між прагненнями до надмірної радикалізації цього руху та намірами узалежнити його від влади. За свою діяльність у цей період Валенса буде записаний в польську історію золотими літерами», – ділиться висновками учений.

Історик зауважує, що в Польщі тривають дискусії навколо оцінки раннього періоду діяльності Валенси. «Ці суперечки стосуються першої половини 1970-х років, коли він співпрацював із комуністичними службами під псевдонімом «Болек». За це деякі політики і дослідники у Польщі заперечують його заслуги, та я не втомлююся повторювати, що люди мають різні етапи в житті, які треба оцінювати по-різному», – переконаний Дудек.

Лех Валенса перед символічною Берлінською стіною, складеною з великих доміно, в Берліні у 20-у річницю падіння Берлінського муру. 9 листопада 2009 року

Історик також говорить, що у Польщі неоднозначно оцінюють президентство Валенси. У 1990 році керманич «Солідарності» став президентом, та через п’ять років він програв вибори, поступившись посадою Александрові Квасневському.

Валенса виправдав себе в ролі народного трибуна, та не впорався з роллю президента, бо він не створений для цієї ролі

«Я належу до тих істориків, які критично оцінюють президентство Валенси. Він виправдав себе в ролі народного трибуна, та не впорався з роллю президента, бо він не створений для цієї ролі. Це простий робітник, який не розумів конституційного механізму функціонування держави та відносин між гілками влади. Треба по-різному оцінювати Валенсу як доброго лідера «Солідарності» та Валенсу, який замолоду піддався тискові спецслужб, а ще інакше Валенсу-президента. Біда в тому, що люди в Польщі і у світі хочуть чорно-білих оцінок, поділу на «добрих» і «злих», та історія набагато складніша», – підсумовує Антоній Дудек.