Що змінювали в Конституції України за роки незалежності?

Рівно 24 роки тому Верховна Рада після так званої конституційної ночі врешті-решт прийняла Конституцію України. Для нашої держави цей документ мав надважливе значення, бо вперше остаточно окреслив межі минулого і майбутнього.

По-перше, нарешті Україна перегорнула сторінку свого радянського минулого, і натягнуті комуністичною партією устрій та основні правила взаємовідносин пішли у небуття.

По-друге, нарешті було визначено основні правила нашого політичного устрою. Для молодої країни, яка вкотре виборола свою незалежність, поява власної Конституції ставала своєрідним завершальним акордом формування нового гравця на політичній арені світу.

Сила основного закону

Конституція — це той документ, з яким мають узгоджуватися усі інші нормативно-правові акти. Це Основний Закон, справжній закон законів. А це, своєю чергою, означає, що не можна її переписувати в залежності від зміни політичної еліти. Саме цей документ об’єднує історію незалежної України в одне ціле, стримує радикальність прийнятих владою кроків та узгоджує минуле, теперішнє й майбутнє.

Верховна Рада не може приймати закони, які суперечать Конституції. Кабінет Міністрів, усі суди, Служба безпеки чи Національна поліція — всі українські державні інституції зобов’язані провадити свою діяльність і приймати рішення, переконавшись, що ці дії є конституційними. Інакше бути просто не може. Сама ж Конституція захищена також, оскільки внести зміни до неї значно важче, ніж допрацювати будь-який інший закон. Та й часу це займає набагато більше.

Але без змін не обійшлося

За весь час існування Конституції України її змінювали не один раз, а цілих 7. І це я говорю лише про зміни, які були внесені згідно із законами. Загалом же редакцій Конституції було 9 за 24 роки існування документу, якщо не враховувати сам процес її написання.

1996 рік

Україна останньою з пострадянських держав ухвалює Основний закон. Попри те, що Леонід Кучма записав її прийняття у свої безумовні досягнення, потреба в Конституції визначалася не стільки волею президента, скільки тим, що тодішні “верхи” ніяк не могли розподілити владу в країні.

В результаті Україна постала президентсько-парламентською республікою, а Кучма фактично контролював її уряд. Його основним опонентом, особливо під час другої каденції президента, ставав якраз позбавлений багатьох повноважень парламент, представники якого категорично не погоджувалися з одноосібними рішеннями Глави держави. Зрештою у цю конфронтацію втрутився народ України, який висловив своє невдоволення під час Помаранчевої революції.

2004 рік

8 грудня 2004 року внаслідок політичних домовленостей між тодішнім президентом Кучмою та майбутнім президентом Ющенком у Верховній Раді було проголосовано зміни до Основного закону та до закону про вибори. Україна мала стати парламентсько-президентською республікою, що суттєво змінювало центр прийняття рішень у ній.

Це стало першим очевидним коригуванням Конституції під очікувану нову політичну реальність. Пізніше, у 2006-2009 роках, представники Партії регіонів неодноразово висловлювались на підтримку проведеної реформи, адже така форма правління давала їм більше можливостей знову отримати владу у свої руки. Проте у 2010 році, коли ця влада таки була отримана, все знову змінилося.

2010 рік

Віктор Янукович виграє вибори президента, і згодом 252 народні депутати, переважно члени фракції Партії регіонів, звертаються до Конституційного Суду з вимогою скасувати конституційну реформу 2004 року. Дійсно, навіщо віддавати владу прем’єру і парламенту, якщо нею можна насолоджуватись самому?

Рішення КСУ довелося чекати недовго — вже 30 вересня того ж року було визнано, що закон, яким було прийнято конституційну реформу, проголосували з порушенням процедури, а саме — останні правки до законопроєкту не отримали висновок КСУ. З точки зору здорового глузду таке рішення було вкрай дивним, адже держава жила за зміненим законом уже 6 років. У результаті Україна повернулася до Конституції 1996 року, і Янукович отримав усю таку жадану владу.

2014 рік

Кінець 2013 та початок 2014 року історики вже називають одним із найтрагічніших періодів в історії України. Революція гідності стала реакцією українців на ініційований президентом Януковичем розворот вектору держави у бік Росії та завершилася десятками вбитих на Майдані незалежності.

Зловживання владою президентом та криваві події тієї зими привели до того, що 21 лютого 386 депутатів проголосували за відновлення дії Конституції зразка 2004 року. Це повернення до версії 2004 року було покликане зберегти сам інститут влади в умовах втечі владної верхівки Януковича та фактично вже розпочатої окупації Криму Росією. У новітній історії це був перший випадок, коли Конституція була змінена не з метою перерозподілити вплив між гілками влади, а саме для збереження держави.

