Наші в Легіоні. Історія українця, який став французьким десантником з квартирою в Ніцці

Одні хочуть сюди, щоб заробити грошей, інші — за авантюрністю свого характеру, треті мріють про французьке громадянство. Сьогодні близько 8 тис. чоловіків служать у Французькому Іноземному легіоні. Приблизно третина — вихідці з країн колишнього СРСР і соцтабору. Серед бійців чимало українців.

Як потрапити в Іноземний легіон

Шлях легіонера починається з прибуття на пункт вербування рекрутів, де з ним проводять співбесіду і тестують. У претендента (вік — від 17 до 39 років) забирають документи, наприклад паспорт громадянина України, і вигадують нову біографію, імʼя та прізвище. Товариші по службі, якщо хлопець таки стане легіонером, знатимуть його під новим імʼям-легендою. Кримінальне минуле, якщо воно стосується тільки батьківщини майбутнього легіонера, не є перешкодою. Головне, щоб людина не була в розшуку Інтерполу. Необовʼязкова і служба в армії, хоча українці на вербування в Іноземний легіон найчастіше приходять, уже відслуживши у військах. У новобранцівзабирають особисті речі, крім найнеобхідніших, видають спортивний костюм. Потім претендентів відправляють у відбірковий табір на території Франції — в Обань. Там обмундировують і знову тестують. Якщо претендент підходить, його направляють на навчання далі, де потім складає іспит на “Кепі Бланш” — відмітна ознака бійця Іноземного легіону, підписує пʼятирічний контракт і потрапляє вже в бойовій полк.

Пізніше, у процесі служби, легіонери проходять процедуру, яку називають ратифікацією. Це момент, коли легіонеру повертають його справжнє імʼя і документи, під якими він служить далі. Ратифікація повинна відбутися у межах пʼятирічного контракту в Іноземному легіоні, якщо ратифікація не відбулася, значить, тобі не довіряють і новий контракт уже не підпишеш. Момент ратифікації вкрай важливий. Після цього легіонер може одружитися, брати кредити, відкривати рахунок в банку, купувати авто і нерухомість.

Служба в Іноземному легіоні: історія десантника

Про службу в Іноземному Легіоні розповідає киянин Олег Т., імʼя він попросив змінити:

— Після того як ти пройшов відбір в Іноземний Легіон, потрапляєш в учебку в місті Кастельнодарі, у 4-й навчальний полк. Навчання триває приблизно чотири місяці. Спочатку новобранці, які ще не легіонери, а лише добровольці, живуть взводами або ротами. Я був у 3-й роті, яка розташовувалася на горі. Спали на розкладачках, у спальних мішках, були своя їдальня, душ, туалет. Перший місяць вчилися марширувати, співати стройові пісні, вивчали французьку мову. Бували і “сюрпризи”. Вишикувалися якось на плацу. Час — 11 ранку, січень. Стоїмо у формі, але легкій: футболка, кітель, брюки, без бушлатів або дощовиків. Так і залишили нас на 12 годин. Це була форма перевірки на психологічну стійкість, вміння виконувати наказ. Отже, стоїмо на плацу, то дощить, то сніжить, температура — близько нуля. Через декілька годин два поляка з нашого ладу попросилися на дембель, мовляв, не хочемо такої служби. Їх повели, більше ми їх не бачили. Час від часу до строю підходив хтось із капралів або сержантів, дивився, як і що, чи немає ще охочих відмовитися від служби. Але таких більше не було.

Потім звичайна армійська учебка з усіма труднощами і стражданнями. Наприкінці першого місяця навчання — марш “Кепі Бланш”, він розрахований на дві доби, за які треба подолати близько 60 км. Зрозуміло, у такому бойовому порядку. Ті, хто впорався, отримують цей самий “Кепі Бланш” (тобто біле кепі) і стають повноправними, офіційно зарахованими легіонерами.

Перший афганський контракт. Легіонерів посилають в найгарячіші точки планети, де постійно загрожує небезпека

Середній бал і перша десятка

Решта три місяці тривало армійське навчання у спеціальній частині. Не бракувало й стрільб, і маршів, почали отримувати гроші як звичайні легіонери. Тоді це було € 1,1-1,2 тис. На місяць, зараз — € 1,4-1,5 тис. Це, власне, французька мінімальна зарплата, як на “цивільщині”. Усі гроші у нас йшли на рахунок, на руки видавали аванс готівкою € 200-300, та й їх витратити проблематично. У місто, в принципі, випускали, але не по одному, а групою, залежало це рішення зазвичай від лейтенанта, командира взводу (або суз-офіцера, це звання на кшталт прапорщика, його міг заслужити і рядовий солдат з часом, не закінчуючи училище). Але якщо у взводі “заліт” з дисципліни або ще з якогось приводу, то через одного порушника страждав весь колектив. Тобто відповідають усі за одного.

