✅Бернард Шоу – коротка біографія

Джордж Бернард Шоу (1856-1950) – видатний драматург і романіст ірландського походження, який зробив величезний внесок у розвиток світової драматургії. Увійшов в історію як лауреат Нобелівської премії в галузі літератури. Бернард Шоу, біографія якого тісно пов’язана з англійським театром, за популярністю в Англії займає друге місце після Шекспіра.

Дитячі роки

Джордж Бернард Шоу з’явився на світ 26 липня 1856 року в Дубліні в родині професійної співачки і торговця зерном. Початкову освіту Джордж здобув у рідному Дубліні, де відвідував Уеслі – коледж і граматичну школу. Найболючіші спогади у Шоу збереглися про протестантську школу, куди він був відданий в 11-річному віці. Тілесні покарання укупі з недосконалою системою освіти залишили в його душі великий слід.

У батьків Бернарда не було грошей на те, щоб відправити сина вчитися в університет. Однак завдяки дядьковим зв’язкам 15-річний підліток був прибудований клерком в агентство з продажу нерухомості. Робота була важкою, але дала Бернарду необхідний життєвий досвід.

У цей період сім’я Шоу розпалася: мати кинула чоловіка і поїхала з двома дочками в Лондон, а Бернард залишився в Дубліні з батьком.

Початок кар’єри

У 1876 році Шоу переїхав до матері в Лондон, де зайнявся самоосвітою. Юнак відвідував столичні бібліотеки і музеї, багато читав.

Бернарду пощастило влаштуватися в одну з лондонських газет, і саме там він почав свою письменницьку кар’єру. Спочатку він працював позаштатним кореспондентом, потім протягом 6 років працював на посаді музичного критика: вів колонку, присвячену театру.

Саме тоді Шоу зрозумів, що найголовнішою справою його життя стане література. Він почав писати романи, проте ранні його твори не користувалися успіхом у читачів. Ситуація змінилася в 1892 році, Року Шоу написав свою першу п’єсу «будинок вдівця». З цього моменту почалася блискуча кар’єра Шоу як письменника-драматурга, який подарував світові принципово нову драму: гостру, злободенну, побудовану на діалогах і конфліктах.

Далі пішли не менш скандальні п’єси “Тяганина” і “Професія місіс Уоррен”, які буквально підірвали манірне британське суспільство своєю безкомпромісністю, правдою життя і їдкою сатирою. Ці драматичні твори Шоу були названі “неприємними п’єсами”.

Світове визнання

На рубежі XIX–XX століть Бернард Шоу, будучи вже зрілим автором, створив свої шедеври:

• “Майор Барбара”;
• “Цезар і Клеопатра”;
• “Людина і надлюдина”.

Особливої популярності набула п’єса “Пігмаліон”, в якій автор не тільки майстерно описав духовне, моральне і зовнішнє перетворення головної героїні, а й підняв ряд найважливіших соціальних проблем.

При вивченні короткої біографії Бернарда Шоу слід зазначити, який сильний вплив справила на нього Перша світова війна. Плодом переживань автора стала знаменита п’єса» будинок, де розбиваються серця”, в якій він звинуватив Британські вершки суспільства в тому, що з їхньої вини Європа виявилася поваленою в хаос і розруху.

У 1923 році Шоу написав кращу, на думку критиків, п’єсу» Свята Іоанна”, яку він присвятив життю і подвигам Жанни д’Арк.

Творчість Бернарда Шоу виявилося поза часом: п’єси користувалися великою популярністю за життя драматурга, не втратили вони своєї актуальності і в наші дні. Багато його твори знайшли нове життя в кінематографі.

Особисте життя

Особисте життя англійського драматурга склалася дуже вдало. Протягом 45 років він прожив душа в душу зі своєю дружиною Шарлоттою Пейн-Таунзенд, з якою обвінчався в 1898 році. Затьмарювало цей союз лише відсутність спільних дітей.

Шоу пережив свою вірну дружину на 7 років. Помер великий драматург 2 листопада 1950 року у віці 94 років.

