Михайло Калашников

Михайло Тимофійович Калашников
Михайло Калашников — конструктор зі світовим ім’ям. Головне його дітище — автомат Калашникова — визнаний винаходом століття і зображений на прапорах і гербах деяких країн. На сьогоднішній день близько ста країн світу взяли на озброєння і використовують автомати Калашникова.

Михайло Тимофійович Калашников народився 10 листопада 1919 року в селі Кур’я Алтайського краю. У 1936 році, закінчивши 9 класів школи, Михайло виїхав у Казахстан, де працював у залізничному депо станції «Матай».

Восени 1938 року він був призваний в армію і служив в Київському особливому військовому окрузі, закінчивши школу механіків-водіїв танка. Вже там Калашников проявив свої винахідницькі здібності — розробив інерційний лічильник пострілів з танкової гармати, пристосування до пістолета ТТ, створив прилад для обліку моторесурсу танкового двигуна.

За останній винахід в січні 1941 року генерал армії Г.Жуков вручив Калашникову іменний годинник і відрядив його в одну з частин Московського військового округу, на базі якої проводилися випробування приладу. Після завершення випробувань Михайла направили на Ленінградський завод ім.Ворошілова, для доопрацювання та впровадження його винаходу у виробництво.

Велику Вітчизняну війну Калашников почав в серпні 1941 року командиром танка, але в жовтні під Брянськом був важко поранений і кілька місяців провів у госпіталі, де і загорівся ідеєю створення свого зразка автоматичної зброї, робив начерки і креслення. Після госпіталю Михайло, перебуваючи у відпустці на доліковуванні, повернувся в Матай, де в майстернях депо він створив дослідний зразок пістолета-кулемета.

Цим винаходом Калашникова зацікавився відомий вчений в області стрілецького озброєння А.Благонравов. У 1942 році Калашников був направлений на службу в Центральний науково-дослідний полігон стрілецького озброєння Головного артилерійського управління Червоної Армії.

Там з 1945 року Михайло почав розробку свого автоматичної зброї. Після конкурсу проект його автомата був визнаний гідним для виготовлення, і в 1949 році автомат був прийнятий на озброєння Радянської Армії під назвою «7,62-мм автомат Калашникова зразка 1947 року» (АК), а Калашников відряджений до Іжевська для роботи на машинобудівному заводі , де працює і понині.

У наступні роки на базі АК в конструкторському бюро Калашникова були розроблені десятки зразків автоматичної стрілецької зброї, згодом прийнятих на озброєння. Також Михайло Тимофійович відомий і як конструктор кулеметів, а його мисливські самозарядні карабіни «Сайга» завоювали величезну популярність у любителів полювання в нашій країні і за кордоном. Більше десятка модифікацій карабінів випускаються і нині.

Генерал-лейтенант і доктор технічних наук Калашников має 35 авторських свідоцтв на винаходи і є академіком 16 різних російських і зарубіжних академій. Він є Почесним громадянином Іжевська, Удмуртії, Алтайського краю і села Кур’я, був Депутатом Верховної Ради СРСР кількох скликань. Лауреат багатьох державних премій, Герой Росії, Калашников нагороджений багатьма радянськими і російськими орденами і медалями, а також державними нагородами інших країн.

На честь винахідника заснована нагорода «Знак«Конструктор стрілецької зброї М.Т.Калашніков» і премія ім.Калашнікова. У селі Кур’я — йому встановлено прижиттєвий бронзовий бюст, в Іжевську відкритий Музейно-виставковий комплекс ім.Калашнікова. Його ім’я носять Кадетська школа г.Воткінска, аудиторія при військовій кафедрі Гірничого інституту м. Санкт-Петербурга.

Калашников був одружений. Його дружина Катерина, з якою він познайомився в кінці війни, померла в 1977 році. У нього четверо дітей — син Віктор і три дочки: Неллі, Олена і Наталя (загинула в 1983 році).

Крім роботи Михайло Тимофійович захоплений класичною музикою і поезією, любить полювання і риболовлю. По дому все намагається робити сам, вважаючи, що праця — це найкращі ліки від усіх хвороб і старості. Він є автором кількох книг спогадів і членом Спілки письменників Росії.