Після чотирьох місяців навчання новоспечені легіонери складають іспити з бойової та фізичної підготовки і знання французької мови. За результатами іспитів кожен солдат посідає в підрозділі якесь місце (середній бал за сумою всіх дисциплін). Причому один предмет можна перекрити іншим: наприклад, погано дається французька мова, зате відмінно склав фізподготовку, унаслідок середній бал високий.

Ті, хто в підрозділі (людей 70-80) потрапив в першу десятку, може обрати полк для подальшого навчання і продовження служби. Я в цю десятку потрапив і вибрав найелітний полк Іноземного легіону — парашутно-десантний REP-2.

Небезпечні стрибки

Після учебки новобранців перевели знову в Обань. Туди приїжджали “монітори”, або, як кажуть у нас в військкоматах, “покупці”, вони забирали солдат в бойові полки. Основні полки Іноземного легіону крім згаданого REP-2, — це 2-й піхотний (Нім, Франція), полк єгерів-підривників, 1-й кавалерійський (у них, звичайно, не коні, а танки). Ще 13-а напів бригада, квартирувала у Джибуті, потім в Абу-Дабі, а потім її повернули на територію континентальної Франції. Є ще багато невеликих підрозділів у різних місцях, наприклад, недалеко від Мадагаскару (але туди новачків не направляють, служать тільки досвідчені бійці).

Обраний мною REP-2 дислокується на острові Корсика. За мною й іншими, хто потрапили в полк, приїхав “монітор” у чині суз-офіцера, забрав особисті справи, і ми відбули на Корсику. Насамперед новачків там навчають стрибати з парашутом. Усього треба зробити шість стрибків, тобі вручають “бревет” — це нагрудний знак, його носить праворуч, він номерний, тобто індивідуальний — і вже потім розподіляють по ротах полку.

До речі, про стрибки. З досвіду свого та друзів скажу: перший стрибок не лякає, він скоріше збуджує цікавість: як це буде? А ось потім приходить страх, і не вірте тим, хто каже, що не боїться. Особливо складно стрибати вночі, буває, що нічого не видно. Тут є нюанс. Нічні стрибки, як правило, ми робили з великими вантажними контейнерами, він летить поруч з тобою на корді довжиною кілька метрів і приземляється першим, потім вже — людина. Тому парашутист після удару контейнера на землю знає, що зараз буде тверда поверхня, групується і зазвичай вдало приземляється. А одного разу рота стрибала вночі з маленькими рюкзачками, закріпленими на грудях. І до ранку наша лікарня була заповнена легіонерами, які отримали травми. Людей 20-25 зламалося. Щоправда, не дуже серйозно, усі підлікувалися і повернулися до строю.

Перша місія: “відмовники” і обстріли

За правилами французької армії, які стосуються й Іноземного легіону, направити солдата, що не прослужив хоча б рік, у зону бойових дій не можна. Тому й я рік провів на навчанні на Корсиці. У полку ми вже отримували як парашутисти, € 1,8 тис. (зараз — € 2,1 тис). А потім був наказ направити підрозділ до Афганістану. Їдуть усі, крім тих, хто висловив небажання. Такі бійці теж бувають. Людина просить направити його на рапорт до командира роти, пояснюючи взводному причину. Потім з ним розмовляє ротний. Якщо солдат дійсно не хоче або не може з якихось причин потрапити на бойові позиції, його не примушують, переводять в інший підрозділ на тилові роботи. Для карʼєри це, звичайно, погано. Питається, навіщо ти прагнув в Іноземний легіон, якщо не хочеш воювати? Тож, по суті, на війну відправляються тільки добровольці. Під час моєї першої місії в Афганістан (а я був там двічі) відмовників не було. Під час другої — були.