«На Заході після успішного проекту студії намагаються переманити автора до себе, а українські продюсери пропозиціями не сиплять». Сценаристи «Скаженого весілля» про український ринок і особливості роботи з комедією

25 грудня на кіноекрани України виходить друга частина повнометражної комедії «Скажене весілля». Це продовження історії родини Середюків та їхніх сусідів, котра минулого року зібрала в українських кінотеатрах понад 54 млн грн, що стало на той час абсолютним рекордом для фільмів українського виробництва як за бокс-офісом, так і за кількістю глядачів. Чи вдасться «Скаженому весіллю 2» побити рекорд першого чи бодай наблизитись до його показників, ми дізнаємось уже найближчими тижнями. А наразі пропонуємо розмову зі сценаристами «Скажених весіль» – Миколою Куциком та Олексієм Приходьком. У першій частині інтерв’ю кожний розповідає про власний «шлях героя» у сценаристиці, особливості роботи з комедійним жанром, а також про «бійців невидимого фронту» українського продакшену.

– Для початку хотів би дізнатися про ваш «шлях героя»: як ви перейшли від КВК, авторських груп до серіалів і кіно?

Микола Куцик (МК): Ми люди різні – і за віком, і за місцем народження, проте шлях у нас був приблизно однаковий. Усе відбувалося через КВК, що для початківців був можливістю тренуватись, набивати творчі шишки й особисто на собі їх перевіряти. Це формула: сам придумав – сам зіграв – отримав плюс або мінус. Далі вже вдосконалюєшся, працюєш над собою.

– КВК – це все ж таки передусім скетчі, маленькі сценки. Як саме ви перейшли до сценаристики? Які ваші перші телевізійні сценарні проекти?

МК: Для мене це була дистанційна робота – адаптація серіалів «Світ Соні» та «Домашній арешт». Сподобалось, і згодом я переїхав до Києва. Два роки нічого не виходило. Коли прийшов на канал писати сценарії серіалів, керівництво повідомило, що мовник робить паузу у виробництві серіалів. І я працював над створенням телепередач – це і перші сезони «Голосу», і «Я люблю Україну», «ГПУ», «Зірка плюс зірка», «Смакуємо!» з Горбуновим – близько десяти різних програм. То був 2010 рік.

– Аж ніяк не комедійний жанр…

МК: Так, але там є ведучі, котрі мають, скажімо, іронізувати. Потрібно було писати якщо не жарти, то бодай «лайтові іронічності». Репліки, якими ведучий підколює учасника.

– Олексію, розкажіть ви про свій шлях.

Олексій Приходько (ОП): У мене він дуже подібний. Це так само був КВК, іще зі школи, потім закінчив Інститут журналістики і вперше потрапив на телебачення саме як журналіст. Не всі колеги з КВК зрозуміли, коли я перестав серйозно ним займатися, залишивши радше як хобі. А на телебаченні бачив усю кухню зсередини, ще коли проходив практику після першого курсу. Тоді працював на «5 каналі».

– Але «телевізійні кухні» – журналістська і сценарна – геть різні.

ОП: Не зовсім. Ви однаково бачите, як усе влаштоване зсередини – і як працюють стосунки, і субординація, це дуже допомагає насправді. Є класичний комедійний сюжет – «риба без води», так от я вже не був «рибою без води», коли прийшов писати серіали. Часом навіть краще орієнтувався, ніж роботодавці. Знав людей, якісь медійні сайти – «МедиаНяню» треба читати, щоб орієнтуватися в тусовці (посміхається). Тоді була дуже популярна «Телекритика», нам викладачі казали про це з першого курсу. Та й нині, вже скільки років минуло, читаю всі медійні ресурси, принаймні переглядаю. І паралельно – КВК. Я прийшов на журналістику, і там не було команди КВК – довелося створювати з нуля. Це теж допомагає – зараз, збираючи сценарну групу, ти розумієш, як усе працює.

– Які були ваші перші сценарні проекти?

ОП: Серіали. Ми з Миколою писали «ГПУ» для «1+1» – якщо з розважальних. Так само паралельно писали «Зірка плюс зірка». Ми почали разом працювати, але потім Микола залишився на «1+1», а я отримав запрошення до сценарної групи Антона Лірника «Імперія добра», за що я їм – Антонові та Андрію Забіяці – дуже вдячний, адже конкуренція була дуже серйозна, а вони повірили в мене. Був у сценарній групі проектів «Таксі», «Ластівчине гніздо» , ще для каналу СТС робив певні проекти. Коли я познайомився з Антоном, це були вже саме серіали. Познайомилися ми під час гри КВК у Черкасах. Треба було повертатись до Києва – він мав вільне місце в авто і запропонував його мені. Так ми їхали з Черкас до Києва і спілкувалися дві-три години. Говорили про телебачення, у нас виявилось багато спільних знайомих, інтересів, і потім, набираючи групу, Антон згадав про мене, запропонував спробувати. На той час на теорії я вже знався, адже цікавився темою. До речі, я не ходжу на всі ці лекції та майстер-класи: якщо людина хоче навчитись – вона навчиться сама. Тоді знайшов ЖЖ Молчанова (російський письменник, драматург, сценарист. – MBR).