Сьогодні легендарний конструктор-зброяр продовжує плідну роботу в КБ Іжевського машинобудівного заводу, будучи головним конструктором по стрілецької зброї, консультантом генерального директора «Рособоронекспорту» і президентом Союзу російських зброярів. Часто беручи участь в зарубіжних поїздках, Михайло Тимофійович Калашников живе і працює в Іжевську.

Артилерійська дуель: чому росіяни переважають та як Україні вдається із цим боротись

Війна Росії проти України стала на рейки витривалості – хто довше протягне, той і переможе. Росіяни зробили акцент на артилерію, якої мають нескінченні запаси, а Україна змушена економити та прицілюватись точніше, щоб знищувати потенціал ворога.

Хто скільки стріляє: що говорить статистика

Приблизно в середині липня британський аналітичний центр Royal United Services Institute підрахував, що в середньому росіяни вистрілюють по 20 тисяч снарядів на добу. Україна лише 6. І це йдеться тільки про ствольну артилерію. Підрахувати кількість пострілів із міномета та РСЗВ вони не змогли, але вказують, що там ситуація ще гірша.

Вже на початку вересня видання The Kyiv Independent з посиланням на командування наших артилеристів опублікувало нову статистику. Згідно з нею, до сьогоднішнього дня росіяни вистрілюють по 5–6 тисяч снарядів. Словами не описати, наскільки це велике полегшення для наших військових на фронті, однак і ця цифра – це теж багато.

Давайте не будемо забувати: попри те, що ми ніби і зрівнялися за кількістю пострілів, запаси радянських 152-мм снарядів у нас не бездонні, як в росіян. І у вас вже з’явилося запитання: а як же перехід на стандарти НАТО? Як же стандартизований боєприпас на 155-мм? Як же арта, яку нам дали західні союзники й партнери?

От в цьому всьому зараз і розберемося. Бо попри те, що поява HIMARS дещо пришвидшила артилерійський голод російської армії, масоване використання саме артилерії – це головний фактор, заявдяки якому сьогодні окупанти можуть просуватися вперед і завдавати ударів по позиціях наших військових.

Новий випуск програми “Партнерство заради перемоги”: дивіться відео

Чому росіяни не зважають на точність

На перший погляд може здатися, що сучасна війна – це не тільки, коли йдеться про кількість стволів, пускових установок чи танків. Дійсно, сьогодні ніхто так не робить. Війни не виграє тільки арта, чи тільки танк. Це все має працювати в комплексі. Вміння грамотно все поєднати і обрати правильну стратегію, а потім і тактику – приносить перемогу. Все впирається в гроші та людей. Чим мудріше ти підійдеш до планування – тим менше витратиш грошей і втратиш людей. А це – найголовніші фактори війни.

Росія саме таким чином і намагалася взяти всю Україну 24 лютого. Але склалося так, що “вторая армія міра” зіткнулася із проблемами: погана комунікація, відсутність імпровізації, суворий контроль, нікчемне планування і головне – ЗСУ. Особливо мобільні групи з протитанковими засобами.

В перші місяці війни Росія втратила більше танків, ніж сьогодні є на озброєнні Британії, Франції та Німеччини разом взятих. “Всьо ідьот по плану”, як кажуть на Росії. Саме тому, Кремль вирішив змінити тактику. Повернутися до тієї, яка дає їм 100%, гарантовану і беззаперечну перевагу. Артилерія.

Так було ще за часів Першої світової війни. Саме на обстріли припадали близько 60% втрат. І звідтоді Радянський Союз, а потім і Росія вибудовували потужну мережу артилерійських знарядь, включно із боєприпасами. Саме тому дуже часто кажуть, що в росіян необмежений арсенал снарядів. Він завжди таким був.

В часи вже Другої світової, а особливо в 1944 й 1945 радянська армія вистрілювала орієнтовно 5 мільйонів снарядів на місяць. Поле бою було всипане осколками, нерозірваними снарядами, все перемелене просто в порохи.

Тепер повернемося в наш час. Масштаби обстрілів не такі потужні, але від того – не менш руйнівні. За 24 години в Пісках росіяни вистріляли більше 6 тисяч снарядів, перетворивши місто на руїни. Вони повільно перемелюють будь-які укріплення, будинки, а в деяких випадках навіть і рельєф місццевості.