Під час пепшої місії я пробув в Афгані півроку. Надивився всякого: і під артилерійський, і під мінометний вогонь потрапляв, і кулі снайперів навколо свистіли, і гранати в нас кидали. Кілька товаришів загинули. Памʼятаю такий випадок. Ми зайняли позицію, де наказано. Для цього довелося вигнати звідти місцевих жителів. А в Афгані війна партизанська. Якщо зараз в Україні на сході тривають бойові дії, то хоч зрозуміло, де фронт, де противник. Там же ворог може бути всюди, на 360 градусів. Так ось, поруч з нами зайняла позицію ще одна група легіонерів. Нам через рельєф місцевості їх не було видно. У якийсь момент чуємо: у наших сусідів щось рвонуло, потім відразу прозвучали автоматні черги, на слух, з нашої зброї. Трохи пізніше я дізнався, що трапилося. Мені розповів приятель Мурат, він і зараз служить в Іноземному легіоні. Каже, сидять, все тихо, і раптом прямо на позицію падає ручна граната. Клац — ударник запрцював! Ну, думає, хана. Але пощастило, граната потрапила на схил, що веде до річки. За декілька секунд туди скотилася, рвонула, нікого не зачепивши уламками. Легіонери тут же відкрили вогонь на прохід, що веде до позиції, але там уже нікого не було. До речі, на бойових позиціях ніхто не чекає команд, не кричить “Руки вгору!” та інші дурниці. Відразу вогонь на поразку, інакше не вижити. У тому випадку, вирішили хлопці, місцеві, які співчували талібам, швидше за все, підіслали хлопчиська з гранатою, який прекрасно знає місцевість і всюди тихенько пролізе. Він кинув і тут же зник. Після вибуху і стрілянини командир послав нас перевірити місцевість. Зробили обхід, повертаємося на позицію, а там вже знову сидять місцеві “бабаї”, яких ми спочатку прогнали, курять свої трубки. Ось так і воювали.

Біла кепка. Після того, як склали іспити новобранцям видають специфічний головний убір — відмітний знак легіонера

Нерідко нас обстрілювали з найближчих кишлаків не тільки стрілецькою зброєю, а й некерованими ракетами, били з мінометів. Один місяць просто голову не можна було підняти! Навіть якщо була вільна хвилина (а це траплялося нечасто) і ти сидиш, слухаєш музику або дивишся фільм, один навушник у вусі, інший бовтається, щоб чути, що відбуваєть навколо. Почув звук пострілу, скажімо, міномету, є секунда, щоб висмикнути навушник з вуха, кинутися на землю. Відгриміло — слухаєш гаджет знову. Хоча не всі афганці підтримували талібів, були і ті, хто проти них, — наші союзники, ополченці з місцевих. Це ті, хто виступали за сучасні цінності, хотіли мати хорошу медицину, освіту, рівноправність жінок. Вони воювали з талібами пліч-о-пліч з нами.

Зброя, машини і зарплати

Озброєні таліби були зазвичай радянською зброєю й тим, що на його основі: китайськими варіантами АКМ і патронами, гранатами, РПГ, СПГ тощо. Ми ж спочатку мали на озброєнні автомати FAMAS, останнім часом їх замінили на штатну зброю HK416 (Хеклер і Кох) — чудову автоматичну гвинтівку! Змінився і покрій форми, поліпшилася тканини, стала міцнішою. Узагалі, у мене, як і у інших солдатів, було по три комплекти літньої форми, три — зимової, зимова — вовняна, три комплекти термобілизни, купа футболок, шкарпеток та інших дрібниць. На початку місії ми були на основній базі в горах, там був цивільний персонал, так звані лавери, які прибирали, прали і взагалі підтримували тил. Ти просто здаєш їм брудну форму, отримуєш випрану і відпрасовану. Потім я у складі розвідвзводу (у зведеному батальйоні під егідою НАТО) потрапив на позиції дуже близько до противника. Там жили в наметах, спали на розкладачках, прали і прибирали самі. Харчувалися більше чотирьох місяців сухим пайком. Зате не було “уставщини”, як на великих базах, де постійно командували, коли треба бути повністю у формі, надраювати взуття, часто голитися, жити строго за розпорядком тощо. На бойових позиціях ходили, умовно кажучи, у шльопанцях, майці і з автоматом, словом, як зручно. Усі пересування — тільки зі зброєю, це стандарт американської армії, головної сили НАТО. Звичайно, якщо викликав командир, одягали форму.

Змінився нині й транспорт Іноземного легіону. Під час моїх місій в Афган були французькі “Гелендваген” від “Пежо” (Р-4) за ліцензією “Мерседес-Бенц” (тобто версія “мерседеса”-кубика). Дуже прохідна машина, але комфорту — нуль (мабуть, навіть УАЗ комфортніший): два коротких, як у “запорожці”, передні сидіння і лавки в кузові. Зараз французька версія “Ленд Крузер” вже комфортніше: сидіння з бічною підтримкою та іншими наворотами.

Отримували ми, рядові, під час місії близько € 4 тис. На місяць, це була одна з кращих солдатських зарплат у світі серед регулярних армій, які не ПВК (приватні військові компанії). До речі, ця сума майже не змінилася й зараз. Видавали, як і раніше, невеликий аванс, решта — на карту. Витрачати особливо не було куди, так, хіба що на сувеніри. Я, наприклад, привіз з Афгану місцевий батіг, айпад (там багато речей для нас продавали такс-фрі, без податків, у спеціальних магазинах з дуже багатим асортиментом біля військових баз).