2019-2020 роки

Минулий 2019-й приніс нам нову реальність. Вибори президента та парламенту виграла команда, яка раніше не була помічена в політиці. Проголосивши курс на швидкі реформи, депутати взялися за написання законів і, звісно, зміни Конституції.

Останньою зміною до Основного закону стала відміна інституту депутатської недоторканності. Хоча результат вийшов далекий від обіцянок, ця зміна була вкрай потрібна уже давно.

А що далі? Віднедавна склалося враження, що необов’язково змінювати Основний закон — достатньо просто забути те, що там уже написано. Наприклад, нова команда практично ігнорує Статтю 6 Конституції, за якою влада в Україні здійснюється на засадах поділу на законодавчу, виконавчу і судову. Чи не щодня ми спостерігаємо, як Володимир Зеленський фактично грає роль “єдиного джерела” рішень. Він отримує все більше повноважень, не передбачених Основним законом, та й загалом парламент чим далі, тим більше починає відігравати другорядну роль. Усі кадрові рішення приймаються на Банковій, всі політичні заяви та курси реформ формуються на Банковій, як у часи “найуспішнішого” президента Кучми.

Чи значить це, що Конституцію знову змінять?

У народі говорять: “закон — як дишло”. І Конституція — це ж теж закон. Але документ, прийнятий у 1996-му і змінений уже кілька разів, ніби живе власним життям і завжди “наздоганяє” того, хто його порушує.

Саме гарант має захищати, а не “ґвалтувати” Основний закон. А якщо він цього не зробить, чудотворна Конституція України знайде спосіб захистити себе сама.

Андрій Боровик, для УП

Колонка – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст колонки не претендує на об’єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ній піднімається. Редакція “Української правди” не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора колонки.

Колонка – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст колонки не претендує на об’єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ній піднімається. Редакція “Української правди” не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора колонки.

Як змінювали українську Конституцію?

Без перерв у розгляді законопроекту, після численних дискусій та голосувань по окремих статтях та розділах – 28 червня 1996 року – Верховна Рада незалежної України ухвалила першу Конституцію. Безсонну, проте результативну ніч депутати відсвяткували шампанським та солодощами. Перша редакція Основного закону формувалась на базі 15 запропонованих проектів. Та з роками Конституцію кілька разів змінювали.

У 2004 році, коли Україна жила подіями Помаранчевої революції, назріло питання змін до Конституції. Політичний конфлікт набирав обертів, і після переговорів із європейськими партнерами знайшовся компроміс: зміни до Основного закону вносились в обмін на проведення умовного «3-го туру» президентських виборів – переголосування результатів другого.

У лютому того року парламент перетворив державу на парламентсько-президентську. Тобто повноваження президента були обмежені, тоді як парламенту і уряду значно розширені.

За тією редакцією Верховна Рада призначала за поданням президента України прем’єр-міністра, міністра оборони, міністра закордонних справ. А за поданням прем’єра – інших членів уряду.

У 2007 році президент Віктор Ющенко намагався скасувати ці зміни: ініціював створення конституційної ради для проведення референдуму. Проте йому це не вдалось.

«Михайло Сирота плакав, коли Конституцію нарешті ухвалили» – Кендзьор

No media source currently available

​Зміни 2010 року

Уже за президентства Віктора Януковича, у вересні 2010 року, підконтрольна йому в парламенті Партія регіонів направила до Конституційного суду запит із проханням розглянути конституційність реформи 2004 року. Рішенням суду і без голосування парламенту зміни 2004 року визнали такими, що не відповідають Основному закону.

Таким чином Україна повернулась до президентсько-парламентської форми правління. Політики та експерти тоді називали це рішення упередженим та необ’єктивним, адже ще у 2008 році цей же суд не взявся навіть розглядати схоже подання депутатів.

У 2012 році Віктор Янукович ще й створив Конституційну асамблею для розробки нової Конституції, проте події Євромайдану зупинили процес.

Зміни 2014 року

І вже у лютому 2014 року, опираючись на нову більшість, Верховна Рада відновила Конституцію 2004 року. Рішення Конституційного суду часів Януковича визнали незаконним.

І знову першу скрипку в Україні почав відігравати парламент.

Спроба 2015 року

Через кілька місяців після обрання Петра Порошенка президентом він запропонував внести до Конституції зміни в частині децентралізації – однієї з ключових тем його передвиборчої програми.

Ішлось про фінансову децентралізацію регіонів, запровадження інституту префектів та про можливість специфічного порядку здійснення місцевого самоврядування в окремих районах Донецької і Луганської областей.

Через останнє положення законопроект викликав значні дискусії. Не проголосували Радикальна партія, «Батьківщина» та «Самопоміч». Майже одноголосно підтримали «Блок Петра Порошенка», «Народний фронт» і «Опозиційний блок». Зміни підтримали лише за основу.

Тоді під час голосування біля парламенту відбулися масові сутички, які привели до загибелі бійців Національної гвардії України.