– Але ж це ті самі майстер-класи.

ОП: Ну так, проте я сам знайшов. А зараз приходять на семінари з темою «Секрети комедії» і хочуть взнати ті секрети.

– Усе ж таки є книги з цих тем.

ОП: Так, але я переважно займався самоосвітою. Знав, що настане момент, коли отримаю шанс, і мені треба мати певну базу. Паралельно з журналістською діяльністю займався самоосвітою зі сценарної справи. Я написав першу серію…

– Скільки драфтів було?

ОП: Не скажу, скільки там перших драфтів було, однак рекорд – п’ятнадцять драфтів серії. Та це окрема історія. Андрій Забіяка, Антон Лірник – їм велика подяка за ті два роки, що ми попрацювали. Моя самоосвіта та їхня практика зробили з мене сценариста. І звісно, КВК – це база, там були свої вчителі. От президент Асоціації КВК Михайло Агранат – йому теж величезне дякую.

– А як ви разом почали працювати?

МК: Ми разом грали, паралельно…

ОП: Коли я прийшов у КВК, Микола вже був досвідченим коміком. Коли він закінчував, я починав.

МК: Коли ми перетнулись – це була моя, мабуть, уже третя команда. Я сам із Франківська: наша команда отримала чемпіонство, і постало питання, що робити далі. Ще кілька разів ми вигравали, і я зрозумів: треба щось змінювати. Почав шукати шляхи, працювати над адаптаціями. Що зручно – вже є готовий формат, сюжетна історія, і ти просто перекладаєш чи адаптуєш діалоги, але тобі якось у підсвідомість вбивається цей ситкомівський формат, манера спілкування. Переїхавши до Києва, писав проекти «Я люблю Україну», «ГПУ», «Зірка плюс зірка», «Зірки в опері», «Голос країни», «Пекельна кухня – 2», «Краса по-українськи», «Дикі і смішні», «Просто шоу», «Смакуємо!» з Горбуновим. І паралельно читав книжки, ходив на майстер-клас Роберта Маккі, пробував читати його книжку, та вона тоді мені здалась надто складною.

ОП: Так, до речі, одна з помилок новачків – починати читати з Маккі. От Мітта легко пише, Молчанов. А до Маккі ще треба дорости: це як після школи – одразу в аспірантуру. Якщо писати гумор, перше, що треба прочитати, – «Что такое КВН?» Михайла Марфіна та Андрія Чивуріна. А якщо і вона буде важкою, то є «вижимка» з цієї книжки – називається «КВН для чайников». Можна з цього розпочати.

МК: Адже у школі ми починаємо з абетки… «КВН для чайников» – абетка. Потім можна взятись за Марфіна та Чивуріна, особисто я цю книжку перечитував разів зо п’ять. Вертаючись до Маккі – його дуже складно читати, проте легко слухати. Він дуже влучно використовує прийоми стендапу і водночас чудово мотивує. Мені після зустрічей вистачило запалу на «Останнього москаля».

ОП: Це зараз в Україні є лекції, майстер-класи, а років десять тому майже нічого не було. Тому професійні компетенції мали діставати «з натури».

– Можливо, не було нагальної потреби?

МК: На майстер-класах вас нічому в принципі не навчать. Можна піти і зрозуміти, що не святі горщики ліплять, що це звичайні люди, котрі пишуть про звичайних людей. І що жодних мегасекретів немає, просто потрібно працювати. Майстер-класи – передусім мотивація бути сценаристом!

ОП: Так от, у той час не було жодних майстер-класів, нічого не було, але був Антон Лірник, який привозив книжки з Москви – дуже якісну сценарну літературу. Я міг прийти на роботу в офіс, узяти те, що мене цікавило. Так я вчився ремеслу.

– Ця трансформація від телевізійних шоу, котрі називають несценарними проектами, як відбулась?

МК: У телешоу ми відповідали саме за сценарну частину. Кожному ведучому прописуються жарти, і вони мають їх вплести в розмову. Це також майстерність імпровізатора. Ми робили сценарні заготовки для ведучих, котрі харизматично і вдало їх використовують у передачах.