Друга місія: травма і довге лікування

Через півроку бойових дій наш підрозділ повернули на Корсику. Чесно кажучи, відлітаючи з Афгану, я думав, що більше не побачу цю країну, але через рік знову опинився там. 2 роту з REP-2 і прикомандирований до неї наш взвод перекинули на посилення позицій Іноземного легіону в гірській країні. Цього разу я вже перебував у складі не розвідвзводу (тоді був гранатометчиком, причому гранатомет — не сурми на плечі, він схожий на міномет, але майже беззвучний), а стрільцем на французькому бронетранспортері, відповідав за крупнокаліберний кулемет Браунінг 50-го калібру (12,7 мм, як радянський ДШК).

Якийсь час я повоював, а потім так сталося, що під час бойового чергування отримав серйозну травму (не поранення). Зламав ключицю, вивихнув плече. Мене відправили до госпіталю в Кабулі, причому за мною спеціально прилетів вертоліт французької армії. Мій друг, який продовжує служити, практично на руках відніс мене в машину. У Кабулі був з тиждень у госпіталі НАТО. Що цікаво, я лежав у палаті для військових НАТО — без особливих зручностей і телевізора, а поруч була палата для поранених талібів. Так ось, у них телевізор був. Лікарі французькі і болгарські.

Потім мене направили на лікування до Франції. Причому у французькій армії та Іноземному легіоні лікуватимуть, навіть незважаючи на закінчення контракт, поки не поставлять на ноги. Так було і зі мною. Після закінчення пʼятирічного контракту я ще майже два роки лікувався і весь цей час був на службі, отримував зарплату і всі види забезпечення.

Утім, не все там так солодко і красиво, як можна подумати. Адже в госпіталь я не відразу потрапив: спочатку з Кабула мене доставили в Париж, звідти — у мій полк на Корсику. Я прибув брудний, зарослий, поголитися не міг фізично. А мені медик полковий, який на бойові не їздив взагалі, каже, мовляв, відпустка закінчилася, приведи себе в порядок! Ось дивлячись на таких людей, починаєш замислюватися: а хотів би ти продовжувати службу з подібними “товаришами”? Причому є таке ставлення у всіх арміях світу. Я спілкувався і з “морськими котиками” з США, і з іншими бійцями — всюди однаково, не треба думати, що це властиво тільки радянським або пострадянським військам.

День взяття Бастилії. Легіонери не тільки беруть участь у спецопераціях, але і марширують на парадах

Після госпіталю знову повернувся в полк, продовжував служити, тільки не стрибав з парашутом, паралельно доліковувалася у місцевій санчастині, відвідував процедури. Але на військовій карʼєрі довелося поставити хрест. Отримував я на Корсиці вже € 2 тис. на місяць. Перед “дембелем” мене перевели в “материнський” полк в Обань, де парашутних надбавок немає і я повинен був отримувати € 1,5 тис. Але оскільки отримав травму під час бойових дій, то страхування покривало різницю, і мені продовжували сплачувати € 2 тис. Потім була ще операція: виявилося, що від стрибків з парашутом розвинувся некроз головки стегнової кістки, мені встановили американський титановий протез, теж завдяки страхуванню.

Охоронець з квартирою в Ніцці

Звільнився я кілька років тому у званні солдата премʼєр-класу, але відразу працювати не пішов. Мені дали документи на біржу праці, де я оформив допомоогу приблизно на € 1 тис. на місяць. Також отримав вид на проживання у Франції — його дають тим, хто нормально відслужив контракт в Іноземному легіоні (якщо звільнили за дисциплінарні проступки, то вид на проживання не світить). Взяв іпотечний кредит у банку, колишнім легіонерам його дають без проблем. На 25 років, ставка — 1,5% річних. Купив квартиру в Ніцці, де і живу. У дуже хорошому районі, у нашій “резиденс” (групі будинків) є і басейни, і парковки, і сади. Зараз уже працюю в охоронній фірмі в Монако, куди також охоче беруть екс-легіонерів. Заробляю близько € 3 тис. на місяць, можна більше або менше, тут погодинна оплата: скільки відробиш, стільки й отримаєш. Приїхала з України в Ніццу й сестра, яка закінчила школу, другий рік вивчає мову, живе окремо від мене, але в тій же “резиденс”, допомагають їй батьки і я.

Збираюся отримати французьке громадянство. Чи залишуся потім в Ніцці? Час покаже. Світ величезний, і є багато місць, які гідні того, щоб там жити.