Це дуже тупо, дуже примітивно, але воно працює. Їх ж не цікавлять люди, інфраструктура чи тим паче, якісь ключові місця. Їм потрібна тільки географічна площина. За таких умов – це дуже навіть успішна тактика.

Тому, перед тим, як розповідати про те, як цьому протидіяти, пасувало би розповісти про ті установки, які сьогодні є на фронтах в обох сторін. І почнемо з РСЗВ, якими користуємося ми.

Якою зброєю користуються ЗСУ

З найсучасніших на озброєнні стоять М142 Himars, М270 MLRS. Ракетну систему “Вільха” теж сюди можна віднести, але їх не так багато. Ще менше “Буревіїв” та словацький RM-70 “Вампір2.

І у нас, і в росіян на озброєнні є “Смерчі”, “Урагани” і “Гради”. Це стандартно і вони регулярно працюють на фронтах. Однак, у цієї зброєї є свої особливості. “Гради” і “Урагани” кладуть снаряди на відстань від 20 до 40 кілометрів. “Смерч” може перевалювати і поза 100, а от особливість у тому, що воно дуже неточне.

Допустиме відхилення у таких радянських РСЗВ – від 0.3 до 0.8% від дальності пострілу. Саме тому, одиночним пострілом, як, наприклад, із HIMARS, – тут влучити нереально. Їх тому і юзають залпами. Залп із “Града” накриває площу, як 20 футбольних полів, – це 145 тисяч квадратних метрів. “Ураганом” накрити можна близько 50-ти футбольних полів, а зі “Смерча” цілих 80.

Можна до цього списку додати ще й ТОС-1 або як його називають – “Сонцепьок”. Він потрібний для знищення броньованої техніки, живої сили та інфраструктури. Тобто акцент тут на кількості, а не на якості.

РСЗВ М270 MLRS на озброєнні української армії / Скріншот з відео

Тобто розумієте масштаби, наскільки складно в таких умовах і з такими залпами протистояти їхній техніці. Тут може допомогти тільки робота по тилу, по складам і далекобійність. Тільки далекобійність може гарантувати безпеку в таких протистояннях. Оце тактика росіян – тотальне знищення, замість одного, але дуже влучного пострілу.

До речі, в Україні у 2016 році почали працювати над “Вільхою”. Це модернізація “Смерча”. Тільки там замість кривих снарядів – точна зенітна керована ракета. Одна з причин такої модернізації – відсутність в Україні великої кількості снарядів до таких пускових систем. Тому вирішили зробити акцент на точності. Один, але ефективний.

За таким же приципом працюють РСЗВ західного світу. Я не буду тут порівнювати HIMARS чи М270 з радянськими системами, бо це кардинально інші установки. Замість пачки ракет, які неточно накривають площу, ці летять в конкретні цілі.

В чому особливість російської та західної техніки

Тепер про арту. От вам невеличкий список того, чим зараз воюють росіяни: Д-30, Мста-б, “Піон”, “Гіацинт”, Мста-с, “Акація” і ще немало інших. Кожен вид множимо це на кілька сотень і в загальному виходить, що таких установок в Росії тисячі. За різними оцінками на складах орієнтовно 12 тисяч одиниць, не всі в придатному стані, але нічого не заважає скліпати з 2 – 3 одну.

Жодна країна у світі не має такого запасу, бо це дорого, невигідно і що найголовніше – вимагає дуже потужної логістики. Добре налагодженої, яка зможе безперебійно постачати боєприпаси у великій кількості на заздалегідь визначені вогневі позиції. Будь-який збій у цих поставках впливає на оперативну обстановку на фронтах. Тут думаю не варто пояснювати – ви й так знаєте що зараз відбувається і самі ж це бачите в новинах.

Це наслідок перебоїв логістиці, знищені склади і так далі. Російська віськова доктрина завжди була націлена на роботу артилерії. А вже всі решта військових операцій мали під неї підлаштовуватися. І от зараз ми бачимо наслідок такого планування. Нема логістики – нема перемоги.

Що стосується нашої НАТІвської арти, то вона із самого початку несе в собі іншу логіку використання. Вона створена не для руйнації міст та інфраструктури, а для ураження вогневих засобів ворога. Точність і акуратність використання.