ОП: Якщо ви дивитесь якийсь стендап, то тут імпровізація поєднана з роботою команди сценаристів.

МК: Стендапер я к актор вміє гарно продати – і робить це так, що здається, ніби ви бачите цілісну картину, й не підозрюєте про роботу цілої команди.

– Проведімо все ж таки певну межу: люди, що працюють на таких проектах, – не зовсім сценаристи, радше «бійці невидимого фронту»…

МК: В Україні, на жаль, сценаристи – це загалом «бійці невидимого фронту». Якщо ми подивимося на загальносвітові тенденції, зараз сценаристи виходять на перший план. Коли великі студії запускають нові проекти, то перше, що вони оголошують, – список сценаристів. Потім уже з’являється список акторів.

– Чому, на вашу думку, на Заході ця революція вже пройшла, а в нас – іще ні?

ОП: Як кажуть, треба лупати цю скалу.

МК: Еволюція на Заході відбувалась понад 40 років. Та в нас немає стільки часу, такими темпами ми завжди відставатимемо. Тому треба одразу з місця в кар’єр, брати ту систему й імплементувати тут. Це ж вийшло зробити у [російського телеканалу] ТНТ.

– Але ж ви таки вибились із «бійців невидимого фронту», взяти ті самі серіали «Останній москаль», «Вуйки»…

ОП: Так, одначе після успіху проектів черги з продюсерів немає – нас ніхто не хантить.

МК: Якщо на Заході після успішного проекту студії намагаються переманити до себе, то тут є два сценаристи після успішного фільму, який зібрав чудову касу, втім, українські продюсери пропозиціями не сиплять. Узагалі.

ОП: Одразу після успіху «Скаженого весілля» я отримав пропозицію – вона була з Росії – написати комедію. Але зі зрозумілих причин відмовився.

– Тепер трошки повернімося назад. Як у вас відбувся цей якісний перехід – від сценаристів серіалів до сценаристів повного метра?

МК: Ми весь час не полишали надії попрацювати над повним метром.

– Скільки ви працюєте разом?

ОП: Якщо брати серіали, то вже сім років. З перервами – але сім.

– Який був ваш перший серіал?

ОП: Це був проект серіалу, котрий ми розробили у грудні 2012 року, однак його не купили.

– До якого рівня деталізації ви його розробили?

ОП: Поепізодні плани двадцяти серій.

МК: Ми його презентували як ситком, двадцять п’ять хвилин на серію. Нам сказали, що хочуть епізоди по сорок п’ять хвилин. На жаль, угода так і не була укладена. Але можливо, ми ще його продамо (посміхається).

– Розкажіть, про що він.

МК: Це звичайна сімейна історія. Мила і добра, де є свої конфлікти серед членів родини, адже їх багато. А потім уже був «Останній москаль».

– Ви його продали?

МК: Я його розробив спеціально для «1+1» у межах кінолабораторії авторів, про яку дізнався цілком випадково від Максима Данкевича за дві години до старту. У кінолабораторії написав кілька заявок, однією з них була ідея «Останнього москаля». Пілот розробляв сам під керівництвом сценарного консультанта з ВВС, якого запросив канал, – це була Серена Каллен. Також свій внесок зробив п’ятиразовий володар BAFTA Джефф Познер – він мав бути режисером пілотної серії, проте через технічні причини цього не сталось.

До речі, в них колись був такий проект: чоловік із Ліверпуля приїхав до маленького містечка на півночі Ірландії і став там пастором.

ОП: Після цього на «1+1» вирішили створити департамент комедії, і далі ми вже офіційно працювали разом над сценаріями. До того у кожного з нас ще була паралельна робота: Микола працював на «1+1», я – на «Великій різниці». Уже після ми працювали над проектом «Останній москаль – 2» і хотіли виправити помилки, яких припустилися в першому сезоні. Сподівались, що тепер у нас буде більше прав, повноважень, та виявилось, усе навпаки: що успішніший проект, то важче щось змінити.

– Як проходить етап узгодження саме в комедії?

МК: У комедії складно, адже гумор завжди суб’єктивний. Є випадки, коли нам надсилають відгук і кажуть: «У сцені немає жартів». А ти читаєш і думаєш: «Як нема? Навпаки, це найсмішніша сцена!» Є ж жарти ситуативні. Можливо, то не літературний жарт, але є ситуації, є характер, є акторська гра.

Розібравшись із загальними питаннями, ми перейшли до «Скаженого весілля» – цю частину розмови MBR опублікує вже завтра.