• Читайте нас у:
• Читайте у Telegram
• Читайте у Facebook
• Читайте у Twitter
• Читайте у Viber

• Теги:
• франція
• Збройні сили
• армія
• служба за контрактом
• іноземний легіон
• служба в іноземному легіоні

• Поширити:
• відправити у Telegram
• поділитись у Facebook
• твітнути
• відправити у Viber
• відправити у Whatsapp
• відправити у Messenger

🔞 «Жорстокість суб’єктивна»: історія українця у Французькому іноземному Легіоні — реальний досвід

Французький іноземний легіон (далі — Легіон) — це формування у складі французької армії, в якому можуть служити іноземці. Легіон складається з приблизно 9 тисяч та багато разів ставав ключовою силою, що впливала на хід бойових дій. Ми знайшли українця, який обрав для себе життя та служіння у Легіоні, та розпитали його про мотивацію, умови найму та служби, в яких операціях йому доводилося брати участь та багато інших цікавих речей.

З очевидних причин наш герой побажав залишитися анонімним. Пряма мова героя максимально збережена.

Причинами вступу в Легіон для мене стали неймовірна кількість різноманітних проблем, нескінченна убогість життя, повна відсутність будь-якого майбутнього та неілюзорна перспектива алкоголізму через все це. Легіон для мене був відчайдушною спробою продати себе дорожче й хоч якось внести організованість та стабільність у своє життя.

Про Легіон я дізнався з онлайн-гри Arma (тактичний воєнний симулятор — прим. редакції). У правилах одного з серверів гри було написано приблизно таке:

Гра не про баланс і не про реалізм. За балансом — у шахи, за реалізмом — у Легіон

Мене зацікавив цей таємничий Легіон — я погуглив, що це таке, й уже за декілька тижнів вирішив вступити.

Інші армії та приватні військові компанії я не розглядав, оскільки це мене ніколи не цікавило і я завжди був від цього відсторонений, навіть морозився від армії. Рішення податись до Легіону було швидким та імпульсивним. Я відчував, що Легіон — це щось те, що може стати частиною мене.

Герб Легіону — граната з сімома язиками полум’я. Кольори Легіону — червоний (кров) і зелений (країна). Коли підрозділ їде в бій червоний колір на вимпелі згори — «кров на країні»:

Девіз Легіону — «Легіон — наша Батьківщина» (лат. Legio Patria Nostra). Гімн Легіону — пісня Le Boudin:

Моя підготовка до Легіону ділилась на трі частини:

• Фізична. Вечорами я просто бігав містом — спочатку на короткі дистанції, а потім все більше й більше. Так я добігався до 12 кілометрів за раз, але потім зменшив до семи кілометрів із прискоренням. Також тричі на тиждень я тренувався на турніках.
• Інтелектуальна. Розв’язував різноманітні тести на логіку в інтернеті. За це я взагалі не парився, бо не думав, що високий айк’ю якось взагалі потрібний у армії.
• Моральна. Тут я особливо не готувався, бо нічого не мав на кону — якщо не попав би туди, то особливо не переймався про це.

Відбір до Легіону складається з двох етапів. Перший проходить у «мавпнику» в Обані на півдні Франції. Спочатку кандидати приходять до вербувального пункту, де одразу ж вирішують нескладну головоломку та показують, що вони здатні підтягнутись сім разів.

Те саме місце, куди приходять усі рекрути

Далі забирають та описують усі документи, гроші та електроніку. Залишають лише найнеобхідніше. Також вимірюють зріст та зважують кандидата. Після цього селять у кімнату десь з 12-ма іншими такими ж кандидатами. За тиждень першого відбору треба заповнити купу анкет (рідною мовою). Також необхідно пройти декілька співбесід та первинний медичний огляд.

Усім кандидатам змінюють ініціали, місто народження, імена батьків та інші персональні дані — так Легіонери починають своє життя з нуля.

Після цього треба скласти психологічний тест (завдання на логіку) та показати свої фізичні здібності через човниковий біг із сигналами. Вже потім кандидат підписує контракт, але навіть це все ще не означає, що його візьмуть до Легіону.

Другий етап називається «Блю». Ця частина триває один-два тижні. Насамперед кандидата відводять у підвал, де у нього забирають геть усе включно з нижньою білизною й замість цього видають форму. Потім ведуть на трохи складніший (як для армії) психотест. Після цього — поглиблений медогляд, під час якого роблять одразу декілька щеплень (особисто я після них відходив декілька днів).

А далі — все наново, але серйозніше: ще більше різних анкет, тестів, співбесід із психологами тощо. Майже на всіх співбесідах треба розповідати свою біографію — від початку і до кінця.