Далекобійність і потужність західної артилерії може дозволити ЗСУ просто придушити російських артилеристів, перемішати їх з лайном на лінії фронту. Але тут є невеличкий нюанс. Таких пускових установок має бути достатньо, щоб виставити їх по всій лінії фронту. Не буду називати вам цифру, бо її не існує, але українські бригадні генерали говорять про тисячі.

Українські артилеристи опановують техніку союзників / Скріншот з відео

В нашому випадку – це неможливо. Бо країни НАТО не воюють самою артою, як росіяни. Вони використовують авіацію, далекобійні РСЗВ, різні ракети і аж потім артилерію. Як підтримку для просування піхоти та бронетехніки.

Плюс знищити російську артилерію чи пускові установки не дуже то й просто. Американські аналітики пишуть, що “рускі ванькі” розкладають свої міномети за відстані в 1,5 кілометри від своїх вогневих позицій. Артилерійські тактичні групи, підпорядковані бригадам ще далі – 8 кілометрів, а системи великої дальності аж за 15 кілометрів.

Тобто, щоб вразити їх, більшіть нашої артилерії має підійти ближче до лінії фронту, в зону ураження. А це дуже небезпечно, враховуючи з якою швидкістю цю артилерійські установку помітять і почнуть насипати. Це я зараз говорю за такі ж радянські установки, як є в росіян. Західна техніка і зброя ці завдання суттєво спростила.

Плюс до всього, російські підрозділи регулярно розгортають фейкові артилерійські батареї. Це пошкоджені або знищені системи, які з безпілотника здаються цілком собі нормальними цілями. І вони відволікають увагу і ресурси наших артилеристів.

Все вище сказане проектуйте і в інший бік. Їм точно так само треба підходити ближче, щоб вразити і наші цілі. Це працює в обидва боки.

Загалом, щоб перемогти в артилерійькій дуелі потрібно спочатку визначити, де саме стоять установки. Зробити це можна кількома способами: дрони, контрбатарейні радари, робота розвідки, а в деяких випадках арту видно навіть з передової, якщо говорити за гаубиці. Два найефективніших – це безпілотники, які залітають вглиб і фіксують ворожу арту чи РСЗВ, або контрбатарейні радари.

Радар, до речі, навіть більш ефективний, ніж безпілотник. Радар раз в кілька секунд сканує територію і може визначити положення арти ще до того, як випущений снаряд впаде на землю. Це дуже швидко і дозволяє практично миттєво відкрити контрбатарейний вогонь.

В ЗСУ ще до 2014 року на озброєнні стояли радянські контрбатарейні системи: “Рись”, “Зоопарк-2”, а потім зʼявилися і “Зоопарк-3”. З початком війни на Донбасі трохи радарів докинули нам і американці: AN/TPQ-36, 48 і 49. Вони ефективніші, не такі великі і їх легше і швидше транспортувати й встановлювати. Якщо AN/TPQ-36 може виявляти артилерійські установки на відстані в 14 кілометрів, то німці дали нам радари COBRA з дальністю до 100 кілометрів.

Поки один радар, згодом буде більше. Але й на велику кількість ми не претендували. Кардинально якось повпливати на ситуацію на загальному фронті вони не зможуть, але вирішити питання на окремих напрямках – оце вже так. Ці 100 кілометрів гарантують, що в радіусі роботи радара і муха не пролетить непомічнеою. Не кажучи вже про пускові установки росіян. Головне, щоб було їх чим трощити.

Проблеми контрборотьби

Загалом, успіх Росії в її просуванні був більше спричинений не їхньою перевагою в арті, а проблемною протиартилерійською реакцією України. Про це пишуть на The Kyiv Independent і от тут якраз і мається на увазі контрбатарейна боротьба.

Так само, як і Генштаб, український вищий командний склад не має окремого органу управління, відповідального виключно за артилерію, а така бригада відповідала би виключно за контрбатарейну боротьбу на окремих ділянках фронту у 100 – 150 кілометрів.

Це, як частина загальної системи розвідки і, як тільки вони отримують дані – висуваються на знищення російських пускових систем. Робота над цим йде. Важко, можливо не так швидко, як би того всі хотіли, але йде.