Окремо хочу згадати співбесіду у службі безпеки («Гестапо»). Там кандидата намагаються зловити на брехні — ставлять дивні та провокаційні питання, намагаються вивести з психічної рівноваги. Також знімають відбитки пальців та роблять тести на наркотики. Там переді мною порізали мою банківську картку, студентський квиток, сім-картку та флешку від телефону. Ця частина є однією з найважчих через сильний психологічний тиск — велика частина кандидатів не проходить саме на цьому етапі.

На завершення відбору всіх кандидатів збирають на плацу, забирають тих, хто зарахований, відводять забирати форму та стригтися наголо. Решта — додому. Протягом цих двох етапів постійно доводиться робити брудну роботу — прибирання та все що з ним пов’язано. Це також контролюють — якщо хтось відмовлявся щось робити чи сперечався, то кандидат не підходить Легіону.

Якщо успішно пройти усі етапи та навіть показати гарні результати, то це все одно не може бути гарантією того, що кандидата візьмуть. Йому можуть легко відмовити, не пояснюючи причини. Ходять чутки, що не беруть наркоманів та серйозних злочинців. Але, забігаючи наперед, можу точно сказати, що наркотики тут вживають повсюдно, але на це закривають очі. А ось про злочинців невідомо — зрозуміло, що вони самі не будуть розповідати такі речі, тож таке може залишатись таємницею роками.

За відчуттями, кількість кандидатів — приблизно 20 людей на місце. Українцю потрапити до легіону так само складно, як і будь-кому іншому іноземцю, якогось особливого ставлення немає. Паспорт не відіграє жодної ролі під час відбору. Значно більше звертають увагу на мислення та особисті якості конкретної людини.

У Легіоні такий вінегрет із національностей, що всіх і не згадати. Найбільша кількість людей — з Непалу, Мадагаскару, Франції, Китаю, Індії, Румунії, Бразилії та, звичайно ж, країн Східної Європи. Серед останніх у відсотковому співвідношенні — переважна більшість саме українців. Навіть якщо почути російську мову, то з 90% ймовірністю перед вами українець.

Найчастіше народ об’єднується, спілкується та дружить між собою завдяки спільним інтересами, мові та менталітету. Все як і у звичайному житті — все залежить від особистих якостей конкретної людини.

У Легіон можуть вступити лише чоловіки від 17,5 до 39,5 років. За всю історію у Легіоні був лише один виняток — британка Сьюзан Треверс. До 1941 року вона служила на посаді водійки офіцера-медика в 13-й напівбригаді Французького Іноземного легіону в Сирії. За свою службу вона отримала прізвисько la Miss.

Навчання у всіх різне, але одна спільна річ — військову справу та інший армійський довбоєбізм будуть проходити всі.

Перший місяць навчання, курс молодого бійця (КМБ), називається «ферма». Для мене це був неймовірно холодний і голодний січень — такий, що я навіть й уявити не міг. Нормально жерти давали лише перший тиждень, потім було ложка «чогось» з їдальні та шматочок хліба. Пам’ятаю, отримати сухпай, коли їдеш у марш — це було невимовне щастя. Тоді здавалось, що це було неймовірно багато і ти точно знав, що ніхто у тебе це не відбере. У таких умовах починаєш цінувати їжу й харчування ставало цілим ритуалом — було дуже скрутно, коли навіть ложку «чогось» з їдальні не давали.

Спати теж давали мало. Відбій варіювався від 12 до трьох ночі, а підйом — стабільно о 5-ій ранку. Кілька разів були «білі ночі» — коли взагалі не спиш.

Вільного часу здебільшого немає. Коли немає чого робити — ідеш співати пісні чи косити траву ножем, або займатись ще якоюсь іншою хєрнею. У таких умовах люди показують, хто вони насправді — хтось краде, інші влаштовують бійки, а треті взагалі шукають їжу на смітнику. Однак більшість людей все ж нормальні. Також на фермі рекрут навчається базових навичок орієнтування, користуванню зброєю/гранатами та тактиці.

Після завершення КМБ рекрути йдуть у марш «Кепі Блан» — це від 50 кілометрів за два-три дні з рюкзаком (25 кг) та гвинтівкою FAMAS (3.8 кг), але умови маршу (у різних наборів — ред.) можуть відрізнятись. Після успішного завершення маршу кандидати отримують право носити білі кепки та звання рядових другого класу. Якщо хтось не пройшов марш, то є друга спроба через декілька тижнів. У разі повторної невдачі рекрут втрачає шанс потрапити до Легіону.

Така жорстокість до новобранців обумовлена тим, що це фінальний етап відбору — якщо хтось якось пройшов до цього, то тут відбирають лише справжніх легіонерів.

Після маршу навчання проходить у більш-менш приземлених умовах. Як мінімум немає такого сильного голоду.

Навчання завершується складанням списку легіонерів з їхніми «місцями» — найкращі на початку списку, найгірші ж на останніх. Перелік складається командуванням суб’єктивно. Згідно з цим списком легіонери кажуть, де вони хочуть служити. Це означає, що якщо хтось хоче в місце «А», а до нього всі місця зайняли, то доводиться обирати щось інше. Але, як завжди, останнє слово за командуванням.

Легіон бере участь у багатьох операціях. Як миротворчих, так і не дуже. Здебільшого це Африка. Рік у рік все змінюється, а я за цим не стежу. Я був лише на внутрішніх контртерористичних операціях і був у перших ешелонах, які виїхали на місце теракту в Ніцці влітку 2016-го. Подробиці цієї операції розкривати не буду.

14 липня у Франції святкують День взяття Бастилії. Приблизно об 22:30 2016 року на Англійській набережній у Ніцці зібрався натовп, який спостерігав за феєрверком на честь свята. У скупчення людей різко в’їхала вантажівка — авто проїхало зигзагами понад два кілометри й весь цей час збивала людей. Водій задавив 84 людини, серед яких був один українець — Михайло Базелевський 1994 року народження з Одеси. Атаку перервали, вбивши терориста. Ним виявися 31-річний громадянин Франції туніського походження. Відповідальність за скоєне на себе взяло терористичне угруповання ІДІЛ.

А так переважно патрулі — ходиш/їздиш, у броні з автоматом. Приколюєшся з туристів та цивільних. Весело.

Умови бойових операцій завжди різні — від люксових номерів п’ятизіркових готелів, до сну в калюжі просто неба.

Однією з найвидатніших операцій Легіону є битва при Камероні, яка відбулась 30 квітня 1863 року під час Мексиканської експедиції. Рота легіонерів на чолі з капітаном Данжу мала піти у розвідку околиць Пало Верде в очікуванні конвою зі знаряддями для французької армії. Майже одразу на солдатів напали мексиканці — легіонерам довелось зайняти будинок у селі Камерон, звідки вони відбивались. Мексиканці значно переважали у кількості — 3300 солдатів проти 65 легіонерів. Однак Легіон не здався й бився до останнього. Протягом двох днів вони вели битву та навіть після пропозиції здатись продовжували відбиватись від ворогів. За цей час 190 мексиканців було вбито й ще 300 поранено. Завдяки цій битві конвой вчасно дійшов французам й вони змогли взяти місто Пуебла.

Щороку Легіон вшановує пам’ять битві при Камероні на День взяття Бастилії. Фото wikipedia.org

На честь битви при Камероні устрій Легіону на день змінюється — офіцери приносять рядовим сніданок у ліжко, чистять їм взуття та прибирають територію. Інші ж можуть віддавати своїм старшим команди — віджиматись, бігати по колу чи щось інше.

Як на мене, умови в Легіоні хороші. Перший контракт складається на п’ять років. Далі: від пів року й більше. Розірвати договір порівнянно нескладно у навчанні. Потім також можливо, але значно складніше.

Багато людей продовжують свої контракти. Ниють, що все жахливо й повне гівно, але продовжують. Я серед таких людей.

Зарплатня залежить від звання, посади та статусу легіонера цієї миті. Дух-початківець отримує приблизно €1 200 (~36 100₴). Потім можна отримати надбавки за наряди, відрядження, місії й таке інше. Може здатись, що це невелика сума, але насправді тут немає де витрачати ці гроші, тож згодом накопичення тільки збільшуються.

Як я вже сказав, багато людей наново йдуть у Легіон після першого контракту. Але все ж є деякі, які йдуть до інших приватних військових компаній чи навіть стають найманцями. Я навіть знаю декількох таких людей.

Після закінчення п’яти років служби легіонер отримує право на французьке громадянство або постійне місце мешкання у Франції, але лише за наявності сертифіката про бездоганну службу. У разі отримання легіонером поранення в бою він отримує це право одразу, разом із додаванням до платні.

Якщо прослужити у Легіоні понад 19 років, то можна отримувати довічну пенсію. Якщо у легіонера немає родичів та домівки, то він отримує місце в шато під назвою Domaine Capitaine Danjou. Тут він може відпочивати, вирощувати виноград та робити вино.

Крім того, є досить розповсюджені клуби колишніх легіонерів — вони регулярно зустрічаються та на свята разом їздять до Франції.

Мені доводилось бути свідком, як люди вживають наркотичні речовини. Насправді це дуже розповсюджено у Легіоні. Так, тортури тут є, але особливо я нічого не пригадаю — до такого можна звикнути й не помічати у своєму буденному житті.