В росіян з контрбатарейною боротьбою теж не все дуже гладко. Вони доволі повільні. В середньому їм треба 30 хвилин, щоб завдати контрбатарейного удару. Цього часу цілком достатньо, щоб навіть буксирована артилерія приїхала, відстрілялася і поїхала назад.

Та бувають і випадки на окремих ділянках фронту, коли російська арта працює в парі з безпілотниками, які настільки швидко координують роботу артилеристів, що є всього 3–5 хвилин, щоб покинути позицію. З такою швидкістю покинути вогневу позицію можуть тільки деякі західні стволи, які отримали ЗСУ.

Орлани, саме ті дрони зібрані з лайна і палиць – дуже ефективно виконують свої завдання. Аналітик Паоло Люмʼєр говорить, що росіянам вдалося налагодити звʼязок із дрона з кількома пусковими установками: мстою, градами і смерчами. Відповідно – час передачі інформації про місце української арти скоротився з кількох хвилин до десятків секунд.

Це смертельна суміш. Хоча в більшості випадків вони все ще ведуть обрахунки та наводяться вручну. А це от якраз ті 30 хвилин, про які ми говорили раніше. Це те, що відрізняє артилерію Росії від артилерії НАТО. Замість компʼютера та цифровізації все робить людина.

До появи західних артилерійських устанвок в лавах ЗСУ, росіяни мали не тільки перевагу в кількості, але й в далекобійності. А дальність стрільби в артилерійських дуелях – це прям база. Найбільшу загрозу для артилерії несе саме інша артилерія. Якщо гарамати противника мають більший радіус дії – то тут математика проста. Вони можуть знищити тебе, а ти не можеш знищити їх.

Попри те, що ми втратили вже більше арти, ніж є в деяких західних країн на озброєнні, нам регулярно ці запаси поповнюють. Зараз приготуйтеся до довжелезного списку: МТ-14, Д-30, “Гвоздика”, Мста-Б, Д-20, Гіацинт-Б, FH-70, M777, “Акація”, M109A6, Krab, CAESAR, DANA, Suzna 2, “Піон”, PzH 2000 і це тільки арта. Тепер погнали по РСЗВ: RM-70, “Град”, “Ураган”, M142, M270, “Вільха”, “Смерч”, “Буревій” і “Марс 2”.

Отримана від Німеччини Panzerhaubitze 2000/ Скріншот з відео

Звучить дуже круто і страшно, але це не від хорошго життя. У нас просто немає вибору і нам сьогодні доводиться це все поєднувати і компонувати, щоб завдавати ударів. У нас більше видів, ніж у росіян, але в них більше снарядів. Колись настане той день, як в Україні будуть 1–2 види арти для контрбатарейної боротьби і 1–2 види в якості основного ударного кулака, але не сьогодні.

Що постачають Україні

Сьогодні ми беремо все, що дають, щоб забезпечити надійне прикриття і ударний компонент на різних ділянках цього велетенського фронту. Це складно, це неймовірно важко, але тільки так можна перемогти і це вже не кажучи, який логістичний хаос спричиняє така кількість артилерії. Йдеться не тільки про снаряди, але й про запасні запчастини, ремонт, обслуговування, навчання і координацію роботи між всіма цими системами.

Зараз для нас важлива не кількість стволів, хоча це теж має велике значення, а вантажівки і боєприпаси. Снаряди, щоб насипати росіянам солі за комір, а вантажівки, щоб ці снаряди ефективно і безпечно довозити на вогневі позиції. Є в британців кльова штука і в наc вже теж є. Мастіф.

Броньована машина “Мастіф”/Скріншот з відео

Ця броньована вантажівка призначена для перевезення, як людей, так і снарядів. Її особливість у тому, що вона захищена від мін та саморобних вибухових пристроїв. Тобто при наїзді на міну, всі залишаться цілими і снаряди, і люди. Це дуже важливо. Логістика на фронті – ключ до успіху.

І загалом, саме використання артилерії, воно саме по собі важке для логістики. Чим більше снарядів – тим більше вантажівок і тим більше доріг. Для будь-якої армії – це важко, а особливо для російської, яка головну ставку зробила саме на арті.