Поняття жорстокості суб’єктивне. Що одним є нормальним, то інші вважають жорстоким.

Буває таке, що легіонери вбивають один одного, але це трапляється вкрай рідко. Значно розповсюдженішими є смерті через необережність та ідіотизм людей. Іноді бувають самогубства, з різних причин.

Казарма схожа на гуртожиток. У кімнаті (у мене близько 40 квадратів) — по чотири людини максимум. Є всі блага цивілізації. Віднедавна доступний вай-фай. Також на території частини є дуже і дуже хороший спортзал — стадіон, басейн, всілякі бруси та турники. Навіть є невеличкий мінімаркет, у якому можна придбати бухло.

Все дуже добре. Багато людей скаржаться на харчування, але, якщо бути чесним, то я навіть вдома так гарно не їв.

Розпорядок дня у солдата бойової роти в моєму полку виглядає приблизно так:

• 6:00 — підйом;
• 6:10 — зібрання на плацу роти та перекличка;
• 6:15 — молоді — на прибирання, старші можуть сходити поснідати за бажанням;
• 7:20 — прибирання території навколо казарми;
• 7:45 — зібрання на плацу роти й звідти прямо на спорт (невелика пробіжка кілометрів десь 15, трясця) або ще щось;
• 9:30 – як правило душ після спорту;
• 10:00-11:30 — роботи/курси/ще яку херню придумають;
• 11:30-13:40 — обід чи для когось сніданок. Після цього можна подрімати, якщо немає завдань. Духів зазвичай запрягають вбирати територію;
• 13:40 — знову прибирання території навколо казарми;
• 14:00 — знову зібрання на плацу роти;
• 14:00-17:45 — наново роботи/курси/ чи щось інше;
• 17:45 — кінець робочого дня. Вільний час. Можна вийти за територію частини, пограти у комп’ютер чи щось інше (якщо не запрягли щось робити).

Ось це інтерв’ю записується зараз у мій вільний час після роботи, наприклад.

У Легіоні можна пройти курси з підвищення кваліфікації чи отримати якісь нові навички. Легіонер цінується більше за кожне нове здобуте вміння. Для особистого навчання можна знайти найрізноманітніші курси — від боксу та дзюдо, до гри на гітарі та програмування. Також можна пограти у шахи чи якісь інші інтелектуальні ігри. Забороняються лише азартні ігри — за них можуть жорстоко покарати.

Тренування легіонерів стрибків з парашутом. Фото wikipedia.org

Є своя етика. Існує спеціальний Кодекс честі легіонера, який складається з семи пунктів. Один з них звучить приблизно так:

Будь-який легіонер, будь-якого громадянства, раси, віросповідання є твоїм братом за зброєю. Ти весь час виявляєш йому ту солідарність, яка має об’єднати всіх членів однієї сім’ї

Однак насправді існує все ж упередженість щодо представників деяких рас та національностей. До якогось особливо жорсткого відношення не доходить, але без жартів не обходиться.

Ставлення до ЛГБТ, як і в будь-якому іншому закритому чоловічому колективі, є вкрай гомофобним. Але представники цієї спільноти все ж є — одного разу два прапори одружились. Аби їх не зацькували, сам генерал їх собі на поруки взяв. Відкритих гомосексуалів — точно немає, а ось ті, хто приховує це, цілком імовірно, існують.

З Легіону можна втекти. Однак тоді дезертиру може загрожувати кримінальний термін. Щоправда, найчастіше всім все одно.

Зовсім інша історія, якщо хтось втік зі зброєю — його ще й як будуть шукати. Знаю одного, який не повернувся з відпустки за тривогою. Так потім його записали до дезертирів, і коли він таки приїхав, то пішов під суд й отримав умовний термін.

Досить велика кількість людей з Легіону намагається дезертирувати. Якщо вдасться втекти, то про службу та французьке громадянство можна забути. Одним з методів достроково покинути Легіон є травма, яка робить солдата непридатним для служби. Щоправда, місцеві лікарі будуть ретельно перевіряти походження пошкодження. Якщо вони виявлять, що це не природна травма, то легіонера вилікують і відправлять на суд.

У 2019 році на Reddit вийшла історія фінна Отто Кохо, який успішно дезертував з Легіону. У своєму інтерв’ю він ділиться, через що йому довелось пройти та як він успішно покинув службу.

Читайте інші матеріали з людьми з цікавим досвідом: як заробляти на життя за допомогою OnlyFans та дізнайтесь, як працюють скамери в інтернеті.

Читайте Na chasi у Facebook і Twitter, підписуйтесь на канал у Telegram.

Сподобався пост? Підпишись на автора!