Основне слабке місце російської артилерійської машини – це забезпечення. Оскільки вона поглинає боєприпаси шаленими темпами, необхідно організовувати безперебійне масоване постачання. Потрібні великі польові склади недалеко від лінії фронту, захищені логістичні маршрути, надійне залізничне з’єднання з тилом. Цього всього з появою HIMARS постійно меншає.

Якщо Україна отримає достатньо MLRS, їхнім завданням буде не стільки пряма контрбатарейна боротьба, скільки боротьба із забезпеченням артилерії ворога. Кожен вражений склад боєприпасів – це десятки тисяч снарядів, це голод ворожої артилерійської машини. Тут теж все просто.

Зрозуміло, що самими РСЗВ і HIMARS війну не виграти. Треба танки, безпілотники, в необмежених кількостях, авіація звичайно ж, арта, спеціалізовані ракети і немало всього іншого, щоб остоточно витіснити російську армію з нашої землі.

M142 HIMARS працюють по ворогу / Скріншот з відео

Оскільки зараз українська армія не може розгорнути досатню кількість систем, щоб вийти хоча би на партитет, єдиний шлях – це морити російську арту голодом. Ударами по артеріях постачання, складах, штабах. ЗСУ вже це роблять і результат ми бачимо щодня в новинах.

Саме ЗСУ зробили неможливе, саме ця армія дає сьогодні відсіч здавалось би чомусь неймовірно потужному і саме ця армія сьогодні здобуває все нові й нові перемоги. З обмеженим ресурсом, але з неймовірно точною роботою розвідки, стратегії, тактики і вмілості використання зброї – вони показали результат, якого не очікував ніхто у світі.

Поки аналітики на своїх компʼютерах пронозували нам поразку за три дні, поки світ закликав здатися, поки міста трощили ракетами – ЗСУ вистояли.

І от ми входимо вже у новий, 2023 рік. Там на український народ і особливо на ЗСУ чекатимуть вже нові виклики. Потенційно нові масштабні наступи Росії, продовження ракетних ударів по критичній інфраструктурі та головне – нова фаза протистояння. Вже з новим озброєнням.

Цей рік ЗСУ пройшли з артилерією – реактивною та ствольною. Західні аналітики прогнозують, що наступний українське військо пройде на танках вже західного зразка. Тому тримаємось далі, віримо в ЗСУ, підтримуємо їх та обовʼязково допомагаємо один одному, бо тільки так можна перемогти.

Проблемний Калашніков: на що нарікали радянські солдати

Варто сказати, що, за великим рахунком, популярність АК обумовлена ​​не стільки їхніми бойовими якостями скільки тим, що Радянський Союз, підтримуючи різні тоталітарні, а іноді й відверто терористичні режими, постачав їх зброєю фактично безкоштовно, в борг або за символічну ціну (іноді навіть по бартеру, за фініки або в’ялені банани).

Тому, зовсім не дивно, що «безкоштовні» автомати Калашникова розбирали з більшою охотою ніж аналогічну Західну зброю за яку, в більшості випадків, потрібно було платити «дзвінкою монетою». Саме завдяки цьому СРСР буквально завалив своєю зброєю, і автоматами Калашнікова зокрема, весь світ.

Однак, при усій своїй «мегапопулярності», автомат Калашнікова все ж ніколи не був найкращим в світі, так, він дуже надійний і дешевий, але далеко не найкращий.

Скарги солдатів на автомат Калашнікова АК-74

Сьогодні ми поговоримо про те які недоліки цього автомата викликали найбільшу кількість нарікань радянських солдатів, котрі воювали в Афганістані.

Відразу варто обмовитися, що, можливо, комусь ці претензії можуть здатися досить суб’єктивними або навіть спірними, але, як то кажуть-з пісні слів не викинеш.

Найбільше радянських солдатів, що пройшли Афганістан, бентежило в автоматі Калашнікова три речі: магазин, скоба спускового гачка і прицільні пристосування.

У магазині радянських солдатів найбільше бентежив його колір. Справа в тому, що магазини АК-74 робилися з технічного пластику – бакеліта, який мав характерний помаранчевий колір.

Солдати були переконані, що яскраві магазини демаскують стрілка під час бойових дій.

Крім того, опинившись на сонці бакелітові магазини дуже сильно «смажили» патрони в результаті чого останні періодично приходили в непридатність (досить спірне твердження, але знову таки, така думка все ж була).

Цікаво, що з металевими магазинами і сучасними пластиковими такої проблеми не спостерігається.

Не подобалася радянським солдатам і скоба, що прикривала спусковий гачок. Правда, варто відзначити, що дана претензія від солдатів різних армій виходить на адресу майже всіх штурмових гвинтівок і автоматів, коли мова заходить про експлуатацію останніх в зимовий умовах. Все тому, що не дуже велика скоба не дозволяє комфортно просовувати палець в рукавичці.

Нарешті, радянські солдати в Афганістані постійно скаржилися на те, що на штатних АК-74 була відсутня можливість установки оптичних або нічних прицілів. Звичайно ж були модифікації АКМН2 (АКМСН2), АК74Н2 (АКС74Н2), які мали кріплення під оптику, але вони були на озброєнні виключно спецназу.

У числі недоліків відзначалася так само низька влучність автомата Калашникова, недостатня бронепробиваємість (мається на увазі автомати під патрон 5,45х39) і схильність кулі до рикошету навіть при зустрічі з незначними перешкодами.

Описувалися випадки, коли кулі АК-74 рикошетили навіть від шибок! Що, можна сказати, відродило популярність старих АКМ в калібрі 7,62 мм.

Радянська інтервенція в Афганістан

Інтервенція Радянського Союзу в Афганістан — збройний конфлікт за участю Радянського Союзу на території Афганистану. Розпочалася у грудні 1979 році і тривала до 15 лютого 1989 року.

Рішення про введення радянських військ в Афганістан було прийняте на підмосковній дачі Брежнєва Сусловим, Андроповим, Устиновим, Громико. Фатальне рішення було ухвалено неповним складом політбюро. На той час Брежнєву виповнилось 73 роки, Суслову — 77, Андропову — 65, Устинову — 71, Громико — 70.

25 грудня 1979 року так званий «обмежений контингент радянських військ» висадився в Афганістані на летовищах Кабула, Баграма і Кандагара. Приводом для вторгнення стало бажання тогочасного керівництва Кремля змінити очільника Афганістану – Аміна. Це поглибило протистояння всередині країни, яке переросло в громадянську війну, що триває досі.

Участь громадян Радянського Союзу у війні в Афганістані замовчувалася комуністичною владою. Про це відкрито ніде не говорили, але приховати загибель солдатів строкової служби у далекій країні було неможливо. На похорони молодих хлопців, яких привозили на батьківщину у запаяних цинкових трунах, приходило багато людей.

Ті, хто повернувся після «служби в Афганістані» додому, хоч і підписували документи «про нерозголошення», однак з часом почали розповідати де вони були і що там довелося пережити. У народі їх назвали «афганцями», а радянська влада – «воїнами-інтернаціоналістами».

Через радянсько-афганську війну пройшло біля 620 000 військовослужбовців. Унаслідок цієї війни загинуло (за міжнародними даними, прийнятими також і СРСР) близько 1,5 млн або 10 % з числа тодішнього населення Афганістану. За уточненими даними, всього у війні Радянська Армія втратила 14 427 чоловік, КДБ — 576 чоловік, МВС — 28 чоловік загиблими і зниклими безвісти. Поранення і контузії отримали більше 53 тисяч чоловік. Медична допомога була надана 463 тисячам військовослужбовців.

Пам’ятник “афганцям”, м. Київ, Україна

За етнічним походженням, із «обмеженого контингенту радянських військ» в Афганістані найбільше загинуло росіян, українців та узбеків.

Через горнило радянсько-афганської війни пройшло більше 160 000 українців. З них 2 378 загинули, в тому числі 60 вважаються зниклими безвісти або тими, що потрапили в полон. Поранення отримали більше 8 000 українців, з них 4 687 повернулися додому інвалідами.

Попри те, що Україна визнала цю війну Радянського Союзу агресією проти Афганістану, вояки-українці, котрі брали в ній участь, все одно прирівняні до учасників бойових дій — «особи, які брали участь у виконанні бойових завдань по захисту Батьківщини» — та користуються відповідними державними пільгами, а пам’ятники учасникам війни в Середній Азії не підпали до пунктів Закону про декомунізацію.